Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 31 січня 2015 р.

31.01.2015р. Б. / Духовність свята Петра Вериги і служіння в'язням

Ти вселився в життя живих, ув'язнений ради нього, сокрушив узи Веліяра*, що зв'язав тебе: ради цього почитаємо твої вериги**.
(Канон Утрені свята)

Свобода - найцінніший дар людині від Бога.  Свобода найбільше розкриває таємницю того,  як саме людське єство покликано бути божим образом і подобою. На жаль, через гріх людина втрачає свободу. Найперше втрачає її внутрішньо. Але може потрапити в неволю навіть фізично. Не лише гріх є причиною утрати свободи: в кайдани в'язали і праведників за віру. У часі випробовування війною, яке переживає тепер наш народ, ворог погрожує і знущається неволею.  Христос закликав нас відвідувати в'язнів і за них молитися. Петрові вериги стали для нас цікавим тлом для роздумів.

29 (16) січня Церква встановила свято Почитання оков Св. Апостола Петра в пам'ять про їх чудесне з'єднання. Вони зберігаються неподалік римського Колізею у храмі San Pietro in Vincoli, що означає «Св. Петро в кайданах». Нагадаємо, що це ті кайдани, з яких Св. Петро був чудесно звільнений появою ангела (Діян. 12). За наказом Ірода апостола закували в кайдани в Єрусалимській в'язниці. Вночі явився йому ангел і вивів його на волю. За правління імператора Константина Великого вериги перебували в єрусалимській церкві Воскресіння Христового. У 439 році єрусалимський патріарх Ювеналій подарував кайдани грецькій цариці Євдокії. Одну частину оков цариця взяла до Царгорода, а другу послала в Рим своїй доньці Євдоксії, яка з великою побожністю прийняла дар й наказала збудувати церкву Св. Петра в оковах, де згодом поклала кайдани. У Римі були ще й інші ланцюги, якими був скутий Апостол Петро в Мамертинській в'язниці під час переслідування імператора Нерона. Ці кайдани у V ст. Папа Сикст III наказав з'єднати з тією частиною оков, які були подаровані цариці Євдоксії. Коли окови торкнулися одні одних – сталося чудо: обидві частини з'єдналися в один суцільний ланцюг! На згадку цього дива Церква встановила свято Почитання оков св. Петра.

Існує відоме прислів'я: "Тільки раб цілує свої кайдани". Дійсно, християнство численні політ-філософи називали релігією рабів. Імперські можновладці вважали християнську віру зручним знаряддям ефективного поневолення та маніпуляції масами. Ліберали й атеїсти, а також ново-язичники нехтували нею, бо одні прагнули самі вирішувати що є добре, а що зле, другі встановили моральні принципи, які накреслювала їх ідеологія, треті реконструювали релігійні інтуїції або хиби далеких поколінь. Багато хто відкинув віру в Христа через те, що асоціював її не стільки з можливістю змінитися самому, скільки зі старанням змінити Бога.

Метою пенітенціарного душпастирства є супровід людей, які опинилися в неволі, насамперед християн, та допомога в усіх їхніх потребах, щоб вони не втратили зв'язок із Церквою.  Душпастир допомагає усім, без огляду на конфесію, ба навіть невіруючій людині. Хоча в першу чергу він посланий до християн. Священик для в'язнів - свідок, що має привернути їм той дар внутрішньої свободи. Для когось в'язниця стає першим місцем, де душа вперше прислухається до голосу Євангелія. Часом ув'язнення стає одиноким шансом для навернення і Ласкою Бога, що вириває розкаяну душу перед вічними муками.

Численні в'язні переносять неволю через переслідування, без вини. Страждання злочинців у в'язниці також часом перевищують міру зла, яке вони поповнили. Багато в'язнів потрапивши в неволю благають Бога про чудо. Проте життя Св. Апостола Петра показує нам, що в одному випадку чудо сталося через ревну молитву Церкви (Діян. 12.5). В іншому - Петро добровільно прийняв кайдани, щоб розділити участь Церкви, страждань вірних у часі неронового гоніння. Ця історія була відображена в романі Генрика Сенкевича "Quo vadis".

"Петро, ти носив наче злочинець кайдани, руйнуючи злодіяння ворожі, щоб нам від них визволитися" - повчає нас уривок канону з Утрені свята.

Молитва у храмі San Pietro in Vincoli поглибила моє сприйняття служіння ув'язненим. І повірте, мені прийшлося бути свідком чудес, що сталися у в'язниці.

Протоієрей Костянтин

пʼятниця, 30 січня 2015 р.

30.01.2015р. Б. / Монахи пропонують бійцям АТО пройти духовну реабілітацію у монастирях УГКЦ

Бійці, особливо ті, які були поранені чи пройшли через пекло полону, можуть віднайти духовну рівновагу чи відновити свій стан, поживши кілька днів у монастирях Української Греко-Католицької Церкви. Монахи пропонують воїнам духовну реабілітацію у тиші і молитві.

Про це повідомляє Радіо Свобода.

Духовна віднова – це триденне навчання, молитва, розважання над Святим Писанням. Такі реколекції відбуватимуться у монастирях поблизу Львова, а також у Гошівському монастирі, що на Івано-Франківщині. У монастирі – тиша і молитва, це те, чого нині найбільше потребують бійці, вважають монахи.

Адже багатьом воїнам важко подолати стрес, нічні жахіття. Вони намагаються пояснити собі, чому їм довелось взяти до рук зброю і переживають, що вбивають ворогів, які у них могли відібрати життя. Переважна більшість воїнів виявились не готовими до війни.

«Їм довелось у цій війні робити те, що у мирний час вони ніколи б не робили. Війна це завжди агресія, спосіб і шляхи як її зупинити людство використовує те, щоб вбити агресора, який хотів вбити тебе. Ми повинні, як Церква, допомогти їм разом пережити цей стан, дати їм зрозуміти, що вбивство, так як вчить Церква, з метою захисту є оправданим. На жаль, агресія так глибоко сидить в людині, що результатом агресії може бути ще більша агресія, може вбити багато мирних людей. І ми є свідками агресії, яка вбиває більше і більше людей. Наші бійці захищають Україну на своїй території, щоб ворог не вбив нас усіх. Для нас важливо молитись, щоб цей гіркий досвід ми правильно пережили», – говорить військовий капелан, настоятель гарнізонного храму святих Петра і Павла у Львові Степан Сус, який активно займається допомогою армії.

Минулого року отці УГКЦ зібрали величезні пожертви для воїнів АТО, а це понад п’ять мільйонів гривень, понад шістдесят п’ять тисяч євро, сто сімнадцять тисяч доларів, понад три тисячі польських злотих і навіть понад тридцять три тисячі російських рублів. За ці кошти куплено речі для бійців.


четвер, 29 січня 2015 р.

29.01.2015р. Б. / Сьогодні – День пам’яті полеглих у бою під Крутами

Крути
97 років тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.
 
Бій українських вояків проти більшовицької армії на станції Крути затримав ворога на чотири дні. Таким чином добровольці утримали столицю на час, необхідний для укладання Брест-Литовського миру, який de-facto означав міжнародне визнання української незалежності. 

Минуло майже сто років, а ми і знову змушені обороняти власну незалежність ціною людських жертв

«Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо. Тих, хто поповнили український національний пантеон на сьогодні, напевно, вистачить для виховання патріотизму на сотні років уперед. Але ми не знаємо/не пам'ятаємо їх, тому прагнемо нових, вважаючи, ніби їх бракує. Їх не бракує в нашій історії, крутянці в цьому пантеоні посідають особливе місце – вони одні з перших віддали свої життя за новопроголошену Українську державу», – вважає Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. 

Раніше Український інститут національної пам’яті поширив інформаційні матеріали  про відзначення подій першої української революції ХХ століття. В цих методичних матеріал, зокрема, йдеться і про відзначення Дня пам’яті полеглих у бою під Крутами 29 січня 1918 року. 

Досі  біографічні дані були відомі  лише про вісьмох крутянців. Нещодавно віднайдені архівні та газетні матеріали розкривають життєпис ще одного із вояків Студентського куреня – Олександра Борозенка-Конончука. Докладніше про це — на сайті  УІНП.
Крути. Карта
Довідка:
На початку січня 1918 року більшовики встановили контроль у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях та розгорнули наступ на Київ. 24–27 січня 1918 року запеклі бої розгорнулись за станцію Бахмач. 

Коли українські війська  відступили до станції Крути, на їх підтримку було направлено Першу Українську юнацьку (юнкерську) школу ім. Б. Хмельницького у складі чотирьох сотень (400–450 курсантів і 20 старшин (офіцерів) та першу сотню (116–130 осіб) новоствореного добровольчого Помічного Студентського куреня січових стрільців. До них приєдналися ще близько 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва із Ніжина. 

Після запеклого багатогодинного бою, користуючись присмерком, українські війська організовано відступили зі станції Крути до своїх ешелонів. 27 студентів та гімназистів, які перебували у резерві, під час відступу потрапили у полон. Наступного дня вони були розстріляні або замордовані. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві. 

Утрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих, за сучасними підрахунками. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстріляних студентів i гімназистів. На сьогодні вiдомi прізвища 20 з них. Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти університету Св. Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу). 

Втрати бiльшовицьких військ під Крутами були значними, сягали тільки вбитими 300 вояків.


Джерело:    КРЕДО

середа, 28 січня 2015 р.

28.01.2015р. Б. / Україна і Польща змусили Росію розсекретити документи про звільнення Аушвіца

освенцім
Піднявши тему участі українців у Другій світовій війні Україна і Польща змусили Росію відкрити документи, які були засекречені 70 років.
 
Міністерство оборони Росії в 70-ту річницю звільнення концтабору Аушвіц розсекретило документи про деталі воєнної операції. Частина з них довгий час залишалася під грифом «Таємно» і була доступна тільки для вузького кола вчених-істориків. 

Сайт Міністерства Оборони РФ оприлюднив документи про національний склад 60-ї армії 1-го Українського фронту. Згідно з цією інформацією українців серед особового складу армії було 38 041, росіян — 42 398. 

«Вочевидь, Росія намагалася спростувати заяви, які лунають у Польщі та Україні, але випадково спростувала слова власного теперішнього президента, який у 2010 році заявив, що Росія перемогла б Німеччину без українців», — зауважив заступник голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко. 

Він додав, що монополія на перемогу у Другій світовій війні не належить жодній окремій нації. «Перемога не була б можлива без утворення коаліції Об'єднаних націй. Для перемоги важливий внесок кожного!», — додав історик. 

Нагадаємо, у неділю в Освенцімі відбулися заходи з нагоди 70-ї річниці звільнення в’язнів. Ювілей загострив напружені відносини між Україною і Польщею з одного боку та Росією з іншого. Президент Росії Володимир Путін відмовився від візиту до Освенціма. 


Джерело:   КРЕДО

28.01.2015р. Б. / Гестапо ХХІ століття: радикальні екстремісти гомосексуального руху

В минулому Гестапо у нациській Німеччині вдиралося до магазинів євреїв, щоб їх залякати і конфіскувати майно. Для цієї місії у них була підтримка держави, судів, ЗМІ. Сьогодні у Канаді, США і Великобританії ми можемо спостерігати за подібними спробами залякати і знищити бізнес, однак сьогодні переслідують не євреїв, а християн.

Сьогодні роль Гестапо перейняли на себе крайні екстремісти гомосексуального руху та їх палкі прибічники, які тероризують підприємства, приватний бізнес християн — магазини квітів, типографії, пекарні, кафе, фотосалони, храми та інші об’єкти, вимагаючи від них надати послуги гомосексуалістам для проведення своїх святкувань з нагоди легалізації «шлюбу», днів народжень, важливих подій тощо. Подібні вимоги неодмінно створять неприємні ситуації, коли християни підприємці постануть перед вибором чи слідувати християнським принципам віри чи піти на компроміс з власними переконаннями, опинившись у товаристві осіб з гомосексуальною орієнтацією.

Якщо християни відмовляться надати їм свої послуги, тоді гомосексуалісти подають на них скаргу про факт дискримінації у Комісію з прав людини, добре знаючи що та комісія вимушена розглянути їх скаргу, і стягнути штраф з такого підприємця. Такі штрафні покарання були введені, щоб завдати збитків християнам підприємцям. Навіть якщо християнин подасть апеляцію до суду на штраф, то суд, у переважній більшості випадків, підтримає скаргу про факт дискримінації, і підтвердить необхідність сплати штрафу.

ЗМІ також візмуть до уваги подібну справу й роздують її настільки, щоб викликати обурення у широкої аудиторії читачів і глядачів, й таким чином підтримають «потерпілих». Так весь державний апарат чиновників та ЗМІ цілком і вповні підтримують переслідування християн підприємців, які бажають жити згідно власних релігійних переконань. Поки що не було спроб компенсувати моральні збитки таким християнам, які вимушені були діяти всупереч власним переконанням, у порівнянні з підтримкою одностатевих пар, які легко могли б знайти потрібні їм послуги в іншому місці.

Неправдивість заяв Верховного суду Канади 

Верховний суд Канади заявив, що згідно Хартії прав людини усі люди рівні у правах. Однак на практиці, коли потрібно було винести рішення щодо конкретних випадків, відбувається щось протилежне: топчеться релігійна свобода, яка закріплена в двох розділах Хартії прав, на догоду захисту сексуальної орієнтації, яку було накинуто суспільству через внесення згадки про неї до тексту Хартії за рішенням Верховного суду. Це відбулось шляхом доволі недемократичної процедури — через прийняття Акту про права людини у Канаді, яку підписав міністр юстиції, ліберал Алан Рок (Alan Rock).

Відмова забезпечити свободу на самовираження 

Так незаконною вважається не лише відмова надавати послуги гомосексуалістам на підставі власних релігійних переконань, але й спроба виразити свою точку зору, яка протиставляється існуючій підтримці гомосексуалізму. Для прикладу, у справі Уаткота (Whatcott case) за 2013 рік всупереч наведеній достовірній статистиці, яка показує більше поширення явища педофілії серед гомосексуалістів, Верховний суд Канади назвав подібні докази ознакою «ненависті», і визнав Уаткота винним у поширенні літератури, яка розпалює ненависть, що заборонено кримінальним кодексом країни.

У постанові Суду між іншим сказано, що особа має право на цитування різних уривків зі Святого Письма, і на вираження власних релігійних переконань, проте це не означає, що релігійна інтерпретація релігійних постулатів не може не підпасти під звинувачення у розпалюванні «ворожнечі». Отже, коли якийсь християнин душпастир заявляє, що гомосексуальний спосіб життя є гріхом та спричиняє руїну суспільства, тоді його дії можна вважати як розпалювання ворожнечі у суспільстві. Верховний суд Канади у згаданому рішенні також відхилив християнський принцип, наведений у якості доказу, що людина має право «ненавидіти гріх, але любити грішника». У рішенні Суду сказано, що критика стилю життя будь-кого може вважатись прикладом «розпалювання ворожнечі» щодо осіб з гомосексуальною орієнтацією, навіть якщо не було виявлено ніякої «ненависті».

Напад на «справжніх жінок» 

Прикладом сфабрикованого звинувачення у розпалюванні ненависті можна вважати випадок, коли у серпні 2013 року представники громадської організації «СПРАВЖНІ жінки» (REAL Women) подали звинувачення Міністру закордонних справ Джону Бейрду (John Baird) у спонсоруванні активістів на користь гомосексуального стилю життя в Уганді за рахунок коштів платників податків. Вони звинувати міністра у нав’язуванні західної моделі ставлення до осіб ЛГБТ країнам Третього світу, всупереч їх релігійним і культурним традиціям.

Через це звернення активісти гомосексуалістів та ЗМІ накинулись на представників організації «СПРАВЖНІ жінки» (REAL Women) з метою помсти. Ці напади не вплинули на «СПРАВЖНіх жінок», вони і надалі продовжують свою діяльність, розповідаючи незручну правду про гомосексуальний стиль життя та пов’язані з цим проблеми.

Західний Університет «Трініті» 

Жахливі напади на Західний християнський університет Трініті, який розташований у містечку Ленглі, Британська Колумбія, за створення християнського юридичного факультету (школи права) та університетську політику. Це також один з прикладів діяльності Гестапо від гомосексуального руху. Так Університет вимагає від своїх студентів підписати «обіцянку» про утримання від статевих стосунків до шлюбу, який є союзом чоловіка і жінки. Таке формулювання «обіцянки» викликало нетерпимість крайніх екстремістів, які захотіли домагатись закриття того факультету.

Коли ж члени Юридичного товариства Британської Колумбії (B.C. Law Society) акредитували новий юридичний факультет, не зважаючи на тиск, активісти гомосексуального руху звернулись до провінційних юридичних товариств з вимогою заборонити випускникам нового факультету згаданого християнського університету проходити юридичну практику, щоб в майбутньому працювати у юридичній сфері.

Два юридичні товариства провінцій Нової Скотії та Онтаріо піддались цим вимогам, проте інші товариства відмовились приймати ці вимоги, які мали дискримінаційний антихристиянський характер. Сьогодні Університет веде судову тяганину з тими двома юридичними товариствами, які погодились з вимогами активістів гомосексуального руху.

Нанаймо — Міська рада Британської Колумбії 

Неймовірний напад на христинство трапився зі сторони міської ради міста Нанаймо у Британській Колумбії 5 травня 2014 року. Це день сорому в сучасній історії Канади. Цього дня член міської ради Фред Пат’є (Fred Pattje) зробив дивну пропозицію: скасувати договір з міською радою про оренду конференційного залу на острові Ванкувер щодо проведення відеотрансляції великої американської конференції, яка мала початись через чотири дні 9 травня.

Конференція під назвою «Leadercast», яка проходила в Атланті, штат Джорджія, на яку були запрошені всесвітньовідомі доповідачі: колишня перша леді Лора Буш, нобелівський лауреат з ПАР єпископ Десмонд Туту, — на якій вони обговорювали питання лідерства, а не гомосексуального стилю життя. Міська рада Нанаймо образилась тому, що серед спонсорів тієї конференції була мережа ресторанів Chick-fil-A, гендиректор якої відкрито заявив ЗМІ про підтримку традиційного шлюбу одного чоловіка і однієї жінки.

На думку членів Міської ради Нанаймо (8 за скасування угоди, 1 проти), місто повинно забороняти «будь-які масові заходи, які пов’язані з організаціями і людьми, яких було помічено у проявах гомофобії та інших проявах ненависті».

Другий член міської ради, Джим Кіп порівняв цю конференцію з діяльністю терористичної групи Боко Харам у Нігерії, бо пропагувати християнське бачення шлюбу — це «вчинити кримінальне правопорушення».

Більшість ЗМІ проігнорували цей випадок. Першим хто заговорив про цей випадок антихристиянського тиску, був коментатор новин Sun News Езра Левант (Ezra Levant), який опублікував свій допис. Також цей журналіст написав петицію з вимогою скасувати рішення міської ради. Завдяки йому про цей випадок дізналась уся Канада. Біля будівлі Міської ради міста Нанаймо збирались протестуючі проти того рішення. Відомий адвокат у сфері захисту громадянських прав Джон Карпей (John Carpay) навіть погрожував подати судовий позов на Міську раду Нанаймо.

Під тиском громадськості Міська рада Нанаймо відмінила своє попереднє рішення аж 3 червня 2014 року, щоб запобігти можливим судовим позовам, оскільки дана трансляція конференції не відбулась, а організатори зазнали фінансових збитків.

Скільки ще гомосексуальне Гестапо буде домінувати над особистою релігійною вірою людей та їх моральними переконаннями? Таку їх поведінку слід вчасно зупинити. Не можна більше залишатись пасивними свідками цих залякуючих нападів, з допомогою яких вони намагаються контролювати вияв релігійних переконань та громадянської активності суспільства. Чим далі триватиме подібне залякування християн, тим сміливішими та наглішими ставатимуть активісти гомосексуального руху.

Переклад: Ігор Леньо

вівторок, 27 січня 2015 р.

27.01.2015р. Б. / «Ми повинні підіймати руки до молитви і до боротьби», — о. Микола Мишовський

Микола Мишовський
У Вінниці відбулася молитва за вбитих у Маріуполі. Ще ввечері 24 січня, коли було розстріляно мирних громадян Маріуполя, вінничани вийшли помолитися за них та запалити свічки. А в неділю, 25 січня, відбувся телеміст між Вінницею та Маріуполем, а також молитва за загиблих, яку провели священики різних конфесій.
 
Від РКЦ у молитві взяв участь о. Микола Мишовський. Священик закликав людей не озлоблюватися і тривати у молитві. Досить гостро о. Микола висловився про Росію, називаючи її оселею зла. Проте, переконаний отець Мишовський, Бог на нашому боці. «Ми не повинні дозволити, щоб наші руки опускалися. Ми повинні підіймати їх до молитви і до боротьби», — закликав священик. 

Ось що говорив о. Микола Мишовський під час молитовного віче у Вінниці:
«На жаль, ми не знаємо, коли усе це закінчиться, але знаємо, що Бог на нашій стороні. Тому що нам не потрібно чужого — ні землі, ні майна. Ми просто хочемо жити в своїй країні, чесно працювати, ходити на роботу. Бог сказав: “Не вкради!”. Не ми залізли на чужу землю, а наш сусід.» 

Москва є оселею зла, скільки горя вона вже принесла нашому народові, грузинському, молдовському та іншим. Бо поки в тій країні у центрі столиці буде лежати труп Леніна — символ сатанізму, доти там будуть сповідуватися брехня, крадіжки, лицемірство. Вони будуть дивитися в очі і брехати, вбивати і переконувати, що так має бути. “Ти сам на себе пустив Град”… На превеликий жаль, маємо такого сусіда… Але разом із тим, не можна озлоблюватися. Ми повинні раціонально використовувати свої сили: фізичні, моральні, душевні. У Старому Завіті, коли ізраїльський народ — прообраз Христової Церкви — воював зі своїми ворогами, Мойсей стояв і молився. Підносив руки вгору, а коли вже не міг і його руки падали, то Аарон збоку стояв і його підтримував. Бо коли падали його руки в молитві, тоді народ програвав. Зараз усі ми не повинні дозволити, щоб наші руки опускалися. Ми повинні підіймати їх до молитви і до боротьби. Жодної хандри не повинні підпустити до себе. Це означає, що нам, як нації, потрібно багато у чому покаятися. Напевно, є дуже багато людей, які або давно не сповідалися, або ніколи… Тільки тоді, коли ми покаємося, змінимося, ми переможемо оселю зла. 

Не дозвольте злобі, апатії, суму чи непрощенню вкрастися у наші серця. Робімо усе, що можемо, щоб зупинити смерті, каліцтва і нещастя. І ми переможемо!» 

Фото: Людмили Поліщук

Джерело:     КРЕДО 

27.01.2015р. Б. / ХАЙ СОНЦЕ НЕ ЗАХОДИТЬ НАД ВАШИМ ГНІВОМ

Події в Україні якось неймовірно нагадують події річної давності. Минулого року саме в часі Йордану українці зіткнулися з виявом державного тероризму режиму Януковича, який, мов маріонеток за ниточки, сіпав зловісний полковник КГБ з Кремля. І цього року відразу після Йордану московитські терористи розпочали акції масового терору. Невеличкі відмінності – московитська агресія проти України стала військовою і відвертою, а географія подій значно змістилася на Схід.

Перед московитською агресією, перед московитським тероризмом, знущанням московитів над пораненими та полоненими українськими вояками, перед розстрілами мирного населення та полонених, як рівно ж і перед лицемірством влади, яка ніяк не може назвати речі своїми іменами, розпочати реальні реформи, реальну боротьбу з корупцією та почати встановлювати елементарну справедливість, легко впасти у гнів, відчай, розпуку, безнадію.

З  людського погляду – це цілком природна реакція нашої психіки. Це слабість нашої первородним гріхом зраненої людської природи. Знаючи про цю слабість і, очевидно, сам маючи доволі гострий темперамент, св. Павло нам каже: «Гнівайтеся, та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Емоції не є гріхом.

Не є гріхом, коли у нашому серці з’являється гнів, відчай, розпука, безнадія. Гріхом усе це стає тоді, коли ми своєю волею даємо цьому простір у собі, коли починаємо зерна гніву, відчаю, розпуки, безнадії поливати і леліяти у собі, отримуючи урожай ненависті, непрощення, огірчeння.

Християни покликанні до викорінення таких речей з власного життя. Окрім цього, піддавшись негативним емоціям, ми руйнуємо себе, своє здоров’я, свої стосунки з іншими… Саме ворог людських душ намагається зараз посіяти свої отруйні зерна, щоб паралізувати нас – паралізувати у можливості надавати спротив агресору. Тільки наближення до Бога через молитву, піст, читання Святого Письма, приступання до Таїнств може нас вивести з цього стану, не дати ненависті, непрощенню, огірченню запанувати у наших серцях.

У теперішній непростий для нас усіх час ми покликані реально поставити молитву у фундамент і початок усякої своєї діяльності – волонтерської, щоденної, оборонної, допомоги пораненим і біженцям, допомоги родинам українських вояків, особливо тим, чиї близькі віддали своє життя за нашу свободу, за можливість вільно славити Творця. Тільки так, зберігши силу духа, зберігши близькість з Богом, ми зможемо дійсно отримати з Божих рук перемогу, яка нам так потрібна.


о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

понеділок, 26 січня 2015 р.

26.01.2015р. Б. / «Земні царства народжуються і розвалюються, імперії воюють і вмирають, а Царство Боже – безконечне», - Глава УГКЦ в Макарові

В останні десять днів в Україні загинуло близько 300 людей. Наш народ сьогодні відчуває себе у тіні смерті. Ми атаковані великою імперією, яка прагне нас зробити своїми невільниками. А найстрашніше, що ми починаємо втрачати надію. Бо хто розраховує лише на власні сили, бачить, що їх з кожним днем дедалі більше бракує. Серед таких обставин Господь посилає нам промінчик надії: свобода кожного з нас залежить не від того, що ми маємо, а від Бога.

Про це сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії 25 січня 2015 року в парафії Святого пророка Іллі, що в Макарові на Київщині.

Предстоятель Церкви наголосив на тому, що в руках Бога лежить доля не лише українського народу, а й усього світу. На його думку, найбільше лихо людини – жити без Бога: «Якщо Україна перетвориться на поганську Галілею, то вона втратить своє майбутнє. Будьте певні: земні царства народжуються і розвалюються, імперії воюють і вмирають, а Царство Боже – немає кінця».

Також Блаженніший Святослав зазначив, що прагнув відвідати цю ще маленьку парафію, щоб побачити, як парафіяни в ній святкують звичайний недільний день. «У Київській архиєпархії є багато подібних громад, як ваша, що перебувають у стані свого становлення. Тому я приїхав, щоб зрозуміти, як вам допомогти, щоб ваша громада у цьому регіоні успішно розвивалася», - додав він.

субота, 24 січня 2015 р.

25.01.2015р. Б. / Глава УГКЦ висловив співчуття рідним та близьким загиблих у Маріуполі

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав висловив співчуття рідним та близьким людей, які сьогодні загинули від рук російських бойовиків. Він висловив солідарність з усіма і кожним потерпілим та їхніми родинами.

Предстоятель УГКЦ запевнив у своїй постійній молитві за покійних, поранених та всіх, хто потерпів від рук агресора.

Глава УГКЦ закликав міжнародну спільну допомогти Україні встановити мир на нашій землі, а волонтерів, міжнародні благодійні організації якнайшвидше надати постраждалим усю необхідну допомогу.

У свою чергу священнослужитель УГКЦ у Маріуполі отець Ростислав Спринюк по телефону повідомив, що вся парафія УГКЦ Преображення Господнього та волонтери, які там весь час перебувають, надають допомогу постраждалим як у лікарнях, так і на місці трагедії.

Священик просить усіх вірних та людей доброї волі про молитву за мир на українській землі.

24.01.2015р. Б. / Наші побажання і наші діяння

Є в нашому народі звичай, що з нагоди церковних чи світських свят вітаємо одне одного і переказуємо різні побажання. Найбільш інтенсивним щодо цього є кінець грудня і початок січня. І це не безпідставно.

У другій половині грудня поступово довшає день. Отже, є надія на світло і тепло. Інша причина – закінчення одного року і початок наступного. Кінець старого року – це час підбиття підсумків того, що було, а початок нового – припущення, що буде; пора сподівань на краще.

Для віруючих людей, зокрема християн, період на зламі років − це літургійне нагадування, що Бог, прийнявши також людську природу, прийшов до людей, щоб бути з ними та вести їх до дочасного та вічного щастя.

А в євреїв, наприклад, на грудень припадає свято світла, для якого властиве благодійництво. Ті обставини, прикрашені та доповнені різними радісними звичаями, пояснюють атмосферу зичливості, яка панує в ту пору року.

Подумаймо, чого ми одне одному зичимо. Звичайно, те, що іншим щиро бажаємо, є корисне і приємне.

Але особливість наших віншувань чи побажань − що все те добро, яке висловлюємо, − це щось, що має статися, або щось, що хтось має нам дати. Згадайте, що ви бажали цього року своїм рідним, приятелям, знайомим, і переконаєтеся, що це справді так.

Хочу додатково запропонувати інший зміст побажань, не тільки такий пасивний. На мою думку, було б корисно, якби ми могли бажати всім, до кого звернена наша зичливість, щоб вони могли своєю працею, своїм зусиллям, своїми стараннями досягнути те, що добре для них та для дорогих їм осіб чи навіть для всієї спільноти. Побажаймо, отже, бути діячами, а не тільки споживачами.

Говорячи про добре здоров’я, − бажаймо, щоб адресати нашої зичливості вміли і хотіли берегти своє здоров’я.

Згадуючи про добробут, − бажаймо, щоб ті, до кого звертаємося, вміли і хотіли заробити собі на добробут. Кажучи про мир та злагоду, − побажаймо щирої охоти чинити добро та усувати будь-яке насилля тощо.

Нема на світі нікого іншого, хто б бажав нам більше добра, як той, народження якого у ці дні святкували.

Гляньмо на Його життя. Він цілковито і безповоротно посвятив себе нам.

Якщо хочемо, щоб іншим людям було добре, подумаймо не тільки про те, що їм побажати словами, а й що для їхнього добра ми могли б осягнути ділами.

+ Любомир, Архиєпископ-емерит

пʼятниця, 23 січня 2015 р.

23.01.2015р. Б. / Одесити у День Соборності України запалили тисячі свічок (FOTO)

Одесити у День Соборності України запалили тисячі свічок
В Одесі у пам’ять за загиблими українцями та в честь Дня Соборності запалили тисячі свічок на Потьомкінських сходах.
 
Разом зі священиком присутні помолилися за Україну, а потім, розділившись на дві колони стали йти один одному назустріч, символізуючи цим єдність і міць України. У цей час, понад тисячу свічок горіли на Потьомкінських сходах в пам'ять загиблих на Майдані та під час агресії Росії на сході. На завершення одесити заспівали гімн України.
Одесити у День Соборності України запалили тисячі свічок
Одесити у День Соборності України запалили тисячі свічок
Одесити у День Соборності України запалили тисячі свічок
Одесити у День Соборності України запалили тисячі свічок
Одесити у День Соборності України запалили тисячі свічок

За матеріалами: hrabro.com 

Джерело:     КРЕДО 

23.01.2015р. Б. / В День Соборності України священнослужителі УГКЦ пом'янули всіх загиблих героїв Майдану (VIDEO)

У екуменічному храмі Непорочного серця Марії та українських новомучеників, що на вулиці Інститутській, в День Соборності України Архієрейську Божественну Літургію очолив Блаженніший Святослав (Шевчук). Під час Літургії священнослужителі пом’янули всіх загиблих героїв Майдану, поранених, наших священиків, душпастирів різних конфесій, які в тяжку хвилину продовжували нести Слово Боже потребуючим. Після Літургії Блаженніший Святослав відслужив Панахиду біля пам’ятного хреста Небесній сотні.



Джерело:    Воїни Христа Царя

четвер, 22 січня 2015 р.

22.01.2015р. Б. / Виповнилося 25 років «живого ланцюга» між Києвом та Львовом

Прес-анонс Виповнилося 25 років «живого ланцюга» між Києвом та Львовом
День Соборності українці відзначають щороку 22 січня. У 1990 році відбулася одна з найбільших у Центральній та Східній Європі масових акцій — «живий ланцюг» як символ єдності східних і західних земель України та знак вшанування подій Першої української незалежності.
 

Від 500 тисяч до трьох мільйонів українців 21 січня 1990 р. узялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Так вперше з дня проголошення Акта Злуки 1919 року між  Українською Народною Республікою та Західно-Українською Народною Республікою у сучасній історії України було відзначено День Соборності, який згодом став державним святом. 

«Україна єдина від 1919 року» — підкреслюють в Українському інституті національної пам’яті, нагадуючи про цю дату. Історики спростовують міф російської пропаганди про Сталіна як «збирача українських земель», який нібито визначив сучасні кордони України. 

«Проголошення Соборності УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року є історичним актом об’єднання українських земель у єдину державу. Саме ці події, а не події вересня 1939 року, є підставовими для історії українського державотворення. Адже в 1919 році українці об’єдналися з власної волі, щоб жити разом в єдиній незалежній державі», — йдеться у методичних матеріалах Інституту

«Сьогодні саме час нагадати, що тільки в єдності всіх своїх земель Україна здатна зберегти державність. 97 років тому тодішній парламент — Українська Центральна Рада — проголосив незалежність Української Народної Республіки. Та втративши цілісність в період Української революції, Україна втратила державність як таку. Тому сьогодні зберегти соборність — повернути Крим та перемогти на Донбасі – означає зберегти незалежність України вцілому. Інакше розв’язання нинішнього конфлікту загрожує розчленуванням України поміж різними державами, як це сталося у 1920-х роках», — пояснює Голова УІНП історик Володимир В’ятрович. 

У цей день у столиці заплановано проведення офіційних урочистостей за участю керівництва держави, представників центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів, громадськості, духовенства, науковців. Зокрема, відбудеться покладання квітів до пам'ятників Тарасу Шевченку та Михайлу Грушевському. 

Громадські активісти проведуть у Києві заходи, пов'язані  із вшануванням пам'яті Сергія Нігояна та Михайла Жизневського, убитих у цей день рік тому під час Революції Гідності. 

Президент Петро Порошенко у День соборності перебуватиме у Дніпропетровській області, де відвідає могилу Сергія Нігояна, а також візьме участь в акції «Ланцюг єднання». 

Про це повідомляє прес-служба Українського інституту національної пам’яті.
Прес-анонс Виповнилося 25 років «живого ланцюга» між Києвом та Львовом
Історична довідка:
Проголошення Незалежності України 22 січня 1918 року.
 
У цей день Українська Центральна Рада прийняла IV Універсал, який проголошував самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу. 

Українська Центральна Рада у листопаді 1917 року проголосила утворення Української Народної республіки, сподіваючись на федеративні стосунки із демократичною Росією. Поступове творення національної держави було перервано військовою агресією більшовицького режиму, який захопив владу в Росії. 

17 грудня 1917 року більшовицька Рада народних комісарів РРФСР передала Українській Центральній Раді «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради» Володимира Леніна і Льва Троцького. Документ вимагав від українського уряду безумовної допомоги більшовикам в Україні. Ультиматум був відхилений 20 грудня 1917 року Українською Центральною Радою за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Відхилення цього ультиматуму стало приводом для початку більшовицької агресії проти України. 

Ці обставини, а також крах сподівань та ілюзій лідерів Української революції щодо можливості створення федеративної і демократичної Росії, сприяли якнайшвидшому проголошенню самостійності України 22 січня 1918 року. Центральна Рада проголошувала УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Джерелом влади проголошувався народ України. 

Проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року.
 
Революційні події на Наддніпрянській Україні вплинули на інші території, де проживали українці. 1 листопада 1918 року постала Західноукраїнська Народна Республіка, населення і політичні діячі якої прагнули до об’єднання з УНР у соборній державі. 

Акт Злуки вирішили приурочити до першої річниці проголошення IV Універсалу – 22 січня 1919 року. Над тисячами присутніх у Кєві на Софійській площі прозвучали слова Акту: «…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу».
Прес-анонс Виповнилося 25 років «живого ланцюга» між Києвом та Львовом
«Живий ланцюг» 21 січня 1990 року.
 
За радянських часів події Української революції 1917–1921 років намагалися не згадувати у підручниках історії. Утім пам’ять про ці події перемогла радянську амнезію. 

21 січня 1990 р. відбулася одна з найбільших у Центральній та Східній Європі масових акцій – «живий ланцюг» як символ єдності східних і західних земель України та знак вшанування подій першої української революції. Достеменно невідома кількість учасників акції. Різні джерела називають від половини до трьох мільйонів людей, які узялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Акція стала одним із свідчень того, що українська нація подолала страх перед комуністичним режимом і готова маніфестувати свою незгоду політиці комуністичної партії. 25 років тому ця подія стала провісником майбутнього падіння СРСР і проголошення нової незалежної і соборної України. 

Світлини Українського інституту національної пам’яті

Джерело:    КРЕДО 

середа, 21 січня 2015 р.

21.01.2015р. Б. / У Полтаві священики поблагословили бійців, які відправляються у зону АТО

У Полтаві екуменічно молилися та поблагословили бійців МВС, які відправилися у зону АТО. 20 січня 2014 року Божого у Полтаві на території обласного управління внутрішніх справ України відбулося урочисте відправлення чергової групи правоохоронців у кількості 235 бійців зведеного загону та батальйону особливого призначення патрульної служби «Полтава» та «Кременчук» до зони проведення антитерористичної операції на територію Донецької та Луганської областей, де вони змінять своїх побратимів. Активну участь у такій події взяли також представники духовенства Української Православної Церкви Київського Патріархату та Української Греко-Католицької Церкви. Під час спільного екуменічного молебня молилися за мир та спокій на українських землях, за полтавських правоохоронців спецбатальйону МВС, що відправлялися в зону АТО. 

У своїй промові греко-католицький священик о. Максим Кролевський побажав, щоб кожен воїн, який сьогодні стоїть на обороні нашої країни зумів глибоко у своєму серці пережити ідею любові до своєї Батьківщини та українського народу, бо саме така любов може дати велику перевагу над ворогом, над його, можливо, кращою зброєю та оснащенням. Священик наголосив, що саме про таку любов говорив у своїй творчості наш великий краянин та земляк, полтавський поет та письменик, громадський та культурний діяч, людина зі світовим ім’ям та справжній військовий – Іван Котляревський: “Любов к Отчизні де героїть, там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат”

Також священик подякував усім матерям та дружинам відважних воїнів. “Ми сьогодні повинні приклонити свої голови перед тими матерями, які виховали  відважних, мужніх та хоробрих синів та перед їхніми дружинами, які знають куди вони відпускають своїх чоловіків, бо ми, насправді, не можемо собі навіть уявити, що коїться у їхньому жіночому серці”. На завершення урочистостей священики окропили усіх священною йорданською водою та поблагословили бійців у далеку дорогу.

21.01.2015р. Б. / Водохреща під «Градами»

Андрій Зелінський
«Під час святкової літургії, десь о 7:45, залунала команда «воздух», загула сирена і на мить згасло світло: слід якомога швидше бігти до сховища», — так відзначали Водохрещу українські бійці на передовій. Про це на своїй сторінці у Фейсбуці написав капелан Андрій Зелінський, ТІ:
 
«Було чути, як десь зовсім неподалік ліг цілий розряд Градів. Як з'ясувалося, снаряди пошкодили сам центр містечка Дебальцево. Спершу ми гадали, що цілилися по нас, але трішки перестаралися, однак смертельні обстріли міста потужною артилерією повторилися іще двічі: в обідню та вечірню пору. Стало зрозуміло: цілились таки по місту, по беззахисному цивільному населенню! У Свято Богоявлення!!!… Стріляли ті, які часто називають себе «православной армией», і стріляли по своєму православному народу у день великого православного свята. Навмисно стріляли!!!.. Загинули люди. Численні поранені. А я запитую себе: чому мовчить церква, віруючі якої обстрілюють артилерією своїх братів і сестер по вірі? Абстрактні промови типу «ми за мир во всем мире» чув і читав, а от адресних звернень православних ієрархів до лідерів «православної» Новоросіі не бачив. А снаряди, які у свято Богоявлення кількаразово покривали Дебальцево, були запущені саме звідтіля! Ось — біле, ось — чорне. Деколи достатньо назвати речі своїми іменами, аби врятувати людське життя. Здається, не існує більш потужної зброї масового ураження, аніж заідеологізована релігія, яка стає знаряддям досягнення чиїхось особистих ідеологічних чи комерційних інтересів. По своїй суті релігія покликана відкривати людям шлях до життя, а не життя позбавляти. Релігія, яка забуває про людину і починає активно обслуговувати владу та бізнес, втрачає свою сакральність і перетворюється на ефективний механізм контролю за масами. Де голос ієрархів на захист розстріляного Дебальцево, Кримського, Трьохізбенки, Волновахи???… Не слова абстрактного співчуття, випущені у безмежні обшири Всесвіту, а слова, адресовані до сумління тих, хто стріляв, хто оплачував цю зброю, хто давав наказ! У них є імена! Чому б не назвати зло по імені?…»


Джерело:    КРЕДО

вівторок, 20 січня 2015 р.

20.01.2015р. Б. / Поранений кіборг-капелан на лікарняному ліжку молиться за захисників аеропорту Донецька (+VIDEO)

Про незламність духу захисників Донецького аеропорту вже складають легенди. Військові священики, або ж капелани, знають, чого вартує ця стійкість українським воякам. 

Капелан Олександр Пастух, який два тижні перебував разом к кіборгами на летовищі, «воював» єдиний без зброї в руках. Він помагав «кіборгам» не лише молитвою, а й зводити укріплення.

Кожних шість годин священик заступав на варту та проводжав бійців на ротацію. Зараз, перебуваючи після поранення у лікарні Дніпропетровська, капелан молиться за своїх побратимів там, у горні війни, на летовищі у Донецьку.



понеділок, 19 січня 2015 р.

19.01.2015р. Б. / Священик – це той самий волонтер, який привозить бійцям їжу для душі і тіла

Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
 
13 січня разом із трьома друзями-волонтерами отець Володимир Довганюк повернувся  із АТО. Вони відвідали бійців 128 гірсько-піхотної бригади з гуманітарною допомогою у Дебальцево. 

Отець Василій є головою Івано-Франківської організації «Діти Милосердя» походить з родини Марії та Івана Довганюків, які були активними членами УГКЦ у підпіллі. Батько Іван – поет, автор збірки «Іду до Вас з Любов’ю», брат – священик чернечого ордену отців Василіан, о.Терентій-Володимир Довганюк, служить у м.Жовква. 

Отче Василію, розкажіть, будь ласка, про себе, як Ви стали священиком?
 
Це довга історія. Перший раз я сповідався, коли мені було вісімнадцять років. Церква на той час була переслідувана, знаходилась у підпіллі. Наша родина належала до підпільної Греко-Католицької Церкви. На певний період часу мене забрали до армії. Коли я повернувся з армії у 1981 році, тоді я більше познайомився з підпільною Церквою, де приймав активну участь і закінчив підпільну семінарію. Мені пропонували вступити на службу до органів, так як мав досить добру військову підготовку. В той час, коли я стояв перед вибором мені допомогли слова ректора підпільної семінарії, отця-студита Косила: «Сину, армія Христова – це є найсильніше, тому вступай у наші ряди». Так я у 1984 році успішно здав іспити? щоб стати священиком. Свячення отримав аж у 1990 році, у зв’язку з тим, що до цього часу Церква була у підпіллі. З 1990 року я активно працюю священиком на Христовій ниві, мав парафії у м.Галич та його околицях, потім Донецьк, Збанівка, Чубарівка, Роздолівка, Артемівськ. Працював з отцями Василіанами. На Східну Україну їхав з благословення владик Братерка та Білика. Коли я приїхав з Донецька? виникла потреба відправити наших студентів у Прагу і Оломов в семінарію-академію. Пройшовши навчання там, я став духівником для студентів у Празі, через кілька років пастирської праці повернувся в Україну.
Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
Де саме в зоні АТО Ви були зі своїми друзями?
 
Члени афганського комітету, мої хороші друзі з давніх часів, ще зі служби в армії, з Івано-Франківської області запропонували мені долучитися до їхньої діяльності, щоб зібрати допомогу для наших бійців, які служать у 128 гірсько-розвідувальному батальйоні в Дебальцево, в зоні АТО. Кожен давав пропозиції чим може допомогти: афганці з Івано-Франківська давали палети, тому що опалювати в зоні АТО дуже важко, там дерева вирубані. Вони підготували 2 тони палет. Зараз це дуже актуально для наших бійців. Я замовив буржуйки для опалення, спальні мішки, термобілизну, захисні бронежилети, а також теплі речі: шкарпетки, шапки, балаклави і т.д. Всього вантажу ми везли десь приблизно 3,5 тони. Ми купили також джип для наших хлопців в зону АТО, так як той, що був у них, підірвали. 

Як довго Ви перебували на передовій і які враження у вас залишилися?
 
Ви знаєте, до передової досить важко дістатися. Було 8 блок-постів. На кожному блок-посту довелось відчути на собі трішки таке зневажливе ставлення. Коли Національна гвардія починала перевіряти, питала у нас пароль, а ми ж пароля не знали, то все кричали: «Слава Україні!» Вони знову питають про пароль, а ми знову: «Слава Україні! Це хіба не пароль для вас?» І так ми, намагаючись підходити до ситуації з гумором, говорили: «Ну це ж западенці їдуть!». Таким чином, сміючись з нас, на кожному блок-посту нас пропускали. Деяким давали палети, деяким балаклави, а деяким шкарпетки чи рукавиці. На номерах у нас АТ – це вже видно, що це є Західна Україна, але, дякувати Богу, все було спокійно. Коли ми проїхали 6 блок-постів, по нас виїхали хлопці-бійці. Завдяки цьому ми могли решта блок-постів проїхати легше і їхати напряму в зону Дебальцево.
Отець Василій є головою Івано-Франківської організації «Діти Милосердя» походить з
На місце ми приїхали пізно ввечері. Що мене найбільше здивувало, так це те, що я побачив освітлені прибрані ялинки, які нагадували бійцям про тепло рідних домівок. Та довго цією красою милуватись не довелось, до нас забіг ротний і сказав швидко вимикати все світло, бо будуть зараз по нас «Гради» стріляти. Так ми решту допомоги розвантажували в темноті. Вражали до болю сльози на очах тих солдатів, коли вони чули рідну мову, коли дивились на образочки та календарики, які я їм привіз в дарунок від мого брата з ордену Василіан, тризуби, виготовленні з латуні. Хлопці казали: «Оце наша перша нагорода!». Цілували і дякували за цей приїзд. 

Незабаром ви знову плануєте поїздку до зони АТО, збираєте нову партію необхідних речей для армійців, у чому зараз найбільша потреба?
 
Ситуація виглядає так, що насправді зараз вистачає там харчування. Завдяки нашим волонтерам бійці мають воду, мають хліб. Один боєць показав мені ті сухі пайки, які видають їм на один день, і каже: «Дивіться, отче, якщо б ви цей пайок поїли тиждень, ви б вже з цього ліжка не встали». Завдяки волонтерам, які привозять і борщі заморожені, і куряче м'ясо, і каву тощо, бійці можуть триматися на ногах, тому що в таких важких польових умовах, де сніг, мокрота, холод, ти на сухому пайку не витримаєш. Самі бійці говорять: «Ми без їжі можемо обійтися, бо ми патріоти по духу. Ми можемо вистояти і без їжі, але в нас немає таких найпростіших речей: це прилади нічного бачення, це тепловізори, це найпростіші речі. Берци в умовах Донецька нам не потрібні, нам потрібні чоботи». 

Бійцям дійсно потрібні добрі чоботи, тому що там земля така цікава, не така як у нас. Вона червоно-чорна з гранітом, так що берци роз’їдає і вони розпадаються. Тому потрібні чоботи. Також потрібні машини швидкої допомоги. Треба мати принаймні 2-3 швидкі допомоги, щоб в разі необхідності можна було доставити бійця до місця, де його можна було б полікувати. І тому ми зараз збираємо гроші на призму нічного бачення, а також на тепловізори ,тому що для них це найголовніше зараз.
Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
Коли ми приїхали на передову – це є поле, мені дали подивитись в бінокль, я бачив сепаратистів. Вони всі в кожухах, вони так обмундировані, що нашим солдатам ще далеко до цього. І гірко навіть розповідати такі факти, ось мені кажуть: «Дивись, село порожнє було до Нового року. На Новий рік дуже багато приходить чоловіків і ніхто це не контролює: ні місцева міліція, ніхто. А це всі ті прийшли з окопів додому погрітися. І тому ми стоїмо тут тільки заради того, що ми віримо і хочемо, щоб Україна була вільною державою в першу чергу від поганих людей». 

Коли ми з ними розмовляли, я зрозумів, що вони тільки тримаються на Слові Божому. Я думав, що молитовники їм не потрібні, але взяв їх кілька про всяк випадок. Один з бійців, побачивши їх, майже вихопив в мене з рук одного і питає: «А де тут молитва за родину?». Я показую йому, а він каже: «Для мене родина – це головне». Ви знаєте, аж сльози на очі навертаються, коли він сказав: «На полі бою, для мене родина – це головне».
Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
Цікаво, як вас сприймають бійці, як волонтера чи все таки як священика?
 
Священик – це той самий волонтер, він несе Слово Боже, як їжу для здоров’я душі і несе продукти, як їжу для фізичного здоров’я тіла. Ми не везли зброю, ми не везли гранати. Ми їхали, щоб привезти те, що є найнеобхідніше і дати їм духовну підтримку. Для бійців неважливо до якої конфесії належить священик. Їм достатньо одного слова, що це є священик і вони просять: «Отєц, батюшка благословітє!». Їм все рівно хто ти є, для них головне, що прийшла духовна людина. А духовна людина, священик, він, як волонтер, має можливість зробити їм більше щось доброго. Вони бачать, що ти не тільки в церкві дбаєш про них, а ти ідеш на передову, ти не боїшся, ти стараєшся дати їм в серце ще більшу віру, що їх чекає родина. Я не знав їхніх родин, але коли кажу їм: «Ваші родини вас чекають, ваші родини вас люблять! Ми надіємось на вас, ми віримо вам!» І ті кілька хвилин розмови з кожним дають дуже велику підтримку, вони кажуть: «Ми вже тепер готові стояти». Ввечері при такій розмові за столом, при маленькому світлі серце кожного відкривається: той спішить розказати про родину, той про дитину, той про брата, той про сестру. Той каже: «Я вже шість місяців не можу попасти додому, в мене дочка вже виросла». А той каже: «А в мене народилася, я ще її не бачив». І ви знаєте, що в цих бесідах священик має бути настільки сильним, щоб разом з ними не заплакати і не перестати говорити. А в мене так сльози наверталися у розмові з ними, дивлячись на те, як Вони тримаються. Коли вночі лягаємо спати у наметі, обкладеному бронежилетами, я кажу: «Я не можу спати, бо гради стріляють». А вони відповідають: «А ми вже привикли, чуєш – пес не гавкає, значить все нормально».
Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
Ми знаємо, отче, що бійці 128-ї гірсько-піхотної бригади залишилися без обіцяної ротації, який їхній психологічний та духовний стан на сьогоднішній день?
 
Важко про це говорити. Шість місяців, вісім місяців, вони без ротації. Батальйон Кульчицького має місяць-півтора ротації. Тут готується, як ми вже знаємо, новий призив після 20 січня. Для того, щоб вони попали туди, їх потрібно навчити. До цього часу їх не було кому замінити, тому що вони копали бліндажі, вони закопували танки, вони копали рови, вони робили насипи… І їх зараз замінити просто немає ким. І через це вони зараз вже живуть надією, що ось-ось їх хтось замінить. Але також хвилюються, бо говорять: «Коли прийдуть нові хлопці, вони наражаються ще на більшу небезпеку, ніж ми. Тому що вони будуть нові, не знатимуть як поводитись і не знатимуть ще багато чого». Але в них у серці живе велика надія. Там нема хлопців по двадцять років, там самі старші люди, у кожного родина. 

Прес-центр АТО повідомляє, що за 16 січня терористи 82 рази обстріляли позиції української армії. Ситуація в зоні проведення антитерористичної операції залишається складною. Розкажіть отче, що сталося, вам телефонували бійці, про що була ваша розмова?
 
Наших троє земляків знаходяться в аеропорту, вони сказали дослівно так: «Якщо нас до вечора не вивезуть з аеропорту, то ви можете готувати свічки». Вони майже готові на смерть, тому що виходу іншого нема. З їхніх слів, це бездіяльність влади. Я не буду пояснювати політичні питання, потрібен той аеропорт чи не потрібен. Я буду казати тільки одне – наші бійці воюють за свої родини, вони хочуть, щоб їхні родини мали спокій, мали добро, мали в дійсності любов до цього всього. І вони готові відстоювати це. Сьогодні я також телефонував до депутата Верховної Ради, він каже, що ці питання вони вирішують. Що вони вирішують, я не можу знати, але ми віримо, що наші бійці вистоять і повернуться додому живими і молимось за це. Звертаюсь до всіх з проханням про молитву за збереження життя наших бійців не тільки в аеропорту, а й в захисній зоні, бо це вже зона оборони великого ризику. «Гради», які летять 40-45 км., долітають і до них. Це є дуже страшна зброя.
Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
Отче, щоб ви хотіли сказати усім тим, хто знаходиться вдома?
 
Хочу відкрити очі всім, хто читатиме ці слова. Байдужість – це є дуже велика справа. Нас дуже тероризувала міліція дорогою, дуже є багато людей, які кажуть: «Для чого нам та війна. Лишіть той Донецьк, лишіть той Луганськ». Я хочу сказати тільки одне: щоби кожен відкрив своє серце не заради якоїсь дуже великої справи, а заради того, щоб зберегти хоча б християнську любов. Якщо буде християнська любов в серці, тоді принаймні людина знає заради чого може померти, що вона захищає родину. А родина – це Україна! Також хочу сказати, що дуже важливо, щоб пам’ятали, що є хтось, кому потрібна допомога. Волонтери – це ті люди, від яких наші бійці отримують велику допомогу: хто конверт, хто якийсь запис, малюнок, хто харчування, медикаменти. Волонтери – це як апостоли Христові. Вони просто йдуть і несуть все, що можна донести. Нехай армія буде ще не така сильна, але щоб ми, українці, просто в один день сказали: «Давайте сьогодні не вип’ємо кави, давайте ми сьогодні не вип’ємо якоїсь там кока-коли, чи будь-яку приправу, чи кожен бізнесмен просто відклав одну гривню». Кожен може докласти маленьких зусиль, щоб зробити велику справу. 

Я б хотів, щоб серцем всі зрозуміли, що наші бійці не є приналежними до якоїсь віри, вони є наші діти, наші батьки. І мені здається що спільна молитва цілої України повинна бути спрямована на те, щоб зберегти життя наших воїнів, наших простих людей, наших християн.
Розмова з отцем Василієм Довганюком, який нещодавно повернувся із зони АТО
Хто хотів би долучитись до волонтерської справи отця Василя та допомогти бійцям в зоні АТО, просимо звертайтеся за  тел. 067-73-93-187, 095-940-57-01.
 
Кошти можна перерахувати на рахунок:
ОКПО(код):  37581372
 МФО: 336677
 Рахунок отримувача: 26006052513885
 Банк отримувача  ПАТ КБ ПриватБанк

А також ви зможете знайти усі контактні дані з отцем Василем на сайті www.prytulok.com.ua

Джерело:     КРЕДО

неділя, 18 січня 2015 р.

18.01.2015р. Б. / Молитва за перемогу над безбожними ворогами правовірних воїнів

Молитва за перемогу над безбожними ворогами правовірних воїнів
(З Требника митрополита Київського Петра Могили)

Господи, Боже сил, Боже спасіння нашого, Боже, що єдиний твориш чудеса, поглянь нині в милостях і щедротах на смиренних людей Твоїх, і чоловіколюбно почуй і пощади, і помилуй нас. Ось бо вороги наші воюють проти нас, щоб розірвати і погубити нас і святині наші. Ти і сам знаєш усе, що вони помишляють проти нас, і що ми не можемо стати перед лицем їхнім, якщо нам Ти не поможеш.

Як колись у часі Мойсея через нього люди єврейські чули словеса Твої: Хоробрі будьте, стійте і побачите спасіння від Господа, яке Він вчинить десь. Господь бо переможе через нас, почуйте. І почувши це вони були спокійні душею. Так і сьогодні до нас промов, і встань, як Сильний, витягни Сили Твоєї переможну зброю, і спрямуй її проти возстающих неправедно на нас, і визволи те, що вони відібрали в нас. І подай рабам Твоїм, воїнам нашим супроти ворогів у Твоє Святе Ім’я, хоробрість і кріпость, силу і мужність, і зміцни в руках їхніх зброю, і дай їм спасенний захист, і підпережи їх силою до боротьби з ворогами.

Господи, Боже наш, візьми Свою зброю і Свій щит, і встань, щоб допомогти нам. Скажи душі нашій: Я спасіння твоє, хай застидаються і осоромляться ті, що хочуть відібрати життя наше, хай повернуться назад засоромленими всі, що замишляють зло проти нас.

Хай вороги наші будуть перед лицем воїнства нашого, вірного Тобі, як порох перед лицем вітру, й Ангел Твій сильний хай зневажає і проганяє їх. Хай попадуть вони в сіті, яких не сподіваються, і хай попадуть у пастку приховану, страх хай сповнить їх, і хай впадуть вони під ноги рабам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, і хай переможені нами будуть.

О, Господи, Боже, Спасителю наш, Кріпосте і Надіє, і Допомого наша, не пам’ятай беззаконь і несправедливостей людей Твоїх, і не відвернися в силі гніву Твого від нас, але в милості й щедротах Твоїх, як Благий, навідайся до рабів Твоїх, і подай воїнству нашому, що на Тебе надіється, перемогу над ворогами так, як Ти подав преславні перемоги Мойсею над Амалеком, Гедеонові над Мідіянцями, Давиду над Голіятом та багатьом іншим рабам Твоїм, що не на зброю свою, а на Тебе істинного Бога надіялися, Бога, що спасти може тих, що надіються на Тебе.

Як колись Авраам, Йосиф, Пінхас, Ісус, Калев, Ілля, Ананія, Азарія, Мисаїл, Даниїл і багато інших, з покоління в покоління угодники Твої, в спокусах, тривогах, у бідах і переслідуваннях, на тебе і милість щедру Твою надіялися, і не втрачали сил, і не були Тобою покинуті, і преславно прославилися, так і нині ми, недостойні раби Твої, що нічого доброго в очах Твоїх не зробили, на щедроти Твої надіємося, відаючи, що не в конях і не в м’язах людських вподобання Твоє, але в тих, що бояться Тебе і надіються на Тебе.

Тебе боїмося, і в Тобі всю свою надію маємо, до Тебе прибігаємо, до Тебе припадаємо, до Тебе руки наші підносимо, і тебе смиренно в покаянні молимо: Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, ради слави Імені Святого Свого, щоб не казали вороги наші – Бог їх полишив, і не вибавить їх, і не спасе, і не вирятує з рук наших.

Але Ти, Істинний Господи і Боже наш, в Якого віримо і на Якого уповаємо, не застидай нас, що очікуємо милість Твою, але сотвори з нами знаменіє нам на благо, щоби бачили ті, що ненавидять нас і віру нашу, і щоб осоромилися вони і згинули, і щоб побачили всі кінці землі, що Ти єси Бог, а ми – люди Твої.

Яви нам, Господи, нині милість Твою і спасіння Твоє дай нам, возвесели серця рабів Твоїх милістю Твоєю – знищ ворогів наших і повергни їх під ноги наші чим скоріш, оберни у страх і втечу нечестиву і неправедну пиху їхню, і дай нам, рабам Твоїм, у відвазі великій і силі, і мужності прогнати та настигнути їх і в Імені Твоєму перемогти і знищити їх. Ти бо єси Захист, Допомога і Перемога тих, що надіються на Тебе, і Тобі славу віддаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Джерело:    Воїни Христа Царя

субота, 17 січня 2015 р.

17.01.2015р. Б. / Священик, який спілкується з вояками на передовій, закликає всіх до молитви

Отець Юстин Бойко, який перебуває у контакті з українськими військовими, які знаходяться на передовій лінії фронту, на своїй сторінці у Фейсбуці закликає до активізації молитви за мир і спокій в Україні, через активізацію ворога по усій лінії фронту.

"Розмовляю з хлопцями з різних частин по цілому периметрі фронту, не тільки в аеропорту. Дуже неспокійно всюди і це правда. Щось вороги задумали. Тому, ніколи не слід падати духом! Коли Господь з нами і маємо таких воїнів, все буде добре!

Але, я закликаю відновити, а хто не включився, включитися у цілодобові чування за мир і спокій в Україні, а особливо за наших воїнів, що Господь беріг їх. Це не обовязково робити групою з цілого світу. Розбийте, наприклад, у місцевості, де проживаєте, молитву протягом доби на 15 хв., і не більше, щоб не змучитися. Молитва має велику силу і цієї ночі ми усі були свідками цього, точніше не ми, а солдати в аеропорту!

МОЛІМОСЯ І ДІЙМО!" - закликає усіх небайдужих отець Бойко.

Джерело:    Воїни Христа Царя

пʼятниця, 16 січня 2015 р.

16.01.2015р. Б. / Нації виходять з кризи завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інтересів

Сергій Кримський
Відомий український філософ і культуролог Сергій Кримський (1930 – 2010)

Нація — це історична особистість. Етнос перетворюється на націю тоді, коли стає суб’єктом історичного розвитку. І Україна саме в XVII столітті, коли формується українська нація, стає суб’єктом світової історії. 

Козаки були головною військовою силою Європи в захисті проти турків. Майже при всіх європейських дворах в якості військової сили і охорони були козаки. У мене є прижиттєве видання Вольтера «Козаки при дворі Людовіка XIV». І хоча цей твір не перекладався, та моя дружина добре французьку знала. Вона й допомогла прочитати. 

Так от, якось Людовіку донесли, що козаки випивають, гуляють і взагалі багато собі дозволяють, що пора привести їх до норми. І тоді французький король влаштував змагання для всіх військових, що були при його дворі. Найвправнішими вояками виявилися козаки. Вона завоювали всі перші місця! В результаті їх залишили в спокої і дозволили жити так, як вони хотіли… 

Два способи жити


У нас модно зараз казати: «Ось економіка виведе нас із всіх криз…». Я нічого не маю проти економіки, але в жодну епоху, в жодній країні нація не виходила з кризи завдяки виключно економічним чинникам. Лише завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інте­ресів. Дивіться: XIV століття, найстрашніша епоха в історії Європи, чорна смерть (чума) викосила половину її населення, повсюди страшна продовольча криза — немає хліба… Чим відповідає людство? Ренесан­сом! Небаченим підйомом культури! Те ж саме і в Україні після війн Бог­дана Хмельницького. З Руїни як виходять? Організовується Києво-Мо­гилянська академія. В освіті здійс­нюється перехід на латину (її навіть в сільських школах викладають!). Коли до Тараса Бульби приїжджають сини з Києва, він каже: «І я Го­рація читав в оригіналі». У Котля­ревського інколи важко відрізнити, де українська мова, а де латина. От послухайте: «Енеус ностер магнус панус і славний Троянорум князь блукав по світу, як циганус, ад те, о рекс, прислав нунк нас». Перехід на латину насправді був переходом на загальноєвропейську мову культури. І саме тоді набуває поширення концепція Феофана Прокоповича про синтез західно-європейської культури і слов’янської (потім цією ідеєю скористався Петро I). 

Колишній чеський президент Гавел висловився таким чином: «За сталінської диктатури ми сиділи в клітках, нас випустили — і ми опинилися в джунглях». Як подолати оці джунглі? Лише високою духовністю. Духовність я розумію не лише як розвій культури. Духовність — це створення свого власного внутрішнього світу, своєї особистості, тому що Бог розмовляє з людьми через їх особистість. Духовність на трьох китах базується — це віра, надія і любов. Віра тут розуміється не лише в релігійному сенсі. Була така росіянка, що емігрувала у Францію, її звали мати Марія. Вона зараз дуже відома. Її сини воювали з німцями і загинули. Вона теж воювала, її посадили в Освенцім. Замість однієї молодої жінки Марія пішла в крематорій. Добровільно. Сьогодні багато хто вважає її святою… Так от вона казала: «Є два способи жити. Перший — ходити по твердому грунті. Тоді можна щось планувати, розраховувати… А другий спосіб — ходити по воді. Тобто вже не планувати, не передбачати і не очікувати, тут можливо тільки вірити. Тому що мить зневіри — і ти ідеш під воду!». Ось в такому розумінні віра. А надія — це спосіб бачити себе в дзеркалі майбутнього. Апостол Павло писав, що найстрашніший смертельний гріх — це втратити надію. Він писав: «над надією надія». А Леся Українка повторювала: «Без надії сподіваюсь». 

І третя основа — це любов. Людина завжди виходить зі своїх егоїстичних інтересів, вона не може вистрибнути з самої себе. І це не є недолік — така її природа. Вона інакше не може. Єдиний спосіб вийти за межі самого себе — це любов. Тому що любов — це завжди пошук абсолютного центра за межами самого себе. Як писав Соловйов, «любов існує не лише для продовження роду, хоча вона і освячує його, це — спосіб розвитку особистості людської». 

Архетипи української нації


Коли ми говоримо про націю, то тут потрібен дуже точний науковий аналіз, котрий має базуватися на тому, що я називаю архетипами. Архетипи — це наскрізні символічні структури, які є на всіх етапах розвитку тієї чи іншої нації, від початку і до нашого часу. Вони прокреслюють шлях вперед. Якщо говорити про архетипи української нації, то це насамперед кардіоцентризм, тобто філософія серця. Вся аргументація персонажів і героїв української історії базується на аргументах серця. Саме серце розглядається П.Кулішем, як джерело національної ідеї, як джерело премудрості Божої. Премудрість Божа іде тільки через серце людини. Ця аргументація спостерігається ще в «Слові о полку Ігоревім». Князь Ігор перед тим, як здійснити свій похід, «нагострив мужністю серце». Аргументація філософії серця була постійною в українській літературі, духовності, менталітеті. І це є архетип, тобто наскрізна символічна структура. Ще однією такою структурою є ідея софійності. У греків ідея мудрості була пов’язана з Логосом, з головою. В українській ментальності мудрість зв’язана не тільки з головою, є ще й мудрість самих речей. Ця мудрість речей і зветься софійністю. 

Православна релігія — теїстична, в її центрі не субстанція, не енергія, не якась матеріальна основа, як, скажімо, у індусів, а особистість Бога. Бог є особистістю православ’я, такою ж особистістю, як кожен із нас. Він має біографію (Євангеліє). Він має характер. Скажімо, Ісус плакав, але ніколи не сміявся. Але якщо Бог особистість, а не субстанція і не енергія, то, в такому разі, як Його зв’язати зі світом? Тоді й згадали про античну концепцію софійності. Виходили з тієї ідеї, що речі і світ — це текст Бога. Це Божі слова, якими були створені усі ці речі. Вони зберегли інформацію про Боже слово. Тому вивчення речей зовнішнього світу прилучає нас до Божествен­ної мудрості. Цей світ є книгою Бога, мовою Бога. І треба тільки зуміти дійти до цих божественних смислів. Звідси й така дуже рідкісна (відмінна від інших націй) наша особливість. Всі народи обожнюють зовнішній світ і природу. В Україні інакше. Зовнішній світ і природа акомпанують людині, відповідають на її запити, на її бажання, на її молитву. Пам’ятаєте, пролог до «Гайдамаків» Шевченка? 

Заспіваю, — море грає,
Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю,— розвернулась
Висока могила…

Тобто світ відповідає людині. А у Лесі Українки Мавка, тобто сила природи, взагалі закохується в людину!.. 

Як відомо, грішним світ роблять люди. Кант стверджує, що чиста совість — це вигадка диявола. Тому що ми живемо в грішному світі і на кожному кроці вимушені робити якісь компроміси. І думати при цьому, що в тебе чиста совість — це забувати про те, що ми живемо в грішному світі. Християнство виробило віртуозну техніку визнання власної провини, признання власної гріховності. Отож, людина — гріховна. Христос засудив фарисея, який зовсім не мав гріхів. Засудив за те, що він не ніс відповідальності за гріхи інших людей. Християнство прощає гріхи, але не прощає безгрішності. Адже в такому разі людина впадає в найтяжчий гріх — гріх гордині. В християнстві навіть думки можуть бути грішними. Так що властива для українського менталітету ідея софійності цілком християнська. 

Ще однією особливістю українського менталітету є розуміння слова, як духовної зброї. В XVII столітті видатний український релігійний і громадський діяч Лазар Баранович пише книгу «Меч духовний», де порівнює слово з козацькою шаблею. Слово розумілося як зброя, більше того — відбувалося освячення слова, як духовної батьківщини. Обожнення слова спостерігається на всіх етапах української історії. Це також архетип. Шевченко їде в заслання, беручи з собою рідну мову. Таким чином він Батьківщину з собою носить. І він створює молитву слова: 

Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!

І слово розумом святим
І оживи, і просвіти!
(…)
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
 
Щоб слово пламенем взялось,  
Щоб людям серце розтопило,
 І на Украйні понеслось,
 І на Україні святилось
 Те слово, божеє кадило,  
Кадило істини. Амінь.

Це молитва слова. Мова — не лише спосіб спілкування, це, насамперед, форма культури, якою ми живемо, це спосіб мислення. А значить — і спосіб діяння. 

Уже в Київській Русі була мова, схожа на нашу… Академік Булаховсь­кий, видатний мовознавець, провів експеримент. Він проаналізував помилки в написах старо­слов’янською мовою періоду Київсь­кої Русі і довів, що їх могли зробити тільки люди, які мислили українською. Мова не виникає менш, ніж за 500 років. Кажуть, що Шевченко створив українську мову. Це ж не так! Уже Котляревський писав українською!.. Це така ж дурниця, як і те, що українська культура селянська. Українці є чи не єдиною нацією, яка витримала натиск степу. Навіть китайці його не витримали. Україну називали Гайдарикою, країною городів, себто міст. Чому? Витримати натиск степу могли тільки укріплені міста-фортеці. Українська культура народжувалася в містах. 

Людину потрібно зрозуміти


Декретом XXI століття є ідея святості особистості та ідея діалогу. Як недавно заявив Ватикан: «Якщо ти кажеш, що правий, а хтось інший неправий, то це вже початок тоталітаризму». Діалог цікавий саме тим, що він ставить завдання доказати не те, що твій опонент неправий, а довести, що ми обоє належимо до деякої третьої царини істини, яка і є для нас верховною цінністю. Людину потрібно зрозуміти. А це означає, що її треба прилучити до власного досвіду, до самого себе. Це особливий стан, коли ви ставитеся до людини, як до частини самого себе. Дуже важливий педагогічний висновок зробив Гете: «Якщо ви будете ставитися до людини, як до такої, якою вона є насправді, то вона стане гіршою, ніж вона є. А якщо будете ставитися до неї, як до такої, якою вона повинна бути, то вона стане такою, якою може бути». Це особливий педагогічний напрям, який виходить з ідеї святості особистості. Людина в своєму житті проходить найдовший шлях — шлях до самої себе. Сучасна психологія стверджує, що лише 5% людей знають щось про самих себе, а в античності взагалі вважали, що про себе можуть знати лише боги. І тут виникає цікавий аспект: особистістю є не тільки індивід, тобто якась фізична особа, особистістю є насамперед нація. Кожна нація є неповторною. 

Про кілька умов щастя


Вище ми казали про високу духовність, яка базується на вірі, надії й любові. Але не тільки на цьому. Едгар По виділив кілька умов людського щастя. Перша — це спілкування з природою. У «Тріумфальній арці» Ремарка якийсь російський емігрант каже: «Всі наші нещастя від чотирьох стін». Якщо у вас депресія і ви залишитесь дома — вона у вас посилиться. Вийдіть у ліс, у поле, до моря… І перед тим, що вище вас, що є абсолютним, перед чим ви можете преклонити коліна, вам стане легше. Це розмагнічує і дає вихід. Друга умова — це кохання (про це ми говорили вище). Третя умова — це пов­на відсутність марнославства. Марнославна людина не може бути щасливою. Вона постійно ставить собі все нові й нові цілі. Як сказано в Біблії, «сила жаждет и только печаль утоляет сердца». Марнославна людина — раба бажань своїх. Вона робить кар’єру, а всяка кар’єра описується відомим у соціології принципом Пітера. Людина бажає все нових і нових посад, поки не досягає рівня своєї некомпетентності. Всяка кар’єра закінчується розчаруванням. Тому марнославна людина не може бути щасливою. 

І, нарешті, потрібно мати духовні цілі. Щастя від цього також залежить. Чим масштабніші духовні завдання ви собі ставите, тим більше у вас умов для щастя. Це напряму пов’язано з питанням смислу життя людського. І це не складно, а, навпаки, дуже просто. Сенс людсь­кого життя полягає в тому, щоб зробити щасливою хоч одну людину. І тоді ви виконаєте своє призначення в цьому світі. Один польський ксьондз був в Парижі. І коли він опинився на мосту Самогубств (так його прозвали парижани, бо з нього часто кидаються в Сену самогубці), побачив людину, що, перехилившись через перила, приречено дивилася у воду. Було зрозуміло, що чоловік хоче стрибнути вниз. Ксьондз підійшов до нього і сказав: «Я не буду вас змушувати відмовлятися від вашого бажання, це ваша справа. Але у вашій кишені, напевно, є якісь гроші, вони вам більше непотрібні. Он там на розі стоїть жебрак — віддайте гроші йому». Людина пішла і більше не повернулася. Вона зробила маленьке добро іншому, і це врятувало її. 

Сенека пише: «Якщо хочеш бути доброчинною людиною, зроби якомога більше добра багатьом людям. Якщо не можеш багатьом — зроби частині людей. Якщо й цього не можеш — зроби ближнім. Якщо й це важко — зроби добро самому собі». Якщо ти не полюбиш самого себе, якщо не сформуєш самого себе — ти не зумієш полюбити й інших. Треба працювати над собою постійно. Як вважав Сковорода, треба щодня самого себе формувати. Щовечора звітувати, у чому ти сьогодні себе подолав. У цій роботі над собою, у формування добра в собі полягає велика мета нашого життя. Людина зроблена так, що все погане вона відносить до інших людей. Не до себе. Але коли вона зазирне собі всередину, то може зустріти таке, від їй чого моторошно стане! Бо зло в ній самій ховається… 

…Агресія сидить всередині людини. В людині дуже великі запаси зла. Герцен писав: «Жорстокою є дитина в своїй невинності. Обриває мусі крила, бо не розуміє, що робить. Жорстоким є піп в своїй святості. Жорстокими є вчені в своїй науці. Всі ми жорстокі, і особливо жорстокі, коли праві. А м’якосердя приходить з обпаленими крилами. Коли, просипаючись вночі від думки, який ти поганий, ти шукаєш виправдання собі і, не знаходячи його, знаходиш іншим людям. Після цього всяка жорстокість стає неприпустимою для тебе». Завдання полягає в тому, щоб загнуздати бісів у самому собі. А для цього треба сформувати свою особистість. Коли в тебе є опонент, то, сперечаючись з ним, ти повинен усвідомлювати в собі частину зла, яке є в ньому. Бо воно в тобі теж є. А в опоненті бачити ту частину доб­ра, за яке ти борешся. Тоді виникає оця третя правда життя. І ти підіймаєшся над сущим, і бачиш всю ситуацію панорамно. Апостол Павло каже: «Поки ми живемо, ми через каламутне скло на своє життя дивимось». Ми не маємо справжнього уявлення про себе. Це поняття третьої правди я у Буніна взяв. В нього є оповідання «Сни Чанга». Там описується життя людини очима собачки по кличці Чанг. ЇЇ подарували капітану судна. Чанг був свідком, як його господар був у фаворі, жив у розкішній каюті, до нього приходили дві красиві жінки, дружина і донька… А потім Чанг бачив свого господаря, коли той спився, став жебраком і, врешті решт, помер. І ось ця собака, чекаючи зустрічі зі своїм останнім хазяїном, Богом, приходить до висновку: не можна життя людини охарактеризувати в термінах щастя і нещастя. Є якась третя правда, вона вища цих понять. 

Пам’ятаєте знамениту актрису Любов Орлову? У неї було все: і любов, і гроші, і слава! Але актриса себе так і не реалізувала. Коли Орлова пішла працювати в московський театр ім. Моссовєта, то виявилося, що в ній загинула геніальна драматична акторка. Протягом усього життя вона грала ролі, на які сьогодні соромно дивитися… Так у її житті що було: щастя чи нещастя? 

Колись люди жили в середньому 50 років. За цей час людина народжувала дітей і ставила їх на ноги. Тобто вирішувала всі свої зав­дання, після чого помирала. Вона свою місію виконала. Сьогодні середній вік 75 з лишнім років. І тому постає питання про смисл життя. Чи до тієї стіни була драбина поставлена? Може в мені великий актор сидів, а я все життя бухгалтером працював… Своє призначення не так легко визначити. Як правило, це хтось інший повинен побачити. 

Між поразкою і перемогою


Винниченко писав, що без брому українську історію читати неможливо. Це й дійсно так. Але, попри все, українці знайшли щось середнє між поразкою і перемогою. Це — залишатися непереможеними. Щоб не було. Веллінгтон, що переміг Наполеона під Ватерлоо, сказав, що після поразки найгірше — це перемога. Тому що тоді людина впевнюється навіть у своїх недоліках. Я ж переміг! Перемога все спише. Переможців не судять. І бачимо: Японія і Німеччина, що зазнали поразки і критично оцінили свою історію, вийшли зараз на передній план, а ми, завдяки «великій» перемозі, залишилися далеко позаду… Це ж була варварська перемога, коли на кожного загиблого німця припадало по десять наших. Це ж скіфське ведення війни… 40 мільйонів загиблих людей, ви можете собі уявити?! 

Так от, українці знайшли третє: залишатися непереможеними. Почитайте «Слово о полку Ігоревім». Князь Ігор зазнав нищівної поразки. Загинуло все військо, його самого в полон взяли… Але коли він утік, готські діви співали за Дунаєм і всі гради веселилися. Бо все ж таки він виконав свою клятву. Він поклявся Божій матері, що не змінить віри, що втече з полону й організує нове військо. Він залишився непереможеним. І це оспівується в «Слові…». Українці мають такий масив історичного досвіду, який мають хіба що римляни та греки. Це ж тисяча років української історії і культури! Починаючи з Київської Русі… Греки можуть бути переможені? Чи римляни? Вони назавжди ввійшли в героїчну історію людства. Після «Іліади» і перемоги над Троєю наступає «Одіссея», тобто освоєння світової культури. Це настільки великий масив історичного досвіду… Можна тягнути коріння з сивої давнини. 

От кажуть про Трипілля. Але ж трипільці — це не українці. Це середземноморська раса… Якось я запитав у антропологів: «Як же вони виглядали, ці трипільці?». І вони мені сказали: «Ти дивився фільми Рязанова? Там є акторка Лія Ахеджа­кова. Так вона типова трипілька». Саме так виглядали трипільці: маленькі, чорняві, худенькі… Це не українці. Але наше коріння там… 


Віктор Ціон, gazeta.dt.ua 

Джерело:    КРЕДО