Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

НАЦІОНАЛІСТИЧНІ СТАТТІ

СЛАВА ІСУСУ ХРИСТУ!
 ХРИСТОС ВОСКРЕС! - ВОСКРЕСНЕ УКРАЇНА!
ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! - ВОІСТИНУ ВОСКРЕСНЕ!

Любі, у Христі, брати й сестри, на цій сторінці викладатимуться статті й твори, не лише від авторів-націоналістів, але й націоналістичного змісту, які, як відомо, закорінені в основі християнського богослов'я, вченні Святих Отців Церкви та Її Учительського Уряду, хоча й непрямо, часто ніби опосередковано чи не чітко. Отже, передбачається, що ця сторінка буде вельми дискусійною завдяки вашим коментарям, питанням, пропозиціям, гіпотезам, тощо...

***

ХРЕСТ ПРОТИ ДИЯВОЛА
(Д. Донцов)

"На диявола хрест, на неприятеля шабля!"
(Козацький полковник Єрмоленко)


Живемо на вулкані і близький вже його вибух. Коли зашморгнулася московська петля на Україні, думали, в Варшаві: хай над Дніпром сидить Москва, ми за Збручем, ми будемо жити безпечно. Та впала Україна і Польщу вона задавила, а з нею й Румунію.

Думали у Відні, в Будапешті, в Бухаресті: хай над Дніпром і Вислою сидить Москва, ми у себе житимемо спокійно! Але й на них ударив грім!

Думали на Заході: хай Москва буде над Ельбою і на Балканах, ми по цей бік залізної заслони, якось проживемо! Але вже передові стежі кремлівські калатають у двері Франції, Італії; над Сеною вже блиснула заграва міжусобної війни; московські лапи сягають Святої Землі! Слуги Кремля проникли й до цієї країни.

ТІНЬ ДИЯВОЛА ВПАЛА НА ЗЕМЛЮ!

Масові вбивства, саботажі, брехня і підступ – ось способи, якими він намагається висадити в повітря будівлю християнської цивілізації, обернути людство в слухняну отару бездумної худоби. Щоб молилися ми не Святій Софії у Києві, не Святому Петрові у Римі, а намісникові Нечистого на землі.

І на багатьох сильних світу цього напав страх! Ніколи не було на землі стільки Пилатів і фарисеїв, ніколи не було стільки охочих продати братів за тридцять срібняків, чи вмити руки в крові невинних. Ніколи не було стільки знатних, про яких сказано: "Кого Господь хоче покарати, відбере тому розум". Ніколи ще не була Європа настільки позбавлена думки і твердої волі, не була так обнята страхом.

ЗВІДКИ ЦЕЙ СТРАХ, ЦЕЙ ПАРАЛІЧ ВОЛІ?

Це наступило тому, що відлітає від нашої цивілізації її дух, тому, що швидким кроком іде дехристиянізація Заходу. В Німеччині ще Бісмарк почав похід проти Церкви. Його слідами пішов Гітлер. В Іспанії, кільканадцять років тому, секта безбожників пробувала зробити революцію для знищення релігії. У Франції третя республіка вигнала навчання релігії з школи. В Великій Британії відсоток практикуючих вірних падає з кожним роком. В Сполучених Штатах Америки усувають теж молитву зі шкіл. Всі знають про історичну подію, яка утвердила віру християнську в Європі, коли перед вирішальною битвою за Рим з своїм суперником Максентієм, бачив Константин віщий сон, а на небі знак хреста; коли він наказав зробити цей знак на своїх прапорах з написом "Цим переможеш!" Під цим знаком вступили переможні легіони Константина до Риму.

Під цим же ж знаком існувала і відбивала напасників ще тисячу років Східно-Римська імперія. Під цим знаком відбивали навали поганих наші київські князі. Під цим знаком звільняли свою країну від маврів іспанці. Під цим знаком розбивали римляни й франки гунів, під ним же ж відбуло західне лицарство походи в обороні гробу Господнього. Цей знак стримав похід на Європу грізного Ісламу. Нарешті, пишно розвинулася під цим знаком блискуча культура Окциденту, із її катедрами, героїчною лицарською поезією, малярством, мистецтвом взагалі, філософією, теологією, наукою. Відблиском тої культури жила Америка, Африка, Австралія, Азія.

І ось – разом з тим, як почалась дехристиянізація Європи, почала вона занепадати, блекнути її зірка на зовні, розкладатися всередині її суспільство. Я вже згадав про запровадження світської безрелігійної школи у Франції, про поступ безвірництва, яке приніс з собою соціалізм. Цей "поступ" можна спостерігати і на дрібних фактах, на яких видно ту скриту силу, яка спритно прагне не тільки підкопати християнську віру, але й знищити саму символіку осоружного їй знаку хреста. Цей знак на церквах і стягах понищив більшовизм. Після нього проти Церкви виступив Гітлер. У свіжо загарбаних їх військом містах, старанно замазували обидва диктатори на таких вулицях, як св. Катерини чи св. Павла, слово "святий". Веймарська республіка німецька, ще перед Гітлером, зняла з державного герба знак хреста. За нею пішла, після 2-ої Світової війни, Італія, Румунія, Югославія. І лише країни, що борються з комунізмом, зберегли цей знак у себе: Англія, Іспанія, Португалія, Греція, Україна. Тому, хто думає, що цей хрест, ця символіка нашої віри й культури є ось така собі дрібничка, – хай над наведеними фактами задумається, і над тим, чому противники християнства намагаються знищити ту "дрібницю"? Чому мертві пам'ятники живої колись давнини нашої, як старо-князівські або козацькі церкви нищить московською рукою диявол у Києві?

Ніщо, може, не свідчить так про те, наскільки Захід підпав під вплив ворожих християнству сил, як факт, з яким завзяттям ті сили ненавидять країни, де збереглася пошана до релігії, а саме – Велику Британію, Іспанію, Україну. Їх ненавидять темні сили за те, що в них ще найбільше збереглися шляхетні традиції Окциденту. Іспанія мусить витримувати наступ чорних сил, яким хотілося б, щоб в Мадриді керував замість генерала Франка якийсь московський генерал Толбухин або який інший, щоб смолоскипами палали знову Божі храми в Толедо чи Севільї, щоб знову від рук червоної інквізиції гинули служителі хреста, як гинули й гинуть досі в Україні, в Польщі, Югославії, Румунії.

Україна, велетенська потенціальна сила Європи, замовчується, оббріхується, катується, – тільки тому, що є це країна старої християнської культури, яка ще може народити Мазепу чи Хмельницького, оборонців віри і Церкви. Всі ті країни, або під загрозою безнастанного наступу антихристиянських сил, або – як Україна – розп'ята ними на хресті. Решта ж Європи, решта дехристиянізованої Європи, крок за кроком відступає перед силами диявола.

ЧОМУ ЦЕ ТАК?

Тому, що лжехристияни не можуть щиро поборювати нехристів. Тому що безбожність – їх спільна віра. Тому що мільйони європейців вірять не в книгу чотирьох євангелістів, а в книгу ненависника християнської культури – Карла Маркса.

Без якоїсь віри, без адорації чогось, без любові, без прив'язання до чогось, не може жити людина. Отже, чим замінила сучасна, так звана модерна, цивілізація адорацію Розп'ятого? Чим замінила віру у щось вище від нашої марної плоті, її потреб і забаганок? Віру в те, що існує в зорянім небі над нами і в нашій душі Божий закон, якого не можна переступати, хоч би це й грозило нам бідами матеріальними, або й загибеллю? Чим замінив наш вік віру в цю Вищу Силу?

Він замінив її вірою в механічний поступ. Цивілізація, яка вигнала Бога з душі одиниці, родини, з школи, з мистецтва, з літератури, з громадського життя, – стала бездушною механічною цивілізацією. Культ Божества підмінила вона культом матерії, адорацією мамони, культом особистого, родинного, класового й національного егоїзму, погоні за грошем, вигодою й насолодою. В особистому житті – кар'єра, служба будь-кому й будь-чому; в соціальному житті – егоїзм одурманених соціалізмом мас, більше платні, менше праці, будь-що, тільки б той егоїзм довів до ослаблення оборонної сили країни і до її воєнного розгрому, як це й сталося з Францією в 1940 році, роззброєною матеріально і морально радикалами й соціалістами між двома війнами. В житті міжнародному – це егоїзм або недоумство щасливіших народів, байдужих до того, чи пожере червоний молох на двадцять мільйонів європейців більше чи на п'ятдесят. Аби в їх хаті був спокій! Аби був так званий мир, дарма що під час того миру більше гинуло народу, ніж під час війни, як наприклад під час штучно зорганізованого Москвою голоду в Україні. Хоч би такий мир був потоптанням всіх законів Божеської справедливості Хоч би той мир коштував союзу з масовими убійниками, які не втечуть ще від свого Нюрнбергу.

В політиці – це егоїзм клік, це ґешефт, погоня не за ідеєю, а за мандатами й виборчими голосами та фінансовими прибутками. Це продаж отчизни за шмат гнилої ковбаси, це мільйони голосів відданих за комуністів, за агентів ворожої держави; це гасло – "після нас хоч потоп!" Це підлещування до матеріальних інтересів мас, що живуть справами дня, не заглядаючи в майбутнє, несвідомих того, які небезпеки їм загрожують. Це відхід від всяких абстрактних ідей великого формату, від великих поривів. Бо матеріалістична доба нездібна до глибших поривів почуттів, ні до ентузіазму великих ідей. Все це зветься неактуальною, навіть шкідливою "романтикою", не гідною уваги "тверезих" і "розсудливих" людей, – тих, для яких єдиною розсудливою річчю є їх матеріальний інтерес... В пресі – це часто-густо оглуплювання й баламучення громадської думки, боязнь чіткої й ясної мислі, покривання зла або потурання йому. Це крамничка замість вільної трибуни.

В письменстві – це розпуста і гниль таких авторів, як Пруст, Барбюс, Андре Жід, Маргерит, Сартр, Колєт, Джойс і двері настіж відчинені в Європу для каламутного потоку так званої московської культури, культури грядущого Хама. З її звеличуванням матерії, найнижчих інстинктів плоті, касарні, отари, з зневагою людської індивідуальності та будь-якої свободи. А над всім лунає клич, що колись привів до згуби старий Рим: "Хліба та видовищ!"

В країнах, розкладених матеріалізмом, замикають поняття честі, гріха, отчизни, національної й громадської солідарності, вірності рідному краєві. Вищу культуру духа в таких країнах підміняє вульгарна підробка. Замість міцної мудрості Святого Письма, модерна людина напихає собі голову глупими історіями з ілюстрованих часописів, які нічого не дають ні душі, ні думці. Замість дивитися на морально-будуючи образи Діви Марії або святих, взірців непохитної віри, душевної твердості, мужнього героїзму, – модерна людина оглядає в магазинах світлини боксерів, вбивць, гангстерів і повій; світлини їх менеджерів, з огрядним черевом і глупою усмішкою на звірячому обличчі. Замість музики Бортнянського, Моцарта, Бетховена, вияву одвічної туги людської душі за Вічним, музики, яка ушляхетнює душу, – прислухається модерна людина до варварського вереску джаз-банди, що роздражнює найнижчі інстинкти людської істоти, запаморочуючи мозок, вбиваючи думку. Очманіла від так званої модерної цивілізації, сучасна людина взагалі перестає розуміти, що таке культура духа, культура характеру; перестає розуміти різницю між культурою і цивілізацією. Не знаючи ні Платона, ні Аристотеля, ні Данта, ні отців Церкви, – така людина уважає себе за дуже культурну, коли має комфортний туалет, авто й радіо...

Навіть у рисах обличчя такої людини можна побачити відсутність будь-якого духового виразу, будь-якої іскри Божої, лише трафаретну бездушну усмішку на бездушному лиці. На портретах Вашингтона, Наполеона, Веллінгтона, Хмельницького, Шевченка не побачите оскалених зубів, – але якою величчю, яким внутрішнім вогнем світиться з очей їх душа, яка не втратила ще контакту з Творцем! Не було в них нічого з тієї "симпатичності" й "сердешності" людини з юрби, – "такої як всі", – яка тепер скрізь в Європі удає з себе провідників нації, думаючи що інспірації для тяжкого завдання провідництва треба шукати не в контакті з праджерелом одвічної мудрості, лише в контакті з "пересічною людиною", людиною пересічного розуму, пересічного характеру і пересічних устремлінь.

Здана на поталу культу матерії, модерна людина вже не ставить над своїм Я, над любов'ю до себе, до ближнього, до земного тої Вищої Сили, якій завдячує своєю душевною твердістю, мораллю, силою характеру і внутрішньою карністю, без яких нічого ні великого, ні доброго не вдіє сама людина. Здана на поталу культу матерії, земних благ, гроша, черева й насолоди, стає модерна людина людиною з желе, без характеру, без хребта, без стриму, без внутрішньої дисципліни. Відпадає стимул до праці, пошана до людської індивідуальності, чужої й власної, до всього високого, до Бога, так само як до рідного краю. Тоді києм, тим великим києм тоталітаризму, червона Москва жене до праці і на війну мільйони зневірених рабів, озвірілих від науки Маркса й Леніна.

В країнах Заходу матеріалізм робить такі самі поступи як і в Росії. Безбожництво шириться тут так само, як і там. Правда, на Заході ще кия немає, але вже немає Бога. Щезає внутрішня дисципліна, а палиці західна демократія вагається вжити. Звідти безідейність, млявість, нерішучість, а подекуди й страх перед Росією провідників Заходу, а головно невміння зрозуміти свого червоного противника. Як не розуміла розніжена атенська демократія македонського Пилипа...

Бо і як міг Захід зрозуміти Москву? Гадали поділитися з нею здобиччю, а показалося, що Москва хоче не половину, а все! Думали дати їй договірні "секрети", а вийшло те, що Москва потребує зовсім не цього, а території. Думали звабити фінансовими позиками, торговельними договорами, а Москві наплювати було на це! Думали встановити з нею підвалини нового миру, а Москва перейшла від одної війни до другої, від війни між державами до війни класів, всередині кожної нації: в Польщі, в Угорщині, на Балканах, в Персії, в Китаї та Кореї, в Палестині, у Франції, в Італії. Показалося, що Москва думає не категоріями іспрагнеиого спокою Заходу, лише зовсім іншими. Вийшло, що прямує вона не до добробуту мільйонів, не до спокою, не до миру, лише до того, щоб над Азією і Європою (на разі) запанувала її ідея, ідея кошарового соціалізму; щоб залопотав її червоний прапор з знаком серпа й молота на червоному тлі. Так як колись до того стримілися наслідники Магомета з знаком півмісяця на зеленому стягу.

Як може зрозуміти Захід цю нездержну волю панування й могутності, коли згасає в ньому віра, яка давала йому порив, силу і бажання героїчних справ, – віра колишніх хрестоносців, віра хреста? Як може Захід – позбавлений тої героїчної віри – не хотіли "епізменту", коли на ньому, як на подушці, так приємно спиться? З заплющеними очима не бачить осліплена Європа сокири, занесеної над її головою, не хоче засвоїти думки, що є неминучою боротьба за існування, боротьба на життя і смерть. Втрачаючи віру, вона втрачає розум. Втрачаючи розум, втрачає відвагу, потрібну для неминучої боротьби. Все це їй заміняє "вішфул тінкінґ", що "якось то буде", якось то все влаштується, дешевим коштом, без ризику і зусиль.

В останній час наступила, правда, реакція. Декілька відважних народів – український, грецький, іспанський – намагаються врятувати чи наново здобути свою втрачену незалежність національну, врятувати честь і майбутнє християнської цивілізації. Рятують Європу перед московською навалою також такі народи, як турки і араби – вірні своїй вірі. Але – на яку ж завзяту опозицію натикаються будь-які спроби загальмувати тріумфальний похід Кремля на Захід і Схід! На опозицію всіх темних сил всередині самих же ж західних суспільств! Скільки зрадників власного народу і його віри, скільки агентів 5-ої колони, скільки московських Квіслінгів знаходить в лоні західного ж суспільства Серп і Молот, що несе з собою смерть і голод! А коли побачать якийсь мужній жест чи голос, як кидаються на того, хто посмів його подати чи зробити!

Опубліковують дипломатичні документи, сталінсько-гітлерівські, які здирають маску з обличчя імперіалістичної Москви, – і як заметушились сталінські підбрехачі на Заході! Як намагаються затушувати аферу! І "нащо, мовляв, то було оголошувати? Чи потрібно це?"

Виступить хтось з проектом конскрипції чи парамілітарного вишколу перед лицем московської загрози, – який рев здіймають прихильники Кремлю! Якими трубами єрихонськими намагаються оглушити противників! Як кричать проти "імперіалізму" своєї країни, якої є негідними громадянами! Як спішать свій край, обеззброєний віддати живцем в руки його найбільшого ворога!

Виступить з своїм відважним чином Українська Повстанська Армія, і скільки бруду і помиїв виллють на неї слуги Росії! Скільки – на сором нам, українцям, – навіть в нашому національному середовищі, знайшлося московських підбрехачів, які ту повстанську акцію, найвищий вияв героїзму в сучасній Європі, – паплюжили або замовчували навіть тоді, коли кричала про неї вся світова преса! Як намагалися принизити її, позичаючи для своїх наклепів лайки з більшовицького словника!

Скільки то облудних лібералів і демократів захищають одного чи двох засуджених червоних бандитів, зрадників свого народу, але й пальцем не кивнуть, коли за червоною завісою ллється кров мільйонів невинно катованих!

Таж шириться облуда і брехня, так вмирає ідея пошани до поняття честі, свободи, героїзму, патріотизму, і не через що інше, як через те, що відвернувшись від правди Христа, Захід тратить респект до великих абстрактних ідеалів, роззброюється ідейно і морально, грузне в трясовині матеріалізму. Відлітає віра, а з нею і дух войовничий її боронити.

Історики не раз нам поясняють, що нібито за старого Києва чи за козацької України змагався народ за віру, а тепер змагається за націю. Велике непорозуміння! Тоді, як і тепер, боролася нація й за незалежність національну й за віру. Тільки тоді ширше значення надавали слову "віра", глибший зміст. Віра християнська – це був колись наш кодекс, статут всього внутрішнього устрою суспільства. Цей кодекс нормував всі відносини того суспільства – між батьками й дітьми, братами й сестрами, народом і тими, хто ним правив, нацією та її ворогами – поганами, між різними класами суспільства, між людьми поміж собою і між людьми й Богом. Це була система понять Правди, Добра, Краси.

Оформлені в ферму оповідань, заповідей, притч – ці правила людської поведінки глибоко вкорінювалися в мозок і серце тодішньої людини, формували її душевне й духовне Я, її характер, тримаючи на припоні внутрішньої моральної дисципліни відцентрові інстинкти людини, оберігаючи від розвалу громаду і націю. Багато для християнина означали такі незрозумілі поколінню невірних, негативні й додатні символи як Юда, Каїн, фарисей, Пілат, вигнання торгівців із храму, поняття гріха й покути, милосердного самарянина, багатого й Лазаря, невірного Томи, пресвятої Діви, яку звали "матір'ю козацького краю"; такі слова, як "не мир, но меч!", такі образи як образ хреста і Розіп'ятого на ньому; Духа Святого, "життя подателя", якого подув чув у собі Шевченко і якого нерозуміння докоряв своїм недотепним землякам, які не знали, що невидиме є початком всього видимого.

В тій символіці, в тих притчах, в заповідях були тверді правила поведінки, яскраві приклади – на що орієнтуватися, чого як вогню минати; були духовні обручі, які твердо тримали дух суспільства тих часів і його тіло берегли від розпаду. Окрилені тою вірою, щитами перегороджували поля старокиївські дружинники з князями, боронячи від кочівників Україну.

Очевидно, ніхто не скаже, що складалося те суспільство з святих. Грішників було досить і тоді, тільки з тою різницею, що тоді навіть ті, що переступали закон, знали в совісті своїй, що роблять зле, і це вже було багато! Бо в тій свідомості крився початок виправлення.

В обороні тої віри, кодексу цілого життя нації – приватного й публічного, ставала не тільки князівська, але й козацька Україна, і західноєвропейське лицарство тої доби. Вони знали, що не вільно робити "епізменту" із дияволом. Знали, що не можна чорта виганяти вельзевулом; що між адептами Святого Христа і його ворогами не може бути тривалого миру; знали, що противникам Христа йшлось не тільки про те, щоб знищити Церкву, але і весь уклад нашого індивідуального і суспільного життя.

Знаючи це, більш як шістсот років боролася з поганами Україна, більш як сімсот років боролася Іспанія з маврами на другому кінці Європи. Але волі до цієї боротьби не має нинішня дехристиянізована Європа!

Комунізм – це теоретична догма, це озброєна доктрина, це віра. Тому й перемогти її не зможуть тільки танки й бомби. Комуністичну віру переможе тільки інша віра, більш гаряча й більш войовнича. Я знав більшовизм змолоду, ще перед його народженням, так сказати в лоні його матері, російської соціал-демократичної партії. Знав більшовиків, з яких одні були мої колеги по університету, інші по тюрмі. Вже тоді відчувалася диявольська сила, в них укрита. Проти них була тоді могутня царська імперія, з якою союзу бажали великі держави; яка зломила не одну силу, що проти неї повставала, не одну націю. Але ту велику потугу, разом з іншими партіями, більшовики завалили.

Чим? Якою зброєю? Ні армії, ні поліції не мали вони, ні фабрик амуніції, ні грошей. Все це мав їх противник, царський режим. Тим не менше, ту велетенську силу більшовики звалили, просто зголили з поверхні видимого світу. Чим?

Невидимою силою диявольського духа, що в них вселився! Це було те стадо свиней, в яких вселилися біси і які, доки згинуть, розтопчуть ще не один безжурний, безпечний народ. В ті часи, коли щойно народжувався той рух, не було ще в ближчих планах ні Чека, ні колгоспної панщини, ні терору, ні імперіалістичного завоювання народів, ні системи політичного деспотизму. Але все це, як плід в зерні, як дуб в жолуді, глибоко сховане в землі, вже було, вже існувало, вже невидимо кільчилося в душах тих синів диявола. Хто зазирав в майбутнє, той вже бачив прихід їх, навіть дату їх приходу досить точно проповідав Достоєвський, який знав добре свій, рідний йому духом, народ московський. Хто дивився не на поверхню явищ, а в їх затаєну суть, той в словах цих людей, в їх рухах, поглядах, бачив іноді, як спалахував диявольський вогонь, що потім вибухнув нагору і загрожує спалити нашу цивілізацію.

Цей вогонь – це була їх віра в їх ідею, їх енергія й воля втілити її в життя, щоб запанувала їх сатанинська доктрина не тільки в плані духовному, але й в плані фізичному, матеріальному. Це була їх погорда до небезпек і катастроф.

Таке буває! Таку силу віри можуть мати і сини Темряви. Наша Церква має прекрасну книгу – "Добротолюбіє", де зібрані поучення вчителів Церкви. В цій книзі прочитаєте: "сердечна мужність і не боязнь небезпек постає з двох причин: або з великої віри в Бога, або – з жорстокосердя". От з того чортячого жорстокосердя зродилася віра й енергія більшовизму. І ніщо, ніяка матеріальна влада сама тої жорстокосердної сили не зломить. Зробить це тільки нова духовна сила – сила віри!

Певно вам доводилося бачити світлини більшовицьких вождів: Леніна, Сталіна, Димітрова, Тіта, Ґотвальда і інших. Свіжо в одному часопису я бачив як виглядала диктаторка Румунії, яка, між іншим, не є ніякою румункою, Анна Паукер. Вона є огидною в усій своїй зовнішності. Ще огиднішою вона виглядає на тлі сфотографованої тут же ж побіч другої Анни, Парма-Бурбон, жінки Мигая румунського. Постава, відкритий рот цієї відьми (її знято під час промов) – все викликає несмак і обридження у кожної людини, що має хоч трохи почуття краси і поняття шляхетного. Подібне враження викликають і знімки комуністичних вождів. Але – одночасно, оглядаючи їх, відчуваєте, що за тою огидною відштовхуючою зовнішністю, криється фанатична внутрішня енергія і диявольська віра. Коли ж поглянете на ту другу Анну (Парма-Бурбон) – гарну, милу й шляхетну, але видимо анемічну і безвольну... Коли поглянете на деяких вождів європейської демократії або соціалізму, наприклад Рамадіє, знаного аматора канарок та інших пташок з симпатичною борідкою і з окулярами професора, на пузатого Еріо, колишнього туриста до Москви та естета і колишнього "людовофронтового" приятеля комуністів Лева Блюма, – вам стає страшно! Ясно бо, що не ті люди зупинять воюючий комунізм!

Я сказав, що силу і твердість, віру й відвагу дає людям або віра в Бога – щоб творити добро, або жорстокосердя, – щоб творити зло. Модерна літепла Європа відкинула жорстокосердя, але відкинула й Бога. Звідси її безсилість, безсилля її провідної верстви. Тим часом воюючому комунізмові треба протиставити людей і борців тої самої енергії, того ж формату, такої ж відваги, такого ж самого духа прозелітизму, ще більшої невгнутої, ще гарячішої віри! Ще більш гарячого фанатизму!

Таких войовників може дати тільки віра, одідичена нами від предків наших; вона зробить твердими нас, як робила їх. Цю віру, джерело нашої міцності, мусимо знову збудити в нашій душі, щоб очищаючим вогнем спалила в ній все кволе й нікчемне, щоб підняла дух наш над всім марним і дочасним, щоб загартувала наш дух для боротьби за ідеал одвічної Правди. Правди, що возвістив нам майже дві тисячі літ тому Той, який існував "перед всіма віками" і який ще прийде, щоб "судити живих і мертвих".

Ця віра навчить нас, як козаків, про яких писав Руселій. Навчить нас "ревності незгасимої, все горящою живим полум'ям", навчить "не прощати ворогам Бога".

Вона навчить нас, як вчила наша давня Церква, що з активними ворогами Христа не вільно "куматися, свататися, брататися й мішатися".

Вона навчить нас "любити друга", але "возненавидіти його злонравіє і безвєріє" (коли він тим заражений), навчить боротися зі злом.

Вона навчить нас любити ближнього, але насамперед Бога, бо то є перша заповідь. А любов до нього ставити над особистими прив'язаннями і родинними зв'язками.

Вона навчить нас мудрості віруючих тої доби, її провідників, навчить мудрості й безстрашності Хмельницького, який на смертному ложі говорив про сина свого Юрася до старшини козацької: "Анатемі віддаю того, хто зведе його з правдивої путі і зробить притчею во язиціх, посміхом між людьми. Віддаю (анатемі) і його самого, коли піде шляхом строптивим і віддалиться від правости, чести й християнської чесноти!"

Вона навчить нас мудрості прадавнього Києво-Печерського Патерика, мудрості св. Феодосія, який закликав "возненавидіти всяку неправду" в світі; який кликав активно боротися зі злом; який видаляв з монастиря, "слабих і нерадивих" ченців, а не "об'єднувався" з ними. Вона навчить "не оправдувати несправедливого, аще і друг твій є", бо вищою є за особисту приязнь – Божа справедливість.

Вона навчить нас, що віра Христова – це не тільки "отчаявшихся надія", але й "нечистивим погибель".

Вона навчить нас, що служителі Церкви не тільки "вогнем духовним" просвічувати темних повинні, але й "ідоли сокрушати". Вона навчить, що тільки ця віра дає нам мужність, міцність духа і безстрашність, яка вбиває в серці все дрібне, хитке, кволе, все м'яке, трусливе і підле, що тільки віра дає нам можливість запанувати над тілесною неміччю, над фізичним болем, над страхом і спокусами.

Навчить нас не ослабитися від слави, не пропасти в напасті; бути твердим і невблаганним до себе, щоб бути невблаганним і твердим до зла, яке нас оточує. Вона навчить нас заповіді любові й допомоги ближнім, але й про Божий бич проти фарисеїв, і всього "кодла гадючого", що отруює своєю присутністю прекрасний Божий світ!

Вона навчить нас, що віра справді двигає горами, що Дух вищий за неживу матерію; що без нього, хоч не знати як міцно збудована матерія, розпадеться вона на порох. Вона навчить нас, що Христос прощав і розбійникові коли той покаявся, але другому, не розкаяному не дав розгрішення. Вона навчить нас, що як говорив Нил Синайський: "хто не має ненависті до гріха, зачисляється сам до грішників"; що за всякою мислю і добрим наміром мусить йти в парі "горячність подібна вогненним вуглям", що оберігає думки і не допускає до них.

Вона навчить нас, що така фанатична ненависть до зла й фанатична любов до нашої правди робить чуда; що тільки вона здолає зруйнувати найміцніші будівлі на землі, здійснити у видимому, реальному плані ідеї, що невидимі іншим, знаходяться у віруючій душі. Та віра навчить нас бути неослабним в боротьбі за нашу слушну справу, за визволення нації з ярма невірних, натхне нас воєнним духом предків, засновників нашої Церкви і нашої держави.

Ті, яких козаки прозивали "сластоїдами і периноспалами", нарікають часто на той войовничий дух, що воскрес в Україні, що позбавляє їх спокійного сну… Їм можна відповісти словами Лазаря Барановича, що так відповів противникам козацтва: "козак – сущая буря і вітер в полі... Ми, раби Божі, серед того вітру подібні билинам Божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло... Господу благоугодно, щоб були ми як рожі між тим терновиком, інакше, без тої колючки, не було б нічого доброго".

Гаряча віра козацька, готовність невсипуща по всяк час за ту віру стати, – це були ті колючки, що оберігали рожу; були ті Шевченкові "мечі обоюдні", що серед них, під їх охороною, зростали пишні квіти високої культури, сильна незалежна суспільність наша. Ця ж віра допомогла нам запроваджувати нам серед себе самих, бути суворо-вибагливими до себе, вчила картати нікчемних, говорити правду. Вчила чудовими словами Івана Вишенського, який "навчився од Христа Істини без похлібства лож – ложжю, вовка – вовком, злодія – злодієм, розбійника – розбійником, диявола – дияволом звати!"

Ця ж віра вчить і чогось іншого. Вона вчить, що твердість душевна, залежить від контакту з Божественною силою, чого найкраще навчимося від Шевченка. В листах, в поезіях, в Щоденнику свідчить він не раз, що коли "як золото з вогню" вийшов він з свого "суворого чистилища", нерушений життєвою підлістю, з незламаним серцем, то завдячує це виключно своїй гарячій вірі, контактові з джерелом всякої духовної міцності, з Богом – контактові, що зветься молитвою. Завдяки цьому контактові, він, як пише, "не зледачів, не захолонув в неволі", зберіг свою "свіжість моральну", не втратив душевного вогню, ні здібності пристрасно любити Добро і пристрасно ненавидіти Неправду.. Він писав, що релігія – це "святе, велике діло для людини"; що під її впливом "кріпне й мужніє душа". Релігія, на його думку, "стає нерушимою стіною довкола людини, боронячи її на життєвому шляху від всіх плюгавств життєвого колобігу". З заслання писав він, що оточує його "така жахлива безнадійність, що тільки одна філософія християнська спроможна боротися з нею". І він же ж вірив, що Господь, якому молився, "воздасть злодіям за злая", скартає тих, хто творить зло. Завдяки цій вірі міг сказати, що вірний своїй ідеї, "карався, мучився, але не каявся", як і його, страшна колись своїм ворогам, нація.

Цю непохитну віру перейняв Шевченко від батька і від діда козака, від славних традицій козацької минувшини. Цією вірою горіли колись наші предки, вона робила їх душі твердими як камінь, шляхетними як золото, сильними і гордими вирізьблюючи характери тих людей, що ні перед жодним ворогом, ні перед ким не гнули коліна, як тільки перед Вседержителем, Творцем неба й землі. Цією вірою оберігали вони себе, свій край від будь-якої напасті.

Цю гарячу віру годиться згадати саме тепер, в теперішню страшну добу! Бо, щоб не казали ті, що дивляться на світ крізь рожеве скло, – наближаються жахливі часи! В ці часи якраз повинні з'явитися люди віри й волі. Європі, нам, світові потрібна нова еліта, нова провідна верства, нові справді, не по імені тільки "луччі люди". Партії віджили своє. Не їм, що не мають твердого символу віри, лиш так звані "програми"; не їм, що мають замість ідеї етикетку, напис; що не знають суворого добору індивідуальностей, ні суворої дисципліни; до яких вільний вступ і виступ, не їм бути знаряддям, яке розтрощить диявольську динаміку комуністичної партії! Партії не в стані вести проти неї похід назовні, ні поборювати диверсійну роботу всередині суспільства або нації, ні стати тим міцно згуртованим загоном відданих справі і один-одному людей, який потрібний тепер... Як говорив, я й писав давно перед війною, виконати це все здолають тільки Ордени, світські і духовні, на взірець тих, що зцементували і зберегли Європу і Україну з нею, та її культуру сотні років тому; які мечем фізичним і духовним, гуртували б націю не механічно коло паперових "програм" чи гасел, яких ніхто поважно не розглядає, лише коло великої одної ідеї, для якої готові жити і вмирати люди доброї волі, невгнутого характеру, моральної сили і великої віри, не толеруючі в своєму осередку нічого плюгавого і миршавого.

Один з хмельничан, полковник Єрмолєнко оформив у лаконічну формулу гасло тої доби: "На диявола хрест, на неприятеля шабля!" Це ж може бути і гаслом нашої епохи. Гострою буде та шабля, коли її видобудуть в ім'я Христа люди, не шукаючі угоди з дияволом. Не треба вірити в наліпки і слова без змісту! Не йдеться у світі про конфлікт між державами чи партіями, між лібералізмом і консерватизмом, між соціалізмом чи більшовизмом і капіталізмом, тими чи іншими економічними або політичними системами. Конфлікт ідейного, духовного характеру, конфлікт між християнством з одного боку, а з другого – силами, що йдуть його знищити. Весь уклад, вся духовна підвалина нашого життя, як нації незалежної, нації свобідних індивідуальностей, нації з нам питомими, дорогими нам умовами соціального й політичного ладу, етичного кодексу вартостей, все це християнського походження й духа. І все це зникне з поверхні нашої землі, коли щезне християнство. Без нього обернеться людина в двоногу худобину, без почуття особистої гідності, честі, свободи, без шляхетних поривів, обернеться у раба свого шлунку й свого пана! В вічнім страху голоду і в страху бича, бо де вмирає в серці страх Божий, що підносить людину до Творця, там залишається тільки страх людський, що принижує її до стану звіряти, і робить здібною до всякої нікчемності.

Все, чим віками пишалася Україна, весь чар, вся поезія і культура цієї благословенної країни, вся духовна велич її, її незнищенна любов до свободи і вічна готовність за її здобуття чи збереження боротися, все це буде розтоптане чоботом завойовника, коли щезне в ній дух праджерела нашої культури та християнської філософії.

Детронізуючи Творця, ставлячи в центрі всього себе саму, модерна людина може будувати не знати яку вежу Вавилонську, не знати який соціалістичний "рай"! – все це розсиплеться і вже розсипається в порох. Бачимо бо, що саме тоді, коли почала модерна людина кричати про знищення нужди, стала та нужда ще чорнішою! Коли почала кричати про свободу, дочекалася рабства! Коли почала кричати про рівність – дочекалася нових фараонів! Коли почала кричати про братерство, – вовком зробилася людина людині! Коли почала кричати про визволення народів – прийшло нечуване уярмлення націй під залізним ярмом нового Нерона, нової поганської імперії, нової татарщини!

Бо де потоптані Божеські закони, всяка будівля буде будівлею на піску!

Велетенське значення віри для щастя, добробуту й міцності нації розумів старий Рим. В тяжкі для нього часи, перед невірством перестерігав своїх земляків поет Горацій, писав до них:

"Богові корились ми –
І нам корився світ.
Із Ним йдім від початку до краю!
А ні – грозою темних бід
Нас Божество зневажене скарає!"


Кара зневаженого Божества вже нависла над світом... Не треба себе дурити! Не йде в світі до втихомирення. Йде до остаточного розиграшу, як в часи Константина, між двома вірами: вірою, що зробила собі з пенька панка, ідола з нового поганського кесаря й вірою, якої заповіддю є "не сотвори собі кумира!" з матерії, з дочасного, з вигоди і з спокою! Гряде остаточний бій між знаком Серпа й Молота, знаком адорації матерії, – і знаком Розп'ятого; між більшовицькою зіркою і хрестом. Або переможемо як вільна християнська нація, або будемо страчені новими вершниками апокаліпсиса.

Не дурімо себе надією, що якась країна буде збережена в цій боротьбі! Що стоятиме збоку і тільки приглядатиметься до останнього бою. Що зможе на своєму щасливому узбіччю сіяти, орати, будувати, женитися, множитися, насолоджуватися життям. Нічим нейтральність не допоможе. Не вдасться сидіти, зложивши руки, в тій війні між двома таборами, яка вже іде між ними і яка ще страшнішою спалахне завтра. Писав Франко про Україну:

"Якби могутність, щастя і свобода
Відмірялись по морі крови й сліз,
Проллятих із очей народу,
То хто б з тобою суперництво зніс?"


Так, свобода відміряється морем пролитої крові й сліз... Але не проллятих безтямно, а тільки в змаганні за ту свободу і могутність, в ім'я великої ідеї! Не виросте свобода із сліз і крові тих, які "без одваги і бою на путь заблукали згубливу", із сліз пасивної жертви, веденої мов корова на заріз.

"Путь на Голготу велична тоді,
Коли тямить людина за що й куди вона йде."
(Леся Українка)


Свобода виростає з жертв, що впали в боротьбі, в активній боротьбі зі злом, з жертв свідомих свого великого посланництва, своєї місії, чи йде про одиницю чи про націю – все одно.

Коли йде про нашу країну, про наш народ, то не виведуть його на путь спасіння ті, що думають Україну вижебрати чи видурити у сильних світу цього; ті, що всяку активну боротьбу за визволення з нової поганської неволі уважають "неактуальною", а на войовників українських, разом з бІльшовиками, кидають наклепи і лайки. Не виведуть нас на путь спасіння "реальні, тверезі, розсудні політики", які бояться ставити нашу проблему у весь її зріст, а за справу актуальну уважають лише реалізацію власних інтересів. Не виведуть нас на спасенну путь ті, що пропагують безідейність в політиці і безхарактерність в життю; які намагаються загальмувати процес формування яскравої, точної, мілітарної української визвольної думки і чину; які будь-яку велику акцію називають "бандитизмом" або "глупою романтикою", будь-яку яскраву ідею – "одностороннім маніяцтвом", а проповідь характерності і сили духа – "захвалюванням хижацтва"; які, розперезані, ліниві й вигідницькі в своїх думках і настроях – не зносять ніякої моральної дисципліни, ніякого догматизму ні в політиці, ні деінде; яких "ідеологією" є хаос в ідеях і толерація нікчемності й безхарактерності в політичному життю; яких "ідеалом" є старе, анемічне, боягузливе, запобігаюче ласки всіх, недокровне українство, що угодовство з кожним наїзником було його єдиним дороговказом. Не виведуть нас на спасенну путь ті, що не думають про випростування народного духа, лише про автоматичний "поступ", та про запозичену в більшовицької Росії ідею матеріального "щастя" людини, що вбила в серці своєму Бога.

На путь спасіння виведе нас тільки велика ідея боротьби за християнізацію України, тільки відворот від згубного наслідку анемічного, безбожницького гелотського українства другої половини 19-го віку; тільки повернення до героїчних, наскрізь пересяклих духом войовничого християнства традицій нашої козацької і старокиївської давнини, які воскресив нам Шевченко. Християнство – це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія войовників Христових, які не уникають конфліктів, не "за хрести ховаються від сатани" (Шевченко) лише борються з ним під знаком Розп'ятого. Які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовним і залізним, душею аскета і воїна.

З таких аскетів і воїнів буде складатися та провідна верства, яка стане на чолі нації, щоб привести її в Обіцяну Землю. Передові стежі України вже стали на цей шлях, вже кинули виклик дияволові і його воїнству в ім'я нашої великої правди, в ім'я великої місії нашої нації в цю жахливу апокаліптичну добу останньої боротьби з силами лжехриста. Треба, щоб в тій чи іншій формі, відповідно до часу й місця, до тої боротьби включилася, приступила до неї кожна українська людина, кожна українська спільнота в розсіянню суща. Щоб просвітлена світлом християнської Правди, сталила свій дух, гартувала енергію! Щоб де тільки доведеться: в своїй душі, в родині, в товаристві, в літературі, в театрі, в пресі, з трибуни звичайного промовця, з церковного амвону, в громаді, в місті, між своїми й чужими, – активно й безкомпромісно виступала в обороні нашої Правди; щоб не толерувала зла, щоб всюди поборювала диявольські сили, що своїм нечистим духом мов отруйним газом, просякають все наше оточення, повітря яким дихаємо, вдирається в нашу душу. Щоб на кожний прояв, на кожний виступ антихристиянських сил, була наша реакція така одностайна й тверда, як проти того, хто посмів би ввійти у Церкву з шапкою на голові..

Коли не знищить людина Заходу більшовицького духа в своїй таки власній спільноті, в самім собі, в своїй душі, в душі кожної одиниці, – даремно змагатиметься вона з більшовизмом назовні! Даремно поборюватиме дух матеріалізму, що вдирається знадвору, коли тим духом вже отруєне повітря в середині хати. Це не мої, це слова Шевченка: що Бог "люті зла не діє без вини нікому"! А на всій нашій цивілізації тяжить страшна, не спокутована досі вина: зрада своїх традицій і своєї віри!

Хочемо бути вільними?

Не кланяймося наліво і направо! Хай наше слово буде Так або Ні!

Хай наша любов буде гаряча й гаряча наша ненависть! Не літеплі, сказано бо в Святім Письмі: "хто є ні холодний, ні гарячий, виригне того Господь з уст своїх".

Хочемо бути вільними? Не кланяймося земним ідолам! Станьмо сильними духом, станьмо чистими серцем, станьмо гідними, – щоб в наші руки вложив Господь караючий меч Божої справедливості! Щоб в ганьбі, в багні і крові сконало царство нового Нерона, царство тьми!

Щоб .перестали ми бути притчею во язицах, посміхом серед народів!

Щоб ніхто не смів вже більше говорити, що є ми "прадідів великих правнуки погані!"

Щоб знову засяяв "в темряві негоди неугасимим вогняним стовпом" старий наш Київ!

Щоб "в боях ранене" наше вічне Місто знов стало над Дніпром, як твердиня героїчного народу і пострах варварам, під знаменом хреста!

Готуймося до великої й страшної проби, яку зсилає Бог всім тим, кого Він вибрав для великих діл!...

Торонто, 1948
 
***
 Цей текст, трохи редагований і дещо осучаснений, але без зміни головної думки знаменитого Автора, др. Дмитра Донцова.

ЗАВАНТАЖИТИ текст в
(PDF+ocr, 15st., 0.38Mb) 





ІДЕЇ ШЕВЧЕНКА ПРО БОГА І НАЦІЮ
(Д. Донцов) 

Майже тридцять п’ять років панування Москви на Україні* виховали багато духовних яничар і між наддніпрянцями, і між галичанами. Ідея Бога – провідна ідея цілої нашої історії – умирає в їх обмежених мозках. У найкращому випадку замикають вони Бога в церкві, а в суспільному житті християнські ідеї, на їх думку, не можуть відігравати якоїсь поважної ролі. Вони дуже журяться – у своїх програмах і писаннях, чи Україна має бути республіканська, демократична, тітовська, але мало їх обходить, чи має вона бути християнська? Їх дуже цікавить, чи в школах України має бути радіо, стадіон, тільки зовсім не обходить, чи мають у тих школах навчати закону Божого. Серед розбурханого моря новочасного безбожницького нігілізму непорушною скелею стоїть Шевченків «Кобзар».

У «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічне, як у Старокиївській державі або в державі козацькій. Без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої, його правди, за яку карався, мучився, а не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно пов’язана у нього зі справою тріумфу тієї Правди.

Бог Шевченка – це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, Провидіння якого керує життям окремих людей і народів.

Такими є шляхи цього Провидіння: шляхи Господні – це таємниця, яку від віків намагаються збагнути уми людськості. Намагався зробити це і Шевченко, але був свідомий немочі плотського людського розуму, залишеного на самого себе. Поет стояв перед велетенською світовою загадкою. «Все йде, все минає» (Гераклітові – «панта ре, панта хей») «і краю немає… Одне зацвіло, а друге зів’яло, навіки зів’яло». Чому? Чому у тому вічному колообігу життя одні нації падають, а другі встають? Очевидно, особливо боліло й мучило поета це питання у відношенні його до України.

Властиво, він питав, не чому впала Україна, а - за що? Як християнин, знав Шевченко, що від Адама й Єви через Содом до Потопу і аж до того що передчував «іспиту вогнем», а не водою вже, який нашле на звиродніле людство гнів Божий, - все стається не тому що, а за те що. За чиїсь провини.

Каже поет: «Не нам діла Твої судити!», діла Божії. Хоч не раз виривався у нього крик розпачу за те, що караючи зло, Господь надто довготерпеливий. Та з іншого боку знає: «Ти люті зла не дієш без вини нікому!» - ні окремій людині, ні народам. Його мужня душа відкидає полохливу ідею нашого ХІХ віку про безневинно скубану чайку при битій дорозі. Він шукає вини. Де ж він шукає тієї вини? Де шукає причини занепаду України, її гноблення, визиску, обернення в рабство, знущання над людською і національною гідністю? Де шукає причини того, що «розкрадають мов овець» нас; що будь-який драпіжник (хижак. - Ред.) безкарно нападає на Україну, неначе «в бур’яні курча». Питає, за що сміє знущатися над нею, як над Яремою, всякий поганець, що «над козаком коверзував»?

Причину цієї національної катастрофи знаходив Шевченко насамперед в деґенерації нашої провідної верстви, в деґенерації пастирів. Від голови-бо риба смердить. Проти цієї верстви і звертається поет своїм картаючим словом. Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займанцям право первородства у своїй землі, право правити нею, - ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України.

У чому ж була їх вина? У тому, що «занапастили Божий рай» на Україні. У тому, що в країні, де кожного призначення було: «людей любити і Бога хвалити», розвели пекло. У тому, що насміялися з Христа і з Правди його. Червоною ниткою через усю поезію «Кобзаря» тягнеться ідентифікація двох понять: Євангелії Правди і Правди Євангелії. Згадує про одну, то зараз і про другу: «скрізь неправда, скрізь Господа лають»; «правдою торгують, Господа зневажають». Правда – це коли Йому одному: «жива правда у Господа Бога». Навчає – «путями добрими ходить, Святого Господа любить». Шукати людей, шукати правди – це у нього те саме, що «шукати Бога», Слово у нього є водночас – «кадило Істини» і «Божеє кадило». Наказує «молитись Богові одному, молитись правді» … Обидва ці поняття завжди йдуть у «Кобзарі» в парі. Іншої Правди, як християнської, він не знає.

Власне за те й упали всі нещастя на Україну, що відцуралася її провідна верства тієї християнської правди, з неї насміялась, її розіп’яла. За те, що члени провідної верстви тієї – «чужим богам пожерли жертви, омерзились», за те, що «жили лютими звірми, а в свині перейшли». Звірі і свині, або, як казав Сковорода (а його знав і вивчав Шевченко) – звірі і скоти, - ось у кого перемінилась колись блискуча старшина козацька на Україні, а, властиво, її здрібнілі душею нащадки, які в своїй душі «занапастили образ Божий, багном осквернили».

Такою була відповідь поета на питання, за що каралась і мучилась його Україна, за що гинула. За гріхи своїх пастирів, не лише через якісь зовнішні причини. Грозив їй і нагадував: «Сама розіпнешся, твої сини тебе уб’ють». Бо не були це ті пастирі, не були це ті євангельські ігемони, яким Бог давав меча, щоб допомагали добрим і карали злих. Тому хоч і з болем у серці, але визнає, що «праведно Господь великий кайдани повелів кувать» на цей рід поганий. Чи не так воно було й раніше, чи не впала кара Божа на Єрусалим, коли його провідна верства почала складатися з Іродів, Каяф, фарисеїв або тих, що поробили з храмів вертеп розбійників? Які віддали Боже – кесареві.

Скажуть: таж каралися на Україні не лише «пани лукаві», а й народ? Певно, так і в Єрусалимі, який узяв невдовзі після розп’яття Христа римський цезар, також терпів народ. За що ж він терпів? За що терпіла вся нація? Пригадаймо, що та нація зродила із себе Юду, скорилася фарисеям, воліла розбійника Вараву а не Христа, коли останнього судили на смерть, ревіла мов несамовита – «розіпни його!». Пригадаймо, що багато у тому народі було тоді нікчем і боягузів… Річ у тім, що самого терпіння народу не достатньо, з точки зору християнства, для його спасіння. Цих терпінь вистачає тільки тоді, коли на них ідуть свідомо, в боротьбі за правду, - «імені Мого ради», з глибокою вірою в правду Христа. У євангеліста Луки читаємо, що у одному містечку привели до Ісуса всіх хворих і біснуватих. Ісус зцілив тільки кількох із них, не всіх! Зцілив тих, які вірували. Вірували в тріумф його правди, в його силу, яка їм допоможе. Ось тоді, коли запанує в народі пристрасна віра в правду, коли закріпиться воля битися за неї, тоді лише впадуть з нього ланцюги рабства. Доки ж цього не сталося, доки дають себе розкрадати шулікам, як овець або як в бур’яні курчат, доти не вийдуть з рабства. Стосується це і тих часів і наших. Каже поет: «Коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат» деспотів. Глузує: «Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі». Не тому терплять люди, що гноблять їх царі, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею. Тому гноблять нащадків хмельничан, що не в Богдана – «не в батька діти» вдалися. Жили колись славні діди, що клали голови за правду, та лежать тепер, а над ними могили синіють… А онуки? Жито панам сіють! «Без озву!» Нараховує на Україні поет лише одного козака – протестанта із мільйонів свинопасів, які на все лихо і зло лише «дивились і мовчали та мовчки чухали чуби, німії підлії раби». Або робили, як той Ярема: «заплаче, та й знову до праці», у ярмо всякого хама, що над ним коверзував. І чого мали для себе «якогось раю бажати», коли вміли лише «в ярмі падати»? Кара впала на Україну – за провину усіх; на одних за те, що були катами, на других за те, що були рабами.

Встане Україна – читаємо в «Кобзарі» - коли ті, що оглухли й похилилися; що нагинались, бо не знали, як той Ярема, що крила у них за плечима виросли, коли вони пізнають, що не рабами створив їх Господь; коли увірять, що «небо дістануть, коли полетять», коли зірвуться до боротьби «за святую правду-волю», за волю Христа. Встане Україна, коли підростуть її малі діти і «на ворога встануть».

Коли таке прозріння, коли така віра спалахне в їх душі, тоді тільки вложить Господь до їх рук караючого меча своєї справедливості. Тільки тоді, коли в обороні нації, коли в обороні гноблених знову стануть Гала йди і Хмельницькі. Тільки їхніми руками Господь «кара неправих, правим помагає».Залишиться Україна у рабстві аж доти, доки її «малі діти на ворога встануть». «Сім’ю вольну, нову» , нову суспільність, в якій би панувала справедливість Божа, здолають вибороти лише люди вільні духом. Якими є ці люди? Це ті, каже Шевченко, що пізнають Правду Христа: «Пізнайте Істину, і Істина визволить вас!» Це ті, які зі своїх жил вицідять гнилу сукровату кров невільників, а на наллють натомість живої, чистої, святої, козацької крові. Лише вони розірвуть кайдани.

Шевченко вживає вираз – «Свята Правда». Тому і вибороти її зможуть тільки люди «святої козацької крові», або, як каже, «лицарі святії». Хочете знищити неправду? То пізнайте правду і борітеся за неї! Це і є сенс його – «борітеся – поборете!». Коли за Його правду, то «вам Бог помагає». Як колись їхні предки, такі люди мають право благати Бога, щоб він «розв’язав наші руки рукою твердою своєю», щоб допоміг їм і тепер «стать на ката знову». Читаємо: «преподобні славлять ім’я Боже, і мечі в руках їх добрі, острі обоюду». Ось до чиїх рук дасть Бог свого меча, до рук «преподобних», або «святих лицарів», які зненавиділи зло і готові битися за його правду.

Лише таким допоможе. Лише тоді з неволі вирветься нація, думає Шевченко, коли з неї народяться вожді, не Юди та Іроди або прибічники Варави, не «донощики і фарисеї», які узурпують право стояти на чолі народу, а ті лицарі святії, які правду Божу проголосять правдою своєї нації. Їм, сильним духом, допоможуть і їх народові – небесні сили. Коло них, та їх справи «сторожа власне з того світу» не дасть розпинати їх країну. На їхній стороні боротимуться, ім. допомагатимуть «душі праведних і сила архістратига Михаїла», патрона Києва, що їхніми руками тут на землі знову переможе дракона. Руками тих, душі яких пропечені «огнем Божественного слова», яке у них «пламенем взялось і огнено заговорило». Руками тих, які, коли не можуть «серцем жити й Бога хвалити», мають в собі сили, щоб неправду «проклинать і світ запалити» очищуючим вогнем, - світ, що лежить у злі.

Таким та їх нації Бог допомагає. Їх рукою карає неправду і визволяє народи. Їх рукою перевертає поганські ідоли і винищує власних Датанів та Авіронів, які тужили за мамоною і за рабськими путами. Лише такі люди прищеплюють своєму народові віру у перемогу Божої Справедливості. Їх героїчна душа, їх віруюче серце, їх тверді руки знаходять допомогу вищої сили. Лише їх веде шляхом визволення нації Боже Провидіння.

Такою сильною й глибокою є Шевченкова концепція Бога і Нації.


Донцов Д. І. Туга за героїчним: Постаті та ідеї літературної України. – К.: Веселка, 2003. – 101 с.

* Йдеться про період з 1917 року, до того російська імперія асоціювалася з Петроградом (Санкт Петербургом) – Ред.



ЗАВАНТАЖИТИ текст у (PDF, 5 st., 0,33Mb)






ЗАПОВІТ ШЕВЧЕНКА
(Д. Донцов)

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!

Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки оглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, — писав Костомаров, — "роздерла завісу народного життя... роздерла підземний склеп, уже від років замкнутий багатьма замками, запечатаний багатьма печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди". Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя — воскрешеної Шевченком — героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: "сусіди од страху, од жалю німіли; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П.Куліш) їх "юнацькому серцю, блаженному у своїм спокої", захопленому "загальноросійською наукою й поезією", — слухати "парадоксів", вихованого на "Історії Русів", Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"... Він "ранив їх серця"! Порушував їх "блаженний спокій"! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них уже "парадоксом", "дивацтвом"... Але од того, від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, — до того "усміхалося серце" поета.

Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного зі "своїх", — паплюжить сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами — над нами! — невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.

До чого ж кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?

Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, — ненавидів він усім серцем своїм, усією душею своєю і всіма помислами своїми. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй у душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях. Ця ненависть полум'ям бухає з кожного рядка, написаного ним.

Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть.

Він твердо тямив, що, "коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат" деспотів. Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця, він бачив вдосталь в Україні. Була це численна порода рідних по крові земляків, які "помагали москалеві господарювати" та "з матері останню свитину здирати". Не тільки Петрові-катові й "Петровим собакам", не тільки Катерині — "голодній вовчиці" слав він прокляття, але Ґалаґанам і Кочубеям, сучасникам — "шашлям". До них звертався: "погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе уб'ють!" Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата в кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не тоді, коли "рідні" Каїни продавали своїх як "лакеї в золотій оздобі" чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською "кокардою на лобі", витертім з усякого почуття сорому й честі.

Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів тих, перевертнів, "дядьків отечества чужого", які совість продавали "за шмат гнилої ковбаси"; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як "варшавське сміття"; що їх своїми чобітьми місив завойовник як "грязь Москви". Ненавидів плюгаву породу "донощиків і фарисеїв"; отих рідних "людоморів", які запльовували всю нашу славу історичну, які лицарство запорозьке прозивали "розбійниками, ворами, п'ятном у нашій історії".

Ненавидів облудних "гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів "продати у різницю москалеві". Ненавидів шашлів, які гризли і тлили тіло народу з середини; ненавидів не лише росіян, оту "орду, скитів і варварів", — а й ту погань людську з рідних "землячків", які помагали розпинати його Україну.

"Паскудою" був йому кожний з них, і він дивувався — "чому ж його не так зовуть? Чому на нього не плюють? Чому не топчуть?"

Оту Україну перекинчиків, яничарів чужого пана й володаря, ненавидів Шевченко за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились", що своїм існуванням поганили його прекрасну, героїчну країну. Любити цю "рідну" погань він не міг. Певно, він прагнув усім своїм, сповненим любов'ю, великим серцем "любить людей", та коли стрічав "недолюдків", — благав Бога дати йому силу "проклинать і світ запалити", щоб у тім очищаючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне і гниле. Знав бо, що "застарілі недуги лікуються героїчними засобами". Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, — поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив у столітніх очах діда-козака, що "як зорі сіяли"; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка "туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала".

Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже він був здібний лише "вити совою", своє трудне серце лише "ядом гоїти", або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кров'ю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли "мерк за димом Божий світ"? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?

А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася у ньому й ненависть, як не з любові?

Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був "рай та й годі". Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.

Скажете: він же любив свій "окрадений люд"? Любив... Та чи це була ота палка, всепалаюча любов, яка бухає гарячим полум'ям із його поезії? Він співчував своєму окраденому народові, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих "рабів незрячих гречкосіїв". Ці "вбогодухі" вміли тільки "стогнати та, стогнучи, долю проклинати", "жито панам сіять". Це були "темнії люди", які лише "журились", що нема кому їм "порадоньки дати". Це ж була "братія" земляків, які на всі насильства "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", або "мовчали, витріщивши очі, як ягнята", — "нехай, каже, може так і треба!" Не в голові їм було "чиї вони сини, яких батьків, ким за що закуті". Не цікавило їх "чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу". Це були ті, що вмирали за нового "лютого Нерона", а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.

Жаль йому було того "покірного люду", болів над його недолею. Але його не виправдував! Знав, що "люті зла Господь не діяв без вини нікому"; що Бог ледачим не помагає; що крук на те й крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі "ростуть і висяться царі", так це тому, що "дрібніють люди на землі". Серед тієї дрібноти — нарікав — "на Україні, крім плачу, нічого не почути", бо там "чорт-ма людей". Не вірив, щоб там хто почув його слово, — "всі оглухли, похилились у кайданах". Це було покоління, яке не пік сором неволі, не палило його почуття ганьби. І в такі хвилини, пройнятий гнівом, він лаяв їх "мільйонами свинопасів", плебеями, "німими, підлими рабами", які — "аби пуга в руках була", кожному деспотові коритися будуть... Певно, в такі хвилини не любив їх!

Тирани, їхні помагачі, темні люди, — ось кого він бачив у сучасній йому Україні. У просту, геніальну формулу уняв поет людність України, його — і нашої. Єзекиїлем на розпуттях голосить він: "Левиці — людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені... Мов шуліка хватає в бур'яні курча, клює і рве його, а люди — хоч бачать люди, та мовчать". Ось кого він бачив в Україні! Левиць, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбоєві приглядалися. Тих останніх і левиць — ненавидів! Незлобний люд беззахисний — жалів! Кому ж належала його любов?

Знову той самий образ: "Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах… Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди". Знову той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватися. І поет викликає тих, третіх, які могли б піднятися й розкувати народ, стати за Євангеліє правди, тих, яких іще не було за його життя, яких він бачив лише в минулім, у нашій колишній славі, і візіонував в майбутнім.

До цих належала його любов! Тих, яких слава гриміла колись по Україні! Тих, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, уява! їх, що "пишними рядами", як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили, мов живі, у його хату на розмову, — їх він виглядав! До них кликав стомленим серцем — "вернітеся!" Щоб знову кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя, любив пристрасною любов'ю, яку переказав нам у Заповіті. Це не були вже "темнії люди", "незрячі гречкосії", не курча в бур'яні! Це були ті, кого звав "лицарі святії", "орли України".

Україна, яку ненавидів, — була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив, — була Україна півлюдей-півбогів, героїв, що могли протиставитися левам, людоїдам, новітнім Неронам, що мали силу розкувати закутих людей. Героїв із вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо "вогонь запеклих не пече".

Тих, що кували кайдани, — проклинав. Тих, що їх несли покірно, — жалів. А тих, що їх рвали, — любив!

Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну — тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить перед нами довгими рядами — Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Ґонту, Мазепу, Гайдая, — їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану багатьма печатями, — їх, чиї блискучі постаті, мов бенгальськими вогнями, освічували темряву й неволю сучасності. До них звертається й зі своїм Заповітом, бо ніхто, лише вони могли "пірвати кайдани" ганьби, напоїти "вражою злою кров'ю" землю нашу. Тільки вони могли створити з племені "рабів" свобідну націю, де була б "своя правда, своя сила і своя воля", не воля й сила займанця, ні його брехня.

До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і їм заповідав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє посланіє не лише для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, — до нас.

Тому якраз тепер такий актуальний Шевченків Заповіт. Бо знову в Україні розбійники-людоїди з варварської Півночі правду побороли. Знов чужа деспотія лютує на нашій, не своїй землі в червонім плащі Сатани. І знову лакеї з червоною кокардою на лобі, які помагають чужинцеві "розпинати вдову-сиротину". Знов повно всюди "мерзенних каламарів" одописців тиранів. Знову обернений у рабство народ. Але нині з'явилися в Україні ті, яких не було за Шевченка і яких він з тугою та сумом так пристрасно викликав до нас. Ті, що помсту й кару несуть новим катам... І тому власне, щоб знищити, зганьбити, оклеветати нову воюючу Україну, зломити її дух та перелякати темних людей, — злигалися "розбійники-людоїди" чужинецькі з "рідними" нашими "донощиками і фарисеями".

Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів, тому вони й переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна — Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не "людина визвольного руху" (ця людина "збанкрутувала й вийшла з моди"!), а людина-раб. Тому і стягають з постаменту Шевченка, тому оббріхують його, представляючи апостолом німих безсловесних рабів, "малої людини", того "в бур'яні курча", не страшного червоним шулікам. Тому безчестять тих, які в пам'ятні перед війною роки боролися й тепер борються за "окрадений люд"; тому чіпляють на них знеславлюючі наліпки "хижаків", "підпільників", "орденців"; ненавидячи їх за те, що мають віру, за те, що мають "думу і волю єдину", осоружну новітнім національним гермафродитам. Тому й такий актуальний, страшенно актуальний є тепер Шевченко, обличитель і нових тиранів, і нових фарисеїв, і просто Юд. На них усіх слово його — це свист бича, це найкраща зброя — як тоді, так і тепер.

Ось чому тепер має гриміти його клич! Ось чому вивчати треба колене його слово! Кричати всім оглухлим і понімілім! Бо на кожне облудне слово фарисеїв має він страшну для них, таку повчаючу, сильну відповідь! Бо як за життя, так і після смерті був і є його голос "воістину гуком воскреслої труби архангела".

Тож коли до вас проходять шашлі, паплюжать революційно-визвольний рух та його борців, чи мучеників; коли нашіптують, що "головою муру не проб'єш"; що ті, які впали, були "непотрібними жертвами", а живі є "глупими романтиками" в найкращому випадку; а що в найгіршому — оті, які ховаються по лісах і борються з займанцем — є бандити, розбійники, відповідайте їм словами Шевченка: "брешеш, людоморе, за святую правду-волю розбійник не стане! Не розкує закутий в кайдани народ темний!"

Коли приходять до вас з брехливими словами фарисеї (бо батько їх диявол — "отець лжи") і нашіптують, що ті, які преподобним звуть червоного Нерона серед земляків, — це ж, мовляв, лише "хворі люди", яких треба лікувати, а не ганьбити; це ж, мовляв, наші "заблудші брати", до яких не з каменем треба підходити, а зі "щирим серцем", шукати з ними "спільну мову", їх переконувати, — відповідайте їм словами Шевченка: не є братом той, хто продає матір за шмат гнилої ковбаси! Ані той, хто цю погань за братів уважає і з ними спільну мову шукає!

Не вважав Шевченко за брата того, хто помагав москалеві "з матері полатану сорочку здіймати". Не вважав за братів — "донощиків і фарисеїв", ні "рабів, підніжків, грязь Москви".

Коли вам дорікатимуть, що ви "шовіністи", пригадайте, що Шевченко волів, щоб гадині дісталася Катерина, аніж москалеві; щоб зарізав батько сина зрадника, ніж: "продав у різницю москалеві".

Коли будуть "суєслови" закидати вам "нетолеранцію" і "ненависництво", — пригадайте, що ті, які Шевченка знали, свідчать про те, що він відносився "задирливо й нетолерантно до ідеї поєднання з москалями"; що вражав не одного "хижим проявом своєї загарливої ненависті" до всього, що гнобило й душило його Україну!

Коли закидатимуть вам, що проповідуєте "хижацькі ідеї", що брак вам "гуманності", — пригадайте, що ще Шевченкові радили "рідні земляки" надати "побільше людяності" його "гайдамакам"; що ще йому радили покинути "скверну путь хижацтва" й навернути до "культури", яку несли в Україну Петри та Катерини! І пригадайте, що Шевченко відповідав тим "суєсловам"!

Коли говоритимуть вам, що не "повстанською романтикою" визволиться Україна, а "реальною політикою", не "фантазіями", а "працею" — пригадайте слова Шевченка: "Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, які вміють співчувати й любити, повітряні замки міцніші й прекрасніші від матеріальних благ егоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним". Чудова мрія, велика ідея "фантаста" й "романтика" — більше впливали на формування людських спільнот та їх установ, аніж егоїстичне й тупе прив'язання до існуючого, до матеріального, людей "реалістично" настроєних. Ось була думка Шевченка — романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього, — плює на Шевченка.

Коли прийдуть до вас учені професори і принесуть, ніби як нашу правду, — "сміття з помела" московських підбрехачів під назвою "прогресу", соціалізму, колективізму, або "модерну", "найновішу" філософію життя з клоак відфранцуженого й "зінтернаціоналізованого" Парижу ("сартризм"!), — пригадайте, що й за Шевченка приносили суєслови "з чужого поля в Україну великих слів велику силу"; що тим хотіли дурисвіти Україну "просвітити современними вогнями, повести за віком"! Пригадайте тим дурисвітам і відповідь Шевченка: "спасибі за раду лукаву! Теплий кожух, тільки шкода, не на мене шитий, а розумне ваше слово брехнею підбите!"

Пригадайте їм, що наказом Шевченка було любити свою правду, яку чужі тирани та їх наші підбрехачі й досі хочуть тримати замкнутою багатьма замками. І пригадайте рівно ж ту сильну любов Шевченка до нашої давнини, до наших традицій, які він хотів воскресити. Пригадайте, що ідеал "лицарів великих" — це не був для нього лише історичний спогад, хоч блискучий, але мертвий, — це був ідеал, який він прагнув бачити знову пануючим, здійсненим в його Україні. Лицарями він називає і героїв сучасного йому Кавказу, які боролися проти Росії за незалежність; лицарем називає і свого "Юродивого", того "одного козака з міліона свинопасів", який чинно запротестував проти московського деспота. Давнина наша, яку паплюжать новітні "суєслови-лицеміри", дорога була Шевченкові, в ній він бачив правдиву Україну і її лицарський дух прагнув воскресити знов.

Коли ці суєслови будуть перед вами протестувати й ганьбити вас за вашу "односторонність", за те, що ви є люди "одної думки" (а не десятьох нараз), — пригадайте їм, що людиною однієї думки, однієї пристрасті був і Шевченко! Сучасники пишуть, що він своїх переконань не міняв; що переконання, які запали йому в душу з ранніх літ, були непохитні й міцні, яких він боронив з цілою силою своєї "пристрасної й непогамованої вдачі"; що ці свої непохитні переконання сповідував "запально, щиро й безстрашно"; так, що його різка мова "часто змушувала інших боятися за нього або затикати вуха й тікати". А тим усім — ні теплим, ні студеним — словоблудам, які сміються з людей однієї любові, відповідайте словами Шевченкового Гайдая: "Любіть одне! Так має бути!", — не розділять надвоє свого великого почування; "хто ж каже, що усе він любить" — і біле, і чорне, — "холодний камінь він, він бреше, нічого він тоді не любить, він богохульствує!"

Брешуть і богохульствують ті, які закликають вас любити трохи синьо-жовте, трохи червоне, трохи Тризуб, трохи серп із молотом і з катом за ними. Це мертві душі, або — посланці диявола.

Коли приходять фарисеї до вас і торочать облудно: "об'єднання, об'єднання, об'єднання"; — відповідайте їм, що об'єднання — це велика річ! Але що й Шевченко радив об'єднуватися лише людям спільного духа. Пригадайте їм, що "Шевченко не був із тих людей, що легко годяться з тими, хто думав інакше, як він, особливо коли предметом спору була його вітчизна — як писали сучасники. Пригадайте, що не об'єднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: "а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!"

Пригадайте, що ніколи не кликав об'єднуватися з кочубеями, ні з шашлями, які гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чужинецькими, ні зі спекулянтами і шахраями! А коли будуть апелювати облудники об'єднання іти з ними "боротися за правду", — відповідайте їм словами Шевченка: "не вам, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать!" За цю правду стати треба, об'єднавшись з людьми однакового духа!

Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, а гендлем і крутійствами крутіїв "здобувати" Україну, — пригадайте їм слова Шевченка, що не скоріше встане вільна нова Україна, аж "потече сторіками у синє море кров ворожа". Бо "так було і в Трої, так і буде" — немає іншого шляху визволення нації.

Коли ж озброєні псевдонаукою нинішніх безбожних часів, переконуватимуть вас, що віра — це забобон; що вірує лише той, у кого спантеличений розум, — відповідайте тим замаскованим учням Маркса й Леніна, якою гарячою вірою вірив Шевченко! Як глузував з сучасних "прогресистів" з їхньою псевдонаукою — "немає Бога, тільки Я", тільки обезбожений плотський розум людини, оберненої у звіря або в худобу, в раба тілесних егоїстичних забаганок! Пригадайте тоді його надихане надлюдською вірою гаряче слово, що "полум'ям взялося, що вогненно заговорило!" Пригадайте свідчення сучасників і приятелів його, що — коли читав свої поезії, — як тоді горіло його серце, як світилися очі, як їм здавалося, що "над чолом його засвітився полум'яний язик"! Як він "скидався на пророка" в ті хвилини, коли був одержимий своєю безмежною вірою!

Пригадайте, як сміливо сповідував він, що перемогу дає лише непохитна віра у Вседержителя. Лише вона може "оживити і просвітити слово розумом святим". Лише вона дасть силу "рабам незрячим молитись правді на землі, а більше на землі нікому"; не гнути коліна "перед Нероном, перед Юпітером новим". Лише перед такою вірою "тисячі і тьми поганих побіжать", лише вона навчить нас як треба "за правду стать, за правду згинуть", як "розвіяти униніє і страх"...

Пригадайте, що Шевченкова віра, якою надихав мільйони українців, що лише вона дала їм змогу "за правду стать, за правду гинуть" у пам'ятні 1917-20 роки; що вона надихала й тих, які нині гинуть за тую правду, — вона, ця віра в остаточну перемогу справедливості Божої, в її тріумф над дияволом.

Його словом побивайте суєсловів, дурисвітів, підбрехачів, донощиків і фарисеїв! Явних і таємних слуг червоної зорі!

Нині Україна є знову одне велике попелище. Та на тому попелищі тліє "іскра вогню великого". Хто ж той вогонь роздмухає?

Не ті "сліпі, ниції душею", не "нетвердії, душеубогі", не невільники продажні! Ані перонові лакеї, не фарисеї! Ані їхні об'єднання! Ту іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті, що вірують у Його силу. Ті, яких викликав Шевченко, щоб встали з могил, ті з "твердими руками", з "орлім оком", з "чистим серцем", з "чистою, святою, козацькою кров'ю", не кров'ю раба, люди "залізної сили". Ті, яким за спиною "виросли крила" предків-велетнів, а в серці загорівся їх дух непокірний і гордий. Тим — каже Шевченко — вложить Господь у твердії руки мечі гострі обоюдні "на отмщеніє неправди і в науку людям"! Тим, які вірують у силу духа над матерією, обіцяє він, що будуть з ними "душі праведних і сила архистратига Михаїла", патрона Києва. Вони будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і "рідної" нечисті. Вони — вільні духом люди — створять вільний світ!

Для них другою заповіддю є заповідь любити ближнього, а першою — любов Бога. Ближнім може приємніші особистий спокій і добробут, — їм же Божа справедливість! Ближні може воліють мир і спокій, вони ж — боротьбу за ту справедливість! Як Шевченкові лицарі, як сам поет! В годину вирішального зудару з силами темряви в ім'я Христової правди мусить бути у світі розподіл. Він уже є! Видиво наших днів мав Шевченко у "Великім Льоху". Малює час, коли "над Дніпром земля затрясеться", коли над Україною "мітла простягнеться", хвостата комета, віщунка майбутніх страхіть. "Сміється й ридає ціла Україна" — сміється Сатана, і ридають люди. "Цю ніч будуть на Вкраїні родитись близнята. Один буде, як той Ґонта, катів катувати, другий буде — катам помагати". Тих близнят "Іванами обох будуть звати", і боротьбою їх повна буде Україна... Так було за Хмельниччини, було за Мазепинщини, було в 1917, так і буде!

Ті Йвани — "брати", що катам будуть помагати, вже почали свою роботу в Україні й деінде. Вже хвалять катів! Уже кличуть "спільну мову" шукати з ними, Каїнів братами звати! Хоч соромляться ще іноді прийняти червоного Магомета, та вже несуть нам його червоний "Коран" як "нову правду"! Вони вже заходилися нищити Божу правду в серцях наших, хочуть ослабити наше завзяття, обернути нас знову в те "в бур'яні курча", з курячим серцем, щоб тремтіло перед шулікою, з курячим мозком, щоб вірило дурисвітам, щоб цуралося людей типу Шевченкових героїв, єдиних своїх оборонців; щоб обезголовленою знову стала нація; щоб стали безборонною жертвою "темнії люди" в момент кривавого обрахунку. Щоб у вогні духовно окраденою збудилася зі сну Україна!

Гонити від себе треба тих шашлів, тих слуг сатани! Не приставати з ними! Йти за таким актуальним нині Заповітом Тараса! Перейнятися його великою ненавистю до рабства, до насильника-чужинця, до його підбрехачів, до всього нікчемного, боязливого, плюгавого! Перейнятися його великою вірою, що горами двигає! Його великою любов'ю до героїчної, не гелотської, України! До ЇЇ оборонців, до людей нового духа, не фарисейського, не плебейського, а шляхетного й відважного!

Він вірив, що з його слова виростуть ножі загострені. Що роздеруть вони гнилі серця наші, вицідять сукровату гнилу кров із них, кров рабську, а наллють їх кров'ю нової вільної людини. Без тієї операції, без викупної сили крови, без оновлення в дусі, без духового очищення не зробить Господь твердими наші руки, не поможе встати на ката знову!

Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявся! Заповіт старої героїчної — страшної ворогам — України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб знов на нашій землі росли, змагались, жили! Щоб обновилась, як орля, юність нації! Щоб, як зерно великих чинів, глибоко запала в наші очищені, ушляхетнені, осуворені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!


(Доповідь, виголошена на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року)



“Масонство”
Франсиско Франко

Постать генерала Франсиско Франко Баамонде мала би бути відомою кожному українському націоналісту.

Генерал Франко — один із небагатьох політиків ХХ ст., котрі заслуговують на високе ймення національного лідера. Вождем (каудильйо) іспанської нації він став, не борючись за політичну владу, а просто слухняно приймаючи волю Провидіння. Дотримуючись традицій, що панували у його родині, Франко прагнув служити своїй вітчизні як військовий, не втручаючись при цьому у політику. Власне ім'я він здобув на ратному полі — під час війни в Марокко. Одначе, коли Іспанія опинилася у небаченій раніше небезпеці, Франко був змушений взяти на себе тяжкий хрест національного лідерства.

Саме під проводом Франко в ході Хрестового походу 1936-39 рр. (т.зв. Громадянської війни) іспанці очистили рідну землю від ворогів, не допустили перетворення власної батьківщини на слухняну маріонетку комуністичної Москви. Опісля цього Франко доклав дуже багато сил, аби вберегти Іспанію саме як європейську, християнську країну. Поза сумнівом, він допустив низку помилок і не побудував такої системи, котра могла б працювати і після його смерті. Проте його колосальний вклад в історію Іспанії й усієї Європи є беззаперечним.

Не дивно, що постать генерала Франко високо цінувалася серед українців. У той час, коли більша частина території України була окупована червоною Москвою, українці Галичини ревно слідкували за подіями в Іспанії і вболівали за успіхи франкістських сил. До іспанських подій була прикута увага націоналістичної і церковної преси. Ці події надихали українських поетів. Відважну боротьбу іспанців за Церкву і Батьківщину гаряче вітав митрополит Андрей Шептицький. Нарешті, генерал Франко був одним із тих, на прикладі кого виховувалося молоде покоління учасників націоналістичного руху. До слова, Іспанія залишалася певним ідеалом для бандерівської ОУН і після Другої світової війни. При цьому франкістська влада, розуміючи вклад українців у справу боротьби з комунізмом, надавала українським націоналістам підтримку. Іспанія як найбезпечніша країна Європи мала стати місцем осідку для лідера ОУН Степана Бандери (це рішення Бандера прийняв за декілька днів до своєї загибелі).

На тлі відомості Франко як політичного лідера, в Україні він залишається майже невідомим як літератор (в широкому сенсі цього слова). І справді, він не залишив по собі харизматичних ідеологічних творів, котрі були б символом його постаті. Одначе високу ерудованість й інші виміри інтелектуальності Франко годі заперечити так само, як і його публіцистичний хист. Одним із доказів цього є книга  “Масонство”.

Ця книга являє собою збірник статей, опублікованих під псевдонімом “Хакін Бор” у той час, коли Франко вже був державним лідером. Статті публікувалися у часописі “Арріба” з 1946 по 1951 роки і вийшли окремою книжкою у 1952 році.  Можливо, генерал в силу своєї скромності не потребував якогось самоствердження у якості публіциста і друком статей під псевдонімом просто хотів зробити ще один вклад у оборону власної вітчизни і духовне оздоровлення її народу. Окрім того, Франко усе ж таки був політиком-реалістом (у позитивному сенсі цього слова) і рахувався з елементарними дипломатичними нормами. Навіть лідер держави, котра веде незалежну політику і не шукає чиєїсь “ласки”, мусить вдаватися до дипломатичної самоцензури.

Як зрозуміло уже з самої назви книги, вона присвячена темі масонства. На превеликий жаль, сьогодні у декого така тема може викликати посмішку. Справа в тому, що сучасні західні люди просяклі духом постмодерністської конспірології. Мешканці пострадянських теренів не є винятком. Уже наприкінці 80-х — на поч. 90-х радянського та пострадянського обивателя було завалено купою відверто розкладницької телевізійної і друкованої продукції. Поруч із пропагандою розпусти і збочень на сторінках “СПИД-инфо” його інтригували історії в стилі “цілком таємно”, де теми масонства чи таємних політичних процесів тісно перепліталися з вигадками про інопланетян, черговий “кінець світу” чи ще якусь дурню. Відтак будь-яка конспірологія була дискредитована, поставлена в становище чогось несерйозного, такого, чим по-справжньому можуть цікавитися хіба різні параноїки.

Тим не менше, масонство — це цілком серйозно. Це явище, за яким стоять століття європейської і світової історії і колосальні політичні та духовні зміни. Аби зрозуміти це, потрібно відкинути постмодерністський намул і звернутися до авторитетних авторів. Одним із них є Ф. Франко.

До проблеми масонства Франко підходить як глибоко віруючий християнин й іспанський патріот, котрий, до того ж, відданий традиційним європейським ідеалам. Пишучи про масонство, він виступає як історик і політичний аналітик, що звик говорити мовою фактів, як політичний публіцист, котрий хоче виховати свого читача у належному дусі, і як християнський мислитель, котрий дивиться на історію як на простір боротьби Христа і Антихриста.

У своїх публікаціях Франко не показує масонство як якесь абсолютне зло. Він враховує неоднорідність масонства, а також існування іншої потужної деструктивної сили — комунізму. Обидві ці сили поставили Іспанію на грань краху. Саме ліберальні політики-масони породили хаос першої половини 30-х років. Цим скористалися пов'язані з Москвою радикальні ліві, котрі, якби їм не завадили патріоти, могли перетворити Іспанію на маріонетку СРСР. Франко не приховує, що масонерія і комунізм є суперниками. Одначе, за великим рахунком, їхні цілі подібні: боротьба проти християнства і вільних націй.

Діапазон історичних контекстів масонської діяльності, котру висвітлює Франко, достатньо широкий: від появи масонів у Іспанії і їхньої систематичної антиіспанської діяльності до ролі масонства в повоєнній світовій політиці.

Книгу “Масонство” корисно прочитати якраз тому, що вона здирає з цієї підривної сили покривало отієї несерйозної, пародійної конспірології, про яку йшла мова вище. Уникаючи фантазерства, Франко пише конкретні речі, конкретних осіб, конкретні події. Також ця книга є цінною, бо показує спосіб думок великого європейського політика, його цінності і непідробний релігійний і патріотичний пафос.

Ті українські патріоти, котрі прагнуть перебудувати власну країну і всю Європу, відштовхуючись від правильних принципів, мають знати, яким чином справжню Європейську цивілізацію було зруйновано. Книга Ф. Франко “Масонство” — це важливий помічник у цій справі.

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ


Про віру та емпіризм в українській політиці

Як відомо з історії філософії, емпіризм – це напрям у теорії пізнання (гносеології), котрий виник на світанку Нового часу і вважає найважливішим джерелом і критерієм пізнавального процесу чуттєвий досвід. Термін «реалізм», з-поміж усіх інших, має також наступне значення: в Середні віки так називали філософський напрям, згідно з яким існуванню окремих речей, котрі ми сприймаємо чуттєво (емпірично), передує існування загальних понять – універсалій як Божих думок перед актом творення світу. Реалізм значною мірою опирався на віру (Fides), тоді як емпіризм ішов у ногу із культом розуму (Ratio).

Попередником емпіризму, раціоналізму і матеріалізму була протилежність реалізму – філософська концепція номіналізму. Якщо реалізм визнавав, відповідно, реальне існування загальних понять (універсалій), то номіналізм вважав, що універсалії – це лиш імена, котрі надаються людиною для позначення емпірично осяжних речей.

Реалізм вибудовував відносно гармонійну і героїчну картину світу, створеного Божою волею і спотвореного людським гріхопадінням. Так, той світ був відхиленням від Божої «норми», але така «норма» існувала, і людина могла, по-перше, своєю вірою, молитвою, працею і боротьбою повертати цю  «норму» у світ, а відтак, по-друге, після смерті осягнути досконалість у своєму Господі. Емпіризм цю героїчну гармонію зруйнував і породив загублену поміж десакралізованої реальності людину-споживача. Речі втратили своє священне наповнення, перестали позначати собою вищі сутності, набрали ознак самототожності. Відповідно, вони стали наділятися виключно утилітарною цінністю. Це, зокрема, стосувалося природи: предтеча філософії Нового часу Галілео Галілей та класик філософії емпіризму Френсіс Бекон закликали, фактично, ґвалтувати природу, щипцями виривати із неї тайни, щоб потім ще більше підкорювати її собі, бездумно нищачи те, про що людина, згідно з Божим замислом, має піклуватися.

Варто також зазначити, що емпіризм як гносеологічна концепція спирався на метод індукції – руху думки від одиничного до загального, від окремих речей до теоретичних узагальнень, котрі претендують на статус істини. Якщо раніше істину шукали насамперед у Святому Письмі та Переданні, у інших авторитетних джерелах, то в Новому часі її почали виводити із певної кількості одиничних фактів, і чим більше було цих фактів, тим достовірнішими вважалися отримані висновки. Було б безглуздо заперечувати індуктивний метод загалом, однак проблема в тому, що цей метод став духом часу, і кількість емпірично сприйнятих фактів виявилася важливішою за якість – авторитет богонатхненних, священних текстів, авторитет Традиції.

Отак, через номіналізм, емпіризм, раціоналізм та матеріалізм, народжувалося бездушне царство матерії і кількості – жахливий цивілізаційний монстр, котрий майже знищив християнський Захід і сьогодні простягає свої пазурі, щоб запанувати над усім світом.

Огидне панування емпірично-матеріалістичного світогляду ми можемо побачити і на прикладі сучасної України, її політики і суспільства. Почитаймо програми політичних партій. Ми побачимо, як у них торжествує культ матерії і кількості. Це проявляється у тому величезному наголосі, котрий робиться на питання економіки та соціального захисту. Звісно, прийшовши до влади, політикани не поспішають із реалізацією своїх передвиборчих зобов’язань, і «покращення вашого життя вже сьогодні» дуже часто обертається ще більшим зубожінням населення. Але суть проблеми не в цьому, а в тому, що народ ведеться на політиканську облуду. Нація редукується до отари споживачів, платників податків, електорату, спільноти соціально незахищених верств. А це, певною мірою, відбувається тому що національна спільнота не мислиться як те, що створено Божою думкою.

Владімір Соловйов зазначав, що національна ідея – це не те, що нація думає про себе, а те, що про націю думає Бог. Типове судження у дусі середньовічного реалізму. Кожна історична, «емпірична» нація – це реалізація Божої думки у нашому недосконалому світі. Кожне творіння створено для того, щоб служити своєму Творцеві, і в цьому служінні віднаходити щастя і свободу. Українська нація не є винятком, вона покликана до вільного, державного буття, щоб цим буттям служити Господу і виконувати власну історичну місію. Причому мова йде про всю націю – містичну спільноту і мертвих, і живих, і ненароджених.

Натомість нинішній політикум спекулює на крайнє емпіричних вимірах буття української нації – шлункових інтересах сьогоднішнього суспільства. Істинність «національних інтересів» визначається не відповідальністю перед Богом, предками та нащадками, а товщиною масла та ковбаси на канапці. Відтак, не відчуваючи себе покликаним до свободи історичним суб’єктом, вболіваючи за другорядне і забуваючи про головне, українці ще досі не здобули повноцінної національної держави. Це безперечно хибне існування, а отже – і колективний гріх усієї нації перед Богом.

Наступний момент, про який необхідно згадати, стосується не лише України, але й більшості держав нинішнього світу. Йдеться про форму правління, котру чимало мислителів вважали найгіршою, а саме про демократію, і про такий її атрибут як загальне виборче право. Останнє є типовим проявом духу емпіризму та притаманної йому індукції. Через інститут виборів здійснюється влада не найкращих представників нації, а лишень влада більшості, арифметичного числа. Якість – такі прикмети володарської верстви, як мудрість, мужність, шляхетність – приноситься в жертву кількості. Така механічна, калькуляційна демократія не має нічого спільного зі справжнім народовладдям, котре породжує природні, органічні моделі здійснення влади. При народовладді громада шляхом самоорганізації вилонює власних провідників – найкращих, найактивніших і найжертовніших (найчастіше ці провідники і є організаторами громади). Калькуляційна ж демократія є передумовою встановлення деспотичної влади шарлатанів та пройдисвітів. Vilgus vult decipi (наповп хоче бути обдуреним) – саме такий принцип лежить в основі демократичної форми влади, адже за арифметичним волевиявленням зазвичай криється підступна маніпуляція. Це теж яскраво помітно у сучасній Україні.

Як зазначає класик філософії традиціоналізму Рене Ґенон, «в традиційній концепції… кожен зобов’язаний нормально виконувати ту функцію, до якої він покликаний по власній природі». Український філософ Григорій Сковорода називає такий підхід принципом «сродності». Аристократ, духовний чи політичний провідник – це не просто імена, це Божі ідеї, від втілення яких залежить успішне функціонування суспільного організму. Натомість дух демократії з таким підходом не погоджується – він формально нівелює різницю між людьми і створює передумову того, що владу здобувають найгірші. Тому не варто дивуватися, що зайди, котрі мали б жебрачити чи виконувати найбруднішу роботу, в Україні стають олігархами. Не варто дивуватися, що бандити знаходяться не в місцях позбавлення волі, а у владних кріслах, що людина, котра за своїми здібностями має замітати вулиці чи працювати сантехніком, одягає суддівську мантію або прокурорські погони, що дієвих патріотів, які мали б належати до касти воїнів і правителів, за сфабрикованими справами кидають за ґрати… Україна – це дійсно демократична держава, про це можна судити виходячи з того факту, що у нас усе перевернуто з ніг на голову…

В неоколоніальних умовах України демократія з її загальним виборчим правом призводить до того, що долю країни частково вирішує домогосподарка, котра за гречку чи солодкі обіцянки продає свій голос, а з ним – долю своїх дітей та онуків. Якість подолано, а шляхом впливу на кількісно виражену масу (електорат), країною править антинародний режим. А все це починається з нівеляції відмінностей між людьми. Приміром, якийсь бізнесмен може бути порядною людиною, він навіть може вирішувати якісь територіальні проблеми, що стосуються господарювання чи благоустрою (це буде краще, ніж «владарювання» присланого зі столиці чи обласного центру чиновника-бюрократа). Але йому не варто займатися засадами гуманітарної політики чи геополітичними принципами. Цими питаннями має займатися людина, котрій Господь дарував здібність відчувати стратегічні завдання власної нації. З формальної точки зору, при демократії і господарник, і людина, покликана до здійснення вищого національного проводу, мають однакові права: право голосу і право бути обраним. Та демократія – це ширма для маніпуляцій, корупції, фальсифікацій та влади грошових мішків.

В умовах кримінально-олігархічної дійсності сучасної України щойно згаданий господарник напевно пішов би під крило якоїсь партії. Під цим крилом він здійснив би стрімку політичну кар’єру і, танцюючи під дудочку тих, під чиїм протекторатом здобув владу і розширив власний бізнес, затоптав би голос сумління. Натомість тій людині, котрій ідеться про вищі цінності, досить тяжко подолати власне марґінальне становище (вона є ворожою хибній системі, і ця система, відповідно, відтісняє її на марґінес). Цій людині залишається або прийняти пануючі закони, зрадити власні принципи, втратити свою «девіантність» (ознаку істинного шляху за умов хибності пануючої норми), або реалізувати власну пасіонарність шляхом спротиву системі.

Квінтесенцією абсурду виборної демократії є поширення загального виборчого права на всілякого роду асоціальних та аморальних осіб, зокрема на карних злочинців-рецидивістів, нарко- та алкозалежних, психічнохворих. Таким чином, впливати на долю країни можуть люди із клінічною шизофренією, грабіжники, серійні маніяки, педофіли, ґвалтівники…

Я не занадто великий утопіст, щоб думати, що вразі перемоги Національної революції демократичний інститут загального виборчого права буде ліквідовано. Однак реалізація механізмів національного народовладдя, відсторонення від виборів згаданих у попередньому абзаці осіб (а також осіб, котрі складають небезпеку для національної безпеки, суспільної духовності та моралі) зможуть змінити ситуацію на краще, піднести якість над кількістю, а вічне і духовне – над дочасним та емпіричним.

Домінування емпірично-матеріалістичних засад над вірою, духовністю та реалізмом ми можемо помітити і в інших сферах суспільного життя. Приміром, в контексті «розколу» між Заходом та Сходом говорять про відмінні моделі історичної пам’яті, різні суспільні цінності, різних національних героїв тощо. При цьому шлях до об’єднання країни нерідко вбачають у ціннісному плюралізмі, взаємній терпимості чи, врешті-решт, знаходженні консенсусу. В останньому випадку ми бачимо характерне для царства кількості шукання середнього арифметичного. А загалом, при такому підході прослідковується все той же емпіризм. Цінності визначаються виходячи із поточного стану справ, із емпіричних даних. Центральна та Східна Україна внаслідок певних історичних обставин була більш русифікованою, секуляризованою, колоніально скаліченою, ніж Західна Україна. Дух емпіризму сприймає цю ситуацію як цілком легітимну і пропонує або знайти консенсус, або законсервувати таку відмінність. Однак це шлях ще більшого розколу, шлях в нікуди. Шляхом до справжнього об’єднання є віднаходження єдиної, об’єктивної правди, бо правда не лише визволяє, але й об’єднує. А така правда існує не в статистичних даних, а передусім у Господі, вона незалежна від поточної ситуації.

Господь створив українську націю втіленим у Історію Провидінням, наша нація покликана до життя Його волею. Отож, тими цінностями, котрі мають об’єднати українців, є націоналістичні цінності – цінності, що зроблять нашу націю вільною, державною та могутньою. Аналогічно і з мовою, національними героями, історичною пам’яттю. Нашою мовою є мова, котра дарована нам Богом, і єдина «мовна проблема» – це проблема українізації нашого суспільства. Наші національні герої – це люди, котрі боролися за свободу і незалежність України, і дискусії тут недоречні. Наша національна пам’ять – це пам’ять про червону українську кров, пролиту за власновладство на чорній українській землі, і той, хто відстоює інші моделі історичної пам’яті, є або заблуканою вівцею, або безпосереднім ворогом.

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ


«Християнська ідентичність» як наслідок деесенціалізації релігії

В наш час проблема ідентичності є більш, ніж актуальною. Причину такого стану речей можна шукати у сферах, котрими займаються такі науки, як соціологія, культурологія, політологія. Названі науки нерідко розглядають питання ідентичності в контексті іншої проблеми – проблеми глобалізації. Остання перетворила людство на «глобальне село» (М. Маклюен), призвела до когнітивного зіткнення найрізноманітніших культур, відкрила простір для творення нових моделей ідентичності. Одначе зводити зростання актуальності проблеми ідентичності до одного лишень процесу глобалізації неможна. Ця проблема надзвичайно глибока і зачіпає ті виміри, котрі, відповідно, знаходяться глибше, ніш сфери зацікавлень вище згаданих наук.

Чи не випливає виникнення ідентичності як проблеми з логіки розгортання філософської думки Заходу і тих ментальних змін, котрі несло це розгортання? Позитивна відповідь на дане питання буде засновком, вихідним пунктом нашої статті. Нижче ми зосередимо свою увагу на досить вузькій проблемі, проблемі християнської ідентичності.

Основою підходу, на який ми будемо спиратися, є запропоноване російським філософом Александром Дугіним виокремлення Премодерну, Модерну та Постмодерну як трьох самостійних парадигм, що детермінували колосальні цивілізаційні зміни спочатку в масштабах Заходу, а потім – усього людства. Також ми будемо апелювати до ідей, висловлених такими вітчизняними та зарубіжними мислителями, як Гавриїл Костельник, Рене Ґенон, Мірча Еліаде, Ганс Ульріх Гумбрехт, Павло Флоренський.

Отож, розпочнемо з питання переходу від Премодерну (в нашому випадку – християнського Середньовіччя) до Модерну, парадигми Нового часу. Ключовим тут для нас буде слугувати поняття дезонтологізації. Філософія раннього Нового часу характеризується забуттям гайдеґґерівського Seinfrage, питання-про-Буття. Якщо філософія і Античності, і Середньовіччя ставила у центр своєї проблематики онтологію чи, більш широко, метафізику, то Новий час спрямовує вістря філософської думки у сферу гносеології. Своєрідною квінтесенцією парадигмальних змін ми можемо вважати філософію Рене Декарта.

Центральний пункт картезіанської філософії – принцип тотального сумніву. Цей сумнів приводить Декарта до знаменитого «cogito ergo sum», внаслідок чого виникає добре відомий картезіанський суб’єкт. Одначе разом із цим суб’єктом виникає також картезіанський космос, що складається з res cogitans та res extensa. По суті, в цьому космосі вже немає місця для Бога – джерела буття сущого. Декарт, звісно, залишався практикуючим католиком (що для нас дуже важливо, і про це ми згадаємо нижче), тому він не міг відмовити Богові в існуванні. Як і в християнських філософів доби Середньовіччя, Бог Декарта є чимось апріорним. Але якщо у випадку перших Бог був апріорним засновком метафізики, і онтологічна картина світу вимальовувалася у світлі Його існування, то в Декарта існування Бога – творця усього сущого – виводиться із існування мислячого суб’єкта. Все перевертається із ніг на голову, гносеологія починає визначати онтологію.

Картезіанський переворот закономірно продовжив і доповнив ті явища, котрі мали місце наприкінці Середньовіччя, – розділення істин віри та істин розуму, «лезо Оккама», тріумф номіналізму. Таким чином, виник іманентний, тотожний самому собі космос. Буття (з великої літери) як те, за допомогою чого існує суще, зникло – залишилося буття з маленької літери, буття сущого. Не стало метафізичного і водночас живого Бога, виник гносеологічний «бог» – «бог філософів». Дезонтологізована, відірвана від Творця емпірично осяжна реальність ніби «охолола» – із живого організму перетворилася на механізм.

Не дивно, що в тій «реальності», котра виникла в умовах парадигми Модерну, набув поширення деїзм. Картезіанський космос був позбавлений Бога – для Нього, як уже зазначалося, там не було місця. Однак ідея Бога продовжувала існувати. По-перше, за інерцією. По-друге, з огляду на те, що ця ідея є іманентною людській свідомості. Відтак, виникає «лінивий Бог», Deus Otiosis, котрий створив усесвіт, однак не втручається в його існування. Цей «лінивий Бог» деїстів поступово перетворюється на конвенціональну норму, а згодом – проголошується фікцією і остаточно «помирає». З цього приводу А. Дугін слушно зауважив, що «атеїзм, строго кажучи, варто було б назвати “а-деїзмом”» [6, с. 333].

Щойно згадані явища призвели до веберівської «розчарованості» світу. Розвиток філософії породив радикальні зміни ментальності. Коротко згадуючи ці зміни, звернемось до міркувань, висловлених українським філософом і богословом Г. Костельником. Розділяючи «причини невірства» на логічні, психологічні та соціальні [9, с. 168], він показав їхній взаємовплив. В контексті даної статті нас цікавить бачення Костельником впливу «логічних» причин на причини психологічні. «Логічні» причини філософ пов’язує з пануванням механістичного світогляду. Цей світогляд сприяє утвердженню специфічної ментальності, котру Костельник називає «чуттям буденності», «чуттям нічогості» і, врешті-решт, приходить до висновку, що найкраще назвати цю ментальність «чуттям безтаїнственності» [3, с. 206]. З «чуттям безтаїнственності» тісно пов’язане явище «нормальної свідомості», котра характеризується звуженням людського кругозору і переважанням аналітичного, дискурсивного мислення над мисленням інтуїтивним.

У своєму діалозі «Зависть богів» Костельник устами Теолога переповідає Фізику – виразному представникові парадигми Модерну – наступну історію: «Я раз сповідав одного такого, як Ви, на смертній постелі. А він жалувався перед мною: «Хочу вірувати, а не можу! Поможіть мені!» Знаєте, чому він не міг вірувати? Тому що в його душі заниділи духовні очі, які бачать духовне в світі» [8, с. 174]. Змальований Костельником випадок відображає дуже важливу річ – неможливість повноцінної релігійної віри в умовах парадигми Модерну, в умовах дезонтологізованого, «розчарованого» картезіанського космосу, обсервація якого породжує механістичне «чуттям безтаїнственості».

Здавалось би, християнська віра в епоху Модерну мала би зникнути. Проте, як знаємо, християнська релігія існує і по нинішній день. Чим це можна пояснити? По-перше, сугестія парадигми не є тотальною. Навіть найзаповзятіші раціоналісти та сцієнтисти не були афектовані Модерном настільки, щоб стати свого роду «чистим картезіанським суб’єктом». Інший приклад – навіть найбільш секуляризоване суспільство, як показав М. Еліаде, перебуває у полоні певних (нехай і секулярних) міфів, вірувань, культів тощо, котрі відображають незнищенність людського потягу до священного [7, с. 107-113]. По-друге, утвердження парадигми має елітарну природу, тобто спочатку під її сугестію потрапляє еліта, потім еліта нав’язує її решті суспільства. Таким чином, утвердження парадигми Модерну є невід’ємним від явища археомодерну, тобто емпіричного поєднання премодерної та модерної парадигм (питанню археомодерну присвячена однойменна книга А. Дугіна [5]).

Отож, значною мірою оминувши сугестію Модерну і навіть оминаючи явище археомодерну, чимало християн Нового часу зберігали досить сильну релігійну віру. Та нас цікавлять передусім ті християни (чи «християни»), які перебувають у просторі археомодерну. Саме ці люди цікавлять нас у контексті проблеми «християнської ідентичності».

Декарт як філософ, який викреслив Бога з метафізичної картини світу (в даному випадку поняття «світ» включає в себе і сферу трансцендентного), є своєрідним архетипом носія «християнської ідентичності». Декарт міг зберігати віру в Бога, бути практикуючим католиком, мати високий рівень моралі. Одначе його релігійний портрет відрізнявся від портрету людини, котра жила в теоцентричному космосі Середньовіччя. У випадку останньої релігійна віра та практика існували в унісон з її картиною світу. Байдуже про кого йдеться – про містика, філософа-схоласта, феодала чи селянина, який жив у напів’язичницькому світі. В усіх перелічених випадках трансцендентний Бог долає власну трансцендентність – космос наповнюється теофанією. Натомість Бог Декарта є ультра-трансцендентним. У випадку Середньовіччя трансцендентний Бог є іманентним картині світу, у випадку парадигми Модерну – трансцендентним цій картині.

Певною антитезою Декарта є Блез Паскаль. Декарт жив у просторі, позбавленому Бога, в дезонтологізованому просторі, не відчуваючи при цьому якогось особливого дискомфорту – йому, фактично, вистачало «християнської ідентичності». Натомість Паскаль шукав Бога. Йому не вистачало самої лиш ідентифікації з християнством (нехай і чинної) – філософу був потрібен простір, у якому був присутнім Бог. Звідси – увесь трагізм життя цього мислителя.

Траєкторія розгортання західної філософії проходила від Декарта – через деїзм – до атеїзму і нігілізму. Та це – магістраль утвердження Модерну. Нас же цікавить насамперед простір археомодерну. У цьому просторі ідентифікація з релігією можлива. Більше того, за певних умов вона є конвенціональною нормою. Одначе за цією ідентифікацією, за формою немає свого роду сутності, змісту, онтологічного наповнення.

В умовах археомодерну християнство дуже часто перетворюється на семантичну конструкцію, певний дискурс. Але цього аж ніяк не достатньо для повноцінного існування релігії. Як зазначає Г. Костельник, «належне пізнання релігійних правд тільки показує нам дорогу до нашої остаточної цілі. Але щоби перейти цю дорогу, треба мати – крім пізнання – ще й силу. Бо, як каже Ап. Павло: “царство Боже не в слові, а в силі” (І Кор. 4, 20)» [9, с. 135]. Силу ж, очевидно, неможливо здобути в умовах «нормальної свідомості» та «чуття безтаїнственності».

Функціонування «християнської ідентичності» не обов’язково означає моральне падіння. Більше того, навіть коли «християнська ідентичність» зникає, і вектор секуляризації приводить до атеїзму, чимало властивих християнству етичних норм може зберігатися. «Не можна твердити, – зазначає Г. Костельник, – що в нових часах атеїзм тому так поширився, бо люди стали більше грішити, як грішили в попередніх часах. Атеїзм головно поширений по містах. А міське населення в нових часах під багатьма оглядами морально перевищує своїх попередників» [9, с. 170]. Досить показовим у цьому відношенні є протестантизм. Протестантські суспільства нерідко демонстрували досить високий рівень моралі, та за цим виміром релігійності не стояла містика. На дану особливість протестантизму вказувало чимало мислителів. Особливий наголос на цій обставині робив французький мислитель-традиціоналіст Р. Ґенон [2]. Російський філософ о. Павло Флоренський відмовляв протестантизму у «магії» [10].

Використовуючи запропоновані Г.У. Гумбрехтом поняття «культури значення» та «культури присутності» [4], можемо говорити, що «християнська ідентичність» – це типовий прояв «культури значення». «Християнська ідентичність» не означає живого зв’язку з Богом, не означає «містичного емпіризму», а саме його ми можемо розглядати як сутність релігії.

Отож, підведемо попередній підсумок. Становлення парадигми Модерну призвело до формування такої метафізичної картини світу, у якій не залишилось місця для Бога. Виник дезонтологізований, «розчарований» і десакралізований космос, що прирік людину на «чуття безтаїнственності». Не будучи тотальною, парадигма Модерну породила простір археомодерну. Цей простір створив можливість для існування такого явища, як «християнська ідентичність». Остання означає ідентифікацію вірного з християнською релігією за умов відсутності за цією ідентифікацією ессенціального ядра релігії – містично-емпіричної єдності з Богом. Християнство за таких умов редукувалося до позбавленої онтологічної значимості системи знаків.

Яка ж доля може очікувати християнство з переходом від Модерну до Постмодерну? Як відомо, постмодернізму властива критика або ж цілковите заперечення метанаративів – легітимними можуть бути лише ігри малих наративів, різоморфні спалахи гетерогенних  смислів. Постмодернізм продовжує лінію дезонтологізації, висуває гасла радикальної деесенціалізації, намагається за будь-яку ціну знищити «метафізику присутності». Така теоретична матриця органічно поєднується із інформаційним перевантаженням, котре панує в «пост-галактиці Гутенберга» (перефразовуючи М. Маклюена). За таких умов «християнська ідентичність» може стати ще більш деесенціалізованою, в дусі ідей Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі із цілісного («параноїдального») метанаратива перетворитися на роздрібнену, «шизоїздну» пост-систему (різому) семантичних одиниць. Зрештою, сьогодні ми вже можемо спостерігати подібне «християнство».

Приміром, якщо позбавлений містичного виміру протестантизм зумів породити строге пуританство, що було одержимим прагненням максимальної етичної досконалості, то сьогодні на місце такого «параноїдального» християнства приходить «шизоїдне християнство». Це християнство репрезентується окремими, непослідовними наративами: розмови про християнську любов, «чорношкірий Ісус», благодійність, надання шлюбу гомосексуалістам, «ЛГБТ-Біблія» тощо.

Такий стан речей пояснює, чому, приміром, чимало носіїв «християнської ідентичності» у США та Європі приймають іслам – ідентичність (тим паче, постмодерно деконструйована) стикається з живою релігійною традицією, котра не мала власного Декарта або Канта. З іншого боку, є помітною «міграція» християнства на південь. Чимало християн Азії та Африки, не будучи переобтяженими плодами західної рефлексії, сьогодні приймає мученицьку смерть, свідчачи таким чином, що християнство – це щось більше, ніж ідентичність.

Наприкінці статті хочеться ще раз наголосити, що ми аж ніяк не абсолютизуємо описані вище процеси та явища. Як уже зазначалося, сугестія парадигми не є тотальною. Можна погодитися з Валентином Чередниковим, котрий зазначає, що «модель Дугіна, сформована під впливом жорсткого розмежування традиційного і сучасного світів… виявляє парадигми у їхніх граничних основах, у чистому вигляді, спираючись переважно на пануючі в них тенденції і характерний їм світоглядний базис. Така строгість розмежування, нехай і на шкоду окремим випадкам і нюансам, є, загалом, евристично оправданою» [13].

Значною противагою парадигмальній сугестії є особливості індивідуальної релігійної практики. Як зауважив Йозеф Ратцінґер, «і нині десь живуть християни-ексцентрики, які воліють оминати цей дивний консенсус сучасного буття, живучи інакше» [1, с. 112]. В межах теологічного дискурсу все частіше можна почути заклики до відродження чуттєвого християнства. Так, приміром, грецький православний теолог Йоан Манузакіс розвиває проблематику містичного емпіризму [12], інший православний богослов – Девід Гарт – робить головний акцент на естетичне сприйняття Бога [11]. Усе це говорить про намагання гумбрехтівського «продукування присутності» у просторі не просто «культури значення», але й постмодерної культури симулякрів. У цьому, зрештою, на нинішній день полягає сила християнської релігії – у здатності залишатися «сіллю світу цього». Долаючи власну деесенціалізацію, християнство може запропонувати альтернативу тій порожнечі, у яку значну частину людства завела «воля до Ніщо» західної філософії.
 
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

ЛІТЕРАТУРА
    Венедикт ХVІ (Рацінгер Йосип). Сіль землі: Християнство й Католицька Церква в ХХІ столітті. Розмова Петера Зевальда з Йосифом Рацінгером / Пер. з нім. О. Конкевича. – Львів: Місіонер, 2007. – 282 с.
    Генон Р. Царство количества и знамения времени [электронный текст] / Р. Генон. – Режим доступа: http://www.koob.ru/genon/tsarstvo_kolichestva
    Гірник О. Аналіз рукопису головного філософського твору Гавриїла Костельника «Логіка» / О. Гірник // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Збірник наукових праць. –Львів-Ужгород: Ґражда, 2007. – С. 200-209
    Гумбрехт Х.У. Производство присутствия: чего не может передать значение / Х.У. Гумбрехт ; [Пер. с англ. С. Зенкина]. –
    M.: Новое литературное обозрение, 2006. – 184 с.
    Дугин А.Г. Археомодерн / А.Г. Дугин. – М.: Арктогея, 2011. – 142 с.
    Дугин А. Постфилософия. Три парадигмы в истории мысли / А. Дугин. – М.: Евразийское движение, 2009. – 744 с.
    Еліаде М. Священне і мирське [текст] / Мірча Еліаде ; пер. з нім. Галина Кьорян // Еліаде М. Священне і мирське. Міфи, сновидіння і містерії. Мефістофель і андрогін. Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. – С. 6-116
    Костельник Г. Зависть богів // Костельник Г. Ultra posse. Вибрані твори / Упорядкування та передмова о. Олега Гірника; Дизайн серії Надії Пономаренко. – Серія Ucrainica: ad fontes. Книга ІІІ. – Ужгород: Ґражда, 2008. –  С. 168-204
    Костельник Г. Христіянська апольогетика / Г. Костельник. – Львів, 1923. – 174 с.
    Лосев А.Ф. Термин «магия» в понимании П.А.Флоренского [электронный текст] / А.Ф. Лосев. – Режим доступа: http://www.vehi.net/florensky/vodorazd/P_46.html 
    Харт Д. Красота бесконечного: Эстетика христианской мистики / Дэвид Харт ; пер. Андрея Лукьянова. – М.: ББИ, 2010. – 704 с.
    Христокін Г. Постмодерний неопатристичний емпіризм Іоанна Манузакіса [електронний текст] / Г. Христокін. – Режим доступу:  http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/724-postmodernij-neopatristichnij-empirizm-ioanna.html    
Чередников В. Археомодерн по-американски / В. Чередников // Деконструкция: Материалы семинаров и конференцій (Вып. 4) / Под ред. А.Г. Дугина. – М.: Евразийское движение, 2012. – С. 215-258

Немає коментарів:

Дописати коментар