Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 30 грудня 2017 р.

30.12.2017р. Б. / Військовий капелан Андрій Зелінський "на фронті побачив усю красу українця ХХІ століття"

З Андрієм Зелінським зустрічаємося в напівтемній залі кав'ярні на Хрещатику в останній день його відпустки в Києві. Має вільний час перед зустріччю з курсантами.

– Презентуватиму посібник із лідерства для морської піхоти "Вести! Боротися! Перемагати!" у військових вишах. Завтра повертаюся у Миколаїв, у свою військову частину, – говорить отець Андрій.

Раніше в нас таких посібників для військових не було?

– Нічого не було. Формування особистості – тривалий процес. Людину нової якості жодним наказом не створиш. Це – наш другий фронт.

Чи задумувалися під час Майдану, що війна – можлива?

– Ні. Для мене війна була однією з найбільших несподіванок у житті.

Відтоді почалося ваше капеланство?

– Моя подорож у нього почалася 11 років тому, з Академії сухопутних військ у Львові. Хлопці, з якими ми там познайомилися і потоваришували, на початок війни стали командирами бойових підрозділів. Для мене постійним джерелом інформації були не телеканали й інтернет, а їхні історії. Зрозумів: усе, пора мобілізуватись. Попросився на передову.

Коли повернувся з першої поїздки на фронт РУВ, до п'ятої ранку писав "Репортаж із зони автентичності". Так звана "Зона АТО" в перші місяці проявилась саме такою – автентичною. Зруйнована цивілізація. Там статуси і статки втрачають значення. Більш цінним стає життя. Говоримо про 2014-й. Сьогодні це геть інша дійсність.

Тоді почувався зовсім незахищеним: ніхто посеред нічого, зруйнованого війною.

Після Іловайська почав формуватися фронт, лінія зіткнення. Потім були Піски – один із найпотужніших спогадів. Я домовлявся з командуванням 93-ї бригади, щоб потрапити на Різдво 2015 року в Донецький аеропорт. Але, якби мене взяли, не зміг би поїхати хтось із військових. На один ствол було б менше. Тому залишився в Пісках. Заїзд, в якому я міг би бути, виявився останнім.

Після були постійні обстріли. Стерся поділ на день і ніч. Під обстрілами йдеш на позицію сповідати, бо хтось чекає. Часто проводив службу під мінометним обстрілом у вщент розбитому приміщенні.

В Авдіївській промзоні пригадую простріляні ангари. Вони нагадували мені обсерваторію, зоряне небо. Заходиш, а воно все світиться. Вміти крізь отвори від куль і уламки артилерійських снарядів бачити зорі – значить, зберегти в собі здатність до людяності.

Як ви пристосувалися до війни?

– Я навчився багато чого. Протягом трьох років довелося ночувати в найнесподіваніших для себе місцях: у болоті, під дощем, у підвалах, в окопах, на дереві, на камені, в закинутих будинках, на столі, під столом. Інколи лежиш, а над тобою земля осипається від обстрілів. Бувало, прокидаєшся у воді: мокрий спальник, мокрі берці. Або: 20 градусів морозу, немає води, щоб помитись, нема чим зігрітися. Або буржуйка димить так, що не маєш чим дихати й вибігаєш надвір.

Найбільшим досвідом були Піски у грудні 2014-го. Зима в околицях Донецької області – тумани непроглядні. Шалено бракувало світла. Темрява була така густа, що хотілося прийняти душ, аби змити її з себе. Але і там доводилось орієнтуватися на щось людське, досяжне, аби не створювати для себе додаткових стресів.

Хлопці співали під гітару і писали музику. На фронті побачив усю красу українця ХХІ століття.

Багато почутого від бійців описав у книзі "Соняхи". Не люблю розповідати ці сюжети, щоб нікого не виокремлювати. Згадаю лиш одну з історій. Вона – про військового, який служив у радянський час у спецназі в Афганістані. Він мав двох синів – рідного і прийомного, сина своїх родичів, які загинули. Рідний син ще до початку подій в Україні виїхав у Москву, на заробітки. Прийомний залишився тут воювати за Україну.

Після першої хвилі мобілізації батькові привезли тіло прийомного сина, з якого познущалися вороги. А в цей час рідний син телефонує і каже, що повернувся з Росії і воює за ЛНР.

Батько пішов у добровольці, щоб помститися за прийомного сина. Але боїться стріляти, щоб не влучити в рідного.

З Андрієм Зелінським домовляємося продовжити розмову ввечері. Він бере важкий наплічник і їде на зустріч із курсантами.

– Втома – мій перманентний стан, але я її приручив, – сміється на прощання. – Лекції, конференції, зустрічі. Бувало, п'ять ночей підряд у потязі проводив. Коли прокидаєшся зранку, найважливіше – згадати, в якому ти місті.

Як реформується армія?

– Армію чотири роки тому не порівняти з нинішньою. Реформа Збройних сил – одна з найбільш вдалих і успішних. У нас з'явилися необхідна зброя і досвід. Але це досягнення здебільшого на рівні м'язів. Українській армії сьогодні бракує душі.

Душею війська є лідерство – механізм, на який давно звернули увагу у провідних арміях світу. Доктрина військового лідерства – це формування особистостей, які знають, чого хочуть. Військовослужбовець – одне, а воїн – зовсім інше. Це людина певних цінностей, віддана перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом.

У становленні характеру воїна важливу роль грає вміння відчувати смак перемоги – найдрібнішої, не тільки на полі бою, а у спорті чи навчанні.

Армія у незалежній Україні майже втратила потенціал школи життя з реальним кодексом честі. Поки що дуже часто "честь", "відвага", "патріотизм", "професіоналізм" — це лише слова, які пишуть на білбордах.

Війна мала би навчити нас не пускати слова на вітер.

– Війна, попри трагізм, створила багато можливостей. Що будемо з ними робити, залежить від нас.

Упродовж війни втратили стільки світлих і яскравих людей, що кожному треба подумати, як жити більш яскраво, вдвічі інтенсивніше, вдвічі продуктивніше – за себе і за хлопця, який не повернувся з бою.

Більше, ніж російського агресора, нам слід здолати час. У нас його мало, щоб почали ефективно функціонувати державні і суспільні інститути.

Обсяг і масштаб реформ, які зараз робимо, мабуть, безпрецедентний для сучасної історії європейських держав. А суспільні трансформації тривають довго й еволюційно. Час грає проти нас.

У плані державотворення ми ще наївні й незрілі. Хочемо всього одразу. Щоб був конкретний хтось, хто все це полагодить. Кожні вибори йдемо обирати не функцію, а месію, який здійснить епохальні перетворення.

Ми здатні на надзвичайні речі. Але інколи ця наївність призводить до великих втрат. Багато витрачаємо, аби досягти малого. І часто не робимо звичайних речей, щоб досягнути великого.
У чому причина?

– Майдан не запропонував тексту, правил, озвучених цінностей. Усе, що залишилось на четвертий рік після нього – це суто особисті враження, досвіди, переживання.

Ми вже забули, за що стояли?

– Ще ні. Але це неминуче станеться, якщо не буде інституційного оформлення цінностей. Інституційна пам'ять, – це постійна слабинка українського народу. Тому державність у нашій історії була радше винятком. А її втрата – закономірністю.

Ще не знаємо, в якій Україні будемо жити. Нам бракує слів і образів для нашої перемоги. Абстрактних перемог не буває. Кожна має конкретні координати. Перемога – це не просто припинення вогню на лінії зіткнення. Перемога – це мета, до якої ми вирушили після Майдану.

Як змінюється характер війни?

– Я розрізняю три етапи періоду бойових дій в Україні. Перший – етап великого ідеологічного хаосу. Тоді військовослужбовці й добровольці часто питали себе: "Що відбувається? Що я тут роблю?"

Другий – етап, коли війна стала затягуватися. Усі негаразди українського суспільства проявляються й у війську.

Третій етап – поява професійної армії, контрактної служби, людей, які добровільно і свідомо беруть на себе відповідальність.

Яким є нинішній етап на фронті?

– Обстріли локалізувалися і не такі інтенсивні. Дехто вважає, що тепер про зону конфлікту можна забути. Це – небезпечно.

В разі нашої перемоги чи довго зону окупації очищатимемо й інтегруватимемо в Україну?

– Не ми перші. У світі розбитість і зраненість бували значно глибшими. Історія Європи – це століття невпинних воєн і постійної ворожнечі. А сьогодні не можна уявити війну між одвічними ворогами Німеччиною і Францією.

Євросоюз отримав Нобелівську премію миру за те, що протягом 60 років на його території не було війн. Змогла Європа – зможемо і ми. Ми – теж Європа.

Які політичні події за цей рік вас найбільше здивували чи порадували?

– Безвіз. Це спосіб інтегруватися в європейський цивілізаційний простір.

Європа міняється, і не в усьому – у кращий бік. Чимало хто каже, що треба вибудовувати власну національну ідею.

– Епоха великих ідеологій минула. Вони народжувались наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Більшість із них довели свою небезпечність.

Для нас Європа – це більше ніж безвіз чи зона вільної торгівлі. Європа нам потрібна як система цінностей, аби ми стали Україною – країною вільних і рівних можливостей, демократичною державою.

Ви кажете, що нашому суспільству притаманний страх. Чого боїмося найбільше?

– Страх брати відповідальність за своє життя і за життя країни. Страх невдачі. Він зроджений досвідом невдач. Страх бути успішним і страх бути собою. Можемо розпочати щось надзвичайне, але потім лякаємося і не доводимо до кінця. Це – один із наслідків радянського минулого.

Нам на всіх рівнях бракує ініціативності й творчості. Живемо в дуже сірому суспільстві. Опускаєтеся в метро – і це сірий простір. Окрім реклами, що строкато кричить до споживачів. Живемо ж ми нестрокато. Навіть в одязі відсутня яскрава барва. На мені – чорний колір. Він упевнений і справжній. А от сірі тони – це відсутність чітко вираженого характеру. Боїмося вирізнитися.

У чому секрет яскравого життя?

– Я – священик і чернець. Відтак молитва і духовне життя – джерела, звідки для мене з'являється сенс усього, що роблю.

Важливим є якісне, емоційне спілкування з друзями. Ранкові чи вечірні пробіжки – для мене можливість відпочити. Я люблю рух. Воїн – це людина, яка перебуває в постійному русі до чергової перемоги.

Потрібно долати одновимірність життя і вузькість світогляду. Живу чотири життя – як капелан, священик, викладач і політолог. Ці різні види діяльності вимагають іншого одягу, іншого місця, іншої мови.

Ось мої здобутки, – отець Андрій дістає з кишені жолудь і камінь. – Минулого тижня був у Греції на конференції. Жолудь підняв у Фермопілах, на місці загибелі 300 спартанців. Для мене він є символом стійкості і витривалості. А камінець виколупав із дороги в стародавній Спарті.

Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Юлія ПАСІЧНИК, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО

четвер, 28 грудня 2017 р.

28.12.2017р. Б. / Крістмас, або Битва профанацій

Назагал рішення визнати “григоріанське” Різдво державним святом несе собою великий позитив, бо наближає нас до подолання прикрої календарної шизофренії. Одначе не можна не відзначити окремих негативних моментів, пов'язаних із нинішнім “дискурсом Різдва”, до формування якого причетні ЗМІ і складовою якого є тема переходу на григоріанський/новоюліанський календар.

Цей дискурс практично імітує західну, зокрема американську модель секуляризованого Різдва — ту модель, яку принесла нам масова культура. Ідеться не про Різдво дійсно релігійної частини американського суспільства, а про образ, принесений банальним кінематографом, поп-виконавцями тощо. Цей образ почав культивуватися в Україні задовго до того, як здійнялися відчутні дискусії щодо зміни церковного календаря. Принаймні, “Санта” живе в Україні уже не перший рік, а “крістмас паті” давно перетворилось на невід'ємну складову програм нічних клубів та інших розважальних закладів. Тепер секуляризований образ став тісно переплітатися в інформаційному полі з темою календарних змін. Тему календарних змін підтримують не лише дійсно релігійні люди — ті християни східного обряду, які розуміють недоречність відриву і від точнішого загальноприйнятого календаря, і від більшості християн усього світу. Її також підтримують цілком світські люди, що керуються логікою “Щоб усе було як на Заході” (звісно ж, Захід для них існує виключно у ліберально-секулярній іпостасі).

Утім, у якомусь сенсі нам нічого втрачати. Навіть без вестернізації на українських теренах виникла жахлива культура експлуатації релігійних символів у далеких від релігійності цілях. Чого лиш варте так зване “відродження народних традицій”. Третьосортні ЗМІ залюбки публікують матеріали з нагоди дня того чи іншого святого, оздоблюючи їх згадками про численні “традиції” та “повір'я” (причому не завжди автентичні). З великими християнськими святами ситуація ще гірша — за них беруться крупні ЗМІ, педагоги та різноманітні “культорганізатори”.

Автентичні календарно-обрядові традиції — це окреме складне питання. Деякі з них були згубними елементами синкретизму, проти яких Церква намагалася боротися, деякі — цілком християнізованими і поставленими на службу катехитичним цілям. Та всі вони були частиною життя аграрного суспільства минулого, і для сучасної людини часто є незрозумілими. Тому в умовах сьогодення є сенс відроджувати чи підтримувати тільки ті традиції, які справді сприяють релігійному життю. Натомість ЗМІ та інші “відроджувачі” виплекали страшну химеру “традицій, вірувань і обрядів”, які не лише не сприяють релігійному вихованню населенню, але й є безглуздими з точки зору дохристиянського контексту їхнього виникнення.

Найцікавіше, що “відродженням традицій” часто займаються ті самі ЗМІ, які не з меншим запалом ведуть ЛГБТ-пропаганду або розповідають про переваги мультикультуралізму.

Отож, “Крістмас” прийшов (і продовжує приходити) уже на підготовлене місце. “Крістмас” приходить у країну, де пам'ять великих християнських подвижників поганиться складеними на швидку руку рецептами “ворожіння”, а Великдень святкують на тій хвилі, що й радянський Першотравень (нерідко починаючи святкування пиятикою у Велику П'ятницю і вкладаючи максимум своїх релігійних зусиль у освячення яєць).

Фактично, сьогодні відбувається злиття двох моделей постсекулярності — західної і пострадянської. Обидві моделі відрізняються від класичного секуляризму показною терпимістю до окремих релігійних елементів. І так само обидві є ворожими цілям справжнього релігійного життя, бо профанують релігійні символи і несуть з собою ворожі християнству цінності та норми поведінки. Отож, у “Крістмаса” в Україні великі перспективи — незалежно від того, подолаємо ми календарну шизофренію чи ні. Для профанації однаково сприятливі і кітч пострадянського “збереження і відродження традицій”, і логіка наслідування Заходу.

Ігор Загребельний  

середа, 27 грудня 2017 р.

27.12.2017р. Б. / Як львів’янин Пу Мі Ко Чже Юань Китай рятував, або відколи ми міряємо пульс

Серед десятків тисяч сторінок історії Львова, написаних латиницею і кирилицею, є одна, акуратно виведена китайськими ієрогліфами. Писав її Міхал Боїм. Той самий, предки якого залишили нам у спогад унікальну каплицю у центрі Львова. Сам Міхал, живучи на іншому краю світу, відзначився ще більше, але ми про це майже нічого не знаємо. Детальний опис зеленого чаю, знайомство з китайською медициною, цінні та чи не перші карти окремих регіонів Китаю, ківі, перші реальні бегемоти та практика вимірювання пульсу. Хочете знати більше? То давайте заглянемо в далекий Китай, який від нас відділяють сотні кілометрів і сотні років.
Міхал Боїм. Фото з whatnext.pl 
Міхал Боїм. Фото з whatnext.pl
1612 року, у Львові, в родині міського райці та війта Павла Боїма, народився син. Його було названо Міхалом. У той момент ніхто й здогадуватись не міг, що в майбутньому той стане видатним дипломатом, мандрівником і вченим, який відвідає багато країн по всьому світу і залишить після себе безцінні рукописні свідчення. Хоча, як не міг. Міхал народився в особливий та бурхливий час. Світ у ті дні варився в соку поступу та обміну новими даними, що забезпечили великі географічні відкриття, а Європу роздирали релігійні війни. Так склалося, що до обох явищ маленькому хлопчику зі Львова в майбутньому довелося мати стосунок.
Приміщення колегіуму єзуїтів у Львові в пізні часи. Фото з www.memory.gov.ua 
Приміщення колегіуму єзуїтів у Львові в пізні часи. Фото з www.memory.gov.ua

Міхал навчався в єзуїтських колегіумах Львова, Каліша та Кракова. У Львові він вивчав медицину, у Каліші філософію, а в Кракові теологію. В молоді роки хлопцю довелося пережити важку хворобу. Тоді він і дав обітницю, що якщо видужає, то обов’язково стане католицьким місіонером і відбуватиме місії в далекі країни з найважчими умовами. Протягом всього часу, прикладом для нього залишався один з засновників Товариства Ісуса, Франциск Ксаверій.
Ікона з зображенням єзуїта Франциска Ксаверія. Фото з sib-catholic.ru 
Ікона з зображенням єзуїта Франциска Ксаверія. Фото з sib-catholic.ru

У місті над Віслою, в 1632 році, він вступив до Товариства Ісуса. У 1641 році, в тому ж Кракові, став священиком. Майже одразу після висвячення та отримання благословення від Папи, відправився до Лісабону. У 1643 році, в складі товариства інших священиків, відправився у місію до Макао, португальської колонії в Китаї. Дорогою побував в Мозамбіку і чи не першим з європейців описав Південно-Східну Африку. В Макао на початках працював викладачем в місцевому єзуїтському колегіумі. Тоді й розпочав вивчення китайської мови, культури та традицій.
Замальовки бегемотів Боїма, які він зробив в Мозамбіку. Фото з dic.academic.ru 
Замальовки бегемотів Боїма, які він зробив в Мозамбіку. Фото з dic.academic.ru

Варто сказати, що на той момент місіонери вже активно працювали в Китаї і особлива роль тут була відведена саме єзуїтам. Коли Матео Річчі починав працювати в Китаї, всі європейці були для місцевого населення “рудобородими дияволами” і “варварами”. Річчі та перші місіонери не лише змінили наше уявлення про Китай, але й їхнє про нас. Для цього, єзуїти одягались як китайці, вчили їхню мову, дотримувались звичаїв і намагались узгодити норми християнства та вчення Конфуція. Матео Річчі навіть створив карту світу, у якій розташував Китай в центрі, чим дуже потішив імператорський двір. Відтак, Міхал Боїм їхав до Китаю не як “рудобородий диявол”, а просто як людина з Заходу.
Маттео Річчі в китайському одязі. Фото з en.wikipedia.org  
Маттео Річчі в китайському одязі. Фото з en.wikipedia.org

Після Макао, Міхал Боїм допомагав в школі отцю Бенедикту де Маттосу на острові Хайнань, провінція Гуансі. Паралельно вивчав китайську. Тоді він і взяв собі ім’я Пу Мі Ко. Перебував на острові до 1647 року, коли цей об’єкт захопили маньчжури. Потім працював місіонером і при дворі Чжу Юлана – останнього представника династії Мін, який вважав себе імператором і вів боротьбу проти маньчжурських окупантів. Імператор позитивно ставився до християнських місіонерів і оточив себе єзуїтами, з якими багато спілкувався.
Малюнок Міхала Боїма. Фото з www.nhm.ac.uk 
Малюнок Міхала Боїма. Фото з www.nhm.ac.uk

На початок 1650-х років ситуація погіршилась. Під кінець 1650 року Міхал відбув в Рим до Папи і генерала ордену єзуїтів з проханням надати допомогу династії Мін. Він відправився у дорогу з Андрієм (Матвієм) Чженом, християнином-китайцем. У 1652 році обоє, не без проблем, дісталися Венеції, а звідти і до Риму. Варто сказати, що обтяжені своїми проблемами владні європейці холодно зустріли двох “диваків” у китайському вбранні і нічого певного пообіцяти їм не змогли.
Одна з карт Міхала Боїма. Фото з www.wilanow-palac.pl 
Одна з карт Міхала Боїма. Фото з www.wilanow-palac.pl

Отримавши від Папи листа, обоє попрямували назад. У 1655 році вони взяли курс з Лісабону до Гоа. В 1658 році знову опинились в Китаї, де з допомогою купця-мусульманина дістались до м. Аютії, в районі сучасного Лаосу. Ситуація виглядала приреченою. Маньчжури відвойовували одну територією за іншою. В умовах боротьби, Міхал Боїм і загинув у 1659 році десь посеред джунглів, в районі сучасного В’єтнаму. У 1662 році стратили останніх представників династії Мін.
Замальовка Міхала Боїма. Фото з windtonic23.blogspot.com 
Замальовка Міхала Боїма. Фото з windtonic23.blogspot.com

Про місце смерті Міхала Боїма нічого невідомо, але за нього продовжують говорити досягнення, над якими вчений працював протягом життя. Він залишив рукописний опис подорожі з Макао до Венеції (1651 – 1652). Також йому належать 25 праць, що стосуються флори, фауни і географії Китаю. Боїм уклав атлас Китаю з 18 карт. Варті уваги і переклади з китайської на латинську, а також зворотній переклад Катехизму китайською. Серед перекладів з китайської, варто назвати передання Боїмом вчення Конфуція доступними для європейців мовами.
Замальовка Міхала Боїма. Фото з plantillustrations.org 
Замальовка Міхала Боїма. Фото з plantillustrations.org
Особливої уваги заслуговують його праці, присвячені флорі і фауні, географії та медицині Китаю. Назвемо тут “Flora Sinensis” (“Флора Китаю”), “Specimen medicinae Sinicae” (“Цілющі рослини Китаю”), “Clavis medica ad Chinarum doctrinam de pulsibus” (“Медичний ключ до китайського вчення про пульс”). Вважається, що саме після появи праць Боїма, в європейській діагностичній практиці почали вимірювати пульс у пацієнтів.
Обкладинка твору "Flora Sinensis". Фото з muzhp.pl 
Обкладинка твору “Flora Sinensis”. Фото з muzhp.pl

В своїх замальовках Міхал Боїм першим з європейців зобразив реального бегемота. Такого, яким він є насправді, а не в панцирі і з рогами, як його уявляли до того. Ці описи було зроблено в Мозамбіку. Цікавими є також його описи традиції полювання на слонів в Мозамбіку. Спочатку тварину оточували, тоді мисливці хором співають пісню і прославляють слона, а лише після цього атакують.
Одна з замальовок Міхала Боїма. Фото з www.nhm.ac.uk 
Одна з замальовок Міхала Боїма. Фото з www.nhm.ac.uk

Не менш захоплюючими є описи фінікової пальми. Тут Міхал Боїм обіграв сюжет зі східної легенди, за яким це дерево має душу і здатне усвідомлювати та відчувати наявність дерев протилежної статі поруч. Жіночі рослини, в такому випадку, спеціально витягуються, аби продемонструвати свої квіти особинам чоловічої статі.
Одна з замальовок Міхала Боїма. Фото з usfspecialcollections.tumblr.com 
Одна з замальовок Міхала Боїма. Фото з usfspecialcollections.tumblr.com

Про Міхала Боїма, на сьогодні, зроблено документальний фільм, але цього, очевидно, мало. Схоже на те, що він і персони схожого характеру, повинні отримати широке обговорення і переоцінку. Можливо, їх навіть варто внести до шкільних підручників і вивчати як вихідців з сучасних українських територій, які здійснили безцінний вклад у отримання та примноження знань про світ. На зразках таких персонажів, а не на болях, плачах і муках, варто виховувати нові покоління. Бо як показує історія Міхала Боїма, не лише нас підкорювали, але і ми підкорювали…світ…

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:
  1. Козицький А. Боїм Міхал / Енциклопедія Львова / за ред. А. Козицького та І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – С. 259 – 260.
  2. Козицький А. Етнографічні матеріали в працях львівського сходознавця і мандрівника XVII століття Міхала Боїма // Антропос [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.anthropos.lnu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/1409/1/587-594%20Козицький%20Андрій.pdf
  3. Пагутяк Г. Місія Михайла Боїма // Zaxid.net, 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?misiya__mihayla_boyima&objectId=1236510
  4. Михайло Боїм – Ex Voto [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ex.ua/20675869
  5. Boym Michaɬ Piotr / Encyklopedia wiedzy o jezuitach na ziemiach Polski I Litwy 1564 – 1995. – Krakόw: WAM, 1996. – S. 61.
  6. Gόralczyk B. Michaɬ Boy – “polski Marco Polo” / Historia [Електронний ресурс]. Режим доступу:  http://historia.wp.pl/title,Michal-Boym-polski-Marco-Polo,wid,18072944,wiadomosc.html?ticaid=116afe

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 26 грудня 2017 р.

26.12.2017р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (11.12.17-24.12.17)

Напередодні празника св. Миколая, 18 грудня, близько 2 тисяч потребуючих дітей Тернополя отримали подарунки у рамках акції «Миколай про тебе не забуде». Десятки молодих волонтерів після численних днів приготування вирушили до домівок, де їх чекали наймолодші тернополяни. Діти з радістю приймали дари – пакунки, які були приготовані на «Фабриці св. Миколая» Тернополя при парафії УГКЦ св. Йосафата (масив «Дружба»).

В середу, 20 грудня 2017 року, в Апостольській Нунціатурі відбулася традиційна Передріздвяна зустріч духовенства з Нунцієм, архієпископом Клаудіо Ґуджеротті. У ній взяли участь ієрархи та духовенство Римсько-Католицької Церкви й Української Греко-Католицької Церкви, богопосвячені особи, які служать на території Києва й поза його межами. Апостольський Нунцій Клаудіо Ґуджеротті, переказуючи найщиріші побажання від Папи Франциска,  заохотив у такий непростий для нас і нашої держави час, нести надію в цей світ: «Хто ж, як не ми? Хто, як не ми, нестиме надію в сьогодення?»

У приміщенні Тернопільської духовної семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого розпочалися формаційні курси для священнослужителів Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. Близько 300 священиків за два тури 20 і 21 грудня поглибили знання в окремих богословських дисциплінах та узгодили важливі питання душпастирської діяльності.

Святковою Божественною Літургією відзначили День Святого Миколая бійці на передовій РУВ. Молитву очолив о. Андрій Сіданич, капелан 2 Галицької бригади Національної гвардії України. Після Літургії душпастир вручив нашим військовим подарунки, які було зібрано зусиллями парафіян храму Зіслання Святого Духа УГКЦ (Сихів). Найціннішими серед них були листи діточок для воїнів. Ці звісточки - послання щастя та особливої підтримки, де серед куль, морозу чи болота радіє серце солдата.

У Полтавському обласному центрі реабілітації для дітей з органічним ураженням нервової системи відбувся святковий захід присвячений Дню Святого Миколая. Організаторами дійства стали парафіяни Свято-Троїцького храму УГКЦ у Полтаві та студенти Української Академії Лідерства. Цей медичний заклад ― єдиний у Полтавській області, який займається процесом лікування, реабілітації та фізичної підтримки дітей, котрі мають проблеми з центральною нервовою системою, ДЦП та іншими нервовими захворюваннями.

Акція «Стань помічником святого Миколая» відбулась четвертий рік поспіль. Листи-малюнки, що надійшли у БФ «Карітас-Львів УГКЦ», були розміщені у соціальній мережі Фейсбук. Помічники Миколая обирали собі вподобаного листа і здійснювали дитячі мрії. Отож святий Миколай завітав до дітей та молоді, якими щоденно опікується БФ «Карітас-Львів УГКЦ»  у дошкільному закладі дитячого соціального центру, «Центрі дозвілля та соціальної реабілітації для молодих людей з особливими потребами», проекті «Мобільна робота з молоддю». Окремо проходила акція «Стань помічником святого Миколая». Завдяки людям доброї волі щедрі подарунки отримали діти з інвалідністю, із малозабезпечених багатодітних сімей, сімей ветеранів РУВ, внутрішньо переміщених осіб. Всього отримали довгоочікувані подарунки близько 200 дітей та молоді.

В четвер, 21 грудня 2017 року, відбулося звітно-виборче засідання Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Основною метою засідання були вибори нового голови та секретаря Ради. В результаті голосування головою Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України було обрано владику Михаїла (Колтуна), а секретарем – пастора Василя Хіміча.

В п’ятницю, 22 грудня, на свято Непорочного  Зачаття Пресвятої Богородиці, Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук прибув на парафію святих Кирила і Методія, що в Івано-Франківську.  Вітали Патріарха Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Кир Володимир Війтишин, Єпарх Стрийський Кир Тарас Сеньків спільно з духовенством Згромадження Воплоченого Слова та вірними, які сьогодні прийшли розділити велику радість парафії свв. Кирила і Методія.. Спільнота разом з Предстоятелем завершить Ювілейний рік фатімських об’явлень. 

Будівництво з благословення Патріарха незабаром розпочнеться в Івано-Франкіську на території парафії святих Кирила і Методія. Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав 22 грудня благословив наріжний камінь під будівництво дитячого садочка «Ковчег». «Цей маленький камінь має стати початком великого будівництва на славу Божу та для добра народу України», - зазначив о. Йосафат.

В неділю, 24 грудня 2017 року, Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський, та Преосвященний владика Володимир, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ, взяли участь у святковій Різдвяній Месі – «Пастирці» – у Латинському катедральному соборі (м. Львів, пл. Катедральна, 1) з нагоди празника Різдва Христового за григоріанським календарем.

Очолив святкову Месу Архиєпископ Митрополит РКЦ Мечислав (Мокшицький) у співслужінні духовенства РКЦ та УГКЦ. На Богослуження зібралися численні вірні римо- та греко-католицької Церков, представники влади.

Пропонуємо до Вашої уваги:

понеділок, 25 грудня 2017 р.

25.12.2017р. Б. / БЛАЖЕННИЙ СВЯЩЕННОМУЧЕНИК ГРИГОРІЙ ХОМИШИН

Блаженний Єпископ Григорій Хомишин
(25.03.1867 - 28.12.1945)

Владика Григорій пройшов складний і небезпечний шлях вірного воїна Христової віри, мужнього пастиря Греко-Католицької Церкви.

Владика Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року у родині селянина-середняка в с. Гадинківці Густинського району Тернопільської обл., на Україні. Своє навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці, по рекомендації і допомозі священика Сімовича вступає до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно. З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до товариства "Апостольство Молитви". Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, був взірцем для інших.

Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року, побожний юнак вступив до вступив до Львівської Духовної Семінарії. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над книжкою та над собою, і невдовзі після закінчення студій, 18 листопада 1893 року, він отримав ієрейські свячення.

Першим призначенням молодого священика був пост вікарія в кафедральному соборі Станіслава. Станіславський ординарій, Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє, і дав йому направлення на поглиблення богословії до Відня (1894-1899), де він навчався 5 років і одночасно був сотрудником греко-католицької парафії св.Варвари.

По закінченні Віденської Вищої Духовної Академії ("Августінеуму") одержав звання доктора богослов'я. Отець Григорій Хомишин спочатку отримав призначення на пост дру­гого вікарія Станіславського кафедрального храму, а з 23 грудня 1899 року - призначення на пост першого вікарія, і до того ж став катехитом (учителем релігії) в школі імені Міцкевича і жіночих школах Станіславова . Незабаром за добру працю на духовній ниві о. Григорія призначено парохом міста Коломиї.

1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на поміч до Львова і призначив ректором семінарії.

16 квітня 1904 року о. Григорій Комишин був іменований Єпископом Станіславським. 19 червня того ж року Митрополит Андрей Шептицький, Перемиський Владика Костянтин Чехович і Архієпископ вірменського обряду Йосиф Теодорович довершили інсталяцію новопризначеного Владики в Станіславській кафедрі.

Владика Хомишин очолив Станиславівську єпархію відразу після Андрея Шептицького, і слід особливо наголосити, що це була гідна заміна.

Владика Григорій писав: «Програмою мого владицтва буде дбати про славу Божу і спасіння людських душ. Від цієї програми я ані не смію, ані не можу, ані не бажаю відступити». Владика Григорій Хомишин усе своє життя керувався цим заповітом.

На початку своєї діяльності новий владика зосередив свою увагу на духовній формації священиків, підкреслюючи роль молитви у житті та заохочуючи священиків щоб ті з більшою любов'ю поставилися до пасторальних завдань та місійних викликів часу. Він почав відвідувати парафії, організовувати в них тижневі а деколи і двотижневі місії, коли він сам часто проповідував та сповідав.

Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. За стараннями Владики уряд асигнував фонди на утримання духовної семінарії в Станіславі, і 1907 року її нарешті було відкрито. Єпархіальна семінарія стала справжнім осередком духовної та наукової освіти для українців. Таким чином почала здійснюватися мрія Владики - виховати нове духовенство під своїм безпосереднім доглядом.

Одночасно Єпископ Григорій дбав про розвиток монаших Чинів і Згромаджень та допомагав їм матеріально. Так, в липні 1909 року, єпископська капітула (дорадчий орган при єпископові, що складається з священиків) віддала дім з фундації інж. Осостовича на вул. Петра Скарги, 17 (тепер вул. Василіянок) на власність Сестер Василіянок, які заснували там інститут для дівчат, початкову школу й учительську семінарію. З допомогою Владики Сестри вибудували на тій площі праве крило нового будинку, де примістилися монастир і названі установи.

У 1920-х роках Єпископ Григорій Хомишин запросив до Станіслава монахів Чину Найсвятішого Ізбавителя (Редемптористів). Владика надав їм парохію (парафію) на передмісті Гірка і вибудував каплицю й приміщення на вул. Голуховського (тепер - Чорновола). Владика Григорій дбав про монастирі не лише Станіслава, але й усієї єпархії. Так, за його допомогою побудовано дім Сестер Служебниць в Микуличині. Мріяв також підняти з руїни історичний монастир Манявський Скит, але Друга світова війна перешкодила цьому. А загалом про розвиток монаших чинів у єпархії свідчить таке порівняння. У час, коли Владика Григорій 1904 року став Єпископом в Станіславській дієцезії (єпархії) були один чоловічий монастир і чотири жіночих, то у 1935 році їх було відповідно сім і тридцять чотири.

Будучи Станіславським єпископом Владика Григорій дбав не лише про розвиток і добробут церков та монастирів, а й про розвиток освіти населення краю, виділяючи чималі кошти на розвиток шкіл та сільських читалень. Владика пильно тримав у полі зору розвиток мирянських організацій, дитячих захоронків, шкіл, католицьких видавництв і преси. З його ініціативи, 1927 року у контексті Католицької Акції, було засновано "Українську Католицьку Організацію", яку 1931 року переіменовано на товариство „Українська Народна Обнова". 1935 року створив товариство „Скала", яке вело активну діяльність по зміцненню католицької віри та проти Радянської влади і комуністичних ідей. Організував на місцях "приходські читальні". Також постали католицькі газети „Правда" і „Нова Зоря" тираж яких становив, відповідно, 25 і 1.5 тисяч екземплярів. Часопис „Нова зоря" був заснований наприкінці 1925 року, згодом став друкованим органом Української Католицької Організації - Української Національної Обнови. Перше його число побачило світ 7 січня 1926 року. І хоча газета виходила у Львові, її духовним натхненником був Єпископ Станіславський Григорій Хомишин. Крім того, з метою поширення релігії та заохочення до читання, матеріально підтримував інші станіславські часописи.

Єпископ Григорій Хомишин залишив після себе велику інтелектуальну богословську спадщину, матеріалізовану в книгах, періодиці та більш ніж тридцяти пастирських листах і посланнях.

1910 року Владика видав „Пастирський лист про часте і щоденне св. Причастя", а в 1912 році опублікував працю „Про Найсвятішу Євхаристію".

Вже після Першої світової війни, 1920 року, опублікував книгу „Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа// Підручник для священиків". Книга була настільки популярною серед духовенства і вірних, що отримала назву „Червона Книжка". У цій праці Владика Григорій подає богословські основи почитання Пресвятого Серця Христового та Пресвятої Євхаристії, а також різні форми цього почитання: молебні, акафісти, Свята Година, нічні чування з адорацією тощо.

Другою фундаментальною працею Владики Григорія є його книга „Парафіяльна Місія", яка на правах рукопису з'явилися друком у трьох томах перед Другою світовою війною, а у 1999 році перевидана одним томом в Івано-Франківському єпархіальному видавництві „Нова Зоря". „Парафіяльна Місія" є цінною пасторальною працею, актуальною і для наших часів, про що свідчить великий попит на неї серед сучасного молодого духовенства.

Своїми проповідями і видавничою діяльністю сприяв не тільки духовному збагаченню віруючих, а й піднесенню їх національної свідомості.

Він, як мало хто з тодішніх провідників українського народу виразно бачив як переваги, так і недоліки української нації, яка тоді ще формувалася. Непохитною була віра владики Григорія Хомишина в незмінну опіку Божого Провидіння над рідним народом та нашою землею. Він завжди підкреслював, що є гордим з того що він - українець та завжди молився за Україну і її народ. Це часто доводило до конфліктів з польською владою.

Попри всі свої численні душпастирські харизми, Владика був ще й дбайливим і талановитим господарем. Єпархіальне Товариство Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії під натхненням Владики закупило дві площі в Станіславі, на одній з яких вибудував фешенебельне приміщення, де розмістився кінозал, готель, крамниці і приватні помешкання (нині - готель „Дністер" та Народний Дім №1 на розі вул. Шевченка і Січових Стрільців). Здаючи це приміщення в оренду, єпархія отримувала поважні прибутки для своїх потреб. Мала Єпископська консисторія (судово-адміністративна колегія при єпископі) і дві чотириповерхові кам'яниці в місті, які також забезпечували її доходи. Був Владика Григорій, спільно з Митрополитом Андреєм, одним з фундаторів Земельного Банку Іпотечного, поважної фінансової установи, яка дбала про розвиток українського підприємництва і капіталу. У зв'язку з цим єпархія часто брала кредити з цього банку, які спрямовувалися на будову церков, шкіл, захоронків, закупівлю землі і лісу.

В бурхливі роки національно-визвольної революції на Україні після перенесення Національної Ради Західно-Української Народної Республіки зі Львова до Станіслава надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ, виховання солдат в національному дусі.

Під час польської окупації він вперше, на Зелені Свята, попровадив процесію на могили Січових Стрільців, за що мав великі неприємності від влади.

Актуальною у час видання (1932 р.) і до сьогодні залишається публіцистичний нарис Єпископа Григорія Хомишина „Українська Проблєма", який сповнений мудрим і пророчим словом Архіпастиря на переломі історичної долі України між двома світовими війнами.

В міжвоєнний період вів активну пропаганду проти більшовиків, за що пізніше і був покараний ними. Єпископа Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Цілу ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де розташувалося НКВС, і тільки над ранком відвезли додому.

Влітку 1941 року, на загальноміському мітингу в Станіславові, Владика першим офіційно привітав Акт відновлення Української Держави.

Владика Григорій всіляко домагався об'єднання представників різних релігійних напрямів, що на той час, було дуже прогресивним явищем не лише для України, а й для всього світу.

З початком Другої світової війни та разом з тим і масового винищення єврейського народу Єпископ звернувся до німецької влади з проханням не порушувати шосту Заповідь Божу („Не вбивай"), зокрема, не винищувати євреїв, відкрито виступив перед громадянами Станіслава з закликом допомагати їм і захищати від фашистів. За це Преосвященний Владика був заарештований і жорстоко побитий німцями.

За спогадами о. Петра Герилюк-Купчинського:
Коли під час війни німці нищили жидів, Владика у катедрі виголосив рішучу проповідь із закликом: „Не убий! Кров невинна кличе о пімсту до неба..." За це гестапо його арештувало. Преосв. Григорія не було цілий день, і аж десь близько 9-ї години вечора Владика Іван Лятишевський умовив гестапівців відпустити Кир Григорія... "

15 квітня 1945 року Владику Григорія вдруге заарештовано радянською владою, майже одночасно з усіма Владиками греко-католицької Церкви (більшість греко-католицьких єпископів, на чолі з митрополитом Й. Сліпим було заарештовано ще 11 квітня 1945 року).

Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:
"Владику арештували вночі з 14 на 15 квітня 1945 року. Десь коло 11 години били кольбами в двері, але не могли розбити: двері були дубові, оковані залізом. Аж вранці один з солдат переліз через ковану загорожу, розбив вікно, заліз в середину єпископського палацу і двері невдовзі відчинилися. Розлючені енкаведисти вхопили Владику, копали його чоботами, а потім кинули по сходах. Преосвященні вже не могли стати на ноги і їх, як мішок, викинули на вантажну машину та повезли в НКВД на допит."

Після 11 допитів (з 21 квітня до 9 травня 1945 р.) 10 травня 1945 року Кир Григорію пред'явлено звинувачення, в якому, зокрема, констатовано:
„ХОМИШИН Григорій Лукич, звинувачується у тому, що він, будучи єпископом греко-католицької церкви в Станіславській і Тернопільській областях, з моменту встановлення Радянської влади, проводив активну антирадянську агітацію, зводив наклепи на Радянську владу та її політику, будучи агентом Ватикану, вживав активних заходів на відрив українського народу від російського народу, намагаючись розповсюдити вплив католицької віри на територію Радянського Союзу... Після визволення Західної України від німецьких окупантів, продовжував проводити антирадянську діяльність, вів тверду лінію зміцнення уніатської греко-католицької церкви і розповсюдження її впливу на Схід."

Останній допит Єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 р. Він тривав з 21год. До 23 год. 40 хв.

По те, за якими методами проводились допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей, свідчить про те, що до звинуваченого швидше всього застосовувались фізичні засоби впливу. Мова протоколів також свідчить, що допити відбувалися в атмосфері фізичного і психічного терору.

21 грудня 1945 року Єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ до лікарні Лук'янівської тюрми. А 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців фізичних і моральних тортур перестало битися його серце.

Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру.

Зі спогадів о. Петра Герилюк-Купчинського:
"Слідчий сам розповів мені, як він вбив Владику. „Ви, Хомишин, виступали проти комунізму?" Владика, як завше, відповів рішуче: „Виступав і буду виступати". „Ви виступали проти комсомолу?" - „Виступав і буду виступати". „Ви поборювали радянську владу?" - „Поборював і буду поборювати!". Тоді слідчий зшаленів, схопив книги, написані Владикою, які лежали перед ним на столі, і тяжко бив ними Преосвященного по голові та де попало. Владика зомлів. Його забрали в тюремну лікарню Лук'янівку, де він невдовзі помер. "

Місце поховання Єпископа Григорія Хомишина не встановлене. Найімовірніше, тіло поховане на Лук'янівському цвинтарі, який знаходиться недалеко однойменної в'язниці. За іншою, також правдоподібною версією, воно могло бути похованим в урочищі „Биківня" на околиці Києва - відомому місці страти десятків тисяч жертв сталінського режиму.

Сім останніх місяців життя Єпископа Хомишина докладно описані на 390 сторінках у кримінальній справі, яка тепер зберігається в Архіві Служби Безпеки України в Києві. Ці факти виразно свідчать про мучеництво цього великого Визнавця Христового.

Під страшенним тиском німецького фашизму та радянської влади Владика Григорій Хомишин залишився вірним загальнолюдським ідеалам та ідеї відродження державності українського народу.

Молитва до Блаженного Мученика Григорія Хомишина

Безмежно милосердний Спасителю Ісусе Христе!
Складаємо Тобі подяку за прославлення Слуги Твого Єпископа Станіславівського Кир Григорія Хомишина на престолах нашої Церкви. Йому поручаємо в опіку наше життя і наш народ, для якого він ревно апостолував, розбуджуючи любов до Серця Христового і єдності в католицької вірі. Серед нових випробувань, які чекали би нашу Церкву, нехай буде Богу слава, честь і подяка за нового опікуна, мученика та ісповідника Кир Григорія, який указав би своїм послідовникам правдиву дорогу, що веде до спасіння. Амінь.

Джерело:   Сайт парафії Преображення Господнього, м. кам'янське

пʼятниця, 22 грудня 2017 р.

22.12.2017р. Б. / Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною

22 грудня 2017 року

Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною

    * Коротка історія свята
    * Про ікону празника
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь

Коротка історія

Давній і глибокий культ Пресвятої Богородиці, що є знаменною віхою Східної Церкви, виявляється у великій кількості Богородичних празників у нашому церковному календарі. Ті празники розказують нам найважливіші моменти з життя Божої Матері від її чудесного зачаття аж до її славного успення.

Святе Євангеліє не багато говорить про життя Пречистої Діви Марії, тож нічого дивного, що більшість Богородичних празників не основується на подіях святого Євангелія, а радше на християнській традиції та на оповіданнях апокрифічних книг перших віків. Сюди належить також і празник Зачаття, який наша Церква святкує 22 (9) грудня. Цей празник має окрему історію на Сході та на Заході.

Згадку про цей празник має типікон святого Сави з V ст., одначе його розвій і поширення припадає аж на VIII сторіччя. У цьому столітті святий Андрій Критський укладає службу для празника, а Георгій Нікомедійський та Йоан Евбейський величають його у своїх проповідях. У IX столітті це свято вже було в цілому візантійському цісарстві. Воно є у всіх Східних Церквах.

Празник Зачаття у давнину мав різні назви. До найдавніших належить "Благовіщення Зачаття Святої Богородиці". У конституції про празники цісаря Мануїла Комнена (1143-1181) він зветься "Зачаття нашої Пресвятої Богоматері". Слов'янський Пролог має "Зачаття Святої і Богоматері Анни, коли зачала Святу Богородицю". Загальнослов'янські Устави називають його "Зачаття Блаженної Анни" або "Зачаття Святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю".

Українська Католицька Церква в Галичині після проголошення догми про непорочне зачаття празник Зачаття Богородиці святою Анною почала називати Непорочним зачаттям Пресвятої Богородиці. Львівський Синод (1891) між Богородичними празниками подає празник Непорочного зачаття і наказує святкувати його на спосіб великих Богородичних празників з одним днем перед- і сьома днями попразденства. Собор також апробував службу Непорочному зачаттю, яку уклав о. Ісидор Дольницький, і наказав служити її у всіх церквах. Римська реформа наших літургійних книг повернула первісну назву празника "Зачаття Святої Анни, коли зачала Пресвяту Богородицю".

Про ікону

Сутністю Бога Ізраїля є те, що Він — "живий" і дає життя (див. Євр. 3, 12). Він створив людину на свій образ і подобу, теж "живим створінням", і дав їй дар бути носієм цього життя, "чоловіком і жінкою сотворив їх" (Бут. 1, 27), закладаючи цим основи шлюбу. Єва була названа матір'ю всіх живих (див. Бут. 3, 20).

Але після перших, сповнених світлом оповідей Буття історія Ізраїля постає перед нашими очима як безперервне вигублення життя, як сумне панування смерті. І все ж у цій безодні знищення праведники Старого Завіту вірили в Бога, а отже, надіялися на життя. Продовження роду через шлюб, заснований Богом в Раю, вважається у Біблії святим. Зустріч двох людей утворює ланку в довгій низці поколінь, які не повинні вироджуватись аж до зустрічі з Тим, Хто з'явиться на землі як Даруватель вічного життя.

Отож в шлюбі, яким він постає у біблійній традиції, можна виділити два паралельні аспекти: очікування повного, вічного життя, провісником якого є подружня любов, і водночас продовження життя. Даром, одержаним від Бога, можна насолоджуватись лише у вірі, в обітниці. Ті Отці Церкви, які більш докладно говорять про це, наприклад, св. Йоан Золотоустий, чудовим способом показують зв'язок між святим шлюбом та дівицтвом. Основою священного союзу між чоловіком і жінкою повинна бути любов, як участь у божественній любові. Це — жива сила. Вважаючи, що ці обітниці вже виконані в Христі та в новому Законі, східні Отці залишили нам небагато повчань щодо святості шлюбу. Це, зрештою, цілком зрозуміло, адже подібні твори походять здебільшого з чернечого середовища. У цьому розумінні дівицтво не постає як протилежність шлюбові, воно є есхатологічним сповненням шлюбного союзу. Людина дівична є людиною цілісною, людиною, яка досягла есхатологічного стану, в якій здійснилася любов Бога. Непорочною є та людина, яка в любові Бога долає тріщину гріха. Згідно зі св. Йоаном, любов між чоловіком та жінкою дана людині, для того, щоби те, що за природою є двома, могло стати з любові одним.

Людська любов є єдиною здатністю людини, піднятою до гідності святого таїнства. Це означає, що вона кульмінує у повноті дівицтва. Справді, плодом шлюбу Йоакима та Анни є Діва Марія. Дівицтво, таким чином, є для людини метою, яку треба досягти, а не чимось, що треба оберігати. У наші часи цю думку дуже виразно розвинув Володимир Соловйов.

Якщо взяти до уваги ці міркування, ікона "Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною" — батьків Пречистої Діви — набуває глибокого значення. Св. Йоаким та св. Анна є останніми представниками старозавітної духовності. Саме від них народиться найкраща квітка нового Закону — Богородиця.

У цьому контексті можемо також зрозуміти, чому на іконах не знайти сцен, де підкреслено любов між чоловіком та жінкою (за винятком тих випадків, коли на іконах св. Йоаким та св. Анна зображені в обіймах один одного). Постаті святих на іконах говорять про есхатологічну досконалість. Отже, до дівичої досконалості дійшли й ті, хто був одружений. Сцена несе атмосферу райського спокою, звичну для східних ікон. Відчувається символічна цінність цього союзу між двома людьми: те, що очікується, вже близько.

Тропар та кондак

Тропар, глас 4: Днесь узи бездітности розрішаються, Йоакима бо й Анну, вислухавши, Бог проти надії явно обіцює, що вони родитимуть Богодівицю, з якої сам родився неописанний, що, ставши чоловіком, ангелові повелів співати їй: Радуйся, благодатна, Господь з тобою.

Слава, і нині: Кондак, глас 4: Празнує днесь вселенна зачаття Анни, що сталося від Бога, бо вона породила понад усяке слово ту, що родила Слово.

Послання святого апостола Павла до Галатів 4, 22-31

Браття, Авраам мав двох синів: одного від рабині, другого від вільної. Та той, що від рабині, народився за тілом, той, що від вільної - за обітницею. Це має інше значення: ті дві жінки - це два завіти; один з гори Синаю, що родить рабів, це - Агар. Гора ж Синай в Арабії і відповідає теперішньому Єрусалимові, що в рабстві зі своїми дітьми. Але вишній Єрусалим, вільний, він мати всім нам. Написано бо: Веселися, неплідна, що не родиш! Викликуй, рада та весела, ти, що мук пологів не знала, бо в покинутої більше дітей, ніж у заміжньої. Ми ж, брати, як Ісаак, є діти обітниці. Та як тоді той, що народився за тілом, переслідував того, що народився за духом, так і тепер. Та що каже Писання? Прожени рабиню та її сина, бо син рабині не успадкує зі сином вільної. Отак, брати, ми сини не рабині, але вільної.

Євангеліє від Луки 8, 16-21

Сказав Господь: Ніхто не засвічує світила, щоб його вкрити посудиною або поставити під ліжко, а, навпаки, його ставлять на свічнику, щоб ті, що входять, бачили світло. Нічого бо нема схованого, що не стало б явним, нічого тайного, що не стало б знаним і не вийшло на яв. Вважайте, отже, як слухаєте: бо хто має, тому дасться; а хто не має, візьмуть і те, що йому здається, ніби має. Прийшли до Нього мати Його і брати, та через народ не могли до Нього приступити. Йому сказали: Мати Твоя і брати стоять надворі, хочуть побачитись з Тобою. Він у відповідь сказав їм: Мати Моя і брати Мої — це ті, що слухають слово Боже і виконують його.

Проповідь

Сьогодні ми святкуємо ту славу, якою Господь відзначив Матір Свого Сина Єдинородного, Пречисту Діву Марію. Вона одна з-поміж усіх людей була Непорочна у своїм Зачатті, вільна від первородного гріха. Це значить, що Пречиста Діва була охоронена від первородного гріха не тоді, коли народилася, як ми через прийняття Св. Тайни Хрещення, але, що Господь Бог постановив, що первородний гріх не сміє ані на хвильку діткнутися її. І тому Господь так зробив, що в першій хвилі зачаття, коли душа лучиться з тілом, була Вона чиста, свята, непорочна.

Гріх Адама перейшов на всіх людей, що жили і житимуть до кінця світу. Всі люди після Адама не родяться вже такими, яким був Адам перед гріхом тобто здоровими, безсмертними. Всі після Адама родяться смертними, підпадають хворобам, терпінням, родяться в грісі. Не тому, що самі грішать, але тому, що початі з Адама, дістають від нього природу, позбавлену Божої ласки, відвернену від Бога і від надприродного вічного блаженства.

Від того первородного гріха устеріг Господь Бог Пречисту Діву Марію. Чудом своєї благодаті вийняв її, захоронив перед гріхом, наділив щедро своїми ласками в тій хвилі, коли Вона, вийшовши з Божих рук, мала злучитися з людським тілом у лоні св. Анни.

Непорочна Діва Марія, повна ласк і чеснот, є для нас прикладом для наслідування. Наслідувати її маємо у чесноті чистоти. Чистота – то одна з найбільших чеснот, яка дуже подобається Богу. Ісус Христос обіцяє: "Блаженні чисті серцем, бо вони Бога оглядатимуть" (Мт. 5, 8). Іншими словами можна пояснити слова Ісуса Христа, що якщо люди полюблять чистоту, будуть спасенні. Невинність та чистота серця високо підносять людину, зближують людину до Бога. Через непорочне серце стаємо Божими дітьми, подібними до самих Ангелів і Святих.

Ісус Христос голубив маленьких дітей і вчив старших: "Хто з вас не прийме царства Божого, як дитина, той не ввійде в Нього" (Лк. 18, 17). Тут Господь мав на увазі чистоту, якою відзначається невинне серце дитини. Тому чеснота чистоти, що так ясніє в Непорочній Діві Марії, є тою чеснотою, що повинна прикрашати нашу душу. В сьогоднішнє свято Церква особливо наголошує на цій чесноті, закликає до неї особливо молодь. Молодь, яка відзначається чистотою серця, є окрасою і силою церкви і свого народу. До чистого життя закликає сьогодні церква подругів, щоб жили у чистоті, бо де серед молоді та й серед подружжя шириться розпуста – там швидкий занепад, там ніякої користі ні для Церкви, ні для держави немає. Навпаки, занепад моралі шкодить Церкві і державі.

Найкраща порада, сильний середник застереження себе від нещастя розпусти, це обновити своє життя, посвятивши себе Непорочному Серцю Марії. Наша небесна Матінка навчить нас, як любити Бога і ближнього, як сповнити волю Божу. Саме нині відчуває потребу обнови свого життя і життя всього суспільства. А обнову цю сучасному світові дасть опіка Пречистої Діви Марії. Тому поспішаймо всі під Покров Непорочно Зачатої та просімо її про Заступництво для себе і всіх людей. Просімо із серцем невинної дитини про поміч у неї, бо "не маємо іншої помочі, крім Тебе, Пречиста Діво". На Тебе єдину надіємось. Амінь.

о. Михайло Яремчук
"Сівач", грудень 2005 Ч. 12 (74) рік 7

Для створення сторінки використано такі видання:
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною
.

четвер, 21 грудня 2017 р.

21.12.2017р. Б. / «У молитві – сила нашого народу і джерело спасіння», − Синод Єпископів УГКЦ

Протягом останніх декількох років на долю нашого народу випали нелегкі випробування. Ці важкі й трагічні обставини виявили небувалу силу духу нашого народу, силу, яка випливає з молитви і довіри до Бога. Багато вірних нашої Церкви в найважчі моменти не припиняли народного молитовного чування. Завдяки витривалій молитовній підтримці, жертовності та відданості багатьох наших священиків, богопосвячених осіб і мирян ми щодня долаємо великі труднощі і рухаємося вперед. У молитві – сила нашого народу і джерело спасіння. 


У Посланні єпископи діляться спільним напрацюванням щодо молитви, особистої та літургійної, в житті Церкви, після Священного Синоду УГКЦ у Львові (Брюховичах) 3 - 12 вересня 2017 року, на якому було приділено значну увагу цьому центральному аспекту в житті Церкви.

Насамперед наголошується, що передумовою християнської молитви є наше смирення перед Богом, визнання свого невміння спілкуватися з Творцем.

«Справжня християнська молитва передбачає зустріч із живим Богом і встановлення особистого стосунку з Ним. Це може бути і мовчазне слухання Слова Божого, яке особливо потрібне в час інформаційного шуму та комерційного галасу, і прослава, і подяка, і смиренне благання, і покаяння. Дуже важливим елементом цього стосунку є щирість і справжність. Особиста молитва християнина – це зустріч живої, реальної людини з живим Богом. Перед обличчям Творця віруюча людина не лукавить, не надягає на себе маски, бо не сумнівається в доброті й безумовній любові з боку Господа Бога», - мовиться у синодальному тексті.

Властивою рисою християнської молитви є відкритість людини на Божу волю і готовність її прийняти. Тому молитву не слід розглядати як людські намагання переконати Бога, щоб Він здійснив наші бажання.

Християнин, як зазначається у Посланні, ніколи не є самотнім у молитві, він поєднаний із братами та сестрами в Христі. Згідно із запевненням Христа: «Де двоє, або троє зібрані в Моє ім’я, там я серед них». Тому для християнського життя дуже важлива спільна родинна молитва, а його вершиною і джерелом є Божественна Літургія.

«Молитва – це співпраця людини з Богом, а тому вона нерозривно пов’язана з відповідальністю людини за своє життя, життя Церкви і за цілий світ. Кожен християнин, який з відкритим серцем звертається до свого Життєдавця і Господа у молитві, покликаний так само своїм життям будувати Церкву і поширювати у світі спасенне Боже діяння», – закликають автори документу.

Слід пам’ятати, що колискою і першою школою молитви є християнська родина, яку ми традиційно називаємо домашньою Церквою. Синод єпископів заохочує батьків, а також катехитів і духовенство звертати велику увагу на виховання дітей до молитви, використовуючи під час навчання християнської віри в катехитичних школах, на проповідях і реколекціях багату духовну спадщину нашої літургійної традиції, особливо богослужбові тексти, в яких виражена віра Церкви і молитовний досвід святих.

Послання Синоду Єпископів УГКЦ 2017 року «Молитва в житті Церкви» від імені Синоду підписав Блаженніший Святослав 19 грудня 2017 року, у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця. 

Усім отцям-душпастирям це Послання доручено зачитати вірним після кожної Божественної Літургії у неділю, 31 грудня 2017 року.

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

середа, 20 грудня 2017 р.

20.12.2017р. Б. / Глава УГКЦ у Рівному: Лише любов і безліч добрих діл є необхідними в будівництві та відродженні вільної і незалежної України (+VIDEO)

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у день Святого Миколая освятив прокатедральний собор Святого Миколая УГКЦ Луцького екзархату в місті Рівному.

Архієрейський чин освячення собору очолив Блаженніший Святослав, співсвятителями були владика Ігор (Возьняк),архиєпископ і Митрополит Льввський, владика Василій (Семенюк),Архиєпископ і Митрополит Тернопільсько-Зборівський, владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду Єпископів УГКЦ, владика Йосафат (Говера), Екзарх Луцький, владика Михайло (Бубній), екзарх Одеський, владика Василь (Івасюк), Єпарх Коломийський, владика Віталій (Скоморовський), єпископ Луцької дієцезії Римо-Католицької Церкви.

Під час проповіді до вірних Предстоятель насамперед привітав вірних та все духовенство зі святом одного з найбільш улюблених святих Христової Церкви, а також зі святом освячення нового прокатедрального собору.

«Ми знаємо, що осердям Христового Євангелія, Доброї новини, є благовість про Божу любов. А найбільшим співцем Божої любові є Йоан Богослов. Йоан каже нам: Бог є любов. І той, хто перебуває в любові, в тому Бог перебуває. Можливо, слово про любов сьогодні є найбільш знецінене в сучасному світі. Як багато різних значень сьогодні людина вкладає в це слово. Але той Бог, якого ми звіщаємо через слово любов, є любов'ю, яка нічого від нас не хоче і не бере. Бог є даром любові для кожної людини», – вважає проповідник.

Саме через те, каже Архієрей, що Бог нас любить, ми живемо і можемо очищатися з наших гріхів, ми можемо перемагати зло. Саме через те, що Бог нас любить, ми будемо жити вічно. Бо вічне життя є ніщо інше як вічна любов. Людина, яка не любить, уже вмирає, каже Йоан Богослов. А той, хто отримавши від Бога дар любові, відповідає йому взаємністю, уже живе.

«Ми можемо бути собою лише тоді, коли наважимося любити. Бо саме в любові людина себе відкриває, у любові до Бога, і до ближнього. Йоан каже, що любити потрібно не словом чи язиком, а любити потрібно ділами та істиною. Як гарний приклад того, що любов справді існує, в ній можна жити і нею можна чинити діла любові до ближнього, є постать Святого Миколая. Можемо сказати, що він пізнав Бога», - відзначив Глава УГКЦ.

За його словами, ми сьогодні знаємо Святого Миколая через його діяльну любов. Таку любов, якою любить нас Господь Бог. Святий Миколай як знак, символ, благовісник втіленої в добрі діла Божої любові, присутній в усіх наших храмах. «Тому сьогоднішнє свято, – просить задуматися духовний лідер греко-католиків, – є святом, яке запрошує нас не боятися любити. А запрошує нас теж відкрити, що ми є люблені Богом і покликані сповняти дві найважливіші заповіді любові, до Бога і до свого ближнього».

Ми сьогодні освятили чудовий храм. Місто Рівне, вважає Глава УГКЦ, сьогодні отримало чудовий дар від Святого Миколая, дар, який тільки з часом ми до кінця зможемо оцінити, відкрити і збагнути. Освятивши храм, ми виклали у престіл мощі ще одного Миколая – Волинського Чудотворця. У престолі на віки також спочинуть мощі священомученика Миколая Чарнецького, який був єпископом нашої Церкви тут, на Волині...

«Цей храм буде часом і простором об'явлення божественної любові. Кожен потребуючий зможе сповнитися усіма дарами, яких потребує. Але водночас Святий Миколай запрошує нас любити не словом, не язиком, а ділом та істиною. Ми сьогодні справді можемо сказати собі і людям, що ми є християни лише тоді, коли навчимося діяльної любові», – переконує Предстоятель.

Ми сьогодні живемо в часі страхітливої війни. «Остання ніч, – з прикрістю зауважив Глава Церкви, – сколихнула наші серця новими вістками про нові жахливі обстріли на фронті. Там сьогодні горять доми і гинуть люди. Сьогодні Україна кровоточить. Вона є зраненою. Хто може зцілити рани України сьогодні? Ми можемо сьогодні відповісти: ніщо інше як Божа любов. Ми бачимо, як у час війни люди мають велику спокусу перетворитися на тих, хто ненавидить усіх, веде, як це ми бачили в українській політиці, війну всіх проти всіх…».

Проповідник пригадав слова праведного Митрополита Андрея Шептицького, який сказав, що ненависть ще нічого доброго не збудувала. 

«Тому можу стверджувати, що постать Святого Миколая і цей новозбудований храм – це ключ до перемоги. Тому що ім'я Миколай означає «переможець народу». Лише любов'ю можна перемогти зло. Лише любов помножена і засвідчена безліччю добрих і безкорисливих діл для блага ближнього є необхідним елементом будівництва і відродження вільної і незалежної України», – вважає Блаженніший Святослав.

Освяченням цього храму, на переконання Глави Церкви, ми зробили ще один крок в будівництві вільної Української держави, зробили ще один крок в будівництві цивілізації миру і любові, про яку нас навчав блаженної пам'яті Любомир Гузар.


понеділок, 18 грудня 2017 р.

18.12.2017р. Б. / Папа закликав журналістів уникати «гріхів інформації»

Місія журналістів є однією з найважливіших у сучасному світі: вони покликані правильно інформувати, подавати версію фактів, якомога ближчу до реальності, пояснювати складні проблеми в доступний для широкої публіки спосіб, аби знання фахівців могли отримати широке розповсюдження. Такими словами Папа Франциск розпочав свою промову до представників Італійської спілки періодичних видань та Італійської федерації католицьких тижневиків, яких він прийняв у Ватикані 16 грудня 2017 р.

Святіший Отець зазначив, що в теперішньому часі, що характеризується поспіхом та тривожністю, тяжінням до сенсаційності та перебільшеною емотивністю, виникає нагальна потреба у вірогідній інформації, з перевіреними даними та новинами, що не спрямовані на те, щоб викликати здивування та хвилювати, а, швидше, на те, аби виховувати в читачів здоровий критичний розум, що дозволяє їм ставити належні запитання та робити обґрунтовані висновки.

Середні й малі видання, за словами Папи, найлегше можуть відповідати на ці вимоги, оскільки вони зберігають здорові зв’язки з місцевістю, до якої належать, що дозволяє їм подавати інформацію, не розраховану на великі маси та менш залежну від тиску мінливої моди. До цих видань належать також дієцезальні тижневики. Інтегровані з новими формами цифрової комунікації, ці видання є ефективними й цінними засобами євангелізації, що потребують зусиль як душпастирів, так і всієї християнської спільноти, та підтримки з боку місцевої влади.

«Суспільство також потребує того, – підкреслив Папа, – щоб скрупульозно дотримуватися як права на інформацію, так і права на гідність кожної людини, задіяної в інформаційний процес, аби ніхто не зазнав шкоди за відсутності реальних і докладних доказів відповідальності». Він закликав уникати так званих «гріхів інформації», якими є дезінформація, тобто часткова інформація, наклеп та дифамація. «Це дуже серйозні гріхи, що нищать серце журналіста та завдають шкоди людям», – наголосив Святіший Отець.

На завершення Папа подякував усім присутнім за їхню працю, привітав їх та їхні родини з уже близькими Різдвяними святами та уділив їм своє Апостольське благословення.

неділя, 17 грудня 2017 р.

17.12.2017р. Б. / Церква у часі війни (+VIDEO)

14 грудня 2017 року, Преосвященний владика Богдан (Манишин) – єпископ-помічник Стрийської єпархії, керівник Координаційної Ради душпастирства у кризових ситуаціях при Патріаршій Курії УГКЦ, був гостем програми «Відкрита Церква. Діалоги» на Живому телебаченні.  Тема програми “Церква у часі війни”. 

Владика Богдан, між іншим відповів на запитання про те, як впливає на Церкву війна на Сході України? Які виклики постають перед священиками і вірними? Наскільки реально виконувати заповідь «любіть ворогів ваших» в умовах війни? Чи готові українці прощати агресорам і вбивцям? Як повернути до повноцінного життя зранену війною людину? Пропонуємо Вашій увазі відеозапис програми.