Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 31 грудня 2014 р.

31.12.2014р. Б. / Глава УГКЦ: «Наше монашество показало себе духовними легенями нашої Церкви»

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав подякував богопосвяченим особам УГКЦ за те, що в 2014 році вони стали «силою швидкого реагування в нашій Церкві».

Верховний Архиєпископ під час щорічної зустрічі з монашеством зазначив, що український народ більше почав потребувати молитви і звертатися за молитвою. «Тому я хочу вам подякувати, що наше монашество завжди було близько нашого народу, було з нашими людьми в молитві», - сказав він.

Глава Церкви пригадав, як наше монашество було на Майдані. «Приїжджали цілими десантами, щоб бути там, підтримувати людей. Церква оголосила безперервний піст і молитву. І перший, хто на це був відгукнувся, – монашество. Справді, наше монашество показало себе духовними легенями нашої Церкви. Саме завдяки молитві ми змогли вистояти і зробити стільки всього. І Майдан переміг через те, що молився. Я переконаний, що наш народ переможе, тому що молиться. А хто, як не монашество, є провідником і вчителем справжньої глибокої молитви», - відзначив Блаженніший Святослав.

Також додав, що «і силою швидкого реагування у Церкві були саме богопосвячені особи». Він подякував тим богопосвяченим особам, які на перший заклик поїхали до Криму. «І саме завдяки монашеству ми втримали, втримуємо і втримаємо нашу Церкву в Криму. Ці люди постійно перебувають під наглядом певних структур. Це герої нашого часу», - наголосив Глава Церкви.

31.12.2014р. Б. / НА ЗАКІНЧЕННЯ 2014 РОКУ БОЖОГО. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ В КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ ТА В УКРАЇНСЬКОМУ ХРИСТИЯНСТВІ (спроба підсумкового аналізу)

Рік, що минає, вималював кілька тенденцій, які, з великою ймовірністю, перейдуть у рік новий. Деякі з них зумовлені об’єктивними законами розвитку людського суспільства і людських коликтивітетів, а деякі – суто особистими людськими чинниками.

Погляд на світову сцену

Загальносвітовим трендом продовжують бути переслідування та утиски християн у всьому світі. Щоправда, до «послужного» списку тепер додано і українські території, які перебувають під окупацією Московії. Як і у попередніх роках, так і 2014 року переслідування і утиски християн у постійному зростанні, як за своєю інтенсивностю, так і кількісно. Очевидно, що й у 2015 році християнство залишатиметься найпереслідуванішою релігією.

Варто зауважити, що у мусульманських, індуїстських, буддистських та комуністичних країнах християн переслідують і утискають цілком відверто, як представників конкретної релігійної групи. А у країнах західного цивілізаційного кола триває фактичне протистояння християнства, не залежно від конфесії, та так званої ідеології політичної коректності й гендеризму.

Всередині католицького світу, оголошена Папою Франциском реформа Церкви, зокрема Римської Курії, усе ще залишається відкритим питанням, про яке мало що відомо. Це й не дивно. Католицька Церква – одна з найконсервативніших структур у сенсі самої структуризації та функціонування, яка оформилась, пройшовши шлях довжиною у майже 2000 років, і ця структура, як така, є найстарішою суспільною структурою у світі. Але вона постійно перебуває у стані реформування і пристосування до викликів нового часу. Тому, з одного боку, є цілком помилковим погляд, що до оголошеної Папою Франциском реформи нічого не відбувалося, а з іншого – цілком помилково би було очікувати швидкого результату такої реформи.

Чи не найгучнішим скандалом, згіршенням 2014 року для світу стала публікація Післядебатного звіту ІІІ Надзвичайної асамблеї Синоду єпископів Католицької Церкви, зокрема його не зовсім коректного англійського перекладу. Ліберальні положення у цьому звіті викликали згіршення поміж католиками і поміж більшістю інших християн та радість серед ЛГБТ-активістів, гендеристів і просто лібералів. Підсумковий ж документ цієї Асамблеї не відходив від традиційного католицького морального вчення.

Судячи з усього, скандал спровокував неправильний англійський переклад і старання ЗМІ знайти сенсацію. Хоча, як кажуть, диму без вогню не буває. Ні для кого не є секретом, що всередині світового католицтва є різноманітні думки і бачення ситуації. І одним з найактивніших, найкрикливіших та найагресивніших, але далеко не з найчисельніших є морально-ліберальне лобі, яке час від часу влаштовує медіа-провокації, щоб привернути увагу позацерковного суспільства та посилити суспільний тиск на Церкву заради накидання та просування своїх ліберальних поглядів усій Церкві. Очевидно, що скандал довкола публікації Післядебатного звіту був спровокований саме цим лобі.

Ця Асамблея запам’яталася також іще одним скандалом – дикунським нападом митрополита Іларіона Алфєєва, «міністра закордонних справ» Московського патріархату на УГКЦ з трибуни цієї Асамблеї. Цей вибрик московсько-православного єрарха ще раз показав наскільки глибоким є нерозуміння реалій католицького світу з боку московського православ’я та майже цілковито зруйнував добрий імідж московського православ’я в очах світового католицького єпископату.

Якщо для більшості католицького світу вибрик «некультурного варвара з Москви» став шоком, то для тих, хто стежить за розвитком ситуації з московським православ’ям, це виглядало, радше, одною з ланок процесу, що дуже інтенсивно відбувається у московському православ’ї останнього десятиліття.

Імперіалістичну ідею «русскаго міра» під соусом православ’я Московський патріархат інтенсивно розвиває уже давно. Як показав перебіг подій цього року в Україні, «русскій мір» – це ідеологічна компонента московитського імперіалізму. Своєрідним вищим одкровенням цього «міра» стали під кінець року офіційні заяви офіційного посередника між структурами Московського патріархату та московитським суспільством, прот. Вєволода Чапліна, про те, що єдина Московія має право на всесвітнє панування, бо вона, бачте, ІІІ Рим, який протистоїть новітньому Вавилону, що його утіловлюють США та ЄС.

Агресивний ізоляціонізм Московського патріархату загрожує зірвати проведення у 2015 році Всеправославного собору або перетворити його в інструмент імперіалістичної політики Москви.

Породженням цього «міра» стали не тільки заклики високих функціонерів Московського патріархату до українців скласти зброю і не боронитися перед московитською агресією, не тільки шовіністична православна істерія, але й кампанії брехні, спрямованої на дискредитацію українського християнства та української держави. Також саме, обтяжене цим «міром», московське православ’я зродило до тепер не баченого монстра – православний тероризм.

Московський патріархат разом з РФ на цей момент провадить ізоляціонізм та конфронтації з усім світом. З великою ймовірністю можна передбачати, що у наступному 2015 році ці ізоляціоністські тенденції тільки посиляться. Що не означає, що Московський патріархат полишить спроби впливати на західні суспільства через своє лобі.

Фактично 2014 рік показав, що питання існування структур Московського патріархату в Україні – це питання національної безпеки, і про це натякнув президент України Петро Порошенко, виступаючи перед Верховною Радою. Відверто про це недавно сказав перший президент незалежної України Леонід Кравчук, порівнюючи московського патріарха Кіріла з довголітнім головним ідеологом КПРС Міхаілом Сусловим.

Нова військова доктрина РФ, яка перетворює московитське та московитськомовне населення будь-якої країни у джерело військової загрози, у таке ж джерело небезпеки національній безпеці будь-якої держави світу перетворює і структури Московського патріархату, особливо з огляду на перетворення Московського патріархату в ідеологічний придаток агресивної московитської держави. Нова концепція державного розвитку московитської культури, підписана наприкінці 2014 року президентом В. Путіним, тільки підсилює та конкретизує цю небезпеку.

Для католицького світу значущим є той факт, що вочевидь ультраконсервативні католики Заходу стали жертвою московитської пропаганди. У їхньому середовищі на Заході саме у 2014 році стали надзвичайно сильними москвофільські настрої. Як колись московити використовували у своїх імперіалістичних інтересах комуністів Заходу, так тепер використовують ультранаціоналістів та ультраконсервативних католиків. Щоправда, під кінець 2014 року хвиля промосковських настроїв пішла дещо на спад. Цілком можливо, що це пов’язане з фінансовими та економічними труднощами, що їх в результаті санкцій Заходу переживає РФ, оскільки саме під кінець грудня 2014 року значно спала спеціалізована московська пропаганда, спрямована на цільову аудиторію – ультраконсервативних католиків. Ознаками такого суттєвого зменшення інтенсивності московитської пропаганди стало виразне зменшення промосковських коментаторів у електронних католицьких ЗМІ та зникнення з інтернет-простору низки релігійно та ультраконсервативно орієнтованих промосковських електронних ЗМІ. Чи ця тенденція зберігатиметься протягом 2015 року тільки час покаже.

Погляд на Україну

Упродовж 2014 року в українському християнстві продовжився розвиток тенденцій, спричинених Революцією гідності та спробою будувати «русскій мір» в Україні.

Фактично московитська агресія, яка розпочалася розгоном Євромайдану та розстрілом Майдану, вилилась спочатку в окупацію та анексію Криму, а тоді у війну на Донбасі. Саме ця агресивна політика РФ виявила і певні аспекти конфесійного життя, які до цього залишалися частково закритими для ширшого українського загалу.

Проте ще на початку 2013 року тенденції перетворення УПЦ МП у інструмент московитської імперіалістичної політики в Україні стали цілком явними, і не бачити їх могли тільки люди, чий розум затьмарений ідеологічними шорами, які не дають адекватно сприймати реальність або взагалі не цікавилися релігійним життя в Україні.

Після розгортання московитської агресії УПЦ МП зайняла позицію «нейтралітету». Офіційно УПЦ МП твердить, що вона чи то поза, чи то понад конфліктом. Хоча саме до цієї церкви належать священики-терористи на Донбасі, саме під її покровом проведені спецоперації московитських спецслужб «Дари волхвів», саме з неї зродилося до тепер небачене жахіття – православний тероризм.

УПЦ МП так і не засудила на офіційному рівні московитську ані агресію проти України, ані діяльність терористичних угруповань на Донбасі. До того ж, УПЦ МП стала активним чинником антиукраїнської інформаційної війни та одним з джерел дестабілізації міжконфесійної ситуації в Україні.  Уже саме існування УПЦ МП в Україні стало одним з питань національної безпеки України.

У суспільній перспективі – з приходом на чоло цієї конфесії митрополита Онуфрія – посилилася тенденція маргіналізації в українському суспільстві впливу цієї конфесії, є усі підстави вважати, що тенденція до маргіналізації УПЦ МП в українському суспільстві в 2015 році тільки зростатиме.

У ситуації, що склалася, в українському суспільстві доволі цікавою стала позиція УАПЦ, яка практично зникла зі суспільного поля. З її боку практично не спостерігається жодної суспільної активності на офіційному рівні, хіба що у роботі Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій. Для непроінформованого спостерігача така позиція видається доволі дивною. А щобільше, саме виникнення УАПЦ і її розвиток в Галичині відбувався коштом сильної націоналістичної пропаганди з боку «автокефалістів». Проте ця позиція може мати своє коріння у самому виникненні галицької УАПЦ як антиуніатського проекту КГБ. У цьому контексті не викликають здивування спроби відвертого включення УАПЦ в орбіту Московського патріархату, які мали місце до відвертої агресії Москви проти України.

До певної міри цікавою і доволі двозначною є позиція проводу РКЦ в Україні, де можна спостерігати виразну проукраїнську антивоєнну позицію, підтримку майданного руху, відверте засудження московитської агресії проти України, а водночас –створення конфліктних ситуацій з УГКЦ серед певних представників проводу РКЦ в Україні. Очевидно, що ці тенденції будуть збережені і в 2015 році, ймовірно в менш інтенсивній формі та в меншому обсязі, оскільки ті люди, які прагнуть сподобатися кресов’яцькими організаціям у Польщі та заграють з Московським патріархатом нікуди б не мали зникнути з України у 2015 році. А саме з їхнім приходом в Україну ці тенденції з’явилися. І це можна розглядати, радше, як ексцеси, спровоковані неадекватністю окремих людей, аніж, як тенденцію всередині самої РКЦ в Україні.

Попри ці ексцеси, які, цілком ймовірно, будуть мати місце і в майбутньому, РКЦ залишатиметься структурою глибоко вкоріненою в українському суспільстві, і її подальший розвиток, як української конфесії, а не конфесії національної меншини, не може викликати жодного сумніву, попри намагання певних кіл не дозволити їй вийти за межі польського національного гетто в Україні. Можна з майже 100% впевненістю твердити, що антиукраїнські ексцеси в РКЦ будуть менш інтенсивними та чисельними, оскільки вони завдаватимуть суттєвих іміджевих втрат винуватцям таких ексцесів в середині самої РКЦ в Україні. Є усі підстави прогнозувати, що найближчим часом про такі ексцеси практично не буде навіть чути. Хоча вони можуть усе ж таки доволі спорадично з’являтися.

Доречно зауважити, що громадська активність монашества та єпархіального священства РКЦ в Україні минулого року дає усі підстави бачити в РКЦ один з моральних авторитетів українського суспільства та осередок духовного відродження України. У часі Майдану РКЦ у Києві відкрила свої храми як місце захисту та допомоги протестувальникам. Також РКЦ гостро засудила державне насильство над мирними протестувальниками Майдану. В часі московитської агресії РКЦ не тільки засудила цю агресію, але також активно почала надавати допомогу жертвам цієї агресії та надзвичайно активно включилася у допомогу в придбанні захисту для українських вояків. Як і решту українських конфесій, РКЦ зазнала і продовжує зазнавати переслідувань та утисків на окупованих московитами територіях.

З іншого боку, попри переслідування на окупованих теренах, РКЦ показала і минулого року тенденції до кількісного і якісного розвитку на вільних українських теренах і в 2015 році ця позитивна тенденція мала би бути збереженою.

Минулий рік виявив усю ненависть московського православ’я та московського імперіалізму до УГКЦ. Жодна українська конфесія не зіткнулася з такою хвилею інформаційної війни проти себе, як це випадок саме з цією конфесією. Окрім цього, упродовж усього 2014 року московські православні представники та московські агенти, а також і корисні Москві ідіоти не переставали робити спроби пересварити УГКЦ та Ватикан. 

Проте УГКЦ не тільки отримала в українському суспільстві своєрідні бонуси суспільної довіри, саме завдячуючи інформаційним нападам з боку московитського імперіалізму, але й стала своєрідним українським послом у західному світі. Чисельні інтерв’ю українського греко-католицького єпископату для західних католицьких ЗМІ стали доволі серйозним ударом по московитській пропаганді на Заході, а також і є серйозним джерелом правдивої інформації про українські реалії для західних суспільств.

У 2014 році Ватикан та католицький єпископат у світі неодноразово висловлювали підтримку позиції та діяльності УГКЦ. Одним з основних моментів 2014 року став візит Папського легата кардинала Крістофа Шенборна до Києва, який одночасно став і підтримкою УГКЦ та українського суспільства у його справедливій боротьбі за свободу і незалежність та лакмусовим папірцем католицько-московсько-православних стосунків. 

У часі Майдану УГКЦ відкрила свої храми для прихистку протестувальників, гостро засудила державне насильство над протестувальниками, доклала масу зусиль, щоб вберегти протест Майдану в мирному руслі. Саме Майдан став індикатором, який засвідчив високий авторитет в українському суспільстві не лише українського Патріярха-кардинала Архиєпископа-емерита, Блаженнішого Любомира, але й високий авторитет його наступника – Блаженнішого Святослава і усього греко-католицького єпископату. Смілива та відверта позиція Блаженнішого Святослава в часі посередницької місії Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій поміж диктатором Януковичем та українським суспільством показала, що в УГКЦ, не зважаючи на те, що вона є Церквою меншості в Україні, є серйозний потенціал бути трибуном усього українського суспільства перед владою. Буде дуже шкода, якщо у 2015 році, який, судячи з усього, буде кризовим в Україні, УГКЦ не використає цей свій потенціал.

УГКЦ першою з українських християнських конфесій розпочала капеланське служіння у середовищі вояків АТО і продовжує його найінтенсивніше з усіх українських християнських конфесій. Окрім цього, УГКЦ також першою розпочала готувати своїх священиків для реальної допомоги людям, які страждають від посттравматичного синдрому. Активніше запрацювали відділення «Карітасу».

Усе ж таки складається враження, що в УКГЦ на сьогоднішні час немає чітко окресленої стратегії допомоги жертвам московитської агресії та є відсутньою, зрештою, які і в РКЦ, інформаційна політика, як така. В умовах інформаційної антикатолицької та антиукраїнської війни з боку Московії – це серйозний мінус.

Переслідування і утиски греко-католиків на окупованих територіях є доволі інтенсивними. Під загрозою залишається легальний статус УГКЦ в анексованому Криму. Також залишається серйозна небезпека, що греко-католики на окупованому Донбасі можуть стати предметом шантажу і тиску московитських терористів. І постає питання, наскільки добре УКГЦ вдасться вирішити питання власної присутності на окупованих теренах у 2015 році.

Проведені у минулому році в усіх єпархіях УГКЦ в Україні єпархіяльні собори на тему «Жива парафія» показали також і порівняно низький рівень здатності до реального, а не кабінетного стратегічного планування та недобачання певних тенденцій в українському суспільстві, які протистоять євангелізаційній місії Церкви. Постанови деяких єпархіяльних соборів вражають своїми узагальненнями та наївністю. 

Але пропри це, УГКЦ в 2014 році зберігала тенденції позитивного розвитку та виявила себе, як один з моральних авторитетів українського суспільства, до якого суспільство не просто дослухається, але й сприймає його як свою опору.

2014 рік став роком серйозного зросту в українському суспільстві авторитету УПЦ КП, яка, окрім всього, іншого спромоглася на доволі грамотну інформаційну політику. З іншого боку, УПЦ КП не змогла до кінця протиставитись зросту радикальних настроїв у власному середовищі. І це цілком зрозуміло, оскільки цій конфесії, зорієнтованій на національний партикуляризм, бракує універсалізму, який присутній в РКЦ та УГКЦ. Проте реакція на вибрики в зоні АТО закарпатського єпископа, якого УПЦ МП заборонила в служінні вказує на те, що здорове розуміння меж національного і патріотично в УПЦ КП в загальному добре зберігається.

В часі Майдану саме Золотоверхий Михайлівський собор УПЦ КП став польовим госпіталем і місцем порятунком багатьох майданівців. Активна позиція УПЦ КП в часі Майдану, гостре засудження московитської агресії були повністю адекватною відповіддю християнської конфесії на виклики кризового часу.

Чисельний зріст парафій УПЦ КП за рахунок УПЦ МП став предметом скандалів і конфліктів. Цілком ймовірно, що тенденція переходу парафій з УПЦ МП в УПЦ КП зберігатиметься і в 2015 році, можливо навіть стане дещо інтенсивнішою. 

Український протестантизм у 2014 році своєю позицією практично не відрізнявся від позиції католиків та українських православних. Активна громадянська позиція, допомога постраждалим від агресії, допомога воякам АТО додали українським протестантам бонусів перед українським суспільством. Проте, ця позиція спровокувала відчуження українського і московитського протестантизму, останній з яких став на службу кремлівській політиці. Як і в минулому, український протестантизм зберігає позитивну динаміку у великих містах поза Збручем. На сьогоднішній час є усі підстави вважати, що ця динаміка буде збережена і в 2015 році.

Українська майданна криза та московитська агресія проти Україні, як рівно ж демократичні перетворення в українському суспільстві, суттєво сприяли піднесенню суспільної ролі та значення Всеукраїнської Ради церков та релігійних організацій. Фактично події 2014 року потвердили цю Раду не лише як інструмент співпраці релігійних конфесій в Україні, але також і як інструмент взаємовідносин релігійних організацій і держави, релігійних організацій і українського суспільства. 

У 2015 році перед українськими церквами та релігійними організаціями стоятиме низка дуже серйозних викликів: розбудова суспільних та державних інституцій, московитська агресія, московитський тероризм, економічна криза, потік біженців з РФ та примусових переселенців з окупованих територій. Усе це й інші явища можуть спровокувати і політичну кризу. І багато що у розвитку ситуації залежатиме від позиції та реальних дій українських конфесій. Вони покликані стати чинником стабілізації українського суспільства, а також його опорою у часі кризи. Якщо вони дадуть адекватну відповідь – в України є серйозні позитивні перспективи.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

вівторок, 30 грудня 2014 р.

30.12.2014р. Б. / На Донбасі затримано 6 бойовиків терористичного угруповання "Русская праваславна армія"

Як повідомляє сайт "ТСН" українські правоохоронці на Донбасі затримали банду бойовиків, приналежних до терористичної організації "Русская православная армія". За повідомленнями правоохоронців банда складалася з восьми бойовиків.

Протягом липня-грудня цього року ця банда у камуфляжній формі, масках і з автоматами скоювала розбійні напади на приватних підприємців та пересічних громадян. Також вони грабували автозаправні станції, магазини та інші підприємства. Під час проведення обшуку місця проживання затриманих були вилучені автомати та 5 комплектів камуфляжної форми з шевронами "Русская православная армія".

Нагадаємо, що саме ця трерористична організація несе відповідальність за викрадення та знущання над греко-католиьцким священиком о. Тихоном Кульбакою. А також є серйозні підозри що саме "Русская православная армія" несе левову частку відповідальності за релігійні переслідування на окупованій частині Донбасу.

Джерело:    Воїни Христа Царя

30.12.2014р. Б. / Навіщо "У"ПЦ МП пише листи Петру Порошенку

Доволі докладно владики відзвітували перед президентом щодо допомоги, наданої за підтримки церкви постраждалим від війни на Донбасі. Але ні словом не відзвітували про те, яким чином оцінюється і карається/заохочується допомога сепаратистам, в який спосіб проаналізована і оцінена участь владик і кліриків "У"ПЦ МП у пропагуванні "русcкого міра" і сепаратистських ідей. Так і залишилося незрозумілим, чи був вивчений цей сумний досвід і чи були зроблені якісь висновки.

Втім, ні, дещо все ж таки зрозуміло: ніхто не збирається визнавати якісь помилки чи відмовлятися від якихось ідей. Навпаки, проблему просто забалакують. Владики визнають, що "іде війна на Сході". Але що за війна, хто її веде і проти кого - не скажуть, мабуть, ніколи. Натомість у документі є рядок про те, що "У"ПЦ МП "послідовно підтримує територіальну цілісність і незалежність України" - при тому, що жодної "послідовності" у діях, принаймні, частини єпископату дотепер не простежувалося. Чи, може, вірність доктрині "Русского міра" нікому не заважає? Не заважає, звісно - це ж просто "війна на Сході", може навіть "братовбивчий конфлікт" чи "міжусобиця", які час від часу проскакують у риториці єпископів "У"ПЦ МП і постійно - у промовах їхнього московського начальства. Отже, до чого тут "Русскій мір"?

Дуже швидко стає зрозумілим, що метою звернення до президента було не визнання "територіальної цілісності", чи відмова від якихось ідеологічних перекосів, чи навіть звіт щодо допомоги. Головна проблема, як завжди - майно. Керівництво "У"ПЦ МП просить Петра Олексійовича "розібратися" і "навести порядок" - у питанні руйнування власності "У"ПЦ МП у зоні військових дій і у питанні "захоплення" парафій" "У"ПЦ МП на Київщині і у західних областях країни.

Так, єпископи бідкаються про "зруйновані церкви" у т.зв. зоні АТО саме президентові України, і в нього вимагають якось на це вплинути. З чого випливає, що їхню власність руйнують саме українські військові, і саме український президент може зупинити це неподобство. Чомусь шановні владики не звернулися до свого московського начальства - так само офіційно - і не попросити його вплинути на кремлівське керівництво. Ефект міг би бути куди як більшим.

Лукавство робить заручниками вірних, які шукають у церкві Христа і обов'язково рано чи пізно перечіпаються об "русскій мір", кліриків, які намагаються служити Христові - і обов'язково рано чи пізно опиняються між молотом політичних вимог і ковадлом настроїв пастви.

Але ж для того доведеться визнати російське втручання. І тоді вийде зовсім негарно. Втім, "негарно" - це, здається, просто девіз "У"ПЦ МП останнього року. От вам лише тільки останні серії цього шоу: митрополит Онуфрій наказує своїм підлеглим обов'язково поминати патріарха Московського під час богослужінь, а невдовзі патріарх Московський нагороджує високою церковною відзнакою журналіста Дмитра Кисельова, який веде відверту пропагандистську війну проти України. "За значний внесок", як водиться. Після цього конфузу Синод не дистанціюється хоча б від окремих рішень Московського патріарха. Ні, він публічно запевняє президента України у свої "послідовній підтримці" і готовності "робити все можливе для подолання кризи".

До речі, цікаво, чому у зверненні до президента не було роз'яснення, які саме нововведення були прийняті до статуту кримської митрополії "У"ПЦ МП. Це так, ремарка щодо "послідовної підтримки територіальної цілісності України".

Якщо висловлюватися м'яко, то це можна назвати абсурдом. Але ми не в тому становищі, щоби дозволити собі підміну понять. Хтось просто бреше. Собі, нам, Москві, президенту Порошенку чи всім потроху - не має значення. Не має значення навіть те, що це лукавство "вимушене".

А що робити? - спитаєте ви. Адже "У"ПЦ МП дійсно має серед своїх вірних людей різних політичних поглядів. Вона знаходиться у канонічній єдності з Москвою - і жодних шансів розірвати цю єдність у законний спосіб поки не бачить. Чи не хоче бачити. Вона приречена намагатися втримати рівновагу між двох стільців.

Тобто приречена на лукавство, що межує з відвертою брехнею. На кшталт розповідей про перебування "поза політикою". "У"ПЦ МП не може бути "поза політикою" - тому що вона є структурним підрозділом РПЦ, яка з головою у політиці. Яка була створена як політичний важіль - і сумлінно виконує цю функцію до сьогодні. РПЦ, в якій так люблять поговорити про "єресь філетизму" - тобто підпорядкування церковного питання державному - сама є втіленням цієї єресі, оскільки підпорядковує все, що може "імперсько-державним інтересам", і робить це цілковито відверто, плекаючи вже не перше століття химерну ідею якогось особливого "російського православ'я", що об'єднує не менш химерну "руську" (часом - "російську") націю (.?!).

Це лукавство робить заручниками вірних, які шукають у церкві Христа і обов'язково рано чи пізно перечіпаються об "русскій мір", кліриків, які намагаються служити Христові - і обов'язково рано чи пізно опиняються між молотом політичних вимог і ковадлом настроїв пастви. Можна зрозуміти намагання частини єпископів і кліру "уникати політики" - але за умов, що склалися, за умов політизованості церковного інституту "згори" (і неуникно - "донизу"), ці намагання вироджуються у створення фігури замовчування. І тоді кожне повторення мантри про "церкву поза політикою" викликає просто роздратування - як всяке намагання видати бажане за дійсне.

Втім, всі ці високі матерії турбують нас. А священоначалля переймається іншими питаннями. Наприклад, "розграбованою людьми у формі ЗСУ" заміською резиденцією митрополита Донецького Іларіона. Чи "захопленими" парафіями (що добровільно перейшли до УПЦ КП). А також цінами на опалення, які удостоїлися окремого звернення до української влади (так, чомусь до української, а не до московської - адже ціну на газ диктує саме вона). Криза кризою - а жити треба.

Найдивніше те, що коли читаєш звернення Синоду до президента Порошенка, на абзаці, що попереджає про жахи релігійних війн, не можеш втримати посмішки. Смішно, коли хтось намагається налякати Україну війною. Удвічі смішніше, коли намагаються налякати війною "на релігійному" (а насправді - на ідеологічному) ґрунті. Ніби ми наразі маємо щось інше. Владики, мабуть, і самі чудово розуміють, що ніякої "релігійної війни" у західному регіоні, де відбуваються переходи парафій, нема і не буде. Просто "релігійні війни" - це ще одна фігура мови поруч з "церква поза політикою", яка мусить діяти як "сигнал", а натомість викликає тільки роздратування.

Найбільш полохливих читачів (раптом такі ще лишилися) я заспокою: ні, не буде релігійних війн в Україні. Не вірте, коли орденоносний Кисельов каже інакше. Все, чого досягне "У"ПЦ МП подібними відозвами - радикалізує настрої всередині, втратить відчутну частину пастви, закапсулюється у власній "опозиційності" (яку і далі називатиме "позаполітикою") і перетвориться на "обложену фортецю" всередині власної країни. Тобто знову використає цілком московський тренд.

Катерина Щоткіна

Джерела: "Деловая столица"

Воїни Христа Царя

понеділок, 29 грудня 2014 р.

29.12.2014р. Б. / Архиєпископ УПЦ КП просить московський патріархат не провокувати насильство та воржнечу

Звернення архієпископа Рівненського і Острозького Іларіона до духовенства та вірних Рівненщини

Всечесні отці, дорогі у Христі браття і сестри!

На превеликий жаль ми сьогодні знову стали свідками чергового конфлікту між православними громадами Московського та Київського патріархатів на Рівненщині. Так у селах Бадівка та Птича місцеві громади, які нещодавно більшістю голосів перейшли в юрисдикцію Київського патріархату і надалі не можуть звершувати богослужіння у своїх храмах, адже завезені монахи та прихильники УПЦ МП не дають можливості парафіянам спокійно помолитись.

Тому у цей непростий час, прошу отців, братів та сестер Рівненської єпархії УПЦ Московського патріархату не провокувати насильство та воржнечу, поважати конфесійну належність кожного християнина, прислухатись один до одного, допомагати один одному, завжди пам'ятаючи слова Христові: що «з того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13,35), а «любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, не радiє з неправди, а радіє iстинi» (1 Кор. 13, 4-6).

Тому маймо любов між собою та будьмо справжніми християнами. Бо саме в християнській любові утверджується Церква Христова, міцніє держава і ми стаємо сильнішими.

З любов'ю у Христі

+Іларіон,
архієпископ Рівненський і Острозький

неділя, 28 грудня 2014 р.

28.12.2014р. Б. / Монахи та козачки з Почаївської Лаври з “тітушками” штурмували церкву на Рівненщині

Мешканці с. Птича, Дубенського району на Рівненщині вирішили на загальних зборах села перевести церковну громаду під юрисдикцію Киівського Патріархату. Це викликало шалений спротив у промосковськи налаштованого священника. З Рівенського Єпархіального управління (МП) до села невідкладно прислали “гумконвой” у вигляді панотців, монахів із Почаївської Лаври і, зібраних по навколишніх селах “тітушок”. Цей десант негайно взявся штурмувати сільську церкву. Особливо відзначалися монахи спортивної статури і з очевидними навиками єдиноборств. Одразу видно, що братія посилено подвизається у постах і молитві. На захист храму стали місцеві селяни, патріоти та націоналісти з Рівненщини, долучилась міліція. Люди готові захищати свій храм і свій вибір до останнього.

Нічний штурм храму “московським десантом” виявився невдалим. Тож братія і братва відступили, вкравши церковну браму. Напевно, за звичкою. Ну, на металобрухт здати ж можна. Потім поставили коло церкви торгового намета. Чи то з метою агітації, чи ще для чогось.

Наразі ситуація в селі доволі напружена, мешканці очікують провокацій і повторного штурму храму. Пішли чутки, що на підмогу “канонічеському православію” виїхало ще чотири автобуси з Почаєва, напаковані тітушками і “козачками”, котрі там відсиджуються і котрих наша доблесна СБУ там впритул не бачить.

Така ось ситуація. Але я не про те. Є така приказка: поки грім не вдарить – хлоп не перехреститься. Оце вона в дії. Це ж потрібно було 23 роки незалежності жити з полудою на очах, утримувати і всіляко респектувати оте “канонічеське” православіє в Україні, добре знаючи, що воно є не лише п`ятою колоною Москви, а й до християнства має досить приблизне відношення, оскільки проповідує не духовні цінності, а імперське рабство. І, навіть, зараз, коли в нас війна з Росією (не варто замилювати очі отим терміном АТО), ми дозволяємо в державі діяти відверто ворожій структурі. Ми закриваємо очі на те, чим займаються московські попи в храмах і поза ними, толеруємо їхні цинічні проповіді про “славянскоє єдінство”, “канонічність МП”, єдиного пастиря (причім: мається на увазі не Цар світу, а цар московський) і єдине стадо.

Тема єдиного стада, як ніколи актуальна: на порозі рік Кози, чи Вівці. І питання стоїть: ми що і надалі будем жертовним стадом на заклання, чи, таки, оберемо достойних пастирів і будемо Божими овечками і Божим народом?

Дзвінка Торохтушка

субота, 27 грудня 2014 р.

27.12.2014р. Б. / Перший в історії українського війська військовий капелан жінка - у Черкаському шпиталі

Військовий шпиталь у Черкаському давно став точкою уваги волонтерів та звичайних людей, які допомагають у міру своїх можливостей. Як і в інших лікувальних закладах, куди потрапляють поранені українські бійці, там є безліч історій героїзму, які часто є дивовижними й неймовірними.

Але завжди є те, що може перевершити всі попередні дива та неймовірності. Дніпропетровщина, Новомосковський район, смт. Черкаське стала першою в Україні місцевістю, де служить військовий капелан-жінка.

Монахиню Симеону бійці називають найпозитивнішою людиною, яку зустрічали останнім часом і додають «а на гітарі як вона грає!». Монахиня або, як її ще називають, сестра Симеона уже майстерно використовує військовий сленг, називаючи гелікоптери «вертушками», мимохіть визначає Дніпропетровську область як теж зону проведення АТО.

Два місяці і 19 днів (на момент підготовки інтерв’ю) монахиня Симеона служить у Черкаському шпиталі.

Історична подія відбулась без додаткового розголосу і далеко від столиці й уваги центральних телеканалів і не на передовій, куди монахиню просто не пустили.

Але ми пропустити повз увагу новий соціальний феномен просто не змогли. Більше того, розмова з сестрою Симеоною стосувалась не лише її теперішнього заняття. Ми встигли поговорити і про сучасну політику, і про її особистий вибір. Але це буде у другій частині, яку ви зможете прочитати вже після Нового року.

А зараз знайомтеся, капелан військового шпиталю в Черкаському сестра Симеона. 

Доброго дня. Розкажіть, будь ласка, про себе і як ви тут опинились.

Я є капелан шпиталю. Мене направило Міністерство оброни України на служіння. Звати мене монахиня Симеона (або сестра) Свято-Введенського монастиря Української греко-католицької церкви.

Як сталось, що ви стали капеланом?

Колись давно я здобувала освіту, відповідно була військовозобов’язана, і з огляду на це прийшла повістка.

Хто ви за освітою?

Їх багато. Дві вищих освіти. Перша освіта психолог-викладач, я закінчила філософський факультет Львівського університету, а друга –  богослов,  закінчила Люблінський католицький університет у Польщі.

Психологи і богослови є військовозобов’язаними?

Ні, але коли я вчилася, ми проходили курси медичної допомоги, щоб вміти надавати допомогу в екстремальних випадках. Тоді ми підписували згоду, що у разі потреби, у випадку війни, хоч тоді ніхто про це не думав, ми готові послужити.

Я це тоді підписувала, і цього року отримала повістку.

Де ви територіально знаходились у цей час?

Я знаходилась у духовному Марійському центрі, село Зарваниця, Теребовлянський район, Тернопільська область. Це – велике Марійське місце. Ми називаємо його українським Єрусалимом, куди з цілої України і світу з’їжджаються паломники. Це місце багато років було закрите, переслідуване, бо сама Українська греко-католицька церква була переслідувана 40 років, як та, що зберігає свій етнос, традицію і культуру.

Востаннє у 2007 році багато людей, які прийшли на прощу, біля джерела бачили прозору постать жінки – Богородиці – яка рукою хлюпала по воді. Там реально цілюща вода, багато чуд Господь робить, звичайно, що по вірі людей. Про це місце, чудо Божої присутності можна багато розповідати…

І вам прямо туди прийшла повістка?

Мені прийшла повістка за місцем прописки, до родинного дому. Я звернулась до військкомату. Коли там побачили, що я монахиня, запропонували написати відмову.

Але я не могла відмовитись від реальної допомоги. 27 травня на горі Карачун, під Слов’янськом, був збитий гелікоптер з генералом Кульчицьким і там був мій брат.

Я не можу стояти осторонь від біди. І сказала, що готова послужити. Мені відповіли, що це можна через церкву, як капелан.    

Але ж жінки не можуть бути капеланами?

Це вперше в історії нашої української армії, коли є жінка-капелан.

Сама історія капеланства полягає в тому, що у IV столітті святий Мартин побачив хворого голого солдата, відрізав половину свого плаща і ним накрив того солдата. І накривши плащем, наступного дня йому наснився сон, що цей самий солдат, але з ликом Христа, дякує йому за допомогу. І святий Мартин пішов до капели, тобто маленької церквушки, які були при військових частинах. Завжди, коли йдуть війни, народ стає побожний. Тоді йде боротьба між злом і добром. І він почав молитися за всіх солдатів і так розпочався молитовний рух за військових.

І тому його та наступних священників назвали, які молились за солдатів у капелі, капеланами.

У нас, в Україні, капеланство тільки розвивається.

Але все колись є вперше. Це історичний елемент капеланства, а духовний елемент капеланства набагато ширший і важливіший.

Як Міністерство оброни пішло на це, все-таки це закрита і дуже регульована інструкціями та наказами структура?

У наш час Міністерство оброни тільки розвиває співпрацю з Церквою. При нашій церві в Києві є капеланська служба, яка запрошує інші конфесії до співпраці, усіх, хто може і має бажання та освіту. Для мене це був довгий процес з документами, але від нашої Церкви звернулись до Міністерства оброни, і там дали документ, де мене призначають на служіння в зону АТО.

Я могла бути будь-де, але мені випав жереб саме на Дніпропетровську область. На передову, у польові шпиталі мене не пустили.

Скільки ви вже тут?

Безперестанку я тут 2 місяці і 19 днів по сьогодні (станом на час підготовки інтерв’ю – прим. ред.).

Як вас тут зустріли?

Дуже добре. Спочатку було незвично, тому що вперше побачили монахиню як таку. Тут немає умов церковних та інших. Спочатку трошки не знали, як все буде. Але реально зустріли добре, тому я дякую і командиру, і всьому персоналу, який так привітно, приязно мене прийняв.

Коли я приїхала сюди, я теж не знала, що тут буде. Війна – це не те, що ми бачимо і чуємо по телевізору. Я не могла собі уявити, що тут буде насправді.

Перших два тижні, якщо я скажу, що було легко і просто, то це неправда. Настільки було важко, коли я бачила всіх хворих, коли привозять на «вертушці» по 10-20 поранених, і ти це бачиш, і не знаєш, є контузія чи немає… Я приходила до келії, до кімнати, у якій я тут живу (палата № 1, хірургія – прим.ред.), я брала ікону, яка у мене є, тулила до себе і казала: «Дай мені сили це винести».

Я ж ходжу по палатах, розпитую, як, що, де. Знаєте, те, що хлопці бачать, це дуже важко.

Хлопці йдуть на контакт?

Хлопці йдуть на контакт, коли бачать, що їх приймають. Я їх всіх просто люблю. Для мене немає значення, хто він є, ні конфесія, ні те, чи віруюча людина взагалі.

Вони повертаються зі страшних місць, і коли бачать, що ти просто сидиш біля них, просто гладиш по голові, питаєш, як справи, кажеш, що він уже тут, уже в безпеці, тоді вони відкриваються. Я ніколи не говорю нічого про Бога, поки мене не запитають. Я просто їм служу.

Для мене є важливим правило 5 пальців матері Терези з Калькутти. Коли великий палець – «Я», вказівний – «все», середній – «роблю», безіменний – «для», мізинець – Ісуса. Я все роблю для Ісуса.

Власне, капеланство і є елемент служіння, це – жертовність, це – реальна практика слова Божого. Можна багато говорити «я люблю», але не робити діла любові.

Тому вони це відчувають. Вони руки цілують, обіймають і кажуть: «Побудь зі мною ще». Багато є таких хлопців, про яких і рідні не знають, що з ними. Є молоді, є старші, різні.

У такі моменти знання, які мав до цього часу – психологія та інше – воно залишається далеко позаду. Воно тут не діє. Тут діє твоє серце, твій досвід минулого, твоя глибока людяність і твоє прийняття.

Зранена душа відчуває фальш. Це питання духа, тому я їх люблю. Вони всі мої, кожен є мій.

Коли людина відкривається, коли бачиш, як вони плачуть... А вони плачуть, бо кажуть: «А ми вбивали», «А того вже з нами нема». І ти просто поряд, плачеш разом з ними.

Це збуваються слова Євангелія: «Плачте з тими, що плачуть, і смійтесь з тими, що сміються». І ні в якому разі не переконуйте.

Ви швидко адаптувались до нових для себе умов?

Я приймаю з вдячністю з Божої руки все.

Я така вдячна Богові за цей досвід, за те, що я тут, що він привів мене сюди.

Я поїду на трохи додому, на Різдво, але, думаю, що це буде тяжко, їх залишити. Вони дають мені реальну силу.

Добро повертається сторицею. Побігаєш по палатах, одна-дві-три розмови, хоча яких три розмови, тут же до ста людей. І кожен знає, що я з ним, 24 години на добу, 7 днів на тиждень, на сніданку, на обіді, поза ними. Кому важко, з тими і вночі. Мене кличуть медсестри, кажуть: «Сестро, ми вже все зробили, прийдіть». І ти приходиш, сідаєш, починаєш говорити і слово за словом, і холод серця, образи на хвильку починає топитися. Дуже важко їм пережити це все.

А ще найважче пережити це рідним, коли хлопці приходять додому.

Рідні також приходять з вами спілкуватися?

Так. У нас був такий випадок, проте він далеко не єдиний. Коли у чоловіка було кульове поранення через гортань. Куля пройшла навиліт, але не зачепила важливих судин, артерій. Він був сам з Одеси. Вночі приїхала його жінка, медсестра. Я вранці заходжу до палати, а вона сидить над ним і плаче, плаче.

Я дивлюся, а йому так важко, що вона так побивається, страждає, а сказати він нічого не може.
Я її запросила на чай до себе. Ми поговорили. Наступного дня його переводили до Одеси, а вона обіймала мене і дякувала.

«Ви мусите бути сильні, не робіть йому ще більш боляче вашими емоціями, він вас любить. А ви будьте жінкою сильного чоловіка, яким він є», - говорила тоді я їй.

Ви за цей час встигли поспілкуватись з величезною кількістю людей. Хтось із хлопців потім повертався до вас, ви з кимось підтримуєте зв’язок?

Повертались. Хтось із тих, хто тут був, уже знову на передовій, але коли повертаються, обов’язково зайдуть, вигукують здалеку «Матушка Симеона!».

Багато мені дзвонять, хтось під Авмросіївкою, під Дебальцевим, Волновахою, кажуть, як справи. Іноді вони не можуть щось таке сказати своїм, що можуть сказати мені. І я дуже вдячна кожному за цю довіру. Вони не забувають, іноді пишуть смс-ки. Іноді я дарую хрестик тому, хто не має, але хотів би. Кажу, що Бог його любить, бо ти ще не готовий до нього. «Ти не переживай, знаю, що це важко, але й ти знай що є люди, які тебе люблять, і серед них я», - кажу я їм.

Як поставились до вас лікарі? Все-таки це дуже незвично, коли в шпиталі присутня монахиня.
Після того, як я тут переночувала, наступного ранку командир представила мене всьому медичному персоналу. Я трохи розповіла про себе, чому я тут і для чого, вони послухали мене і стали мені рідними, моїми.

Медики приходили до вас за духовною підтримкою і розрадою?

Немає такого, щоб у людини не було якоїсь нерозв’язаної проблеми, якогось питання. Кожен, хто це відчуває, знає, що може прийти і поговорити зі мною. Кожен знає, що це залишиться конфіденційним. Я зовсім не зацікавлена особа у чомусь своєму особистому. Така незацікавленість народжує довіру. Я люблю людей і готова допомогти будь-кому.

Ви любите людей, але вирішили стати монахинею і присвятити себе Богу. Як це у вас узгоджується?

Правдива монахиня чи монах, чи будь-яка богопосвячена особа, яка не має в собі любові до людей, яка не забула за себе, бо, власне, це є жертва, вона ніколи не зможе бути правдивою монахинею без любові до інших.

Я відійшла від світу заради Бога, але я живу у світі, приносячи у світ Бога, якого я переживаю реально.

Ми зустрілись з вами напередодні цілого циклу зимових свят, напередодні Різдва. Що ви побажаєте нашим читачам?

Я бажаю кожному добра, а найбільше віри, живої віри у живого Бога. І Божого благословення. Пам’ятайте, що добро ніколи не проходить, тільки воно одне дає ріст і родить. Зло – тимчасове. Воно завжди набирає великої нібито сили, але воно ніколи не є стабільне. Кожен на своєму місці має заробити собі небо.

Тому, будьте добрими за будь-яких обставин вашого життя і будьте вдячними.

пʼятниця, 26 грудня 2014 р.

25.12.2014р. Б. / ІНАУГУРАЦІЯ ПРАВОСЛАВНОГО ФАШИЗМУ В МОСКОВІЇ – ШАНС ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА

Після останньої прес-конференції В. Путіна стало цілком зрозуміло, що РФ продовжуватиме свою політику в тому ж руслі, що й до тепер. Однак цими днями сталося кілька знакових подій, які вказують на те, що ситуація в РФ розвиватиметься у напрямку посилення держави, мілітаризації суспільної свідомості, розпалювання шовінізму, закріплення системи державного капіталізму. Фактично цього тижня стало зрозуміло, що РФ будує систему, яка має більшість ознак фашистської політично-державної системи.

Першим тривожним дзвінком, що в РФ підуть на загострення протистояння і не останню роль у цьому відіграватиме Московський патріархат, стало нагородження патріархом Кірілом головних пропагандистів Кремля, які у московитських державних і напівдержавних ЗМІ розпалюють антиукраїнську та антизахідну московитську шовіністичну істерію, орденом Сєрґєя Радонежского ІІ ступеня. Вже від самої згадки про Дмітрія Кісєльова і його програму «Russia Today» у нормальних людей волосся піднімається дибки. Якщо взяти до уваги, що згаданим орденом Московський патріархат нагороджує державний і громадських діячів за плідну працю, то нагородження генерального директора Російського міжнародної інформаційної агенції «Россия сегодня» Д. К. Кісєльова та генерального директора Всеросійської державної телерадіокомпанії О. Б. Добродєєва виглядає, як визнання Московським Патріархатом того, що розпалювання міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі та ще й через ЗМІ – благе діло.

Продовженням була заява московського патріарха Кіріла, що екуменічні змагання в Україні не що інше, як єресь. Цього разу Московський патріархат відверто визнав, що екуменізм у його очах – єресь. Цю заяву можна вважати проголошенням самоізоляції Московського патріархату від інших християнських церков і деномінацій. Цілком ймовірно, що впевнившись у безрезультативності, а навіть часто і протилежному від очікуваного результаті власної антиукраїнської пропагандистської кампанії, очолюваної митрополитом Іларіоном Алфєєвим, верхівка Московського патріархату вирішила взяти курс на тісніше злиття з державною машиною РФ та ізоляцію від християн Заходу, які відмовилися підспівувати Кремлівській пропаганді, озвучуваній проводом Московського патріархату.

У міжчасі корифей мілітантного московитського православія, чиї заяви уже перевершили навіть маячню Кіріла Фролова, глава Синодального відділу з питань взаємостосунків церкви і суспільства Московського патріархату протоієрей Всєволод Чаплін зайнявся популяризацію ідеї так званого православного банкінгу, який би працював на зразок сунітського (мусульманського) безпроцентного банкінгу. Ня перший погляд – чудова ідея. Але як виявилось пізніше – це лише частино нової програми Московського патріархату.

Ще у листопаді цього року Чаплін заявляв, що Росія має право на світове панування. Тоді це виглядало просто ізольованим випадом. Але це доволі дивно уже тоді збіглося з виділенням Кремлем 2 млрд. рублів РПЦ для скріплення московитської нації.

Але 20 грудня цього року Чаплін дав інтернет-конференцію на базі татарстанського інтернет-ресурсу «БизнесOnline». Сама ця конференція більше скидається на програмне інтерв’ю представника Московського патріархату, який очолює відділ, чиїм завданням є власне співпраця Московського патріархату з московитською державою. І це програмне інтерв’ю знову збіглося з доволі цікавим документом Кремля «Основи державної культурної політики». Цей документ і програмне інтерв’ю Чапліна мають багато спільного.

У своєму інтерв’ю-конференції Чаплін висуває наступні тези:
  • Московитське суспільство перебуває перед загрозою, яка співмірна з загрозою московитському суспільству в роки ІІ Світової війни (в устах Чапліна – Великої Вітчизняної);
  • Релігійний екстремізм в Московії – це продукт діяльності зарубіжних центрів, а не продукт московитського суспільства;
  • Не можна допускати «помаранчевої революції» в Московії;
  • Московія – це православна країна і з православ’ям пов’язаний вектор її розвитку;
  • Москва – Третій Рим, який покликаний панувати над цілим світом, і всі це інтуїтивно відчувають;
  • Американський стиль життя – це як гітлеризм;
  • Західна цивілізація – це лихварська цивілізація, а християнство і лихварство це речі протиставлені;
  • Москва Тертій Рим веде боротьбу проти нового Вавилону;
  • Путінська влада – це дійсно народна влада;
  • Ватикан – це причина падіння західного християнства і цивілізації;
  • Треба відкинути економічний принцип «гроші роблять гроші»;
  • Священики мають право на розкіш.

Путінський документ в значно менш відвертій формі повторює добру частину цих тез і розширяє певні аспекти:
  • Московія – окрема цивілізація – ні Схід, ні Захід;
  • Історична пам’ять деформована негативною оцінкою певних періодів московитської історії;
  • Московитська нація потребує додаткового скріплення;
  • Московитська цивілізація під загрозою;
  • Культурне життя мусить бути переформатоване відповідно до московитської цивілізації;
  • Усе культурне життя Московії мусить бути під опікою держави;
  • Московія мусить поширювати у світі свою мову й культуру;
  • Московія мусить бути ще більше присутньою в Інтернеті;
  • Розширення московитськомовних спільнот в іноземних державах;
  • Підтримка промосковських вчених, культурних діячів у інших країнах;
  • Збільшення кількості іноземців, які вивчають московистьку мову;
  • Відновлення системи виховання дорослих громадян.

Словом, документ заточений під створення плацдарму для московитської культурної експансії у світі та виховання московитського суспільства в дусі цінностей московитської «цивілізації».

Фактично ми маємо два програмних джерела. Недооцінювати їх не можна. Якщо їх до всього поставити в контекст теперішніх реалій Московії, то напрошується тільки один висновок – в Московії відбувається інаугурація московитського православного фашизму.

Цілком зрозуміло, що за законами поведінки суспільств, якщо Московія продовжуватиме розвиватися тим вектором, яким вона розвивається, а немає жодних підстав прогнозувати щось іншого, то ці ідеологічні програми Путіна-Чапліна будуть впровадженні в життя і в Московії буде встановлено жорстку тоталітарну диктатуру, яка буде провадити інтенсивну агресивну політику стосовно сусідів.

Україна вже стала жертвою московитської агресії, до того ж, ця агресія є не тільки військова і економічна, але й інформаційна і культурна. Вона має й релігійний вимір. Московський патріархат, уже доклав немало зусиль, щоб з одного боку спровокувати міжрелігійний конфлікт в Україні, а з іншого – виставити московитську агресію проти України, як конфлікт релігійний. Це створює додаткову небезпеку для стабільності українського суспільства.

У таких умовах українське християнство мусить усвідомити, що саме на українських християнах лежить відповідальність за збереження міжконфесійного миру між українськими християнами. Також саме на українських християнах лежить повна відповідальність за боротьбу з антисемітизмом, який московитські спецслужби намагаються роздувати в Україні. Окрім цього, українські християни мусять скинути рожеві окуляри, через які вони уже десятиліттями дивляться на Московських патріархат і його структури за межами РФ.

Також слід розраховувати, що навіть у випадку відсутності широкомасштабної війни в Україні потік біженців з окупованих територій зростатиме і до нього долучатиметься потік біженців з самої РФ. Українські християни мають бути готовими надати допомогу цим біженцям. На даний момент доводиться констатувати, що українська держава практично не опікуються ні вимушеними переселенцями, ні біженцями з території РФ. Це також є серйозним викликом для українського християнства. Адже допомога таким людям – це не що інше, як дієве свідчення християнської любові до потребуючих.

Уже зараз доводиться констатувати, що серед українських силовиків та цивільних жертв московитської агресії практично усі страждають від посттравматичного синдрому. Сюди також належать і ті, що пережили розстріли на майдані, знущання та катування з боку посіпак Януковича. Це додатково дестабілізовує ситуацію в українському суспільстві. На цей момент держава просто ігнорує це. Якщо церковні структури не візьмуть на себе обов’язок допомоги таким людям, то нас чекає серія багаточисельних самогубств та вбивств, як також і підняття нової, небаченої хвилі алкоголізму та наркоманії.

Враховуючи дуже слабку ефективність державних структур у визволені полонених з рук московитських терористів, українські християнські церковні структури мали би також не просто розважити, але й створити ефективні структури для визволення полонених, на зразок середньовічних братств з викупу полонених сарацинами християн.

Особливої уваги з боку християнських громад потребують поранені, а також сім’ї загиблих і поранених. Тому мусимо подбати про створення сітки такої допомоги, і суто матеріальної, і духовно-психологічної.

Економічна криза та криза політична, яка очевидно назріває, потребують консолідації зусиль різних християнських конфесій для допомоги потребуючим, кількість яких, на превеликий жаль, тільки зростатиме. Криза державного апарату, присутність жахливої несправедливості, відсутність судочинства, корупція, яка руйнує все довкола, усе це вимагає також активної позиції українських християн. Провідники християнського люду просто таки зобов’язані вказувати державним провідникам на кожен окремий випадок. Єрархи мусять собі нагадати святоотцівську традицію посередництва між керівниками держави та народом. Це, звісно, не вдячна справа, опинитися між сторонами конфлікту.

Але якщо єрархи християнських церков України не стануть буфером між владою і народом, а також тими посередниками між державним апаратом і народом, яким вони намагалися бути в часі Майдану, вони просто нестимуть таку ж саму відповідальність, як недалекоглядний політичний клас за руйнування українського суспільства, а відтак і української державності. Тобто: або єрархи українських церков стануть дійсно трибунами народу, або широкомасштабний конфлікт, цього разу з цілком реальним наслідок тотальної руйнації українського суспільства та української державності і жахливим кровопролиттям та наслідками, просто стане неминучою реальністю для всіх без виключення українських громадян.

Особлива відповідальність у цьому часі лежить на українських католиках, не залежно від їхньої обрядової чи національної приналежності. Адже саме католики є членами вселенської Спільноти Католицької Церкви, яка має добре розвинений апарат допомоги біженцям, переміщеним особам, жертвам військових конфліктів. Окрім цього, саме Католицька Церква, своєю всесвітньою мережею дає унікальну можливість доносити правду про події в Україні до інших суспільств.

Московитська фашистська агресія, зодягнена у шати православ’я, це насправді унікальний шанс для українського християнства показати реально, а не словами, свою християнську любов, дати реальне унікальне свідчення українському суспільству про Христа Воскреслого. Це також і унікальний шанс для Церкви виявити себе дійсно матір’ю і Вчителькою народу.

Наступних кілька місяців покажуть наскільки українське християнство є дійсно християнством, а наскільки мильною бульбашкою пострадянської псевдохристиянської ідеології, замішаної на плеканні народних традицій. Здатність українських християн по-християнськи відповісти на виклики, які Боже Провидіння ставить перед ними, відкриваючи небачені до тепер можливості активної практичної євангелізації, буде індикатором їхньої любові до Бога і ближнього.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.12.2014р. Б. / Московська патріархія скаженіє, бо я руйнував основи «Русского мира» - отець Віктор Бедь

Відомого священика, архімандрита Віктора (Бедь) заборонили у служінні. Заборонили відправляти літургію. Причащати, сповідати, вінчати, хрестити, відспівувати... Таке рішення вчора ухвалив Синод "Української" православної церкви Московського патріархату.

За що ж так жорстоко покарали ректора Ужгородської Богословської Академії?

Позбавити права служити, викинути зі структури - це дуже суворий крок для будь-якої церкви, фактично повне знищення клірика. Симптоматично, що попередня заборона "У"ПЦ (МП) стосувалася отця Віталія Ейсмонта, який після анексії Криму дозволив собі співслужити літургію з УПЦ (КП). З нього заборону так досі й не зняли.

На Синоді це було не єдине рішення, але саме воно викликало вибух емоцій в українських користувачів соцмереж.

Чи випадково ця прокремлівська заборона українського священика збіглася у часі з нагородженням патріархом РПЦ російського журналіста Дмитра Кисельова?

О. Віктор збирався від'їжджати, але прокоментував для Укрінформу ситуацію телефоном.

- Сьогоднішнім рішенням Синоду ви потрапили у заборону. Хто ви тепер?

- Рішення Синоду не має ніяких канонічних та правових наслідків. Вони не можуть мене заборонити у служінні. Я залишаюся кліриком Еладської Церкви. Я розумію, що з Москви в "У"ПЦ (МП) надійшла команда знищити мене, але митрополія не має наді мною влади. Я і надалі залишаюсь монахом та перебуваю при виконанні священичих обов'язків та обов'язків ректора Ужгородської Богословської Академії Карпатського університету. Я клірик Лангадської митрополії Еладської православної церкви, правлячим архієреєм якої є Іоанніс (Тассіас). Ні під якою забороною я не перебуваю.

- Чим ви розсердили Лавру?

- Новообране керівництво "У"ПЦ (МП), філії РПЦ, проводить виключно промосковську політику й у церковному, і в державному житті. Мої погляди завжди були державницькими та проукраїнськими. Саме мої погляди, - що в Україні повинна існувати Єдина Помісна Православна Церква, що слід подолати церковне розділення, - призвели до того, що московські політтехнологи та їхні адепти в "У"ПЦ (МП) усувають усіх тих, хто веде політику церковної єдності та створення помісної церкви. Це - причина.

Крім того, зводячи рахунки зі мною, промосковські адепти намагаються залякати кліриків та вірних Української православної церкви, які думають або щось реальне роблять для утвердження Єдиної Помісної Православної Церкви. Також у такий спосіб хочуть зашкодити моїм нормальним відносинам з кліром та вірними. Нинішній митрополит Антоній (Паканич) давно проводив таку політику. Він неодноразово пропонував Блаженнійшому Володимиру заборонити Ужгородську академію та висвячення наших випускників. Але не був підтриманий.

- Ну, а в чому крамольність вашої академії для Москви? У тому, що служили литії за Сверстюком, панахиди за Мазепою?

- Москва не хоче допустити становлення помісної церкви, яка перебувала би у єдності з іншим церквами. Ми робили реальні наукові дослідження та видавали книги, якими доводили, що історія християнства та початків церковного будівництва в Україні є замовчана та сфальсифікована, і зокрема за рахунок московської політики та науковців.

Наша академія стверджує, що християнізація в Україні почалася в період Скіфії, в середині першого століття. А в кінці другого століття вже була створена та діяла Скіфська єпархія. Коли ми пристали до думки, що Українська (яка на той час називалась Руська) церква була заснована не рівноапостольним Володимиром, а блаженним князем Київським Аскольдом (Оскольдом) у 862 році, це не сподобалося Москві. Це ламало штучну та надуману концепцію «Русского мира» та далекоглядні плани як Московської держави, так і Московської патріархії, яка стала прислуговувати амбітним ординсько-імперським планам Путіна.

Ще одна історія. Три роки тому Україна мала святкувати 1150 років заснування Київської митрополії. У Верховній Раді України було зареєстровано відповідний проект постанови про відзначення в Україні у 2012 році на державному рівні ювілею 1150-річчя заснування Київської митрополії та першого Хрещення Русі за часів князя Аскольда. Таке ж рішення ухвалив Синод "У"ПЦ (МП). Воно було прийняте з моєї подачі та за палкої підтримки пріснопам'ятного Блаженнійшого Митрополита Володмира Сабодана...

Надалі, коли Блаженнійший через хворобу зліг, виконання цього рішення було максимально заблоковано в 2012 році під натиском Московської патріархії та за безпосередньої участі владики Антонія Паканича... Чому була протидія? Це нам стало відомо пізніше, коли Московська патріархія, слідуючи політичному курсу московської влади, вирішила святкувати дату 1025 років так званого Володимирового хрещення. Наша концепція 1150 річчя заснування Руської (Української) Церкви, з центром Митрополії в Києві, за блаженного князя київського Аскольда (862 р.) ішла врозріз із московською імперською ідеологією штучного духовно-державного з'єднання Києва і Москви (якої, зрозуміло, в 862 році ще не було) від династії Рюриковичів.

- Ви ж так довго мирно співпрацювала з "У"ПЦ (МП), що стало поштовхом до вашого переслідування?

- За життя Блаженнійшого Володимира нинішні очільники нічого не могли зробити. Бо він був справжнім християнином, архіпастирем та патріотом. Він не давав знищити паростки українського в Українській православній церкві Московського патріархату. Нинішніх очільників митрополії також дратує мій діалог з УПЦ (КП) та УАПЦ, те, що я закликаю до єднання.

- Що б ви сказали рядовим священикам своєї церкви?

- Більшість кліриків та вірників "У"ПЦ (МП) стоять на тих самих позиціях, що і я. Комусь заважає страх, комусь зазомбованість заважає діяти. Але ми почуємо їх голос та побачимо їхні дії. Людина живе там, де їй дарував Господь Бог. Процес утвердження Єдиної Помісної Церкви неминучий. Як рядовим священикам, так і вірникам я можу сказати одне. Той, хто визнає себе християнином, повинен пам'ятати, що він служить Отцю нашому Небесному, Господу Богу, та на цій основі будувати своє життя. Крім того, слід усвідомити: Україна відновила тисячолітню державність і, відповідно до всіх постанов та канонів, ми маємо право на свою незалежну автокефальну помісну церкву. І їй протидіє лише московська держава та Московська патріархія. Робіть висновки, будьте зі своєю державою та своїм народом.

Сьогодні йде реальна війна, війна ординсько-імперської Московії проти України та її незалежності. І вона йде на церковно-духовному рівні, через зомбування вірних. Я та моя академія потрапили на перший рубіж, тому по нас завдають таких ударів. Якби Московська патріархія думала про вірних, вона б уже давно дала б автокефалію своїй структурі в Україні - "У"ПЦ МП, і тим самим посприяла б подоланню розділення православних в Україні. Але Москва не робить цього через свої імперсько-ординські інтереси.

- Рішенням Синоду Ужгородську Богослосвську академію ліквідовують…

- Почекайте. Ужгородська Богословська Академія створювалась за моєї ініціативи, моїм коштом. Первинна її назва була Українська Богословська Академія імені святих Кирила та Мефодія, вона спочатку засновувалася як богословський заклад, а 29 грудня 2003 року рішенням Священного Синоду була визнана як вищий духовний навчальний заклад "У"ПЦ (МП).

Додатково ми провели реєстрацію релігійної організації Українська Богословська Академія. Вони можуть приймати рішення щодо релігійної організації, але не щодо університету. Академія перебуває у складі Карпатського університету, державного вишу. Студенти-богослови, зокрема, як навчались, так і навчаються та після закінчення навчання отримують, як і раніше, дипломи державного та міжнародного зразка.

- Ви не намагалися домовитися з новим керівництвом "У"ПЦ (МП)?

- Я не можу домовлятися про те, любити чи не любити свою Батьківщину, говорити правду своєму народу чи не говорити. Я ж служу Господу Богу, а не Гундяєву чи Березовському. Я як священик собі цього не дозволяв.

- Заборона не була для вас ударом?

- Про те, що це готується, я знав набагато раніше. Ні. Це не удар, порівняно з тим, яка небезпека є над Україною та Церквою.

Лана Самохвалова, Київ.

четвер, 25 грудня 2014 р.

25.12.2014р. Б. / У Києві відбулась презентація книжки Комісії УГКЦ у справах сприяння єдності християн «Вірую в Єдину, Святу, Соборну та Апостольську Церкву»

У приміщенні Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» голова Комісії УГКЦ у справах сприяння єдності християн о. Ігор Шабан представив нову книжку «Вірую в Єдину, Святу, Соборну та Апостольську Церкву».

Під час презентації о. Ігор розповів, що «книжка вказує на актуальний стан екуменічного руху в Католицькій Церкві, зокрема в українському контексті. Також у ній представлені основні напрями екуменічної діяльності УГКЦ».

Метою книжки було пояснити вірним суть екуменічного руху та утвердити їх у переконанні, що єдність Христових учнів – це заповіт Христа, за здійснення якого відповідальні всі – як ієрархи, так і духовенство й миряни.

Говорячи про нове видання Комісії УГКЦ у справах сприяння єдності християн, було зауважено, що книжка призначена для кожного українця, якому не байдуже майбутнє українського християнства.

Окремо в книжці подаються документи Української Греко-Католицької Церкви за період незалежності Української держави, в яких особлива увага присвячена міжконфесійним відносинам.

На завершення презентації о. І. Шабан зазначив, що «видання цієї книжки послужить ще одним кроком у розвитку діалогу між Церквами та поглибленням братніх взаємовідносин між конфесіями в Україні та поза її межами».

середа, 24 грудня 2014 р.

24.12.2014р. Б. / Компроміс зі злом неможливий. Католицька церква війну як спосіб захисту не засуджує

Ми почали цінувати мир, коли його втратили. Нині багато хто жалкує за втраченим мирним життям, хай і недосконалим. А я все більше починаю розуміти, що мир — це недосяжний ідеал, який неможливо втратити, бо його ніколи й не було. В якому мирі ми жили? Хіба повсюдна корупція і несправедливість забезпечували нам мирне життя? Наш больовий поріг постійно зростав, і різниця тільки в тому, що сьогодні ми дійшли до крайньої форми захисту — збройної. Тож як ніколи важливим постає завдання церкви — каналізувати енергію людей у руслі Євангелія, точніше  — таких загальнолюдських цінностей, як любов до ближнього, до Батьківщини, справедливості, альтруїзму, прощення…  

З першого дня і до останнього пострілу на охопленому полум'ям революції клаптику столиці священики всіх конфесій несли свою службу Богові і нам. Їх не агітували і не викликали за списком. Бронежилети під рясами теж були не у всіх. Кожен священик прийшов до людей за покликом серця. Так само, як сьогодні несе службу в зоні АТО. 

На засадах гарантії свободи совісті і моралі кожного ми боролися на Майдані за цінності, що нас об'єднують. Усі ці події показують, що суспільство переосмислило свою духовну складову. І духівництво теж має усвідомлювати свою відповідальність за те, які цінності представляє і сповідує.  Особливо, коли ми говоримо про солдатів, що заслуговують на найвищий ступінь поваги й опіки, бо переживають найскладніші моральні випробування, які людина в принципі може витримувати. 

"У зоні АТО я двічі зустрічав священиків "У"ПЦ МП, які приїжджали працювати капеланами, розповідає військовий капелан, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України отець Любомир Яворський. — Вони були дуже ввічливі й відкриті до спілкування, з проукраїнським настроєм. Хоча по той бік барикад — також є їхні співбрати, які підтримують сепаратистів, і дуже активно… Натомість у Києві, на превеликий жаль, все більше й більше надходить з військового госпіталю скарг на священнослужителів Московського патріархату, які кажуть солдатам, що їхнє каліцтво — втрата ноги чи руки — це кара Божа за те, що вони боролися проти братнього народу (!). Сумно, коли священики так цинічно маніпулюють і вводять людей в оману. До мене прийшла жінка, яка втратила на війні чоловіка. Він був парафіянином одного з монастирів Московського патріархату в Києві. Коли вона попросила там помолитися за упокій її чоловіка, то почула відмову, бо, мовляв, він воював проти російського брата…"

Що ж, "Не всякому духу вірте", заповідає Біблія. В історії церкви були моменти, коли ієрархи зраджували свою паству... Людина має розум і може розпізнавати цінності, які приймає за життєві орієнтири, – чи це веде до утвердження добра чи, навпаки, до розпалювання ворожнечі, кровопролиття. Останнє відбувається тоді, коли релігію перетворюють на ідеологію. 

Наші вояки на передову не на полювання вийшли. Пригадаймо слова Христа: "Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за своїх друзів". Отже, якщо вони там, на передовій, тому що люблять тих, кого захищають, хто залишився в тилу, тому що виконують свій обов'язок перед батьківщиною — це правильний намір.

"Я часто кажу нашим солдатам, що вони виконують Божу волю і є знаряддям у руках Бога, — розповідає римо-католицький священик, редактор часопису CREDO Микола Мишовський з Вінниці,— Адже Бог дав заповідь "не вкради", але якщо сусід (читай — сусідня країна) порушує цю заповідь, то вони зупиняють це зло". 

...З отцем Миколою я познайомилася на Майдані. Вперше він приїхав туди на самому початку протестів проти режиму Януковича. Нещодавно отець повернувся з нетривалого перебування в зоні АТО і тепер налагоджує постійну капеланську варту в 9-му батальйоні територіальної оборони ЗСУ, до якого входить частина солдатів з Вінниччини. Вони стоять перед Маріуполем, на першій ліній фронту. 

До речі, капеланське служіння в зоні АТО, як і багато чого в нашій державі, базується на волонтерських засадах. Слідом за волонтерами, завдяки особистим контактам з комбатами, капелани потрапляли в батальйони. До 1 серпня цього року уряд доручив Міноборони, МВС і Державній прикордонній службі розробити й затвердити положення про службу військового духовенства у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі. Постанова застрягла на підписі в одному з відомств, і перспективи її ухвалення не відомі. А тим часом цьому мало би передувати широке громадське обговорення. 

Потреба в капеланах є. Про це я чула не тільки від самих священиків. Ніколи не забуду кремезного солдата з позивним "дядя Вася", якого зустріла в Мукачівському військовому госпіталі. Цей сивочолий чолов'яга, який, здається, на своєму віку уже бачив все, розповідав про "отця Ореста, який з ними і поранених витягував, і в окопах сидів, і словом радив". А потім показував фото з-під Зеленопілля (він ніс службу поблизу), де на випаленому градами полі в чорній, як вугілля, землі, посеред спаленої вщент військової техніки і палаток стояв хрест. Дерев'яний. Він чудом не згорів. Дивувався як мала дитина і казав, що відкрив для себе нове обличчя церкви. 

На мою думку, інститути капеланства мають фінансуватися з держбюджету, оскільки демократична держава повинна забезпечувати не тільки матеріальні, а й духовні потреби своїх захисників. Але навіть експрес-опитування знайомих показало, що питання це залишається дискусійним, бо, на думку опонентів, оскільки Україна —держава світська і до того ж полірелігійна, релігійні потреби війська мають забезпечуватися за пожертви релігійних громад... 

Про те, як християнинові розпізнати справжні цінності в останніх подіях, позначених жорстокістю й несправедливістю, ми спілкувалися з отцем Миколою Мишовським після скромного відзначення річниці революції. 

— Отче, що вам найбільше запам'яталося з Майдану? 

— Зло перемогти злом у принципі неможливо. Хотів цю думку донести до всіх, тому для початку "озброївся" плакатом "Зло перемагай добром". 

Спокуси брати зброю в руки не було, якщо не рахувати кількох мішків бруківки, занесених на передову, — жартує отець. — Священики завжди залишаються третьою стороною конфлікту і повинні молитися за всіх людей, незалежно від політичних поглядів. Якщо до мене на сповідь прийде сепаратист, я не маю права йому відмовити і не відмовлю. Так само католицький священик не має права бути солдатом.

Пам'ятаю, що багатьох людей трагічні події на Майдані спонукали до сповіді. Люди усвідомлювали: якщо загинув їхній побратим, то можуть загинути й вони. І були готові, хоч як пафосно це звучить. 

20 лютого і я відчув холод по спині від страху бути застреленим. Дуже виразно пам'ятаю, як група чоловіків мені гукнула: "Батюшко, тікай!". І я зиґзаґами добирався до Жовтневого палацу, хоча й не знав, звідки стріляють. Там же, біля Жовтневого, один чоловік розповідав мені, як на його очах вбили десятки людей. Він був у критичному стані, виснажений фізично й морально — не спав п'ять діб. Очі порожні, але хотів виговоритись, і я його просто слухав. 

Постійно закликав беркутівців не стріляти, розходитись. Одного разу, коли просив про це зі сцени, почув, як біля лівого вуха пролетіла гумова куля. А потім, після чергової атаки, в полон до майданівців потрапили п'ятеро спецпризначенців. Я згорнув свій молитовник і пішов до місця події. Своїм двометровим зростом прикривав силовиків і добряче зірвав голос: тепер уже треба було спиняти зброю майданівців. Гнів людей можна було зрозуміти, але самосуд неприпустимий… 

Пам'ятаю, з глибоким жалем тоді дивився на одного з тих беркутівців. Молодий хлопець лежав на землі і спливав кров'ю. Я покликав медиків. Нам сказали, що він підірвався на гранаті, яку хотів кинути в людей. Дивився на нього і думав: хлопче, я ж тебе просив іти додому, де на тебе чекають... Він не вижив... 

"Бог зробив людей вільними"

На площі біля монументу Незалежності християни облаштували міжконфесійну молитовну каплицю. Це був звичайний намет з іконами та іншим церковним начинням. Помолитись, а часом і просто погрітись туди міг зайти кожен. 20 лютого, буквально за дві години до того, як беркутівці "зачистили" усю територію під Стеллою, заразом спаливши каплицю, і відтіснили протестувальників до сцени, звідти винесли фігуру Божої Матері Фатимської. Крім того, з каплиці були врятована чаша, в якій звершувались пресвята Євхаристія і Євангеліє. Все інше – згоріло. Для віруючих людей символізм врятування саме цих предметів є дуже важливим. 

Під час революції ми з отцем Миколою роздавали людям вервиці ( їх іще називають чотками) й молитви, які потрібно на них відмовляти. Ці хрестики на мотузці з п'ятьма десятками намистинок бійці майданівських сотень чіпляли на бронежилет, камуфляж, щит. Вони були сліпучо білого кольору, тому виразно виднілися навіть уночі. Це була досить незвична, але водночас радісна картина. Християнська символіка впадала в око повсюди і на диво не сприймалась якимось формальним атрибутом, як наліпка у вигляді хреста на кожному другому авто, наприклад.

Багато цих хрестиків потім залишилося на вулиці Інститутській — у місцях, де пролилася кров безневинних і виросли гори квітів від заплаканих киян. Майданівці їх залишали на згадку про своїх розстріляних побратимів: чіпляли на барикади з бруківки, на щити і каски полеглих. Наших загиблих героїв ми іменували Небесною Сотнею, вірячи, що вони тепер там, де спокій, тиша і благодать. Там, звідки видно всю землю. Видно нас і наші вчинки. 

— Ніколи не забуду, як молився над тілом Устима Голоднюка, — згадує отець Микола. —  Йому було всього 19 років. Це був перший похорон, який я відправляв на Майдані. І дуже прикро, що в річницю Революції Гідності наш президент назвав батька Устима провокатором, коли той звернувся з вимогою виконати його ж обіцянку — надати звання героїв хлопцям, які полягли на Майдані. Я це розцінюю як плювок у бік усіх героїв Небесної Сотні і в свій особисто. 

У ті дні я відправив багато жалобних процесій. Мушу сказати, що очікував від рідних розпачу, істерик. А натомість побачив розуміння того, що їхні сини, брати, друзі поклали себе на вівтар свободи України і зробили те, що мали зробити. Я відчув їхню гідність.

— Отче, чому Бог допускає війну?

— Бог зробив людей вільними. Він дав нам свободу, а те, як ми її використовуємо, — відповідальність наша, а не Бога. Людина особисто відповідає за те, що вона робить, і за наслідки свого свідомого вибору. Це людина стріляє в іншу людину. Це люди розв'язують війни. 

— В насильстві немає істини…

— Я пам'ятаю мотиви і майданівців, і беркутівців. Коли я просив "Беркут" не стріляти, його бійці казали: "Батюшко, відчепіться. Ми хочемо постріляти, ми приїхали в тир". Я це яскраво пам'ятаю. Я бачив у них моральних потвор, і мені було їх щиро жаль. 

Хлопці, які служать в АТО, навпаки, кажуть: "Ми не хочемо стріляти, але маємо боронити нашу землю". Так само майданівці не хотіли "Беркуту" зла. 

— Чи ви зупиняли повалення пам'ятників Леніну?

— Ні, я їх активно підтримував. Нам треба вчитись у прибалтів і поляків, які дуже швидко розібрались із комуністичною символікою. Там теж не було компромісу зі злом. Ленін є одним з найсильніших символів сатанізму. Треба пам'ятати, що Ленін — це не дідусь, який частував діток цукерками, а кат, який улаштовував репресії і голодомори в 1920-х роках, розстріляв 17 тисяч духовенства, зносив церкви і так далі. Вважаю, що будь-які згадки про комунізм треба стирати з обличчя планети.

— Кажуть, що на війні всі стають віруючими. Я не схильна до такого узагальнення. А ви?

— Коли йде мінометний обстріл, то всі кричать "Господи, помилуй!". Це правда. Але в дійсності ми живемо в країні, де справді віруючих не так і багато. Візьмімо цифри. В пасхальних богослужіннях в країні з населенням 45 мільйонів людей брало участь близько 6 мільйонів. А якщо взяти до уваги те, що чимало з них вважають себе віруючими тільки тому, що раз на рік ходять до церкви на пасхальне богослужіння і були хрещені в глибокому дитинстві, тоді чесно треба визнати: більшість людей поняття не має, що таке християнство. 

— Вбивство на війні — це гріх?

— Солдатам треба чітко пояснювати, що полонених не можна катувати і страчувати, а лише піддавати справедливому суду. Має бути закон, а не помста, агресія. Я завжди кажу солдатам: якщо можете поранити ворога, а не вбити, то краще пораньте. 

В католицькій церкві війна як спосіб захисту не засуджується. Адже є величезна моральна різниця між захистом і нападом. Зброєю можна захищати свою країну, а можна нападати на чужу. Сама по собі зброя не підлягає моральній оцінці. Наприклад, Швейцарія, вже п'ять століть не має війни, бо добре володіє зброєю і має хорошу армію. 

Так, на війні стріляють.

Та якщо людина захищає зі зброєю себе, свою сім'ю і країну, тоді це виконання свого обов'язку, захист. 

"Русский мир
на всю голову…"

— Чи є в Україні релігійна війна? 

— Це надумана тема. В Україні немає релігійних конфліктів. Це може засвідчити хоча б той-таки Майдан, де жодна конфесія не чинила нікому жодної перешкоди. У революції брали участь і віряни православної церкви МП. Я разом молився з духовенством УПЦ МП. Не можу сказати, що їх було так само багато, як Київського патріархату чи греко-католиків, але вони були. 

Очевидно, що Москва розігрує релігійну карту. З часів Речі Посполитої в Україні не було проблеми релігійної нетерпимості, у нас вільно співіснували різні конфесії — християни, євреї, мусульмани. Ця злагода є і сьогодні. 

— "Русский мир" має щось спільне із християнством?

— Це чиста політика. Намагання відродити російську або радянську імперію, посилаючись на фактор мови, віри, національної ідентичності тощо. 

Посилаючи апостолів, Христос не казав: "Ідіть тільки в країни слов'ян", він казав: "Ідіть по всьому світу і проповідуйте". Ми, як християни, маємо відкинути будь-які упередження, маємо бути відкритими. А концепція "русского мира" впирається в дуже багато національних і релігійних питань, вона обмежує людей. 

— Є такий оксюморон: "Русская православная армия". Виникають нездорові асоціації з походами хрестоносців…

— Порівнювати РПА та хрестові походи – не вдало. Хрестові походи відбувалися в іншому історично-культурному контексті, в Середньовіччі. Тоді в людей було таке розуміння вирішення релігійних конфліктів. Сьогодні ж воно так само не налазить на голову, як і факт існування рабовласництва тощо. А всі ці "армії" є звичайними бандами, яким приписують релігійний мотив. 

Є така річ як релігійна свобода. Людина має право визнавати або не визнавати ту чи іншу релігію. Ніхто не має права вказувати, кому яку релігію сповідувати чи не сповідувати. Людина повинна сама вибирати, в кого і як вона хоче вірити чи ні. Це її особиста справа. 

Релігійна свобода є основою мирного співіснування різних людей з різними поглядами. Це — фундамент здорового суспільства. Натомість у різноманітних псевдорелігійних бандах поняття релігійної свободи не визнається. Як кажуть, "русский мир на всю голову".

"Поганий мир, замість
доброї війни для християнина неможливий"

— Отче, ми стільки всього пережили за останній рік… Вам не хочеться миру за будь-яку ціну? 

— Поняттям миру можна маніпулювати як завгодно. Мир є цінністю, але потрібно дивитись, які цінності і які кроки для миру людина пропонує. Чи справді хоче миру, чи маніпулює тим, щоб опонент поступився своєю територією заради його розуміння про мир. 

Є приказка: "Якщо людина погоджується на несвободу заради хліба, то вона не матиме ані свободи, ані хліба". Мир — не абстрактне поняття. Звичайно, християнство несе в собі мир, бо коли людина у злагоді із самою собою і з Богом, отоді і є мир. Але так часто не є… Оскільки людина грішна, ненаситна, то завжди хотітиме більше, ніж їй потрібно. Тому миру як такого не буде, допоки житиме людина, покалічена первородним гріхом. Мир — це ідеал, але він, на жаль, недосяжний. 

Поганий мир замість доброї війни для християнина неможливий. Якщо християнин поступатиметься своїми поглядами заради удаваного миру, то почне дозволяти гріх, толеруватиме зло. У нас є приклад Ісуса Христа, який заплатив своїм життям, бо не погодився на компроміс зі злом. Він показав нам цінність, більшу за життя і здоров'я, — цінність спасіння своєї душі, а не  життя.

Взагалі, у всій цій ситуації з Майданом і війною на перший план виходять цінності як такі. І для однієї категорії людей найголовнішими цінностями є свобода, альтруїзм, самопожертва. Для іншої — "цінності" шлунка і грошей. І вони між собою воюють. 

Примиритись не означає в ім'я умовних злагоди і спокою погодитися на брехню, маніпуляцію, викривлення фактів. Як кажуть, "хай буде гречка, аби не суперечка". Компромісу зі злом бути не може. А правда в тому, що Україна є суверенною державою, і ми її захищаємо. 

Олена Розвадовська