Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 30 червня 2017 р.

30.06.2017р. Б. / Міжнародний Форум «Шляхи розбудови миру в Україні»

27 червня 2017 р. в м. Києві відбувся Міжнародний форум «Шляхи розбудови миру в Україні». Форум організований Комісією Української Греко-Католицької Церкви Справедливість і Мир у співпраці з Українською соціальною академією в рамках проекту Робоча група «Justice, Peace & Democracy».

Форум став продуктивним комунікативним майданчиком, на якому представники державної влади, громадських організацій, науковці, вітчизняні і зарубіжні експерти висвітлювали та аналізували ключові проблеми, які стоять на перешкоді розбудови миру, а також обговорювали можливі рекомендації щодо діяльності різних державних та громадських інститутів задля його досягнення.

Дискутантами першої панелі «Розбудова миру в Україні: внутрішні цілі та орієнтири» були Юрій Рубан, Керівник Головного департаменту з питань гуманітарної політики Адміністрації Президента України, Андрій Васькович, Президент МБФ «Карітас України», Алім Алієв, співзасновник громадської організації Крим SOS, Віолета Артемчук,  координатор гарячої лінії громадської організації Донбас SOS. Модерував дискусію представник Комісії УКЦ Справедливість і Мир Петро Дарморіс. Спікери особливо акцентували на важливості комунікації між інститутами державної влади та громадянським суспільством, адже відсутність такої комунікації поглиблює упереджене ставлення одні до одних та недовіру суспільства до влади. Спікери також підкреслили, що відповідальність за миробудування в Україні несе кожен громадянин. Так за словами п. Віолети Аретмчук, «творити мир може кожен, як і творити війну на своєму місці». П. Алієв додав, що в цьому процесі важливо протистояти інформаційній пропаганді і найперше – говорити і поширювати правду, бо саме вона є тією «тканиною», яка об’єднує суспільство і може загоїти рани минулого.

Друга панельна дискусія мала на меті висвітлити погляд на проблематику з міжнародної перспективи і її учасниками були Монс. Луїс Окулік, секретар Конференції Католицьких Єпископів Європи, Фабіо Делла П’яцца, Керівник відділу політики представництва ЄС в Україні та Штеффен Шварц, Делегат Карітас-Австрія в Україні. Модерував дискусію Олександр Цвєтков, Надзвичайний і Повноважний посол України. Дискутанти наголошували, що питання розбудови миру є більш складне і комплексне, ніж питання війни і війна є результатом того, що щось пішло не так в процесі розбудови і утвердження миру в суспільстві. Саме тому ключовим завданням у цьому напрямку є створити умови, що приведуть до миру і в цьому плані, як зазначив Штеффен Шварц, в Україні є великий потенціал, адже, навіть в час такого конфлікту, українське суспільство залишається сильним і потужним з великим потенціалом.

Під час підсумкової дискусії за участю о. д-ра Михайла Мельника, Голови Комісії УГКЦ Справедливість і Мир, Петра Дарморіса, координатора проектів Комісії, Андрія Сухарини, Політичного аналітика Фонду «Демократичні ініціативи» та Михайла Міщенка, Заступника директора соціологічної служби Центру Разумкова було зроблено загальний огляд соціологічних досліджень щодо взаємодії влади, громадянського суспільства та Церков і релігійних організацій, а також презентовано і обговорено результати аналітичного дослідження «До миру – всупереч війні», яке було здійснено в рамках діяльності Робочої групи «Справедливість, Мир і Демократія».  

Завдання цього дослідження були наступними:
1) Виокремити відкриті дискусійні питання в суспільстві, які є найбільшими подразниками;
2) Скласти перелік найбільш важливих довготривалих проблем у суспільстві, які загрожують його розвитку;
3) Скласти перелік рекомендацій для органів державної влади, громадянського суспільства та Церков і релігійних організацій задля знешкодження конфліктогенних факторів.

Загалом, від початку діяльності Робочої групи – за період з березня по червень 2017 р. – проведено 6 тематичних фокус-груп (виклики у соціальній сфері; проблеми економіки; політичне життя країни; цінності українського суспільства; міжрелігійний діалог; міжнародний фокус), у яких взяло участь понад 60 експертів. Також за цей період проведено 5 регіональних (Житомир, Луцьк, Одеса, Харків, Запоріжжя) Круглих столів під спільною темою «Від конфліктів до розбудови миру: виклики і досвід регіонів». Метою цих зустрічей було виявити основні проблемні фактори, які спричиняють різного року конфлікти і суспільні непорозуміння, проаналізувати причини їх виникнення і найголовніше – напрацювати практичні рекомендації щодо діяльності різних суспільних інститутів, зокрема влади, громадськості та Церков і релігійних організацій щодо їхньої діяльності задля розбудови та утвердження миру і справедливості в українському суспільстві.

Дослідження показує, що в українському суспільстві ключовими є три загальних проблеми, які і визначають напрямок суспільних дебатів:
-  Ситуація на Донбасі та встановлення миру;
-  Слабка економіка та низький життєвий рівень широких верств населення;
-  Високий рівень політичної та побутової корупції.

Ці аспекти на сьогодні найбільше хвилюють українське суспільство, однак думки різних верств людей є розділеними стосовно можливих варіантів їхнього вирішення. У суспільній думці сучасної України переважає переконання, що для досягнення громадянської злагоди й стійких умов для стабільного розвитку у бік побудови демократичної, правової України потрібно вирішити власне ці три основні проблеми.

Проаналізувавши всі проведені зустрічі Робочої групи, було сформовано ряд загальних рекомендацій для ключових суспільних інститутів, детальніше з якими можна ознайомитись на інформаційних ресурсах Комісії УГКЦ Справедливість і Мир.

четвер, 29 червня 2017 р.

29.06.2017р. Б. / Сьогодні – 150-літній ювілей коронації чудотворної ікони Матері Божої Зарваницької

29 червня виповнюється 150 років з часу коронації Зарваницької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці. За багатовікову історію Подільська святиня стала особливим місцем благословінь та ласк, які за посередництвом Пресвятої Богородиці щедро зсилає Всевишній. У хвилини радості чи горя, під час епідемій, воєнних лихоліть, переслідувань, прийняття важливих рішень чи з проханням про зцілення від важких хвороб. неустанно линуть молитви про заступництво і милість Божої Матері.  Щира молитва, слова від самого серця ніколи не залишаються  не вислуханими.

У світі чимало коронованих ікон. Одна з них – Зарваницька чудотворна ікона Пресвятої Богородиці. Коронування ікони Богородиці з одного боку є привселюдним визнанням надзвичайного чудотворного місця в житті Церкви. Це визнання вислуханих сотень тисяч молитов, оздоровлень, які відбулися завдяки посередництву Пресвятої Богородиці. У Католицькій Церкві коронування ікон є особливим актом відзначення найшановніших чудодійних зображень Богородиці. Літургійний акт коронування здійснює Папа або делегований єпископ. Освячені корони називають «папськими» або «римськими». Коронування Діви Марії Царицею Неба від Самого Бога відповідно до доктрини Католицької Церкви, є одним з епізодів, що входять у цикл Внебовзяття, і останнім епізодом її життя.

Наприкінці XIX століття, завдяки ентузіазму та копіткій праці тодішнього пароха о. Порфирія Мандичевського, Зарваниця стала всегалицьким Марійським центром. Спричинився до цього тодішній митрополит Спиридон Литвинович, який походив з Мужилова, що в кількох кілометрах від Зарваниці. Отець Порфирій та його сотрудник о. Фома Левицький власним коштом у складі делегації з вісімнадцяти осіб виїхали до Ватикану на святкування 1800-річчя мученицької смерті святих апостолів Петра і Павла та на канонізацію Йосафата Кунцевича, які відбулися 28-29 червня 1867 року.

Саме тоді Папа Пій ІХ поблагословив корони для чудотворної ікони Зарваницької Божої Матері.

Власне коронація чудотворної ікони величаво відбулася 28 серпня 1867 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці.

На жаль, оригінальні документи і свідчення учасників, які перебували у місцевому церковному архіві, не збереглися, оскільки були знищені радянською владою у 1940 роках. Відомо про цю важливу подію з пізніших переказів, зокрема в «Українському католицькому віснику» за 1938 рік читаємо:: «Папа Пій ІХ поблагословив корону, що коштувала 83 золотих ринських. Коронація відбулася в 1867 році. Мав її довершити митрополит Спиридон Литвинович, але він занедужав і вислав свого делегата. На це велике торжество зібралося 80 священиків, 100 процесій і безчисленні маси народа. Людей було так багато, що самі фіри стояли дорогою на  довжині 2 км.  Коронаційні торжества тривали три дні…»

Святіший Отець Пій ІХ, за рекомендацією кардинала Йоана Сімеоні, окремим декретом відновив відпусти для прочан, надавши Зарваниці відпустового значення. Відпусти мали починатися на Вознесіння Господнє і тривати у всі неділі й торжественні свята аж до Покрови Пресвятої Богородиці включно.

Сьогодні Марійський духовний центр «Зарваниця» входить до 20 найвідоміших паломницьких центрів Європи.

Доречно згадати, що саме Зарваницькій чудотворній іконі Пресвятої Богородиці у 2001 році нині святий Папа Іван Павло II доручив своє паломництво Україною.

Життєдайне «джерело Поділля» якраз є тим яскравим прикладом в українському християнстві, що показує скільки поколінь прибігало за допомогою і заступництвом Пресвятої Богородиці. Ані татари, ані турки, знищення церков та монастирів, ні вивіз Господнього люду на Сибір, ні заборони відкрито відправляти Служби Божі, ні гоніння на монахів, ані московська та німецька окупації разом узяті не тільки не знищили цю землю і чудотворні ікони, а навпаки, додали сил і натхнення вірним уповати на Бога і Його допомогу і розпочати нову еру християнського відродження України.

Підготувала Надія ШПОДАРУНОК

Джерело:  Воїни Христа Царя

середа, 28 червня 2017 р.

28.06.2017р. Б. / “Ми молилися за своїх товаришів, які перебувають зараз на передовій…”, – військовий паломник

Лейтенант Богдан Гайдук з Могилів-Подільського прикордонного загону став один з членів української делегації, яка взяла участь в Міжнародному військовому паломництві. Передають Патріоти України.

Богдан служить у відділі прикордонної служби “Могилів-Подільський”. Він родом з Горлівки Донецької області, яка нині захоплена російськими військами і їх поплічниками. В окупації залишилася сім’я військового. Молодий лейтенант каже, що до останнього не знав, чи включать його до складу делегації військовослужбовців, які вчинили поїздку, яку вже назвали історичною. Українські бійці, більшість з яких пройшли війну на Донбасі, взяли участь в Міжнародному військовому паломництві (у світі цей захід проводиться вже 59-й раз) і вживу поспілкувалися з Папою Римським Франциском.

- У складі делегації були мої колеги-прикордонники, в тому числі і курсанти нашої профільної академії, курсанти та офіцери Академії сухопутних військ імені Сагайдачного, десантники, авіатори, моряки, бійці добровольчих батальйонів і Національної гвардії, військові капелани, греко-католицькі священики, а також група волонтерів, серед яких відома телеведуча Соломія Вітвіцька, – розповідає Богдан Гайдук. – Більшість делегатів – досвідчені, сильні духом фронтовики, які не зневірились після поранень. Один з військових в нашій групі – мій земляк з Горлівки, ми майже сусіди. Колись він служив в місцевому військкоматі і оформляв мені документи для вступу до військового училища. Далі проходив службу в Криму і залишився вірним народові України. А зараз захищає нашу країну на сході. Ось це справжній донбасівець!

Ми побували в Кракові, Празі, Нюрнберзі і Відні, відвідували храми і богослужіння. Далі вирушили до Парижа і французького міста Лурд, що прославилося тим, що там було явлення Божої Матері. Нині це всесвітньо відоме місце паломництва і зцілення людей. У Лурді три дні проходили заходи 59-го за рахунком Міжнародного військового паломництва, в яких брали участь солдати з майже 50 країн світу: з Європи, Канади, Бразилії, Південної Африки … Зібралися тисячі чоловіків і жінок в погонах. Делегації пройшли урочистим маршем у військовій формі і під рідними прапорами. Відбулися молебні за мир в Україні та в усьому світі. Ми молилися за своїх товаришів, які перебувають зараз на передовій, одужання поранених і спокій полеглих, за сім’ї військових.

Українська делегація зробила коло пошани з жовто-блакитними прапорами і під оплески сотень тисяч людей. Від почуттів у багатьох з нас були сльози на очах. Трохи пізніше біля храму Святої Бернадетт відбулася спільна молитва з проханням до Господа “Дай нам мир”, в якій взяли участь понад 12,5 тисяч військовослужбовців, а вкінці – урочиста хода із запаленими свічками.

- Як зустрічали українських військових колеги з інших країн?

- Нами захоплювалися. Говорили, що не кожен день бачать наживо воїнів, які не тільки відстоюють незалежність батьківщини, а й захищають весь цивілізований світ від варварської навали. Багато зарубіжних колег, почувши від наших фронтовиків розповіді про війну на Донбасі, переймалися настільки, що заявляли: “Ми хочемо пліч-о-пліч з вами боротися за Україну. Готові їхати добровольцями!” У Лурді я подружився з португальським курсантом військово-морського училища і дівчиною – військовим моряком з Франції. Вони це говорили від душі. Всі закордонні колеги вважали великою честю отримати в подарунок українську військову форму, нашу символіку або прапор.

Україна це Європа. Приємно, що це вже розуміють в світі. І не тільки військові, але і прості громадяни. А який нам стіл в Лурді накрили! На додачу до французьких сирів був і наш рідний … борщ. Шкода тільки, що сала до борщу не догадались подати. Ну, може, наступного разу …

- А після Лурду ви вирушили до Риму?

- Так. У Римі ми особисто поспілкувалися з Папою Римським Франциском. Він прийняв делегацію на площі перед собором Святого Петра у Ватикані. Понтифік поговорив з нашим священиком, владикою Михаїлом, привітав нас: “Христос Воскрес!” Понтифік був дуже вражений зустріччю з українськими військовими. Особливо вразили його фотографії бійців, які отримали каліцтва на війні, але не занепали духом і залишилися в строю. Один з героїв-добровольців Олександр Швецов навіть зробив селфі з Папою Римським.

А потім вся наша делегація сфотографувалася з понтифіком. Папа сказав, що щодня молиться за мир в Україні та її народ, що дуже радий бачити героїв, після чого благословив усіх нас.

Я стояв метрах в 15-ти від Папи Римського. Селфі з понтифіком, на жаль, не зробив, але можете уявити мій стан, коли прапори Збройних сил України, Нацгвардії, Держприкордонслужби, добровольчих батальйонів майоріли над Ватиканом! Я відчував таку гордість за нашу країну! Шкода, що мої рідні і близькі не бачили цього … Але я обов’язково повернуся додому, в звільнену українську Горлівку.

- Зустрічали за кордоном земляків? Як вони ставляться до подій в Україні?

- Під час екскурсії в Римі ми стояли у метро і весело перемовлялися. І тут з натовпу італійців до нас біжить жінка: “Синочки, донечки мої рідненькі, я українка!” Кинулися в обійми один одному зі сльозами на очах. Як виявилося, вона зі Львова. Давно разом з сім’єю живе і працює в Італії. Дуже переживає за нашу країну. А на наступний день в одному з храмів Риму теж зустрілися з українцями.

- До речі, європейські міста, де ви були, це ж і місця української військової слави. Наприклад, у Франції запорізькі козаки воювали ще в Тридцятирічну війну, далі там був український гетьман у вигнанні Пилип Орлик, багато наших співвітчизників брали участь в русі Опору під час Другої світової війни. Чи знають європейці про це?

- Знають і пам’ятають. У Празі була несподівана зустріч. Гуляли ми по території Празького замку і зустріли місцевих військових. А на їх формі емблеми у вигляді хреста – як в українського козацтва! Тільки хреста не малинового кольору, а зеленого. До речі, цей знак дуже схожий на символ Державної прикордонної служби України. Хлопці, побачивши українські прапори у нас на формі, підійшли, потиснули руки, ми обнялися. Питають: “Ви знаєте, що це за емблеми?” – “Так”, – відповідаємо. Зробили з хлопцями загальне фото. На жаль, поговорити толком не встигли – не було часу ні у них, ні у нас. Мені чомусь здалося, що, може, це нащадки українських воїнів, яких життя закинуло в Чехію.

Додому Богдан Гайдук повернувся не тільки з масою вражень, але і з сувенірами та подарунками від колег-іноземців. Каже, що після цієї поїздки у нього з’явилися сотні друзів і побратимів у всіх країнах світу. А найцінніший подарунок він отримав від представників Папи Римського: католицькі чотки “розарій” – вінець з троянд. Тепер він не розлучається з ними.

вівторок, 27 червня 2017 р.

27.06.2017р. Б. / Шлях до офіційного проголошення блаженного Йосафата Кунцевича святим З нагоди 150-ліття канонізації ‒ 1867-2017

Святий Йосафат зізнався своєму другові отцю Геннадію Хмельницькому, що одного разу, будучи ще малим хлопцем, зайшов з мамою до церкви святої Параскевії у рідному місті Володимирі на Волині. І коли мама пояснювала йому, що на хресті Ісус Христос, Син Божий, який спасіння нашого ради дав себе розіп’ясти, він відчув, як божественна іскра Божої благодаті глибоко запала в його серце. Відтоді розпочався його шлях до святості ‒ він постійно бажав бути близько Ісуса.

Згодом Іван ‒ таке було його хресне ім’я ‒ переїхав, виконуючи волю батька, до Вільна (тепер Вільнюса) вчитися на купця. По кількох роках він вступив там до зовсім занепалого на той час монастиря Пресвятої Тройці (1604 р.) і при постригу в ченці отримав ім’я Йосафат. Своїм побожним життям він притягнув до монастиря нові покликання, між якими був римський богослов Іван Велямин Рутський, який, ставши ченцем, отримав ім’я Йосиф і невдовзі був рукоположений на священика. Від 1607 року вони разом (Кунцевич і Рутський) взялися за виховання нового покоління монахів. У 1617 році, коли було вже п’ять відновлених монастирів і майже 80 ченців, Йосиф Рутський, вже як Київський митрополит ‒ від 1613 року, ‒ скликав до своєї резиденції у селі Новгородовичі Генеральну капітулу цих монастирів. Присутні на ній єпископи і ченці заснували Чин, який існує донині і офіційно називається «Василіянський Чин Святого Йосафата», тому цього року він святкує 400-річчя свого існування.

Під час василіянської капітули (1617 р.) митрополит Йосиф вручив Йосафатові, тоді вже Віленському архимандритові, грамоту призначення на єпископа‒помічника для розлогої Полоцької єпархії, а наступного року, після смерті архієпископа Гедеона, він став Полоцьким архієпископом. Йосафат розгорнув жваву душпастирську та екуменічну діяльність до тієї міри, що противники з’єднання з Римом, яке було проголошене в Бересті 1596 року, вирішили його вбити. Ця кривава трагедія довершилась у м. Вітебську 12 листопада 1623 року, коли архієпископ Йосафат приготовлявся до служіння Божественної Літургії. Після закінчення Утрені йому бойовою сокирою розсікли голову, а потім мертвого витягнули на подвір’я, де ще довго над його тілом юрба знущалася. Убивці, щоб уникнути покарання від цивільної влади за цей злочин, затопили тіло владики в дуже глибокому місці ріки Двіни. Але все одно тіло було віднайдене. Урочистий похорон архієпископа-мученика відбувся щойно 28 січня 1625 р. в м. Полоцьку.

Відтоді почали діятися чудесні оздоровлення і переміни у свідомості тих, які кричали «Убий душехвата!». Між іншим, дивним було навернення тих, які не прийняли унії з Римом, між ними Йосафатового суперника, полоцького архієпископа, Мелетія Смотрицького. Невдовзі після цих подій, у 1627 році, він склав католицьку ісповідь віри. Про нього митрополит Рутський писав до Риму 10 липня 1627 року: «Я нікому іншому не приписую цього навернення, як тільки крові слуги Божого Йосафата, i, разом із голосом народу, приписую його смерть єпископові Мелетієві, як головній причині».

Як тільки папа Урбан VІІІ дізнався про мученицьку смерть Йосафата, негайно наказав розпочати беатифікаційний процес. Після довгого вивчення справи цей же папа 16 травня 1643 року проголосив Йосафата Блаженним і дозволив правити службу на його честь у Київській митрополії та всім ченцям Чину святого Василія, де б вони не жили.

Культ Блаженного досить швидко поширювався, але вже в 1705 р., коли московське військо вступило на білоруські землі, його мощі довелось таємно вивезти з Полоцька. Нова влада почала нищити все те, що мало зв’язок з Йосафатом і його вшануванням. Досить відомою є подія, коли цар Петро І зайшов п’яний до катедрального собору св. Софії в Полоцьку і дуже його розлютила ікона Йосафата. Тоді він почав шукати за його мощами, а як дізнався, що їх вивезено, оскаженів. Відчинивши кивот, розкинув Найсвятіші Тайни і проколов мечем о. Теофана Кобильчинського, який кинувся їх збирати. Трьох інших василіян цар наказав мучити всю ніч, бо хотів довідатися, де мощі Йосафата. Коли нічого не довідався, наказав їх повісити, а тіла спалити, щоб вірні їх не вшановували як мучеників.

Вшанування Йосафата ще більше поглибилося після Замойського собору (1720 р.), який постановив його вшановувати 16 вересня (27 ‒ за новим стилем), а в 1737 р. вийшла в Почаєві перша служба Блаженному Йосафатові для церковного вжитку в «річній Мінеї». Однак цей культ Блаженного тривав недовго, бо від першого поділу Польщі в 1772 р. Росія почала помалу ліквідовувати Унійну церкву, а Австрія, внаслідок йосифінських реформ, зменшила кількість обов’язкових церковних свят, скасувавши також свято Блаженного Йосафата.

Вселенська прослава Блаженного Йосафата  ‒  29 червня 1867 р. Після 218 років від проголошення Йосафата Блаженним ієромонах Теодор Тоскані, з василіянського монастиря у м. Ґроттаферрата біля Рима (Італія), зацікавився у 1861 році питанням, чому його досі не проголосили святим. Він порушив це питання у Конгрегації Обрядів, яка тоді такими справами займалася, наголошуючи на тому, що всі документи готові та що папа Урбан VІІІ, проголошуючи в 1643 році Йосафата Блаженним, зазначив, що канонізацію можна розпочати будь-коли. У 1863 р., після польського Січневого повстання, цією справою починають цікавитися польські емігранти в західній Європі, щоб через проголошення Йосафата святим звернути увагу на важкі обставини московської окупації Польщі. Негайно почувся спротив, нібито Рим ставиться вороже до Росії і до православ’я, бо сприяє польським повстанцям. Тоді папа Пій ІХ взяв все у свої руки, призначив Вікарія міста Рима кардинала Костянтина Патріці відповідальним за цю справу, а йому на допомогу призначив постуляторами Миколу Контієрі, ґроттаферратського ігумена, і Михайла Домбровського, колишнього протоігумена василіянської Холмської провінції, який після її скасування владою царської Росії жив у Римі.

Коли 8 січня 1865 р. Конгрегація Обрядів вирішила, що можна приступити до проголошення Йосафата Кунцевича святим, російська пропаганда пустила в обіг давнє звинувачення Йосафата у так званій його «жорстокості». Ця атака преси викликала тривогу в Римі і справу знову відклали. За той час василіянин Микола Контієрі, венедиктинець Альфонс Ґепен та єзуїт Іван Мартинов довели безпідставність та фальшивість цих звинувачень, публікуючи свої статті у паризькому журналі «Ле Монд». Щойно тоді справа просунулась уперед і 2-го травня 1865 р. папа Пій ІХ, який прибув до Грецької колегії з нагоди празника св. Атанасія, доручив прочитати тут після Божественної Літургії відповідний декрет і виголосив проповідь, згадуючи особу і подвиг Блаженного Йосафата.

Зараз же після цього почалось приготування до канонізації. Покликано на третього постулятора єпископа Йосифа Сембратовича, пізнішого Львівського митрополита (1870-1882), який жив на той час у Римі; почали виготовляти до цього торжества ікони Йосафата; з Польщі отримано частину мощей Блаженного, а василіянин Микола Контієрі, на молитві і пості, за сім місяців часу написав його життєпис італійською мовою під заголовком: “Vita di S. Giosafat, arcivescovo e martire ruteno dell’Ordine di S. Basilio il Grande, scritta da D. Nicola Contieri, monaco dello stesso Ordine”.

Коли все було готове, 29 червня 1867 р., у празник святих Апостолів Петра і Павла з нагоди 1800-ліття їхнього мучеництва, за участю 500 єпископів і незліченних вірних, папа Пій ІХ перше проголосив Блаженного Йосафата Святим Вселенської Церкви разом з 24 іншими, а потім відслужив Літургія. Урочисту грамоту канонізації під заголовком «Блискуче світило Східної Церкви» 6 липня цього ж року підписали всі кардинали.

Проголошення Йосафата Святим розширило його культ на всю Католицьку Церкву, і сьогодні його вшановують різні народи. Він є не тільки українським, польським чи білоруським святим, але вселенським, і день його мученицької смерті 12 листопада (за юліанським ‒ 25) є днем його вшанування.

Використана література: Соловій М. і Великий А., Святий Йосафат Кунцевич, його життя і доба (Торонто 1967); Записки ЧСВВ, том 6 (Рим 1967). Великий А., З Літопису християнської України, том 8-й (Рим 1976).

понеділок, 26 червня 2017 р.

26.06.2017р. Б. / Глава УГКЦ із нагоди 150-річчя канонізації святого Йосафата Кунцевича: «Святий Йосафат - мученик за єдність християн і Христової Церкви»

Ми прийшли сьогодні до цього величного храму в цій міжнародній прощі, аби вшанувати особу, яку ми оспівуємо як світильника, який дав себе, свою душу, своє життя як Добрий пастир за своїх овець. Ми зібралися, аби тут, де спочивають мощі святого священномученика Йосафата, подякувати Богу і Святішому Отцеві за прославлення цього великого святого нашої Церкви в 150-ті роковини від дня його канонізації.

Саме тут, у цьому святому храмі, 1867 року, у храмове свято Святих апостолів Петра і Павла, 29 червня, урочисто засяяла на весь християнській світ святість нашого святого єпископа і великого мученика за єдність християн.

Наголосив у проповідницькому слові Отець і Глава УГКЦ  25 червня 2017 року під час Божественної Літургії в українсько-візантійському обряді, котру він очолив на головному престолі базиліки Святого Петра у Ватикані з нагоди 150-річчя канонізації святого Йосафата Кунцевича, мощі якого спочивають в цьому храмі.

«Ми сьогодні складаємо подяку Господу за те, що, незважаючи на роки і століття, його дух, його приклад, його особа здатна сьогодні зібрати десятки тисяч людей до того самого місця, де він був канонізований, аби за його посередництвом єднатися із Богом», - сказав проповідник. Далі Блаженніший Святослав запропонував поглянути на окремий вид святості святого Йосафата: «Ми його величаємо як єпископа та мученика і справедливо це робимо. Однак його мучеництво позначено певною життєдайною і святою ідеєю. Він є мученик за єдність християн і Христової Церкви». Тут Глава Церкви пригадав, що в 300-ліття мученицької смерті святого Йосафата праведний митрополит Андрей Шептицький говорив, що «Господь часом Духом Святим покликає великих людей, аби вершити велике діло».

«Святість, світло і велич святого Йосафата має два виміри», - зазначив він. Насамперед, Господь дозволив святому священномученику Йосафату глибиною свого духовного життя увібрати в себе духовну історію Київської Церкви, яка пам’ятає єдність Христової Церкви першого тисячоліття. «Саме в серце цього святого єпископа Дух Святий вклав жар, жагу, бажання віднови цієї єдності. Цікаво, що він перейнявся цією ідеєю, заглиблюючись у духовне життя у своїй монашій спільноті. Він жив молитовною літургійною спадщиною Київської Церкви, молився з тих самих книг, з яких молилися наші нез’єдинені браття і там він торкнув коріння і тої містичної пам’яті Київської Церкви й ідеї єдності Церков. Саме в нашій київській традиції в постаті святого Йосафата Господь зберіг для нас, нащадків, той жар, пам'ять, молитву і прагнення віднови єдності усіх Церков Володимирового хрещення на наших землях», - додав він. А з іншого боку, Дух Святий підняв Йосафата над його епохою, часом, стосунками між різними Церквами. «Він більше ніж за 300 років до Другого Ватиканського собору, був сповнений того духу, який ми називаємо екуменічним рухом. Він полягає в шуканні способів і методів для відновлення повної єдності Христової Церкви», - пояснив Блаженніший Святослав.

На переконання Глави УГКЦ, нам потрібно звільнити особу святого священномученика Йосафата від різного роду упереджень ідеологічних містифікацій і наповнитися святістю і духом цього великого святого Христової Церкви.

«Ми сьогодні отримали особливий привілей і дар від Бога. Бо в цій прощі ми принесли до цього храму біль, сльози, кров, страждання України. За особливим дозволим Святішого Отця, ми прагнемо скласти все те, чим живе тіло нашого народу, на цей престол апостола Петра», - звернувся до паломників Предстоятель Церкви. «Ми сьогодні просимо, щоб силою і діянням Святого Духа наші болі і страждання перетворилися на чисту безкровну жертву нашого Спасителя. І звідси, із гробу апостола Петра, наче чистий пахучий дим молитовного кадила вознесилася до Престолу небесного. Сьогодні просимо святого Йосафата у з’єднанні із апостолом Петром про молитву за Україну. Ми прагнемо тут молитися за мир на нашій українській землі, який приходить з небес і якого світ не має. Ми прагнемо будувати вільну і незалежну європейську Україну, просвічуючи її силою і світлом Христового Євангелія. Ми сьогодні просимо, щоб Господь Бог надихнув серця всіх християн України вогнем, прагненням святого Йосафата до єдності, – «щоб усі були одно», як про це молився і заповідав нам наш Спаситель», - сказав Блаженніший Святослав.

неділя, 25 червня 2017 р.

25.06.2017р. Б. / «Нам потрібен діалог, щоб зцілити рани минулого і будувати християнську єдність», − Глава УГКЦ

Перебуваючи з душпастирським візитом в Римі, Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ, дав інтерв’ю для журналіста Едварда Пентіна, римського кориспондента американського видання National Catholic Register. Глава УГКЦ поділився своїми думками про переслідування християн в сучасному світі, розповів про ситуацію в Україні та міжконфесійний діалог українських Церков.

Блаженніший Святослав висловив переконання, що «через переслідування Церква бере участь в смерті Христа, однак через віру переслідувана церковна спільнота обов’язково досвідчить таїнство воскреслого Христа». «З минулого досвіду нашої Церквими знаємо, що переслідування зміцнюють Церкву, бо кров мучеників є насінням християн», − сказав Блаженніший Святослав.

Коментуючи міжконфесійні відносини в Україні, Глава УГКЦ зазначив, що «рани минулого ще кровоточать, тому нам потрібен діалог, щоб зцілити пам’ять минулого і будувати християнську єдність. Я переконаний, що Східним Церквам належить особлива місія бути каталізаторами і прикладом екуменічного діалогу». Блаженніший Святослав розповів, що в Україні християни зробили багато практичних кроків на шляху до єдності. Серед досягнень він вказав двостороннє визнання Святих Таїнств, хоча «на рівні окремих православних конфесій ще є певні труднощі в цьому напрямку».

В контексті розмови про екуменічний діалог на глобальному рівні, Предстоятель УГКЦ заперечив думку, що заради єдності з Православною Церквою Католицька Церква готова «пожертвувати УГКЦ». «Святіший Отець через різні жести, конкретні вчики і звернення неодноразово показував, що він ніколи не пожертвує частиною Христової Церкви заради якихось політичних чи дипломатичних благ», − наголосив Предстоятель УГКЦ.

Відповідаючи на запитання про роль Росії та РПЦ в захисті християнських цінностей в сучасному світі, Блаженніший Святослав висловив здивування, «чому російські війська вдерлися на територію України, де більшість населення є православними Московського патріархату». «Російськомовні прихожани цього не можуть збагнути. Потрібно захищати християнські цінності не словами, а вчинками і бути носіями християнських цінностей, втілювати мир в життя», − зазначив інтерв’юер.

субота, 24 червня 2017 р.

24.06.2017р. Б. / 29 червня відбудеться Чин інтронізації Правлячого єпископа Чиказької єпархії владики Венедикта Алексійчука (+VIDEO)

29 червня 2017 року, у день свята Святих верховних апостолів Петра і Павла (за григоріанським календарем), у катедральному соборі Святого Миколая в Чикаго, США, відбудеться Чин інтронізації Правлячого єпископа Чиказької єпархії владики Венедикта (Алексійчука).

Введення на престол єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаго здійснить Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав.

Як відомо, 20 квітня 2017 року владику Венедикта (Алексійчука) призначено Правлячим єпископом єпархії святого Миколая у Чикаго. Ця новина сколихнула середовище мирян в Україні, які часто дослухалися до слів владики. У соціальних мережах люди висловлювали своє засмучення тим, що «до Америки забирають нашого владику».

Напередодні переїзду та інтронізації владики Венедикта журналісти «Живого телебачення» два дні (25 та 26 травня 2017 року) супроводжували єпископа у його робочих і особистих поїздках…

Журналісти обрали два випадкові дні з календаря. Камера постійно увімкнена. Напружений графік. Маса людей. Львів – Унів – Рівне. Офіційне і особисте. Духовне і мирське. Абсолютно різні середовища і усюди на владику чекають і усюди вважають «своїм».

«Де тебе Бог ставить, – каже владика Венедикт про своє призначення, – там і треба посвячувати своє життя. Дуже важливо розпізнати це».

Єпископа служити там, де ставить Господь, дуже надихнула одна родина. Батьки померли, залишивши трьох синів, двоє з яких були неповносправні. І один брат ціле своє життя доглядає за своїми двома братами. Він не створив власної родини, не дбав про власні інтереси. «Зараз Бог ставить мене служити в Америці. Я не знаю, чому саме там. Я ніколи не прагнув бути в США і навіть не мріяв про це. Більше того, ніколи не був у Чикаго, не знаю цієї єпархії, людей, священиків… Але вірю Богові, який ставить мене в те місце, у те середовище. І ця довіра дозволяє мені відважно робити цей крок», – сказав новопризначений Правлячий єпископ Чиказької єпархії.

Владика Венедикт відзначає, що духовний фундамент для єпископства дало йому одинадцять років перебування в Унівському монастирі. «Я не уявляю, як я міг би виконувати своє єпископське служіння, не будучи в Лаврі?!», – зазначив владика.


пʼятниця, 23 червня 2017 р.

23.06.2017р. Б. / На Личаківському кладовищі відбудеться поминальна молитва за Героями РУВ та Небесної сотні

Цієї суботи, 24 червня, об 11:00 год. на полі почесних поховань №76 Личаківського кладовища відбудеться поминальна молитва за загиблими Героями РУВ та Небесної сотні. Молитву очолять військові душпастирі Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла ЛА УГКЦ. Також, о 9:00 год. у Гарнізонному храмі служитиметься Божественна Літургія за померлих та панахида.

З благословення владики Ігоря, Архиєпископа і Митрополита Львівського УГКЦ, останньої суботи місяця об 11.00 год. на Личаківському кладовищі, на місці поховання Героїв РУВ та Небесної сотні, капелани Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла служать панахиду.

Запрошуємо усіх мешканців міста Львова якнайчисельніше долучитись до спільної молитви та своєю присутністю вшанувати пам'ять наших Героїв! Вічна їм пам'ять!

середа, 21 червня 2017 р.

21.06.2017р. Б. / У Національному банку України презентували пам’ятну монету "Йосиф Сліпий"

У Музеї грошей Національного банку України 20 червня 2017 року відбулася презентація пам’ятної монети "Йосиф Сліпий", присвяченої пам’яті одного з найвизначніших мужів Вселенської Церкви ХХ сторіччя Блаженнішого Верховного Архієпископа Йосифа Сліпого.

У презентації взяли участь Секретар Синоду єпископів Української греко-католицької церкви, Адміністратор Патріаршої курії Української греко-католицької церкви владика Богдан (Дзюрах), народний депутат України Юрій Шухевич, громадський діяч і дослідник новітньої історії України Василь Штокало, автор книги "Йосиф Сліпий: ректор, митрополит, в’язень, кардинал і патріарх", музеєзнавець, учений секретар Інституту релігієзнавства (філія Львівського музею історії релігії) Олександра Киричук, заступник начальника відділу нумізматичної продукції та маркетингу Департаменту грошового обігу Національного банку України Вікторія Сузанська, а також автори ескізів монет Володимир Таран та Олександр Харук.

Вікторія Сузанська, заступник начальника відділу нумізматичної продукції та маркетингу Департаменту грошового обігу Національного банку України, розповіла, що Національний банк України 20 червня цього року увів у обіг пам’ятну монету номіналом 2 гривні "Йосиф Сліпий".

"У цьому році відзначається 125-та річниця від дня народження церковного і громадського діяча, педагога, мецената, богослова, патріарха Української греко-католицької церкви (у 1975 – 1984 роках) Йосифа Сліпого (мирське ім’я – Йосип Іванович Коберницький-Дичковський), – зауважила Вікторія Сузанська. – Йосиф Сліпий – символ українського незламного духу, його метою була консолідація українців у світі. Щоб ушанувати світлу пам’ять патріарха і привернути увагу суспільства до глибоких духовних цінностей, нетлінних традицій Української держави, Національний банк ввів в обіг сьогодні цю пам’ятну монету".

Владика Богдан, Секретар Синоду єпископів Української греко-католицької церкви, висловив подяку колективу Національного банку та авторам ескізів за новаторське втілення постаті патріарха Йосифа Сліпого у пам'ятній монеті. "Я вважаю, що це є данина вдячності Української держави та українського народу своєму великому синові, який поклав життя заради розбудови української Церкви та незалежної України. Навіть у найдраматичніші і найважчі часи свого життя і служіння патріарх Йосиф вірив у Бога, вірив у переможну силу правди, вірив у те, що Українська держава обов'язково відбудеться, і ця монета тепер нагадуватиме нам про видатний подвиг патріарха Йосифа", - сказав владика Богдан.

Автор книги "Йосиф Сліпий: ректор, митрополит, в’язень, кардинал і патріарх" Олександра Киричук зауважила, що життєвий шлях патріарха Йосифа Сліпого заслуговує на вшанування: "Ця людина, яка здобула високу європейську освіту, за віру й відданість Україні 18 років свого життя відбула в радянських таборах. Після звільнення він вимушено проживав за межами України. В еміграції, у вже похилому віці, Йосиф Сліпий розгорнув бурхливу діяльність – створив у Римі острівець українства, цілий комплекс релігійних, наукових та культурних закладів, фактично заново організував Український католицький університет у Римі та його філії в Буенос-Айресі, Лондоні, Чикаго, Філадельфії, відновив роботу Синоду єпископів, сприяв виданню сотень теологічних праць". Вона додала, що, помираючи, патріарх заповідав поховати його в незалежній Україні у Соборі Святого Юра у Львові, де і знайшов свій останній спочинок.

"Шлях патріарха до втілення в пам’ятній монеті був дуже тернистим. Я вдячний, що сьогодні, у рік 125-ї річниці від дня його народження, ми разом можемо гідно та з гордістю вшанувати пам’ять великого праведника християнського світу Йосифа Сліпого", – сказав громадський діяч, дослідник новітньої історії України Василь Штокало.

Монета "Йосиф Сліпий" поповнила серію "Видатні особистості України", її виготовлено з нейзильберу, категорія якості карбування – "спеціальний анциркулейтед", маса – 12,8 г, діаметр – 31,0 мм, тираж – 35 000 штук. Гурт монети – рифлений.

На аверсі монети розміщено римський собор (збудований за сприяння Йосифа Сліпого), під яким написи: СОБОР СВЯТОЇ СОФІЇ, РИМ; та львівський собор, під яким написи: СОБОР СВЯТОГО ЮРА, ЛЬВІВ (собор Галицької митрополії УГКЦ, очолюваної митрополитом Йосифом Сліпим, у якому покоїться його прах).

На реверсі монети на дзеркальному тлі зображено портрет Йосифа Сліпого, який ніби затиснутий кутами матових площин, що символізують мученицьку, подвижницьку долю патріарха, з обох сторін від портрета – слова з його заповіту: "…МОЛІТЬСЯ, ПРАЦЮЙТЕ І БОРІТЬСЯ ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДУШІ, КОЖНОЇ ЛЮДИНИ УКРАЇНСЬКОГО РОДУ І ЗА ВЕСЬ УКРАЇНСЬКИЙ НАРІД…".

Художниками ескізів пам’ятної монети виступили київські митці Володимир Таран, Олександр Харук, Сергій Харук; скульпторами – Анатолій Демяненко, Володимир Атаманчук.

вівторок, 20 червня 2017 р.

20.06.2017р. Б. / Київський прайд, як частина українського карґо-культу

Українське суспільство не перестає вражати своєю неспроможністю зрозуміти те, що Захід зробило успішним. Порівняно часто можна наткнутися на людей, які переконані що досить зімітувати в Україні західні форми, не наповнивши їх західним же ж сенсом і в Україні відразу ж з’явиться західний стандарт життя. Може не відразу як в Америці чи Великій Британії, але, принаймні, як в поляків чи угорців.

На жаль, ця віра й імітація західних форм в Україні це ніщо інше, як дикунський карґо-культ. Прикладом такого культу стали дикуни одного з островів у Тихому океані, який у часі ІІ світової війни виконував функції американського аеродрому. Американські вояки ділились із тубільцями різними благами цивілізації – сірниками, консервами, шоколадками… Закінчилась війна, американці відлетіли, тубільці залишились самі. Вони з ліан з горем пополам сплели сякі-такі макети літаків, підтримували у досконалій чистоті, покинуті приміщення аеродрому й очікували що ось-ось білі посланці богів принесуть свої блага, з якими вони зникли в небі. І коли антропологи висадились уже наприкінці ХХ ст. на острові, вступили з дикунами у контакт, то виявили цей чудернацький культ, адепти якого ніяк не могли розуміти чому з ліанових «літаків» не з’являються білі посланці богів.

Частиною цього карґо-культу наших палких шанувальників Заходу є і обов’язковий ритуал: ґей-прайди. Вони може не підуть в процесії, де танцюють бородаті «жінки», але будуть з піною на устах боронити цього «святого права» на боротьбу ЛГБТ-активістів за міфічні «права», бо для них права людини понад усе. Усе ніби правильно, дійсно, секулярний Захід, особливо лівацька його частина, просто таки помішаний на культі прав людини. Але саме тут і починається справжнісінький карґо-культ. Адже, обґрунтувати реальність існування прав людини переконливо вони не здатні.

Просто тому, що фундаментальні документи, з яких у модерний час ведуть свій родовід права людини: Декларація незалежності США та Декларація прав людини і громадянина (Франція) містять єдине обґрунтування таких прав: існування Творця, Його волі й позитивного Об’явлення. Загальна Декларація прав людини ООН, на яку часто покликаються є не більше, ніж конвенціональний документ, опертий на самоволі держав, які входять в цю організацію, авторитет якої в теперішньому часі на рівні плінтуса, якщо не нижче.

Для більшості людей Заходу, права людини залишаються чимось само собою зрозумілим не завдячуючи індоктринації, постійному втовкмачуванню в їхні голови цих прав, крикам активістів, зовсім ні. Вони, ці права, залишаються для Заходу само зрозумілими, оскільки на Заході усе ще є доволі сильною християнська присутність та сама цивілізація Заходу, попри усі старання ліваків, усе ще ґрунтується на юдейських та християнських принципах. 

Не дурно мусульманські країни зараз часто заявляють, що права людини – юдео-християнська вигадка.

Спроби ж обґрунтувати права людини, виходячи з її природи, натикаються на безліч інших антропологічних поглядів і викликають тільки ще більший хаос. Спроба частини так званих правозахисників покликатися на закон, насправді є недолугою, оскільки не враховує, що, для прикладу, в Саудівській Аравії цілком законно відрубують голову за атеїзм, а в Китаї цілком законно переслідують за антикомуністичні переконання. Про історичні приклади годі й говорити.

Західне розуміння ж прав людини – прямий наслідок західного християнства. Дотримання ж прав людини на Заході це не просто суспільний договір, це – прямий наслідок християнської культури Заходу. І чим більше культура Заходу вихолощується від християнства, тим частіше права людини порушуються на самому Заході. З іншого боку, добробут Заходу знову ж таки є прямим наслідком його дотримання прав людини та його усе ще християнської культури. Саме тому без християнської культури Україна і надалі залишатиметься неймовірно корумпованою державою із бідним населенням і неймовірними статками людей при владі.

Культура в Україні є вихолощена від християнства, прикрита лишень тонесеньким нальотом християнської обрядовості. І без рехристиянізації зростання рівня життя населення просто не можливе. Без рехристиянізації навіть спроби правдивих реформ просто будуть приречені на те, щоб залишатись гарними побажаннями на білому папері.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

понеділок, 19 червня 2017 р.

19.06.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Покликання християн сьогодні – оздоровлювати наше суспільство від суспільних недуг» (+VIDEO)

"Як важливо, аби в сьогоднішньому світі, у сьогоднішній Україні кожен християнин відчув себе покликаним до служіння Богові і людям. Сьогодні Господь Бог у руки нас, християн, вкладає завдання свідчення, проголошення Христового Євангелія. Це сьогодні наc, християн, Господь посилає оздоровлювати наше суспільство, в якому ми живемо, зцілювати його від суспільних недуг, сповнювати його надією і силою Божого слова" - сказав Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у свято Пресвятої Євхаристії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового 18 червня 2017 року.

Говорячи про зміст сьогоднішнього Євангелія про Божий поклик, проповідник відзначив, що Святі Отці кажуть, що найперше Господь Бог покликав кожного з нас до життя, від небуття до буття. І саме в тому покликанні, у тому дарі життя Господь дає нам певний зміст. І лише тоді, коли ми зустрінемося з нашим Спасителем, коли наші дороги перетнуться, ми можемо відкрити сенс особистого покликання.

«Особливою рисою цього покликання є те, що саме Христос є ініціатором того поклику. «Не ви мене вибрали, а Я вас вибрав», - каже Христос», – просить застановитися Блаженніший Святослав.

«Вершиною, змістом того поклику, – підкреслив Глава Церкви, – є те, щоб ми рухалися і чинили те діло, яке Він прийшов чинити. У наші руки Він вкладає так багато різних дарів і посилає нас вигоювати рани людини в сьогоднішньому світі заради того суспільства, в якому живемо. Посилає нас звіщати Добру новину, бо ми живемо у світі, сповненому поганих новин, - Добру новину, що Бог є з нами. Він є сенсом нашого життя і покликання. Він є той, що надає змісту навіть нашим щоденним трудам і клопотам».

Сьогодні ми святкуємо свято Пресвятої Євхаристії – свято найбільшого дару, який Бог дав людині. «Ісус Христос, зустрівши нас з вами, подарував нам самого себе. Навіки залишив себе як дар у тайні своєї пречистої животворящої Крові і свого Тіла. І Він покликає до окремого виду служіння тих, які отримують ласку дару священства», – сказав Предстоятель.

Проповідник переконує, що слово Євангелія про покликання звернене до кожного з нас. «Сьогодні кожен має відкрити в собі, що він є покликаний бути християнином – свідком Божої присутності там, куди Господь Бог нас посилає. Бо йти за Христом означає бути християнином», – вважає Блаженніший Святослав.

Під час Літургії Блаженніший Святослав уділив ієрейські свячення двом дияконам і дияконські свячення шістьом піддияконам.

Наприкінці проповіді Глава Церкви відзначив, що сьогодні ми також святкуємо День батька і привітав усіх татусів. «Бути батьком – це надзвичайне життєве покликання. Це є покликання дарувати життя, виховувати дітей, це є покликання дарувати себе своїй дружині, зростати і наповнювати цей світ любов'ю», – сказав архиєрей.

За його словами, сьогодні кожна сім'я, кожна дитина потребує присутності люблячого батька. «А як у сьогоднішньому світі потребують члени родини, аби дороги батьків, дружин, дітей перетиналися. Як сьогодні українська родина потребує разом іти за Христом у цьому житті: разом молитися, ділитися своєю вірою і разом зростати у покликанні бути християнином», – наголосив духовний батько греко-католиків.


неділя, 18 червня 2017 р.

18.06.2017р. Б. / Яку групу крові Христа показують Євхаристійні чуда

Наукові дослідження численних Євхаристійних чуд показують людське тіло з IV групою крові.

Католицька доктрина завжди навчала, що після освячення на Літургії Христос стає істинно і суттєво присутнім у хлібі та вині на вівтарі.

Впродовж останніх століть відбувались численні випадки, коли освячена гостія буквально перетворювалась на фізичне тіло і кров.

Одне з таких чуд відбулося у 8-му столітті в м. Ланчано, де священик, котрий сумнівався в реальній присутності Христа у Євхаристії, побачив, як хліб і вино перетворюються на людське тіло і кров, коли він промовляв слова освячення.

Впродовж 1200 років це тіло не зіпсувалось і досі зберігається в храмі Св. Франциска цього італійського міста. Одоардо Лінолі, професор анатомії, провів науковий аналіз в 1971 році і прийшов до висновку, що це тіло – серцева тканина людини з IV групою крові. Кров і надалі залишалась свіжою, хоча й не містила жодних слідів консервантів.

Цю ж IV групу крові, яка є досить рідкісною, продовжують виявляти у наступних відомих чудах.

У 1996 році одна жінка в парафії Буенос-Айресу підійшла до священика, щоб розповісти, що знайшла осквернену Гостію в свічнику позаду церкви. Коли священик поклав Гостію у склянку з водою, щоб розчинити її, як вказано в канонічному праві, вона почала перетворюватись на частину людського тіла.

Через три роки, коли тіло не змінилося, єпископ Хорхе Бергольйо відправив зразок на дослідження у Каліфорнію. Результати показали, що група крові була IV і була насправді людською.

Ще один випадок відбувся згодом в Колумбійському університеті з др. Зубіґа, відомим кардіологом, що прийшов до висновку, що тканина була фрагментом серцевого м’язу людини, що «пережила важкий стрес, оскільки її сильно вдарили в груди».

Пізніший аналіз результатів чудес в Буенос-Айресі і в Ланчано показав, що ці тканини мали однакову ДНК.

В той же час, дослідження в середині 1990-их третього чуда, що відбулось в 13-му столітті в італійському місті Больсена, також показало сліди крові IV групи, як і результати слідів крові на Туринській Плащаниці серед інших.

Звичайно, це все могло б бути численним співпадінням чи церковним задумом в стилі Дена Брауна, щоб розмістити зразки тканин тіла і крові на місцях, де відбувалися чуда в різних куточках світу перед тим, як їх візьмуть на аналіз, однак – шанси невеликі.

В той день, коли Церква святкує урочистість Тіла Христового, католикам вартує пригадати цю ключову доктрину віри, яка, як виявляється, є науково підтвердженою.

Переклад:  «Католицький оглядач» за матеріалами Catholic Herald

Джерело:  Воїни Христа Царя

субота, 17 червня 2017 р.

17.06.2017р. Б. / У Тернополі презентували унікальні листи Климентія Шептицького

16 червня в Архикатедральному Соборі УГКЦ Тернополя відбулася презентація історико-документального альбому «Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини 1881-1945рр».

«Це видання руйнує міф, який колись розкручувала радянська пропаганда і частинно радянсько-польська про те, що між братами Шептицькими всередині була ворожнеча на тлі національному, - коментує працю її автор о.-доктор Юстин Бойко. - Коли ви візьмете до своїх рук це видання, ви побачите, що отець Климентій Шептицький до свого рідного брата звертається у гарній формі».

Написані Климентієм (Казимиром Шептицьким) листи до членів родини у період із 1881 по 1945 роки були нещодавно віднайдені у монастирі св. Теодора Студита «Студіон», що біля Риму у Кастельгандольфо. Більшість з них – до брата Станіслава Шептицького, генерала Війська Польського. Листи було перекладено українською мовою д-ром Іваном Матковським та спільно з о.-доктором Юстином (Юрієм Бойком) упорядковано і підготовано до друку.

У альбомі використано світлини з колекції „Archiwum Szeptyckich” (Польща), о. Юстина (Юрій Бойко), Івана Матковського, Лесі Квик, Романа Метельського, „Narodowe Archiwum Cyfrowe” (Польща), Muzeum Narodowe w Warszawie (Польща), Cyfrowa Biblioteka Narodowa Polona (CBN) (Польща).

Привітав на початку зустрічі осіб, які працювали на книгою, синкел у справах стратегії Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ отець-доктор Віталій Козак.
20170616 14581920170616 14583120170616 15150920170616 151601

пʼятниця, 16 червня 2017 р.

16.06.2017р. Б. / "Марші ЛГБТ можуть знищити Україну! Я б не хотів, щоб ми продали Україну за безвіз" - владика Ян Собіло (+AUDIO)

Поговорили про нещодавню поїздку єпископа з нунцієм Клаудіо Гуджеротті в сіру зону, вірогідність закінчення війни на Донбасі та майбутній марш ЛГБТ, що має відбутися 18 червня в... свято Тіла та Крові Ісуса Христа ...

Триває війна. Кожен день на Донбасі люди чують обстріли. Коли парафіяни побачили нас з нунцієм в храмі - почали плакати від радості, і запитувати, коли закінчиться війна? Живемо в часі напруги, де всі проти всіх! Війна проходить через наші серця, в родинах - один член сім'ї думає так, інший інакше. Завдання людям - молитися. Дуже потрібно, щоб ця війна не поширилася далі, щоб не була задіяна ядерна зброя! Все висить на волосинці!

Якщо держава дозволить марші ЛГБТ, в ім'я демократії, свободи, прав людини, то особи, які служать лукавому, а їх немало, можуть зашкодити іншим, не тільки нашій країні, всьому світу! Бо таке б'є в самий корінь! Бог створив нас чоловіком і жінкою. Не папою і папою, не мамою і мамою, але мамою і папою! Людина народжується не через маніпуляцію в склі, але через любов! Я б не хотів, щоб ми продали Україну за безвіз ціною в людські цінності! Навіть люди, які Христа не знають, відчувають, що це антицивілізація!

Є люди нормальні, але переживають кризу, і раптом вони зіткнуться з ЛГБТ, то можуть на це піддатися! Не потрібно  рекламувати гріх! Пригадую, ще служачи в Польщі читав свідчення одного гея, який казав, що має гомосексуальний потяг, але він казав, що не буде нікого згіршувати, бо знає, що це зле! Бо це так наче, взяти хвору від вірусу людину, вивести на двір, і сказати їй: "Ану, дай свідоцтво, що це добре, хай від тебе заразяться!"

четвер, 15 червня 2017 р.

15.06.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Я сам маю біометричний паспорт. Тому не бійтеся»

З часу запровадження для України безвізового режиму з країнами ЄС у соціальних мережах «добрі люди» запустили стару «страшилку» про біометричні паспорти як «знак сатани». Вашій увазі пропонуємо коментар Блаженнішого Святослава, Патріарха УГКЦ, про ставлення Католицької Церкви до біометричних паспортів.

«У понятті «біометричний паспорт» немає жодного релігійного підґрунтя. Тому не бійтеся!» − сказав він.

«Українців прагнуть тримати в постійному страху через те, що хтось може відкривати нам двері в Європу, у вільний світ. Я сам маю біометричний паспорт Ватикану. Тому не бійтеся!» − зазначив Блаженніший Святослав.

середа, 14 червня 2017 р.

14.06.2017р. Б. / Подарунок Шептицького. Хто такі російські греко-католики

Лідери Російської греко-католицької церкви провели перший за сто років Синод в Італії. На цій зустрічі єпископи висловили невдоволення тим, що Святий Престол нехтує їх Церквою, приносячи в жертву інтереси російських греко-католиків політичним заграванням з Московською патріархією. І треба сказати, що якщо і є хтось, хто страждає більше українських греко-католиків від цих політичних реверансів між Першим і Третім Римом, то це російські греко-католики.

Їх не так багато - близько 30 тис., розсіяних по всьому світу. Але це церква, яка пройшла через випробування ХХ ст. і зберегла себе - і в Росії, і в вигнанні. Так само, як Українська греко-католицька церква, з якою у РГКЦ зберігаються досить глибокі зв'язки, це церква слов'янсько-візантійською традиції, яка зберігає зв'язок з Апостольською столицею і визнає своїм главою Папу Римського.

У російських уніатів складна, або, краще сказати, "складова" історія. Перші уніати з'явилися на території Росії в XVIII ст. в результаті поділів Речі Посполитої. Переважно російські - так само, як українські та білоруські - уніати переходили під російське підданство разом зі своїми територіями, коли до Російської імперії були приєднані частина західноросійських територій, білоруських земель і території українського Правобережжя. У південних районах Псковської, частині Смоленської і Тверської областей в той час налічували десятки парафій греко-католицької церкви, а в столиці Російської імперії діяла Греко-Уніатська духовна колегія.

Для деякої частини російських земель, що певний час не входили до складу Російської імперії, зв'язок зі Святим Престолом не здавався протиприроднім - як для всіє іншої Російської імперії, яка будувала свою ідентичність на протиставленні Ватикану і Західному католицькому світу. З цією прихованою лояльністю Заходу і його релігійним поглядам нещадно боролася Москва в усі часи - від епохи "збирання російських земель" до нинішнього дня. Від геноциду новгородців з боку Івана Грозного до "Російської православної армії" на Донбасі. Пов'язані діловими і культурними інтересами з Європою, західноросійські землі певний час не були схильні до політичного антикатолицтва, яке культивувалося Москвою. Спільність хрещення і віри в Христа була для них більш актуальною ніж Велика Схизма, суті якої багато хто зовсім не розумів (зате відчували на своїй шкурі політичні наслідки). А тому і принциповий розрив з Римом був для багатьох зовсім не таким вже принциповим і вже точно не особистим. Тому унія на цих територіях приживалась відносно легко - особливо з огляду на той факт, що вона часто отримувала політичну підтримку.

Коли Російська імперія приєднала ці землі, боротьба з уніатством почалася негайно - жорстка і послідовна. Остаточно "уніатське питання" було вирішено в 30-х роках ХIХ ст., коли унію на території Російської імперії просто офіційно ліквідували.

Однак вкорінене в російських аристократичних головах західництво - культивоване, зокрема, полум'яним борцем з унією імператрицею Катериною, - в релігійному вимірі обернулося феноменом російського католицтва. З цих "західних мод" народилися в Росії "другі уніати". Ніяк не пов'язані з "першими", для яких греко-католицизм був традицією, а не предметом вибору чи інтелектуальним трендом.

Якщо в світських салонах говорили по-французьки, а не по-слов'янськи - чому дивуватися? Так, існувала офіційна заборона на перехід в католицизм. Ну, так тим краще - католицтво ставало ще й частиною вільнодумства, яке також увійшло в цей час в моду в аристократичному середовищі. Зокрема, в симпатіях і навіть переході в католицтво підозрювали деяких декабристів і їх оточення. Нарешті, російська католицька ідея знайшла вираз в роботах авторитетного релігійного філософа Володимира Соловйова. Російський греко-католицизм виявився спробою увійти в повноту спілкування з Вселенським християнством, зберігши при цьому багатство російського православ'я.

Ці духовні пошуки легко зрозуміти - особливо, з огляду на наш власний досвід. Російська православна церква в той час виглядала нітрохи не краще, ніж сьогодні, - вона була навіть більшою мірою зрощена з державою, і всі, хто обтяжував себе духовним пошуком і "проклятими питаннями", не могли не помічати всіх проблем і каліцтв політичного православ'я, яке підмінило Христа Царем і Батьківщиною, а християнську любов - протиставленням "істинного" себе "єретичному" Заходу.

Інтерес до католицтва в російській духовній традиції був багато в чому пов'язаний з пошуком альтернативного шляху, котрий виводить з церковно-політичної пастки на пошук підходящої моделі християнської єдності.

Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст., коли імператор підписав указ про віротерпимість. Тоді перехід в католицтво - переважно греко-католицтво - став чи не звичною справою. У відповідь на швидке зростання російської греко-католицької громади Папа Римський Пій Х офіційно призначив главу для місії російських греко-католиків.

Тверді канонічні підстави Російська греко-католицька церква отримала з рук митрополита Андрея Шептицького. Він стежив і в міру сил брав участь в розвитку РГКЦ з початку ХХ ст., а коли в ході Першої світової війни був висланий окупаційною владою в російську глибинку, використовував це вигнання для того, щоб надати підтримку російським братам по вірі.

29 травня 1917 року в Санкт-Петербурзі на I Соборі Руської Католицької Церкви митрополит Андрей, користуючись отриманими від Папи надзвичайними повноваженнями, встановив в Росії Екзархат РГКЦ і його главою призначив о. Леоніда Федорова.

У цей період РГКЦ розвивалася цілком успішно - зростала кількість парафіян і парафій, з'являлися чернечі громади, велася просвітницька діяльність. Але все це закінчилося дуже швидко - до влади прийшли більшовики, які не мали сентиментів до церкви взагалі, а вже до католицької - тим більше. РГКЦ була розорена - священики заарештовані, миряни емігрували (в результаті утворився Екзархат російських католиків в китайському Харбіні) або піддалися чисткам. Екзарх Леонід Федоров помер на засланні, а о. Климентій Шептицький, який  змінив його на цій посаді, не міг повною мірою виконувати роль глави церкви навіть в короткий, але дуже бурхливий період до свого арешту в 1947 р. Обидва екзарха були зараховані до лику блаженних Папою Іваном Павлом II.

Після падіння комуністичного режиму РГКЦ вийшла з підпілля. Так, виявилося, що вона жива, хоч і дещо "переформатована". По-перше, вона стала однією з церков російського зарубіжжя, по-друге, на території РФ вона частково підживилась депортованими - переважно, українськими та білоруськими - греко-католиками. У всякому разі на це вказує той факт, що серед мов богослужінь в громадах РГКЦ значаться українська і білоруська поряд з російською і церковнослов'янською.

У 2004-му почався рух російських греко-католиків за відродження повноцінного церковного життя. Конгрегацією у справах східних церков з благословення Папи Івана Павла II ординарієм для громад католиків візантійського обряду на території Російської Федерації був призначений єпископ Йосиф Верт.

На сьогоднішній день в Російській Федерації налічується понад 20 греко-католицьких громад. Однак парафії цієї церкви не мають офіційної реєстрації - вони існують як "окремий випадок" римо-католицьких громад.

Росія, яка ніяк не змириться з існуванням українських уніатів, зрозуміло, ні за що не побажає визнавати право на існування російських уніатів. І якщо до українських уніатів Моспатріархія дотягнутися ніяк не може, то доля російських повністю в її руках.

Тому немає нічого дивного в тому, що синод РГКЦ пролунав досить різко на адресу Ватикану, докоривши Святому Престолу в тому, що він не поспішає допомагати своїм російським братам, з огляду на те, що це може погіршити відносини з Моспатріархією. Відносини, які, начебто, налагоджуються. Українські греко-католики, які зазвичай виявляються заручниками цих "відносин", теж добре це відчувають - але до тих пір, поки Україна залишається незалежною країною, для них це складне становище, а не пряма загроза їх церкві.

Інша ситуація у російських греко-католиків. Вони впевнені, що новий виток ватиканської остполітики загрожує самому їхньому існуванню. Якщо мрія Московського патріарха про розподіл УГКЦ між римо-католицькою церквою і РПЦ у випадку з Україною залишається утопією, то у випадку з РГКЦ це фактично вже відбулося - РГКЦ знаходиться у веденні єпископа римо-католицької церкви і є її структурною частиною. Екзархат РГКЦ не скасований де-юре, а катедра екзарха значиться в офіційних документах Ватикану "вдовою" з моменту смерті Клемента Шептицького, тобто вже понад півстоліття. Ватикан не поспішає призначати нового главу церкви. Адже це очевидно викличе колосальне невдоволення з боку "московських партнерів".

РГКЦ обезголовлена ​​- і це виявляється джерелом багатьох проблем, включаючи управління, розвиток власних інституцій і повноцінне спілкування з іншими церквами і з Апостольською столицею. Крім усього іншого, РГКЦ позбавлена ​​можливості навчати і виховувати власний клир - досі РГКЦ відправляла своїх юнаків на навчання за кордон, зокрема в Україну, в семінарії УГКЦ. Але багато в РГКЦ бачать проблему в тому, що таїнство рукоположення священики в результаті отримують в УГКЦ, а не у власній церкві.

Для Росії її власні уніати - натяк на можливість "альтернативної історії". В якій немає жорсткого протиставлення себе Заходу. Де немає сенсу стояти на сторожі Великої Схизми, яка, єдина, виправдовує це жорстке протистояння, перетворене Москвою в сенс життя. Це можливість пошукати - і знайти - сенс життя в чомусь іншому. У чомусь, що зробило б неможливим виправдати різню, влаштовану Грозним в Новгороді, "захистом віри православної". Що не дозволило б канонізувати ординського "поліцая" Олександра Невського. І не дозволило б банді гопників, що імітують "громадянський конфлікт", називати себе "православної армією". Що зробило б неможливим перетворити християнську релігію в фактор "цивілізаційного поділу", тобто в щось прямо протилежне християнству.

Але поки російські греко-католики, які колись виникли і виросли на ідеї єдності російської традиції і Вселенської церкви, намертво затиснуті між тим і тим. Високі договірні сторони зайняті великою політикою або скоріше її імітацією. Адже навіть найгарячіші гаванські обійми нічого не дають і не вирішують в справі подолання Великої Схизми. Швидше навіть навпаки. А ті, хто зробив і робить реальні кроки в напрямку подолання розділення церкви, виявляються хіба що ставкою в політичній грі світових церковних єрархій.

Катерина Щоткіна

вівторок, 13 червня 2017 р.

13.06.2017р. Б. / Блаженніший Святослав: «УГКЦ у Польщі після акції «Вісла» була 40 років переслідувана»

Через сорок років переслідувань після акції «Вісла» Греко-Католицької Церкви в Польщі у 1989 році їй було повернуто право на існування та свободу. Про це йдеться у Посланні Патріарха Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава до єпископів, духовенства, монашества та мирян УГКЦ у 70-ту річницю акції «Вісла».

Як читаємо у Посланні, зараз наша Церква у Польщі переживає своє духовне відродження і може успішно розвивати парафіяльне життя, проводити катехизацію та плекати свою візантійсько-українську ідентичність.

«Усе це стало можливим великою мірою завдяки жертовному служінню і невтомній праці її незламних духовних провідників та мирян, які любили свою Церкву, присвячували їй усе своє життя, свої сили та здібності. Заради неї вони терпіли переслідування, страждання і нелюдські приниження. Усі вони залишаються в нашій пам’яті і в серцях як непохитні та віддані до кінця Богові, рідній Церкві-мучениці та прабатьківській вірі. За це героїчне свідчення складаємо їм від імені всієї Української Греко-Католицької Церкви подяку, яка випливає з глибини нашого серця, сповненого невимовною вдячністю», – написав Блаженніший Святослав до греко-католицького духовенства та вірних.

«Схиляємо наші голови перед бабусями, дідусями та батьками, які не боялися і присвячували свій час релігійному вихованню своїх дітей та онуків, допомагаючи їм залишитися вірними своїй Церкві», ‒ з вдячністю зазначив Глава УГКЦ.

Довідка
Сімдесят років тому в Польщі було проведено акцію «Вісла», яка розпочалася 28 квітня і тривала до кінця липня 1947 року. Внаслідок військової акції тодішньої комуністичної Державної служби безпеки, з рідних земель Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Любачівщини, Томашівщини, Грубешівщини та Холмщини насильно виселено біля 150 тисяч людей на північні і західні землі післявоєнної Польщі з метою швидкої та повної асиміляції.

Близько 150 тисяч людей під примусом військових протягом двох годин повинні були покинути свої хати, забираючи із собою лише найбільш необхідні речі та худобу. Їх відсилали до одного із кільканадцяти збірних пунктів, з яких найчастіше щойно по кількох днях були завантажені у товарні вагони разом зі своєю худобою. Частину транспорту спрямовано на північні, а іншу на західні землі післявоєнної Польщі.

У збірних пунктах людей «сортували», зважаючи на можливу, на думку влади, їхню загрозу для тодішнього комуністичного порядку та, у зв’язку з підозрою у співпраці з українським підпіллям. Таким чином без суду частина виселенців опинилася у в’язницях, а більше ніж 3700 осіб, зокрема й жінки, 22 греко-католицькі та три православні священики потрапили до табору праці. Внаслідок тортур, побоїв та знущань 161 особа у цьому таборі загинула.