Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 20 серпня 2016 р.

20.08.2016р. Б. / «Навчімося витягувати з минулого добру пам’ять, яка будує і дає надію», – Глава УГКЦ у Польщі

19 серпня, в день Преображення ГНІХ, Глава й Отець УГКЦ Блаженніший Святослав очолив Архиєрейську Божественну Літургію у храмі Преображення Господнього УГКЦ, що в м. Ярослав (Польща). Цього дня виповнюється 20-річчя коронації чудотворної ікони Ярославської Богородиці «Милосердя двері».

«Можливо, як ті учні Христа, які вдивлялися в Його обличчя на Таворській горі, що сяяло сильніше сонця, так і ми сьогодні, вдивляємося в обличчя Божого милосердя, яке сяє тут з ікони Богородиці. Двадцять років тому ця ікона була коронована коронами, котрі поблагословив Святий Папа Іван Павло II. Тепер Папа Франциск її прославив у Рік Божого милосердя на увесь світ», – сказав Блаженніший Святослав під час проповіді.

Він пригадав той момент, коли ми одержали звістку, що Понтифік хоче саме цією іконою відкрити Ювілейний рік Божого милосердя у Вселенській Церкві. «Ми так само не розуміли до кінця всього, що діється, як і учні Христа на горі Тавор. Бо сталося так, що з найвищої катедри християнського світу ця ікона промовила про біль українського народу. У цій іконі ми бачимо упокорення і світло воскресіння, яке Христос виявляє через Тіло Церкви в сучасному світі», – сказав Предстоятель УГКЦ.

Блаженніший Святослав також наголосив на тому, що УГКЦ на рідних землях і на поселеннях молиться про милосердя для українського народу та всього світу: «Нехай Марія збере воєдино всі наші молитви, допоможе всім нам, українцям і полякам, будувати майбутнє разом. Ми, два братні народи, вдивляємося в минуле та часто витягуємо з нього негативну пам’ять. Однак навчімося витягувати з минулого добру пам’ять, яка будує і дає надію, перемінюючи світ силою Божого милосердя. Уміймо прощати і просити прощення, тоді Бог зробить нас здатними прийняти Його милосердя!»

Повертаючись до події Преображення Христа, Предстоятель Церкви додав, що учні, які були присутні на горі Тавор, можливо не до кінця розуміли, свідками чого вони були, але почували вони себе дуже затишно, бо відчули передсмак райського небесного щастя. У мить Преображення вони побачили зібрану в одне ціле людську історію: її минуле, сучасне і майбутнє.

«Вони бачили Мойсея та Іллю, які підсумовували минуле, вказуючи на Ісуса як на вічне теперішнє. Але у світлі Преображення Христос показав їм майбутнє. Ця подія була передсмаком воскресіння, бо сяйво божества, яке вони побачили на горі Тавор, у всій повноті незабаром засяє у прославленому тілі Христа після Його страждань і смерті, у триденному воскресінні», – пояснив він далі. Аби ввести учнів Христових у цю дійсність сам Бог-Отець промовив  до них: «Це – мій улюблений Син, що Його Я  вподобав: Його слухайте». І те світло, яке вони бачили,  й та переміна людського тіла і радість, якою наповнилися їхні серця, було Божим милосердям.

Фото Степана Павлішака

пʼятниця, 19 серпня 2016 р.

19.08.2016р. Б. / Владика Володимир: «Суть Сповіді не лише в очищенні від минулого, а й у тім, що це захист на майбутнє»

В українців прийнято виливати болі і печалі близьким друзям десь на каві чи за пивом, навіть першому стрічному у маршрутці чи… у нікуди, як от у фейсбуку. Та якщо запитати на вулиці у перехожих, коли зверталися до тих, хто справді розуміється на душевних болях, а значить - годен порадити щось добре, то навряд чи назбирається таких багато.

Наша розмова сьогодні із справжнім Душпастирем, монахом-редемптористом, доктором богослов’я, єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ, глибоким і неймовірним владикою Володимиром про те, з чого треба починати. Про – Сповідь.

Сповідь – не обов’язок, а привілей для християнина, - каже владика Володимир. – На жаль, багато людей не розуміє суті сповіді або ще гірше – бояться сповідатися. А якщо хтось боїться йти до сповіді, то значить, що він точно не розуміє, що це таке і для чого. Найперше Сповідь – то є Великодній подарунок, який нам залишив Ісус Христос, бо в Євангелії від Івана читаємо такі слова: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи – відпустяться їм…» А це означає, що Ісус Христос нам цей подарунок дав. Якщо ж людина каже, що їй цього не потрібно, то значить, що вона цього подарунка не приймає. А Ісус не міг помилитися. Сповідь можна прирівняти до духовного зцілення. Якщо болить рука, нога чи інші органи тіла, то людина шукає лікаря і лікарню. Але є інший аспект – духовне життя, бо не лише тіло є у людини. Духовність – невидима, але саме вона є найважливішим у житті людини. Фундаменту будинку ми не бачимо, але він є і тримає всю будівлю. Так само й духовність, яка пов’язана із душею людини. Буває душа зранена і грішна, тобто переживає стан гріха, – тоді людина йде до сповіді, аби душу очистити й отримати зцілення. Але то не значить, що відразу людині стане легше, бо корінь гріха виривається під час сповіді, а рани лишаються й потрібен час, аби вони загоїлися. Якщо запитати людину, чи вона себе любить. Якщо любить, то мусить дбати про своє духовне життя.

Грішні усі від часів Адама і Єви. Як часто треба йти до сповіді?

Треба питати голосу свого сумління. На це питання треба шукати відповіді у себе самого.

Традиційно перед великими святами треба йти до сповіді. Бо так треба…

Зовнішній  суспільний тиск не завжди є ефективним. Раз мені сказали, що треба йти до сповіді, то я йду, а не сказали, то вже не йду чи як? (Усміхається) Якщо людина сама собі виробляє традицію, скажімо, раз на рік сповідатися перед Великоднем, то певно так буде ефективніше.

То достатньо таки раз на рік?

Ну якщо раз на рік наїстися на Великдень? Є урочистий сніданок, наїлися і тепер думаєм собі, - наїмося на наступний Великдень. Ясно, що це недостатньо для душі раз у році сповідатися чи приймати Святе Причастя. Ісус сказав: «Хто приймає моє тіло й кров, буде жити життям вічним…» То властиво і є найкоротша дорога до Бога – Святе Причастя.

До сповіді треба готуватися. Що потрібно робити?

Я не є прихильником сповіді як допиту. Мовляв «мене того не питали - і я того не казав». Якщо людина сповідається рідко, то у допомозі стане «Іспит сумління», який є у молитовниках доступним для усіх. Там є перелік заповідей і усього, над чим треба поміркувати, готуючись до сповіді. Є питання щодо гріхів, над якими треба подумати. Якщо ж людина виходить на вищий рівень духовного життя і близькості до Бога, то її духовний стан стає схожим на прибрану кімнату. Будь-який папірець, який з’являється на її підлозі, створює дискомфорт і людина хоче якнайшвидше його замести і вичистити. На дуже чистому папері маленька крапка ручкою відразу помітна. Правда? (Усміхається). Людина хоче очистити своє серце і душу. Якщо ж є хаос у кімнаті, то найперше розгрібають найбільші завали і далі поступово, з часом, доводиться прибирання до чистоти. Буває, що часу на прибирання треба досить багато, тому має бути достатньо терпіння, аби прибрати у домі свого життя.

Святе Причастя – Тіло і Кров Ісуса Христа. Відомі випадки зцілень і чудес після прийняття святого Причастя…

Я можу розказати, як на краще змінюється життя в людини, якщо вона часто приймає Святе Причастя. То не означає, що не буде труднощів. Такого нам ніхто не обіцяв. Але святі таїнства є якраз тою силою, яка дає нам фундамент під ногами і опору у часі тих труднощів. Можна собі подумати, що для чого ті терпіння і ходіння до церкви, якщо є ось інша людина і на мій погляд вона живе щасливо, а до церкви не ходить. Значить, можна жити і так. По-перше, ми напевно не знаємо, чи та людина є щасливою. А по-друге, що було би зі мною, якби я не приступав до святих таїнств. Тобто легше нести своє життя, коли є підтримка.

У теперішній час духівники дуже необхідні, адже людям треба розповісти свої душевні болі і почути підказку, як жити далі. Друзі чи родичі не завжди дадуть таку пораду, яка буде правильною. Тобто на душевні хвороби потрібні фахівці для лікування.

У часі терпіння люди мають потребу комусь віддати свої болі, звільнитися від них. А основний момент тут – бути почутою. А це народжує довіру. Людина може відкрити своє серце і життя. То є психологічний момент, але він провадить далі. Тобто не завжди людина відразу готова до сповіді. Часом треба просто зустріти, поговорити, зрозуміти і відкрити їй потребу у сповіді. Є надзвичайний біблійний приклад, коли Ісус зустрів самарянку біля криниці. Він знає проблеми цієї жінки зі Самарії, відчуває її труднощі, але Він їй про це не говорить відразу. Тобто не каже їй: «Ти неправильно живеш чи щось таке інше», а найперше каже: «Дай мені води напитися». Тобто старається знайти те, що спільне. Бо вона прийшла по воду, а Він сидить біля криниці. У цей момент народжується довіра, спільне розуміння, а потім він їй каже: «Так, ти мала чоловіків, я знаю про це, і про того, що не є твоїм чоловіком…» Тоді вона починає Йому довіряти, бо бачить, що Він щиро зацікавився її життям. Зацікавився, аби допомогти, а не докорити. Бо у сповіді ніхто не шукає винних. То не є трибунал, ані суд, а терапія і порятунок. Суть сповіді не лише в очищенні нашого минулого, а у тому, що то є сила і захист на майбутнє. Святе Причастя – то є та ласка, яка мене захищає від спокус надалі. Це – те, що дає почуття бути під захистом. Не бухгалтерія чи математика з Богом, а прийняття Божої ласки.

Не усі знають, як правильно приймати Святе Причастя, бо українці полікультурні, мають церкви різноманітних віросповідань, у яких по-різному приймають Святе Причастя…

У греко-католицьких храмах священики завжди кажуть попередньо людям, аби спокійно підходили до священика із хрещеними на грудях руками. Голову потрібно закинути назад, відкрити широко рот. Завжди наголошуємо: «Устами ложечку не дотикаємо». Священик сам кладе Святе Причастя і каже: «Причащається…» і перед цим можна назвати своє ім’я, якщо священик не знає, як звати людину.

Буває, що люди собі думають, що грішити можна, бо Бог простить. Потім піду, мовляв, висповідаюся…

А рани лишаються. Та часом рани такі, які потребують довгого зцілення. Навіть може людина мати сумніви, чи Бог їй простив, бо не відчуває полегшення. А це означає, що рани є дуже глибокі…

Дехто сповідається, кається нібито, а вийде з церкви – і знову туди ж… Скажімо, покаялася людина за матюки, а вийшла з церкви чи й навіть вже під церквою не стрималася. Після сповіді, зрозуміло.

Тоді людина не розуміє суті сповіді і умов. Є така умова: жаль за гріхи і постанови поправитися. Тобто людина постановляє, що буде виправлятися. Миємо руки щодня. Бруднимо руки наступного дня і миємо їх знову. Але ж свідомо не бруднимо їх?

Є такі, хто розуміє, що буде грішити і тому не йде до сповіді. Та навіть кажуть, для чого йти до церкви, якщо Бог усередині нас і помолитися можна де завгодно…

Якщо Ісус нам це дає, то Він не помилився. Людина відштовхує цю Божу ласку, - значить, проблема у цій людині. Дехто так втікає від себе. Хтось каже: «Я і так ніколи не поправлюся», а це є найвищий вияв нелюбові до себе самого. Уявіть, що хтось має рану на руці, а до лікаря не йде, бо, мовляв, може себе ще колись поріже… Є загроза, що та рана людину знищить. 

Кажуть, ті, хто часто ходить до сповіді і до Святого Причастя, практично не хворіють…

Доведено медициною, що такі люди мають сильнішу імунну систему, а значить сильніший захист і опірність.

Дехто нарікає, що священик не такий, як треба…

У такому випадку треба шукати такого духівника, який близький до душі, але не миритися і жити з гріхами.

Як Ви вважаєте, наше суспільство є хворим назагал?

Дорога до зцілення має бути постійною і невпинною. Люди шукають психологів і психотерапевтів, які стають все популярнішими і актуальнішими. Але ці фахівці не мають тої сили і ласки, які дає тільки Сповідь і Святе Причастя. Аби це усвідомити, треба прийти і відчути.

Ірина Кушинська.

четвер, 18 серпня 2016 р.

18.08.2016р. Б. / Кілька слів про мову

Нещодавно в глибинах світового павутиння Інтернету серед іншого наткнувся на доволі грубу критику кількох священиків, які радо глузували з «хлопської мови» в устах священика, тобто, йшлося про використання в мовленні наддністрянського говору. Чимось ці священичі глузування нагадали ситуацію часів Руської трійці. Адже і тоді було несприйняття «хлопської мови» в устах священика.

Біда нашої мови в тому, що вона просто приречена. Адже, коли зникають живі говори та діалекти, літературна мова перестає розвиватися, чахне і вмирає, оскільки відривається від живого словотворення, від збагачення формами й фразеологізмами.

На сьогоднішній день ми стикаємось з катастрофічною ситуацією стосовно діалектів і нарічь української мови – вони просто вимирають, втрачають живих носіїв. Адже, говорити діалектом у нас – соромно, непрестижно, непатріотично… Навіть патріотичне середовище бере на кпини тих, хто пробує зберігати власний діалект. А в школі діти, носії ледь животіючих діалектів, стикаються з висміюванням, поправлянням «ти не правильно говориш» і т.п..

Наші патріоти і націоналісти, воюючи з діалектами, свідомо чи ні просто знищують мову, яку вони, начебто, боронять.

Мій особистий досвід спілкування з європейцями свідчить, що європейці при першій ліпшій можливості стараються спілкуватися рідним діалектом, і не тільки не стидаються цього, а навпаки пишаються. Вони не приховують свого походження, свого коріння. Більше того, їм приємно, коли іноземець у спілкуванні з ними старається вживати, принаймні, слова з їхнього діалекту.

Война з хлопсков говірков – то тилько вислід дикунської меншовартости, котра не може ніяк дійти до розуму. Прикро, але факт – нищачи діалекти – підриваємо коріння отої мови, яку, начебто, боронимо, любимо, плекаємо.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 17 серпня 2016 р.

17.08.2016р. Б. / Голос пророка України

Побачила світ дивом збережена унікальна 500-сторінкова книга-заповіт «Два Царства», власноручно написана Блаженним Священномучеником Григорієм Хомишиним, Єпископом Станиславівським у 1942-1943 роках.
«Я мав намір мою працю про «Два царства», написану ще перед другою світовою війною, закінчити на Четвертій Части. Коли однак в часі другої світової війни накинено нам обрядову реформу, для нас шкідливу і небезпечну, я був спонуканий написати П’яту Часть про Митрополита Андрея Шептицького, котрого діяльність уважав як діяльність під впливом міра (світу – Ред.) навіть без його свідомости, рівнож як доказ, що можна бути під впливом міра, а при тім вірити, що приноситься службу Господеві. Рівнож я набрав переконання, що діяльність Митрополита спричинить остаточно як не руїну нашої Церкви, то в кождім разі викличе хаос, замішання і дезорієнтацію, тому я не міг мовчати і відважився піддати аналізі діяльність Митрополита, щоби вказати на джерело і обставини, серед яких та обрядова реформа зродилася, щоби люди доброї волі могли зорієнтуватися, щоби не ходили на потемки і щоби могли зайняти свідоме і ясне відповідне становище. При тім зазначую, що я не є непомильний. Я міг в тім моїм письмі помилитися в представленню деяких осіб, Чинів, обставин і поодиноких фактів і тому наперед вже відкликую, оскільки я помилився. Рівнож не хочу нікому накидувати свого суду: нехай кождий, хто буде читати, сам виробить собі свій власний осуд».
†Григорій Хомишин,
Єпископ Станиславівський

Зацитовані вище слова – це голос правди з уст Великого Апостола Унійної Греко-Католицької Церкви, Єпископа Страстотерпця за Єдність св. Католицької Церкви і віри, справжнього Учителя Церкви і народу, котра крізь десятиліття забуття і безпам’ятства приходить до нас, сучасних греко-католиків та всіх людей доброї волі. Наведені слова взяті із заключного 8-го розділу «Моє оправдання» щойно опублікованої 400-сторінкової книги «Два Царства» яку Блаженний Григорій Хомишин підготував у рукописному варіянті до друку на межі 1942-1943 рр., яку намагалися спалити червоні «визволителі», але яка не згоріла і збереглася до наших днів, щоб ми, його духовні нащадки, могли пізнати ПРАВДУ.

Блаженний Священномученик Григорій Хомишин, Єпископ Станиславівський. Книга «ДВА ЦАРСТВА». – Люблін: UKRAINICUM, 2016. – 400 с.

Днями зусиллями Інституту UKRAINICUM (директор – проф.наздв., габ. д-р історії Володимир Осадчий) при Люблінському Католицькому Університеті (Польща) та Клубу католицької інтелігенції Любліна побачила світ унікальна книга – нікому досі не відомий, недощавно віднайдений та науково опрацьований 500-сторінковий манускрипт Блаж. Свмч. Григорія Хомишина «ДВА ЦАРСТВА», присвячене 150-річному ювілею цього великого Апостола Унійної Греко-Католицької Церкви.

Рукописи не горять…

Здавалося, що бурхливі події історії УГКЦ 20-30-х років ХХ ст. досліджені істориками більш ніж достатньо. Більше того, останніми роками з’явилися друком поважні монографії, підготовлені на основі архівних джерел Служби Безпеки України, життєписи визначних постатей УГКЦ митрополитів А. Шептицького і Й. Сліпого, які пролили додаткове світло на той драматичний період нашої церковної історії.

Але, як виявилося, до встановлення істини все ще досить далеко. І свідченням тому – нещодавно віднайдений і дивом збережений, обгорілий у вогні більш як 500-сторінковий манускрипт під назвою «Два Царства», власноручно написаний Григорієм Хомишиним, Єпископом Станиславівським.

Рукопис містить ґрунтовний аналіз діяльності Греко-Католицької Церкви в Галичині  в розрізі єпархій, монаших чинів і згромаджень, суспільно-політичного життя краю, але передовсім – Митрополита Андрея Шептицького у період з 1918 по 1943 роки, пасеїстичну східну візантійсько-московську зорієнтованість якого Блаж. Григорій вважав небезпечною для УГКЦ як на момент написання рукопису, так і в майбутньому.

Нарешті, книга є немовби лебединою піснею Єпископа Хомишина і його духовним тестаментом для майбутніх поколінь - зберегти багатющу 420-річну унійну спадщину Греко-Католицької Церкви, освячену мученичою кров’ю Св. Свмч. Йосафата та сотень і тисяч визнавців св. католицької віри, замордованих впродовж століть опричниками Москви – «третьєго Ріма» і «руского міра».

Цей манускрипт – дуже цінний документ до історії УГКЦ ХХ ст., адже написаний Єпископом, який понад 40 років очолював Станиславівську єпархію і мав свою сформовану позицію та погляди на непрості процеси, які відбувалися як на рівні ієрархії та духовенства, так і в багатовимірному середовищі УГКЦ.

Знайдений і дивом чудово збережений текст рукопису - це підсумковий твір життя і діяльности Блаж. Григорія. Він є синтезою пастирського богослов’я, аналізом релігійно-церковного і суспільно-політичного життя Галичини у першій половині ХХ ст. і прогнозом розвитку Церкви у майбутньому. Особливо цінними є погляди Єпископа Хомишина на  реформу освіти духовенства, зокрема - запровадження целібату в УГКЦ, на розвиток і стан Церкви в Галичині загалом, і монаших чинів та згромаджень зокрема, на колізії відносин між УГКЦ і РКЦ тощо. Рукопис містить дуже багато фактів і подій, які були відомі тільки Блаж. Григорію або дуже вузькому колу осіб, і тому становлять особливо велику цінність для переосмислення і доповнення історії Церкви зазначеного періоду.

Як виглядає манускрипт?

Це об’ємний за розміром фоліант, обгорнутий двома цупкими палітурками темнокоричневого кольору і стягнутий двома чорними полотняними шнурами. Краї палітурки і самого рукопису пошкоджені вогнем.

Текст написаний авторучкою, чорнилом синього кольору на аркушах цупкого, злегка пожовклого від часу і термічного впливу паперу. Розмір аркуша – 340х210 мм, текст займає 2/3 площі аркуша. Третина площі ліворуч чиста від записів і призначена для авторських уточнень або виправлень в основному тексті.

Рукопис починається з 55-ї і закінчується на 508 сторінці. Сторінки від 1-ї до 54-ї не збереглися, згорівши, очевидно, у вогні.

Цей рукопис бл. п. Владиці Софрону Дмитерку ЧСВВ (1917-2008), Єпископу-Ординарію Івано-Франківському, передали Сестри Служебниці, які в 1930-40-х роках прислуговували у єпископській резиденції в Станиславові, були свідками як ув’язнення Владики Хомишина, так і конфіскації органами держбезпеки майна та архіву Єпископа, частину якого, очевидно, як непотріб (зокрема - рукописи) палили у дворі резиденції. Власне, предмет публікації - обпалений рукопис - монахині вихопили з вогню, заховали, а при кінці 1980-х років він потрапив до рук Владики Софрона Дмитерка ЧСВВ. Під кінець життя Єпископ Дмитерко довірив цей документ для дослідження і впорядкування своєму вірному приятелеві о. Доротею-Дмитру Шимчію ЧСВВ.

Впродовж кількох років манускрипт було ретельно розшифровано, зроблено відповідний науковий апарат і, згідно із заповітом Блаж. Григорія Хомишина, підготовлено до друку та випущено у світ, зі збереженням мови й стилістики оригіналу.

На розсуд історії

Після ознайомлення з передмовами до видання рукопису, а особливо після прочитання книги «Два Царства» Блаженного Григорія, вдумливий читач і сумлінний дослідник зможе самостійно дійти висновку щодо оцінки непростих явищ у міжцерковних та внутріцерковних стосунках в Галичині у першій половині ХХ ст., безпосереднім учасником яких Єпископ Хомишин був, маючи усталені погляди на ці катастрофічно небезпечні для Унійної Греко-Католицької Церкви синодальні літургійно-обрядові реформи і процеси, які, зрештою, привели до сумнозвісного псевдособору у Львові 8-10 березня 1946 року.

Ось, як сам Блаженний Григорій пише про це в прикінцевих рядках свого манускрипту:

«Нехай кождий, хто буде читати, сам виробить собі свій власний осуд».

Видавці сподіваються, що публікація рукописної книги Блаж. Свмч. Григорія Хомишина стане першим кроком на шляху видання повного зібрання пастирських листів, послань, брошур і книг цього Великого Єпископа Унійної Греко-Католицької Церкви ХХ ст. на основі неупередженого й об’єктивного наукового підходу до вивчення його життя й діяльности та фахової публікації його багатющої спадщини.

Водночас немає сумніву, що видання цієї праці, чого так бажав Станиславівський Єпископ Григорій Хомишин, значно доповнить і розширить нашу, доволі часто тенденційно трактовану (як світськими, так і релігійними дослідниками) церковну історію згаданого періоду і, можливо, застереже від стереотипних висновків та помилкових або передчасних оцінок у майбутньому.

о. Ігор Пелехатий

PS. Книгу Блаж. Свмч. Григорія Хомишина «Два Царства» можна придбати у книгарні видавництва «Нова Зоря» за адресою: пл. А. Міцкевича, 5, м.  Івано-Франківськ 76018 або замовити за тел./факс 0342-55-24-45 чи ел. поштою: email:gazeta.nova.zorya@gmail.com; nz@com.if.ua

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 16 серпня 2016 р.

16.08.2016р. Б. / Що таке ґендер і з чим його їдять?

Ось уже більше як 10 років українському суспільству тлумачать поважні люди, що гендер – це науково доведена теорія, що це все добре. В українське законодавство імплементується заборона дискримінації за гендерною ідентичністю, гендерна теорія викладається в українських вишах, як наукова дисципліна, формуються різні наукові заклади по вивченню гендерної проблематики. Більше того, гендерне питання пробується «втиснути» всюди де тільки можна і неможна. І це багато в чому нагадує «втискання» марксизму-ленінізму за часів СССР.

На цьому фоні дивними виглядають заяви Папи та католицького єпископату про те, що гендерна теорія – це не теорія, а ідеологія, причому така, яка руйнує суспільство і саму людину. Дивною виглядає боротьба християн у різних кінцях світу проти впровадження гендерної теорії в школи, в законодавство.

То що ж таке гендерна теорія? Наука? Ідеологія? Міф?

У 80-х роках ХХ століття в середовищі західної культурної (соціальної) антропології надзвичайно популярною стала так звана феміністична антропологія, яка прагнула деконструювати те, що феменістки називали чоловічим панування в суспільстві. Саме у цьому середовищі, тісно пов’язаному з марксистською антропологією, і виникає поняття gender, як соціальний конструкт, який не є пов’язаний із біологічною статтю. До цього в англійській мові слово gender використовувалось в основному для означення граматичного роду.

Гендер, або рід – це антропологічна символічна конструкція, саме конструкція, а не реальність, яка, на думку прихильників цієї ніколи ніким не доведеної гіпотези, мала б описувати комплекс суспільних взаємовідносин, без прив’язки до біологічної статі.

Тобто, гендер – це так звана соціальна стать, яка ніяким чином не є пов’язана з біологічною статтю, а яку індивідуум може вибрати згідно з власного бажання. За твердженнями гендеристів, людина може бути чоловіком біологічно, а соціально вважати себе жінкою, поводитись як жінка, виконувати у сексуальних стосунках роль жінки, одягатися як жінка, навіть без хірургічної «зміни» статі.

Такі уявлення у середовищі культурних антропологів були тісно пов’язані з марксистськими уявленнями про еволюцію людського суспільства. На думку західних антропологів-марксистів, на зорі людського існування у людському суспільстві не існувало статевого розрізнення, а бісексуальність була нормою поведінки. І лише пізніше розвиток суспільства спричинив закріплення гетеросексуальності як норми, що призвело до чоловічої домінації. Характерно, що у своїх роботах антропологи-гендеристи ніколи не обтяжували себе навіть спробою довести, що їхня гіпотеза про саме такий розвиток людського суспільства має під собою хоч якесь реальне підґрунтя.

На біологічному полі гендеризм заперечує, що фізіологічна стать впливає на психологічні особливості, відкидає генетичну детермінованість фізіологічної статті, твердить, що чоловічий і жіночий мозок функціонують одинаково. І це попри те, що біологія усі ці твердження повністю заперечує науковим фактажем.  

Тобто, гендеризм повністю заперечує біологічно доведені факти. Тому, якщо поглянути строго науково так звану теорію гендеру – це цілком помилкове, антинаукове уявлення з розряду забобонів. Оскільки ця «теорія» взята на озброєння ЛГБТ групами для виправдання своїх необґрунтованих домагань, а пізніше підтримана лівими політиками, то теорія гендеру, фактично, стала новою політично забарвленою ідеологією.

Таким чином, саме поняття гендер – не є науковим поняттям, а ідеологічним конструктом, який не має ніякого реального зв’язку, ані з біологічними, ані з антропологічними даними.

Оскільки гендер – це не реальна біологічна стать, а соціальний конструкт, то таких конструктів може бути практично безліч. Тобто, гендерна ідеологія заперечує людську статеву біологічну дихотомію чоловік/жінка. Якщо ми більше не можемо окреслити людину у рамках цієї дихотомії, то виникає питання: а що ж таке людина? Окрім цього, якщо гендерів може бути більше, якщо особа, незалежно від своєї біологічної статі, може обирати гендер, то втрачається будь-який сенс визначення шлюбу та сім’ї, як життєвого союзу одного чоловіка і однієї жінки, які мають спільних дітей та їх виховують. Тим самим, біологічно детермінована сім’я підлягає редефініції та деконструкції, тобто, кажучи звичайною мовою розвалу, руйнації. 

Отже, гендерна ідеологія руйнує фундаментальні поняття, на яких засноване людське суспільство й людські взаємовідносини у ньому.

І це прості спостереження, без християнської оцінки.

Християнська ж оцінка не може оминути реалій того, що гендерна ідеологія повністю виправдовує сексуальні збочення, проголошує гомосексуальну поведінку нормальною, заперечує фундаментальну цінність людської сім’ї й доброту Божого акту творіння. Адже Бог створив людину чоловіком і жінкою, а не трансексуальним чоловіком чи трансексуальною жінкою, чи андрогіном, чи ще чимось іншим. Отож, ствердження, що існує якийсь там гендер, який людина собі довільно обирає, змінює, вигадує, фактично, заперечує, що Бог прагнув людині добра даючи їй біологічно детерміновану стать, а навіть більш того, заперечує, що Бог створив людину з любові.

Саме тому, якщо людина твердить про себе, що вона є християнином, а одночасно говорить про гендерну рівність, гендерну ідентичність, гендерні студії, заборону дискримінації за гендерною ідентичністю і т.п., вона або не розуміє, що таке гендер, або просто не є християнином.

Оскільки на Церкву сам Христос поклав завдання проповідування Євангелія, то саме на Церкві й лежить головне завдання інформаційної та духовної боротьби за істину, а тим самим і проти різних помилкових ідей, в тому числі й гендеризму.

Саме тому нічого дивного нема у тому, що Папа, єпископи, священики, активні миряни часто опиняються в авангарді антигендерної боротьби. Дивно є тоді коли єпископи, священики, миряни або дотримуються гробового мовчання стосовно цієї проблеми, або гірше того – підтримують, а той самі пропагують ідеологію, яка руйнує не лише церкву й християнство, але й саме людське суспільство й людину, як таку.

Одним із основних популяризаторів нового терміну став антрополог Едвін Арденер.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

субота, 13 серпня 2016 р.

14.08.2016р. Б. / Похід із древом Чесного і Животворящого Хреста. Пам’ять святих семи мучеників Макавеїв

Похід із древом Чесного і Животворящого Хреста

Тропар, глас 1: Спаси, Господи, людей твоїх * і благослови насліддя Твоє, * перемоги благовірному народові на супротивників даруй * І хрестом твоїм * охорони люд твій. 

Кондак, глас 4: Вознісся Ти на хрест волею своєю. * Новому людові Твоєму, що Твоє ім’я носить, * даруй щедроти твої, Христе Боже. * Возвесели силою Твоєю благовірний народ, * перемоги на супротивників дай йому, * що за посібник має Твоє оружжя миру, непоборну перемогу. 

Було це за князя Андрія Боголюбського, правителя Суздальсько-Ростовської землі, онука Мономаха. (Ім’я його Боголюбський пішло від міста Боголюбова, яке він заснував.) Після смерти свого батька Юрія Довгорукого, у 1156 р. він зійшов на княжий престол у Володимирі над Клязьмою. За розум і справедливість у старовинних літописах його називали “другий Соломон”. Помер 1174 р., підступно убитий через особисту помсту. 

У 1164 р. великий князь пішов війною на болгар, що жили над Волгою. За легендою, перед початком битви князь зі своїм військом ревно молилися перед іконою Пречистої, яку було привезено з Вишгороду. Потім священики несли хрест та ікону перед військом, і Бог поблагословив руський меч, бо дав князеві перемогу над ворогами. Коли всі повернулися до табору, то побачили, що образ Пречистої сяє незвичайним світлом. Сталося це 1 серпня, в роковини хрещення Київської Руси, за святого Володимира. У той же час грецький імператор Мануїл I (1143-1180) так само наказав нести хрест та ікону Богородиці перед військом у битві з невірними сарацинами і розбив їх ущент. Обидва правителі, Андрій та Мануїл, дізнавшись взаємно про чудесну допомогу Пречистої, постаралися про те, щоб пам’ять цього чудесного покрова і допомоги, яку християни отримали у війні проти поган, вшанували як святковий день. 

Напередодні празника патріярх у Царгороді урочисто переносив святий хрест із царської палати до храму святої Софії, тому і нині обходимо передпразденство цього празника. На сам празник священик переносить хрест із престолу на тетрапод, щоб вірні могли поклонитися животворній силі Господнього хреста. А оскільки Українська Церква вшановує сьогодні також і пам’ять хрещення Руси, то в цей день відбувається посвячення води. 

У той самий день
Пам’ять святих семи мучеників Макавеїв

Тропар, глас 1: Болістями святих, * які за Тебе перетерпіли, * дайся ублагати, Господи, * і всі наші болісті зціли, * Чоловіколюбче, молимося. 

Кондак, глас 2: Премудрості Божої стовпів сім і Божественного Світла світильники семисвічні, Макавеї всемудрі, перед мучениками превеликі мученики, з якими всіх Богу молиться, щоб спаслися ті, які почитають вас. 

Жиди забули про свого Бога. Вони грішили і покланялися божкам, убивали своїх пророків і не слухала їх напоумлень та пересторог. Хоч і до розкаяння згодом дійшло, та було вже запізно. Могутній сирійський цар Антіох Епіфан захопив Єрусалим і забрав усе начиння храму. За три дні від меча загинуло вісімдесят тисяч народу, а сорок тисяч пішло в неволю. Цар забрав зі святині 1800 талантів грошима і повернувся до Антіохії, залишивши намісником фригійця Филипа. Однієї суботи, коли жиди святкували, Филип учинив другу різню. Антіох хотів змусити жидів, щоб вони зреклися віри в правдивого Бога і поклонилися ідолам; у єрусалимському храмі він наказав влаштувати божницю олімпійського божка – так було осквернено святе місце. Святкувати суботу було заборонено, і навіть признаватися до своєї віри, бо за це погани жорстоко мучили й убивали. Двох жінок, що за законом обрізали своїх дітей, водили з немовлятами на грудях усім містом, а потім скинули з високої скали в прірву. Багато з побожних ховалися і святкували суботу у печерах. Тоді Филип наказав спалити їх живцем, а вони не рятувалися втечею, бо боялися осквернити святковий день. 

У той час жив священик, муж поважний літами і миловидний лицем, на ім’я Єлеазар. Його привели до Филипа і заставляли їсти свинне м’ясо, однак він відмовився зневажити Божий закон. Знайшлися такі, що намовляли його, аби про людське око послухав, а вони йому замість свинини подадуть звичайне м’ясо, однак Єлеазар навіть не хотів про це чути. “Не годиться бо нашому вікові таке вдавати, щоб молодь не думала, що дев’ятдесятлітній Єлеазар перейшов на поганську віру, та через моє лицемірство, з прив’язання до короткого та незначного життя, і сама не збилась з дороги, – а й собі щоб не накликати на старість сорому та безчестя. Ба, навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну. Тому коли я тепер помру безбоязно, то виявлюся гідним моєї старости, я для молоді лишу зразок відважної та шляхетної смерти за величні й святі закони” (2 Мак. 6, 24-28). Він загинув мученицькою смертю, і, як свідчить Святе Письмо, не лишень молодим та старим, але й багатьом поганам своєю смертю дав приклад мужности і чеснотливости. 

Потім на суд привели сімох братів Макавейських і їх матір. Їх імен Святе Письмо не подає, а згідно з переданням вони називалися Авим, Антонин, Гурій, Єлеазар, Євсевон, Алим і Маркел, а мати – Соломонія (або Саломія). Не знаємо напевне, чи прийняли вони мученицьку смерть у Єрусалимі від Филипа, чи відправили їх на суд аж до Антіохії, що виглядає вірогіднішим, бо Святе Письмо каже: “Сталось також, що семеро братів з матір’ю були разом схоплені. Цар повелів катувати їх бичами та воловими жилами, щоб заставити їх їсти заборонену свинину” (2 Мак. 7, 1). Потім їх стали бити бичами і жилами, та це їх не злякало, а найстарший з братів сказав, що всі вони готові померти за батьківські закони. Тоді кати розпалили великий вогонь, принесли знаряддя тортур, розпекли до червоного залізні ліжка. Найстаршому з сімох братів відрізали язик, відтяли кінці рук і ніг, здерли шкіру і кинули на розпечені бляхи, а коли він помер, молодші брати і матір взаємно скріплювали себе у вірі, щоб витримати муки і постояти за Божий закон. Другого брата замучили так, як і старшого, той лиш з останнім подихом сказав мучителеві: “Ти, злочиннику, забираєш у нас це життя дочасне, але Цар світу воскресить нас, що вмираємо за Його закон, – до вічного життя” (2 Мак. 7, 9). Коли третьому відтинали руки, він сказав: “Я маю їх з неба й заради Його закону не дбаю про них; від Нього сподіваюсь знов їх дістати” (2 Мак. 7, 11). Четвертий брат у найтяжчих муках, перед останнім подихом сказав: “Ліпше померти від руки людей, коли хтось має надію в Бога, що Він воскресить його знову; для тебе ж воскресіння до життя не буде” (2 Мак. 7, 14). Коли стали мучити п’ятого, той возніс очі до неба і сказав цареві: “Ти чиниш владою, що її маєш над людьми, все, що хочеш, хоч і ти тлінний; але не думай, що Бог покинув наш народ! Зажди, отже, то й побачиш велику Його силу, і як Він тебе й твоє потомство покарає” (2 Мак. 7, 16-17). Шостий брат також мужньо прийняв муки і загинув. 

Як далі пише Святе Письмо, їхня благої пам’яти матір достойна якнайбільшої пошани, на її очах гинули рідні сини, а вона благодушно все терпіла, уповаючи на Господа, і мужньо скріплювала кожного словами: “Не знаю я, як ви в моїм лоні з’явилися, не я дала вам дух та життя, не я звела докупи первні вашого тіла, тож Творець світу, який творив людину, коли вона поставала, який дав буття всім істотам, – віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля Його святих законів” (2 Мак. 7, 22-23). 

А коли дійшла черга до останнього, сьомого, сина, Антіох, бачачи його молодість, пообіцяв йому всякі почесті і багатства, якщо його послухає, а коли це не допомогло, наказав матері, щоб вона намовила його до послуху. А тепер усі матері послухайте, що сказала вона своєму синові: “Сину мій, змилуйся надо мною, що носила тебе в лоні 9 місяців, що годувала тебе 3 роки і вигодувала та й довела до цього віку, кормивши тебе. Молю тебе, дитино, поглянь на небо й землю, подивися на все, що в них є, і зрозумій, що все це Бог створив з нічого, і що й людський рід став існувати таким робом. Не бійся цього ката, а, гідний своїх братів, прийми смерть, щоб я могла тебе в Божому милосерді знову мати разом з братами” (2 Мак. 7, 27-29). 

Лиш вона це сказала, як юнак гукнув до катів: “Чого чекаєте? Я не послухаю царського наказу. Я повинуюся велінню закону, що його дав Мойсей батькам нашим. А ти, винахіднику всякого зла на євреїв, не уникнеш рук Божих! Ми за свої гріхи страждаєм. Наш вічно живий Бог розгнівався на нас на короткий час, щоб нас навести на розум і покарати, та Він знову примириться з своїми слугами. Ти ж, нечестивцю і наймізерніший з усіх людей злочиннику, не несись даремно вгору, пишаючись дурними надіями та здіймаючи на синів неба свою руку, бо ти ще не втік від суду Бога Вседержителя, який усе бачить. Наші брати тепер, перетерпівши короткі муки, осягнули вічне життя в Божому союзі. Тебе ж Божим судом спіткає справедлива кара за твою гординю. Я ж, як і мої брати, віддаю тіло й душу за батьківські закони, просивши Бога, щоб незабаром змилувався над народом нашим і щоб ти, зазнавши кар і муки, визнав, що Він – Бог єдиний; та й щоб гнів Вседержителя, слушно наведений на весь наш народ, припинився на мені й на моїх братах” (2 Мак. 7, 30-38).
Розлючений цар наказав мучити його більше від усіх. “Отак він і розлучився бездоганно з життям, звірившись повнотою на Господа. Останньою після синів померла й мати” (2 Мак. 7, 40-41). 

А Бог покарав мучителя і послав на нього тяжку хворобу. І той, як каже Святе Письмо, хто у своїй гордості гадав, що може наказувати морським хвилям, що хотів зважити на терезах найвищі гори та прагнув досягнути зір, тепер лежав знеможений у важких муках, черви точили його живе тіло, а сморід ішов від нього такий, що ніхто не смів наблизитися до нього. Ось тоді він покаявся і пізнав, що є лиш один Бог. Антіох писав листи до мешканців Єрусалиму, просив прощення, та Бог не помилував того, хто вдаваним жалем хотів лиш випросити собі тілесне здоров’я. Він загинув жалюгідною смертю. 

Пам’ять цих святих мучеників здавна почитала Христова Церква, а Отці та учителі Церкви святі Кипріян, Амвросій, Григорій Богослов, Йоан Золотоустий та інші вшанували їх пам’ять у своїх посланнях. Для матерів не можна знайти ліпшого прикладу, як приклад святої Соломонії – бо лиш та матір є добра, яка бажає дитині справжнього щастя. А для всіх нас нехай святими будуть слова святого Єлеазара: “…навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну”. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР