Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 7 березня 2012 р.

УКРАЇНА ДЛЯ ... КОГО?



Ігор ІВАНЧЕНКО

УКРАЇНА ДЛЯ … КОГО?

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
“І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узлуватий,
А більш нікого!..”
Т. Шевченко

Блукаючи по закапелкам Інтернету, натрапив на статтю Віталія Крюкова “Замість етнічної державності — громадянська нація” На захист “деяких тез львівського історика Ярослава Грицака”, опубліковану на сайті газети “День”. 

Одразу хочу зазначити, що написати цей матеріал мене спонукало не бажання виступити на захист поглядів Левка Лук'яненка, якого я щиро поважаю як людину, що стояла біля витоків нашої незалежності. Його політичні погляди я ніколи не поділяв. Єдиним бажанням було вивести на чисту воду чергового ліберального борзописця. 

Цей персонаж відрекомендувався як політолог, не знаю в яких університетах він вправлявся у політології, але вже в назві статті він припустився грубої політологічної помилки, протиставляючи націю і державу (хоча, не виключено, що зробив це навмисно, бо для таких персонажів політична нація є важливішою за саму державу). Ну а далі, що не речення, то політологічний перл. Переповідати всю статтю чергового “проФФесора” невдячна справа, кому цікаво, той може ознайомитись за посиланням, але на окремих тезах статті варто зупинитися, щоб показати всю глибину морального та інтелектуального звиродніння сучасних апостолів та пропагандистів ліберальних ідей в Україні.

Отже, перша теза: “НАЦІОНАЛІЗМ ЕТНІЧНИЙ ЧИ ГРОМАДЯНСЬКИЙ — ДОНЦОВ ЧИ ЛИПИНСЬКИЙ?” 

Автор стверджує, що великою помилкою українського національного руху було те, що він схилився до ідей Донцова, а не Липинського, бо згідно з поглядами Липинського, громадянський націоналізм – це українська держава, що “не сміє бути одірваною од громадянства “чуттєвою” бандою”. Під останньою він якраз і розумів прихильників етнічного націоналізму — “по крові”. Коріння такої держави, був переконаний В. Липинський, “мусить бути в громадянстві: у своїй родині і своїм роді, у своєму класі (значить, у різних класах України), у своїй Церкві (значить, у різних християнських церквах України). І саме з цього має скластися “Загальна Державна Влада України”

Але будь-яка неупереджена людина побачить, що в Україні вже протягом 20 років будується саме ця політична модель, ну і які досягнення? Кількість українців зменшується внаслідок природної смерті та вимушеної еміграції, зате кількість громадян політичної нації (тобто чужинців), збільшується. І найцікавіше те, що у цих нових громадян при цьому не збільшується патріотизм до нової Батьківщини. 

Натомість збільшується любов саме до своєї родини і роду (маємо цілі етнічно чужі райони в багатьох містах, де бояться по вечорах ходити корінні мешканці через складну криміногенну ситуацію). Ну а як збільшується кількість церков, то тут ми попереду всіх: достатньо згадати сумнозвісного Сандея Аделаджу який приїхав в країну з тисячолітніми християнськими традиціями навчати нас, як правильно треба любити Христа (цікаво, його батьки хоч читати вміли?). Ну а про візити московського генерал-патріарха в Україну кожні півроку і згадувати не хочеться. А в той же час спробуйте побудувати на Наддніпрянщині храм традиційної Української Церкви, і подивіться, що з того вийде. Отже, з цього “вінегрету” і складається “Загальна Державна Влада України”, яка дбає про кого завгодно, але не про українців, і автор цієї статі це знає, але продовжує вішати локшину на вуха довірливих земляків. 

Наступний пасаж автора просто філігранний у своїй підлості: Відповідно націоналізм, стверджував В. Липинський, є двох видів — “державотворчий і державоруйнівний”. Зміст їхній — зрозумілий, і до першого він зараховував, наприклад, англійський націоналізм, а до другого — польський, український націоналізм. Він і переконував, що Україні потрібен саме перший, тоді як Д.Донцов уважав, що другий.
 
Автор-політолог повинен був би розуміти очевидні речі: ні у поляків, ні в англійців не було і близько ніякого націоналізму. Ці держави складались з метрополій і колоній, і кожна проводила шовіністичну політику до підкорених ними земель (насильницьку британізацію ірландців, шотландців та валлійців, або насильницьку полонізацію українців та білорусів, та ще і помножену на окатоличення східних кресів в Речі Посполитій, або у переведенні на протестантизм британських колоній). І те, що українці вибрали саме ідеї Донцова, дало нам можливість зберегти себе, як націю (та й ірландці вибороли собі державу явно не за допомогою громадянського націоналізму). 

Але пересмикування та підтасовка фактів завжди були улюбленою зброєю усіх борців з націоналізмом. І якщо Донцова не виходить атакувати в лоб, то чом би не зайти з тилу? Вам потрібен націоналізм? Беріть, але не донцовський. Краще модерновий, та ще від нашого земляка, котрий “випередив свій час” .Тільки хотілося б нагадати автору відомий вислів: “Тільки та ідея жива і щось важить, якщо за неї готова покласти життя хоч одна людина”. Скільки людей поклали життя за ідеї кабінетного теоретика Липинського? І чи готовий автор пожертвувати своїм життям за проповідувані ним ідеї? Думаю, питання ці риторичні. А дзявкати в бік померлого лева може лише шакал!

Теза друга: “ЯК ТОРУЄТЬСЯ ЕТНІЧНИЙ ШЛЯХ ДО СОЦІАЛЬНОГО “ПЕКЛА” 

Ну, тут наш пан мудрагель так розтікся мислію по дрєву, що і не второпаєш, про що ж це він. Але тут же і проговорився за українським прислів'ям: “Дурня язик продасть”. Отже: <>iПрактика “націєтворення” впродовж двадцяти років новітньої незалежності переконливо засвідчує, що насправді за цим стоїть! Не що інше, ніж намагання забезпечити політичними, конституційними, законодавчими й адміністративними чинниками домінування, пріоритетність, зверхність української етнічної ідентичності. Зверхність її — чи то на основі якихось “історичних прав корінної нації”, чи статусу “титульної нації”, чи ще чогось подібного — над громадянською ідентичністю. 

Проте навіть за чинною Конституцією України український етнос не є ЄДИНИМ корінним на цій землі, як практично всі етнонаціоналісти і вважають. Отже, ніяка “укоріненість” українського етносу жодних ні історичних, ні владно-політичних, ні економічних, ні навіть культурних переваг чи преференцій не надає й надати не може. Як, до речі, і ще одна аналогічна “аргументація” — щодо “титульності нації”.
 
Про яку практику “націєтворення” впродовж останніх двадцяти років може йти мова? Що українцям дала за цей час ця держава? Українізувала вивіски на деяких магазинах, перевела декілька шкіл та садочків на українську мову викладання? Де українську книгу можна купити східніше Черкащини? Де українське кіно? Де український бізнес? Де українська армія і військово-морський флот? Як так сталося, що морська держава опинилася без торгового та риболовецького флотів, і наші моряки змушені найматися в іноземні компанії? Де поділася ядерна зброя? Куди поділися наші військово-повітряні сили? Чому уся промисловість належить чужинцям-олігархам? Чому мусується питання про здачу останніх бастіонів української економіки – ГТС і землі? Це українці так вершили процес “націєтворення”? 

Поясніть це, пане дуже розумний політолог, нам, недолугим етнічним націоналістам та іншим категоріям неправильних громадян. Не поясните! Бо не маєте ні совісті, ні честі. Тому ми і далі будемо боротися за забезпечення “політичними, конституційними, законодавчими й адміністративними чинниками домінування, пріоритетність, зверхність української етнічної ідентичності. Зверхність її — чи то на основі якихось “історичних прав корінної нації”, чи статусу “титульної нації”, чи ще чогось подібного — над громадянською ідентичністю”

Що ж стосується чинної конституції, то вона суперечить законам Божим та інтересам нації, тож ми її розглядаємо, як правила поведінки для рабів та інструкцію для наглядачів. Але хотілося б саме таким, як Ви, сказати: ми не раби, і довго на шиї у нас не посидите. 

І тому ви маєте рацію, коли кажете: “І до чого, як не до гострого, критичного для нашої державності соціального протистояння, може призвести дальший рух цим шляхом?!”
 
Але з невеликою поправкою: завдяки вашій космополітичній моделі державотворення ми вже давно живемо в соціальному пеклі. Тому, коли прийде час розплати, не націю звинувачуйте, а себе і вам подібних.

Наступна теза: “ДЕРЖАВА ЕТНОСУ ЧИ ДЕРЖАВА ГРОМАДЯН?” 

“В чому, правда, не можна не погодитися з Левком Лук’яненком, так це в тому, що слідування зазначеному ним концепту, а саме — політизації етнічного чинника за правилом “етнос=держава” — беззаперечно призведе до “другої фази дезінтеграції Московської імперії (РФ)”. Але ж новітню державність України з самого початку намагалися побудувати значним чином із беззаперечним, переважним упливом саме “етнічного чинника”.
 
Це вже просто вершина політологічної “мудрості”. Спробуємо пояснити. Пане політолог, невже Ви не знаєте того, що сучасна Росія - це міні-імперія, яка складається з етнічно, культурно, мовно та релігійно різних народів, котрі проживають на своїй етнічній території, і до складу РФ були приєднані силою зброї? Тому етнічний, і не тільки, чинник там буде завжди виступати дестабілізуючим. І рано чи пізно приведе до розпаду цієї імперії. Тому проводити паралелі з Україною не просто некоректно – це дурість. Наша держава є мононаціональна, а невеликий відсоток людей іншої національності, або віросповідання тут ніколи не буде дестабілізуючим чинником (якщо, звичайно, не буде реалізований Ваш проект політичної нації та соціальної держави). 

Що стосується Вашого твердження, що новітню Українську державу будували з урахуванням етнічного чинника, то якби так було, то ми б не тупцювали на одному місці 20 років, а жили б, як прибалтійські країни або Грузія. Але хіба для Вас і подібних до Вас це аргумент? Головне, щоб у нас було все “по-европейськи”, “по-загряничному”, “по-модньому”. І неважливо, що це “моднє” завезене в Україну з європейських інтелектуальних смітників. Народ-то цього не знає, а значить, можна йому це нав’язувати під виглядом чогось вартісного. 

Подібний тип псевдоінтелектуалів Донцов описав ще у 20-х роках, влучно назвавши цих людців “духовними кастратами”. Тому вони і намагаються паплюжити його та його творчу спадщину, бо розуміють, що ті донцовські визначення стосуються й їх. Але хіба дзеркало винне, що в когось щось криве?

Четверта теза: “ДВА УКРАЇНЦІ — ТРИ НАЦІЇ”. 

В цьому розділі пан політолог, а за сумісництвом націєзнавець, погоджуючись з тезою свого духовного гуру - ліберального псевдоісторика Грицака про наявність двох етнічних українських націй: “західноукраїнської” та “наддніпрянської”, пішов далі і дещо скоригував львівського історика, ввівши і третю націю – “політичну”. 

Я, звичайно, не політолог, але точно бачу, що в голові у автора явний ліберальний безлад і повний плюралізм хаотичних думок. Тому спробуємо допомогти впорядкувати деякі думки автора на прикладі такої улюбленої модними “інтелектуалами” Європи. 

Є там така країна, під назвою Німеччина, що до ХІХ століття була поділена на безліч князівств. Історія цих князівств складалась по-різному, що обумовило різницю в мові, релігії, побуті, одязі і т.п. Але це не завадило німцям врешті-решт збудувати свою державу саме на основі етнічного принципу. Потім, піддавшись моді в другій половині ХХ ст., вони ввели у конституцію таку улюблену паном політологом політичну націю. Не пройшло і 50 років, як уряд Німеччини вустами свого канцлера, разом з британцями та французами, заявив, що політика мультикультуралізму зазнала краху і народи Європи опинилися перед загрозою втрати своєї національної та релігійної ідентичності. Тобто, не хочеш знати німецької мови та ходити раз на тиждень до кірхи - будеш вивчати турецьку та ходити п'ять раз на день на намаз. Природа порожнечі не терпить! 

Тепер повернімось в Україну, і спробуємо пояснити для політологів та деяких істориків, що не дивлячись на наші мовні, історичні, релігійні та регіональні відмінності, ми є однією нацією. Наше різноманіття не роз'єднує нас, а тільки збагачує. І ніколи західний українець не відмовиться насолоджуватись архітектурою Києва та пейзажами Дніпра, як і східний Львовом та Карпатами. 

А спроби роз'єднати нас за цим принципом - стара московська частівка, переспівана на європейський лад. Ми кожного дня спостерігаємо творення політичної нації з донецького криміналітету. Навіть мову свою вже мають – “фєня” називається, а улюблений гімн не так давно виконав заступник генпрокурора, заспівавши на день міліції “Мурку”.

Теза остання, підсумкова: “ГЕРОЯМ — СЛАВА! ЖИВИМ — ЖИТТЯ!” 

І наостанок — про реакцію Левка Лук’яненка на “сумне твердження” Ярослава Грицака щодо тактики боротьби за незалежність. Ось воно: “Якби національно найсвідоміший елемент, замість гинути в героїчній боротьбі, виховував у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і онуків, працював у школах та університетах, писав статті й книжки тощо? Чи, зрештою, хіба не знали б у світі про Україну більше, якби в 1960—1970 роках вона розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів — бо очевидно, що серед того “втраченого покоління” були неабиякі таланти?”
 
По-перше, що значить “якби”?… Історія, як наука, не оперує категоріями умовного способу. І пан Грицак, який називає себе істориком, мав би це знати. Перефразовуючи слова Шевченка, я би сказав, що “якби він вчився так, як треба, то й мудрість би була своя”, і він би не припускався таких помилок. Бо якби у бабусі було те, чого в неї нема, то вона була б дідусем.

А по-друге, це ми вже проходили. І пан Грицак, якщо він історик, мав би пригадати, що у 20-30-х, коли кращі сини українського народу встали на прю з дикими московськими ордами, деяка частина нашого народу пішла саме цим шляхом, і після так званої “громадянської війни” провела українізацію усіх сфер життя. Хіба вони не були патріотами? Проте їх інтелектуальний продукт був національним за формою, але соціалістичним за змістом. Тобто, в очах народу вони обплювали справжніх героїв, натомість героїзували червоних загарбників. Це їх врятувало? Всі вони пішли на сталінський конвеєр смерті, коли виконали свою каїнову роботу. А їх інтелектуальна праця призвела до того, що було духовно отруєно декілька поколінь українців. Наслідки цього ми пожинаємо до сих пір. Прикладом чого можуть бути опуси таких от політологів та істориків. 

На подібну писанину можна було б і не звертати уваги, але останнім часом її чомусь в Україні стає все більше і більше. На тлі узурпації влади кримінально-олігархічним режимом Януковича, коли іде наступ не тільки на національні права українців, але і на соціально-економічні. Коли нація поставлена на поріг виживання, коли українці можуть втратити свою державність, не знайшлося для наших ліберальних псевдоінтелектуалів більшого ворога чомусь, ніж український націоналізм. 

Виникає закономірне питання: що це - дурість, політична сліпота, духовна імпотенція чи цілеспрямована дія? Невже вони не знають, що роблять? Знають і добре усвідомлюють. Донцов писав: “Є нації, є боротьба між націями, є націоналізм.” І це закон. Це знають і наші вороги. Росії ми потрібні як губернія, і допоки там при владі дуболоми, які звикли вирішувати питання за допомогою сили, Росія буде робити ставку на ті політичні сили в Україні, які їй ментально близькі (це і регіонали, і комуністи, й інша мерзота). 

Такий ворог хоча і небезпечний, але він явний, тому боротися з ним легше. Заходу ж Україна потрібна як сіра зона, зона невизначеності, з якої у перестарілу та вичерпану Європу можна завозити дешеву, працьовиту, невибагливу робочу силу. Не слід забувати про викачку мізків з України, дешеву сировину, а в перспективі третину світових запасів чорноземів. Тому і створюються найрізноманітніші фонди, фундації та організації які інвестують сюди мільярди доларів для просування різноманітних ідей, котрі “розвивають нам демократію”, через таких от псевдополітологів, псевдоісториків і псевдомитців, а по-суті духовно обеззброюють та калічать морально наш народ. 

Тому святим обов'язком кожного українця є зривання масок з цих Юд. Зненавиджений ними Донцов казав: “Якщо українці не схочуть панувати на своїй території, то тут пануватимуть чужинці”. Третього не дано. І якщо ми хочемо щастя для себе та своїх дітей, ми повинні за боротися за ті ідеали, які виголошував Великий Українець Дмитро Донцов.

Тому, відповідаючи на питання винесене в заголовок цієї статті, хотів би сказати: “Україна для українців! Для нас, для наших нащадків”. І якщо комусь із неукраїнців, які тут хочуть жити, не подобаються наші закони, а хочеться встановити свої власні, ну що ж… Світ широкий, ми нікого не тримаємо. 


Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

Немає коментарів:

Дописати коментар