Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 12 грудня 2017 р.

12.12.2017р. Б. / «Ніхто не має мандату на насилля, − ні влада, ні опозиція», − Глава УГКЦ

Ми бачимо, якими агресивними є ті, які називають себе представниками народу, як багато з'являється новоявлених месій, які беруть собі право говорити від імені народу. Але люди вміють розрізняти добро і зло. Вони готові до соціальної активності, але для всіх є очевидно, що ніхто не має мандату на насилля, − ні влада, ні опозиція.

Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в ефірі програми «Відкрита Церква» про підсумки року.

«Тобто до якихось насильницьких дій, особливо всередині держави, сьогодні ніхто не зможе знайти багатьох прихильників», – наголосив Предстоятель.

В ефірі програми Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ, відзначив, що згідно соціологічних досліджень, сьогодні зростає певна соціальна активність. За його словами, це видно навіть у зміні щодо системних цінностей, наприклад, можливість встановлення демократії, протистояти можливості зловживання владою, можливість контролювати владу.

«Тобто в загальному вимірі підвищилася цінність саме того, що складає сутність демократичного життя в країні. І в цьому сенсі є ще одна ознака – зростає рівень підтримки легітимних акцій протесту і зменшується рівень підтримки нелегітимних, тобто тих, які побудовані на протизаконних діях. І це реальна ознака дорослішання суспільства. Це дуже важлива риса демократичного суспільства», − вважає соціолог.

Реагуючи на ці дані, Глава Церкви зауважив, що для нього особисто і для нашої Церкви найбільшою суспільною цінністю є наш народ, наші люди. «Джерелом мого особистого оптимізму є саме люди, саме громадянське суспільство є джерелом змін у державі. Мене часто запитують, особливо за кордоном, чи я бачу можливість змін на краще у нашій державі? Завжди відповідаю, що бачу, бо бачу людей», − сказав Блаженніший Святослав.

Предстоятель наголосив, що важливо, аби люди зрозуміли, що від них залежать зміни в державі. На його думку, зростання соціальної активності – це справді ознака дорослішання. Ми не повинні сісти і чекати, що хтось за нас побудує краще життя. Кожен з нас своєю власною ініціативою повинен змінювати нашу державу.

Блаженніший Святослав погоджується з оцінкою, що наш народ, наше суспільство дорослішає в плані соціальної активності. «Наш народ, – продовжив Глава УГКЦ, – так легко не обдуриш. Як би хто не імітував сьогодні «майдан», як би хто не намагався показати себе виразником справжніх інтересів народу, люди вміють розрізняти справжнє від несправжнього. На мою думку, ознакою дорослої людини, – це є, найперше, вміння розрізняти добро і зло. Доросла людина вміє це робити, а відтак брати відповідальність за добрі вчинки, не боятися чинити добро».

неділя, 10 грудня 2017 р.

10.12.2017р. Б. / «Песимісти скажуть, що все було погано, оптимісти − все було добре. А правда є десь посередині», − Глава УГКЦ про підсумки 2017 року (+VIDEO)

Я б обережно оцінював події, які відбулися в нашій державі, а їх було дуже багато. Очевидно, що песимісти скажуть, що все було погано, оптимісти − все було добре. Провладні особи скажуть, що влада блискуче працювала, а опозиціонери − що теперішня влада абсолютно погано працювала. Проте правда є десь посередині. Я думаю, що може нам ще зарано до кінця підбивати підсумки. Ми, можливо, тільки з часом усвідомимо зміст і значення нашої історії й всього того, що цього року відбулося з нами.

Про це сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в ефірі інтерактивної програми «Відкрита Церква», говорячи про підсумки року, що минає, та найважливіші події – здобутки та втрати, які відбулися в Україні та Церкві.

Глава Церкви переконаний, що нерідко для того, щоб та добра справа чи реформа, те посіяне зерно дали добрий плід − потрібен час! Однак потрібно пам’ятати, що, говорячи про реформи, багато людей не розуміють їхнього змісту і не знають в чому вони полягають.

На думку Блаженнішого Святослава, одна з глобальних реформ, яку українці відчувають десь дуже нагальною, − це є боротьба з корупцією. Проте, Глава Церкви попри все залишається палким оптимістом. Оскільки патріотизм людей «сірої зони», які пережили окупацію, звільнення та їхнє бажання жити в новій українській державі − надихає.

У житті Церкви також сталося багато не менш цікавих та вагомих подій, які залишили великий слід для вірних. «З усіх подій в житті Церкви я б відзначив насамперед три. Перш за все, цей рік ми прожили під зорею дуже цікавої постаті. Це був рік 125-річниці з дня народження патріарха Йосифа Сліпого. Загалом, відзначаючи його ювілей, ми намагалися познайомити Україну з його постаттю. Адже це була гарна нагода пізнати незламного в’язня, свідка Христа, а з іншого боку великого українця, великого борця за гідність свого народу. Постать Йосифа Сліпого не дає нам складати руки, а йти вперед», − наголосив Патріарх.

Другу важливу подію в 2017 році Блаженніший Святослав назвав 150-ті роковини канонізації святого священномученика Йосафата Кунцевича, мученика за єдність Церкви. «Цього року 25 червня у Ватикані, в базиліці Святого Петра, ми отримали особливий привілей від Папи − служити на Папському престолі, який розташований на гробі святого апостола Петра. Такий привілей надається дуже рідко, тому що це є ексклюзивне право самого Папи звершувати Богослужіння на цьому престолі. А з нагоди цього ювілею, як знак пошани до українського народу, Святіший Отець надав цей привілей для нас. Базиліка Апостола Петра − це найбільший християнський храм світу і ми його по вінця виповнили нашими вірними. Це була велика маніфестація сили, вірності й краси нашої Церкви на світовому рівні. З іншого боку, це свідоцтво того, що кров мучеників є насінням християн, як говорив Тертуліан. Це святкування у Римі показало наскільки сильною є наша Церква, наскільки велика є Україна», − сказав Предстоятель УКГЦ.

А третя подія назавжди ввійде в історію, бо 31 травня 2017 року − це день відходу до вічності Предстоятеля нашої Церкви, морального авторитета України − Блаженнішого Любомира (Гузара). За словами Блаженнішого Святослава, він завжди носив у собі мир, збагачував і зігрівав християнською любов’ю усіх навколо.

«Ми справді по сьогоднішній день переживаємо великий біль втрати. Блаженніший Любомир − кобзар новітньої української думки, пісні й духу, який залишив нам, як спадщину, цілу цивілізацію миру й любові, всього того, що ми потребуємо під час війни», − підкреслив Глава Церкви.

Цікаво, що першими, як відзначив Глава УГКЦ, підхопили справу збереження великої спадщини Блаженнішого Любомира − спадщини любові та миру − українські студенти, які створили цілий рух «Покоління Любомира».


четвер, 7 грудня 2017 р.

07.12.2017р. Б. / Голові Організації Українських Жінок у Великій Британії військові вручили грамоту

У День Волонтера, у Військово-медичному клінічному центрі західного регіону начальник госпіталю, полковник Іван Гайда вручив подячну грамоту голові Організації Українських Жінок (ОУЖ) у Великій Британії пані Марії Фінів.

Цією грамотою керівництво військового шпиталю висловило вдячність також усім членкиням ОУЖ за турботу та підтримку наших поранених воїнів. За цей час різні осередки ОУЖ у Великій Британії через Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла Львівської архиєпархії УГКЦ надіслали понад тисячу різних пакунків із речами перших необхідних потреб для поранених воїнів. Окрім цього, надавали фінансову допомогу для проведення операцій та реабілітацій захисників України, що отримали поранення під час боїв на Російсько-Українській Війні (РУВ).

Цього разу пані Марія Фінів привезла із собою подарунки від святого Миколая із Великої Британії, що були сформовані різними осередками ОУЖ.

Західне бюро «Живого ТБ» за матеріалами www.kapelanstvo.info

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

вівторок, 5 грудня 2017 р.

05.12.2017р. Б. / Здається, ми наблизились до кінця часів. Інтерв’ю з кардиналом Берком

Про розділення в Церкві, про кінець часів, а також про те, що б він зробив, якби його обрали Папою – читайте в інтерв’ю кардинала Реймонда Берка.

Впродовж минулого часу кардинал Берк часто потрапляє в новини. В листопаді 2016 року він і ще троє кардиналів звернулись до Папи із dubia – п’ятьма запитаннями щодо Францискового апостольського звернення Amoris Laetitia на тему сім’ї. Пізніше кардинал Берк був втягнений в боротьбу за владу всередині Мальтійського ордену, патроном якого він є. Згодом його несподівано поновно призначили членом Верховного Трибуналу Апостольської Сигнатури, верховного суду Церкви. Він був префектом Апостольської Сигнатури від 2008 по 2014 рік, коли його звільнив Папа Франциск. Кардинал Берк багаторазово висловлювався проти того, що він називає зростаючим замішанням в Церкві стосовно літургії, католицької ідентичності і навіть самої віри.

Журналіст «Catholic Herald» Паоло Ґамбі розмовляв з кардиналом напередодні річниці виходу dubia.

- Ваша Еміненціє, нещодавно Ви називали наші часи «реалістично апокаліптичними». І Ви додали, що «замішання, розділення і помилки» всередині Католицької Церкви, що ідуть від «пастирів» навіть найвищого рівня, вказують на те, що ми «можемо переживати» Кінець Часів. Чи допоможете нам зрозуміти, що Ви мали під цим на увазі?

Кардинал Берк: На даний час існують замішання і помилки щодо найбільш фундаментального вчення Церкви, зокрема щодо подружжя і сім’ї. Наприклад, ідея того, що особи, котрі живуть в неврегульованих союзах, можуть приймати таїнства, порушуючи істину як нерозривності подружжя, так і святості Євхаристії.

Святий Павло говорить нам в Першому посланні до Коринтян, що перед тим, як підійти до Тіла Христового, ми повинні перевірити себе, або ж їстимемо на засудження себе самих, приймаючи Євхаристію негідним чином. А сьогодні замішання в Церкві йде ще дальше від цього, оскільки існує непорозуміння щодо того, чи є вчинки власне злі, а це – основа морального права. Коли ця основа ставиться під сумнів всередині Церкви, під загрозу ставиться увесь порядок людського життя і порядок самої Церкви.

Тому складається враження, що в сьогоднішньому світі, що базується на секуляризмі з цілком антропоцентричним підходом, відповідно до якого людина вважає, що може сама створити свій власний сенс життя і значення сім’ї і т.д., Церква наче сама перебуває в замішанні. Тут може скластись враження, що Церква робить вигляд наче Вона не хоче слухатись вказівок нашого Господа. В такому випадку, ми, схоже, наблизились до кінця часів.

- Чи можете розповісти нам про останні відомості щодо «формальної корекції» (Amoris Laetitia)?

Кардинал Берк: Багато сказати не можу. 14 листопада – річниця від часу, коли були опубліковані dubia. Уся ця справа ще потребує визначення як іти далі, оскільки ми досі не отримали жодної відповіді, навіть не було прийняття dubia, котрі є дуже серйозними запитаннями. Думаю, що наразі більше не маю що сказати.

- Як правильно тлумачити Ваше нещодавнє повторне призначення до Апостольської Сигнатури?

Кардинал Берк: Як кардинал, я служив у різних дикастеріях Римської Курії. До речі, на даний час я маю служіння лише у двох дикастеріях: Конгрегації у справах святих і Папській Раді законодавчих текстів. Звичайно, я маю підготовку у сфері канонічного права, а особливо юриспруденції, тому, певним чином, моє нове призначення є логічним. Поза цим я б не хотів спекулювати на тему, що ще це може означати.

- Генеральний секретар Італійської єпископської конференції, єпископ Нунціо Ґалантіно, нещодавно заявив, що Реформація була «дією Святого Духа» , і кожного дня ми читаємо про прелатів, що схвально відгукуються про протестантський світ. Ми також чуємо про комісію, що працює над гіпотетичною спільною сакраментальною інтерпретацією Євхаристії (цю чутку згодом заперечили у Ватикані). Чи всі ми помремо протестантами?

Кардинал Берк: Що ж, я не розумію як можна говорити, що поділ в Церкві був дією Святого Духа. Це просто безглуздо. Я не знаю, звідки інформація про цю комісію, однак неможливо мати спільну відправу Євхаристії з лютеранами, бо вони не вірять в Євхаристію так, як Католицька Церква, і, що дуже важливо, вони не вірять в доктрину трансубстантинації, тобто в те, що субстанція хліба і вина в момент освячення на Літургії перемінюється в субстанцію Тіла і Крові Христа. Для католиків, брати участь в певного роду екуменічній Євхаристії означатиме відкинути католицьку віру. Це – глибоко помилковий екуменізм, що нанесе величезної шкоди вірі і душам.

- В одній із проповідей Ви говорили: «Природа реформи обряду Літургії була значно затемнена у своєму значенні; божественна дія у Святій Літургії, що є об’єднанням небес і землі, призвела до того, що дехто помилково вважає, що Свята Літургія є дією, яку ми певним чином сфабрикували, і з якою ми можемо експериментувати». Чи правда те, як думають і говорять багато людей, що цей новий спосіб відправи Літургії є необхідним наслідком ІІ Ватиканського собору?

Кардинал Берк: Поточна форма переглянутого обряду Літургії не є необхідним наслідком ІІ Ватиканського собору. До речі, реформа обряду Літургії, така, як вона була проведена, не слідує настільки вірно, як мала б, тому, чого навчав і чого хотів ІІ Ватиканський собор. Саме тому сьогодні ми говоримо про «реформу реформи»: іншими словами, нам слід знову розглянути як обряд Літургії може бути більш вірно зреформований, відповідно до ІІ Ватиканського собору.

Звичайно, Собор наказав здійснити певні реформи обряду Літургії. Однак, дехто засудив реформу, оскільки вважав, що вона проводиться занадто насильницьким способом, маючи на увазі усунення багатьох аспектів, що ускладнювало можливість спостерігати безперервність між обрядами до і після Собору. Звичайно, ця безперервність є важливою, бо обряд Літургії прийшов до нас з перших століть християнства як реалія, яку переживаємо органічно; неможливо мати «нову» Літургію в сенсі цілком нового Обряду Літургії. Ми повинні виражати Апостольську Традицію, що була нам передана.

- А чи можливо сьогодні просити про традиційну літургію і не вважатись через це «ворогом» Папи Франциска, а, можливо, і всієї Церкви? 

Кардинал Берк: Так; до речі, відправа обох форм римського обряду – більш давня чи традиційна, і звичайна форма – вважаються нормою в Церкві. Від часу motu proprio Summorum Pontificum Бенедикта XVI в 2007 році, священики можуть вільно відправляти надзвичайну форму Літургії.

Тому, не повинно бути причини вважати, що відправа Надзвичайної форми римського обряду є знаком того, що хтось протестує чи є ворогом Папи.

- Але як ми можемо використовувати слово «католицький» для опису як кардинала, котрий відправляє Літургію в старому обряді і захищає цінності сім’ї, так і єпископа типу Франсуа Фонлюп з єпархії Родез, котрий нещодавно висвятив священика, використовуючи в обряді елементи індуїзму? Що може усіх нас об’єднувати?
 
Кардинал Берк: Краще сказати не «що», а «хто». Тим, хто нас об’єднує є Ісус Христос, Котрий приходить до нас в безперервній традиції Церкви, в її вченні, в її священному богослужіння, в її дисципліні і її управлінні. Я не чув про той випадок, про який Ви згадали, але єпископ, котрий висвячує священика у дивному обряді, порушив сопричастя з Церквою.

- Чи Ви, як патрон Мальтійського ордену, маєте якісь новини щодо незвичної ситуації всередині ордену? 

Кардинал Берк: Ні. Папа оголосив, що єдиним його представником в ордені є Архиєпископ Беччу (з держсекретаріату Ватикану). Він залишив мені титул «кардинал-патрон», але зараз я не маю там жодних функцій. Таким чином, я не отримую жодних відомостей ні від Ордену, ні від Папи.

- Дозвольте мені останнє, дурне запитання: Якби Вас обрали Папою, що б Ви зробили в першу чергу?

Кардинал Берк: Не думаю, що мені це загрожує. Я думаю, не маючи саме себе на увазі, перше, що має зробити будь-який Папа, це просто визнати віру разом з усією Церквою, як Вікарій Христа на Землі. Більшість Пап це робили, зазвичай у першій енцикліці, для прикладу св. Папа Пій Х в енцикліці «E Supremi». Також «Redemptor Hominis» св. Папи Івана Павла ІІ є свого роду визнанням віри, що нагадує знову про те, що Церква є Тілом Христа, Церква належить Христові, а усі ми є покірними слугами на служінні Йому.

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами Catholic Herald 

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 4 грудня 2017 р.

04.12.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Той, хто думає, що у своєму житті що-небудь здобув сам, є немудрий»

Щоб досягнути успіху, потрібно співпраця з Богом, з Тим, хто є джерелом усякого добра, хто є джерелом нашого життя. Про це говорив Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у двадцять шосту неділю по Зісланні Святого Духа в монастирі сестер Пресвятої Родини у Львові під час проповіді до вірних.

Проповідник відзначив, що сьогоднішнє Євангеліє, яке ми чуємо, є Євангелієм про безумного багача... Властиво, це є Боже слово про справжню мудрість. Боже слово, яке хоче зробити нас не тільки багатими, не тільки успішними в земному житті, але й мудрими.

За словами Предстоятеля, у книгах Старого Заповіту ми можемо знайти глибокі повчання про те, що справді потрібна мудрість, аби щось здобути в цьому житті. Потрібна праця. «Але, – наголошує Блаженніший Святослав, – та мудрість здобування полягає в тому, що тільки своєю власною силою, власним зусиллям людина не може бути успішною. Щоб досягнути успіху потрібна співпраця з Богом, з тим, хто є джерелом усякого добра, хто є джерелом нашого життя. Той, хто думає, що він у своєму житті що-небудь здобув сам, є немудрий. Бо не знає, звідки походить усе те, що він має».

«Але, – продовжив Глава Церкви, – потрібна ще й інша мудрість – мудрість споживати, використовувати те, що дав йому Господь Бог. Ця мудрість полягає в тому, що те, що Господь Бог тобі дав, це є тільки завдаток, аванс. Те, що ти сьогодні маєш, є лише знаком Божої любові до тебе і наче закликом, що Бог має для тебе щось значно краще і більше ніж те, що ти сьогодні здобув і маєш у своїх руках».

Ця євангельська думка, відзначив Блаженніший Святослав, до всіх нас каже, що все те, що ми сьогодні маємо, є лише знак, символ Божої любові до нас. Є лише завдатком на блага вічні…

У наших особистих зусиллях, каже Предстоятель, у нашій праці можемо переживати подібні спокуси і подібні питання як цей безумний багач з Євангелія. «Для того, щоб навчити людину правильно здобувати все те, що ми сьогодні можемо отримати і щоб це не втратити, один з найкращих сучасних вчителів святий Ігнатій Лойола сказав фразу: молися так, як би все залежало тільки від Бога, але працюй так, як би все залежало тільки від тебе. До речі, ці слова дуже любив Блаженніший Любомир і повторював їх усім, хто приходив до нього».

«Саме в тій співпраці з Божими дарами, які ми сьогодні маємо, є секрет мудрості та успіху. Змістом того всього, що ми сьогодні посідаємо. Також тут криється мудрість, щоб не стратити все те, що ми маємо», – додав проповідник.

Під час Архиєрейської Літургії, яку очолив Блаженніший Святослав, сестра Марія склала вічні обіти.

субота, 2 грудня 2017 р.

02.12.2017р. Б. / Українська помісна церква: надія і пастка Москви

Лист, який направив глава УПЦ Київського патріархату Філарет на адресу архієрейського собору РПЦ, вже став приводом для обміну заявами і пропагандистськими ударами. За оцінками, які дає самому факту цього листа православна і неправославна громадськість, важко помітити найголовніше: вперше після проголошення самостійності УПЦ КП її предстоятель офіційно звернувся до архієрейського собору РПЦ з пропозицією про діалог і ця пропозиція була не тільки розглянута, але і отримала позитивну відповідь.

Архієрейський собор сформував власну комісію для такого діалогу й фактично визнав два простих факти: те, що УПЦ КП дійсно є церквою, а не «групою товаришів» і те, що партнером по діалогу для цієї церковної організації є саме РПЦ, а не УПЦ (Московського патріархату). Тобто саме рішення про діалог і той факт, що комісію з його проведення очолив представник саме РПЦ, а не УПЦ (МП), ще раз підкреслило, хто є реальною церковною інституцією, а хто – підрозділом у складі цієї інституції.
Голова УПЦ (Московського патріархату), митрополит Онуфрій у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. А на стіні – портрет Московського патріарха Кирила, глави Російської православної церкви. Київ, 4 січня 2017 року
Голова УПЦ (Московського патріархату), митрополит Онуфрій у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. А на стіні – портрет Московського патріарха Кирила, глави Російської православної церкви. Київ, 4 січня 2017 року

Залишимо роздуми і висновки про канонічність і неканонічність церков віруючим і знавцям церковного права. З часів апостола Павла церква – не тільки релігійна і моральна, а й політична інституція. У православ’ї це виражено більше, ніж у будь-якій іншій християнської конфесії: саме тому кордони церков, як правило, дублюють кордони держав. Український розкол і небажання РПЦ надавати автокефалію УПЦ – зовсім не свідчення глибокої турботи Московської патріархії про канонічність. Це, перш за все, надія на те, що державні кордони рано чи пізно зміняться, що Україна знову повернеться до складу Росії. І в цій своїй надії патріарх Кирило нічим не відрізняється від президента Володимира Путіна.
Президент Росії Володимир Путін і Московський патріарх Кирило на засіданні Архієрейського собору Російської православної церкви. Москва, 1 грудня 2017 року
Президент Росії Володимир Путін і Московський патріарх Кирило на засіданні Архієрейського собору Російської православної церкви. Москва, 1 грудня 2017 року

Час працює на Київський патріархат

Створення комісії по переговорах із УПЦ КП може бути визнанням факту, що надії цієї залишається все менше і менше. У РПЦ не можуть не помічати фактів. Все більше громад, парафіяни яких йдуть від чужої московської церкви до своєї власної – і ніякі хитрощі з назвами і перейменування РПЦ вже не допомагають.
Під час вшанування пам’яті воїнів-захисників Донецького аеропорту. Київ, 16 січня 2016 року
Під час вшанування пам’яті воїнів-захисників Донецького аеропорту. Київ, 16 січня 2016 року

У самій УПЦ МП все більше прихильників автокефалії – так, ці люди хотіли б отримати автокефалію від Московської патріархії, але вони вже не хочуть бути в РПЦ. Сам час працює на Київський патріархат. Рано чи пізно РПЦ в Україні може зіткнутися з ситуацією, в якій Сербська православна церква опинилася на території Македонії. У цій країні – невизнана Македонська православна церква, але канонічної Сербської церкви в Македонії просто немає. До речі, саме в Македонії РПЦ нещодавно зазнала серйозної поразки: її посередництво в переговорах Сербської і Македонської церков закінчилося тим, що Македонська церква звернулася до іншої православної церкви – Болгарської – з проханням визнати себе церквою-матір’ю і надати автокефалію. Для патріарха Кирила це – неприємний сигнал.

Чим довше РПЦ буде відмовлятися від надання автокефалії Українській православній церкві, тим меншою буде ставати територія московського православ’я в Україні. А коли УПЦ КП об’єднає церковні парафії на більшій частині території країни і витіснить РПЦ і її філію УПЦ (МП) з українського релігійного життя, вона зможе звернутися до Константинопольської православної церкви з проханням визнати себе церквою-матір’ю і надати автокефалію. Це і буде закінчення українського розколу – рано чи пізно Москві доведеться погодитися з ним.

Розуміння небезпеки

Але не потрібно думати, що патріарх Кирило, досвідчений церковний політик, не розуміє цієї простої істини. Саме тому він може задуматися про надання автокефалії Українській церкві. Але давайте просто уявимо, якою буде ця автокефалія в російському варіанті? Патріарх Кирило надасть автокефалію УПЦ (МП), а УПЦ Київського патріархату в результаті переговорного процесу об’єднається з цією новою самостійною українською церквою. Церквою без центру в Москві – але з душею в Москві. А тепер давайте просто подумаємо, яка церква поглине іншу? Яким буде склад Синоду нової об’єднаної УПЦ? Якою буде мова служб? Якими – настрої священиків? Саме тому я б не поспішав із переговорним процесом і не радів би швидкому наданню автокефалії.
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет під час Всеукраїнського форуму «Захистимо мову – збережемо Україну», Київ, 25 вересня 2012 року
Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет під час Всеукраїнського форуму «Захистимо мову – збережемо Україну», Київ, 25 вересня 2012 року

Про справжню Українську церкву в нашій країні можна говорити тільки тоді, коли територія московського православ’я в Україні – і в душах людей – зменшиться, як шагренева шкіра.

Але тоді може виникнути питання: навіщо ж тоді патріарх Філарет звертається до архієрейського собору? Не може ж він не розуміти небезпеки, якою загрожує швидкоплинне об’єднання?

Звичайно, патріарх Філарет – не менше досвідчений церковний політик, ніж патріарх Кирило. Ба більше – юний Кирило навчався церковній політиці у двох тодішніх стовпів церкви – митрополитів Никодима і Філарета. Так що, думаю, ієрархи прекрасно розуміють наміри один одного. Але для Філарета переговорний процес – визнання самого факту існування церкви, яку він плекав всі ці десятиліття української незалежності. Московські пастки – не привід для того, щоб відмовлятися від українських мрій. Філарет може просто прагнути залишити нащадкам єдину автокефальну і канонічну Українську церкву, в храмах якої більше ніколи не будуть поминати Московського патріарха.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Джерело:  Воїни Христа Царя

пʼятниця, 1 грудня 2017 р.

01.12.2017р. Б. / Замість ряси – форма: як проходять польові навчання капеланів на полігоні Львівщини (+VIDEO)

Тактична медицина, ази саперства, загальні навички поводження зі зброєю – і це ще не все, чого вчать святих отців.

На військовому полігоні Львівщини стартували польові навчання для капеланів. Святі отці навчатимуться азів першої невідкладної допомоги, основ розмінування, інших спеціальних навичок. Застосовувати зброю капеланам забороняє сан, але правил поводження з автоматом – їх також навчать, щоб знали техніку безпеки та могли вберегти себе і побратимів на передовій. Як такі уроки даються священнослужителям – дивіться далі.

В отця Дмитра замість молитовника в руках бинти і джгут. Замість ряси – військова форма. Чекає команди старту. За легендою, бронемашина українських військових потрапила під ворожий обстріл. На допомогу пораненим ідуть капелани, серед них і отець Дмитро. Головне завдання – перемістити потерпілих у безпечну зону та надати першу допомогу. Священик вправляється на "відмінно". За сім місяців на сході він допоміг врятувати не одне життя.


середа, 29 листопада 2017 р.

29.11.2017р. Б. / Жіноче чернецтво в умовах підпілля. Історія нескореної Церкви


Днями в УКУ відбулася лекція «Жіночі чернечі спільноти УГКЦ у Галичині (1946 – 1989 рр.)». Доповідачка с. Андрея Маслій із Згромадження сестер мироносиць, яка нещодавно успішно захистила кандидатську дисертацію, в якій проаналізувала здобутки та проблеми періоду підпілля УГКЦ, а особливо – часу легалізації релігійних громад в Україні вкінці ХХ століття. Окрема увага була зосереджена на внеску монахинь у процес легалізації УГКЦ на зламі 1980-90-х рр. та на особливості діяльності й формації монастирів протягом катакомбного періоду УГКЦ.

Перш за все, доповідачка звернула увагу на специфіку історичних досліджень та пошуку інформації, яка стосується згаданого періоду. Адже подекуди є суттєва різниця між матеріалами особистих архівів, куди також можуть належати листи, спогади, мемуари, записані свідчення, та документів з державних архівів. Особливо різниця між джерелами відчутна, коли мовиться про період переслідування релігійних громад представниками тоталітарного режиму. Наприклад, дослідниці доводилося зустрічати офіційні документи парт-органів, де було зазначено, що протягом 1946-1986 років до монастирів вступило всього лиш 16 новичок, у той час, як свідчення та записи монаших спільнот наводять інші дані – близько п’ятисот дівчат.

Ліквідація монастирів та покарання


Станом на 1946 рік в УГКЦ було дев’ять чернечих спільнот: Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, Сестри Чину святого Василія Великого, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія, Згромадження сестер священномученика Йосафата, Згромадження сестер Пресвятої Родини, Згромадження сестер Мироносиць, Згромадження сестер святого Йосифа-Обручника Пречистої Діви Марії, Згромадження сестер Непорочного Серця Марії Фатімської та Свято-Покровський монастир Студійського Уставу. Відкрите переслідування та процес «ліквідації» УГКЦ почався ще вкінці 1944 року. Для того, щоб закрити монастирі, російська влада розробила спеціальний план, який передбачав поетапну дію: спочатку збирали інформацію про монастир та кількість черниць в ньому, потім обкладали спільноту непосильними податками, в наслідок чого черниці були змушені погоджуватися на «укрупнення» монастирів, а згодом – на остаточну ліквідацію. Тут необхідно зауважити, що термін «ліквідація» стосується тільки офіційного місця перебування монастиря, тобто забирали приміщення. Натомість монастир як спільноту ліквідувати було неможливо, а тільки – ускладнити спільнотне співжиття та співслужіння. Відтак, черниці подекуди були змушені жити невеликими групами в різних домах.

«Можна сказати, що в першу чергу почали ліквідовувати жіночі монастирі на Тернопільщині. Там це було легше зробити, адже чернечі спільноти у тій частині Галичини були нечисельними. Вже у третій чверті 1946 року в доповідній записці уповноваженого Ради в справах релігійних культів у Тернопільській області І. Чирви своєму київському начальнику П. Вільховому у розділі «Про монастирі» прямо наголошувалося: «Уніатських монастирів у області немає, тому ніяких повідомлень не чекайте», — розповіла с. Андрея Маслій, додаючи, що вже у вересні 1950 року, за офіційними документами держслужб, було закрито останній жіночий монастир ГКЦ у с. Суховоля на Львівщині.

За підрахунками дослідниці, станом на 1950 р. близько 10% всього жіночого чернецтва зазнали тюремного ув’язнення та заслання. На той час 75 монахинь відбували покарання в таборах Сибіру та Середньої Азії. Серед тих черниць були: 27 сестер служебниць, 12 сестер св. Йосифа-ОПДМ, вісім монахинь Студійського Уставу та чотири сестри згромадження Пресвятої Родини. Терміни покарання були різними: від 20 років каторжних робіт до виселення із зазначенням «навічно». Каторжні роботи означали для жінок сплав лісу, рубання та викорчовування дерев, сільськогосподарські та санітарні роботи.

Цікаво зауважити, що навіть під час заслання монахині не втрачали надії на повернення в Україну. Про це свідчить промовистий факт, пов’язаний із похованням м. Моніки Полянської ЧСВВ, яка відійшла з життя 26 грудня 1951 р. у виправному таборі поселення Парца Зубово-Полянського району Мордовської АРСР. Як засвідчила с. Стефанія Процик ЧСВВ у інтерв’ю с. Андреї, до труни м. М. Полянської сестри навмисно «вкинули великий цвях», а також «для її розпізнання – до пальця її ноги прив’язали обвиті в полотно два камінці величиною яйця» (зі спогадів м. М. Смєльської). Таким чином намагалися зазначити місце поховання своєї настоятельки, щоб у майбутньому перенести тлінні останки покійної до України.

Під наглядом спецслужб


У період «хрущовської відлиги» деякі сестри почали повертатися з ув’язнення, тобто з’явилася надія на відновлення спільнотного життя. Проте на Батьківщині монахині зустрілися з наступними випробуваннями – вони не могли отримати прописки як «таборові бранки», а, отже, не могли влаштуватися на роботу, щоб себе утримувати. Майже всі чули однакову відповідь, мовляв, повертайтеся туди, звідки приїхали.

Та попри очевидні перешкоди монахині продовжували дотримуватися уставів. Вони намагалися жити разом в квартирах так, щоб не викликати підозри у сусідів. Домовлялися з греко-католицькими та з римо-католицькими священиками про літургії, які здебільшого були «хатніми» та «тихими». У Львові черницям вдавалося приходити на вранішні літургії до римо-католицької катедри Успіння Богородиці.

Навіть «на волі» монахині були під пильним наглядом Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, їх регулярно викликали «на розмови», або працівники КДБ та міліція приходили до місць проживання з обшуками.

Сестра Андрея Маслій пояснила, що органам влади добре був відомий поділ чернецтва в УГКЦ:
«У звітах уповноваженого, крім даних про місце проживання, праці, традиційно зазначалося, до якої чернечої спільноти належить дана особа: «василіянка», «йосифітка», «служебниця». У 1962 р. голові ради в справах Російської православної церкви при РМ СРСР В. Куроєдову в Москві було надіслано «Інформаційне повідомлення про хід виконання плану заходів Ради в справі ліквідації залишків унії», написане уповноваженим Ради по Львівській області М. Винниченком. Він повідомляв, що «монашого елемента на території області нараховується 421 особа <…> Уніатські священики опираються на монаший елемент і залишки груп монахинь Орденів «Василіянок», «Студиток», «Служебниць», «Св. Вінкентія». У Львові таких груп є п’ять, а в районах Львівської області діє 22 такі групи».

У службових записках регулярно доповідали про діяльність монаших спільнот, вказували точні імена та прізвища настоятельок. До цькування черниць вдавалися і радянські ЗМІ, де публікували «викривальні» статті про богопосвячених осіб, зрозуміло, що матеріали були сфабриковані, а головним звинуваченням, звичайно ж, була співпраця з українськими «буржуазними націоналістами».

До настоятельок спільнот або до окремих черниць могли підсилати агентів, яким інколи вдавалося втертися в довіру та діставати потрібну для спецслужб інформацію. Відтак, с. Андреї Маслій вдалося знайти матеріали справи, де містилися покази агентки «Жемчужини», яка була підіслана до настоятельки ЧСВВ м. М. Ісопенко і «зливала» інформацію протягом 1957-1958 років.

«У січні 1958 р. агент «Жемчужина» передала органам КДБ лист від М. Должицької, в якому в зашифрованій формі повідомлялося, що Генеральна настоятелька ЧСВВ м. З. Безушко з дозволу папи Пія ХІІ на посаду провінційної настоятельки всіх монастирів ЧСВВ у Галичині призначила м. Й. Ісопенко. 26 лютого 1958 р. начальник четвертого відділу КДБ у Станіславській області майор Свистун (ім’я не вказане) вніс текст листа, отриманого від агента «Жемчужини», в справу м. Й. Ісопенко: «Мама «Зіна» перебуває у нас на візитації. <…> через місяць чи два повернеться до татка. <…> Мама бажає, щоб «Юзя» всім допомагала. Не знаю, чи отримає вуйко Василій лист від мами про це. Дайте почитати цей лист вуйкові». Хоч лист був написаний дуже законспіровано, алегорично («мама» – архимандриня м. З. Безушко, «татко» – папа Пій ХІІ, «Юзя» – чернече ім’я м. Ісопенко – Йосифа, а вуйко Василій – о. В. Величковський), однак представники КДБ зуміли його розшифрувати при допомозі підісланих агентів», — проаналізувала документ с. Андрея.

Мусимо зауважити, що доповідали про діяльність підпільних монастирів не тільки агенти спецслужб. Через тиск та погрози органів КДБ до такої роботи були змушені «колишні уніатські» монахині та священики РПЦ.

Мученики – свідки віри


Катакомбний період УГКЦ можна назвати часом випробовування цієї Церкви, а саме — вірних, на міцність. Стійкість (а для спецслужб – «упорність») греко-католицького чернецтва та духовенства була прикладом незламності у вірі для тих, хто сумнівався, мученицьким свідченням для Заходу та української діаспори, і водночас – «бурхливою діяльністю ворогів народу» для тоталітарної влади.

Однією з найбільш відомих фотографій того періоду, яка була своєрідною першою ластівкою, що прорвалася крізь залізну завісу, стала знимка сестер Служебниць на засланні. У хроніці цього Згромадження в архіві Генеральної Курії в Римі, міститься така інформація: «З Галичини окружними дорогами прийшла до нас вістка про наших сестер, що караються на Сибірі. Прислали знимку, одягнені у ватованках, у хустинах, як старі бабуні: с. Омельяна Чоловська, с. Стефанія Павлишин, с. Єротея Караїсь, с. Йосафата Іващук, с. Леонія Мимохід, с. Фільотея Ковальська, с. Епістимія Возьна та с. Аверкія Маслюк».
Сестри служебниці на Сибірі, 1951 р.
Копії цієї світлини були розіслані по всіх провінціях з ініціативи генеральної настоятельки згромадження с. Єроніми Химій. Є спогади, що це фото в монаших колах вважали реліквією сестер-ісповідниць, які відбувають покарання за свою віру.

Повернувшись, «на волю» черниці з труднощами влаштовувалися на роботу санітарками, двірниками, деяким вдавалося працювати робітниками на заводах та фабриках. Порівняно легше було із пошуком роботи та навчанням тим монахиням, які розпочали чернече життя під час «відлиги», адже їхня формація відбувалася у посиленій конспірації. Інколи, щоб уникнути підозр, дівчата залишалися жити у своїх помешканнях, не переїжджаючи до чернечої спільноти, але регулярно навідуючись до неї. Були навіть такі випадки, коли самі сестри не знали, що дівчина, яка відвідує їх кожної неділі вже має облечини чи обіти. Інформацією могла володіти тільки настоятелька. Потрібно все ж наголосити, що навіть в катакомбних умовах зберігали усі етапи формації монахині: кандидатура, облечини, новіціат, прийняття тимчасових і довічні обітів чистоти, убожества і послуху.

Сестра Андрея Маслій зауважила, що навіть в умовах невпинного переслідування з боку влади, тотального контролю й частих обшуків, в деяких випадках вдавалося здійснювати неможливі речі:
«Так, 13 жовтня 1982 р. Іван Кучма зумів вивести з УРСР тлінні останки засновниці згромадження сестер Служебниць с. Йосафати Гордашевської і передати до генеральної управи ЗССНДМ у м. Рим. Сам І.Кучма за фахом був лікар-хірург, проживав на території Польщі. У 1979 р. прибув до Риму, щоб провідати свою родичку с. Павлу Шеремету ЗССНДМ. Під час відвідин сестри служебниці розповіли про своє бажання перевезти тлінні останки с. Й.Гордашевської до Риму, в чому І.Кучма вирішив допомогти черницям. З Польщі він написав листа до Л.Брежнєва, тодішнього Генерального секретаря ЦК КПРС і голови Верховної Ради СРСР, з проханням дозволити йому перепоховати «його видатну тітку Михайлину (світське ім’я с. Йосафати – О.М.) Гордашевську» в Польщі, щоб виконати «обіцянку, яку дав своїй мамі». У грудні 1980 р., як це не дивно, одержав позитивну відповідь. Однак тільки восени 1982 р. І.Кучма прибув у радянську Україну. Попри всілякі перешкоди, які ставила влада у Львові і м. Червонограді Львівської області в місці поховання с. Йосафати, І.Кучмі вдалося вивезти тлінні останки с. Й.Гордашевської спочатку до Польщі, а пізніше – передати Генеральній настоятельці спільноти сестер Служебниць до Риму, де сестра й була похована».

Сестри збиралися разом на капітули для обрання настоятельки та управи спільноти. А у 1957 році. о. П. Більо навіть вдалося заснувати нову чернечу спільноту – Згромадження сестер Пресвятої Євхаристії (ЗСПЄ). Більші чернечі спільноти, такі як ЧСВВ, ЗСМСВ і ЗССНДМ, отримували допомогу з-за кордону через періодичні візити вищих настоятелів. Слід сказати, що розбудова структур підпільної Церкви в Галичині з середини 1950-х рр. була пов’язана передусім з іменами владик Миколая Чарнецького і Василя Величковського.
Архівні фото

Вихід з підпілля та легалізація


Передумовою до відкритої діяльності УГКЦ була проголошена у 1985 році політика «перебудови» в СРСР. Тоді ж провісником легалізації Церкви стало оприлюднення 4 серпня 1987 р. заяви групи священиків і вірних під керівництвом владики П. Василика до Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ та генерального секретаря ЦК КПРС про вихід із підпілля. Цю заяву відкрито підписали чотири греко-католицькі монахині: с. Діогена Кулинич ЗССНДМ, с. Стефанія Городицька, с. Анастасія Плячок і с. Іванна Цебрин ЧСВВ.

Згадуючи ці події неможливо оминути увагою акцію голодування греко-католиків на захист своїх прав у Москві. Активними учасниками голодування були 20 черниць ГКЦ: ЗСПР – 12 черниць, ЗССЙ та ЧСВВ – по три черниці, ЗССНДМ – дві черниці.

У червні 1989 р. сестра ЗСПР Андрея Галина Стецевич написала відкриту заяву Генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову про приєднання до голодування на знак протесту проти арештів греко-католицьких священиків. У заяві, зокрема, зазначалося: «Останнім часом посилились репресії проти УКЦ. Всі священики періодично відбувають адміністративні арешти. Я, сестра-монахиня УКЦ, підношу молитви до Господа і приєднуюся до голодовки протесту братів і сестер по вірі в надії на відновлення легального статусу нашої Церкви». На думку с. Андреї, навряд чи ця заява була передана безпосередньо М. Горбачову, але написання відкритого листа свідчило про відвагу й активну участь монахинь у боротьбі за легалізацію Церкви в СРСР.

Наймасовішим за кількістю учасників і своїм значенням у справі легалізації УГКЦ був похід вулицями Львова до собору св. Юра 17 вересня 1989 р., який приурочили до 50-тої річниці «возз’єднання» Західної України з Українською РСР. У акції, за різними підрахунками, взяли участь від 250 до 300 тис. осіб під гаслами свободи віросповідання для греко-католиків. Серед учасників були й  черниці. Сестра Андрея зачитала спогад про цю подію с. Володимири Дмитришин ЗСПР: «17 вересня 1989 р. я брала участь у поході за легалізацію нашої Церкви. У чернечій одежі була тільки я і моя рідна сестра, теж монахиня, с. Анатолія Дмитришин. Люди ще не бачили сестер у монашій одежі, хіба ті, які були в Москві на голодуванні».

Врешті-решт, під тиском акцій протесту в західних областях УРСР, що були підтримані міжнародною громадськістю, радянське керівництво 28 листопада 1989 р. легалізувало ГКЦ.

Підбиваючи підсумки свого наукового дослідження, с. Андрея поділилася статистикою та власними спостереженнями:
«Довгі роки заборони чернечого життя в радянській Україні вкрай негативно вплинули на розвиток чернечих інституцій УГКЦ. Однак жодна греко-католицька монаша спільнота так і не була ліквідована. Чернече життя в період нелегального існування з 1946 до 1989 рр., за нашими підрахунками, обрало близько п’ятисот осіб. Так, сестри Василіянки прийняли до своєї спільноти 145 нових членів, сестри Служебниці – 60 осіб, сестри Пресвятої Родини – 69 осіб, сестри Милосердя св. Вінкентія – 30 осіб, сестри св. Йосифа – 32 особи, сестри Євхаристки – 48 осіб, сестри Мироносиці – 24 особи, сестри Фатімської Богородиці – 24 особи, сестри свящ. Йосафата і сестри Студійського Уставу – по 20 осіб.
Натомість легалізація поставила монастирі перед новими викликами: повернення монастирських приміщень, організація спільнотного життя в монастирях, відновлення катехитичного служіння тепер вже не тільки для дітей, але й для молоді та старшого покоління, відкриття новіціатів та реєстрація чернечих спільнот як релігійних організацій».

Вивчаючи історію жіночих чернечих спільнот у Галичині протягом 1946-1989 років, можна простежити, що греко-католицькі монахині підтримували активну діяльність катакомбної Церкви та не залишалися осторонь суспільних процесів, які передували відродженню ГКЦ в Україні. Вони продемонстрували не тільки вірність християнським моральним цінностям, але й втілили ці прописні істини в життя своїм служінням надії посеред, здавалося б, безнадійно атеїстичного та секуляризованого суспільства.

Ніна ПОЛІЩУК
 

вівторок, 28 листопада 2017 р.

28.11.2017р. Б. / У поверненні українцям віри в себе військо може відіграти непересічну роль

Андрій Зелінський — штатний капелан бригади морської піхоти. 38-річний священик Української греко-католицької церкви, він понад 11 років свого життя задовольняє духовні потреби українських військових. А розпочав він цю шляхетну місію ще 2006-го спільно з гуртом молодих капеланів в Академії сухопутних військ у Львові. Від початку путінської агресії проти нашої країни він — активний провідник пасторальної діяльності у війську на передовій Російсько-Української Війни. Отець Андрій провадив своє служіння в підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому, авдіївській промзоні, Широкиному та Водяному. Уже два роки він — душпастир морських піхотинців. Проте моя цікавість до цієї персони значно глибша, аніж написання оповідки про капелана на війні. Андрій Зелінський має напрочуд цікаве й актуальне бачення формування ідеологічно-духовного фундаменту війська.

Аби читач краще осягнув масштаб світогляду та освіченості капелана морських піхотинців, зауважу, що отець Андрій пізнавав філософію в коледжі St. Basil College (Стамфорд, США), богословську освіту здобув в університеті Pontificia Universita Gregoriana (Рим, Італія), а політологічну — у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». А ще він — один із натхненників розбудови Української Академії Лідерства. Це програма особистісно-суспільного розвитку, основний елемент якої — десятимісячний формаційний курс для випускників середніх шкіл, базований на цінностях та вихованні лідерських рис і навичок. Андрій Зелінський націлений на те, щоб сформувати й утвердити у війську як систему сучасну філософію воїна — нескореного, нездоланного, вільного й завжди вірного. А для цього потрібно вселити дух-стрижень у кожного бійця та офіцера. Священик не тільки вчить, як бути ініціативним, упевненим, відповідальним і вірити в перспективу та перемогу на шляху до мети. Він напрочуд діяльний. Чималої прихильності серед військових капелану додало те, що він зголосився разом із морськими піхотинцями здобувати право носити чорний берет. З бійцями, які тримали оборону на підступах до Маріуполя, капелан долав усі належні випробовування, щоб потім заслужено надівати морпіхівський берет.

Лідерство як філософія воїна

Андрій Зелінський на добу приїхав у Київ із розташування бригади, щоб присвятити цей день лекціям і зустрічам. Дещо змарнілий через активний графік, він знайшов вечірньої пори шпарину в часі для спілкування в одній із кав’ярень на Хрещатику.

— Чим ви, отче, наразі живете? — запитую в співрозмовника по тому, як ми нагрілися кількома ковтками кави.

— Я опікуюсь розвитком етосу (узагальнена характеристика культури певної соціальної спільноти, яка виражена в системі її панівних цінностей і норм поведінки. — Авт.) українського воїна. Звісно, він сповнений певними елементами воїнської романтики, що приваблює, захоплює дух, — відповідає капелан.

— Які існують особливості, власне, капеланського служіння в морській піхоті?

— Це подвійне завдання, адже там капелан покликаний дбати не лише про духовні потреби окремих вояків, а й про дух самої морської піхоти. Коли ми говоримо про етос звитяжця, то маємо на увазі цінності, чи, якщо хочете, Кодекс честі, які зрештою впорядковують його особистісний розвиток, взаємини у військовому колективі, формують типаж, здатний жити й боротися заради Перемоги. Тобто це філософія воїна, яку насправді нашим Збройним Силам так і не вдалося згенерувати за чверть віку.

Андрій Зелінський диференціює військовослужбовця та воїна. Перший, на його думку, є особою, яка виконує умови контракту, закону, а другий — це тип характеру. Він вважає, що морська піхота найближче підійшла до бажаного прояву ціннісного розвитку.

— Наша армія наразі має чудових людей, знаю багатьох особисто. Але це військо, яке тільки зводиться на ноги, нарощує «м’язи» та бойову потугу, — каже він. — Змушений констатувати: поки що війську бракує душі. А його душею є лідерство. Тільки воно з пересічного громадянина сформує воїна — цілісно й ціннісно. Так само твориться живе військо. І не даремно у світі саме морська піхота є природним середовищем, колискою для розвою військового лідерства.

Формування філософії воїна-лідера є одним із першочергових завдань для наших Збройних Сил сьогодні. Віднедавна в цьому процесі помітну роль відіграють капелани, завданням котрих, як на мене, є турбота про дух воїна та війська. І це не заміщення, як декому видається, функціоналу командирів чи фахівців із морально-психологічного забезпечення. Капелан дбає про сокровенне — людяність. Людина в однострої, відчуваючи в собі людяність, ефективніше виконуватиме завдання за призначенням. Їй легше орієнтуватися в ціннісному полі в умовах гібридної агресії.

Отже, треба створювати механізми, які впливатимуть на трансформацію рис українського суспільства. Навіть у радянський час армія виконувала функцію соціалізації або інтеграції в суспільство. У незалежній Україні вона втратила цю здатність. Військо є своєрідною школою життя, навіть ініціації. Тому варто повернути сприйняття війська як середовища, де гартують людей, які не вміють віддавати себе на поталу обставинам, бо зорієнтовані винятково на перемогу. Армії потрібно повернути й втрачену здатність бути своєрідним соціальним ліфтом: натепер бачимо лише початок процесу.

— Ви бачите не просто функціонал капелана, а й функціонал, що має впливати на дух цілої системи. На якому етапі ця система нині перебуває? Чи ми тільки розпочали пошук її необхідних компонентів?

— До мене не раз зверталися волонтерські організації, які добре усвідомлювали, що армія потребує чогось значно більшого, аніж матеріальне забезпечення. Ідеться про ідеологію. Це питання надактуальне, і тут іще неоране поле роботи.

Фундаментом будь-якої соціальної системи є три складові: її елементи, зв’язки між ними й правила, за якими відбувається взаємодія. Якщо ведемо мову про ЗСУ, то елементом у цій системі є особовий склад. Військове лідерство — це термін, який почасти не розуміють і якого навіть бояться деякі представники військового командування, адже в радянському минулому, та й пізніше, це визначення майже не звучало як слід. От і сьогодні в ЗСУ узвичаєно ведуть мову про управління, рідше — про менеджмент. Але лідерство — це більше. У морській піхоті відомий механізм лідерства, латиною він звучить як Ductus exemplo — керівництво власним прикладом. Лідер у цьому розумінні не лише той, хто веде, а й той, хто може опанувати хаос і безлад життя та бою зокрема.

Другий елемент системи — зв’язки, які мають існувати на базі нової ціннісної моделі, що потребує унормування та подальшого розвитку, ефективного функціонування в умовах різноманітних внутрішніх і зовнішніх викликів.

— Що робити з ініціативою, особливо знизу, в армії?

— Особливо від представників старшого покоління не раз доводилося чути, що ініціатива в армії — річ, яка нерідко спричиняє покарання. Принаймні так можна перекласти відомий вислів із російської. Заборона виявляти ініціативу, брати на себе відповідальність призводить до стагнації, унеможливлює прогрес, перспективи розвитку. Це своєрідна ментальна диверсія з минулого, яка сьогодні нам лише додає біди. Ініціатива в армії повинна бути контрольованою та керованою, інтегрованою в певні загальні завдання підрозділу, частини, роду військ тощо. Так, це підконтрольна річ, але вона має бути як різновид особисто-свідомої відповідальності воїна-лідера.

Отець Андрій переконаний: треба зробити ще надзвичайно багато, аби досягти стандарту, за яким ЗСУ виховуватимуть вояків, що не бояться брати відповідальність на себе. Щоправда, справжнім проривом тут стали роки війни. Створилися умови для масового прояву саме лідерських рис тисяч воїнів.

Серед українців іще панує розуміння лідерства в такому радянському штампі, що лідер — це типово авторитарна особистість, яка перебуває в якомусь авангарді та за якою йдуть інші. Це зовсім не так. Ці штампи потребують заміщення на Доктрину військового лідерства в Збройних Силах. Це нормативний вимір душі армії, яка вже присутня в різних компонентах, проявлялася під час бойових дій, але його іще треба інституціоналізувати. Потрібен такий механізм, котрий дасть змогу воякові, який повертається в цивільне життя, ставати якісно іншою людиною, яка не чекає, що за неї держава почне налагоджувати її життя й долю. Це людина, яка не спостерігає за тим, як життя минає повз, а та, що не боїться брати відповідальність за себе, родину, колектив, країну. Саме ситуація бою, коли все, що в тебе є, — це твоя зброя, починаєш розуміти: життя твоє й країни — у твоїх руках.

Іще забагато українців чекають у сферах політики, економіки, безпеки якихось месій, — це марні сподівання й змарнований час. Україні потрібні люди не успіху, а саме Перемоги. Наша система виховання в сім’ї, школі та армії спрямована на корекцію особистості замість того, щоб указувати на реальні ресурси розвитку. Це її великий недолік. Армія має стати школою лідерства, коли здатність перетворювати можливості й виклики на ресурс стає буквально ментальною ознакою. Україна потребує Воїнів Духу, чиє гасло — «Не здаватися!». Ані в бізнесі, ані в освіті, ані в спорті, і, звісно ж, ані на полі бою за Україну.

— За роки незалежності ЗСУ, як і вся країна, заразилися вірусом корупції та бюрократії. Це не таємниця. Корупція — лише одна з найбільших проблем нашого суспільства. Ще одна велика проблема — це слабка людина в соціумі як результат, продукт пострадянської культури, що невтомно штампувала нездатних реалізуватися індивідів, які радше боялися власних мрій, аніж могли їх утілити. І в поверненні українцям віри в себе військо може відіграти непересічну роль. Військо існує для перемог! Воїн — особистість, яка живе перемогою: над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. Перемог абстрактних не буває, кожна має власне ім’я, свій фактаж, притаманні характеристики й біографію. А як ми назвемо нашу Перемогу? Критично важливо вже нині сформувати покоління людей, здатних відчувати найменший смак перемоги, заради якого вони житимуть і боротимуться. Людей, які люблять себе долати — людей волі. У сучасній Європі або США вже мало говорять про сильну людину, — це пройдений етап. Нині мова про ціннісну людину. І нам потрібно здійснити подвійний ривок — створити себе та обігнати їх…

Геннадій КАРПЮК

понеділок, 27 листопада 2017 р.

27.11.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Ми живемо поруч, але не є ближніми, хоча можемо навіть ходити до однієї церкви» (+VIDEO)

Сьогодні ми маємо велику небезпеку у нашому суспільстві перетворитися на абсолютно чужих людей одне для одного. Тож як часто і чому ми відчужуємося від ближніх? І чи може людина, яка палає злобою чи ненавистю, таким чином подбати про свій народ?

Про це у неділю, 26 листопада, говорив до вірян Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав під час Божественної Літургії у Патріаршому соборі в Києві.

«Притчею про милосердного самарянина Ісус Христос нам пояснює, що нашим найближчим ближнім є наш Бог!» − пояснює Предстоятель сторінки Євангелія, в якому порушується важливе питання про те, хто є нашим ближнім. «Ми в Церкві повинні наближатися до потребуючих, їх зауважувати. Адже якщо Господь став для мене ближнім, то я маю стати ближнім і для того, хто цього потребує, хто в немочі, ув горі або навіть в небезпеці й смерті. “Роби так і будеш жити!” − каже Христос», − додає проповідник.

На думку Глави Церкви, уся наша релігійність нам ні до чого не послужить, якщо ми не будемо любити одне одного! Тому ця притча допоможе нам переоцінити наше духовне життя. «Сьогодні ми маємо велику небезпеку в нашому суспільстві перетворитися на абсолютно чужих людей одне для одного. Як часто і чому ми відчужуємося одне від одного? Бо ми закриваємося перед болем і потребою ближнього, не маємо на нього часу. Наше життя та інтереси є такими заповненими, що непередбаченого випадку в нас просто не може бути! Ми не маємо часу зупинитися і вислухати болі навіть того, хто мешкає з нами в одному домі. Ми живемо через стіну, але не є ближніми, хоча можемо навіть ходити до однієї церкви», − роздумує Предстоятель про виклики, які зараз виникли у взаєминах між людьми.

За його словами, Господь допоможе нам подолати цю спокусу і стати тією спільнотою, яка бере на себе тягарі одне одного.

«Якщо ми поглянемо зараз на наше суспільство, то побачимо багатьох таких, які видають себе за новоявлених месій, новоявлених законовчителів і тих, що хочуть спасти свій народ, але палають ненавистю! Скажіть мені, чи вони є для нас ближніми? Чи той, хто навіть до свого опонента, громадського або політичного діяча, палає злобою, зможе подбати про нас і наше майбутнє? − міркує Блаженніший Святослав про питання, які порушуються на сторінках Святого Писання, крізь призму та специфіку українського суспільства. − Бажаємо, щоб у нашому особистому виборі ми робили те, що буде будувати культуру життя в нашому народі».

Наприкінці свого слова Глава Церкви згадав також про трагічну річницю: 85-ті роковини великого Голодомору 1932-1933 рр. «Ми маємо ставати ближніми в нашій молитві для тих, кого невинно вбито в Україні, навіть тоді, коли ми є роз’єднані простором часу, коли ми перейняли у своє серце їхній голод і біль. Тож ця трагедія стає нашою власною. Лише тоді ми можемо перемогти смерть і будувати життя», − наголосив Предстоятель.

Блаженніший Святослав побажав, щоб заклик Ісуса Христа: «Роби так і будеш жити!» − став для нас заохоченням, надією, а відтак переконанням, що Бог є близько і Він є ближнім для нас, Він перебуває ближче до нас, ніж ми самі до себе.


субота, 25 листопада 2017 р.

25.11.2017р. Б. / Україна вшановує пам'ять жертв Голодоморів (+VIDEO)

«Впродовж цих днів я заохочую всіх до молитви за невинних і голодом убитих в Україні, яких ніхто не оплакував, які не мали гідного християнського похорону, які були не відспівані у храмах», — такими словами звернувся до українців Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав, вшановуючи пам’ять жертв Голодоморів 1921-22; 1932-33; 1946-47 років.

Цьогоріч минає 85 років цього злочину проти людства, який вчинив комуністичний режим на родючій чорноземній українській землі. Блаженніший Святослав, а також і вся Українська Греко-Католицька Церква разом з українським народом вшановують пам’ять загиблих від голоду в 1921-22; 1932-33; 1946-47 роках і закликають до спільної молитви за невинних людей, які тоді постраждали.

«Своєю всенародною молитвою станьмо перед Господом в молитві за їхній вічний спокій! Засвітімо в цю суботу свічку пам’яті у наших вікнах. Нехай вона буде знаком нашої пам’яті, нашої молитви, нашої скорботи!» — наголосив Предстоятель УГКЦ.

На його думку, ми повинні докласти максимум зусиль, щоб подібні речі знову не стали дійсністю. «Ми пам’ятаємо для того, щоб запобігати. Ми говоримо про наш український біль на увесь світ для того, щоб подібні злочини проти людства більше ніколи не повторилися! Ми пам’ятаємо, а світ визнає! Нехай Бог упокоїть душі невинно загиблих, а нас усіх уздоровить від цієї рани і дарує нам мирне, світле, благодатне майбутнє. Вічная їм пам’ять!» — зазначив Глава УГКЦ.

Цими днями весь український народ та світова спільнота вшановує пам’ять жертвам Голодоморів 1921-22; 1932-33; 1946-47 років. В Україні та світі проводять різні жалобні заходи, які наголошують на тому, наскільки важливо не забувати ці трагічні сторінки української історії.

Нагадаємо, Голодомори — злочин геноциду проти українського народу, результат спеціально організованого комуністичним керівництвом штучного голоду у 1921-22; 1932-33; 1946-47 роках, що спричинили загибель майже десятьох мільйонів людей. Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучними голодоморами не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про них будь-де згадувати.


пʼятниця, 24 листопада 2017 р.

24.11.2017р. Б. / Звернення Конференції Єпископів РКЦ України з нагоди Дня пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій

Дорогі Брати у Священстві!
Богопосвячені особи!
Возлюблені Брати і Сестри!

В суботу 25 листопада ц.р. відзначатимемо День пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій.

Поминаючи душі загиблих у геноциді мільйонів наших співгромадян, просімо у Бога прийняти їх до небесного дому Отця на бенкет любові і радості, без сліз, страждання і ненависті. Нехай спочивають у вічному мирі і ясності неба.

Молімо Милосердного Бога і за душі всіх тих, які дозволили злу і нищівній ідеології запанувати над своїм розумом, природним інстинктом збереження людського життя та пошаною людської гідності. Просімо Отця також про те, щоб Він оберіг наш народ і народи всього світу від тоталітарних режимів та небезпеки зверхності, нетерпимості, ворожнечі та ненависті до інших людей. Пам’ятаймо, що усі ми – діти одного Отця та брати і сестри у Його Єдинородному Сині Ісусі Христі.

З покорою і вдячністю споживаймо насущний хліб, сумлінно і чесно працюймо для блага наших сімей і Батьківщини, уміймо ділитися з тими, хто відчуває нестачу.

В єдності з усім українським народом у суботу 25 листопада запалімо о 16:00 свічку пам’яті та молімося разом до Небесного Отця в тиші наших сердець.

З Господнім благословенням
Львів, 23 листопада 2017 року
N 38/2017

Конференція Римсько-Католицьких Єпископів України

четвер, 23 листопада 2017 р.

23.11.2017р. Б. / 25 листопада у Кам'янському, до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33рр., відбудеться акція “Запали свічку пам’яті”

25 листопада у Кам'янському, до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-33рр., відбудеться акція “Запали свічку пам’яті”.

Час проведення заходу: 

о 10:00  - Початок (приготування)
о 16:00  - Панахида за жертвами голодомору і запалення свічок пам'яті.

Місце проведення – біля хреста поряд з храмом Преображення Господнього, УГКЦ (пр-т Василя Стуса 1А).

Запрошуємо усіх бажаючих разом з нами помолитися за своїх рідних, родичів та українську націю.

Також там можна буде придбати свічки, образки тощо.
Джерело: Сайт парафії Преображення Господнього, УГКЦ, м. Кам'янське

середа, 22 листопада 2017 р.

22.11.2017р. Б. / У Львові розпочався перший в історії базовий курс підготовки військових капеланів

Протягом двох тижнів священнослужителів ознайомлять зі специфікою військової діяльності.

У Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного священики, які вже служать військовими капеланами Збройних Сил України, навчатимуться основам військової справи, а також матимуть змогу обмінятись досвідом служіння в підрозділах ЗСУ.

Впродовж першого тижня курсу в Академії його учасники ознайомляться з особливостями душпастирської опіки в ЗС України, також з ними будуть проведені заняття з національно-патріотичної, правової та психологічної підготовок й низки військових дисциплін.

Другий тиждень військові капелани проведуть у Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, де в польових умовах візьмуть участь у практичних заняттях, які призначені для ознайомлення зі специфікою військовою діяльності. Це, зокрема, тактика, інженерна, топографічна та вогнева підготовка, тактична медицина. Усі заняття проходитимуть під керівництвом досвідчених викладачів та інструкторів Національної академії сухопутних військ.

Розпочався курс спільною молитвою в храмі святого Архистратига Михаїла на території академії, яку очолили Голова Синодального управління військового духовенства УПЦ Київського Патріархату владика Іоан (Яременко) та керівник Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ Єпископ Михаїл (Колтун).

Хоч самі священнослужителі не будуть навчатись застосовувати зброю, проте вони повинні зрозуміти особливості діяльності військових підрозділів, де виконуватимуть свої функціональні обов'язки. Слухачам курсу, на думку його розробників та організаторів, необхідно навчитись не лише надавати духовну підтримку воїнам, але й бути готовими врятуватись під час ворожого обстрілу, витягнути поранених з поля бою, надати їм невідкладну домедичну допомогу. 

вівторок, 21 листопада 2017 р.

21.11.2017р. Б. / Собор св. Архистратига Михаїла


Собор св. Архистратига Михаїла

  * Коротка історія свята
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь


Коротка історія

Наш церковний рік це наче прегарна мозаїка, яку творять празники Господні, Богородичні та непроглядне число Мучеників і Святих. Осередок цієї величної мозаїки це Господь Наш Ісус Христос, як Бог і як Чоловік. На землі день і ніч славить Його Церква-Паломниця, а в небі вічну славу співає Йому Церква прославлена: превеликий хор Ангелів і Святих. Св. Ангели це відвічний Божий хор слави, це Божа сторож і Божі слуги. Ангели сповняють також велику ролю у відкупленні людського роду.

Св. Церква, маючи на увазі велике значення Ангелів для Божої слави і нашого спасіння, в мозаїці церковного року присвятила осібне місце і на почитання Ангелів. Тут на першому місці стоїть празник – Собор св. Архистратига Михаїла і прочих безтілесних Сил.

Почитання Ангелів у Східній Церкві почалося ще в 3 столітті, а в 4 вже було загально поширене. Про це свідчить храм у честь св. Архангела Михаїла, що його збудував на передмісті Царгороду цісар Костянтин Великий (274-337). В цьому храмі за свідоцтвом історика Созомена було багато чудесних оздоровлень. На св. Літургії в часі проскомидії приписує наша Церква ставити осібну частину просфори в честь "Чесних небесних сил безплотних". У службі нашого Октоїха Ангелам є присвячений понеділок, перший день тижня, мабуть, тому, що Ангели це перші Божі створіння, а в небі після Божої Матері стоять найближче Божого престола.

Празник у честь св. Архангела Михаїла і других безтілесних Сил був установлений у 4 ст. Цей празник зветься собором тому, що цього дня Церква празнує собор - збір усіх безтілесних Сил враз зі св. Архангелом Михаїлом, а також собор - збір людей на землі для прослави небесних Сил.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Небесних воїнств архистратиги, молимо вас завжди ми, недостойні, щоб ви вашими молитвами огородили нас покровом крил духовної вашої слави, охороняючи нас, що усильно припадаємо і кличемо: Від бід ізбавте нас як чиноначальники вишніх сил.

Слава: Кондак, глас 2: Архистратиги Божі, служителі божественної слави, ангелів начальники і людей наставники, корисного нам просіть і великої милости як безплотних архистратиги.

І нині: Богородичний, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив той, хто вселився в утробу приснодівственну.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 2, 2-10

Браття, коли слово, проголошене ангелами, було таке зобов'язуюче, що всякий його переступ і непослух приймав справедливу кару, то як ми утечемо, коли занедбаємо таке велике спасіння? Воно, спочатку проповідане Господом, було підтверджене тими, що його чули, коли Бог засвідчив знаками, чудами й різними силами, і дарами Святого Духа, які він роздає по своїй волі. Не ангелам бо підкорив він світ майбутній, про який ми говоримо. Бо десь хтось засвідчив, кажучи: Що таке людина, що Ти про неї пам'ятаєш? Або син людський, що Ти навідуєшся до нього? Ти вчинив його мало що меншим від ангелів. Увінчав його славою і честю. Усе підкорив йому під ноги. Коли ж усе підкорив під нього, то не лишив нічого, що було б йому непідкореним. Та нині ще не бачимо, щоб йому все було підкорене, а бачимо Ісуса, увінчаного славою й честю, за те, що перетерпів смерть, який на короткий час був нижче ангелів, щоб за ласкою Божою за всіх зазнати смерти. Годилось бо Йому, заради Якого все і через Якого все, що ввів багато синів у славу, стражданням удосконалити провідника їхнього спасіння.

Євангеліє від Луки 10, 16-21

Сказав Господь Своїм учням: Хто слухає вас, Мене слухає, і хто відрікається вас, Мене відрікається, а хто відрікається Мене, відрікається пославшого Мене. І вернулися сімдесять з радістю, кажучи: Господи, і біси повинуються нам з-за Твого імені. Він сказав їм: Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба. Ось даю вам власть наступати на зміїв, скорпіонів і на всю силу вражу, і ніщо вам не шкодитиме. Одначе не радійте тому, що духи вам повинуються, але радійте тому, що імена ваші записані на небі. В той час Ісус зрадів духом і сказав: Ісповідую Тобі, Отче, Господи неба і землі, що Ти втаїв це від премудрих і розумних і відкрив те дітям. Так, Отче, бо таке було благовоління перед Тобою.

Проповідь

"Всі небесні Сили,
святі Ангели й Архангели,
моліть Бога за нас грішних".

Дорогі брати і сестри, наш церковний рік — це ніби гарна, чудова мозаїка, яку творять свята Господні, Богородичні та вели­кий сонм мучеників і святих. Осередок цієї величної мозаїки Гос­подь наш Ісус Христос, як Бог і як Чоловік. На землі день і ніч славить Його Церква-Паломниця, а в небі вічну славу співає Йому Церква прославлена: незліченний хор Ангелів і Святих. Св. Анге­ли це відвічний Божий хор слави, це Божа сторожа і Божі слуги. Вони виконують також велику роль у відкупленні людського роду. Ангели — це найдосконаліші Божі сотворіння. Вони є чистими духами; у них є розум і вільна воля, але тіла в них немає.

Поки Господь Бог покликав до існування людину, то найперше створив Ангелів, а їx число безмірно велике. Пророк Даниїл бачив у видінні престол Бога, де "тисячі тисяч Йому служили, і силенна безліч перед Ним стояла " (7, 10). А св. Іван Богослов у книзі Об'яв­лення пише: "Потім я бачив і чув голос ангелів багатьох навколо престолу і істот і старших; і було число їх — множини множин і тисячі тисяч" (5, 11). Сам Ісус Христос говорить про легіони Ангелів (Мт. 26, 53).

Спочатку всі Ангели були добрі і святі, і всі вони слухали Господа Бога. Та ось один з них Сатана, у великому щасті, якого він зазнавав, став гордим і зарозумілим та й забажав бути таким, як Сам Бог. За його злим прикладом пішли багато інших Ангелів. Вони виступили проти Бога й не хотіли Його слухати. Але їм спротивилися ті Ангели, що були вірні Богові й виступили з тими злочинними Ангелами до боротьби. На Небі почалася між ними велика боротьба (Об'явл. 12, 7). Добрі Ангели під проводом св. Михайла перемогли злих Ангелів. Гос­подь покарав злих духів і скинув їх у провалля вічних мук, що називається адом або пеклом, з якого ніколи не вийдуть, а добрих Ангелів Господь нагородив вічним щастям.

У пам'ять перемоги св. Михаїла та його добрих Ангелів над нечистими духами, — злими Ангелами, Свята Церква ще у 4-му столітті встановила свято, що називається Собор Архистратига Михаїла та інших безплотних Сил.

Св. Ангели мають подвійне завдання: стосовно Бога і стосов­но людей. Головне завдання Ангелів у небі — це вічно прослав­ляти Бога і ревно, і скоро служити Богові. Слово "Ангел" зна­чить посланець, вістун. Господь посилає Ангелів у наш світ, щоб вони відкривали людям його волю і про це ми маємо бага­то прикладів у Старому й Новому Завіті (Нов. 5, 13-16; 4 Цар. 19, 35; Дан. З, 92-95; Кол. 1, 16; Петр. З, 22; Сол. 4, 16).

Стосовно людей Ангели з волі Божої це наші опікуни. Кож­ній людині Господь дає Ангела Хоронителя (Пс. 90, 11). Він любить нас, піддає нам добрі думки, своєю молитвою помагає нам уникати злого і охороняє нас від нещастя. А що роблять злі Ангели? Вони, хоч і осуджені на вічні муки в пеклі, але до Судного дня ще є вільні і намагаються всіма способами нашкодити нам, людям, заманити нас до грі­ха. І не дивно. Вони ж злі духи, дияволи, їхня воля зла, їхні думки звернені тільки до злого, вони вороги Бога. І знаєте яким способом? Через згіршення — спокусу. Тому-то нині, щоб за­стерегти вас перед цим великим гріхом — розважмо з допомо­гою добрих Ангелів і св. Архистратига Михаїла — що це таке згіршення, який страшний це гріх, та як його оберегтися.

Що таке згіршеня? Згіршеня (спокуса) — діло, слово, пове­дінка, якою даємо нагоду або стаємо причиною морального упа­дку ближнього. Якщо подивитися об'єктивно на нинішній світ, на людей, на їхнє життя, то мусимо з болем серця визнати, що, мабуть, ніколи не було серед людей стільки згіршення та зі­псуття, як тепер. Не раз виникає думка, що люди зовсім забули про вартість людської душі та про страшну кару, яку Ісус про­голосив на всіх, що дають згіршення. Моральна гниль та зіпсуття розлились як води повені по світі і загрожують повним залиттям невинних душ та сердець доростаючої молоді.

З літератури, сучасного мистецтва, з театру, часописів, те­левізора чи радіо, із щоденних розмов при праці, у всіляких товариствах, на забавах — пливе масова, мутна і брудна хвиля згіршення. Вона затруює, найперше невинні досі серця і душі, а вони пізніше понесуть далі ту гниль, зіпсуття в щораз більші кола. Бо хто ж заперечить, що часом одна стрічка сороміцької пісеньки, одна сцена в театрі чи в кіно, одне нечисте слово — розбуджує погані прагнення і нахили.

Тому не дивно, що такий милосердний та лагідний Ісус Христос, про якого пророк пише, що "Він очеретини надламаної не доломить, і ґнота тліючого не загасить " (Іс. 42, 3) — видає на тих, що дають згіршення, страшну кару та засуд, кажучи: "А хто спокусить, одного з тих малих, що вірують у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утопле­ний у глибині моря " (Мт. 18, 6, 7).

Уявім собі чоловіка, що із запаленим смолоскипом прохо­див би села і містечка та, підкладаючи тут і там вогонь, пускав би з димом людські оселі. Якби він ще й величався своїми ділами, то скажемо: Божевільний! Чи ж не подібний до такого кожний, хто дає згіршення? Він також підкладає полум'я гріха та злочину під хатину душі свого брата, щоб знищити її, ще й не раз величається тим, робить із себе героя. Немов той Каїн, що виводить невинного Авеля в поле, нібито на молитву, а там несподівано вбиває його. Направду, сам сатана не вигадав би нічого гіршого, ніж роблять це люди-спокусники. А скільки згіршення викликають безбожні книжки та лжепроповідники. Вони явно говорять і вчать, що немає душі, що Христос не був Богом, що церква це чисто людська інституція, що немає пекла і т. п. Злочин тих людей набагато гірший, ніж звичайного розбишаки, бо цей може знівечити людині майно, за­брати життя, але не може душі вбити. Вони, лжепроповідники, в сто разів від нього страшніші, бо вбивають людські душі, нищать життя ласки, а з нею й вічне щастя. Дуже добре застерігає Хрис­тос: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі бо убити не можуть; а бійтеся більше того, хто може погубити душу і тіло в пеклі" (Мт. 10, 28).

Возлюблені у Христі! А тепер подивімося на наслідки згіршен­ня. Воно псує не тільки одну людину, але шириться далі. Немов та хвиля від каменя, що його вкинено у воду, не залишається на одно­му місці, але ширшає, більшає, робить все нові кола, так і згіршен­ня дане одному, передається другому, десятому, а може навіть і по смерті той, хто спричинив згіршення, є в силі ширити мозольну отруту серед людей. А вина на кого спадає? Якщо підпаляч підпа­лить одну хату, а від неї займуться інші, хоч і проти його волі, чи відповідальність не спаде на нього. Так само із згіршенням.

Розважмо вкінці ще й про те, як тяжко направити згіршення. Дивіться! Злодій, що вкрав якусь річ, може її повернути, хто очорнив другого, відібрав честь, може, бодай частково, повернути відібрану честь, коли признається до вини і відкличе нанесену зневагу. Але що зробить той, що дає згіршення, як воно розбре­лось по світу? Впусти отруту до організму, чи зможеш її вивести?

Так, справді можна дуже легко в одній хвилині знищити щастя іншим, але направити цього людина не зможе й цілим своїм життям.

О, який страшний суд Божий чекає таких на тому світі! Як боляче прийдеться їм стати перед Найвищим Суддею, якщо в книзі життя виявляться сотні, а може й тисячі таких учинків, що ними інші згіршувались. Справді, краще було б прив'язати їм камінь на шию і пірнути в морську глибину.

Тому просімо сьогодні своїх Ангелів Хоронителів та їхнього Вождя св. Михаїла, щоби ми ніколи в нашому житті не ста­ли нагодою до згіршення, цього так страшного гріха, а, навпа­ки, з чистою совістю, з погідним лицем могли стати по правиці Справедливого Судді серед чистих Ангельських духів. Амінь.

о. Василь Дубецький
"Сівач", листопад 2003 Ч. 11 (48) рік 5

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону св. Архистратига Михаїла.