Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 28 лютого 2013 р.

28.02.2013р. Б. / В УГКЦ до 80-річчя з дня народження та 55-річчя священства Блаженнішого Любомира випустили ювілейну медаль


З благословення Блаженнішого Святослава, Патріарха УГКЦ, до 80-річчя з дня народження та 55-річчя священства Блаженнішого Любомира (Гузара), Архиєпископа-емерита УГКЦ, випущено ювілейну медаль. З одного боку медалі, яка виготовлена зі срібла невеликим тиражем, зображено Блаженнішого Любомира в ризах і зроблено напис «Блаженніший Любомир Кардинал Гузар. 80 років від дня народження». Із другого боку – два храми: Патріарший собор Воскресіння Христового УГКЦ у Києві та базиліка Святої Софії в Римі, напис «Патріарший собор Воскресіння Христового. Базиліка Святої Софії. Київ, Рим», а поряд зі соборами ще один напис – «55 років священства». 

 
Додамо, що 26 лютого 2013 року, під час святкування ювілеїв у Митрополичих палатах, що на території Свято-Юрського комплексу у Львові, Блаженніший Любомир дарував такі медалі на знак подяки всім, хто приходив його вітати.
 
Коментуючи цю подію, Блаженніший Святослав сказав, що дві сторони цієї медалі символізують дві складові життя Блаженнішого Любомира: людську та душпастирську. «Ця медаль віддзеркалює життя і служіння нашого ювіляра для УГКЦ і українського народу», – пояснив Патріарх Церкви.

Джерела: Департамент інформації УГКЦ

Воїни Христа Царя

28.02.2013р. Б. / У Львові презентували книгу «Таємниці Ватикану»



У Львові презентували книгу «Таємниці Ватикану»
 
Учора,, 27 лютого, у Львові в книгарні Є відбулася презентація книги Бернара Лєкомта «Таємниці Ватикану».
 
Це захоплива розповідь про мало відомі історичні події з життя папської держави упродовж останніх ста років, що викликали і викликають численні дискусії, домисли, інтерпретації: від моменту, коли на світовій арені з’явився великий конкурент християнства – комунізм і аж до обрання папою Бенедикта XVI. 

У цій книзі викладено сімнадцять цікавих історій про важливі для Церкви питання, серед яких:
  • Чому Муссоліні створив Ватиканську державу,
  • У чому насправді полягало мовчання Пія XII у справі нацизму,
  • Чк Папу вплутали у найбільший повоєнний фінансовий скандал,
  • Чому II Ватиканському собору загрожував крах,
  • Чи справа Лефевра була справжньою схизмою,
  • Що насправді спричинило смерть Папи Йоана Павла I,
  • Хто мав намір убити Івана Павла ІI,
  • Чому  кардинал Ратцінґер не повинен був стати наступником Папи Йоана Павла ІІ?
Бернар ЛєкомтАвтор книги «Таємниці Ватикану», Бернар Лєкомт, є дуже відомим французьким журналістом, політологом і ватиканістом. І зокрема Ватикану та римським понтифікам Лєкомт присвятив левову частку свого життя. З-під його пера вийшов десяток книг, які були присвячені цій темі. 

Богдан Трояновський, директор видавництва «Свічадо», яке видало цю книгу,  говорить: «Коли ми говоримо про Ватикан, можуть бути дві крайні позиції: з одного боку це така, напевно, пострадянська негативна опція сприймати Ватикан, як якусь політичну ледь не масонську організацію, яка овіяна різними таємницями і керує підпільними структурами. Але може бути ще одна крайня позиція: коли на Ватикан дивляться як на структуру чисто Божу, ідеальну, майже ангельську, і здається, що там працюють одні святі люди. А ця книга написана максимально об`єктивно, автор показує справжніх живих людей, які працюють і живуть а Апостольській столиці. І, наприклад, якісь рішення Пап, чи інших церковних достойників збоку можна оцінювати критично, а автор показує, з якими дилемами вони не раз зустрічаються, приймаючи ті важливі рішення». 

У Львові презентували книгу «Таємниці Ватикану»

Щодо слова «таємниці», вжитого у назві книги, то гості презентації, зокрема о. Юстин Бойко, прокуратор монастирів Студійського уставу УГКЦ при Апостольському Престолі, говорить, що автор не відкриває чогось таємного, а лише мало відомі факти і деталі важливих подій з життя Католицької Церкви. 

У Львові презентували книгу «Таємниці Ватикану»

«Таємниці Ватикану» написані у жанрі історичної публіцистики, тому, як каже Тарас Антошевський, історик, директор РІСУ, ця книга дуже легка для читання. 

Тарас Антошевський

Так збіглося в часі, що презентація цієї книги відбулася саме напередодні останнього дня понтифікату  Бенедикта XVI.  Варто зазначити, що недавно оприлюднена заява Папи про зречення з престолу вже встигла обрости міфами і «таємницями», а добрим їх розвіянням може бути якраз останній розділ книги «Таємниці Ватикану» про обрання кардинала Йозефа Ратцінґера Папою. Ось фрагмент із нього: 

«… На цьому етапі голосування Йозеф Рацінґер усвідомлює, що відбувається, і просить… щоби його не обирали! Через кілька днів він розповість про це під час авдієнції для своїх співвітчизників:
 
Таємниці Ватикану– Були молодші, ліпші кандидати. Я думав, що справа мого життя вже завершилася, а на мене чекають спокійніші роки. Коли під час голосування я поволі почав розуміти, що петля стягується, то просив Господа, щоби відвернув від мене цю участь, однак цього разу Він мене не вислухав!
 
Того ж дня Рацінґер розповідатиме, як один із кардиналів переказав йому щось, що нагадало його власну проповідь на тему слів: «Іди за мною!», які дуже багато означали для Кароля Войтили. Слова того кардинала звучали так: «Пригадай собі, про що ти говорив, і не відмовляй!». 
 
Після обіду відбувається четверте голосування, вирішальне. Коли підрахунок карток із прізвищем «Рацінґер» сягає магічної кількости 77 голосів, усі підводяться і починають аплодувати. Потім підрахунок добігає кінця: 84 голоси! Усі аплодують стоячи. Невідомо, чи найбільші противники кандидатури Йозефа Рацінґера, кардинали Вальтер Каспер та Годфрід Даннелс, також аплодують. Однак справу вирішено. Кількість голосів за Берґольо зменшилася до 26. Кажуть, що під час перерви аргентинець дав зрозуміти, що не хоче брати на себе цього тягаря. Тому в лавах «реформаторів» вирішили віддати свої голоси за Рацінґера…» 

Джерело:  КРЕДО

середа, 27 лютого 2013 р.

27.02.2013р. Б. / Понтифікат Бенедикта ХVІ і УГКЦ


Добігають останні хвилі понтифікату Святішого Отця Папи Бенедикта ХVІ. Понтифікату, який випав на час генерального наступу диктатури релятивізму на самі основи західної цивілізації. Понтифікату, який став часом внутрішньої консолідації Вселенської Спільноти Католицької Церкви. Понтифікату, який ще раз потвердив, що саме Католицька Церква є основною перешкодою для сил, які змагають до дегуманізації суспільства і реконструкції самої людини.
 
З Петрової катедри відходить Папа, який не боявся гострої, в’їдливої критики, а відкрито піднімав свій голос на захист Вічної Істини та на захист людини. Папа, який не боявся вирішувати найболючіші проблеми Церкви, обстоювати інтереси ввіреного йому стада Христового навіть ціною найбрутальніших нападів на себе особисто.
 
Чим був його понтифікат для нас, українських греко-католиків?
 
Для історії УГКЦ Бенедикт ХVІ завжди буде Папою, який уможливив повернення осідку Глави УГКЦ до златоверхого Києва, яке благословив ще попередній Папа блаженний Іван Павло ІІ. Це відбулось на тлі залякування з боку РПЦ та її дочірньої структури в Україні УПЦ МП, які не переставали погрожувати загостренням міжконфесійного конфлікту: що розірвуть стосунки та припинять екуменічний діалог.
 
Більшості українських греко-католиків Папа Бенедикт ХVІ запам’ятається, радше, як той Папа, який проголосив свого попередника блаженним. Адже любов українських греко-католиків до блаженного Івана Павла ІІ зажди була особливою. Перш за все тому, що в часах комуністичних гонінь його голос завжди звучав на захист прав народів, які стогнали під чоботом московської окупації та комуністичного засилля. Нерідко він ставав на захист переслідуваних українських греко-католиків, вимагаючи від комуністичних бонз пошанування їхніх основних прав і свобод. Саме він став Папою, який поховав комунізм, Папою виходу УГКЦ з підпілля, Папою, який відвідав Україну у часі її незалежності.
 
Окрім цього, українські греко-католики інстинктивно відчували його особливу близькість. З уст в уста передавалося: «Папа сказав до наших єпископів: я ваш брат з крови і кости», «мама Святішого Отця була наша греко-католичка». Тому проголошення Івана Павла ІІ блаженним стало великою радістю для всього католицького світу, а для українських греко-католиків це була особлива радість. «Наш Папа проголосив нашого Папу блаженним».
 
Любов українських греко-католиків до Папи Бенедикта ХVІ не була меншою, аніж до Папи Івана Павла. Можливо, не настільки емоційною, не настільки захоплюючою, але вона була і є любов’ю дітей до правдивого батька великої сім’ї, батька, який навіть цінною власного життя захистить, оборонить, підтримає. Якщо в Івані Павлі ІІ українські греко-католики мали батька, який в родинному колі вселенської католицької родини вмів і пожартувати, і розвеселити, і в тяжкі хвилини розрадити, то у Папі Бенедикті ХVІ українські греко-католики отримали батька, який ревно день у день з мечем слова Божого в руці захищав сім’ю від вовків і в тяжких хвилях завжди, як правдивий воїн,  був підтримкою і обороною. Як кожен Папа був саме таким батьком для усієї католицької сім’ї, який був потрібен саме в той конкретний час.
 
Папа Бенедикт ХVІ не раз наголошував, словами і вчинками, на своєму особливому ставленні до УГКЦ. Скажімо, коли 30 березня 2011 року Святіший Отець прийняв на загальній аудієнціїБлаженнішого Святослава, він, ламаючи приписи ватиканського протоколу, встав, щоб привітати новобраного Главу УГКЦ. Це був жест великого символізму. Католицька Церква у своїй повноті – в особі Глави всього католицького світу – віддала пошану Церкві, яка кров’ю чисельних мучеників заплатила за свою вірність Нерозділеній Церкві, вірність Христовому Наміснику.
 
З усього було видно, що Папа Бенедикт ХVІ не дозволить торгувати інтересами своїх рідних дітей – греко-католиків заради примарних обіцянок частини православного світу, який не може витримати вже самого існування УГКЦ. У часі його понтифікату затихли голоси «суперекуменістів», готових пожертвувати вірними дітьми Святої Матері Католицької Церкви заради голослівних заяв про зближення з Московською патріархією.
 
Варто зазначити, що Папа-німець докладав великих зусиль, щоб правильно прочитати українською
звернення до українців греко-католиків, хоча знаємо, що на загал Святіший Отець не так часто звертався до народів, чия мова не є міжнародною, їхньою рідною мовою.
 
А щоб комусь знов не прийшло до голови торгувати інтересами вірних УГКЦ, саме Бенедикт ХVІ призначив Главу УГКЦ Блажeннішого Патріярха Святослава членом Папської Ради сприяння єдності християн. Тепер уже Московська патріархія не зможе навіть пробувати ліпити якісь «екуменічні» інтриги поза спиною українських греко-католиків і їхнім коштом.
 
Як колись Папа Каліст ІІІ відрізав від Київської митрополії московські єпархії і вийняв їх з-під влади Київського митрополита і тим на кілька століть призупинив церковну і політичну експансію Москви на терени України, так і Бенедикт ХVІ тим, що призначив Блажeннішого Святослава членом Папської Ради, що відає питаннями міжхристиянських відносин, відрізав Москві можливості плести інтриги у Католицькій Церкві на шкоду УГКЦ.
 
Ще одне важливе для УГКЦ призначення – Глава УГКЦ Блажeнніший Святослав увійшов до складу ХІІІ Звичайної Комісії Генерального Секретаріату Синоду, серед завдань якої є допомагати Римському Архиєреєві готувати папський документ за підсумками Синоду. Якщо взяти до уваги, що ХІІІ Звичайна Асамблея Синоду єпископів займалась питанням нової євангелізації, яку проголосив Папа Бенедикт ХVІ, то цілком зрозуміло, що участь Блажeннішого Святослава у роботі цієї Комісії надало можливість УГКЦ через свого Главу безпосередньо впливати на вироблення загальної стратегії євангелізації для усієї Католицької Церкви. І все це з благословення Папи Бенедикта ХVІ.
 
Це є і виразом того, що Папа високо оцінив євангелізаційну стратегію УГКЦ, яку прийняв Синод УГКЦ під головування Блажeннішого Святослава. Що, до певної міри, є потвердженням зрілості нашої Церкви, Її здатності самотужки вирішувати проблеми церковного життя і євангелізаційної місії.
 
Цікавим є і той факт, що попри критику і нападки на унійну модель, якою наша Церква живе християнську єдність, Бенедикт ХVІ застосував властиво цю модель, щоб приєднати колишніх англікан до Католицької Церкви. Цим Папа потвердив, що саме унійна модель є єдино можливою моделлю для осягнення християнської єдності. І досвід нашої Церкви є доказом цього.
 
Папа Бенедикт ХVІ не лише боронив православність усієї Вселенської Спільноти Католицької Церкви, відкрито і безкомпромісно старався вирішувати церковні скандали, він із особливою прихильністю ставився до нашої Церкви, роблячи багато для Її розвитку.
 
Тож велика вдячність Святішому Отцеві Бенедикту ХVІ від українських греко-католиків мала би бути одним із останніх акордів його понтифікату.


о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

27.02.2013р. Б. / В Україні хочуть запровадити інститут військового капеланства



ВійськовіЗасідання Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України відбулося вчора, 26 лютого. Розпочав засідання голова Ради єпископ Станіслав Широкорадюк.
 
Серед питань порядку денного була обговорена зустріч архиєпископа Августина з Міністром оборони Україні. Помічник міністра А. Ю. Соколов виступив про спільні завдання Ради на І півріччя 2013 року. 


Від Української Греко-Католицької Церкви був присутній о. Любомир Яворський,  заступник керівника Департаменту Патріаршої Курії у справах душпастирства силових структур України, який доповів про результати участі представників Ради в щорічному міжнародному з'їзді військових капеланів у Стокгольмі. 

На засіданні Ради було відзначено проблему участі священнослужителів у комплектуванні миротворчих місій протягом останніх років та можливі шляхи її розв'язання. Учасники засідання заторкнули питання впровадження інституту військового капеланства в Україні. 

Від Міністерства оборони взяв участь О. М. Щербінін, т.в.о. директора Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України, та полковник Р. М. Коханчук, старший офіцер відділу роботи з громадськими релігійними організаціями і шефських зв’язків Департаменту соціальної і гуманітарної політики Міністерства Оборони України. Від Генерального Штабу взяв участь капітан 1-го рангу А. В. Коренько, заступник начальника управління Головного управління по роботі з особовим складом Збройних Сил України. 

На сьогодні Україна направляє своїх миротворців у Ліберію, Косово та Конго. Згідно з домовленістю між традиційними українськими конфесіями, капелани від українських Церков сповняють свою місію для миротворців почергово. Капелани від УГКЦ виконували свою місію у Косово вже 4 ротації. 

Джерело:    КРЕДО

понеділок, 25 лютого 2013 р.

25.02.2013р. Б. / ПЕРЕДВЕСНЯНЕ ЗАГОСТРЕННЯ КАТОЛИКОФОБІЇ ЧИ ПОСТІЙНА ТЕНДЕНЦІЯ АКТИВНОГО АНТИКАТОЛИЦИЗМУ?


Останніх два тижні в Україні одна з православних конфесій дала кілька цікавих інформаційних приводів, які отримали певний резонанс у ЗМІ.
 
ЛЮДИНА З РЕПУТАЦІЄЮ УКРАЇНОФОБА ЛОБІЮВАТИМЕ ІНТЕРЕСИ УПЦ МП
 
Минулого тижня УПЦ МП підтвердила, що вона вдаватиметься до політичного лобізму у Верховній Раді. Сам Глава УПЦ МП, за твердженням п. Вадіма Колеcніченка, благословив Міжфракційне депутатське об'єднання на підтримку канонічної православної церкви Верховної Ради України. Сама назва цього об’єднання доволі цікава. Не зовсім зрозуміло, що це за канонічна православна церква Верховної Ради України. Але не будемо чіплятися до слів, бо з усього і так очевидно, що йдеться про лобістську групу московського православ’я в українському парламенті.
 
Можливо, саме створення такого об’єднання та благословення, яке дав на це митрополит Сабодан, не було б таким цікавим, якби це об’єднання не очолював співавтор Закону України «Про засади державної мовної політики» №529-VІ, який поділив українське суспільство за мовною ознакою, поглибивши і без цього глибокий суспільний розкол; людина, яку Президент РФ нагородив за популяризацію московської мови і культури закордоном; відомий борець проти фантомного українського фашизму; людина з репутацією українофоба. Отож, інтереси московського православ’я в Україні лобіюватиме той, хто вже деякий час і так лобіює інтереси «русскава міра» в Україні.
 
Складається враження, що нападки митрополита Сабодана на УГКЦ, погрози відомого інтелектуала УПЦ МП про готовність цієї церкви визнати «таїнства» сектантів догналівців, яких цей же інтелектуал вважає агентами «русскава міра», звернення догналівців до того ж п. Колісніченка за допомогою в реєстрації їхнього сектантського угруповання, благословення Главою УПЦ МП п. Вадіма Колесніченка та його товаришів на лобіювання інтересів московського православ’я в українському парламенті можуть бути ланками одного і того ж ланцюжка, який може вказувати на активізацію політичної заангажованості УПЦ МП, метою якої мала би бути монополізація релігійного життя країни в рамцях московського православ’я.
 
Можуть, але не мусять. Як відомо, такі процеси можуть бути й виразом спільності менталітету, а не наслідком закулісних змов.
 
Але, здається, щонайменше якась група в середині УПЦ МП вирішила медійно активізувати свою присутність в українському інформаційному просторі. На це вказують чинники згадані вище. А також і чергові спроби видати бажане за дійсне.
 
 
МАНІПУЛЯЦІ ІНФОРМАЦІЄЮ САЙТУ «РЕЛІГІЯ В УКРАЇНІ»
 
Цього тижня відомий своєю близькістю до УПЦ МП сайт, у рубриці «Важливо», у верхній лівій частині сайту, яка добре кидається в очі відвідувачам, опублікував новину під доволі цікавим заголовком: «Глава УГКЦ попросив вибачення у православних, але хоче знати, в чому полягає його провина». Для неупередженого читача такий заголовок може виглядати так, нібито Глава УГКЦ, як хлопчисько, який щось накоїв, просить вибачення у строгих і праведних вихователів, але все ж таки хоче довідатися в чому полягає його провина.
 
Видається, що редакції сайту просто захотілося видати бажане за дійсне.
 
Новина, яка оцінена редакцією сайту, як надзвичайно важлива, являє собою вирізку з інтерв’ю Блаженнішого Святослава виданню «Новая газета». Саме ж інтерв’ю на сайті, який розмістив згадану новину сховане аж на другому рівні у розділі «Огляд ЗМІ», у який щоб потрапити потрібно зробити клік мишкою. Інтерв’ю ж подане у російськомовному варіанті. В то й час як новина-вирізка в українському перекладі «Католицького Оглядача», який передрукований блогом «Катехитика –ІІ» з зазначення, що джерело портал «Воїни Христа Царя», інформаційним сайтом якого і є власне «Католицький Оглядач». Сам текст новини-вирізки редакційно відпрепарований. Що це маніпуляція, непрофесіоналізм, чи щось інше?
Новина-вирізка у найкращому місці першої сторінки сайту, текст новини з неточним посиланням на авторство перекладу, оригінал інтерв’ю захований – хіба це не маніпуляція інформацією?
 
Виглядає що це класичний випадок маніпуляції інформацією. Але, на превеликий жаль, це зовсім не дивує, адже маніпуляція істиною не така вже й рідкість в українських ЗМІ. Тим більше не дивує така річ з боку сайту, який уже «уславився» образливими, наклепницькими статтями на адресу слуги Божого митрополита Андрея Шептицького в стилі більшовицької пропаганди Ярослава Галана.
 
Викликає також щирий жаль і те, що серед членів редакційної ради сайту стоїть ім’я проректора УКУ з питань призначення та місії університету п. Мирослава Мариновича. Чи знає пан Маринович про подібні публікації? Питання залишається відкритим. Хоча може припустити, що зазначена особа у редакційній колегії та пан проректор УКУ різні люди.
 
Але повернемося до інтерв’ю.
 
Текст самого ж інтерв’ю, на відміну від новини-вирізки сайту «Релігія в Україні», створює дещо інше враження. Блажeнніший Святослав висловлює здивування з приводу шуму, який підняв митрополит Сабодан, Глава УПЦ, щодо листа про те, що УГКЦ, визнаючи православну віру Вселенської Спільноти Католицької Церкви, визнає хрещення, уділене в УПЦ КП. Цікаво, що Глава УГКЦ дистанціювався від вирішення проблеми наших православних братів – «канонічний-неканонічний». Щобільше, Блажeнніший Святослав чітко називає УПЦ КП так званою неканонічною структурою. Тобто, він не висловлюється на користь неканонічності  чи канонічності Київського патріархату жодним чином.
 
І це не дивно, адже з погляду віри Католицької Церкви УПЦ МП та УПЦ КП є абсолютно ідентичними Церквами-сестрами, які не перебувають у повній єдності з Апостольським Престолом, які зберегли Апостольську сукцесію, і тим самим мають правдиві Таїнства. І для католиків їхня канонічність чи неканонічність є абсолютно рівнозначними. Ані УПЦ КП, ані УПЦ МП не має якогось ексклюзивного права на те, щоб Католицька Церква загалом або якась Помісна Католицька Церква визнавала чи не визнавала їхню канонічність, як і канонічність тієї чи іншої православної церкви чи общини.
 
А внутріправославна дискусія і розв’язання питання канонічності чи неканонічності тієї чи іншої структури в середовищі православного світу є не лише суто внутріправославним питанням, але й воно, з погляду католицького віровчення, не має для католиків жодного змісту. І цього солідні православні богослови також не можуть не знати, як рівно ж науки Католицької Церкви про Таїнство Хрещення.
 
Щобільше, в середині православ’я існує не тільки УПКЦ КП чи УАПЦ, яких інші православні вважають неканонічними. Так, наприклад, Македонська православна церква через позицію Сербської православної церкви також не має канонічного статусу в православному світі. Але РКЦ в Хорватії надає МПЦ свої храми для проведення Богослужінь, і це не викликає якихось болісних реакцій зі сторони СПЦ.
 
Тому слова Блажeннішого, радше, означають здивування некомпетентністю богословів УПЦ МП, аніж відчуття якоїсь провини. Бо закиди митрополита Сабодана щодо листа Блажeннішого Святослава до так званої неканонічної структури стосуються саме віросповідної доктрини московського православ’я, яка аж ніяк не може зобов’язувати Главу УГКЦ. Понад це, УПЦ МП навіть не намагається робити вигляд, що шанує релігійні переконання українських греко-католиків. І до всього очільник УПЦ МП фактично закидає Главі УГКЦ вірність біблійній доктрині. Адже Святе Письмо чітко і однозначно зобов’язує християн надати пояснення та обґрунтування власної віри кожному, хто цього вимагатиме (див. 1 Пт. 3, 15 b).
 
Отже, довести якусь провину Блажeннішого в цій справі – це те саме, що звинувачувати його за вірність вірі Католицької Церкви, вірність біблійній доктрині. Хоча, зрештою, й такі звинувачення УПЦ МП в бік українських греко-католиків зовсім не є дивовижними. УГКЦ саме тому й, певно, є сіллю в оці Московському патріархату, що попри гоніння, які відбувались і за участі духовенства саме цієї церкви-сестри, залишається вірна вірі Неподіленої Церкви першого тисячоліття, віри, яку на наших теренах узаконив св. Володимир Великий.
 
Але навіть попри це все Блажeнніший Святослав з притаманними йому галицькою ґречністю і правдивою християнською покірністю на всяк випадок вибачився, хоча реальної його вини чи вини УГКЦ у цій справі не існує. Адже з православного боку, напевно, не знайдеться жодного адекватного богослова, який би, шануючи католицькі переконання Глави УГКЦ та його пастви, хоча б  спробував пояснити, чому УПЦ МП вимагає від нього зрадити віру Вселенської Спільноти Католицької Церкви, віру, оперту на Святому Письмі та Переданні, Отцях Церкви й Вселенських соборах.
 
КАТОЛИКОФОБІЯ, ЯК ЗАКОНОМІРНІСТЬ ПОВЕДІНКИ ТА ВИСЛОВЛЮВАНЬ ОЧІЛЬНИКІВ УПЦ МП
 
З іншого боку, в усій цій ситуації симптоматичною є поведінка представників московського православ’я, і юридичних, і ментальних, яка повністю ігнорує решту звинувачень Глави УПЦ МП, висловлених щодо УГКЦ на останньому соборі РПЦ. Очевидно, що через абсурдність цих звинувачень вони стараються уникнути відповіді на них. Адже повним абсурдом є звинувачення греко-католиків, що вони вже самою своєю присутністю східніше Збруча розпалюють міжконфесійну ворожнечу. І не менше, якщо не більше, абсурдними є звинувачення у душехватстві, яким начебто займаються греко-католики у діаспорі.
 
Це Глава УПЦ МП мав би вибачитися перед греко-католиками за подібні абсурдні звинувачення. Та очікувати подібного від митрополита Сабодана було б подібним до очікування того, що води сивого Дніпра потечуть з Чорного моря до златоверхого Києва. Судячи з попередніх його заяв і тверджень, абсурдні звинувачення, озвучені від його імені на останньому соборі РПЦ, в Москві, не є ізольованим випадковим ексцесом, а закономірним і послідовним виявом його реальної позиції та позиції усієї УПЦ МП стосовно самого існування українських греко-католиків.
 
А цю позицію та її незмінність можна чітко простежити в офіційних заявах УПЦ МП, проповідях Глави УПЦ МП, висловах високодостойників УПЦ МП, розміщених на офіційному сайті УПЦ МП.
 
Тож не варто будувати жодних ілюзій щодо реальної позиції московського православ’я в Україні, щодо греко-католиків. Варто поглянути на цю реальну позицію, яку УПЦ МП відкрито декларує.
 
Для цього потрібно лише відкрити у браузері офіційний сайт УПЦ МП і витратити небагато часу для аналізу контенту, який там розміщений.
 
Можливо, пересічного католика, а особливо греко-католика, найперше вразить і зранить те, що УПЦ МП до сьогодні вважає Львівський псевдособор 1946 року, організований сталінським режимом, законним і своїми офіційними заявами заперечує свою участь у більшовицькому переслідуванні УГКЦ. Щобільше, УПЦ МП офіційно твердить, що саме вона вберегла українських греко-католиків від фізичного знищення. До того ж, сталінські гоніння на український греко-католицизм, з погляду архієреїв УПЦ МП, були справедливими, оскільки, як про це всьому світу звіщає УПЦ МП, «його провідники підтримали фашизм».
 
 
Наведені цитати належать до тексту «Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви». Не завадить зазначити, що цей текст з’явився не в роки комуністичного панування, а у чи не найвільніший в історії незалежної України час, а саме 2006 року.
 
Неймовірним виглядає той факт, що попри свідчення історичних документі про безпосередню участь очільників московського православ’я у комуністичних гоніннях на УГКЦ, священноначаліє УПЦ МП це заперечує. Повна дивовижа!
 
Звинувачення ж у тому, що УГКЦ підтримала фашизм, не витримують жодної історичної критики, і є повторенням пропагандистської брехні московського червоного імперіалізму.
 
І в усьому цьому чи не найбільше жахає повна некомпетентність проводу УПЦ МП, який твердить про присутність якоїсь форми організованого фашизму на теренах Галичини, який начебто підтримала УГКЦ.
 
Якщо припустити, що провід УПЦ МП у цьому тексті має на увазі твердження більшовицької пропаганди, то тут маємо некомпетентне нерозрізнення між німецьким націонал-соціалізмом й італійським фашизмом. Якщо ж йдеться про італійський фашизм, то слід зазначити, що ця ідеологія ніколи не була присутньою на галицьких теренах, принаймні, як організована політична чи соціальна потуга.
 
Отож, таке твердження, яке виносить у світ УПЦ МП, є відображенням сприйняття історії проводом УПЦ МП через окуляри більшовицької пропаганди.
 
Окрім того, архієреї  УПЦ МП виявляють або повне незнання того, що УГКЦ просто не могла підтримати, ані нацизм, ані фашизм, позаяк один і другий засудила Католицька Церква, або просте намагання сфальсифікувати історичні реалії.
 
Якщо бути точним, то фашизм засудив Папа Пій ХІ енциклікою «Non abbiamo bisogno» (29. 06.1931), а націонал-соціалізм (нацизм) засудив той самий Папа енциклікою «Mit brennender Sorge» (13.07.1937). Якби провід УГКЦ підтримав одну чи іншу ідеологію, то мав би справу зі Святим Офіцієм, а подібної справи в історії просто не існує.
 
Якщо ж провід УПЦ МП має на увазі московський більшовизм, як форму фашизму, то це вже очевидне перекладання з хворої голови на здорову. Адже саме московська патріархія виразила лояльність до більшовицького режиму і неодноразово його підтримала. УГКЦ ж не могла підтримати більшовизм, оскільки і його Католицька Церква засудила, про це йдеться у енцикліці Папи Пія ХІ «Divini Redemptoris» (19.03.1937). Але сам текст звернення не допускає можливості такого тлумачення – УПЦ МП не називає московський більшовизм фашизмом, а має на увазі політичну потугу, яка йому була противною. Такою потугою в даному історичному контексті, був хіба німецький націонал-соціалізм, але аж ніяк не фашизм. Такі висловлювання священноначалія УПЦ МП вказують на те, що історична пам’ять архієреїв УПЦ МП має свою тяглість в історичній «пам’яті» сталінізму.
 
Направду, було би дуже цікаво знати, чи ці звинувачення УПЦ МП в бік УГКЦ є виразом некомпетентності її архієреїв, які підписали це звернення, чи виразом їхньої злоби стосовно УГКЦ.
 
Не менш цікаво було би знати джерело, з якого архієреї УПЦ МП черпають звинувачення на адресу Товариства Ісуса (оо. Єзуїтів) у тому, що вони начебто застосовують принцип «мета виправдовує засоби». Таке неправдиве твердження є великою образою не тільки оо. Єзуїтів, але й самого уряду Римського Архиєрея, оскільки чимало Римських Первосвящеників схвально оцінювали діяльність Товариства Ісуса, яке є Чином Папського права. І навіть Папа Климентій ХІV, який бреве «DominusacRedemptor» під шаленим тиском Бурбонських королівських династій укинув Товариство Ісуса, у цьому ж бреве хвалить цей Чин і нічого не закидає йому. Тому приписувати оо. Єзуїтам подібні доктрини, направду, є жахливим очорненням усієї Католицької Церкви, а особливо Вселенських Архиєреїв.
 
Черговим виявом некомпетентності чи злої волі архієреїв УПЦ МП у цьому Зверненні є твердження про о. Гавриїла Костельника, що начебто він був очільником якогось міфічного руху за відродження православ’я. Як твердить сучасний чи не найбільший знавець діяльності Костельника о. Олег Гірник: «о. Г. Костельник був далекий від ортодоксального православ’я і послідовно прямував до світогляду, окресленого на початку ХХ ст. як «католицький модернізм»». Окрім цього, хоч мінімально впливового руху за відродження православ’я після московської окупації Галичини 1914 року в Галичині просто не існувало, бо галицьке москвофільство, яке було джерелом подібних устремлінь, перестало існувати. Знайомство з реальністю влади білого царя зблизька, відвернуло погляд галичан від ідеї опинитися знову під його владою. А вірні своїм переконанням москвофіли у свою чергу покинули Край у обозах московитського війська. Тому й ідея про відродження в Галичині православ’я, яку завжди пов’язували з політичним москвофільством, просто не могла знайти прихильників, а де вже оформитись як якийсь хоча б маргінальний рух.
 
А чи не найцікавішим моментом цього звернення є наступне: «Греко-католицьке духовенство ногами вибивало Царські врата в наших іконостасах, псувало антимінси, в яких покоїлися частки святих мощей мучеників за віру Христову, розсипало та топтало ногами Святі Дари, що покоїлися на престолах наших церков». У часах релігійного протистояння в Галичині (наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст.) різне траплялося. І було би безвідповідальним твердити, що все пройшло без насильства з обох сторін. Та не слід забувати, що греко-католики визнають важність Таїнства Євхаристії у Православній церкві, тому топтати ногами Святі Дари не наважився б жоден греко-католицький священик. Подібні твердження є не тільки образливими наклепами, але й відвертою неправдою. 
 
А твердження про знищення греко-католицьким духовенством церковного майна нагадує звинувачення «ворогів народу», що їх висував сталінський прокурор Вішінскій. Адже сама логіка спростовує подібні звинувачення з боку священноначалія УПЦ МП. Практично не можливо логічно пояснити знищення майна особами, які на це майно претендують. Подібне звинувачення перебуває за межами нормальної логіки й здорового глузду.
 
І твердження цього Звернення про «наші церкви», які начебто насильно захопили греко-католики, самі ж архієреї перед цим заперечили, приписавши собі заслугу збереження греко-католицьких церков від руйнації, церков, які їм передав сталінський режим, забираючи їх в законного власника – УГКЦ.
 
Виходить, що УПЦ МП устами своїх архієреїв визнає, що галицькі церкви є власністю УГКЦ, яку вони за допомогою сталінського насильства просто безпідставно відчужили у греко-католиків, а тут же ж таки в тому самому документі, яким визнають цей акт злодійства, ці церкви називають своїми. Правдива дивовижа!
 
З цього, не так старого, Звернення напрошується один висновок: або ієрархи УПЦ МП так ненавидять УГКЦ, що просто маніпулюють історичною істиною і простою справедливістю, або вони цілком некомпетентні у питаннях, про які висловлюють свою думку.
 
Не менш гнітюче враження справляє і те, що УПЦ МП великою образою для себе вважає візит блаженного Івана Павла ІІ до України: «Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їх релігійних переконань і почуттів стало привезення до України нині покійного понтифіка Івана-Павла II». Порівняно з позицією УГКЦ щодо візитів Московських патріархів, така позиція УПЦ МП виглядає справжнім виявом нехристиянського тоталітаризму, який прагне за допомогою державного апарату унеможливити нормальне функціонування церкві-сестрі. Щобільше, у своєму Зверненні Священний Синод УПЦ (МП) до таких зневажливих кроків держави щодо московського православ’я в Україні відносить і перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва. Це вже, направду, страшно.
 
УПЦ МП вважає, що держава мала заборонити повернення осідку Глави УГКЦ до Києва?! Тобто, московське православ’я в Україні фактично закликає державу до терору проти українських же громадян за віросповідною ознакою. Чи це не є розпалюванням міжконфесійної ворожнечі? Що це? Хіба не вияв тоталітаристських переконань архієреїв УПЦ МП, хіба ж не вияв сектантської нетерпимості до братів християн.
 
Ба більше, сам Глава УПЦ МП, вочевидь, не розцінює греко-католиків інакше, як ворогів. Ось кілька цитат з проповідей митрополита Сабодана, тексти яких розміщенні на офіційному сайті УПЦ МП. «Ти стаєш на шлях єпископського служіння в нелегкий для нашої Церкви час, коли на неї нападають і уніати, і автокефалісти, і різні нецерковні сили», «У західних областях загострилися відносини між православними й католиками східного обряду. Віруючі зазнають насилля від уніатів», «Ти призначений на служіння до Iвано-Франківської єпархії, де православна паства багато потерпає від греко-католиків». Це дійсно особиста справа митрополита Сабодана, кого він вважає ворогами своєї церкви, але спробуймо собі на хвильку уявити, які лементи здійняли б православні, якби хоч один греко-католицький єпископ назвав православних такими, якими вони дійсно для католиків і є – схизматами, або розкольниками, або, якби котрийсь греко-католицький Владика навів приклад конкретних і реальних злочинів проти греко-католиків, якими неодноразово заплямувало себе московське православ’я.
 
Але найцікавіше, що митрополит Сабодан вважає греко-католиків гіршими від поган. Він авторитетно стверджує, що всі греко-католики потраплять після смерті до пекла: «Тебе Господь прикликав бути захисником православної пастви, і ти, подібно до святого Василія Великого, повинен стійко стояти на сторожі Церкви. Тоді були аріани, в наші дні – уніати. Але тоді й тепер вони однаково розривають Церкву Христову і ведуть православних людей до страждань, на вічну загибель».
 
Святий Апостол Павло говорить про Боже милосердя, яке дає навіть поганам можливість спастися, не будучи християнами (див. Рим. 2, 13–16). Не хочеться вірити, що митрополит Сабодан є настільки некомпетентним у Святому Письмі, що не знає цієї біблійної істини. Не хочеться вірити, що знаючи цю істину, він навмисне вводить в оману свою паству. Тому висновок напрошується сам від себе: митрополит Сабодан вважає що греко-католики гірші від поган.
 
А якщо греко-католиків вважати гіршими від поган – то вони не є жодними християнами, і УГКЦ не є ніякою церквою, і Таїнства їхні неправдиві і недійсні. А якщо така справа з греко-католиками, то і вся Вселенська Спільнота Католицької Церкви не що інше – як безблагодатне зборище.
 
Тому й не дивно, що єпископ Бориспільський Антоній (Паканич), ректор Київських духовних академії та семінарії, на пряме запитання про дійсність католицького хрещення хитромудро відповів: «Відносно Вашого запитання про дійсність хрещення у греко- та римо-католиків хотів би зазначити, що в церковному житті важливе місце посідають канонічні норми, дотримання яких для віруючої людини є обов'язковим». Хоча питання дослівно була наступним: «Чому у деяких храмах написано, що хрещення у греко-католиків та римо-католиків недійсне? Невже це правда?». Як бачимо, ректор Київських духовних академії та семінарії фактично визнав недійсність католицького хрещення. А як же заяви про спільність, екуменізм, потребу єдності?
 
 
З текстів, розміщених на офіційному сайті УПЦ МП, також проглядається цікава тенденція: кількість контенту, який присвячений питанням Унії, є надзвичайно великою, що вказує на те, що УПЦ МП дійсно вважає існування УГКЦ великою проблемою для себе.
 
Також на основі цих текстів можна стверджувати, що УПЦ МП одним з своїх головних ворогів вважає греко-католиків. Окрім цього, як вже йшлося, сам Глава УПЦ МП вважає греко-католиків гіршими від поган, а ректор Київських духовних академії та семінарії фактично визнає недійсність Тайни Хрещення у католиків.
 
Архієреї УПЦ МП виявляють або кричущу некомпетентність у питаннях, про які пишуть звернення, або просто злу волю стосовно УГКЦ. Вони радо би хотіли, щоб держава притиснула греко-католиків і зовсім не готові визнати історичну дійсність.
 
Така поведінка священноначалія УПЦ МП як інтегральної частини РПЦ ставить під глибокий сумнів не лише щирість представників РПЦ на екуменічних зустрічах з католиками, але й сам смисл екуменічного діалогу з цією церквою-сестрою, яка злоститься то через екуменічні відносини між Римом і Стамбулом, то через будь-яке спілкування УГКЦ та УПЦ КП, то взагалі проголошує греко-католиків, особливо українських, головною перепоною до продовження екуменічного діалогу.
 
Двохтижневе ж передвесняне загострення католикофобії у деяких представників московського православ’я в Україні аж ніяк не сприяє тому, щоб УПЦ МП сприймати як партнера в екуменічному діалозі.
 
Цілком можливо, що майбутній правлячий єпископ Риму змушений буде зіткнутися з проблемою смислу екуменічного діалогу з РПЦ.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділя, 24 лютого 2013 р.

24.02.2013р. Б. / В Івано-Франківську встановлять пам’ятник Івану Павлу ІІ


Влада Івано-Франківська ухвалила рішення про встановлення в місті погруддя Папі Римському Івану Павлу ІІ.
 
Про це повідомив міський голова Віктор Анушкевичус під час зустрічі з делегацією Малопольського воєводства в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника.
 
Ідея належить міському голові, який переконаний, що на це заслуговує «великий поляк, перший слов’янський Папа Римський, який був щирим прихильником України». Пропозицію підтримали генеральне консульство Республіки Польща у Львові, місцеві польські товариства «Пшиязнь» та імені Францішека Карпінського.
 
Кілька років тому в Івано-Франківську одну з вулиць було перейменовано на честь Папи Івана Павла ІІ, на ній і буде встановлено погруддя.
 
В цьому році в Івано-Франківську також планують відкрити центр польської культури та європейського діалогу.
 
За словами Віктора Анушкевичуса, «поляки залишили в історії міста гарні сліди, і ми це цінуємо та маємо цінувати».
 
На Прикарпатті пам’ятники Папі Івану Павлу ІІ вже є в селищі Більшівці Галицького району та в місті Надвірна.

Джерела: Радіо Свобода

Воїни Христа Царя

субота, 23 лютого 2013 р.

23.02.2013р. Б. / «Те, що ми маємо стільки вірних, то є Божа ласка і Боже благословення», – о. Рафаїл, парох храму св. Василія Великого у Києві


У жовтні 2013 минає десятий рік, як отець Рафаїл сповнює душпастирську опіку над вірними храму святого Василія Великого у Києві. У цій розмові ми познайомимося ближче з отцем.

 
- Розкажіть, як ви починали свою дорогу до священства?

 
- До монастиря я вступив відразу після того, як Церква вийшла з підпілля – я став першим кандидатом (кандидатура – початковий випробувальний етап на дорозі монашого служіння). На той час діяло лише три монастирі: у Червонограді, у Львові – святого Онуфрія та у Гошеві на Ясній Горі, куди я вступив на новіціат. Приймав мене в монастир о. Макарій Грень, велика людина молитви, ісповідник віри. Чернечий постриг (облечини) давав мені разом з о. Макарієм отець-магістр Віктор Батіг. І я прийняв ім’я Рафаїл.

 
- А чому саме це ім’я?

 
- Хотів бути Йосифом, – сміється отець. Але отець Макарій порадив взяти собі ім’я Рафаїла. “Це ім’я одного з трьох архангелів, і воно вам підходить. Ви є Роман, і нехай ваше ім’я розпочинається на ту ж літеру – ім’я безтілесних сил, тобто Рафаїл”, – сказав о. Макарій. Не знаю, чому воно мені підходить, але я погодився і прийняв це ім’я.

 
- Кого б ви назвали серед Ваших духовних наставників, які провадили Ваше духовне життя протягом новіціату?

- Найперше я б згадав отця Ігнатія Янтуха. Разом з о. Макарієм Гренем енкаведисти вивезли його в 1947 році з Гошівського монастиря. Отця відправили до Сибіру на заслання, де він пробув довгі роки. Ці отці перші прибули після переслідувань: один як ігумен, другий як сповідник і духівник новіціату на Ясну Гору в Гошів. Того ж 1990 року в липні з Польщі прибув о. Теодозій Янків, який став нашим духовним провідником і магістром новіціату в Гошеві, а пізніше всіх нас забрав до Крехова – колиски василіянського Чину в Україні. Восени 1990 року частину монастиря було передано отцям-василіянам і 2 роки ми проводили у Крехові з магістром о. Теодозієм, який постарався, щоб перші 9 новиків поїхали на студії до Варшави.

 
- Як виглядало Ваше навчання у Польщі?

 
- 6 років я навчався у Варшавському університеті св. Івана Хрестителя (тодішній Вищій духовній семінарії св. Івана Хрестителя). У семінарії ми навчались, як у школі. Жили в Варшаві у монастирі Успення Пресвятої Богородиці на вулиці Медовій. Нашим духовним провідником був о. Йосафат Романик – проповідник, історик, який перед війною також жив і навчався в Крехівському монастирі на новіціаті, пізніше – в Лаврові та Добромилі. Головним настоятелем монастиря у Варшаві, а також протоігуменом провінції був теперішній Владика Василій (Медвіт). Коли я вже закінчував навчання, його було проголошено єпископом і місію бути головним настоятелем було передано теперішньому Владиці Володимиру (Ющаку), який є тепер єпископом Вроцлавсько-Ґданським.

 
- Вірні храму дуже люблять Ваші проповіді. Хто розвинув у Вас дар проповідування протягом навчання?

 
- Гомілетику в семінарії викладав нам кардинал Юзеф Глемп, Архієпископ Варшави, менше місяця тому його не стало. Як викладач він був дуже строгий та вимогливий. Нам було важко говорити проповіді, бо думали по-українськи, а проповідь мусили перекладали на польську. Для практики проповідника багато я почерпнув з досвіду спілкування з о. Теодозієм Янківим. У Крехові він, будучи нашим магістром, щовечора давав нам до роздумування коротеньку проповідь. Багато з них я записував, ще більше запам’ятав. У Польщі після висвячення на диякона я подорожував разом з Владикою Іваном Мартиняком, Митрополитом Перемисько-Варшавським, та прислуговував йому як диякон на архиєрейських літургіях. Тоді я мав нагоду слухати його змістовні і величні проповіді.

 
- Чи не хотіли Ви залишитися у Польщі для служіння священиком для української діаспори?

 
- У Польщі навіть не було думки мені залишатись, бо я чекав, щоб закінчити студії і повернутись на рідну українську землю, де треба було працювати. Я був з першого випуску, коли висвятили найбільше священиків-василіян: усього восьмеро. Серед чотирьох перших у 1997 році був наш ігумен о. Василь Тучапець, а на другий рік на свято Зіслання Св. Духа у на Святоюрській горі висвятили мене. Святителем став уже покійний Владика Юліан (Гбур), єпископ Стрийський.

 
- Куди Вас направили після закінчення семінарії у Варшаві?

 
- Три роки служив я священиком в храмі Пресвятого Христового Серця у монастирі Різдва Христового у Жовкві. Проте у 2001 році настоятелі нашої провінції – о. протоігумен Йосиф Будай, а також о. протоархимандрит Діонісій Ляхович попросили мене, щоб я залишив Жовкву і поїхав до Києва, бо перед приїздом Папи наша Провінція завершила будувати монастир у Києві. Збудував його всіма знаний, улюблений і перший ігумен цього монастиря о. Теодозій Янків. На його прохання мене було переведено в Київ.

Звичайно, зі сльозами на очах покидав я Жовкву. Я це місто дуже любив, бо про Жовкву ще з дитинства читав багато старих “Місіонарів”. Із дитинства мав мрію побувати там. Навіть і не думалось, і не снилось, що я буду робити у прекрасному храмі Христового серця та на той час зруйнованому монастирі Христового Різдва перші кроки свого священичого служіння. Жовкву не хотів покидати ще й тому, що це велика парафія, тисячі вірних, які приходили кожного дня і я дуже звик до людей. Кожного року під час літніх канікул отець протоігумен – в той час Теодозій Янків – давав мене до цього чудового монастиря.

Молодь, діти виростали на очах. З багатьма був знайомий особисто – з родинами, сім’ями, і жовківчани мене любили. Коли в 2001 році мені запропонували залишати Жовкву і йти до Києва, я дуже не хотів іти, бо казав “куди йти? Порожня церква, людей немає, що я там буду робити?” Але отець-протоархимандрит Діонісій Ляхович під час канонічної візитації в Жовкві покликав мене до себе і каже: “Отче Рафаїле, я вас дуже прошу, не заставляю, але прошу, – хоча мав право, звичайно, під наказом обіту послуху мене відправити до Києва. Цього він не зробив. – Разом з о.-протоігуменом підіть в Київ і побачите: Бог буде благословити. Приїде Папа Римський Іван Павло ІІ і на початок вашої праці будете мати благословення особливе, а за рік-два будете мати людей”.

 
Коли я прийшов до Києва, так воно і сталось. Побачив 5-10 людей після візиту Блаженного Папи Івана Павла ІІ, який відвідав наш храм, молився в цьому храмі, благословив його. Після візиту Блаженного Папи я побачив, як 10-15 людей почали ходити до нашого храму першого літа-осені 2001 року. Спочатку я зневірився, навіть думав просити протоігумена, щоб іти до іншого монастиря, але отець Теодозій каже: “Молімось, гарно просімо, проповідуймо. Маємо вже чудовий чоловічий хор в церкві, а Господь Бог буде своє робити. Ми ж робім своє, що від нас залежить, а Господь буде робити чуда через нашу працю, через наше життя, через відкритість до всіх людей доброї волі, які переступали через поріг того храму”. І так, направду, з кожним роком число вірних зростало. Ми розпочали парафіяльну діяльність.

Блаженніший Любомир Гузар надав нам статус парафії, я був першим парохом цього храму. Тоді якось ми почали бачити ті плоди, не скажу, нашої, праці, бо то собі не треба нічого приписувати. Те, що ми стільки маємо вже сьогодні вірних, стільки молоді і дітей – то є Божа ласка і Боже благословення. Бо починали ми нашу працю в храмі з однієї Літургії, утреню і вечірню. Єдина Служба Божа була вранці. Пізніше ми зробили дві Служби Божі у неділю, бо побачили, що людей вже більше, їм уже в храмі тісно. З кожним роком ми бачили, що число вірних зростає і на сьогодні вже маємо три Служби Божі. І вже людям теж тісно, треба робити четверту. Але ми собі це не приписуємо, хоча, звичайно, то є Боже благословення, зріст, розквіт нашої парохії. Я завжди кажу, що це є молитва і особливе заступництво для нас Блаженного Папи Івана Павла ІІ, який дуже любив Україну і який перший переступив поріг щойно збудованого храму, ще не освяченого. Молився у храмі, благословив його і благословив початки нашої праці. А з його благословення видно, що Господь Бог направду діє і буде діяти, наша парафія буде зростати, скріплюватись і працювати дальше для слави Божої, для добра Церкви, для добра нашого народу.

 
- Ви є парохом храму від 2003 року. Скажіть, які спільноти діють при парафії Св. Василія Великого?

 
- У нашій парохії від самих початків проводимо катехизацію дітей, і це дуже важливо, бо сьогодні виховуємо дітей, а завтра будемо мати добрих вірних. Тільки за останній рік ми похрестили 252 дітей. З кожним роком збільшується кількість дітей до першої сповіді та причастя. Через 5-10 років їх буде вже не 52, але, думаю, 152. Це гарно, бо ті родини, ті сім’ї, яких ми катехизували, тепер є вірними нашого храму, народжують і виховують дітей, і, звичайно, їх вони приводять до храму. При храмі найбільша увага присвячена дітям. Сестри-служебниці кожної неділі катехизують їх та приготовляють до першої сповіді. Катехитка Мар’яна зустрічається з наймолодшими парафіянами нашого храму, дошкільнятами. Теж при храмі приготовляємо подружні пари до важливого етапу – подружнього життя, до вінчання. Кожного понеділка християнський психолог, а кожної середи – священик проводить зустрічі, приготовляючи їх до Таїнства шлюбу. Крім того, кожної неділі о. Роман проводить зустрічі з молоддю, де відбувається читання святого Письма, роздуми над Словом Божим, молитва, а також – екскурсії до святих місць, культурні заходи. При храмі діє спільнота “Калео”, проводиться курс “Альфа”. Спільнота має на меті проповідь Христа і поглиблення віри у Бога. На цих зустрічах читається Святе Письмо, роздумується над ним, є спільна молитва і трапеза, ділення в групах. Це все існує для того, щоб люди пізнали Бога, одне одного та заприязнились. При нашій парафії є невеличка спільнота “Рух назаретанських родин”, також – зустрічі для СУМівців.

 
- Ви є духовним провідником спільноти “Матері в молитві”. Розкажіть детальніше про місію спільноти.

 
- Ця спільнота діє вже 2 роки. Якось так вибрали мене матері. Я з ними зустрічаюся кожного місяця – у першу і третю суботу. Ми збираємося у храмі з матерями і всіма бажаючими і молимось за дітей: за благословення Боже, за навернення і добру долю, за здоров’я не тільки тих дітей, яких приходять матері, а й за всіх дітей нашої парохії та за дітей цілого світу. Читаємо Святе Писання, молимось вервицю, акафіст та молебень, маємо духовні подорожі – паломництва до святих місць. Вже їх було дві. Отець Роман їздив у травні 2012 року у Крехівський монастир та в Жовкву, відвідав святі місця та чудотворні ікони у Крехові та мощі св. мученика Партенія в Жовкві. А в жовтні 2012 року я їздив зі спільнотою на Ясну Гору в Гошів, де ми теж цілий день перебували в молитві й духовних роздумах, відбували Хресну дорогу, молилися на вервиці. Цього року, як Бог нам позволить, поїдемо в Івано-Франківський монастир Христа-Царя і в монастир в Погоню, де є чудотворна ікона Матері Божої. Там хочемо пробути день в молитві. Також кожної останньої п’ятниці місяця ми молимося з вірними на вервиці за благословення Боже на наш український народ, а також за з’єднання всіх Церков.

 
- Щоразу, прийшовши до храму, ми бачимо дбайливо укладені квіти біля ікон, а на свята – чудові екібани при тетраподі. Де ви набули цього дизайнерського хисту до праці з квітами?

 
- З дитинства моя мама та моя покійна бабуся привили мені любов до квітів. Жоржини, чорнобривці, хризантеми, троянди, які доглядали мама з бабусею. Багато мене запитують: “Отче, звідки ви так любите квіти, як у вас так виходять композиції й екібани?” Я не можу дати відповіді. З дитинства я звик, що кожної неділі на нашому столі мав бути гарний букет з живих квітів. Я старався його укладати сам. З дитинства відвідував чудотворні місця, які в той час були переслідувані, закриті, знищені. З вірними греко-католиками підпільної Церкви з м. Коломия пішки ми ходили в Зарваницю. Я відбув 5 піших прощ ще з 8 класу. Ми йшли 3 дні. Ходили ми і до Грушева, де об’явилась Мати Божа і провістила дальшу долю України. Що я міг привезти до чудотворного місця? Звичайно, молитву, добре щире серце і, хоч деколи це було незручно, але я з дому віз гарний букет живих квітів. Купував вазу, батьки давали гроші, і віз живі квіти. Пізніше, коли я пішов в монастир, з квітами треба було дуже часто мати справу. Плащаниця, Різдво, ялинки, храмові празники у Крехові, у Жовкві і у Варшаві. Оформлення завжди доручали мені – знали, що я люблю квіти. Я їхав з отцем-настоятелем на ринок і пізніше укладав ті квіти, деколи й цілу ніч. Не знаю, звідки мені той дар – мабуть від Господа Бога, бо не кожен його має. Я собі його не приписую, але якось так з кожним роком це мені виходило краще і того мене ніхто не навчав. У Києві маємо праці багато. Перед великими празниками мені допомагають укладати екібани дизайнери. Квіти і кольори підбираю я і кажу, як вони мають укласти. А на звичайні неділі і свята прикрашую храм я. І дякую Богові, що дає мені силу і бажання. Також прикраси є заслугою вірних, які складають свої пожертви на квіти для храму. Стараємося завжди, щоб храм був чистий, гарний і прикрашений. Бо храм – є місцем живої присутності Бога, і гарно, щоб це місце було прикрашено квітами.

 
- Дякую за цікаву розмову, отче. Слава Ісусу Христу!

 
Розмовляла Соломія Щур

 
Коротка біографічна довідка:

 
1971 р. – народився у м. Коломия.
6 березня 1990 року – вступає до монастиря отців-василіян на Ясну Гору в Гошеві.
1991 рік – приймає чернечий постриг з іменем Рафаїл у Крехові та відбуває там новіціат (магістр – о. Теодозій Янків).
1993-1998 роки – навчається у Варшаві.
Червень, 1998 рік – Владика Юліан Гбур в соборі св. Юра у Львові висвячує о. Рафаїла на священика.
1998-2001 рік – служіння в Жовкві у храмі Христового серця та монастирі Христового Різдва.
2001 рік – о. Рафаїл був переведений до Києва, щоб продовжити своє служіння у монастирі св. Василія Великого. Починає розвивати пастирське служіння для вірних греко-католиків.
6 жовтня 2003 року - Декрет Блаженнішого Любомира (Гузара) про заснування при монастирі парафії. Отець Рафаїл стає першим парохом.


Джерела: http://osbm-kyiv.com.ua/archives/5098 Монастир Св. Василія Великого, Київ

Воїни Христа Царя

пʼятниця, 22 лютого 2013 р.

22.02.2013р. Б. / Патріарх УГКЦ: «Ми народ, у якого вкрали історію»

 

«Ми народ, у якого вкрали історію»




Джерела: http://ugcc.tv

Воїни Христа Царя

22.02.2013р. Б. / «Патріарший собор - видимий знак невидимої дійсності, який ми залишимо нащадкам на підтвердження своєї віри в Бога», - Патріарх УГКЦ


В УГКЦ у рамках святкування Року віри та з нагоди 1025-річчя  Хрещення Русі затвердили низку важливих заходів. Серед цих заходів головна подія - Всецерковна проща до Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві та його освячення - відбудеться 17-18 серпня. Розповідаючи про перебіг прощі, Блаженніший Святослав (Шевчук), Патріарх УГКЦ, в інтерв’ю для греко-католицького часопису «Наш Собор» висловив сподівання, що це паломництво буде одним із важливих елементів будівництва Собору.

«Це буде Всецерковна проща і ми очікуємо на приїзд тисяч наших вірних з усього світу, - сказав Патріарх УГКЦ. - Ми хочемо разом зібратися в нашому, ще не завершеному Патріаршому соборі на березі Дніпра, щоб святкувати нашу віру, яку ми отримали у Володимировому Хрещенні». На переконання Блаженнішого Святослава, Хрещення Русі-України було моментом оновлення українського народу, внутрішньої духовної революції, яка потім вилилася в розквіт суспільства, науки та культури. «Життя Русі-України тоді змінилося на краще у всіх вимірах існування людини. Отож я сподіваюся, що духовна революція і духовне відродження можливе й сьогодні. Це залежить від кожного з нас», - додав він.

Крім того, на думку Патріарха Церкви, Патріарший собор є символом єдності Церкви не тільки в Україні, а й у світі, тому його будівництво вимагає не лише цегли та цементу, а й, передусім, духовної дійсності. «Символіка і внутрішній зміст будівництва Собору диктує моральний імператив певних правил, за допомогою яких ми приймаємо пожертви, котрі є релігійним актом конкретної особи», - пояснив Патріарх УГКЦ. За його словами, пожертва є актом, який людина чинить у напрямку до свого Творця, тому важливо зберегти його чистоту.

«Будуючи Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві, ми творимо певний символ, який, як не один раз наголошував Блаженніший Любомир (Гузар), є символом  єдності нашого народу. Стіни і баня собору – це лише  видимий знак невидимої дійсності, який нинішнє покоління залишить нащадкам на підтвердження своєї віри в Бога», - зауважив Глава Церкви.

Пригадуємо, що рішення про освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового в Києві з нагоди 1025-річчя Хрещення Русі-України було прийнято на Постійному Синоді Єпископів УГКЦ, який проходив 13-17 лютого цього року в Княжичах біля Києва.



Департамент інформації УГКЦ

середа, 20 лютого 2013 р.

20.02.2013р. Б. / Патріарх УГКЦ: Для українців бути собою - означає будувати «Український світ»


Глава УГКЦ Святослав Шевчук про українську ідентичність, розколи і розкольників, імперські наміри і свою готовність стати Патріархом

Журналіст Анатолій ХЛІВНИЙ зустрівся з Верховним Архиєпископом Києво-Галицьким, Патріархом Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) Святославом Шевчуком, щоб задати питання на злобу дня про життя і служіння українських уніатів.
 
- Ваше Високопреосвященство, Вас рідко можна застати в Києві. Ви постійно перебуваєте в роз'їздах і дуже часто - за межами України. З чим це пов'язано?
 
- Українська Греко-Католицька Церква дуже велика і за кількістю вірних, і територіально. Ми на сьогоднішній день є багатокультурною, багатомовною, глобальною Церквою. Коли мене обрали главою УГКЦ, я урочисто пообіцяв, що всіх відвідаю. Тому доводиться бути в роз'їздах. Ось уже два роки минуло, а я ще не відвідав усі єпархії ввіреної мені Церкви. Зокрема, мене ще чекають кілька єпархій в США, Канаді, Австралії. До того ж ми – Церква, що динамічно розвивається, тому довго на одному місці сидіти не можна.
 
- Існує думка, що вірні УГКЦ - українці, а серед римо-католиків переважають поляки. Різдво за григоріанським календарем в народі так і називають: польське. Чи немає непорозумінь на цьому грунті?

- Дуже часто ми, щоб легко собі щось пояснити, намагаємося спрощувати дуже складну дійсність. Насправді сьогодні і Римо-Католицька Церква (РКЦ) в Україні, і УГКЦ - багатонаціональні. Якщо ви скажете, що римо-католики, наприклад, у Житомирі - поляки, вони на вас образяться. Хоча на західноукраїнських землях, зокрема, на Львівщині, латинська Церква сильніше зберігає свою, я б сказав, ностальгічну польську ідентичність. Але в цілому і в РКЦ в Україні, і в УГКЦ український елемент є домінуючим. Тому ніяких непорозумінь на національному чи на іншому грунті у нас з римо-католиками бути не може. Навпаки, ми не відчуваємо якоїсь драми роз'єднання, тому що є дітьми єдиної Вселенської Церкви, які просто служать в різних обрядах. Я думаю, що збереження багатства різних традицій не є перешкодою, а навпаки, користю для українських віруючих.
 
- Наскільки інтенсивним є діалог між греко-католиками і православними в Україні? І чи існує він взагалі?
 
- Слово «діалог» багатозначне. Якщо ми говоримо, що діалог - це спілкування, то ми спілкуємося в такому, я б сказав, неформальному вигляді. Дуже важливим простором для спілкування всіх християн і віруючих в Україні, зокрема, між традиційними Церквами Київської традиції, є формат діяльності громадської організації Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій. Тут часом ми стаємо здатними разом на дуже цікаві дії. Наприклад, три великі Церкви України - Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Київський Патріархат і УГКЦ - зуміли 1 грудня 2011, коли ми святкували 20-річчя проведення референдуму про незалежність України, разом зробити відозву до українців, говорячи про духовні причини економічної і соціальної кризи в країні.
 
Якщо говорити про діалог, як про якийсь двосторонній формат, де відбувається спілкування в ім'я вирішення тих чи інших наболілих питань або пошуку єдності між собою, то, на жаль, такого формату ще сьогодні немає. Але ми живемо в одній країні, є членами одного й того ж громадянського суспільства і, більше того, стоїмо на єдиній платформі, яка об'єднує всіх християн. Це Таїнство Хрещення. Це те, що ми сьогодні називаємо екуменічним діалогом.
 
- На останньому Архиєрейському Соборі РПЦ якраз таїнство хрещення стало каменем спотикання між УПЦ МП і УГКЦ. Мова йде про доповідь митрополита Київського Володимира (Сабодана), про докори на вашу адресу за визнання Таїнства Хрещення в Київському Патріархаті.
 
- Чесно кажучи, я здивований такою заявою, тому що солідні православні богослови, ймовірно, не можуть не знати, що, відповідно до вчення Католицької Церкви, ми визнаємо хрещення всіх, хто робить його, взиваючи ім'я Пресвятої Тройці і застосовуючи воду. Таким чином, ми визнаємо дійсність хрещення і протестантів, і православних. Згідно нашої доктрини, конфесійна приналежність того, хто хрестить, тут не має ніякого значення. З того, що я міг відчути, читаючи це повідомлення, тут мова йде не стільки про Таїнство Хрещення чи богословську дискусію щодо його справжності, скільки про те, що я направив лист у так звану неканонічну структуру. Якщо я когось образив, прошу вибачення. Але треба пояснити, в чому полягає моя неправота.
 
- Тобто для УГКЦ Московський і Київський Патріархати є рівними канонічними структурами, чи мова про канонічність не йде?
 
- Для того, щоб правильно вибудовувати діалог між Церквами, потрібно поважати богослов'я і канони один одного. Не в нашій компетенції визначати, хто канонічний, а хто ні в православному світі.
 
- Однією із перших Ваших заяв після обрання на посаду глави УГКЦ була заява про визнання Вас Патріархом. Як із цим справи?
 
- Тут йдеться про якесь медійне непорозуміння. На моїй першій прес-конференції мене запитали, чи буду я прагнути до патріаршого достоїнства. Я сказав: очевидно, так. Ви про це скажете Папі? Я сказав: очевидно, так. Але це не означає, що я буду вимагати щось від Апостольської Столиці чи привласнювати собі право зазіхати на те, що відноситься до виключної компетенції Святішого Отця. Тут мова йде про те, що за останні 20 років ми маємо можливість небувалого розвитку нашої Церкви, якого ще не було в інші періоди. Наша Церква дійсно дуже динамічно розвивається. Це можна побачити у всіх вимірах церковного буття. А розвиток кожної східної Церкви завжди прямує до вершини, яку сьогодні і в католицькому, і в православному світі називають патріаршим достоїнством чи устроєм. Цей устрій не приходить ззовні, він приходить зсередини. Тому якщо ми говоримо, що наша Церква дійсно зріла, що по суті вона є самокерованою, оскільки має свій Синод, як вищий законодавчий орган, то ми маємо на сьогодні Церкву, яка живе згідно патріаршого устрою. І зі Святішим Отцем чи іншими Церквами ми спілкуємося, виходячи з усвідомлення своєї зрілості. Таким чином, тут не йдеться про вимогу, яку я повинен комусь скерувати, про рекламацію якогось титулу, якого мені не вистачає. Мова йде про те, щоб той рівень розвитку Церкви, який ми сьогодні маємо, став відомий в світі.
 
- Чим більше Церква розвивається, тим більше стає самостійною. Де межа цієї самостійності?
 
- УГКЦ - помісна Церква. Це означає, що всі питання, що стосуються її внутрішнього життя, повністю відносяться до її компетенції. Якщо говорити про зовнішній, міжнародний вимір, то ми живемо синхронно з Вселенською Церквою.
 
- Які взаємини Вашої Церкви з державою? Чи не втручається вона у внутрішні справи Церкви?
 
- Є закон, що регулює діяльність релігійних організацій. Він далекий від досконалості, тому наша Церква разом з іншими релігійними організаціями намагається запропонувати певні зміни в цей документ. З іншого боку, є ще питання: а як цей, нехай не до кінця досконалий, закон виконують на місцях? І тут виходить, що до одних закон застосовують поблажливо чи не змушують виконувати букву закону, а інших переслідують за відступ від йоти чи титли. Є різне ставлення до різних конфесій у різних регіонах. І різниця у ставленні залежить частково від того, наскільки численною є та чи інша конфесія в регіоні. Нам би хотілося, щоб рівне ставлення було до всіх, наприклад, в питанні виділення земельних ділянок під будівництво храмів.
 
- Нещодавно в українських ЗМІ пройшла інформація, що в органах державної влади може бути зареєстрована ще якась Українська Правовірна Греко-Католицька Церква на основі групи «підгорецьких отців» - декількох єромонахів, кілька років тому відлучених від УГКЦ ...
 
- Перше, що б я хотів підкреслити, що сьогодні в УГКЦ розколу немає. У своєму внутрішньому житті ми єдині, як ніколи. Але не склали зброю ті, які хотіли б, щоб наша Церква була розколота чи перестала існувати. Ця група, про яку ви згадали - «підгорецькі отці», - ніякого відношення до нашої Церкви не має. Більше того, вона не має ніякого відношення до Католицької Церкви. І про це є офіційна заява Ватикану. Ця група сектантського типу займається мімікрією, камуфлюючись під Греко-Католицьку Церкву, більше того, змагаючись за офіційне державне визнання. Але я думаю, що нашим державним мужам вистачить мудрості, аби в таких питаннях не робити помилок. Хоча, відверто кажучи, я не здивувався б, якби з боку держави таке визнання відбулося. Наша Церква у своїй історії такі акції вже бачила. Взяти хоча б Львівський псевдособор (Собор 1946 року, тоді УГКЦ під тиском радянської влади приєдналася до РПЦ. - «НГР»), на якому група священиків, які не мають права виступати від імені Католицької Церкви, привласнила собі це право, і влада це визнала. Можливо, десь подібний сценарій хтось прокручує і зараз.
 
- Восени минулого року в Москві почався збір підписів під «Хартією возз'єднання нашого народу», згідно якої ініціюється проведення референдуму щодо об'єднання в конфедерацію Росії, України і Білорусії. Багато в чому ця ідея перегукується з ідеєю «Русского мира», яку просуває РПЦ ...
 
- Ідея «Русского мира» базується на ідеологічній основі, яка не має нічого спільного ні з Церквою, ні з історією. Це концепція, в якій свого часу ЦК КПРС побачив дуже підходящий ідеологічний інструмент. Зараз ця псевдонаукова платформа реанімується, як імперіалістична ідея відновлення Радянського Союзу. Ідея «спільної колиски», коли переноситься в суспільство, проявляється в таких ось ініціативах об'єднавчого референдуму. Коли її переносять на церковну платформу, то з'являються ідеї так званого «Русского мира», хоча правильно його назвати «Російський світ». Ми дуже чітко розуміємо, що за цим стоїть, яка причина і які цілі переслідуються. Думаю, у освіченої людини як в Україні, так і в Росії, спроби реанімувати такі пустоцвіти радянської ідеології можуть викликати лише іронію. Українці мають свою, зовсім іншу концепцію.
 
- У чому вона полягає?

- Свого часу цю концепцію сформулював мій великий попередник Йосип Сліпий. Вона полягає в одній простій фразі: «Бути собою». Для нас, українців, бути собою - означає будувати «Український світ». Це не концепція протистояння проти когось. Ми народ, у якого вкрали історію, і сталося це на догоду тим чи іншим імперським ідеологіям. «Український світ» - це світ вільної людини, народу, який народився більше тисячі років тому під час хрещення Русі.

За матеріалами NG Religion

Джерело:   Воїни Христа Царя

20.02.2013р. Б. / «Бенедикт XVI, як Мойсей на горі, молитиметься за свій народ, що змагається в долині»


Мойсей, що молиться на горі, в той час, як його народ воює в долині, - цією біблійною картиною кардинал Джанфранко Равазі охарактеризував майбутню роль Бенедикта XVI.
 
З 17 по 23 лютого Президент Папської ради в справах культури кардинал Джанфранко Равазі проводить  у Ватикані реколекції для Папи та Римської курії. 

Промовляючи від імені всіх присутніх, кардинал Равазі висловив Бенедиктові XVI почуття любові, вдячності та захоплення. Посилаючись на згаданий епізод зі старозавітної Книги Виходу, проповідник зазначив, що «ми залишаємося в долині, де є Амалик, де порох, страх, тривоги, але також надії і сподівання, в тій долині, де Ви перебували з нами протягом цих восьми років. Відтепер і надалі, однак, ми будемо знати, що на горі є Ваше заступництво за нас». 

Тема цьогорічних реколекцій «Ars orandi, ars credendi. Боже обличчя та обличчя людини в молитві псалмів». Під час вступної конференції кардинал Равазі пригадав, що завданням духовних вправ є перевірка сумління, впорядкування своїх розпорошених почуттів. Це – нагода «звільнити душу від шару землі, від болота гріха, піску вульгарності, кропиви пліток, що, – підкреслив проповідник, – особливо в ці дні безперервно заповнюють наші вуха». Духовні вправи, за його словами, це також час аскетизму, підтримуваного «винахідливістю» молитви, поєднаної з богословською суворістю. 

Біблія пропонує нам молитовні тексти у формі псалмів. Відомий знавець Святого Письма кардинал Равазі, виокремив чотири головні моменти молитовного акту, якими є дихати, думати, боротися та любити. Отож, по-перше, молитва є диханням, суттєвим актом для віри, подібно до ролі дихання для життя. Але молитва – це не тільки емоція чи інстинкт. Не менш важливим актом є думання, адже молитва є актом розуму, який включає бажання волі. В контексті боротьби проповідник зазначив, що справжня молитва завжди включає елемент страждання і благання, зверненого до Бога, в ній завжди присутня складова змагання, що зроджується із труднощів зрозуміння Божої волі. Особливою ж характеристикою християнства є досвід Бога, як любові, а тому в християнській молитві не може забракнути виміру «святкової близькості, розмови». 

П’ятою складовою частиною молитви, що поєднує чотири вищенаведені слова, є тиша. «Двоє насправді закоханих, – пояснив кардинал Равазі, – вичерпавши увесь запас спільних тем своєї любові, якщо вони насправді закохані, то дивляться один одному в очі та мовчать». Молитва, за його словами, не є чимось відмінним, вона є мовчазним перетинанням поглядів, яке пробуджує справжнє молитовне споглядання. 

За матеріалами: Радіо Ватикан

Джерело:    КРЕДО