Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 20 вересня 2017 р.

20.09.2017р. Б. / Глава УГКЦ презентував науковий проект, основна мета якого - глибше дослідження історії Київського християнства

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 19 вересня 2017 року в Національному заповіднику «Софія Київська» презентував публічний проект «Соборна Україна та Київська Церква».

Організаторами презентації є Гуманітарний та Філософсько-богословський факультети Українського католицького університету. 

Проект «Соборна Україна та Київська Церква» передбачає наукові дослідницькі проекти, а найголовніше – видання історичних наукових досліджень про Київське християнство.

У рамках проекту в серії «Київське християнство» уже видано 11 наукових досліджень, які були презентовані в Софії Київській.

Як розповів Предстоятель Церкви під час презентації, робота над проектом розпочалася 2 вересня 2013 року, «коли відбулася маленька скромна зустріч у Львові, в монастирі Святого Онуфрія отців василіан, де ми зібрали науковців, яким можна було доручити працювати над тим, аби могла бути започаткована серія фундаментальних наукових досліджень про Київську Церкву». 

«Спершу, – розповів Блаженніший Святослав, – ішлося про історичні дослідження, дослідження історичних джерел, які б допомогли нам відкрити для себе тотожність Київської Церкви і Київського християнства як такого. Але ми дуже швидко вийшли поза межі суто лише історичного дослідження, хоча воно є теж дуже важливе. Ми зрозуміли, що необхідно досліджувати і богослов’я, і Літургію, і Святе Письмо, і навіть церковну музику… Адже поняття Київської Церкви не вичерпується лише історичними фактами, архівними документами, які збереглися поза межами України».

«І такий проект стартував. Тішуся, що ми маємо 11 позицій в серії «Київської Церкви», які сьогодні можна винести на публічний рівень. Цей науковий проект стає сьогодні публічним», – додав Глава УГКЦ. 

Предстоятель підкреслив, що цей науковий проект є відкритим і не є вузькоконфесійною ідеєю. Ми сьогодні як ніколи добре розуміємо, що вивчення Київської Церкви означає вивчення спільного коріння, яке єднає всі Церкви - спадкоємиці Володимирового Хрещення. «Тому хочу підкреслити міжконфесійний екуменічний аспект цього публічного проекту і запросити до участі в науковому дослідженні цієї тематики наших братів з інших Церков, зокрема Православних Церков України», – наголосив Блаженніший Святослав.

Глава Церкви подякував усім, хто підтримав цей проект. «Повірте мені, – сказав Предстоятель УГКЦ, – Україна, Українські Церкви мають сьогодні фахових науковців, які володіють необхідним інструментарієм і навичками наукової роботи. Але, як казав Блаженніший Любомир, добрий науковець, аби працювати, потребує ще жити і повинен мати необхідні засоби, щоб звершувати своє наукове дослідження. Тому хочу подякувати мені всім тим, хто повірив і підтримав цей науковий проект».

Зокрема Глава Церкви подякував панам Богданові Буці, Миронові Кіндію, Миколі Кмітю, Зиновію Козицькому, Мирославові Сенику, Іванові Торському та Олегові Шуптару.

Також Блаженніший Святослав подякував усім і кожному, хто працював над проектом, а саме - пану Ігореві Скочилясу, а в його особі всьому Гуманітарному факультету Українського католицького університету. Подякував за участь у проекті і декану Богословського факультету УКУ диякону Романові Завійському. 

«Хочу побажати, аби ця ідея Київської Церкви, Київського християнства, якою ви живете, запалювала людські серця», – на завершення побажав Блаженніший Святослав.


Довідка
Серія «Київське християнство»
Започаткована у 2013 році видавнича серія «Київське християнство» представляє наукові результати навчально-дослідницької програми Гуманітарного і Філософсько-богословського факультетів Українського католицького університету «Київське християнство та унійна традиція». Підтримана Синодом Єпископів УГКЦ, академічна ініціатива має зміцнити пророчий голос Київської Церкви і сприяти єдності українських Церков Володимирового Хрещення. 

Від 2015 року почав діяти публічний сеґмент програми – проект «Соборна Україна та Київська традиція», який уможливлює суспільну артикуляцію ідеї Київської Церкви та наголошує на тисячолітньому зв’язку між українською культурою і християнством. 

Академічним завданням програми є критичне дослідження богословських, канонічних і соціокультурних джерел передання Київської митрополії у ширшому порівняльному контексті універсальних християнських традицій Візантії, латинського Заходу та східних православних спільнот, а також рецепції в словʼянських землях унійної ідеї. Головну увагу програма зосереджує на міждисциплінарному вивченні сформованої на цивілізаційному пограниччі християнського Сходу і Заходу київської традиції. 

Основою формування києвохристиянського етосу стали слов’янсько-візантійський обряд (зокрема східна Літургія), оригінальна богословська думка й помісне церковне право, єдина канонічна територія, особлива духовність, спільні соціокультурні й релігійні практики, кодифікована церковнослов’янська мова та усталена пам’ять про минуле. Сукупно вони творили елементи тяглості тогочасної культури, а в модерну добу уможливили формування національних ідентичностей та появу нових еклезіальних спільнот у Східній і Центрально-Східній Європі.

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 19 вересня 2017 р.

19.09.2017р. Б. / Хрестові походи: хто напав першим?

Що ми сьогодні знаємо про походи хрестоносців? Те, що вони пішли на Схід у пошуках Грааля та інших артефактів з Біблії?

Міфологізація історії, створення необхідного пропагандистам образу, популяризація істин, що не мають до реальної історії жодного стосунку, призвело до того, що ми сьогодні заледве приймаємо істини такими, якими вони були насправді.

Наприклад, що ми сьогодні знаємо про походи хрестоносців?

Те, що вони воювали з православною християнською імперією Візантією?

Те, що вони пішли на Схід у пошуках Грааля та інших артефактів з Біблії?

Те, що бідні, нещасні араби ледве стримали заковану в броню Європейську армаду?

Чи знаємо ми, що насправді відбувалася грандіозна релігійна війна, війна не Заходу зі Сходом, війна не Константинополя з Римом, а війна ісламу і християнства?

При цьому, що дивно, відбувається боротьба саме Католицтва з Ісламом!

Православ'я та Іслам досить близькі по духу релігії, а їхня мета зовсім не осягнення світла Божої премудрості, а побудова певного глобального соціально-релігійного проекту, на зразок царства Божого на Землі: ІГІЛ, РФ і так далі.

Саме тому обидві ці релігії так легко зрозумілі та близькі працівникам компартії та націонал-соціалістам, а тому постійно експлуатуються ними.

Саме тому догми ісламу чи православ'я можна знайти в основі політичної платформи будь-якої тоталітарної секти.

Так ось: в нашій постсовковій історії ми дуже часто стикаємося з фактами, які свідчать про агресивну поведінку Заходу, який просто не давав жити мирним мусульманам, і про те, як злісні хрестоносці постійно нападали на мирний Схід, але чи так це насправді й про що ж тоді свідчать ці дати?

632 р. – смерть пророка Мухаммеда – офіційно іслам набув чинності
635 р. – мусульмани захоплюють Дамаск
638 р. – мусульмани захоплюють Єрусалим
645 р. – захоплюють і грабують античну Олександрію
649 р. – захоплюють острів Кіпр
673 р. – спроба облоги і захоплення християнського Константинополя
693 р. – мусульмани захоплюють усю християнську Північну Африку
711 р. – мусульмани окупують Європу – початок захоплення Іспанії (всього Піренейського півострова)
721 р. – захоплення міста Сарагоса (столиця Арагонської корони, Іспанія)
732 р. – битва при Пуатьє (мусульман нарешті вдалося зупинити, але вже глибоко у Франції)
813 р. – мусульмани атакують Рим (Італія)
837 р. – атакують Неаполь
838 р. – напад сарацинів на Марсель (Франція)
842 р. – напад мусульман на Сердань і Марсель
846 р. – під атакою сарацинів знову Рим
870 р. – араби захопили острів Мальта
878 р. – мусульмани окупують місто Сіракузи (острів Сицилія, 9 місяців облоги, одиниці вижили після різанини)
889 р. – мусульмани зруйнували Тулон (Франція)
902 р. – мусульмани захопили місто Таорміна (Сицилія, європейці втрачають Сицилію)
921 р. – сарацини по-звірячому вбили в гірському перевалі Альп велику групу англійських пілігримів, що прямували до Риму до гробниць Апостолів
935 р. – мусульмани напали на Геную
1009 р. – араби осквернили і частково зруйнували храм Гробу Господнього
1010 р. – падіння Козенца (Італія)
1015 р. – мусульмани напали на острів Сардинія
1016 р. – сарацини спалили Пізу і розіп'яли християн на хрестах
1027 р. – іслам проникає в ряди печенігів, починаються переслідування християн на території басейну річки Дон
1038 р. – мусульмани окупують усю Передню Азію разом із Закавказзям і Анатолією
1095 р. – Клермонський собор, на якому Папа Урбан II виступає з полум'яною промовою, і зі словами: Так більше терпіти не можна! Закликає почати: ПЕРШИЙ ХРЕСТОВИЙ ПОХІД!

Тобто від початку ісламської експансії минуло майже 500 років, і тільки в кінці ХІ століття християни-католики зважилися на дії у відповідь!

Не Візантія, а саме Рим зупинив, затримав, і не тільки зміг протистояти Ісламу, але навіть повернув на деякий час християнські землі.

Чи змогли б воїни ісламу тоді так успішно воювати, якби християнська Церква була єдиною?
Звичайно ж, ні.

Об'єднана церква змогла б зупинити їх набагато раніше, але це було не вигідно Візантії, яка хотіла таким чином позбутися свого конкурента.

Історія і тоді і зараз чомусь називалася наукою?

Тому що вчила нас не повторювати помилок минулого, робити правильні висновки, зіставляти, аналізувати, розуміти як робити можна, а як не можна.

Ми ж зробили з історії раба політичних амбіцій своїх тиранів, й історії рідної навіть не знаємо, а тому чекає нас ще не один рік неприємностей і бід, якщо ми не вчитимемо історії й не робитимемо з неї висновки.

Олег Чеславскій

неділя, 17 вересня 2017 р.

17.09.2017р. Б. / Понад три тисячі осіб беруть участь у ІХ Всеукраїнському військовому паломництві до Зарваниці

Учора, 16 вересня 2017 року, розпочалося ІХ Всеукраїнське військове паломництво до Зарваниці, тема якого – «Мій мир даю вам!» (Йн. 14, 27). На спільну молитву до Пресвятої Богородиці прибуло понад три тисячі паломників, серед яких понад дві тисячі – українські військовослужбовці.


Військові паломники почали прибувати до Марійського духовного центру в Зарваниці ще в п’ятницю, щоби вже вранці в суботу взяти участь в урочистому відкритті паломництва.

Вже традиційно військовослужбовці, капелани та всі учасники паломництва розпочали молитовні заходи молебнем перед Зарваницькою іконою Божої Матері та урочистою ходою до скульптури Богородиці. А в купелі святої Анни відбувся обряд відновлення хресних обітів.

«Сьогоднішнє паломництво назнаменоване миром від Бога, – розповідає владика Михаїл (Колтун), військовий єпископ, керівник Департаменту ПК УГКЦ у справах душпастирства силових структур України. –  Найбільшими цінностями є життя і мир, які дає нам Господь Бог. Ми шукаємо цей мир, приймамо і ділимося ним. Тому й просимо сьогодні у Господа: «Подай нам мир!». Щоби ми не тільки могли відкрити цінність життя і миру для себе, а й подарувати його іншим».

Нагадуємо, що ІХ Всеукраїнське військове паломництво до Зарваниці триватиме 2 дні.

Під час вечірньої молитовної програми відбудеться заупокійна Божественна Літургія за полеглими захисниками України, поминальна хода зі свічками і панахида. Завершиться сьогоднішній день чуваннями та духовно-мистецькою програмою.

субота, 16 вересня 2017 р.

16.09.2017р. Б. / Українське християнство і виклики малого народу

Періодично Україну потрясають інформаційні хвилі, що стосуються релігійної чи, принаймні, моральної проблематики (аборти, питання, що входять до повістки денної феміністичного руху та руху ЛГБТ, питання ролі Церкви у суспільстві тощо). Якщо у соціальних мережах у таких випадках зберігається хоч якась паритетність, то у ЗМІ верх зазвичай отримують носії ліво-ліберальних поглядів. Назагал же ситуація така, що інколи в голову закрадається ілюзія, буцімто в нашому суспільстві носіїв деструктивних поглядів і справді більше, ніж людей, які орієнтуються на здорові моральні і світоглядні принципи. В дійсності ситуація набагато складніша. Але не варто забувати, що картинка, котра створюється в інформаційному полі, здатна програмувати зміни у суспільстві (не кажучи вже про те, що зміни в інформаційному полі зазвичай є артпідготовкою до законодавчих нововведень і відповідних їм державних практик). Тому існує небезпека, що з часом дехристиянізація і моральна катастрофа, що лишилися Україні в спадок від радянської епохи, справді доповняться масштабною підтримкою ліво-ліберального божевілля.

Я про це вже неодноразово писав, але повторюся. Для аналізу згубних процесів, які відбуваються в Україні, чудово підходить запропонована французьким істориком Огюстеном Кошеном концепція “малого народу”. “Малий народ” — це мережа об'єднаних спільними світоглядними переконаннями осіб, здатних впливати на суспільну думку чи, точніше, імітувати її — узурпувати право говорити від імені суспільства. Кошен випрацював концепцію “малого народу”, вивчаючи передумови і хід Французької революції кін. XVIII ст. Вороже налаштований до цінностей реального французького суспільства, “малий народ” створив ілюзію суспільної думки, чим підготував криваву революційну вакханалію, що ставила за мету ці цінності знищити.

Розвиток масової комунікації зробив технологію “малого народу” особливо дієвою. Наприклад, Кошен показував, як ефективно у межах “малого народу” працювала солідарність. Людина могла бути нездарою у філософії, літературі чи критиці, одначе однодумці легко створювали їй образ авторитета у відповідній галузі. Сьогодні такий підхід поставлено на конвеєр. Висловлені у соцмережах безглузді міркування посередніх осіб із легкістю тиражуються і рекламуються ідеологічно упередженими ЗМІ.

Подібний прийом — імітація “реакції соцмереж”, коли наголос робиться не на чиємусь окремому дописі, а на створенні ілюзії загальної громадської думки. Цими днями якраз була нагода побачити, як працює такий прийом. Пов'язані з книжкою “Майя та її мами” перипетії жваво обговорювалися як учасниками та захисниками гомопропаганди, так і її противниками. З боку останніх було озвучено низку аргументованих коментарів чи просто дотепних реплік. У кількісній площині захисники гомопропаганди навряд чи переважали противників. Але ЗМІ прореагували на ситуацію заголовками у стилі “Соцмережі стали на захист книги про дівчинку Майю”.

Інколи система взаємодії у межах “малого народу” набуває більш складних рис. Пригадаю ситуацію з львівською чиновницею Іриною Магдиш, дослівно повторивши те, що вже писав раніше. Справедливе обурення її скандальним антирелігійним інтерв'ю миттєво викликало реакцію з боку “малого народу”. Купка лібералістично налаштованої молоді влаштувала невелику вуличну акцію на підтримку Магдиш. ЗМІ подали цю подію у явно викривленому світлі — “Львів'яни стали на захист Магдиш”. Таким чином пару десятків осіб з легкої руки ЗМІ почали виступати від імені усього населення міста. Віртуальний флешмоб розпочався у соцмережах, посипалися гнівні дописи блогерів. Ряд ЗМІ ще тривалий час підтримували відповідну інформаційну хвилю.  У підсумку ми не бачили того, що так чи інакше стосується “реального народу”. Не бачили усіх терпінь підпільної Церкви, що переслідувалася комуністичною владою і воскресла до нового життя наприкінці 80-х років. Не бачили жаги повноцінного релігійного відродження (а таке відродження не може обмежуватися “релігією як приватною справою” і природним чином вимагає присутності релігії у культурі, освіті, політиці). Врешті-решт, не бачили простої, грубої соціології. Натомість ми бачили “малий народ”, що намагається формувати суспільну думку.

На тлі такої активності “малого народу” прикро вражає пасивність українських християн. Наріжним каменем цієї проблеми є навіть не інфраструктурна нездатність протистояти носіям ліво-ліберальної ідеології, а концептуальна криза, що полягає у відмові провести чітку лінію фронту і аж потім шукати якнайліпші методи протидії. Впродовж XVIII ст. подібні негаразди були властивими і французькому християнству. Дух секуляризації проник у нутро французької Церкви. Серед духовенства можна було зустріти осіб, що захоплювалися ідеями Просвітництва, симпатизували йому чи, принаймні, не бачили вагомих причин йому протистояти. В сучасній Україні можна спостерігати аналогічні речі. Ті чи інші світоглядні акценти, які популяризує “малий народ”, нерідко позначаються і на воцерковлених особах включно з духовенством. Наділений ореолом престижності, “малий народ” притягує тих, хто не випрацював системи розпізнавання “свій-чужий”. Успішність “малого народу” штовхає багатьох відмовитися від усвідомлення несумісності Божого Закону і “мудрості віку цього”.

У Франції тріумф носіїв деструктивної ідеології був компенсований тим, що Церква збагатилася новими мучениками. Можливо, нові масштабні гоніння чекають і на християн України і всієї Західної цивілізації — такі гоніння, які у прямий, експліцитний спосіб ставитимуть перед християнами питання вірності Господу. Та зараз нашим хрестом є відповідати на це питання в умовах його імпліцитного формулювання, і позитивна відповідь включає спротив намаганням ще більше відірвати суспільство від Божого Закону. У тому числі на його базовому рівні природного закону — тих норм, які зобов'язують усіх людей незалежно від релігії. Від молитви черниці контемплятивного монастиря користі, можливо, більше, ніж від вольових зусиль десятка суспільно активних християн. Та все ж, абсолютна більшість християн живе “у світі” і має здійснювати відповідну такому стану функцію “солі цього світу”. Особливо у такі часи як наші.

Загребельний Ігор. Авторська колонка

Джерело:  Воїни Христа Царя

пʼятниця, 15 вересня 2017 р.

15.09.2017р. Б. / Глава УГКЦ: «Нам потрібно глибше пізнати своє коріння як Церкви, зокрема на прикладі Василіянського чину»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав узяв участь у Міжнародній науковій конференції до 400-ліття Василіянського чину святого Йосафата, яка відбувається 14-17 вересня 2017 року.

У своєму вступному слові Патріарх УГКЦ сказав, що має дуже велику радість і честь привітати усіх з цією непересічною науковою, культурною, духовною подією у житті всієї нашої Церкви.

Чин Святого Василія Великого в УГКЦ святкує своїх 400 років. «Але що це означає? Що сталося чотириста років тому? Чому тих ченців звуть василіянами? Чи справді цей чин почався тільки чотириста років тому? Ці питання варто задати не тільки до отців василіян, а й до всієї нашої Греко-Католицької Церкви», – вважає Блаженніший Святослав.

«Дехто хоче сказати, – продовжив Патріарх, – що в Берестейському єднанні була створена Українська Греко-Католицька Церква, так наче її не існувало до того часу... Дуже часто всіх нас і отців василіян хочуть обмежити не тільки історичними, але і біографічними рамками, ментальними. Гадаю, мало хто сьогодні пригадує дуже гостру канонічну історичну дискусію в 90-их роках, чи має Глава УГКЦ юрисдикцію на всю Україну, чи тільки на Галичину, по Збруч? Це була дискусія, яка забрала багато часу, енергії і тоді навіть Римський апостольський престіл признав юрисдикцію Глави Церкви на цілу Україну, за винятком Закарпаття».

За його словами, тоді це був певний ментальний злам, бо всі зрозуміли, що Українська Греко-Католицька Церква не є галицького походження. «Особливо це голосно на цілий світ сказав мій попередник блаженної пам’яті Кардинал Любомир Гузар, коли пояснюючи, чому він знову є у Києві як Глава Церкви, сказав, що Глава Церква повертається до свого історичного осідку», – наголосив Блаженніший Святослав.

На його думку, подібний злам у нашій свідомості має відбутися тоді, коли ми серйозно вивчимо історію Василіянського чину і зрозуміємо ті мотиви, якими керувався попередник Глави УГКЦ Київський Митрополит Йосиф Велямин Рутський, коли 400 років тому захотів обновити монашество Київської Церкви, організовуючи розрізнені монастирі у спільноту, яку ми сьогодні знаємо як Чин святого Василія Великого.

«Гадаю, це був колосальний глибокий задум Йосифа Велямина Рутського, адже не можна говорити про оновлення Церкви, якщо не буде оновлення монашого життя. Ми справді сьогодні потребуємо глибше пізнати своє коріння як Церкви, зокрема на прикладі Василіянського чернецтва», – переконує Глава УГКЦ.

Патріарх подякував усім тим, які долучилися до організації конференції. Також подякував усім дослідникам і науковцям, які відгукнулися на запрошення, щоби в рамках цієї конференції поділитися з церковною спільнотою, ширшим науковим світом України, своїми науковими здобутками.

Насамкінець Блаженніший Святослав висловив сподівання, що ця конференція принесе справді глибокі добрі плоди. Також висловив сподівання, що після цієї конференції кожен, хто вважатиме себе серйозним науковцем і що-небудь захоче написати про історію Київського християнства, а не цитуватиме матеріалів сьогоднішньої конференції, науковим світом вважатиметься некомпетентним і не серйозним науковцем.

Глава УГКЦ побажав учасникам конференції глибокого пережиття і віднайдення коріння нашої власної тотожності. «Бажаю, аби черпаючи з багатства і глибини криниці історії нашої Церкви, ми справді побачили наше з вами сьогодення», – сказав Блаженніший Святослав.

середа, 13 вересня 2017 р.

13.09.2017р. Б. / Вийшла друком книжка про християнське ставлення до війни

Наприкінці літа вийшла друком книжка Ігоря Загребельного “Апостольство меча. Християнство і застосування сили”.

Книжка розповідає про християнське ставлення до питань війни, революції, самозахисту, права на володіння зброєю, спростовує ряд стереотипів про “пацифістський” характер християнства. Неважко помітити, що ці стереотипи неабияк шкодять Церкві. По-перше, ними активно спекулюють противники християнства. По-друге, самі християни часто бувають дезорієнтовані стосовно важливих суспільних і моральних питань.

Автор пригадує читачам церковне вчительство щодо питань війни і революції, ставить під сумнів тезу про принципово пацифістський характер раннього християнства, подає огляд міркувань визначних богословів Заходу та Сходу на теми виконання заповіді “Не убий”, військової служби та послуху чи непослуху світській владі, розповідає, як у Середні віки Церква намагалася облагородити військову справу, пояснює, чому Хрестові походи були справедливою війною, за яку не варто просити вибачення.

Окремо Ігор Загребельний піднімає питання права на володіння зброєю. Він аналізує це право крізь призму субсидіарності — одного з принципів католицького суспільного вчення, а також наголошує, що найактивніше це право заперечують ліво-ліберальні сили, у прагненнях яких чітко прослідковується тенденція до встановлення новітньої тоталітарної системи.

Книгу можна замовити, написавши на скриньку halikoffr@gmail.com або зателефонувавши за  тел. (063) 353 01 72.

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 12 вересня 2017 р.

12.09.2017р. Б. / Владика Євген (Попович): «Коли у Церкві почали дотримуватися канонічного права, багато чого стало на свої місця» (+VIDEO)

Владика Євген (Попович), Архиєпископ і Митрополит Перемишльсько-Варшавський, очільник Канонічного відділу Патріаршої курії, беручи участь у Синоді Єпископів УГКЦ, який проходить із 3 по 12 вересня 2017 року у Львові, розповів Департаменту інформації УГКЦ про те, що підготував Канонічний відділ на розгляд Синоду.

Владико, поясніть, будь ласка, навіщо Церкві мати канонічне право?

Церковне право дозволяє нам упорядковувати внутрішнє церковне життя. Це як ми в державі маємо Конституцію, закони. Церква так само має свою конституцію, свої закони, які регулюють всі відносини, обов’язки по всій вертикалі, починаючи від Глави Церкви і аж до наших дорогих мирян. Воно налагоджує відносини між Церквою на матірній землі і Церквою в діаспорі, між патріархом і єпископами, між єпископами і священиками, між священиками і мирянами.

Закони мають допомагати нам творити досконалу спільноту, якою є Церква Христова, у нашому випадку – Українська Греко-Католицька Церква в Україні та на всіх континентах світу.

Коли в нашій Церкві почали дотримуватися канонічного права, за останні роки багато чого стало на свої місця.

Яка різниця між загальним і партикулярним правом? 

Загальне право, яке зібране в Кодексі канонів Східних Церков, було дане ще папою Іваном Павлом ІІ для всіх Католицьких Східних Церков. Це загальний закон, який однаковий для всіх. У ньому йдеться про принципи, які спільні для всіх церковних спільнот. І в цьому загальному праві говориться про партикулярний закон – місцевий закон.

Прикметою кожної Східної Церкви є те, що вона сама в собі є автономною і має право регулювати свій внутрішній правопорядок за власним законом.

Якщо говорити про церковне право в нашій Церкві, то це наш великий скарб. Бо ще з часів Київської Русі (запровадження християнства на території України) і до сьогодні творилися церковні закони. Закони нашої Церкви – це не є щось, що ми зараз видумуємо, ми постійно звертаємося до норм, які наша Церква випрацьовувала століттями.

Чи можна сказати, що законодавство в нашій Церкві вже є досконале?

На сьогодні наше церковне законодавство перебуває на досить високому рівні. Бо, насамперед, ми вже маємо партикулярний закон, який є прийнятий Синодом і працює.

Крім цього, Синод Єпископів нашої Церкви прийняв низку різних статутів, уставів, які регулюють різні ділянки нашого церковного життя.

Очевидно, багато чого потребує вдосконалення, але, якщо говорити на загал про нашу церковну законодавчу базу, то ситуація непогана.

На кожному Синоді в останні роки і на цьому теж велику частину часу присвячують канонічному праву. Навіщо це потрібно? І що цього Синоду вирішується у сфері права?

Синод розглядає різні рішення. Кожен закон, який приймає Синод, мусить бути правильно осмислений, не може суперечити нашій церковній традиції та Кодексу канонів Східних Церков. І наш відділ стоїть на сторожі цих законних дій нашої Церкви.

Крім того, на нашому відділі лежить вся підготовка проектів законів, поправок до них. На цей Синод ми були отримали завдання підгодовувати доповнення законодавчої бази новими законними актами. Сподіваюся, що цього року приймемо дуже великий правовий акт, яким є Статут Синоду Єпископів УГКЦ. Синод є законодавчим органом нашої Церкви. Статут, який буде прийнятий, регулюватиме всі нюанси діяльності Синоду Єпископів, зокрема вибір Патріарха, подання на єпископа, утворення нових єпархій… Це буде базовий закон Синоду і Церкви, оскільки Синод представляє всю Церкву.
 
А хіба досі Синод діяв не за Статутом?

Досі Синод теж діяв і діє за Статутом, який був прийнятий одразу після виходу Церкви з підпілля. Але життя, обставини і навіть сама Церква змінюються. Тому настав час для більш досконалого Статуту.

На початку в нашій Церкві було вісім владик. А сьогодні нас є п’ятдесят. Ми мали кілька сотень священиків, а сьогодні їх кілька тисяч. Це доказ розвитку нашої Церкви. За структурою Церква теж виросла… Тобто нам був потрібен закон, який би відповідав на потреби часу.
 
Чи важливо вірним знати закони Церкви?

Вірні за бажанням можуть із ними ознайомитися. Жоден закон Церкви не є таємницею. Усе, що ми приймаємо, оприлюднюється, зокрема Главою Церкви.

Усі закони, які видає єпископ у своїй єпархії (він має таке право), теж оприлюднюються.

Можу навести приклад нашої архиєпархії в Перемишлі. Ми торік зібрали всі наші місцеві закони і видали їх окремою книжкою. Вона є доступна, кожен вірний може взяти її почитати.


Розмовляв о.Ігор Яців