Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 26 липня 2011 р.

26.07.2011р. Б. / Відбулася ХІІ піша проща Івано-Франківської єпархії УГКЦ до Крилоса

Проща. Крилос
Протягом 23-24 липня з благословення Правлячого Архієрея Івано-Франківської єпархії УГКЦ Кир Володимира (Війтишина) відбулася ХІІ піша проща до Галицької чудотворної ікони Матері Божої з Крилоса, організована Молодіжною комісією Івано-Франківської єпархії УГКЦ (голова о. Віталій Дем’янець) при сприянні багатьох небайдужих людей, організацій, влади.
У суботу, 23 липня, після Архієрейської Літургії, яку очолив Владика Софрон (Мудрий) в Катедральному Соборі Святого Воскресіння, отримавши благословення, всі учасники прощі вирушили в дорогу.
По дорозі до Крилоса прочани завітали на короткий перепочинок до храму св. Миколая в с. Ямниця. Прочан зустрів та звернувся із вітальним словом парох о. Богдан Курилів.
Наступна зупинка відбулася біля парафії Архистратига Михаїла в с. Тязів, де прочан привітав парох о. Ігор Баланда, який поблагословив присутніх на щасливу дорогу та окропив свяченою водою.
Невдовзі на Вікторівському повороті учасників прощі чекав смачнийобід, приготований Мальтійською Службою Допомоги, а відтак колона продовжила свою пішу прощу до Крилоса.
Близько 16:30 год. прочани прибули до Крилоса.
Проща. Крилос
О 17:30 год. учасники прощі спільно молилися молебень до Богородиці, який очолив декан Галицький о. Василь Завірач. Після Молебня відбулася євангелізаційна програма, підготовлена Комісією у справах євангелізації Івано-Франківської єпархії УГКЦ та молодіжною спільнотою "Як Марія".
Повечерявши, прочани взяли участь у Великій Вечірній, а відтак вирушили в похід зі свічками до джерела, де відбулася співана вервиця.
Близько опівночі розпочалися нічні чування та молодіжна євангелізаційна програма.
У неділю, 24 липня, на завершення ХІІ єпархіальної прощі до Галицької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці з Крилоса відбулася Архієрейська Літургія, яку очолив Преосвященний Владика Кир Володимир (Війтишин).
У своїй проповіді Владика Володимир зазначив, що саме у Крилосі розташована більшість пам'яток археології, архітектури та історії Галичини, і саме тут був один із наймогутніших осередків нашої державності. Тому ми зобов'язані шанувати та берегти свою історичну спадщину.
Окрім того Преосвященний Владика розповів вірним про свою зустріч з Главою УГКЦ Блаженнішим Святославом (Шевчуком), під час якої Блаженніший виявив бажання особисто відвідувати щорічну прощу у Крилосі, яка мала би відбуватися в останню неділю липня.
Після Святої Літургії всі учасники прощі процесійно вирушили до Княжої криниці, де відбувся чин освячення води.


Проща. Крилос


Проща. Крилос


Проща. Крилос


Проща. Крилос

Джерела:



Оскільки наші парафіяни, які ходили нещодавно на прощу до Зарваниці, не надали мені жодного матеріалу, то, відповідно, я й не мав що викладати на сайті у розділі "парафіяльні новини". І, як ви вже всі помітили, що вже від травня місяця немає ніяких парафіяльних новин, то це не тому, що парафія померла, а тому, що я, з волі Божої, декілька місяців прив'язаний до ліжка, а більше нікому з усіх парафіян цим займатися. Згідно останніх "чуток" триває будівництво храму Преображення Господнього і... мабуть ще щось там відбувається.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

неділю, 24 липня 2011 р.

Віктор Суворов: Медведєв опублікував наклеп на Росію тиражем у 1000 екземплярів

Оповідь про Велику Перемогу і про товариша Сталіна – ставленика світового єврейства
 
Навіщо Медведєву Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду Росії

15 травня 2009 року Дмитро Медведєв підписав указ “Про Комісію при Президентові Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії”. Поставивши свій підпис під текстом указу, громадянин Медведєв звів боротьбу з фальсифікацією історії в ранг державної політики і особисто цю боротьбу очолив.
До складу комісії Медведєв увів заступника секретаря Ради безпеки, начальника Генерального штабу Збройних сил, заступника міністра закордонних справ, начальника служби СВР, заступника міністра юстиції, керівника Росархіву, заступника міністра культури, директорів наукових інститутів і ще багатьох відповідальних, і навіть дуже й дуже відповідальних, товаришів.
На чолі комісії громадянин Медведєв Д.А. поставив керівника Адміністрації Президента громадянина Наришкіна С.Є.
Президентська комісія тут же кинулася в битву за правду історії. У роботу комісії негайно включилися міністр закордонних справ громадянин Лавров С.В., Президент Академії військових наук генерал армії Гареєв М.А. і прочія, і прочія.
А структури-ж які: Служба зовнішньої розвідки! Генеральний штаб! Міністерство закордонних справ! Архівне відомство! Міністерство юстиції! Рада безпеки! Академія наук! Академія військових наук! Росдрук! Роснаука! Росоосвіта! Міністерство культури! Громадська палата! І провідні сучасні історики косяком. І Адміністрація Президента всім цим керує під невсипущим оком САМОГО!
Не минуло й року... І ось результат. У Москві видали шеститомник “65 років Великої Перемоги”. Цю сяючу вершину наукової думки, це творіння людського розуму тут же увінчали всілякими епітетами, нарекли усілякими красивими іменами, оголосили унікальним досягненням: “Вперше за останні роки у вітчизняному історичному просторі з`явилося таке об`ємне і виконане численним авторським колективом видання. Воно підготовлене на основі сучасних уявлень провідних сучасних істориків академічних інститутів. У багатотомнику особливу увагу приділяють спробам недобросовісного або мотивованого егоїстичними інтересами тлумачення подій Другої світової війни та її підсумків. У книгах шеститомного видання таким спробам, що робляться часто з-за кордону, дається аргументована відсіч”.
У лютій боротьбі проти фальсифікаторів цю аргументовану відсіч тут же використали юні патріоти, кимось зібрані на озері Селігер. Вони розмахували свіжовіддрукованими томами: ось вона, правда про війну! Не дозволимо переписати історію!
На ХХIII Московському книжковому ярмарку шеститомник був урочисто удостоєний диплома в номінації “Краще видання про Велику вітчизняну війну”.
Проте...

Як я шукав труди Комісії
Проте дістати зазначену працю виявилося зовсім не просто. Здавалося б: Президентська комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії дала відлупину злобним очернителям нашого героїчного минулого, ось і відправте кожному фальсифікаторові подаруночок: на тобі, пройдисвіте, та вдавися!
Я щиро сподівався, що в списках злобних наклепників відшукається і для мене скромне містечко, і Держава Російська удостоїть увагою: ось тобі, вражий сину! Тебе викрито, виказано і зганьблено! І крити тобі після нашого шеститомника нічим!
Відправити мені шість спростувальних томів – це ніби кувалдою по щелепі вмазати. То вмажте ж! Ось права скула, можу після першого удару ще й ліву підставити, як Лев Миколайович рекомендував.
Мені ці шість томів до зарізу потрібні. Я найголовніший критик своїх ідей. Мій інтерес в тому, щоб знайти будь-які помилки й неточності, вичесати їх немов бліх з левової гриви. Якщо в чомусь помилився, якщо десь ненавмисно відступив від істини, вкажіть мій промах, і я з вдячністю виправлю. То дайте ж мені шість томів! Спасибі скажу.
І всі, кого ви, громадянин Медведєв, до фальсифікаторів записали, уклінно дар із ваших рук приймуть. Якщо критика справедлива, хто ж на неї образиться? Хто заперечить?
Але не прислали мені шеститомника. Мабуть, в Адміністрації Президента визнали фальсифікатором недостатньо високого рангу. Глянув навколо, свиснув-гейкнув: брати-фальсифікатори, а вам кому-небудь прислали? З деяким навіть побоюванням і ревнощами озирався: це кого ж тепер наказано головним збоченцем вважати? Якщо не мені, то кому Президентська комісія тим шеститомником по мордасам вріже?
Але дарма хвилювався. Жоден фальсифікатор не отримав удар по кумполу тим шедевром наукової думки.
І тоді я звернувся в Редакційну раду: якщо не гідний подарункових екземплярів, то дозвольте купити.
До речі, про редакційну раду. Головних редакторів – дуумвірат, як зараз на Русі прийнято: керівник Президентської Адміністрації Наришкін і ректор МДІМВ МЗС РФ Торкунов. Крім того, 19 вчених мужів – Редакційна рада. Плюс ще семеро – Редакційна колегія.
Думаю, що для цілого взводу вчених товаришів моя спроба купити їх творіння мала б стати приводом для бенкету: ось хтось наш продукт добровільно купує! Чим не привід веселитися? Не знаю, влаштували творці шедевра прийом з нагоди першої добровільної спроби купити нетлінне творіння історичної думки, чи обійшлися легкою випивкою під огірочок...
Але купити продукт через Редакційну раду мені теж не вигоріло.
Тим часом, маю сказати, ціна тим томам на зразок конвойного пса, так і норовить у м`які місця вчепитися.
Але ми на будь-яку ціну згодні! По короби виметемо, по засіках пройдемося... Мені-то шість томів потрібні. Тому що не можу свою чорну справу творити, не звертаючи уваги на об`єктивну і справедливу критику, що тече прямо з-під Кремлівської стіни. Не можу. Так дозвольте ж з тією критикою ознайомиться!
Через Редакційну комісію не вийшло, звернувся до невидимої руки ринку. І зі здивуванням дізнався, що шеститомника у відкритому продажі немає.
І тоді вирішив всіма правдами й неправдами заборонений плід роздобути. Дорогі друзі, всі, хто брав участь у добуванні для мене продукту Медведєвської комісії, користуючись нагодою, дякую за успішно проведену операцію!
Отже, всі шість томів на моєму столі.

Зрадникові Резуну і його мерзенному «Криголаму» присвячується?

Перший абзац найпершої статті першої книги першого тому про підлого зрадника Резуна (тобто автора цього памфлета. – УНІАН) і його мерзенний “Криголам”, який мільйонами розійшовся країною і світом.
Ну, думаю, якщо з цього почали, то дістанеться мені.
До речі, якщо у мене мільйонні тиражі, то яким же батогом громадяни Медведєви, Наришкіни, Лаврови мають намір той злощасний “Криголам” перебити?
Видавець Дубов Сергій Леонідович, який першим наважився видати “Криголам” російською мовою, все сумнівався: яким має бути тираж? Ризикувати не любив, тому спочатку зробив боязкий захід – всього 320 тисяч. Відразу зметикував, що мало. І поки друкували пробний тираж, додав перший мільйон.
Зрозуміло, за свою хоробрість тут же й поплатився. Царство Небесне. Його вбили одним пострілом. Без контрольного. На таку справу високих професіоналів ставлять.
А громадянам Наришкіним – Лавровим боятися нічого. Навколо – охорона стінкою.
То на який же тираж вони зважилися?
На титульній сторінці чесною російською мовою написано: “Видання розраховане на широке коло читачів».
А на останній сторінці: тираж - 1000 екз.
Оцінивши обстановку, роблю перший, але неминучий висновок: це творіння недоступне ані критиці, ані широким народним масам ані за ціною, ані за тиражем. Якщо розішлють ці нещасні 1000 екз. міністрам, сенаторам, губернаторам як прикрасу бібліотек, то ж на всіх і не вистачить. Вертикаль-же в нас гілляста.
1000 екз. – це білий прапор над баштами Кремля. Це капітуляція Держави Російської на військово-історичному фронті.
Навіщо ж і заради чого цей шедевр створювали, якщо не заради освоєння і розпилювання державних коштів і галочки в графі про виконану роботу?
Питання громадянинові Медведєву: а чом би не віддрукувати пробний тираж вашого шеститомника в десять мільйонів? А переконавшись, що товар розходиться, тут же не організувати по-справжньому масовий випуск?
Чому ж це ви такі скромні?
Ні! За цим безумовно щось криється.

Про що забули автори шеститомника
Давайте ж розберемося.
І почнемо не з того, що в шеститомному шедеврі міститься, а з того, чого в ньому немає.
У ньому немає хронології найважливіших подій війни і періоду, який їй передував.
Немає іменного покажчика.
Немає географічного покажчика.
Немає наочного покажчика.
Немає переліку карт. Немає і самих карт.
У шеститомнику, який повинен роз`яснити, що сталося в 1941 році, перераховані (явно завищені) сили Німеччини та її союзників на 22 червня 1941 року. Але взагалі нічого не сказано про те, скільки ж танків і літаків було в Червоній Армії, скільки було гармат і мінометів, скільки аеродромів, скільки дивізій, корпусів, армій і фронтів, де вони знаходилися, хто ними командував.
Групування радянських військ не розглядається взагалі. Це приблизно якби великий шахіст описував історію своїх битв, але забув згадати, скільки у нього на дошці було фігур і на яких клітинках вони стояли.
У шеститомнику немає списку скорочень, хоча скороченнями набито всі шість томів. Вчені мужі красуються своїми титулами: академік МАНЕБ, МО і ВП, ІМІ, ЦИВА і ШОС.
Що це? Мені зрозуміло тільки одне скорочення: МО – воно для мене завжди означало рідне Міністерство оборони. Але в даному випадку скорочення має якийсь невідомий мені сенс. Можна здогадатися. Але навіщо? І якщо здогадаюся, що таке МО і ВП, то ЦИВА і ШОС мені ніколи не розшифрувати. Вибачте недотепу.
Наші академіки між собою на власній фені висловлюються, щоб стороннім було незрозуміло.
Отже, того немає, цього немає. А що ж у тих шести томах є?

І що в них є…
О! Тут є заяви про те, що головне завдання історика – виховувати в народі патріотизм. Простіше кажучи, так треба писати історію, щоб блищала і сяяла, щоб плямочок на ній ніяких, щоб читав народ свою історію і радів, нахвалював і пишався. А те, що згадувати не хочеться, згадувати й нічого.
Міститься в тих томах вимога створити могутню державну систему фінансування, щоб історичні світочі могли спілкуватися із зарубіжними колегами, щоб на симпозіуми могли гідно виїжджати, щоб їхні праці друкувалися б за казенний рахунок не оглядаючись на те, купують їх чи ні, потрібні вони кому-небудь чи так на складах і валяються.
З шеститомника ми дізнаємося, що Росія встає з колін, що скоро у нас будуть нанотехнології, а Сколково перетвориться на центр світової наукової думки.
Шеститомник співає славу нашому мудрому керівництву. У ньому ви знайдете все, що зігріває і тішить душу. Том 6 стор. 177 – тут могутня таблиця “Динаміка останніх 7 років підйому економіки за В.В. Путіна”. З таблиці дізнаємося, що в 2000 році приріст ВВП в Росії склав 10%, тоді як у Китаї – тільки 8; у США - 3,7; у Японії – жалюгідних 2,4.
Наступного року в США – 1,2, у нас – 5,1. Ми постійно перемагаємо!
У 2002-му у Японії – мінус 0,3, а у нас переможні 4,7!
Далі в тому ж дусі. Ми попереду планети всенької.
Проте, справедливості ради, якщо вже від Другої світової війни нас заносить у сучасність, треба пригадати, що в 2010 році в Конго зростання складало 9,1 %, в Ефіопії – 8, в Бангладеш – 6, а в Америці – всього лише 2,8.
При таких-то відсотках американці повинні натовпами рватися до Конго, Бангладеш, Ефіопії (і до Росії). Чому не рвуться? Тому що вага тих відсотків різна. Якщо весь статок бомжа – один рубль у дірявій кишені, а хтось кинув йому ще один, тоді його статок збільшився на 100%.
Отже не будемо, громадяни, відсотками красуватися. Китайський відсоток – це одне, а відсотки Ефіопії, Росії й Конго – щось інше.
Тільки ось що мені незрозуміло. Комісія при Президентові Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії повинна займатися протидією. Всі шість томів, як оголошено, – проти фальсифікаторів історії Другої світової війни, а шостий том – з особливим упором саме на це. Цифри бурхливого і стабільного зростання економіки, розквіту наук і ремесел радують. Але яке відношення вони мають до питання про початок війни і винуватців її виникнення?

Навіщо Сталіну Дніпровсько-Бузький судноплавний канал?
Ось один тільки з великої кількості ніким ніколи не пояснених фактів передвоєнного періоду.
Багато років тому, ще будучи курсантом військового училища, я був убитий, дізнавшись, що восени 1939 року тисячі зеків під керівництвом військових інженерів приступили до відновлення і модернізації Дніпровсько-Бузького судноплавного каналу.
Для чого він був потрібний? Торгувати з Німеччиною? Але потоки вантажів йшли Балтійським морем і залізницями. Звичайні річкові баржі розійтися в каналі не могли. Адже це тільки за назвою Дніпро і Буг з`єднали. А насправді – річечку Піну, (яка впадає в Прип’ять, що впадає в Дніпро) з річкою Мухавець (та річка впадає в Буг, який впадає у Віслу). Але й з`єднавши ці річки, все одно торговий обмін не налагодиш – Західний Буг на ділянці від Бреста до Варшави не судноплавний. Річкові військові судна тут ходять вільно, у них осадка мала, а навантажена баржа на мілину сідає.
Так от, теоретично в 40-х роках ХХ століття Дніпровсько-Бузький канал міг бути використаний тільки для того, щоб пропустити бойові кораблі з басейну Дніпра в басейни Вісли й Одеру (що, до речі, потім, у кінці війни, й було здійснено) або – з басейну Вісли і Одеру в басейн Дніпра.
Про суто військове призначення каналу говорить і те, що будівництвом керував полковник, а в подальшому маршал інженерних військ Прошляков. Канали для цивільних потреб, як відомо, рили не під керівництвом військових інженерів, а під очільництвом НКВС.
З осені 1939 року до липня 1940 року радянські будівельники прорили нову трасу на ділянці Вигода – Кобрін, звели вісім нових гідровузлів, розширили й поглибили русло загальною протяжністю 116 кілометрів. І заради чого? Щоб німецькі річкові кораблі запустити в Піну, Прип’ять, а потім – до Дніпра, Десни, Березіни?

Про змову генералів
Останні роки офіційна пропаганда вкинула нову тезу про змову генералів. Мовляв, дурні генерали з Павловим на чолі все робили так, щоб Червону Армію підставити під розгром. Генерали, якщо вірити цій версії, розраховували, що Гітлер їх залізними хрестами нагородить.
А де гарантія? А чим доведеш потім Гітлеру, що під розгром підставляв навмисно, а не по дурості? І хто поручиться за те, що Гітлер не перестріляє добровільних помічників просто заради того, щоб із ними не ділитися славою розгрому Червоної Армії?
Так от, теза про дурних генералів, які розраховували на гітлерівську подяку і робили все, щоб полегшити його перемогу, в даному випадку не працює. Не було в генерала армії Павлова Дмитра Григоровича такої влади, щоб басейн Дніпра сполучати каналом з басейнами Вісли й Одеру. І в наркома оборони таких повноважень не було. Таке рішення могло бути прийняте на вищому державному рівні і лише в кабінеті товариша Сталіна.
СталінІ ось питання: навіщо товаришеві Сталіну знадобився такий канал до літа 1941 року?
Це питання я виніс на обговорення широких народних мас чверть століття тому. І ніякої відповіді поки не отримав. І якщо громадянин Медведєв вирішив мене викрити і спростувати, то з відповіді на запитання про призначення Дніпровсько-Бузького каналу слід було починати.
Але відповідь на це питання потягне за собою інші питання. У вересні 1941 року 1-а німецька танкова група форсувала Дніпро в районі Кременчука і вдарила на Лохвицю в тил військам Південно-західного фронту, де замкнула кільце оточення, зустрівшись із дивізіями 2-ої танкової групи. Оточення колосальних мас радянських військ було завершене з останніх сил. Німецьким військам не вистачало боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів, запасні частин для бойової техніки. Гітлер був вимушений особисто розподіляти танкові двигуни, які надходили з заводів для заміни зношених. Німцям для проведення операцій такого розмаху просто не вистачало солдатів. Командувач 2-ої танкової групи генерал-полковник Г. Гудеріан свідчить, що був змушений кинути в бій свій останній резерв – роту охорони власного командного пункту.
Доля двох німецьких танкових груп, які дуже далеко вирвалися в радянський тил, висіла на волосині. Якби на Дніпрі діяла радянська військова флотилія, та мости були б вчасно підірвані, то форсування було б зірване або сильно ускладнене. І тоді не було б наймогутнішого в історії людства оточення радянських військ в районі Києва, перед яким Сталінградське оточення німецьких військ блякне. Але якби Південно-західний фронт встояв, тоді Харків продовжував би випускати танки Т-34 і дизельні двигуни для них. І тоді Донбас продовжував би забезпечувати країну вугіллям. І тоді хід війни був би зовсім іншим.
Але на Дніпрі радянської річкової флотилії не виявилося. Її розформували влітку 1940 року. І що стало з кораблями? Їх розділили на дві флотилії. Одну висунули в болота Полісся до того самого Дніпровсько-Бузького каналу для виходу на річки Польщі й Німеччини. Для оборони країни річкова флотилія у нетрях Полісся нікому не потрібна. Ніякий агресор в ті болота не поліз.
У Радянського Союзу влітку 1940 року з`явився вихід до Дунаю. У розпорядженні радянського командування був тільки один відкритий берег одного тільки рукава в гирлі могутньої річки. Ось туди й вивели більшу частину кораблів розформованої Дніпровської флотилії. Навіщо? Який же дурень нападатиме на нас через гирло Дунаю? А ось у наступальній війні бойові кораблі в тому гирлі дуже до речі: по Дунаю нафта Румунії йде до Німеччини. І по мостах через Дунай нафтопроводи пролягли. А якщо флотилія піде вгору, то може дійти до Будапешта і Відня. Що й було здійснено на останньому етапі війни. Але готувався цей удар у 1941 році.
Товариші учені, які складають історію заради того, щоб виховувати гордість за наше світле минуле, дайте мені відповідь хоча б на це питання: навіщо суто оборонну Дніпровську флотилію перетворили на дві суто наступальні: Дунайську і Пінську? Зрадою генерала Павлова це ніяк не поясниш. Отже...

Відповіді невлад
У шести томах грандіозної праці 2341 сторінка. Але нічого такого, що могло б нас наблизити до розуміння причин катастрофи 1941 року, там немає.
А що є? Та ось хоч би це. Том 6, стор. 186. Тут наведено таблицю, з якої ми дізнаємося, що “об`єм ендаумента” Гарвардського університету складає 34,9 мільярда доларів. А Прінстонського університету – всього тільки 16. Хто б міг подумати!
Я в “Криголамі” питання задав: для чого навесні 1941 року створювалися повітряно-десантні корпуси, якщо в оборонній війні вони не потрібні?
А Президентська комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії на це відповідає: та чи знаєш ти, який ендаумент у Гарвардського університету?
А я й справді цього не знаю. І заперечити мені нічого.
Я їм про висунення Другого стратегічного ешелону Червоної Армії в західні райони країни. Повернути назад це майже мільйонне угрупування у складі семи армій було неможливо. Залишити на зиму в прикордонних лісах теж неможливо. І я показую, чому саме. Німецького нападу товариш Сталін не чекав. Це доказів не потребує. Так що ж він зхбирався робити, якщо не можна сім армій ані повернути назад, ані зупинити на своїй землі?
У мудрих товаришів з Адміністрації відповідь готова на кожне питання. Том 6, стор. 190: “Ідеологічною базою спекулятивного капіталізму стали економічні теорії монетаризму” (Ю.Лужков).
От так. Не було б поганих теорій, нам з-за кордону підкинутих, не розікрали б країну. Юрію Михайловичу про це напевно відомо. І спробуй запереч.
Так от: томи набиті тим, що до історії Другої світової війни взагалі ніякого відношення не має.
А ті матеріали, які мають якесь відношення до війни, краще б наші світила не публікували.

«Секретні матеріали» та інші дурощі

Сергій Наришкін і Дмитро Медведєв
Творці шедевра чваняться тим, що у них є доступ до цілком таємних архівів, тому тільки вони й здатні написати правду про війну. І дійсно, розсекречених матеріалів у шеститомнику вистачає.
Ось приклад того, які саме матеріали наші борці за правду історії розсекречують.
29 березня 1944 року товариш Сталін підписав цілком таємну постанову Державного комітету оборони про першочергові заходи щодо відновлення промисловості й міського господарства Ленінграда: після прориву блокади різко збільшити в Ленінграді виробництво боєприпасів, танків, гармат, корабельної артилерії, а попутно відновити трамвайний рух, розчистити вулиці, відремонтувати водогін і каналізацію, повернути з евакуації Кіровський театр та ін. Документ – 15 сторінок машинописного тексту з докладним описом, що саме належить зробити. Автори шедевра історичної думки, місця не пошкодувавши, помістили фотокопію документа повністю, на 15 друкарських сторінках.
Спасибі громадянину Медведєву. Не підписав би він свій знаменитий указ, не розсекретили б учені товариші цей документ, ми б так і думали, що Ленінград лежить у руїнах, що не гримлять по рейках трамваї, дзвінками побрязкуючи, що барикади не розчищені, лампочки не вкручені, двері кінотеатрів забиті дошками, і народ відрами черпає воду з Неви.
Навіщо публікувати такий документ? А бо більше нічим шість томів заповнити.
Ось іще... 6 листопада 1943 року товариш Сталін підписав цілком таємну постанову Державного комітету оборони: прийняти на озброєння Червоної Армії важку самохідно-артилерійську установку ІСУ-152.
Установка була прийнята. Успішно воювала. Була улюблена військами. Надійшла на озброєння польських і чехословацьких частин, які билися на боці Радянського Союзу. Декілька установок під час боїв потрапили супротивникові, успішно використовувалися як німцями, так і фіннами. Для супостата не було секретом, що така установка прийнята на озброєння Червоної Армії.
Після війни ІСУ-152 надійшла на озброєння армій Китаю і Єгипту.
А папір за підписом товариша Сталіна так і лежав серед цілком таємних документів. І ось Президентська комісія документ розсекретила і помістила фотокопію (том 6, стор. 290). Питання: і що від цього змінилося? І свої, і чужі знали, що така установка на озброєнні Червоної Армії була з осені 1943 року.
За час війни на озброєння Червоної Армії було прийнято безліч зразків танків, гармат, літаків. По кожному приймалася постанова ДКО. І кожна постанова була секретною. Так чому творці шедевра наукової думки помістили фотокопію постанови про прийняття на озброєння ІСУ-152, а таких же постанов про СУ-76, СУ-85, СУ-100, СУ-122, ІСУ-122, СУ-152, КВ-1С, КВ-85, Т-34-85, Т-44, Т-60, Т-70, Т-80, ІС-1, ІС-2, БС-3, ППС, БМ-31, Ла-5, Ту-2 й так далі, і т.п. не поміщають? Чому постанову про відновлення Ленінграда опублікували, а таку саму постанову про Київ, Мінськ, про шахти Донбасу і мости через Дніпро – ні?
Та тому, що шість томів набивали всім, що потрапить під руку, не дотримуючись ані хронології, ані логіки. У 6-му, найголовнішому, томі, наприклад, фотокопії документів поміщені в наступному порядку: червень 1943, 2 липня 1943, 21 квітня 1944, 25 жовтня 1943, 30 червня 1941, серпень 1942, 16 лютого 1943, 1941, 4 січня 1944, 1 липня 1941, 11 липня 1941 року і т.д. Ніякої системи в підборі документів, ніякої спільної ідеї, ніякого зв`язку. І ніякого сенсу.
Підбір фотографій такий самий: сенс відсутній. Іноді під фотографією ще й роз`яснено, що це фотографія. А от якби не повідомили, ми, напевно, це зображення за малюнок прийняли, за акварель або за картину маслом.
Підписи під фотографіями вибивають із сідла.
Підпис: «Біженці зі Сталінграду під час привалу». А на фотографії – німецька колона на понтонному мосту.
Підпис: «Зустріч першого потяга з демобілізованими». А на знімку – люди зі зброєю в лісі, у кожного в руці білий листок, і ніякого потяга. Раніше в офіційних хрущовських і брежнєвських варіантах історії той же знімок друкували з підписом: «Партизани приймають присягу».
Підпис: «Радянські листівки зі зверненням до населення окупованої території СРСР і солдатів супротивника». Але зображена тільки одна листівка з таким текстом: «Всі, хто в силах тримати зброю, вступайте в бойові лави народного ополчення!»
Бачу картину: гітлерівські солдати, які здатні тримати зброю, прочитавши листівку, кинулися натовпами записуватися в народне ополчення.
Далі той самий підпис повторюється під кожною фотокопією. Нам кожного разу роз`яснюють, що це листівки, хоча кожного разу дається тільки одна листівка. Кожного разу пояснюють, що текст звертається у тому числі й до солдатів супротивника... А текст закликає то вступати в партизанський загін, то знищувати живу силу супротивника, різати дроти і спалювати мости. Часто фотографії йдуть без будь-яких підписів.
Я тільки навожу приклади. Але всі шість томів на цьому ж рівні, а то й гіршому.
Знімки страхітливої якості. В Адміністрації Президента їх явно копіювали на радянському спиртовому ротаторові довоєнного випуску. У підборі і розміщенні фотографій знову ніякого логічного зв`язку, ніякої послідовності. Як і документи, фотографії без жодного порядку: 1944 рік, потім 1941, знову 1944, 1942 і далі.

Любов до бронетанкової техніки?
Потім раптом – розділ бронетанкової техніки. Три крупні фотографії танка Т-34 – анфас, у профіль, в пів-оберта. І докладний технічний опис із 44 пунктів. Все це скопійовано з повчання, яке було випустило Головне автобронетанкове управління Червоної Армії в 1943 році зі збереженням старовинного шрифту, особливостей стилю і орфографії. І ми дізнаємося, що боєкомплект танка “100 снарядів і 3600 патрон”. Зараз сказали б – патронів. Кому й навіщо потрібно було публікувати аж три фотографії одного танка? І навіщо такий докладний опис? Невже якийсь фальсифікатор оскаржуватиме місткість системи змащення? Невже хтось кинеться доводити, що в масляні радіатори заливали не МС, МК і МКС, а масло якогось іншого сорту?
Втім, про всі характеристики танка ми не дізнаємося. Сторінки повчання 1943 року перезнімали неохайно, при копіюванні зрізали закінчення і деякі цифри.
Та й вся ця точність ні до чого. Суперечка у нас про 22 червня 1941 року. На той момент Т-34 мав зовсім інші характеристики. Боєкомплект – 77 снарядів і 2898 “патрон”. Танк важив на цілих чотири тонни менше, мав не таку могутню броню, зате питома потужність була набагато вища, а питомий тиск на грунт – менше. Отже, швидкість, запас ходу, прохідність були іншими. Форма башти була іншою, люк на ній був тільки один.
Ми сперечаємося про 1941 рік. А нам наводять дані танка випуску 1943 року і картинки танка Т-34 з командирською башточкою. Такі танки випускалися тільки в 1943 році. До того – без командирської башточки, далі пішов Т-34-85, це зовсім інша машина. Навіщо танк із середини війни затесався в її початок?
Відповідь все та сама: вчені товариші набивали томи підручним матеріалом, не вникаючи в подробиці і сенс.
Так само описані КВ-1 і СУ-152: по три знімки з різних боків. Виняткова точність із переліком десятків пунктів, аж до напруги в мережі КВ-1, до боєкомплекту з 114 снарядів і 3000 “патрон”, до висоти лінії вогню СУ-152 з точністю до міліметра.
Кому ця точність потрібна? Хто з цими міліметрами сперечається?
Дивує дивний вибір три цих зразків. Якщо мова про 1941 рік, то повинен тут бути ще й щонайпотужніший танк світу КВ-2. Де він? Тут обов`язково повинні бути БТ-2, БТ-5, БТ-7, Т-26, Т-40. Але їх немає. А для СУ-152 тут не повинно бути місця. Не було такої самохідності в 1941 році.
І чому серед розсекречених документів, підписаних Сталіним, не знайшлося місця для СУ-152, але знайшлося місце тільки для ІСУ-152? А в технічних характеристиках навпаки: є місце для СУ-152, але немає для ІСУ-152.
Далі дві фотографії з короткими підписами: середній танк “Матильда”, середній танк “Шерман”. Без вказівки на те, що це танки не радянські. Що “Шерман” з “Матильдою” забули на сторінках видання, покликаного захистити правду про війну? І якщо вже серед радянської бронетанкової техніки вирішено помістити британський і американський танки, то чому тут немає німецьких?
У творців шедевра повчань по “Матильді” й “Шерману” під рукою не виявилось, тому ніяких даних про них не наводиться, у текстах шести томів вони не згадуються. Тому ми ніколи не дізнаємося, яка ж була місткість системи змащування, які сорти масла застосовувалися, як була напруга в мережі, скільки в боєкомплекті було “патрон”.
І якщо мова зайшла про бойову техніку, то де фотографії і характеристики літаків, гармат, мінометів, стрілецької зброї, бойових кораблів?

Медведєв обмовив країну і народ
Я в своїх книгах роблю упор на танки тому, що до артилерії, флоту, інженерного майна поки не встиг добратися. Моя робота не завершена. Та я й не ставив перед собою мети дати всеосяжну картину. Поки не дійшов і до авіації, але в тій сфері працює Марк Солонін. Після його роботи мені в тій сфері додати нічого. Але чим пояснити вашу, вчені громадяни, однобоку (і неповноцінну) любов до бронетанкової техніки при повному ігноруванні решти всієї зброї? Ваша-ж праця завершена, і галочка у відповідній графі стоїть.
Відповідь і на це питання все те саме: відомості зібрані без всякої системи. Що під руку попалося, те в книгу і вставили.
Але про що все ж таки головна суперечка?
Та все про те саме. Згадка “Криголама” в першому абзаці, першої статті, першої книги, першого тому говорить про багато що, якщо не про все.
Президентська комісія створена для того, щоб довести: Радянський Союз не готував напад на Німеччину.
А ми й не сперечатимемося. Погодимося. На пару хвилин.
І що ж одержимо?

Молотова, Риббентроп
Якщо вірити громадянинові Медведєву і його команді, то отримаємо картину досить паскудну. У серпні 1939 року в Москві було укладено договір, відповідно до якого Радянський Союз і гітлерівська Німеччина стали союзниками, наша країна стала співучасником злочинів нацизму. Червона Армія разом із Вермахтом брала участь у розгромі і розподілі Польщі, в полоненні сотень тисяч польських офіцерів і солдатів, у придушенні партизанського руху на зайнятих територіях. Війська Червоної Армії брали участь у спільному радянсько-нацистському параді в Бресті. 28 вересня 1939 року в Кремлі був підписаний ще один договір: «Про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною». У договорі не вказано термін його дії. Він підписувався навіки, назавжди.
Громадянин Медведєв велів створити вчений трактат, основна ідея якого проста: якби Гітлер не напав на Радянський Союз, то товариш Сталін назавжди залишився б ДРУГОМ Гітлера, а народи Радянського Союзу, відповідно до підписаних у Кремлі договорів, назавжди були б ДРУЗЯМИ нацизму. І хай би мирно диміли над концтаборами Європи труби крематоріїв, нас би це не стосувалося. Вже наш народ такого друга не підвів би ніколи, вже наші вожді забезпечили б Гітлера усім необхідним для продовження війни, для перемоги над усіма ворогами рейху, для утримання скорених народів під п`ятою нацизму, для поширення коричневої чуми по всій Європі і світу.
Якби Гітлер не напав, то сьогодні на озері Селігер, мабуть, наші добрі нашисти воркували б із посланцями милої організації на ім`я Гітлерюгенд.
Радянський Союз і Німеччина, розділивши в 1939 році сфери впливу, зайнялися освоєнням життєвого простору, кожен на своєму полі. Радянський Союз – у Фінляндії, Німеччина в Норвегії і Данії. Радянський Союз – в Естонії, Литві, Латвії. Німеччина – в Бельгії, Голландії, Люксембурзі. Радянський Союз – у Румунії. Німеччина – у Франції, Югославії, Греції.
Радянський Союз воював, спираючись в основному на власні ресурси. А перемоги Німеччини сталі можливі тільки завдяки поставкам стратегічної сировини з Радянського Союзу, завдяки тому, що Гітлер був спокійний за свій тил, завдяки тому, що не боявся блокади Німеччини. 13 листопада 1940 року глава радянського уряду і народний комісар закордонних справ товариш Молотов не забув в особистій бесіді нагадати бойовому товаришеві Гітлеру, що розгром Франції та інших європейських держав став можливий тільки завдяки допомозі і підтримці Радянського Союзу.
Гітлер підім’яв Європу на радянській нафті, він годував свою армію нашим хлібом і салом. Без ванадію, вольфраму, марганцю, міді, олова, хрому воювати неможливо. Все це Гітлер одержував з рук вірних радянських товаришів. А ще – залізняк, бавовну, платину і багато іншого.
Дружба і співпраця з Гітлером, співучасть у його злочинах, постачання стратегічної сировини, без якої ведення війни і захоплення Європи були неможливі, - це наша національна ганьба. Я поламав свою долю, поламав долю рідним, друзям, близьким заради того, щоб довести країні й світові: союз із Гітлером – це тактика, відволікаючий маневр. А стратегічний задум Сталіна – розгром Німеччини і звільнення Європи від коричневої чуми. Бути друзями Гітлера – сором і позамежна мерзота. Напасти на Гітлера – справа свята. Заявляючи це, я рятую честь своєї країни, народу і армії.
А громадянин Медведєв видав указ, згідно з яким вищі керівники Держави Російської доводять: Радянський Союз не готував напад на Німеччину! Іншими словами, наші батьки і діди були надійними корешами Гітлера, такими й хотіли назавжди залишатися, вони свято дотримувалися пакту про ДРУЖБУ з Гітлером, вони хотіли й далі марширувати разом із гітлерівцями вулицями захоплених міст під спільні переможні марші.
Гітлер душив Європу, а наші батьки і діди, якщо вірити Медведєву, з цим повністю змирилися, були готові й далі радісно допомагати лиходію, годувати його нафтою, нікелем, молібденом: він нам друг, товариш і брат, хай буде спокійний за свій тил на Сході.
Громадянин Медведєв, ваша точка зору глибоко аморальна. Це наклеп на нашу країну і її народ. Якщо ваш батько і дід мріяли залишатися друзями нацистів, то це їх вибір. Якщо ви цим пишаєтеся, це ваша особиста справа. Якщо предки громадян Наришкіна, Лаврова, Торкунова, Сванідзе хотіли зберігати вірність гітлеризму, то хай зазначені товариші ходять з гордо піднятою головою. Тільки не треба весь наш народ записувати в гітлерівські друзі. Такі спроби – це фальсифікація історії на шкоду інтересам Росії.
Найцікавіше в тому, що ті самі вчені люди, в тих же томах, часто в тому самому розділі, й навіть в тому ж абзаці доводять: Червона Армія врятувала Європу від коричневої чуми.
Ось логіка громадянина Медведєва і його Адміністрації: ми, надійні партнери і союзники Гітлера, рятівники Європи від біснуватого лиходія!
Навіщо це робиться? Навіщо створюються Президентські комісії і пишуться подібні праці? Та тому, що треба розікрасти залишки минулої потужності і багатства країни, але красти у людей розумних не просто. Тому їх потрібно обдурити. І ось результат: десятки мільйонів дружно повторюють за кремлівським гарантом: Радянський Союз звільнив Європу від коричневої чуми, але радянські люди були союзниками нацистів, ніколи на Німеччину нападати не стали б, і нікого звільняти вони не хотіли.
Ще момент: якщо врятувала Червона Армія Європу, то в цьому випадку війна виходить за рамки вітчизняної. То й називайте ж її Велика Європейська Визвільна. Чого соромитися? Такою її товариш Сталін і задумував. Для того майбутній маршал інженерних військ нове русло каналу в болотах прокладав.
А мені кажуть: а чи є документ, що підтверджує задуми Сталіна?
Є, громадяни, документ. Два десятки років за першої-ліпшої можливості вимагаю опублікувати документ, який зберігається в Центральному архіві Міністерства оборони Росії: фонд 16, опис 2951, справа 241, листи 1-16.
Громадянин Медведєв, раз уже ви особисто цим питанням зайнялися, звольте документ народу показати. Навіщо 70 років якийсь папір ховати? У вашій комісії – і начальник Генерального штабу, і глава всіх архівів Росії. Вам тільки рикнути на них, враз ми одержимо те, що поставить крапку на всіх спорах, історична перспектива проясниться.

Сталін – ставленик світового єврейства?
А поки дозвольте процитувати ті документи, які містяться в шеститомнику. Нагадаю зайвий раз: це не балаканина п`яних у шинку. Ця наукова праця створена Комісією при Президентові Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії.
Отже, том 6 сторінка 256. Фотокопія документа на всю сторінку. Ніякого підпису, жодних коментарів.
Зверху над документом девіз: «За чесну історію». Нижче походження: РДАСПІ. Ф.17. Оп.125. Д. 178. Л.5. Цитую:
“Купка прибульців, жидів, представників кримінального світу, керована темними силами світового єврейського кагалу, скористалася великою народною російською революцією і, захопивши обманним шляхом владу в свої руки, обернула всі народні досягнення, обмиті кров`ю кращих людей, на інструмент ганебної і злочинної роботи проти праці народів Європи і всього світу. Ставленик світового єврейства – Сталін відібрав у російських людей їх Батьківщину, Вітчизну...”
Документ об`ємний. Далі – в тому ж дусі. 282-у статтю КК РФ мені не пред`являти. Я просто цитую те, що громадянин Медведєв наказав публікувати з розрахунку на широке коло читачів”. Прошу вибачення за такі цитати, але інакше не покажеш усю мерзоту шедевра, який створений Президентською комісією.
Загальна назва всіх шести томів: «65 років Великої перемоги». Вчені товариші повторюють, що війна була ніби великою, і в якомусь сенсі навіть вітчизняною. Але документи підібрані прямо протилежного змісту і сенсу: ніяка вона не велика і не вітчизняна, розв`язана вона світовим кагалом. Громадянин Медведєв нам пропонує святкувати перемогу кагалу?
Але, можливо, цей листок, що випадково затесався? Ах, ні. Ось прямо на наступній сторінці документ без будь-якого підпису, без пояснень і коментарів, тільки з точною вказівкою архіву РДАСПІ. Ф.17. Оп.125. Д. 178. Л.6. Цитую: “Я не хочу, щоб моє обличчя забризкувало болото з-під коліс розкішних ЗІСів, на яких по російській землі роз`їжджає розжирілий жид ”.
Якби подібні документи на захист правди історії публікувалися в наукових працях, виданих за наказом президентів Естонії або Литви, Латвії або Польщі, то як завив би громадянин Лавров! Як би завищали б громадяни Торкунови і Сванідзе! Як кинулися б нашисти на штурм посольств. А громадянам Медведєвим, Наришкіним, Чубар’янам можна.
Заперечать: не сам же Медведєв складав цю унікальну працю!
Відповідаю: шість томів створено за іменним указом Медведєва. Невже він особисто за це не несе відповідальності?

Підстава чи нехлюйство?
Чим же пояснити походження “кращого видання про Велику вітчизняну війну”?
Припущення про те, що в Кремлі засів нацист, відметемо. Тоді залишаються два варіанти:
- Наришкін і Торкунов підставляють Медведєва або...
- Це звичайне медведєвсько-наршикінське нехлюйство.
Якому з цих пояснень віддати перевагу?

Сергій Наришкін
Якщо Медведева підставляє глава його власної Адміністрації, то кому потрібен такий начальник Росії? І кому потрібна така “адміністрація”?
Але якщо це звичайне нехлюйство, тоді ще страшніше. Ці люди управляють Росією. У їхніх руках ключі від ядерного арсеналу. Чи можна таким стратегам довіряти управління великою країною?
Фінал Другої світової війни – єдина ідеологічна опора режиму. Маючи в руках усі архіви, весь пропагандистський апарат, всю пресу, радіо і телебачення, підминаючи під тотальний контроль Інтернет, контролюючи всі наукові установи країни, маючи необмежені фінансові кошти, ці пани-товариші здатні підперти свою ідеологію тільки такою підпорою. Ні на що інше вони не здатні.
Ось вже чверть століття вони спростовують “Криголам”, здавалося б, зубодробильним аргументом: одна людина не могла таке написати, тут працювала група експертів з британської розвідки.
Прийом старий. Прийому цьому багато сотень років. Коли хлопцям зі Святійшої Інквізиції, тим самим, у яких холодні серця і гарячі голови, нічим було крити, вони оголошували: та це не ти писав, твоєю рукою водив Діавол! Ось і все. І спробуй доведи, що це не так. Тим цей хід хороший, що дозволяє відразу ухилитися від обговорення суті питання: це творіння Діавола, про що ще сперечатися?
Так от, громадянин Медведєв, використання аргументу про британську розвідку – це прояв боягузтва і спроба ухилитися від обговорення дійсно важливих питань. Але якщо наполягаєте, виходьте кінними або пішими під телекамери, виставляйте все своє вчене воїнство на чолі з вірним вам Наришкіним, у відкритому ефірі зійдемося, і ви викриєте мене в неуцтві і незнанні військової історії. Завжди до ваших послуг, пане.
І якщо зайшла мова про групи експертів, то дозвольте нагадати те, що колись давно, ще в позаминулому столітті, прорік Густав ле Бон: «Як тільки декілька індивідів зберуться разом, то вони вже складають натовп, навіть у тому випадку, якщо вони – видатні учені... Здатність спостереження і критики, що існує у кожного з цих учених окремо, негайно ж зникає у натовпі». («Психологія натовпу». Видавництво Павленкова. 1896 рік.)
Унікальний шеститомник, створений групою експертів відповідно до указу Медведєва, - найблискучіше і найганебніше підтвердження правоти великого психолога. Група, що створює науковий трактат, – це завжди сірість, мерзота, дурість, безладність, безвідповідальність, а то і злочин.
Невже громадянин Медведєв не читав “Психологію натовпу”? А якщо читав, то навіщо своїм указом збирали групу експертів, наперед знаючи, що з цього вийде?
Мене ще й тим дошкулити намагаються, що нібито повторюю вигадки Геббельса. Після виходу “Кращого видання про Велику вітчизняну війну” прошу цей аргумент зняти. З цього питання – до Наришкіна-Лаврова-Чубар’яна-Сванідзе. У справі повторення вигадок Геббельса наші доморослі гітлерівці недосяжні.
Громадянин Медведєв розгорнув потужну кампанію проти Сталіна. Його підлеглі публічно оголосили Сталіна ставлеником світового кагалу.
Маленькі діти говорять: хто як обзивається, той так і називається. Не будемо сміятись, вустами немовляти глаголить істина. Про те і в Писанні сказано: якою мірою міряєте, такою і вам буде відміряно.
Невже дружній авторський колектив, обзиваючи Сталіна чиїмсь ставлеником, не побоявся того, що їх великому начальникові, який підписав указ, може дістатися тим же аршином по тому ж місцю? Питання генеральному прокуророві: за публікацію екстремістських матеріалів, за розпалювання міжнаціональної ворожнечі самого Медведєва посадите чи всю цю вчено-кримінально-начальницьку братію?
***
При Сталіні історію радянсько-німецької війни не писали. Сталін розумів, що якщо написати без плямочок, то виникне дуже багато питань А якщо написати правду, то нічим буде пишатися.
А після Сталіна кинулися історію складати. За довгі десятиліття спроб зроблено безліч. Кожного разу – провал. І кожного разу виходить все гірше. Медведєвський варіант історії війни – злочин.
Випуск “Кращого видання про Велику вітчизняну війну” – найпотужніше свідоцтво повного моральної, розумової, ідеологічної і фізичної деградації всієї владної вертухалі.

Віктор Суворов

Іван Дзюба: «Я не тільки шістдесятник»

Іван Дзюба
Іван Дзюба

Іванові Дзюбі виповнюється 80. У ці дні спадають на гадку слова редактора еміграційного журналу «Сучасність» І.Кошелівця про те, що «Дзюба — то постать століття». Сказано це було ще 1964 року.
Івана Михайловича я застав за роботою — це його перманентний стан. І розмовляли ми переважно про його книги — написані і ті, що ще обдумуються і пишуться.
-   Іване Михайловичу, останніми роками Ви майже цілком переключилися на класику. А як літературна критика – відійшли від неї?
-    Не зовсім. Хоча трохи жалкую, адже нині стільки проблем, стільки нових цікавих імен у літературі. Хочеться багато сказати, а я «вгруз» у класику і все сподіваюся, що ось-ось звільнюся і буду писати про сучасну літературу. І дещо таки пишу, хоча не стільки, як мені б хотілося. Ось щойно закінчив статтю про Володимира Затуливітра. Перед цим була велика стаття про Дмитра Кременя – як передмова до його лауреатської книжки. Пишу про Олега Лишегу,дуже цікавого поета. Хочу написати про кількох забутих  і невідомих — наприклад, про Анафатія Свиридюка, – надзвичайно цікавого письменника. У мене вже назбирується книжка саме про сучасну літературу. Такі собі літературні портрети. Хочеться написати й про того ж Сергія Жадана. Про нього треба щось дуже серйозне сказати. А ще — про В’ячеслава Медведя і Євгена Пашковського.
-    А мені думалося, що, може, у Вас є якась осторога до сучасного письменства: інколи у Вас проскакують іронічні фрази про постмодерн тощо.
-    Багато чого може викликати й іронію, і неприйняття. Таке було скрізь і завжди, у кожному літературному потоці. Але взагалі, це дуже цікаве покоління — і в прозі, і особливо в поезії. Є про що говорити. Недавня літературна молодь зробила (чи робить) велику історичну справу. Як свого часу шістдесятники відновили престиж української літератури, так і вона тепер. Я абсолютно не поділяю погляду, який часто і в гарних письменників трапляється, що після шістдесятників нічого немає. Нічого подібного! Коли мене приписують до шістдесятників – я протестую. Кажу, що в 1960-ті роки я був шістдесятником, у 1970-ті – сімдесятником, у 80-ті – вісімдесятником і так далі. Хочу якось зростати, не стояти на місці.

-    Ви завершуєте роботу над книжкою про Ліну Костенко. Про її творчість Ви взагалі-то писали рідко. Пригадую Вашу статтю 1987 року “Неопалима купина” в журналі “Україна” – то був один із найперших відгуків на поему “Маруся Чурай”. І ось пишете  книжку. Що Вам у її поезії відкривається тепер, у ході системного читання?
-    Після «Марусі Чурай» у Ліни Костенко було багато значних творів, був вихід в інші літературні форми. А крім того, її нова лірика останніх років – то висока зрілість, щось інтелектуально-підсумкове. І оте вміння, яке в неї постійно було, – вміння говорити просто -  тепер, у ліриці останнього періоду, по-моєму, досягає вершин. І оця її афористична мова… Тут є навіть певна небезпека: читачі, які звикли «розшифровувати», звикли до нинішньої ускладненої поезії, вважаючи, що то «вершина глибин»,  – помиляються. Пастернак ішов від складності до простоти, і цей шлях – шлях генія. Тому  простота пізньої лірики Ліни Костенко – це не профанна простота, а сакральна.

-    У Вашій  книжці «Спогади і роздуми на фінішній прямій» я натрапив на думку, яка мені багато чого пояснила у Вашому давньому інтересі до «літератур народів СРСР» (про них І.Дзюба колись написав кілька монографій. – В.П.). Ви пишете, що  багато цінного з духовного досвіду цілих народів – зникає. Тож було б добре, якби вдалося зібрати цей  досвід у якусь цілісну картину…

Іван Дзюба. Фото В.Панченка
Іван Дзюба. Фото В.Панченка

-    Це, взагалі-то, болюча для мене тема. Я чимало публікував на теми, про які Ви згадали, але все одно багато залишилося непрочитаним. Свого часу мене якось примітивно зрозуміли: ніби я після всіх перипетій початку 1970-х хочу показати себе таким собі інтернаціоналістом; ніби піддався на казенну формулу “дружба народів”, “дружба літератур”… Так думає той, хто не читав моїх праць «На пульсі доби», «Автографи відродження». Бо якби прочитали те, що я писав, то побачили б, що там зовсім про інше йдеться: про те, що кожен із десятків народів має свою історію, культуру, духовні цінності загальнолюдського значення. Знати їх і підтримувати – це підтримувати також себе. Якби ми були єдині в Російській імперії чи в Радянському Союзі – нас би вже давно не існувало. А оскільки, крім нас, були ще й грузини, казахи, башкири, татари, якути, нанайці, які також хотіли БУТИ, то всі разом ми й  протистояли русифікації й уніфікації. Цим вони допомагали нам, а ми – їм.
-    Як альпіністи?
-    Дуже точний образ. Але тоді мене багато хто не зрозумів. А я – після арешту, після суду – говорячи про інших, озвучував і наші проблеми. Крім опублікованого, в мене є невидана (в рукописі) велика книжка про башкирську літературу. І про Леоніда Лєонова – несправедливо нині забутого, занедбаного. Наклали на нього це «ярмо» соцреалізму – і все. А який він соцреаліст? Він дуже глибокий письменник.

-    Частину цих думок Ви висловили в книжці “Грані кристалу”…

Іван Дзюба — аспірант Інституту літератури НАН України. Початок 1960-х років
Іван Дзюба — аспірант Інституту літератури НАН України. Початок 1960-х років

-    Так, але ж я кажу, що про Леонова в мене є ціла неопублікована книжка. За радянських часів з одних міркувань її не видавали, тепер, виходить, він узагалі нікому не потрібний. Про Пятраса Цвірку в мене є стаття, про Андрія Упіта. Особливо мені прикро за Пятраса Цвірку. Може, нині до нього трохи розумніше ставляться в Литві, бо в період боротьби за незалежність і в перші роки незалежності його теж вважали “совєтчіком”. А це ж дуже цікавий, дуже гуманний і дуже демократичний письменник. З Андрієм Упітом – дещо складніше. Він глибокий письменник. У нього, до речі, є книжка про соцреалізм, хоча Упіт розумів, що його соцреалізм не зовсім такий, як офіційний. Якщо час дозволить, то я повернуся до цих питань. Минулого року я потрапив до лікарні і був там дуже сердитий на себе. Кажу лікареві: “Я не хочу, в мене такі плани…” Він подивився на мене й відповідає: “Знаєте, Господь Бог на небі сміється, коли чує про Ваші плани”. Але все-таки я маю плани повернутися до цього, щось оформити, дописати. Бо ми маємо нині однобічну орієнтацію на Захід. Захід – це дуже добре, звісно, бо того не було, те заборонялося, але ж не забуваймо, що й по інший бік від нас є великі культури.
- Гортаючи Ваш тритомник, я натрапив на статтю про Григорія Тименка. Ви писали, що підготували до видання його збірку на основі двох машинописів та інших текстів, але криза Вас зупинила.
-  Тименко – поет надзвичайно цікавий, але не виданий, забутий. Лише кілька близьких людей знали про його творчість. А без його імені період літературних 1960-х не повний.
- Наскільки я зрозумів, у Вас був намір поновити всі імена, які тільки можливо.
- Так, треба повернути й поезію Григорія Кириченка, Ганни Світличної з Павлограда… Але насамперед — варто видати Тименка. Мені ще місяць-два потрібно, щоб закінчити книжку про Ліну Костенко, а потім я був би готовий дуже швидко передивитися Тименкову збірку, відшліфувати. У цього поета є те, що нині дуже на часі. Добре було б, якби молоді поети, які «вдаряються» в не завжди виправдані ігри з аудиторією, специфічною лексикою, почули інший голос, побачили інші духовні виміри…

- Маю запитання по свіжих слідах читання Вашої книжки «Нагнітання мороку». Читаєш її – і постійно ловиш себе на думці, що нічого, нічогісінько  не змінюється. Гасла нинішніх російських націоналістів нічим не відрізняються від того, що писали Данілевський чи Леонтьєв. Те ж саме і з українського боку: якби прізвища деяких наших політиків поміняти на Пушкар чи Виговський, то враження було б таке, що живемо у ХУІІ столітті. Амбіції, розбрат, самопоїдання… Чому так відбувається? У чому загадка цієї фатальної повторюваності? У якихось глибинних пластах ментальності?

- Це збагнути важко. Це великий знак запитання. Якщо говорити про українські справи, то тут відповідь більш зрозуміла. Ми і тоді не були повною, повноцінною нацією, і тепер нею не є, не стали. Час минає в спробах ствердження нації. Весь час ми зупинялися на півдорозі. Тому й повторюються ті самі ситуації. З одного боку, був рух до національного самоствердження, а з іншого боку — рух цей не мав достатньо сил, щоб організуватися, дійти мети. І сил не було, бо існувала в народі якась роздвоєність: одна частина в один бік тягнула, а інша – в протилежний, у бік Москви. Ця ситуація невизрілості, неоформленості ідентичності весь час залишалася, оскільки ті зовнішні сили, які не хотіли «відпустити» Україну, мали в українському суспільстві опору. Тому ствердження не відбувалося, і так триває досі.
-  Про зовнішні сили, які «не відпускають». Імперіями були й Німеччина,  Британія, Австро-Угорщина… Проте вони ж заспокоїлись. А Росія – ні. У чому річ? Може,  ґрунтом для неоімперських домагань є відчуття втраченої величі?
- Так, це одне. Але є ще й інше. Об’єктивне становище Росії таке, що в росіян є неусвідомлений страх втратити те, що вони мають. Взяти хоча б мусульманський світ, або Кавказ, де йде відкрита боротьба. Ці народи мають давню культурну традицію, традицію самоврядування, вони не забули, що свого часу створили власні національні держави, які були потоплені в крові. А з тими нетривалими в часі  державними утвореннями багато чого було пов’язано – то був культурний, літературний рух, що дав багато дорогих для них імен, пізніше викреслених, стертих. Тепер їх поступово відновлюють.

Демонстрація протесту проти політичних арештів у СРСР біля Радянського посольства у Вашингтоні. 1972 р.
Демонстрація протесту проти політичних арештів у СРСР біля Радянського посольства у Вашингтоні. 1972 р.

А народи Сибіру – Якутія, наприклад? Що ми не знаємо про її культуру, історію? Хіба щось поверхове: золото, пушнина… Але ж там був свій потужний культурний рух. Два роки – 1918-1919 рр. – в Якутії існувала своя держава, яка великими зусиллями була придушена. Але все це живе у спогадах, у культурі. А та ж Бурятія, візьміть, теж дуже цікавий народ, із міцною закоріненістю. Буряти тримаються, бо за ними велика культурна традиція.
І потім, нафта й газ Сибіру – це все на землях неросійських. Тож у росіян є почуття неусвідомленого страху, що все це не зовсім надійне, що воно може бути втрачене. Тому, можливо, цей фактор – якесь непряме спотворене почуття вини, страху – десь є в ментальних глибинах, і через те нащадки того ж Ніколая Данілевського розуміють: іншого виходу немає, крім як відновлювати імперію. Бо ж інакше що – повертатися до Московії часів Івана Васильовича?
- У тих цитатах, що Ви їх наводите, є цікавий рефрен. Усі ці давні й нові самодержавники в один голос твердять, що демократія для Росії – небезпечна (якщо не смертельна!). Шлях демократії для Росії – це шлях її розсипання як держави.
- Проте серед російської інтелігенції завжди були і є люди, які дивляться на ці речі тверезо. Про це теж не можна забувати, адже тим, про кого я кажу, в неоколонізаторській атмосфері доводиться нелегко. Вони критикують, протестують, відстоюють свої погляди. І це певна запорука того, що в принципі могла би бути демократична Росія. Але поки що переважають сили, в цьому не зацікавлені.

- Вся російська історія свідчить, що як тільки починалася якась лібералізація, відразу з’являлися відцентрові тенденції – після смерті Миколи І, під час правління Миколи ІІ, в часи Горбачова…

- Те саме було й за Хрущова. Тільки він почав говорити про сталінські злочини, як дуже швидко й сам злякався, почав кричати: «Не позволим раскачивать наш корабль!» Це така система, що тільки гайки трошки відкрути — весь механізм розвалюється.
- Запитання про Шевченка – Ви про нього багато писали. Ось нещодавно в Національному культурному центрі в Москві ми презентували видану в серії «Бібліотека «ЛітАкценту»» книгу Юрія Барабаша «Просторінь шевченкового слова». В ній автор зробив кілька цікавих інтелектуальних пропозицій  іншим  дослідникам: він вважає, що досі нерозробленими залишаються такі проблеми, як «Шевченко і Бог», «Шевченко і російська література». А які дослідницькі «резерви» шевченкознавства назвали б Ви?
-  Барабаш, звісно, має рацію. На тему «Шевченко і Бог» написано чимало, причому – з протилежних позицій. Здебільшого переважають однобічні підходи. У радянських авторів переважало бажання довести атеїзм Шевченка (хоча, скажімо,  Олександр Білецький у цьому питанні був більш обережний). А в емігрантських дослідників бачимо надмірну «християнізацію» Шевченка. З нього робили ледь не ортодоксального християнина. Хоча теж не всі: деякі серйозні дослідники – Юрій Бойко, Юрій Шевельов – ставилися об’єктивніше. Але залишається великий простір, щоб розкрити цю трагічну тему. Шевченко справді вірував, це в ньому було глибоко закорінено, проте він не міг змиритися з тим, що всесильний, всемилостивий Бог допускає  зло на землі. Він жив Богом, але не міг простити Йому того, що творилося з Україною. Як інакше прокоментувати його слова: «Я так її, я так люблю, мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю»? Тому це складна тема, є про що думати.

- Вам не здається, що в Шевченковій поемі «Кавказ» є пряма полеміка з Пушкіним, з його «Кавказским пленником»?

- Звичайно, є. І в “Сні” є. Його Петербург — це, звичайно, заперечення пушкінського Петербурга. Є полеміка і в “Кавказі”. Взагалі, в Шевченка зовсім інший погляд навіть на природу Кавказу. Російських поетів, окрім, Лермонтова, здебільшого приваблювали красоти Кавказу, біблійні красоти, щось чудесне. А в Шевченка навіть краєвиди Кавказу постають у зовсім іншому серпанку.
Зрештою, Шевченко полемізував не тільки з Пушкіним. У його листах та в щоденнику трапляються в’їдливі слова на адресу Некрасова: мовляв, Некрасов – ніякий не поет. Важко назвати таку оцінку справедливою. Адже саме Некрасов, а не Маяковський реформував російську поезію: ввів у неї розмовну мову, фразеологізми, фейлетонний стиль – те, після чого і футуризм виник, і той таки Маяковський. І це чудово розуміли російські формалісти, в них є цілі дослідження на цю тему: про Некрасова як про поета, який реформував російський вірш, демократизував його.
Загалом же, тема «Шевченко й російський літературний контекст» справді осмислена недостатньо глибоко. Колись дуже підкреслювали належність Шевченка до кола демократів. А тепер замовчують, хоча він справді був близький із ними. Навіть Куліш у 1962 році нарікав, що Шевченко радився з чужими: «Говорив з чужими, радився з чужими, жонглював словами щирими моїми”…
Думаю також, що, безумовно, потрібна нова наукова біографія Тараса Шевченка. Фактографічні праці в нас є, проте інтерпретація фактів у них далеко не завжди на належному рівні.

Іван Дзюба з дружиною Мартою Володимирівною. Фото В.Панченка
Іван Дзюба з дружиною Мартою. Фото В.Панченка

-    Днями Лариса Юріївна Копань, директор видавництва «Пульсари»,  подарувала мені щойно перевидану Вашу працю ««Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого». Пригадую, писалася вона тоді, коли Єльцин розпочав першу російсько-чеченську війну. Цікаво, чи була якась  інтелектуальна реакція на її появу з російського боку?
-    Була. В журналі “Дружба народов” у середині 1990-х навіть зав’язалася полеміка – з’явилося три чи чотири статті. Здебільшого зі мною погоджувалися, хоча й не у всьому. Цікавою була стаття редактора  журналу “Звезда” Якова Гордіна. Він дуже делікатно написав, багато з чим погоджувався, але вбачав у мене якісь крайності. Я з ним потім листувався – то був цілком мирний обмін листами.
- Наприкінці ще раз повернуся до літературної критики. У рамках проекту “Бібліотека «ЛітАкценту»” ми задумали підготувати й видати книжку з умовною назвою «Від Андруховича до Шкляра». Це має бути збірник літературно-критичних портретів про двадцятьох сучасних українських письменників, чиї імена на слуху. Думаю, Ви погодитеся, що за останні роки деякі літературно-критичні жанри зовсім занепали: немає оглядів, добротних, аналітичних портретних статей також небагато… Нещодавно на нашому сайті  з’явилася стаття Маріанни Кіяновської про стан справ у сучасній українській поезії, – і в ній, наче рефрен, повторюється думка про те, що критика не осмислює процесів, які відбуваються в поезії, у літературі загалом.  І ще Кіяновська  пише, що в ідеалі кожне літературне покоління повинно було б мати свого критика. Як Ви гадаєте, це справді важливо?
—    Так. Ніхто інший не зможе збагнути, прочитати творчість письменників певного покоління, як той, хто є ровесником цього покоління, хто перебуває всередині процесу, хто є “речником покоління”, виразником його психології, його ідей…  Хоча, з іншого боку, цікаво подивитися також і з відстані. Тому я й кажу про себе, що хотів би бути не тільки шістдесятником.

Розмовляв Володимир Панченко

-------------------------------------

ukrainec коментує:
“цей фактор – якесь непряме спотворене почуття вини, страху – десь є в ментальних глибинах, і через те нащадки того ж Ніколая Данілевського розуміють: іншого виходу немає, крім як відновлювати імперію .Бо ж інакше що – повертатися до Московії часів Івана Васильовича?” – Дуже слушна думка. Зробити такий собі діснейленд “Золотое кольцо”.Саме цим, давнім духом московським Росія і є самобутньою й цікавою, а все, що після Петра – суцільна компіляція, плагіат і руйнування. Петербург не більш російське місто ніж Кенігзберг, чи Сургут (ЯНАО) і т.ін.
Також слушні і цікаві думки про творчість Шевченка. Я б сказав, що Шевченко донині не осмислений і не осягнений в усіх напрямках, ні як поет, ні як філософ, ні як досконалий стиліст-прозаїк, ні як графік, портретист, живописець. Те що є – зчаста поверхові огляди, що вдаються до крайнощів: соцреалістичної та патріотичної ідеалізації й героїзації, то найчорнішої ляпанини-”бузинівщини”. З досліджень останніх років найбільш осмислеим і цікавим є лише “Шевченків міф України” Оксани Забужко.
А Володимиру Панченку дякую за цікаве інтерв”ю.

---------------------------------------------------------
nazar_ukr коментує:
Протокол № 7
засідання керівної частини правління Київської організації СПУ
від 24 квітня 1973 року
Присутні: Ю. Збанацький, М. Зарудний, О. Дяченко, М. Рудь, М. Ігнатенко.
[…] 2. Персональні справи членів організації.
СЛУХАЛИ: Пояснення М. Лукаша з приводу його листа, в якому він вважає засудження І. Дзюби несправедливим і висловлює бажання відбути кару за нього.
Лукаш дає високу оцінку діяльності і особистості І. Дзюби, вважає, що його виключено із членів СПУ та засуджено несправедливо. Діяльність І. Дзюби, мовляв, не заперечує статутним вимогам Спілки письменників СРСР.
На запитання Ю. Збанацького: «Як це розуміти? Адже письменницький колектив виключив І. Дзюбу саме за порушення вимог Статуту?» – Лукаш нічого певного не відповів.
УХВАЛИЛИ: Розглянути персональну справу М. Лукаша на предмет подальшого його перебування в членах СПУ на наступному засіданні правління Київської організації.
Протокол № 3
засідання правління Київської організації СПУ
від 23 травня 1973 року
Присутні: П. Автомонов, О. Бандура, Ю. Бедзик, П. Воронько, П. Гуріненко, Л. Дмитерко, І. Дубинський, О. Дяченко, М. Зарудний, Ю. Збанацький, І. Зуб, М. Ігнатенко, А. Іщук, А. Кацнельсон, І. Ле, Ю. Мартич, Г. Плоткін, М. Рудь, М. Сингаївський, М. Строковський, М. Упеник, Б. Чалий, В. Швець, Б. Степанюк.
[…] 2. СЛУХАЛИ: про персональну справу М. Лукаша.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Хочу проінформувати правління про суть справи. Свого часу ми тривалий час займалися вихованням І. Дзюби. Вірили, що він таки відмовиться від своєї антирадянської діяльності, буде служити своєму народу, дотримуватися вимог Статуту Спілки СРСР. Але він продовжував підривну діяльність, передав за кордон свою антинаукову працю, за що справедливо був виключений із Спілки письменників. Нещодавно він був засуджений за підривну діяльність і відбуває покарання. Та знайшовся серед колишніх товаришів захисник – М. Лукаш, написав заяву в високі органи, в якій називає І. Дзюбу найчеснішою людиною в СПУ, вважає несправедливим виключення його зі Спілки та вирок суду, а також пропонує відсидіти строк ув’язнення замість Дзюби, оскільки в того слабе здоров’я. Ми думаємо, що справа Лукаша – іти й відсиджувати строк за Дзюбу, але ми не допустимо, щоб ішов він туди членом Спілки письменників. Тож хай Лукаш скаже, що він думає робити із заявою.
М. ЛУКАШ: Я написав заяву тому, що не був згоден із вироком суду. Це не суперечить Статуту Спілки письменників СРСР. Одностайність – це добре, але одностайність повинна бути об’єктивною… У нас багато рішень приймалося одностайно, а потім відмовлялися від рішень.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Ви не ухиляйтеся від прямої відповіді, кажіть, чи не відмовляєтеся від заяви?
М. ЛУКАШ: Не відмовляюся.
М. ЗАРУДНИЙ: Я гадаю, що Лукаш обдумав усе, ми дали йому час для цього, але він, виявляється, стоїть на своїх хибних позиціях. Тоді нічого більше вмовляти.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Товариші, пропоную виключити зі Спілки письменників М. Лукаша як такого, що не хоче дотримуватися вимог Статуту Спілки письменників СРСР. Але, може, Лукаш ще раз скаже нам, що він думає про це?
М. ЛУКАШ: Колись я часто зустрічався зі всіма вами, а тепер шкодую, що кидаю на вас пляму. Але заяву забирати не буду.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Тоді проголосуємо. Хто за те, щоб виключити зі Спілки письменників М. Лукаша, прошу голосувати.
УХВАЛИЛИ: Правління проголосувало одноголосно за виключення зі Спілки письменників М. Лукаша за недотримання вимог Статуту Спілки письменників СРСР.
Протокол № 12
Засідання Президії правління Спілки письменників України
від 12 червня 1973 року
Присутні: Олександр Бандура, Яків Баш, Платон Воронько, Любомир Дмитерко, Павло Загребельний, Микола Зарудний, Юрій Збанацький, Василь Козаченко, Іван Ле, Олекса Мусієнко, Юрій Мушкетик, Олександр Ільченко, Борис Олійник, Дмитро Павличко, Натан Рибак, Іван Солдатенко, Вадим Собко, Юрій Смолич, Микола Ушаков.
Головує Василь Козаченко.
[…] IV. СЛУХАЛИ: персональну справу Миколи Лукаша. Інформує Ю. Збанацький.
Ю. ЗБАНАЦЬКИЙ: Товариші, на ваш розгляд виноситься постанова правління Київської організації СПУ про виключення Миколи Лукаша із Спілки письменників СРСР.
Справа в тому, що Микола Лукаш звернувся з листом до Голови Президії Верховної Ради УРСР, Голови Верховного Суду УРСР, Прокурора УРСР, а також надіслав копію Президії правління Спілки письменників України, в якому написав таке:
«В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:
а) стан здоров’я засудженого;
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівноправним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.
З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член СПУ, Київ, вул. Суворова 3, кв. 31.
23. ІІІ. 1973 р.»
Як бачимо, позиція чітка і недвозначна в Миколи Лукаша. Ми не могли не здивуватися з такої заяви. Ми мали розмову з Миколою Лукашем. В цій розмові він підтвердив свою заяву. На правлінні теж підтвердив. Навіть хотів нам нав’язати дискусію.
Ми не пішли на це й виключили М. Лукаша зі Спілки письменників. Просимо підтвердити наше рішення.
В. КОЗАЧЕНКО: Ми викликали Миколу Лукаша на наше засідання. Може послухаємо його?
Усі погоджуються з ним
М. ЛУКАШ: Я постараюсь коротко сказати. Протягом останніх двох років мені було особливо тяжко, зокрема у зв’язку з особистими справами. В цьому дуже завинив М. Мещеряк, який буквально тероризував мене. В його писаннях я фігурував як «скажений собака», «фашист» і т. п. Мені було дуже важко. Це все заважало нормальній праці.
Це заява, яку я написав у стані афектації, далася мені нелегко. Після того я багато думав, дещо зрозумів. Мої друзі, далекі й близькі, засудили таку мою заяву. Але я подумав, що якщо навіть я цей свій стогін заберу, ви все одно мені не повірите. Мені здавалося, що я мав рацію. В цій заяві я висловив свою свою незгоду з конкретним рішенням конкретної установи… Я не хочу ставити вас в незручне становище, а тому задовольнюсь будь-якою вашою відповіддю. Я думаю, що навіть якщо я покаюся, то ви все одно мені не повірите. А взагалі, я вам скажу, що мені дуже шкода з вами розлучатися. Я вважаю, що я все ж таки дещо непогане зробив для нашої літератури.
П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: Я знаю, що навіть у тих випадках, коли кожний злочинець усвідомлює свою провину, то йому пом’якшують обвинувачення і вирок. Якщо М. Лукаш збагнув, що вчинив нерозумно й поспішно, то слід було написати заяву, в якій пояснити, що той лист був написаний в стані афектації, і забрати його назад. Але ж він цього не зробив, хоча в нього був шанс для роздумів і перегляду свого, може надто поспішного і нерозумного вчинку.
В. КОЗАЧЕНКО (звертаючись до Лукаша): Ви кажете, що вам псував настрій М. Мещеряк своїми писаннями. Вам що, нічого було читати? Адже він закидав своїми хуліганськими опусами не тільки вас, а й мене, й інших товаришів. Ви прекрасно знаєте, що Мещеряк і Дзюба виключені зі Спілки письменників. Знаєте й те, що Дзюба виключений за антирадянські писання і вчинки. Треба було над цим добре подумати. Якщо ви свою заяву написали в стані афектації, то слід було взяти назад цю заяву. І зараз ви хочете сказати, що солідаризуєтесь із Дзюбою, поділяєте його погляди, а ми їх не поділяємо. Більше того – ми їх засуджуємо як антирадянські, як такі, що завдали великої шкоди нам, нашому народові, та й не тільки нашому.
Д. ПАВЛИЧКО: Я хотів би, щоб М. Лукаш сформував чіткіше свою думку, свою позицію. Ця заява не дає нам певності щодо того, як зараз М. Лукаш ставиться до свого листа, в якому висловлено протест проти арешту Дзюби й виявлено бажання відсидіти за нього. Дуже прикро, що зараз постало питання про виключення Миколи Лукаша зі Спілки письменників. Я хотів би, щоб Микола Лукаш зараз встав і сказав про свою позицію чіткіше.
В.СОБКО: Товариші, я думаю, що нам треба дивитися глибше в основу цієї заяви. Адже це тільки форма протесту, а нас цікавить її суть. Я хотів би знати, як Микола Лукаш зараз ставиться до діяльності І. Дзюби, як він зараз думає про це.
М. ЛУКАШ: Я Дзюбу дуже добре знав, багато з ним розмовляв і не думаю, щоб він від мене щось приховував. Я ніколи не був його закадичним другом, сказати б, «нерозлийвода». Але думаю, що ми говорили з ним щиро. А в тих його розмовах і судженнях я ніколи нічого не вбачав націоналістичного.
Б. ЧАЛИЙ: Ви працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» читали? Якщо читали, то як до неї ставитеся?
М. ЛУКАШ: Читав і не бачу в ній нічого націоналістичного.
В. КОЗАЧЕНКО: Все ясно. Є одна пропозиція: затвердити рішення правління Київської організації СПУ, оскільки Микола Лукаш написав свого листа як протест проти засудження І. Дзюби. А ми знаємо, що твір І. Дзюби був опублікований майже на всіх мовах світу, всіма нашими ворогами. Тож, якщо інших пропозицій немає, будемо голосувати.
УХВАЛИЛИ: Затвердити рішення правління Київської письменницької організації про виключення Миколи Олексійовича Лукаша зі Спілки письменників СРСР за дії, що суперечать вимогам Статуту Спілки письменників СРСР.
Проголосували одноголосно.
Перший секретар президії правління СПУ В. Козаченко
Заст. секретаря правління Л. Бойко
Надруковано: Коваль Віталій. «Ласкаво прошу дозволити мені відбути замість нього ув’язнення…» // Дніпро. – 1991. – № 11-12. – С. 198–201.

----------------------------------------------------------
Микола коментує:
“Нема нічого таємного, що колись не стане явним”. Багато хто з нас жив при тій системі вже у свідомому віці, але мало кому випало ТОДІ вирости до такого рівня свідомості як в Івана Дзюби. І, може, то не вина, а біда представників інтелектуальної еліти. Скажімо, я в середині 70-х мав 20 років, але проблеми, які піднімав Іван Дзюба у своїй роботі зачіпали мене легеньким рикошетом. Тобто я особисто в той час не здатен був на вчинок Миколи Лукаша. Кажу це до того, що зараз – коли все можна – і тоді – коли за це могли зробити “за шкірку й у каталажку” – це абсолютно різний час. Інша річ, що за будь яких обставин і в будь який час треба жити у згоді з власною совістю. А це, як виглядає з наведених протоколів, далеко не кожному під силу. Хоч, відверто зізнатися, відсутність у рішеннях Київської та Всеукраїнської організацій СПУ хоча б одного голосу “проти” чи “утримався” не просто дивує, а й пригнічує…
Микола БІЛОКОПИТОВ, член НСПУ

----------------------------------------------------------
Леонід коментує:
Щиро дякую вам, пане Миколо, за цей цікавий документ. Звичайно на той час я ще пішки під стіл ходив і тим більше був плебеєм, а не письменником, але свою лепту у справу розвалу імперії зла вклав на практиці, тобто на вкінці 70-х, початку 80-х – носив дулю в кишені, а потім начитавшись “самвидаву” робив і більш прозаїчні речі. І не знаю, можливо підсвідомо вже тоді відчував хто є “ху” серед зазначених вище “таваріщєй”. А тепер, маючи цей документик, тішуся що мав рацію і не йняв віри тим легкодухам, як вони себе любили називати: “націонал-дєрьмократи”.

Джерело:

Релігія в Україні

пʼятницю, 22 липня 2011 р.

22.07.2011р. Б. / Ювілей великого відкриття

Успенський собор
75 років тому, 25 липня 1936 року на теренах Галича – Крилоса зусиллями археолога Ярослава Пастернака (1892-1969) було локалізовано місцезнаходження Успенського собору. Це було надзвичайно велике відкриття, яке підсумувало роботу всіх дослідників Давнього Галича ХІХ – першій чверті ХХ століть (о. Л.Лаврецького, І.Шараневича, Й.Пеленського) і дало поштовх для подальших досліджень впродовж останніх десятиліть – за часів СРСР і незалежної України.

Ювілей цей значний, тому що було віднайдено головну святиню Галича – собор Успіння Богородиці. З ним пов’язують створення у Галичі окремого єпископства, тут відбувалися інтронізації князів, тут поховано Ярослава Осмомисла. Віднайдення собору тривало майже століття, тому що лише він міг остаточно вказати на місцезнаходження колишньої галицької твердині. Його шукали у сучасному Галичі, на високих берегах Лімниці, у Крилосі – і тільки розкопки, які проводив Я.Пастернак у Крилосі у 1934-44 рр., поставили крапку у пошуках храму.
Саме 75 років тому, у суботу 25 липня 1936 року на глибині 2,8 м від сучасної поверхні було віднайдено фундаменти другого за величиною (після Києва) храму. Розміри фундаменту будівлі становлять 32,5 * 37,5. Сам Я.Пастернак надавав великого значення віднайденою румовищ храму. Він говорив, що «це стало небувало щасливою подією не лише для української археології, зокрема церковної, а й для цілого українського народу, і для створення святині народної традиції, «якої у нас досі не було»».
Відрадно, що поруч святині уже традиційно відбуваються різноманітні заходи спрямовані на утвердження духовності нашого народу. У 2006 році тут двічі побував Блаженніший Любомир (Гузар). На румовищах Успенського собору у серпні 2006 року короновано образ Галицької пресвятої Богородиці. Саме тут Блаженніший Любомир говорив ті слова, які будуть завжди актуальними: «…Благословенний цей клаптик української землі, яким колись ступали наші князі… Храм знає далеку минувшину, є свідком віри і любові… Тримайтесь традицій. Нічого не бійтесь. Будьте з Богом!». У ці дні 23-24 липня 2011 року тут проходитиме ХІI Єпархіальна проща до Галицької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці у с. Крилосі.
Сьогодні пам’яткою культури національного значення (охоронний номер 481) – фундаментами Успенського собору ХІІ століття опікується Національний заповідник «Давній Галич». Впродовж останнього десятиліття Заповідником проведено ряд тематичних міжнародних конференцій пов’язаних з проблематикою збереження та охорони фундаментів собору (зокрема, «Успенський собор Галича. Минуле і сучасність», 2005).
Вивченням пам’яток давнього Галича займається комплексна науково-дослідна експедиція, роботою якої керує дійсний член ICOMOS О.Б.Береговський. Фундаменти храму музеєфікуються, - робиться все для того досліджувати невідомі сторінки, зберегти пам’ятки для сучасників та наступників, популяризувати в Україні та за її межами цей об’єкт культурної спадщини.
Джерело:

Додаток:
Перша літописна згадка про храм Святої Богородиці (Приснодіви Марії), або ж Успенський собор, пов’язана з похованням тут 1187 р. князя Ярослава Осмомисла. Інші письмові джерела розповідають про урочистості з нагоди церемонії вокняження в Галичі Данила Романовича у 1208 і 1239 рр., а також про коронування королевича Коломана на короля Галичини 1215 р. Маємо і таку згадку літописця. Під час здобуття Галича 1219 р. Мстиславом Удатним в соборі закрився угорський королевич Коломан: “…зробив укріплення на церкві Пречистої Владичиці нашої Богородиці, яка, не стерпівши осквернення храму свого, і оддала його (Коломана) в руки Мстиславові”. Ця подія відбулася тоді, коли князь Мстислав, перемігши угорського полководця Філю, вступив у Галич: “І вибігли тоді (угри) на склепіння церковні, а інші на вірьовках піднялися, а коней їхніх половили. Укріплення ж було зроблене на церкві, і ті стріляли, і каміння метали на городян, (але) знемагали от спраги, бо не було води в них. А коли приїхав Мстислав, то вони здалися йому і їх зведено було з церкви”. Щось подібне сталося і 1254 р., коли князь Ізяслав оборонявся в Галичі від Данилового сина Романа. Точної дати руйнування Успенського собору не знаємо. Та й місцерозташування головної святині княжого Галича довший час було невідомим. Пам’ятку локалізувала лише 25 липня 1936 р. експедиція Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка, якою з благословення митрополита Андрея Шептицького керував славетний археолог Я. Пастернак. Виявилось, що його фундаменти за розмірами (32,5х37,5м) лише на півтора метри за шириною та довжиною менші від найбільшого київського храму св. Софії. А за багатством оздоби та просторовим розташуванням він не поступався жодній найвизначнішій святині того часу. Фундамент собору був викладений переважно з грубо оброблених блоків крейдяника та вапняка, стіни – з тесаних блоків алебастру та вапняку. Чисельні знахідки архітектурних деталей та скульптурного декору дають нам уявлення про вигляд величного галицького собору. Входи до храму оздоблювали перспективними порталами, у зовнішньому декорі застосовувались зубчасті фризи, півколонки з капітелями, карнизи-ґзимси. Внутрішня частина галицького собору також була оздоблена не менш парадно і продумано. Підлога Успенського храму була вимощена плитами алебастру і пісковику в поєднанні з керамічними плитками, оздоблені рельєфними зображеннями рослин і фантастичних тварин. Судячи з фраґментів штукатурки зі слідами фресок, храм всередині мав розписи. Баня собору й опуклі поверхні склепінь були покриті свинцевою бляхою, а дах – червоною черепицею. Ймовірно, у храмі Успіння було зображення Оранти. У притворі храму, під час розкопок 1937 р., Ярослав Пастернак виявив кам’яний саркофаг з тлінними останками князя Ярослава Осмомисла. Більшість науковців дотримується думки, що собор збудовано за князювання Ярослава Осмомисла до 1157 р. і пов’язують цю подію зі створенням у Галичі самостійної єпископії. Давні рукописи, які збереглися до наших днів – Галицьке Євангеліє 1144 р. і Добрилове Євангеліє 1164 р. – переконують, що при соборі існувала бібліотека та скрипторій-майстерня для переписування книг. До цього культурно-освітнього комплексу входила і «школа Осьмомисла», про яку із захопленням та похвалою згадують давньоруські літописці. Після монголо-татарської навали 1241 р., коли Данило Галицький почав будувати нову столицю – місто Холм і новий катедральний собор Йоана Злотоустого, Успенський собор став швидко підупадати. Востаннє літописець згадує храм 1254 р., а в письмових джерелах він фігурує ще на початку ХІV ст. Дуже суттєвим чинником повного запустіння храму стало знищення самого міста, зменшення у ХІV-ХV ст. міського населення, яке вже не мало коштів, щоб утримувати в належному стані цю монументальну споруду. А за указом 1455 р., який видав польський король Казимир ІV, заборонено було будувати, ремонтувати й відновлювати давньогалицькі храми – повністю поховала надії галичан на відбудову Успенського собору. Із його залишків пізніше збудовано неподалік Успенську церкву, каплицю Св. Василія та частково Галицький замок у сучасному Галичі.

Джерело:
Департамент інформації УГКЦ