Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 28 квітня 2017 р.

28.04.2017р. Б. / ПОСЛАННЯ ВЛАДИК УГКЦ У ПОЛЬЩІ З НАГОДИ 70 РОКОВИН АКЦІЇ «ВІСЛА»

Послання Владик УГКЦ у Польщі з нагоди 70 роковин Акції «Вісла»
Всесвітлим і Високопреподобним Отцям, Преподобним Монахам і Монахиням,
Дорогим у Христі Братам і Сестрам!
 Христос Воскрес!

Дорогі у Христі Брати і Сестри!
Точно сімдесят років тому, відсвяткувавши ще в рідних церквах Великдень, в дорозі був перший транспорт українців, виселених з рідних земель в рамках акції «Вісла», який вирушив 29 квітня 1947 р. з залізничної станції Щавне-Куляшне. Виселенці їхали в напрямі незнаної собі слупської землі на півночі післявоєнної Польщі. За цим транспортом, до кінця липня 1947 р., поїхало ще наступних понад 440 подібних транспортів з виселенцями з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Любачівщини, Томашівщини, Грубешівщини та Холмщини. Поодинокі родини були виселені ще у 1948 р. Близько 150 тисяч людей, змушених військом, протягом двох годин, повинно було покинути свої хати, забираючи із собою лише найбльш необхідні речі та худобу. Відправлені були вони до одного із кільканадцяти збірних пунктів, з яких, найчастіше, щойно по кількох днях, були завантажені у товарні вагони, разом зі своєю худобою, та, нашвидку забраним скромним маєтком. Частину транспортів спрямовано на північні, а решту, на західні понімецькі землі післявоєнної Польщі.

У збірних пунктах сортовано людей під оглядом можливої, на думку влади, їхньої загрози для тодішнього комуністичного порядку та, у зв’язку з підозрою у співпраці з українським підпіллям. Таким чином, без суду, частина виселенців опинилася у в’язницях, а більше 3700 осіб, в тому числі  жінки, 22 греко-католицькі та три православні священики, потрапили до тзв. Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie. Внаслідок тортурування, побоїв та знущань не пережила табору 161 особа.

На місцях призначення виселенці зустрілися з новим горем. Приділені їм понімецькі будинки були найчастіше вже раніше сплюндровані та спустошені, часто без вікон та дверей. Трагедією було також і те, що українці у своїх селах залишили засіяні поля, з яких не встигли зібрати плодів. На новому місці не було з чого збирати плодів, бо ніхто тут раніше для них нічого не посіяв. Привезеного зі собою не вистачало на те, щоб прожити людям та худобі до чергових жнив. Часто, щоб не голодувати, треба було цілий день важко працювати у нових сусідів за кошик картоплі.

Виселенців, максимально по кілька родин, розміщувано у різних селах, далеко від державних кордонів та воєвідських міст, щоб у переважаючому чужому середовищі швидко наступив процес їхньої повної національної та релігійної асиміляції. Цьому також мала сприяти ще і заборона будь-якої релігійної діяльності Греко-католицької Церкви. Раніше були арештовані перемиські владики та передані в руки  сов’єтського КГБ. Інші душпастирі, або були ув’язнені у таборі в Явожні, або отримали дозвіл служити лиш у латинському обряді. До всього цього долучалася нестерпна туга за втраченою батьківщиною, рідними горами, церквами, кладовищами з похованнями предків, яка доводила не одних, головно старших віком, до передчасного відходу з цього світу.

Трагедію нашого народу було задекретовано в роках 1943-1944 договором західних держав, США і Великобританії зі сталінським Сов’єтським Союзом про розподіл світу після перемоги над нацистською Німеччиною, у вигляді зон впливу. Землі заселені українцями в більшості увійшли у склад СРСР. Частина з них мала увійти в склад нової, народної Польщі, яку мали створити комуністи. Польща мала стати державою моноетнічною, державою без споконвічних її жителів, національних меншин. Для реалізації цього задуму у вересні 1944 р. було завершено договір про тзв. обмін населення. У роках 1944-1946 до СРСР депортовано майже пів мільйона людей. Залишки корінного населення, яке перебувало на рідних землях призадумано виселити на північно-західні землі для швидкої і повної асиміляції. У ході підготовки до переселення був убитий ген. Свєрчевський. Це стало додатковим стимулом для приспішення акції, яку  названо акцією «Вісла».

Від цих подій проминуло вже сім десятків років. Був час подумати над ними та не один раз зробити підсумок всього, що сталося тоді, наслідки якого відчуваємо по сьогоднішній день. Тому, попробуймо також і ми зробити бодай короткий підсумок наших досвідів та набраної життєвої мудрості.

Перше, ми є свідомі, що не вдасться вже відвернути наслідків того, що принесла акція «Вісла». Повернутись на рідні землі вдалось у п’ятдесятих та шістдесятих роках лише невеликій кількості виселених у 1947 р. родин. Всім, які пробували повертати в рідні сторони, створювано різні труднощі. Не могли вони повернути до своїх домів, бо більшість з них були спалені або заселені іншими людьми. Тепер маємо можливість без перешкод переселятись на батьківські землі, але самому потрібно забезпечити собі місце для проживання. Переселенці та їхні нащадки, протягом сімдесяти років, вже укорінилися у нових місцях, де мають свої сім’ї, доми, церкви та цвинтарі і важко їм знову переселятись у рідні сторони, які, парадоксально, для частини наших вірних, стали вже чужими. Заохочуємо, однак, всіх, як осіб старших, так і молоде покоління, не забувати про рідні землі та, бодай в часі літнього відпочинку чи Лемківської Ватри, відвідувати рідні села, з яких у 1947 р. були насильно виселені наші предки. Ті, хто має таку можливість, нехай старається придбати бодай клаптик рідної землі, та поставити хату, до якої завжди зможуть приїхати та, яка допоможе молодому поколінню нав’язати ближчий контакт з батьківською землею.

По-друге. Виселення відірвало нас не лише від рідної землі, але передовсім знищило нашу культуру та зірвало наш зв’язок з нею. Наші люди, викинені з рідного краю, втратили контакт з багатою народною творчістю, яка постійно розвивалась, беручи натхнення від рідної землі, та від своїх людей, що жили довкола, говорили та думали одною мовою. Після 1947 р. все помінялось. Свою мову треба було приховувати, часами навіть і у рідній хаті. Важко було придбати рідну книжку, страшно було голосно співати рідних пісень, молоде покоління не мало можливості навчатись рідної мови. У найкращому випадку одне покоління переказувало наступному пісні, які пам’ятало ще «з дому». Нові покоління, які виростали вже на чужині, не мали свідомості багатства багатовікової історії та духовної спадщини минулих поколінь. Свідомість цього дає сьогодні молодому поколінню відчуття внутрішньої вбогості та особливого сирітства. Поступово, на жаль, значна частина нашого народу втратила знання рідної мови та відчуття, як свого, всього того, що рідним було для покоління наших виселенців. В результаті, так як і хотіли ті, які придумали вислення нашого народу з рідних земель, асиміляція зібрала та дальше збирає своє трагічне жниво. Потішає те, що сьогодні, сімдесят років пізніше, ще все-таки десятки тисяч наших людей не піддались асиміляційним процесам та дальше у хатах спілкуються рідною мовою та навчають її молоде покоління.

По-третє, акція «Вісла» мала допровадити до повного знищення Греко-католицької Церкви у Польщі. Протягом перших десяти років і справді могло видаватись, що цей задум вдасться зреалізувати тодішній владі. Окрім такого острівця, як Хшаново біля Елку, наші вірні у Польщі не мали практично жодної можливості користати з духовної опіки своїх священиків. Однак, завдяки Божому Провидінню та наполегливості наших священиків і мирян, вже в кінці п’ятдесятих років повстають перші неформальні греко-католицькі парафії, число яких постійно зростає. Покоління старших священиків змінюють молоді душпастирі, які виростають у родинах давніх виселенців з рідних земель. Остаточно, у 1989 р., Греко-католицька Церква у Польщі одержує державне визнання, два роки пізніше відтворено Перемиську єпархію, а у 1996 р. повстає окрема Митрополія з двома єпархіями. Сьогодні можемо не лише нести душпастирську опіку нашим вірним з акції «Вісла», але також можемо служити вірним нашої Церкви, які до Польщі дуже численно приїжджають з України як емігранти та заробітчани.

Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Багато фактів минулого вже не можливо поміняти. Виселення нашого народу з рідних земель, найперше на схід, а опісля на захід, є фактом. Землі, на яких від поколінь проживали наші предки, ніколи не будуть вже для нас такими ж, якими були сімдесят років тому. Також тут, де проживаємо сьогодні, щоденно відчуваємо та будемо відчувати наслідки акції «Вісла». Чи можна цьому якось протидіяти? Наш дотеперішній досвід показує, що так. На думку тих, які задумали виселення нашого народу, виселенці повинні були вповні асимілюватись вже в найближчі двадцять років. Всупереч їхнім сподіванням, ми все ж таки існуємо, хоча від виселення минуло вже сімдесят років, і надалі зберігаємо свою церковну та національну свідомість. Все це вдалося осягнути завдяки вірності наших людей своїй Церкві, завдяки свідомим і морально здороворим нашим родинам, в яких плекалась віра, любов до рідної мови та культури та, завдяки живій пам’яті про рідні землі, про наших предків та про свою історію. Виглядає, що сьогодні це і є одинока дорога для нас у майбутнє, а підтримати на ній можуть нас, на що і надіємось, тисячі новоприбулих наших братів з України, яких щиросердечно запрошуємо до наших храмів та просимо активно включатись у наші парафіяльні громади. Вам, новоприбулим, також треба остерігатися, щоб не піддатись асиміляції, не забути своєї мови та пам’ятати, звідки ви прибули. В цьому всіх нас єднає спільна доля, яку разом легше буде долати.

Просимо також у молитвах пам’ятати про всіх священиків, монахів, монахинь та мирян, для яких дорогою була рідна Церква, рідна мова та батьківщина. У своїх молитвах згадуймо всі жертви акції Вісла а також пам’ятаймо про всіх тих, які спочили далеко від своєї землі.

Для всього нашого народу, який проживає у Польщі, для цілої нашої Церкви випрошуємо у Бога Його щедрого благословення та заступництва Пресвятої Богородиці на дорозі постійного подолування наслідків акції «Вісла».

Благословення Господнє на Вас!

Архиєпископ  Євген Попович              
Митрополит Перемисько-Варшавський
Єпископ  Володимир Р. Ющак ЧСВВ
Владика Вроцлавсько-Ґданський
Дано у Перемишлі/Вроцлаві дня 28 квітня 2017 р.

Джерело:  Воїни Христа Царя

четвер, 27 квітня 2017 р.

27.04.2017р. Б. / Визначено дату Чину інтронізації владики Венедикта (Алексійчука)

29 червня 2017 року, у день свята Святих верховних апостолів Петра і Павла (за григоріанським календарем), в Катедральному соборі Святого Миколая в Чикаґо, США, відбудеться Чин інтронізації Правлячого єпископа Чиказької єпархії владики Венедикта (Алексійчука). Введення на престол єпархії Святого Миколая з осідком у Чикаґо здійснить Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ.

«Апостол Петро − скеля віри і апостол Павло − учитель народів! На думку спадають слова Йоана Золотоустого: "Блаженна двійце, що вірно вловила душі всього світу! Церковні світила, котрі щоденно просвічують Церкву". Вкотре переконуюся у дивному Промислі Божому у якому немає випадковостей!» − написав на своїй сторінці у Facebook владика Венедикт.

Як ми повідомляли, у четвер, 20 квітня 2017 року, у Ватикані повідомлено про те, що Папа Франциск поблагословив рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення дотеперішнього Єпископа-помічника Львівської архиєпархії владику Венедикта (Алексійчука) Правлячим єпископом єпархії Святого Миколая УГКЦ з осідком у Чикаґо, США, перенісши його з титулярного осідку Германіціяни.  

Єпархія святого Миколая в Чикаґо входить до Філадельфійської митрополії та є її найбільшою частиною з огляду на територію, охоплюючи території північних, центральних та західних штатів країни. Вона була заснована 1961 року та згідно з даними «Annuario Pontificio 2017», станом на минулий рік нараховувала приблизно 50 парафій, надаючи духовну опіку понад 10 тисячам вірних. Цей осідок став вакантним 16 серпня 2016 року після відходу до вічності четвертого Єпарха Чиказького владики Річарда (Семінака).

вівторок, 25 квітня 2017 р.

25.04.2017р. Б. / Я б хотів застерегти від маніпулювань поняттям мир, - Глава УГКЦ (+VIDEO)

Чи можливе примирення між українцями і росіянами, як пробачити країні-сусіду збройну агресію, як простити вбивства тисяч воїнів та мирних жителів, як бути батькам, які поховали своїх дітей у цій війні? На ці та інші запитання дав відповіді Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерактивній програмі «Живого ТБ» «ВІДКРИТА ЦЕРКВА».

Чи готові українці до примирення?

Українське суспільство поки що неготове до примирення, оскільки ми ще живемо в стані війни. Ми є жертвою несправедливої агресії, але думаю, що ніколи не є зарано почати говорити про примирення, за мир молитися і його будувати.

Пригадаймо досвід Західної Європи. Будівництво миру і примирення між Німеччиною і Францією розпочалося ще до закінчення війни. І саме ті, хто спонукав ті два народи думати про примирення, шукати миру в Європі, пізніше були названі батьками Європейського Союзу.

Гадаю, сьогодні це дуже делікатна тема, дуже болюча, але тим неменше ми маємо обов’язок про це думати, про це говорити і про це молитися.

Хочу сказати, що апостол Павло вважав своїм обов'язком саме служіння примиренню. У його посланнях ми читаємо, я б сказав, такий відчайдушний заклик: «Примиріться з Богом!» І це примирення людини з Богом є джерелом, а відтак завданням примирення між людьми. Тому, гадаю, настав час. Зокрема, у цей пасхальний час, коли ми оспівуємо присутність між нами Воскреслого Христа, коли ми, українці і росіяни, співаємо такі слова: «І тим, що ненавидять нас простімо все з Воскресінням». Можливо, це є час, аби про такі глибокі питання почати замислюватися.

Прощення, примирення і мир

Прощення – це є глибоко духовний акт. Прощення робить нас вільними. Тобто ми звільняємося від ненависті. Ми стаємо рабами нашого поневолювача тоді, коли починаємо його ненавидіти. Тоді ми попадаємо під логіку помсти.

Тому, гадаю, треба розділити три поняття: прощення, примирення і мир. Бо часто ці три слова вживають як синоніми, але насправді вони мають різне значення. 

Спершу варто говорити про прощення. Це є початок. Коли хтось прощає − він має здатність непросто перемогти у війні, він перемагає над війною. Він не дозволяє, аби війна полонила його серце. Навіть тоді, коли ми повинні захищати свою Батьківщину, ми є носіями миру. Ми захищаємо мирне життя своєї країни.

Коли мова йде про примирення, то це справді дуже непростий процес. Я б тут вирахував чотири кроки до примирення. Ми ще не готові до цього, але треба вже готуватися. Чим краще ми до цього підготуємося, тим краще зможемо це пережити.

Найперше – примирення повинно розпочинатися з визначення правди. Без правди примирення неможливе. Ми повинні визнати ті, кривди, які нам нанесли і визнати також ті кривди, які, можливо, ми комусь нанесли.

Наступний кроквідшкодування збитків і встановлення справедливості. Бо несправедливість треба виправити.

Третій крок – потрібно обов'язково вшанувати жертв несправедливої агресії, кривди. Треба їм відшкодувати те, що вони пережили. Відшкодувати матеріальні втрати, допомогти залікувати як психічні, так і фізичні рани. А відтак вшанувати зневажену людську гідність. Це є дуже важливий і необхідний елемент процесу примирення.

Четвертий крокнезворотність цього процесу. І зробити все, аби в майбутньому запобігти подібним злочинам. Отже, процес примирення має також таке превентивне значення.

Плодом примирення є мир. У біблійному сенсі, мир означає гармонію у відносинах між Богом і людьми. Мир – це не просто відсутність війни. Це те, чого ми всі прагнемо в житті.

Святе Письмо також каже про те, що мир має два елементи – правда і справедливість. Отож без кроків, про які, ми говорили вище, важко говорити про справжній істинний мир.

Маніпулювання поняттям «мир»

Я б хотів застерегти від маніпулювань поняттям мир. Гадаю, абсолютно є неприпустимим умиротворення агресора, бо це ще більше заохочує його чинити несправедливість. Коли ми торгуємося з агресором, агресор стає ще більш агресивний, наносячи ще більше шкоди собі і всім, хто навколо.

Друга неправда про мир – примушення до миру. Бо тоді жертва має здати зброю і перестати захищатися перед нападником. Отож, у жодному разі не можна говорити про мир без правди, без справедливості, про мир, який не буде збудований процесом каяття і діалогу.

Як закінчити розв’язану Росією війну на Донбасі?

Є три кроки, які лежать у компетенції Церкви, віруючих людей. Про те, як завершити війну в Україні говориться на різних рівнях…Але скажу те, що в компетенції Церкви. Зробити, передусім, усе для того, аби припинити бойові дії. Це перша і найнеобхідніша умова. Без цього неможливо говорити про якісь інші кроки, аби примирятися.

Друге – звільнення всіх заручників.

Третє – гідне поховання усіх, які були вбиті.

Необхідно вияснити, хто з ким має вести діалог про примирення. Ми маємо справу з агресією Росії проти України. І тут є дуже серйозна перешкода. Якщо її не буде усунено, то наміри про примирення будуть під великим знаком запитання. Йдеться про суб'єктів цього примирення. На даний момент з боку Росії відчувається дуже делікатний момент – коли українців узагалі не вважають за суб’єкт перемовин. Багато разів з боку російських чиновників ми чули, що Україна – не народ, не держава, а просто територія. Якщо українців не визнають суб'єктом перемовин, тоді з ким миритися?! Перед ким каятися? Нанесені кривди перед ким визнавати?

Гадаю, це найперший і ключовий момент. Такої перешкоди не було, наприклад, між французами і німцями. І такої проблеми нема між поляками і українцями.

Це справді важке питання, але якщо ми дійдемо до порозуміння в тому, що ми два різних народи, сусіди і мусимо перестати воювати один проти одного, а мусимо діалогувати, і аж тоді ми зможемо розпочати поетапний процес примирення, визнання кривд, перепрошення...

За мир потрібно молитися. Про молитву не говоритимуть державники. Це справа віруючих людей. І, гадаю, тоді Господь Бог допоможе нам знайти шляхи порозуміння, щоб спершу ми отримали дар прощення у власному серці, а відтак почали діалог у напрямку до примирення, який би свого часу увінчався миром.


понеділок, 24 квітня 2017 р.

24.04.2017р. Б. / Владика Венедикт АЛЕКСІЙЧУК: "Добрий лікар спочатку з'ясує хворобу, а вже потім почне лікування" (+AUDIO)

Владика Венедикт Алексійчук в ефірі Радіо Марія поділився планами з приводу свого призначення  на правлячого єпископа Чикагської єпархії УГКЦ...

"Звісно, що Західний світ та США в першу чергу хворіють на зневірення. Але це лише поверховий погляд. Прагну досконаліше у всьому розібратися! Маю дуже велику єпархію, яка охоплює тисячі кілометрів! Треба намагатися якнайчастіше відвідувати різні парафії. Єпископський мінімум - раз на 3-и роки. Я дуже полюбляю працювати в команді. Вже очікую на знайомство з нашою діаспорою.  Не думаю, що наші вірні в США переживають якийсь інформаційний вакуум щодо України. Зараз у всіх є інтернет. Наші люди активно допомагали українським фронтовикам з поза Океану, це свідчить про їх свідомість проблем на Батьківщині..."


неділя, 23 квітня 2017 р.

23.04.2017р. Б. / ТОМИНА НЕДІЛЯ; Святих мучеників Терентія, Африкана, Максима, Помпнія та тих, що з ними

ТОМИНА НЕДІЛЯ

Наступна неділя після Христового Воскресення має різні назви. 

Неділя Томина — від події у святому Євангелії, де говориться про зустріч апостола Томи з воскреслим Христом. 

Неділя Антипасхи, що з грецької означає “замість Пасхи”, бо для перших християн вона була наче повторенням празника Пасхи. У Щоденнику паломництва Сильвії Аквітанської (IV ст. ) читаємо, що восьмого дня після Христового Воскресення в Єрусалимі були окремі торжества та, що того дня читали святе Євангеліє про навернення апостола Томи. 

Неділя Нова, або Оновлення, бо вона перша після Пасхи і в ній наче оновлялося празнування Пасхи. Цього дня Ісус Христос своєю появою обновив для апостолів радість свого Воскресення. “У цей день, — каже синаксар Томиної неділі, — в другу неділю по Пасці, празнуємо оновлення Христового Воскресення і святого апостола Томи діткнення”. 

Неділя Біла, або “в білому”. Колись давно новохрещенці, прийнявши хрещення у Велику суботу, упродовж цілого Світлого тижня ходили в білих одежах, а в неділю Томину при осібній церемонії ці одежі скидали. Західна Церква до сьогодні називає цю неділю “неділя в білому”. 

Неділя Провідна. Деякі автори виводять цю назву від того, що ця неділя проводить і продовжує празник Пасхи. У нашого народу був звичай у Томину неділю організовувати проводи, тобто поминання померлих, осібною трапезою та молінням за душі померлих на цвинтарі.
Святкування восьмого дня після Пасхи, як завершення торжеств світлої седмиці, з давніх-давен вважалося окремим празником. Темою богослужень цього празника, як і седмиці, що наступає після нього, є євангельська подія, що описує появу Ісуса Христа восьмого дня після Воскресення та зворушливе навернення і визнання віри святого апостола Томи. Про значення святкування цього празника святий Григорій Богослов († 389) у своєму слові в Томину неділю так каже: “Давній і в добрій цілі установлений закон шанує день оновлення, або радше кажучи, з днем оновлення шанує нові добродійства. Чи ж не був днем оновлення і перший воскреслий день, що наступив по священній і світлоносній ночі? Чому даємо цю назву сьогоднішньому дневі? Той (тобто Великдень) був днем спасення, а цей — днем згадки про спасення. Той день розділяє собою погребання і воскресення, а цей — є днем зовсім нового народження… Справжню онову ми сьогодні празнуємо, переходячи від смерти до життя. Тож скиньте зі себе старого чоловіка й оновіться та жийте в обнові життя”. 

Наша Церква святкує пам’ять святого апостола Томи б жовтня, а латинська — 21 грудня. Про апостольську працю апостола Томи святий Йоан Золотоустий у проповіді на Томину неділю виголошує таку похвалу: “Він колись був слабшим від инших апостолів у вірі, а за ласкою Божою став відважнішим і невтомнішим, як вони всі. Він своєю проповіддю обійшов майже всю землю, не боячись проповідувати Боже слово народам лютим, диким і кровожадним”. Традиція каже, що святий апостол Тома загинув смертю мученика за Христову віру в Індії. 

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________
У той самий день
Житіє святих мучеників Терентія, Африкана, Максима, Помпнія та тих, що з ними

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші. 

Кондак мученикам, глас 2: Настала сьогодні радісна пам’ять мучеників, Терентія премудрого та війська його. Зустріньмося разом, щоб прийняти зцілення. Бо вони прийняли від Бога благодать Духа святого, щоб зціляти недуги душ наших. 

Сталося це за Деція, гонителя християн. В Африці мучитель Фортунатіян ріками проливав християнську кров. Багато вірних утекло і сховалося від гонителів. Та знайшлося 40 воїнів християн, котрі явно виступили і стали голосно визнавати Христа. Усіх їх привели до мучителя, а той наказав затягнути їх силоміць до божниці і заставити взяти участь у поганських забобонах. Та святі слуги Божі голосно прославляли Христа Спасителя і картали поган, вказуючи їм на їхнє засліплення і нерозум. Тоді Фортунатіян наказав святих Терентія, Африкана, Максима і Помпнія кинути до в’язниці, а решту 36 воїнів християн віддав на муки. З числа тих мучеників на ім’я знаємо лиш святих Зинона, Олександра і Теодора. Усіх їх били сукуватими палицями і жилами, кололи гострим розпеченим залізом, а рани натирали сіллю та оцтом. 

Святі мученики все це стійко терпіли і голосно молилися, величаючи Господа Бога нашого. Під кінець мучитель наказав усіх їх стяти мечам. Та перед цим мали вони ще одну втіху, бо поганська божниця, в якій їх мучили, з допусту Божого завалилася. Сповнені душевної радости, співаючи псалми, нахилили вони свої голови під гострі мечі і до неба прибуло нове число святих мучеників. 

Тоді мучитель наказав привести святих Терентія, Африкана, Максима і Помпнія. Їх палили на суді вогнем, а вони величали Бога, що уникнуть вогню вічного. Закованих, їх на ніч знову кинули до в’язниці, підлога в якій була викладена гострим залізом. А вночі, коли вони молилися, Бог послав їм ангела утішителя і той звільнив їх з кайданів, нагодував і скріпив душу на майбутній подвиг. Наступного дня, після страшних мук, їх кинули в яму, повну ядовитих гадюк, та ті повзали в ногах слуг Божих і не кусали їх. Під кінець мучитель наказав усіх їх стяти мечем. Діялося це близько 250 р. В часи імператора Теодора Великого тіла святих Терентія і Африкана було перенесено до Царгорода в церкву святої Евфимії. Мощі святих мучеників, за словами святого Йосифа Піснеписця (його пам’ять вшановуємо 4 квітня), прославилися багатьма чудами. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:   ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

23.04.2017р. Б. / Папа: Церква потребує святих у звичайному житті і тих, які готові свідчити аж до кінця

Подібно до того, як в різні непрості періоди історії можемо почути, що батьківщина, потребує героїв, так само і Церква сьогодні потребує мучеників, що в первісному значенні означає «свідків», тобто, «щоденних святих». На цьому наголосив Папа Франциск, проповідуючи під час Літургії Слова, яку він очолив 22 квітня 2017 р. в базиліці святого Вартоломея на Тиберійському острові, в рамках вшанування новомучеників ХХ і ХХІ століття.

Проповідуючи після прочитання євангельського уривку, що був випереджений читаннями з Книги Одкровення та свідченнями родичів і знайомих мучеників сучасності, Святіший Отець зазначив: «Ми прибули як паломники до цієї базиліки, де давня історія мучеництва єднається з пам’яттю про новомучеників, численних християн, вбитих осатанілими ідеологіями минулого століття, також і в наші дні, вбитих лише за те, що були учнями Ісуса. Пам’ять про цих героїчних свідків давнини й сучасності утверджує нас в усвідомленні того, що Церква є Церквою, якщо є Церквою мучеників».

Посилаючись на рядки з Книги Одкровення, проповідник зазначив, що мученики – це ті, «що прийшли від горя великого, і обмили одежі свої, і вибілили їх у крові Агнця». Вони мали ласку «визнавати Ісуса аж до кінця». «Вони страждають, вони віддають життя, а ми отримуємо Боже благословення завдяки їхньому свідченню», – сказав Папа, додаючи: «Існують також численні приховані мученики, ті чоловіки й жінки, що залишаються вірними лагідній силі любові, голосові Святого Духа, що у щоденному житті намагаються допомагати ближнім та беззастережно любити Бога».

«Якщо добре приглянутися, – вів далі Святіший Отець, – то причиною кожного переслідування є ненависть князя цього світу до тих, яких Ісус спас та викупив Своїми смертю та воскресінням. В євангельському уривкові, який ми вислухали, Ісус вживає сильне та вражаюче слово: “ненависть”. Він, що є Учителем любові, Якому більше подобається говорити про любов, цього разу говорить про ненависть. Але Він завжди називав речі по-імені. А тому говорить: “Не бійтеся! Світ ненавидітиме вас, але знайте, що перше ніж вас, він мене зненавидів”».

Наступник святого Петра пригадав, що Ісус викупив нас «безкорисливим даром Своєї любові». Своїми смертю та воскресінням Він викупив нас з-під влади диявола, князя цього світу, і джерелом згаданої ненависті є саме це: «оскільки ми були спасенні Ісусом, а князь цього світу не бажає цього, він ненавидить нас і викликає переслідування, які від часів Ісуса та первісної Церкви не припиняються до наших днів». Тож саме «ненависть духа світу» є причиною переслідувань, яких сьогодні зазнає чимало християнських громад.

«Як же часто під час важких історичних періодів можна було почути: “Сьогодні батьківщина потребує героїв”. Мученика можна уявити героєм, але основою мучеництва є благодать: це Божа благодать, а не відвага вчиняє мучеником. Подібно, сьогодні можна запитати: “Чого нині потребує Церква?”. Мучеників, свідків, тобто, щоденних святих, бо Церква прямує вперед завдяки святим, без них Церква стоїть на місці. Церква потребує буденних святих, святих у звичайному житті, прожитому в послідовності, але також тих, яким не бракує відваги прийняти благодать бути свідками до кінця, аж до смерті. Всі вони є життєдайною кров’ю Церкви», – сказав Папа, а тоді додав, промовляючи експромтом:

«Хочу додати ще одну ікону до цього храму. Мова йде про жінку, імені якої я не знаю. Але вона споглядає на нас із неба». Він розповів, що коли минулого року відвідував табір біженців на острові Лесбос, то мав нагоду поспілкуватися з тридцятирічним чоловіком, що мав трьох дітей. Він розповів, що є мусульманином, а його дружина була християнкою. «До нашої країни прибули терористи, оглянули нас і почали запитувати про релігію та побачили на грудях дружини хрестик. Вони наказали викинути його на землю, вона не послухала і їй перерізали горло в мене перед очима. Ми дуже любити один одного!».

«Цей образ приношу сюди, як подарунок, – сказав Святіший Отець. – Я не знаю, чи цей чоловік ще на Лесбосі чи зміг виїхати деінде. Не знаю, чи йому вдалося вибратися з цього концтабору, бо чимало таборів біженців стали концтаборами, з огляду на масу людей, що там залишені. І великодушні народи, які їх приймають, повинні також нести цей тягар, бо здається, що міжнародні угоди стали важливішими від прав людини».

 «Згадувати цих свідків віри та молитися в цьому місці – це великий дар, – підсумував Папа. – Це дар для Спільноти святого Еґідія, для Церкви Риму, для всіх християнських спільнот цього міста та численних паломників. Нехай же жива спадщина мучеників дарує нам сьогодні мир і єдність. Вони вчать нас, що силою любові та лагідності можливо протистояти деспотизмові, насильству, війні та терпеливо будувати мир».

Свою проповідь Святіший Отець завершив молитвою: «Господи, вчини нас гідними свідками Євангелія та Твоєї любові, вилий Своє милосердя на людство, онови Церкву, захисти переслідуваних християн, подай якнайшвидше усьому світові мир. Тобі нехай буде слава, Господи, а нам подай сором».

пʼятниця, 21 квітня 2017 р.

21.04.2017р. Б. / Отець Любомир Яворський про військове капеланство та поїздки в т.зв. "зону АТО" (+VIDEO)

Отець Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України, у студії програми “Що відбувається” на телеканалі “Чорноморська телерадіокомпанія” розповів про місію військового капелана, про поїздки священнослужителів у зону бойових дій та виклики військового капеланства у сьогоднішні часи.

Ведучий програми – Денис Зепсен.

Уже третій рік поспіль отець Любомир святкує Великдень разом із  військовими в зоні бойових дій. У великодній період, за словами капелана, бійці особливо потребують присутності священика, адже не мають змоги бути в цей час разом із сім’єю і святкувати Христове Воскресіння.

Священик зауважив, що капеланів на передовій сьогодні не вистачає. Зараз капеланство офіційно запроваджується в силових структурах, відбувається перший етап комплектації військових частин капеланами, але комплектується всього 66 посад капеланів.

Одним із завдань капелана є патріотичне виховання військових, – говорить отець Любомир. – Але цей патріотизм не повинен бути фанатичним, а поєднуватися з любов’ю до Батьківщини та українського народу.


blacksea.tv