Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 30 квітня 2018 р.

30.04.2018р. Б. / "Нехай цей стяг нагадує усім нам, що джерелом сили і запорукою наших перемог є віра і смиренне приклоніння перед Всевишнім...” — владика Богдан (Дзюрах)

У неділю, 29 квітня 2018 року, на Майдані Незалежності відбулися урочистості з нагоди 100-річчя підняття українського прапора на кораблях Чорноморського флоту, під час яких на головному флагштоку України було піднято Прапор Віськово-морських сил України.

У заході взяли участь представники Ради у справах душпастирства при Міністерстві оборони України. Панахиду за офіцерами і моряками ВМС, які віддали своє життя за волю і незалежність України, відслужив владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду Єпископів УГКЦ, у співслужінні з о. Андрієм Хімяком, заступником секретаря Синоду Єпископів УГКЦ.

"Сьогоднішнім урочистим підняттям прапора ВМС ми пригадуємо одну з ключових подій в історії національно-визвольних змагань українського народу, коли сто років тому, 29 квітня 1918 року, о 16:00 над кораблями Чорноморського флоту був піднятий український стяг і флот проголошено Державним флотом України. Ті українські офіцери і моряки, свідки і учасники цієї славної події не мріяли, що настане час, коли прапор ВМС незалежної України буде піднято в серці Української Держави, у стольному граді Києві. Вони не мріяли про це, вони в це вірили!" — звернувся до присутніх владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду Єпископів УГКЦ, у своєму слові на урочистому піднятті прапора Військово-морських сил України.

За його словами, сьогодні ми є свідками того, що їхня віра не була даремною. На його думку, вони вірили так, як вірили Герої Крут і воїни УПА, як вірили Герої Небесної сотні і мужні курсанти Сімферопольської академії ВМС України, які співали український Гімн перед лицем підступного окупанта. Вони вірили так, як вірять нинішні захисники України. І ми знаємо, що також їхня віра не буде даремною.

"Нехай цей піднятий у небо український стяг буде даниною нашої шани і вдячності оцим відважним українським морякам, які вірили в Українську Державу, і залишили нам назавжди подиву гідний приклад героїзму та вірності рідному народові. Нехай цей стяг, піднесений у небо, нагадує усім нам, що остаточним джерелом нашої сили і запорукою наших перемог вчора, сьогодні і завжди є свята віра, смиренне приклоніння перед Всевишнім у молитві про Божу поміч і Боже заступництво. Недаремно з глибини віків до нас дійшов такий крилатий вислів стародавніх моряків: хто не вміє молитися, нехай не виходить у відкрите море", — наголосив на важливості цієї події владика Богдан (Дзюрах).

Секретар Синоду Єпископів УГКЦ також побажав, щоб Всевишній завжди нагороджував нинішніх українських захисників Вітчизни підтримкою та ласкою! "Нехай Господь береже своєю благодаттю і своїм заступництвом та благословить усіх вас і усіх нинішніх захисників Вітчизни! А всім тим, хто боровся під цим українським прапором і віддав своє життя за незалежність Української Держави і за свободу українського народу, нехай Господ дарує блаженний упокій і сотворить їм вічную пам'ять", — наприкінці підкреслив владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду Єпископів УГКЦ.

неділя, 29 квітня 2018 р.

29.04.2018р. Б. / Чергова група членів Товариства «Воїни Христа Царя» склала присягу послуху (+відео)

Вчора 28 квітня у парафіяльній церкві Різдва св. Івана Хрестителя села Золочівка чергова група членів Товариства християнського життя «Воїни Христа Царя» склала присягу послуху Архиєпископу і Митрополиту Львівському перед делегатом Митрополита Преосвященнішим Владикою Кир Володимиром (Груцою), єпископом-помічником Львівським.

Свою присягу члени Товариства склали в часі молебню до Христа Чоловіколюбця. Після складання присяги, владика Володимир звернувся зі словом до членів Товариства.

«Сьогодні ми були свідками ще одного складання присяги, так як це було минулого тижня в Брюховичах. Що означає ця присяга? Це означає, що Богові віддаю те, чим Він мене обдарував. Бог обдарував людину в першу чергу життям. І людина складаючи присягу, немов би, хоче частинку того життя пожертвувати Богові», - сказав Владика Володимир у своєму слові, зверненому до членів Товариства «Воїни Христа Царя» - «Сьогодні і у своєму імені й імені Митрополита хочу вас привітати із складанням присяги. Присяга не означає що ось ми собі щось вигадали як ми будемо старанно служити. Ні. Ми лише Богові віддаємо частинку того, чим Він нас обдарував. Найперше наше життя, наш час, наші певні вміння, наші таланти. І нехай Бог, Який розпочав у Вас добре діло, його й довершить».

Від імені членів Товариства подячне слово Владиці Володимиру та Високопреосвященнішому Владиці Ігорю виголосив о. Віталій Барабаш – духівник Товариства християнського життя «Воїни Христа Царя».

Після Богослужіння Преосвященніший Владика поспілкувався у неформальній обстановці із членами Товариства християнського життя «Воїни Христа Царя».

Товариство християнського життя «Воїни Христа Царя» засноване Високопреосвященнішим Архиєпископом і митрополитом Львівським Кир Ігорем (Возьняком) 15 жовтня 2013 року Божого. Основною місією Товариства є реалізація християнського ідеалу святості у щоденному житті та пропагування християнських цінностей і християнської культури життя. Товариство на даний момент має свої осередки у Львові та Золочеві.


Джерело:  Воїни Христа Царя

субота, 28 квітня 2018 р.

28.04.2018р. Б. / Цей день в історії Католицької Церкви: тамплієри отримали право носити червоні хрести на плащах

27 квітня 1147 року Папа Римський Євгеній ІІІ (1145–1153) надав тамплієрам (лицарям Христа і Храму Соломона) право носити на білих плащах червоні хрести.

На Великдень 1147 року Папа Євгеній ІІІ прибув до Парижа, де в абатстві Сен-Дені король Франції Людовік VII урочисто «прийняв хрест» – дав обітницю вирушити у хрестовий похід. У дні Пасхальної октави Папа відвідав генеральний капітул тамплієрів. Перед ним вишикувалися 130 лицарів на чолі з локальним магістром Евераром де Баром. Одягнуті в білі плащі, добре вишколені й досвідчені воїни справили велике враження на Понтифіка. Матвій Паризький писав у «Великій хроніці», що Папа, вражений побаченим, надав тамплієрам право носити хрест на лівій частині плаща, «щоб цей переможний знак був їхнім щитом, аби вони ніколи не відступили перед невірними». Описано також, що «хрест був простий, червоного кольору». Через те, що кожен лицар сам дбав про нанесення хреста на свій плащ й навіть вирішував, де саме його розташувати, цей символ так і не отримав визначеного вигляду. Багато тамплієрів залишилися віддані традиції всіх хрестоносців, за якою хрест нашивали на грудях, коли лицар вирушав у похід, і на спині, коли повертався. Незмінними були кольори: білий символізував невинність і чистоту, червоний – мучеництво.

Павло Зінченко

Джерела: КМЦ

Воїни Христа Царя

пʼятниця, 27 квітня 2018 р.

27.04.2018р. Б. / В Івано-Франківську презентують фільм «Симеон Лукач»

У суботу, 28 квітня, в Івано-Франківську, з нагоди відзначення 125 років з дня народження єпископа Української Греко-Католицької Церкви блаженного священномученика Симеона Лукача, відбудеться презентація однойменного фільму.

Містяни матимуть нагоду наново відкрити, а, можливо, й познайомитись із близьким нам по духу блаженним Симеоном Лукачем. На прем'єру стрічки завітає Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав, а також творці фільму.
"Ми мали можливість запросити знімальну групу з Києва. Журналісти деякий час з нами пожили, поспілкувалися з тими людьми, які знали Симеона Лукача. З людьми, які живуть його пам’яттю, для яких він хрестив дітей, сповідав», — розповів отець Ярослав Середюк, парох храму святих апостолів Петра і Павла с. Старуня.
Показ фільму розпочнеться о 15:00 год. в приміщенні кінотеатру "Люм'єр".

Перед переглядом журналісти матимуть можливість постілкуватися із Патріархом Святославом. Брифінг з Главою УГКЦ заплановано на 14:45 год.

Пригадуємо, що ввечері, 28 квітня, у храмі святих апостолів Петра і Павла с. Старуня відбудуться нічні чування, які очолить Єпарх Чернівецький Владика Йосафат Мощич. Початок о 18:00 год.

А вже в неділю до рідного села блаженного Симеона Лукача завітає Патріарх Святослав. В рамках візиту Предстоятель УГКЦ очолить Архієрейську Божественну Літургію, а опісля відкриє музей «Блаженного священномученика Симеона Лукача та підпільної УГКЦ».

Програма неділі:

10:45 год. – зустріч Патріарха Святослава на парафії Святих апостолів Петра і Павла;
11:00 год. – Архієрейська Божественна Літургія, яку очолить Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав;
13:00 год.  – освячення і відкриття музею.

Запрошуємо всіх бажаючих на спільну молитву з нашим Патріархом!

четвер, 26 квітня 2018 р.

26.04.2018р. Б. / Чи варто сподіватися українському православ’ю на автокефалію в найближчому часі?

В українському інформаційному просторі продовжується інформаційний цунамі стосовно доволі гіпотетичної можливості надання Стамбулом автокефалії для українського православ’я. На превеликий жаль, тема скорого отримання томосу Константинопольського патріарха, яким би дарувалася автокефалія українському православ’ю, все більше носить ознаки розкручування пропагандистської кампанії, а не серйозного і ґрунтовного аналізу.

При зрозумілій незворотності історичного процесу, який би мав у своїй логічній послідовності призвести до самостійності українського православ’я, передбачати його скоре завершення нема підстав.

І перший такий сигнал уже прийшов з Фанару. У Константинопольській патріархії заявили, що почали процес консультацій із сестринськими церквами стосовно питання надання українському православ’ю автокефального статусу. Що це значить? Це значить, що Фанар хоче заручитися підтримкою православних автокефальних церков у цьому питанні чи, принаймні, чути їхню думку та аргументи «за» і «проти».

Вже зараз можна з великою певністю сказати, що Московський патріархат і Сербська православна церква будуть категорично проти. Македонська православна церква проголосила автокефалію ще в 1958 році. До цієї пори вона є невизнаною у світовому православ’ї і Сербська церква всіма можливими способами, попри несприйняття її у Македонії, старається зберегти свою присутність у цій країні. СПЦ має теж велику проблему в Чорногорії, де частина православних єпископів проголосила автокефалію у 1993 р. і яка теж не є визнана у світовому православ’ї. Причому, свого часу, македонці звернулися до Болгарського патріархату з проханням про автокефалію, який і є історично церквою-матір’ю для македонців, однак наслідки цього звернення залишились нульовими.

Без сумніву, що найбільша на сьогодні православна церква, а саме Московський патріархат буде категорично проти надання Фанаром автокефалії українському православ’ю. У цьому за РПЦ підуть і її сателіти, як в Україні так і поза її межами. Більше того, УПЦ МП уже виступила із заявами, які свідчать про те, що велика її частина категорично проти такого сценарію, коли Фанар надасть автокефалію православним українцям.

Якщо надання автономного статусу Естонській православній церкві, яка має близько 20 тис. вірних породило розкол у православ’ї, коли Фанар і Москва розірвали Євхаристійне спілкування, то спроба відірвати від РПЦ мільйони вірних, які становлять її найактивнішу частину, зродить доволі серйозні потрясіння у світовому православ’ї і дуже ймовірно, що вже заради цього перший серед рівних – екуменічний патріарх Варфоломій І не відважиться на такий крок, який на довгий час дестабілізує православ’я.

Не слід забувати і той простий факт, що більшість українського православ’я, така яка вона є, ментально і культурно перебуває в культурі того, що московський патріарх Кіріл пробував оформити як "русскій мір". Тобто, йдеться про спільну з Московитською церквою літургійну традиції, спільну богословську школу, спільну історичну пам’ять і спільних святих, від яких українське православ’я не в змозі просто так відгородися. Сучасне українське православ’я настільки ж далеке від православ’я Петра Могили, як і московське. Із того, що видно, годі прийти до висновків, що українське православ’я за останніх 20 років напрацювало окрему культурну ідентичність чи своє власне богослів’я. Спроби архиєпсикопа Ігоря Ісіченка у напрямку розвитку української православної богословської думки та ментально-культурного відходу від Москви, фактично, завершились повною маргіналізацією в середини українського православ’я. Тобто, як це не є неприємно, слід визнати, що українське православ’я ментально і культурно залишається частиною єдиного простору з московським православ’ям.

Є ще одна доволі серйозна перепона для здійснення прагнення українських православних до автокефалії і лежить вона у політичній площині. Константинопольський патріархат – це, насправді, доволі невеличка групка православних греків на своїй матичній території, яка зазнає серйозних утисків і маргіналізації у мусульманському турецькому суспільстві. У ситуації, коли в Туреччині посилюються ісламістські тенденції, а політикою заправляє авторитаристський режим президента Ердогана, патріарх Варфоломій вимушений шукати підтримки у зовнішньому світі. На превеликий жаль, Захід зайняв позицію невтручання у турецькі справи, тим самим, фактично, кинувши Фанар напризволяще. Єдиною силою, яка на сьогоднішній момент, з огляду на політичну ситуацію, здатна вершити і вершить роль буфера між ісламістською Туреччиною і Фанаром є Москва. І в цьому контексті виглядає цілком безпідставним сподівання, що заради прагнень українського корумпованого політикуму і частини православних України, Варфоломій відважиться позбутися Москви як буфера.

Тому, на превеликий жаль, сподіватися на те, що найближчим часом Фанар таки надасть українському православ’ю томос про автокефалію – це наражати себе на чергове розчарування.

Здається, що найближчими десятиліттями ця справа і надалі перебуватиме на рівні ідей, які не знаходитимуть втілення в  реальності. І дуже шкода, що український політикум, вочевидь, не маючи на це серйозних підстав, вирішив скористатися цією непростою і болючою темою для підвищення власних рейтингів. Проте, це не вперше в історії людства коли політика, для своєї користі пробує використати християнську церкву.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

середа, 25 квітня 2018 р.

25.04.2018р. Б. / «Найбільша катастрофа – це катастрофа екології української душі», – Владика Йосиф Мілян під час реквієму до 32-ї річниці Чорнобильської трагедії

23 квітня 2018 року, до 32-ї річниці Чорнобильської трагедії, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового, за участі Преосвященного Владики Йосифа Міляна, Єпископа-помічника Київської архиєпархії, відбувся концерт реквієм.

Звертаючись до присутніх Архиєрей процитував восьму главу з Книги Одкровення Івана Богослова, в якій йдеться про «Зорю Полин»: «Не тому я зацитував ці рядки Святого Письма, – зазначив Владика, – щоби підкреслити український чи світовий фактор. Не тому їх писав Апостол Іван Богослов, – возлюблений учень Ісуса Христа. Слово Боже завжди живе! Воно підтримує, провадить, застерігає, оживляє, дає наснагу. Слово Боже, як Сам Бог, присутнє між нами, дає нам світло в кінці тунелю і мотивацію до морально-етичного життя».

Ведучи далі Владика зауважив: «Сьогодні ми віддаємо шану усім тим, хто рятував українську землю від наслідків Чорнобильської аварії. Ми сьогодні рахуємо збитки, провадимо наукові дослідження на цій землі, пробуємо уявити і підрахувати, які ще наслідки будуть після… Ми усі ще стаємо в ряди тих, які мають боротися з наслідками тої великої української катастрофи. Але найбільша катастрофа – це катастрофа екології української душі. Це непам’ять, забуття… Тому на усіх вас, хто з любові до рідної землі, до народу, нації, до всіх, хто загинув, та живе переживаючи наслідки Чорнобильської аварії, від імені Блаженнішого Святослава, Патріарха Української Греко-Католицької Церкви, закликаємо на усіх вас тут присутніх, та на увесь український народ – Боже Благословення», – наголосив Єпископ.

Джерело:      Прес-служба Київської архиєпархії УГКЦ

вівторок, 24 квітня 2018 р.

24.04.2018р. Б. / Молитва вдячності полеглим за свободу України

В суботу 21 квітня 2018 р. відбулася урочиста академія молитовного вшанування «Памяті Героїв України» яка розпочалася о 9 00 год. молитвою Парастасу яку очолив о. Степан Сус та покладання квітів до могил полеглих Героїв РУВ та Героїв Небесної Сотні на почесному полі поховань на Личаківському кладовищі. До зібраних побратимів та родин полеглих звернувся о. Полікарп, ЧСВВ зі словами співчуття родинам та побратимам за втрату та з заохотою берегти і наслідувати їх світлий приклад життя, адже вони у житті виконали заповіт Христа: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15,13).

Згодом вшанування памяті Героїв продовжив молитовно-мистецький захід у театрі ім. Марії Заньковецької за участю родин Героїв Небесної Сотні та родин загиблих Героїв РУВ та активістів Революції Гідності. Були згадані поіменно полеглі на Майдані та РУВ від Львівщини. Голова Львівської обласної державної адміністрації п. Петро Синютка запевнив що влада піклуватиметься про родини полеглих, і вручив родинам посмертно ордени та медалі. На сцені лунали слова вдячності, памяті та пісні, якими художні колективи Львівщини вшанували память Героїв України. 

Організували захід «Памяті Героїв України» благодійна організація «Спілка Матерів Миру», волонтерські спільноти м. Львова, та воїни-ветерани Львівщини за підтримки Львівської обласної державної адміністрації.

понеділок, 23 квітня 2018 р.

23.04.2018р. Б. / «Ми дякуємо Всевишньому за велич, красу і християнську місію української жінки», — Блаженніший Святослав (+VIDEO)

Ми сьогодні, як Христова Церква, покликані звіщати світові, що Христос воскрес, як це зробили жінки-мироносиці, благовісниці. Адже секрет, який відкрив їм ангел, є секретом кожної людини. Кожен з нас у житті щось шукає. Запитаймо себе: а що я шукаю? Що я шукаю у своїх мріях, у своїх зусиллях, сльозах і у своїй радості? Що є тим базовим, ненаситним прагненням людини, яке вона прагне за всяку ціну втамувати? Це спрага за вічним життям...

На цьому наголошував Патріарх УГКЦ Блаженніший Святослав у своїй проповіді до вірних у неділю, 22 квітня, під час Божественної Літургії у Патріаршому соборі Воскресіння Христового.

«Ви шукаєте Ісуса Христа розп’ятого. Він воскрес. Його немає тут... Ця сторінка Святого Євангелія від Марка, згідно з висновками сучасних богословів, є найстаршим письмовим свідченням про воскресіння Христове. У центрі цієї розповіді ми сьогодні бачимо жінок, які увійшли в історію спасіння, в історію Церкви під назвою “жінки-мироносиці”. Сьогоднішня подія і постать цих жінок є єднальною ланкою між двома подіями, двома протилежностями, одна з яких є начебто досвідом кінця, а друга — досвідом початку», — такими словами звернувся на початку своєї проповіді до вірян Предстоятель УГКЦ.

За його словами, це ті самі жінки, які разом з Йосифом Ариматейським знімали з хреста бездиханне тіло Ісуса. Вони були свідками Його розп’яття і смерті, були учасниками Його поховання. Разом із Йосифом вони намазували Його тіло перед тим, як загорнути в білу плащаницю і покласти до гробу.

Це ті самі жінки, які стають першими учасниками і благовісниками Його воскресіння. Син Божий, який був розп’ятий, у тому самому тілі воскресає з мертвих, і ті самі жінки є свідками того і того. Є три основних слова, які нам допомагають зрозуміти зміст Божого Слова... Жінки прийшли, побачили і вийшли.

Перше слово описує нам дуже цікаві обставини. У той час, коли всі учні розбіглися, тремтіли від страху замкненими дверима, жінки поводяться цілком інакше — ними не керує страх, ними керує щось інше, ними керує любов і повага до того, кого склали до гробу. Жінки не бояться йти до гробу, хоча знають, що там стоїть військова сторожа.

Окрім цього, вони не бояться перешкод, які поставлені на їхньому шляху, бо там привалений великий камінь, який можуть відсунути лише три сильних чоловіки. Вони йдуть, кидаючи виклик усім обставинам.

Цікаво, що коли вони йдуть до гробу, то Марко не говорить, що вони плачуть, що вони налякані. Ні! Вони шукають Ісуса...

Вони вийшли з гробу, з тої межі, яка існує між небом і землею, між життям до смерті і життям у воскресінні. Їх можна назвати першими євангелистами. Вони першими несуть Добру Новину до апостолів. Спочатку жінки бояться сказати про пережите, бо побачили невидиме, сприйняли невимовне.

«Такий самий досвід, який отримали жінки-мироносиці, ми отримали сьогодні у нашій Христовій Церкві, яка оспівує Воскресіння Христове. Ми, як Церква, є спільнотою людей, які покликані не тільки до досвіду страстей чи смутку. Ми є Церква, яка щодня дивиться в обличчя смерті... Христова Церква, в якій ми зараз перебуваємо, як спільнота людей, і яка вірить у воскресіння, покликана перевести сучасну людину від смерті до життя і від землі до небес», — зазначив духовний лідер греко-католиків.

«У цьому святі Христова Церква виспівує та величає красу і велич жінки. Як багато було сказано і написано в історії про жінку! Тепер під впливом різних філософій усі борються за права жінок і їхнє визволення. Проте можна побачити всю велич і красу жіночої природи у Божому Слові, яке сьогодні відкривається. Жінка є тією, якій Всевишній доручив вістку про життя. Жінка є тією, яка приймає у своє єство не тільки вістку, але й реальне, дійсне життя, вона його виношує, над ним чуває, його дає світові. І не тільки вона дає життя земне, дочасне, у своїх дітях, але й також життя вічне, яке подається нам у Божому Слові», — наголосив Глава Церкви.

Архиєрей додав, що один із богословів ХХ ст. говорив, що жінка є релігійним органом людства, яка перша стремить до Бога. Вона була першою, яка впала, а відтак є першою, яка виходить з новим благовісним життям про воскресіння і його несе в собі.

«Ми дякуємо Всевишньому за велич і красу, а також ту християнську місію української жінки, повнота якої сповнюється і відкривається тоді, коли українська жінка передає віру в Бога своїм рідним, близьким і своїм дітям. Я хочу подякувати всім нашим українським жінкам, які справді здійснюють оце покликання у Христовій Церкві — благовіщення Божого Слова», — радісно промовив Глава Церкви.

«Сьогодні я також хочу подякувати за особливе служіння та працю нашим сестрам-монахиням, які все своє життя присвятили благій вістці про воскресіння Христове... У нашій Київській семінарії працюють сестри, які називаються мироносицями. Сьогодні їхнє згромадження святкує особливе свято і тому до них хочу скерувати слова вітання. А всім вам, дорогі жінки, які сьогодні є у храмі, хочу побажати пережити досвід жінок-мироносиць. Дякую, що ви прийшли і сьогодні чуєте, приймаєте це Боже Слово про Воскресіння. Бажаю вам побачити невидиме, глянути в очі вічному життю в храмі. А потім вийти з храму і перетворитися на тих жінок, які євангелізують, наповнюють світ славною вісткою про те, що Христос воскрес!» — наостанок з усмішкою підкреслив Блаженніший Святослав.


неділя, 22 квітня 2018 р.

22.04.2018р. Б. / Немає більшої любові… (+video)

Покладанням квітів і тихою молитвою – це останнє, чим бійці батальйону ім. Кульчицького змогли прислужитися своїм загиблим побратимам. 

Ті слова молитви із вуст суворих воїнів, здавалися голосом, що долинає з самого серця… Зболілого та вимученого непоправною втратою своїх побратимів. Дивлячись на всю містерію вшанування пам’яті загиблих, що перепліталася із духом боротьби, все більше ставало зрозумілим те, що кров героїв – це насіння, яке, падаючи на плідний ґрунт люблячого українського серця, у майбутті дасть щедрий плід свободи у вільній та процвітаючій країні.

Немає більшої любові для християнина, аніж покласти життя своє для друзів своїх (Ів. 15:13) Тож пом’яни, Господи, душі загиблих воїнів там, де всі святі воїни українського народу спочивають.

Господи, Ти сам дав приклад тієї жертвенної любові.  Тож прийми жертву любові воїнів українського народу, гаряче-червоні краплини крові тих, що стали слідом за тобою, на Хресній Дорозі, у боротьбі за Правду Божу на нашій українській землі. Як багряно-рубінове дорогоцінне каміння, перед престолом своїм, прийми кров наших героїв, що зрошують спраглу землю української Голгофи. Пом’яни, Господи, тих, що на Майдані вбиті, тих, що Донецький аеропорт захищаючи загинули, що під Іловайськом та Дебальцево мученицькою героїчною смертю впали. Пом’яни тих, що під Щастям та Слов’янськом, Маріуполем та Широкіне, Авдіїкою й Мар’янкою життя своє жертвували, на шахті “Бутовка”,  “Зеніт” та “Промзона” загинули від ран важких. Всіх знаних та тих, що не пам’ятаємо, пом’яни Милостивий.

Прийми, Господи, кров захисників землі української, що точиться із ран невиліковних, вбитих та смертельно ранених немов із бездонного джерела, на доказ бездоганної любові до ближнього, через зболілі серця материнські. Відпусти їм, Господи, всі гріхи вільні та невільні, осели їх там, де всі святі воїни народу українського перебувають, а криваву жертву їхню прийми їм за покуту. Бо в боротьбу із неправдою, з іменем Твоїм на вустах виступали, і в обороні правди Божої та народу українського для вічної слави Твоєї, голови свої зложили. Всемилостивий Господи, не допусти, щоб жертва їхня була марною, благослови нас на спільну, велику перемогу та краще майбуття української держави під покровом Пресвятої Богородиці. Амінь!


Автор: о. Микола Мединський

субота, 21 квітня 2018 р.

21.04.2018р. Б. / Військові капелани взяли участь у Міжнародній конференції в КНУ ім. Тараса Шевченка

У п’ятницю, 20 квітня 2018 року, військові капелани УГКЦ о. Ростислав Височан та о. Михайло Забанджала взяли участь у Міжнародній науково-практичній конференції «Військове духовенство часів визвольних змагань в Україні (1918-1921рр): погляд через століття».

Професор Патриляк Іван Казимирович, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у своєму слові наголосив на важливості військового капеланства у зміцненні духа військовослужбовців:

“Сьогодні ми спробуємо поглянути на історичне підґрунтя традиції військового капеланства у нашому війську і ще раз переконаємось у великій місії, яку робила і робить Церква для українського народу”.

Отець Ростислав під час свого виступу представив діяльність Департаменту військового капеланства ПК УГКЦ, наголосивши на великій традиції капеланства нашої Церкви. Отець Михайло презентував свою книгу «Лицарі Духа: історія капеланської служби служби УГКЦ XIX- XX ст.”.

Конференцію організувало Міністерство культури України. Проходив захід у стінах Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

пʼятниця, 20 квітня 2018 р.

20.04.2018р. Б. / У Києві відкрили виставку «УГКЦ – час випробувань»

Учора у Києві, у Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбулася презентація виставки «УГКЦ – час випробувань». Очолив захід Глава УГКЦ, Блаженніший Патріарх Святослав.

У відкритті виставки взяли участь також; Преосвященний Владика Йосиф Мілян, Єпископ-помічник Київської архиєпархії, Преосвященний Владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, о. Севастіян Дмитрух, директор Музею митрополита Андрея Шептицького у Львові, Юрій Богуцький, радник Президента України, Андрій Когут, керівник Галузевого державного архіву СБУ, Олександр Лисенко, завідувач відділу історії України періоду Другої Світової війни Інституту НАН України, Іван Ковальчук, Генеральний директор Національного музею України у Другій світовій війні, духовенство Київської архиєпархії та численні відвідувачі музею.

Під час презентації виставки Блаженніший Святослав зазначив, що кожен хто переступив поріг цього музею, пройшов залами, які присвяченні стражданням українського народу: «Кожен з нас пройшовши через ці спомини потрапив сюди, де сьогодні відкривається експозиція присвячена стражданням, свідоцтву, а відтак тому великому скарбу, який має Українська Греко-Католицька Церква – мученики ХХ століття та ісповідники Христової віри».

Патріарх зазначив, що без цієї експозиції, без пам’яті про відважне мучеництво та ісповідництво духовенства та вірних УГКЦ, пам’ять України про ХХ століття не є повною: «Очевидно, що всяка війна, чи Перша Світова, чи Друга, чи та, яку переживаємо сьогодні, приносить велике лихо і страждання. Війна означає сльози, смерть, знищення, розруху… Але страждання, які перенесла УГКЦ, зокрема у ХХ столітті, мають у собі щось особливе. Несуть у собі якесь слово, якесь послання до християн та українців сьогодення».

Ведучи далі предстоятель УГКЦ зазначив, що ці страждання та випробування дали нам нагоду свідчити серед безбожних атеїстичних режимів про Христа. Ці випробування за словами Патріарха, дали можливість свідчити віру у Воскреслого Господа, Який є присутній між нами: «Більшість цих страждань і мук, які були перенесені, це були свідоцтва про єдність Христової Церкви», – наголосив Блаженніший Святослав.

Завершуючи слово Глава УГКЦ зазначив, що саме сьогодні у сучасному Києві ця виставка є дуже потрібною: «Хочу подякувати директору музею і всім працівникам за те, що прийняли цю виставку, за те, що доповнили цю мозаїку пам’яті випробувань та страждань українського народу: «Бажаю усім глибокого переживання, глибокої призадуми над побаченим. Бажаю усім відкрити вухо і послухати, що ці експонати як свідки мають нам сказати… Нехай промовлять до нас ті, які своїми стражданнями наповнили ті речі Божим Духом», – побажав Глава УГКЦ.

Зазначимо, що у даній виставці відтворено головні події на тернистому шляху до відродження Церкви, віддано данину пам’яті священикам і вірянам-греко-католикам.

Акцент зроблено на життєписах греко-католицьких єпископату та священиків, які здійснювали душпастирську діяльність під час радянської та нацистської окупацій Галичини. Незважаючи на широку кампанію з переслідування, залякування, дискредитації греко-католицького духовенства, звинувачення у зв’язках із націоналістичним підпіллям, духовні отці забезпечили існування Церкви в надскладних історичних обставинах, зберегли можливість для своїх вірних здійснювати релігійні практики, рятували євреїв під час нацистської окупації, надавали допомогу повстанцям.

Зібрані по крихтах науковцями музею під час численних відряджень оригінальні матеріали, є свідченням глибокої християнської віри та незламної відданості своїй Церкві й народу. Дотепер вони ретельно приховувалися в родинних напівзакритих особистих колекціях.

Унікальні артефакти митрополита Андрея Шептицького та о. Клименнтія Шептицького, патріарха Йосифа Сліпого, владики Володимира Стернюка та інших для експонування надані з фондів Музею митрополита Андрея Шептицького Львівської архиєпархії УГКЦ директором о. Севастіяном Дмитрухом. На виставці представлені документальні свідчення з Галузевого державного архіву Служби безпеки України та Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

четвер, 19 квітня 2018 р.

19.04.2018р. Б. / Військовий комітет НАТО у храмі українських воїнів

18 квітня Голова Військового комітету НАТО генерал Петер Павел разом із представниками Комітету відвідав Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла Львівської архиєпархії УГКЦ.

Перш за все іноземна делегація вшанувала пам’ять воїнів, що віддали своє життя на фронті РУВ. Окрім цього, гості ознайомились із життям та діяльністю військового храму, процесом його реставрації. Отець Степан Сус, настоятель храму, провів для Комітету екскурсію та розповів, чим зараз живе військова святиня Львова та чим вона важлива для наших воїнів.

«Ми сьогодні є тут, тому що ми поруч з вами у цих непростих моментах життя вашої країни», – сказав Голова Військового комітету НАТО генерал Петер Павел під час відвідування Гарнізонного храму.
 

середа, 18 квітня 2018 р.

18.04.2018р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (9.04– 15.04)

У середу, 11 квітня, у Києві вперше відбулася офіційна тристороння зустріч Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава з представницями Ліги греко-католицьких жінок України та Ліги католицьких жінок Канади. Захід провели у форматі «зустріч-знайомство» з метою розробки планів на майбутнє, а також з'ясування, як сторони бачать розвиток своєї продуктивної співпраці. Загалом Предстоятель поділився своїм баченням діяльності Ліги, а особливо тим, як саме Ліга католицьких жінок Канади може допомогти своїм колегам в Україні.

У четвер, 12 квітня, у Ватикані повідомлено, що Святіший Отець Франциск дав свою згоду на канонічне обрання Синодом єпископів УГКЦ священика Петра Лози, ЧНІ, дотеперішнього адміністратора парафії святих Петра і Павла в Чернігові (Київська архиєпархія), єпископом-помічником Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ, надаючи йому титулярний осідок Паніо (Panio).

На Святоюрській горі відбулася робоча зустріч Високопреосвященного Архиєпископа і Митрополита Львівського владики Ігоря з Координаційною радою з питань нової євангелізації Львіської Архиєпархії. Члени координаційної ради розповіли владиці про план заходів на найближчий період, а також говорили про необхідність Центру нової євангелізації, для кращого втілення актуальної стратегії УГКЦ “Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом”.

В п’ятницю, 13 квітня, молодіжна спільнота Архикатедрального Собору УГКЦ Тернополя «Діяння Апостолів» провела молитовну акцію за єдність, мир та спасіння України. Ініціатива стартувала з благословення Архиєпископа і Митрополита Тернопільсько-Зборівського Василія (Семенюка). В рамках молитовного заходу, кожного 13 числа місяця молодь збиратиметься на площі Героїв Євромайдану та молитиметься за мир в Україні. В майбутньому провідниками молитви вервиці на акції будуть різні молитовні спільноти парафій міста Тернополя.

Із 13 по 15 квітня військовий капелан Гарнізонного храму ЛА УГКЦ, а також настоятель храму Архистратига Михаїла Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного, отець Андрій Хомишин, відвідав Схід України. Поїздка захопила два населенних пункти – Авдієвку та Волноваху. Там перебувають батальйони воїнів, якими опікується Гарнізонний храм. Окрім пасочок, які передали військовим храми Львова, отець-капелан провів також і Літургію для військових підрозділів.  Опісля відвідин бійців отець із помічниками завітав до сімей воїнів та привіз їм смачні та потрібні гостинці – усе, що потрібно для святкового столу.

У неділю, 15 квітня, в Івано-Франківську установу покарань №12 завітав п.Олег Чихарівський із презентацією “Мученицький шлях блаженного священномученика Василія Величковського”, покровителя пенітенціарного капеланства УГКЦ. Після спільної молитви п. Олег ознайомив в'язнів та пенітенціаріїв з життям та служінням блаженного та урочисто передав мощі блаженного священномученика Василія, які попередньо були вкладені в дерев'яний хрест, для молитовного вшанування у каплиці установи. Опісля усі присутні отримали благословення мощами, під час якого кожен мав нагоду до них прикластися та отримати образок блаженного Василія на згадку про цю подію.

Пропонуємо до Вашої уваги:
19 квітня 2018 року об 11.00, у головній експозиції Національного музею історії України у Другій світовій війні (вул. Лаврська, 27) відбудеться презентація виставки «УГКЦ – час випробувань». Музейними засобами відтворено ключові події на тернистому шляху до відродження церкви, віддано данину пам’яті священикам і вірянам-греко-католикам.
Рух “За тверезість життя” УГКЦ  запрошує 28 квітня на VII Всецерковну прощу “Дорогою зцілення” до Унівської Святоуспенської Лаври. Проща присвячена молитві за утвердження українського народу в чесноті тверезості. В наш час кожен повинен усвідомити, що ми потребуємо душевного очищення, визволення від ворогів видимих і невидимих, а найперше від страшного зла – духа пияцтва і алкоголізму!

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 17 квітня 2018 р.

17.04.2018р. Б. / Фронтовий Великдень (+VIDEO)

Воскресіння Христа – Воскресіння українського духу

Що спільного між Христом і Українським воїном? Що поєднує біблійні події та наші жорстокі фронтові будні? –  напевно спитаєте ви. В першу чергу це український воїн, що став на захист свого народу во ім’я Перемоги і торжества Божої Правди на українській землі, свідомо чи на рівні підсвідомості наслідує Христа у любові та жертовності.

Як і в ті далекі біблійні часи, коли вже здавалося через амбіції та гріховність шлях до Небесної Батьківщини людству закритий остаточно, навіть обіцяного Месію не сприймають, розпинають на хресті. Але ж Христос приймає терпіння і хресну смерть заради життя і спасіння цілого людства. Тож своїм Воскресінням долає смерть і перемагає диявола, тим самим відкриваючи двері до Царства Божого.

Так і в наш час, коли вже здавалося що український дух на сході України загарбник знищив остаточно, коли вже думалось, що звичай і традиція нашого народу в цих славних, козацьких степах це майже забута давня історія… І ось через кроваву відкупительну жертву нашого воїнства на українській Голгофі воскресає український дух, батьківська земля породжує нових Героїв. Відновлюється козацька слава – слава України.

Тож від поста до поста, від позиції до позиції, освячуючи Великодні кошики (насправді кошиками слугують або фронтові гальма, або ящики з-під набоїв) та паски, ділимося із воїнами Великодньою радістю.

Христос Воскрес у темному кам’яному гробі – 
Україна Воскресла у наших із вами серцях!

Шлях єднання


понеділок, 16 квітня 2018 р.

16.04.2018р. Б. / «Поминаючи загиблих мусимо пам’ятати і живих», — Глава УГКЦ під час Панахиди за ліквідаторами Чорнобильської АЕС

Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав відслужив 15 квітня 2018 року в Славутичі Панахиду за загиблими ліквідаторами вибуху на Чорнобильській АЕС.

«Сьогодні, — зазначив Глава Церкви, — в Україні є поминальний день, поминальна неділя, коли віруючі люди на восьмий день після Пасхи спішать відвідати могили своїх покійних: рідних, близьких, знайомих, аби на їхніх гробах заспівати, шо Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував».

«Ми сьогодні після освячення храму теж спішимо сюди — до серця міста Славутича, аби заспівати пісню воскресіння Героям, які своїми грудьми закрили Україну від вбивчої радіації після знаної на весь світ трагедії на електростанції», — зауважив Предстоятель.

Вдивляючись у їхні обличчя, відзначив Блаженніший Святослав, ми справді відчуваємо, що їхній подвиг мав колосальне значення. «Не тільки тому, що віддавши своє життя, вони дарували можливість жити нам. Ми знаємо, що жертва ліквідаторів цієї катастрофи спричинила величезні геополітичні зміни на цьому клаптику колишньої радянської тюрми народів. Завдяки жертві цих героїв Радянський Союз отримав останній смертельний удар і розсипався. Так, як розсипався цей реактор. І постала вільна незалежна Україна», — вважає Глава УГКЦ.

Ми сьогодні мусимо пам'ятати про цих героїв, наголошує архиєрей, бо завдяки їм ми живемо, завдяки їм ми є вільні і завдяки їм ми маємо вільну і незалежну державу. 

«Пам'ятаючи про тих, які віддали свої життя і відійшли по вічну нагороду до Господа, ми мусимо теж і пам'ятати живих. Тих, які живуть у тому місті. Тих, які знані сьогодні як ліквідатори, які страждають на тяжкі хвороби, але дуже часто є забутими», — наголосив духовний лідер греко-католиків.

«Хочемо сьогодні згадати перед Богом усіх тих, завдяки кому Україна жива. Ми хочемо молитися про вічне життя для усопших. А також про здоров'я і благословення Боже для живих. Щоб одні і другі почули себе любленими своїм народом, своєю державою і своєю Церквою», — побажав Глава УГКЦ.

Панахиду з Предстоятелем Церкви співслужили священики з Київщини, Франківщини, Львівщини та Чернігівщини. Зокрема, у поминальній молитві взяли участь: о. Петро Лоза, ЧНІ, декан Чернігівського протопресвітерства о. Роман Пушка та душпастир Славутицької громади УГКЦ о. Юрій Логаза.

неділя, 15 квітня 2018 р.

15.04.2018р. Б. / VII Всецерковна проща “Дорогою зцілення” до Унева

Рух “За тверезість життя” УГКЦ запрошує
28 квітня на VII Всецерковну прощу “Дорогою зцілення” до Унівської Святоуспенської Лаври

 Проща присвячена молитві за утвердження українського народу в чесноті тверезості. В наш час кожен повинен усвідомити, що ми потребуємо душевного очищення, визволення від ворогів видимих і невидимих, а найперше від страшного зла – духа пияцтва і алкоголізму!

Всечесні Отці, дорогі брати і сестри, ми можемо нарікати на життя кожен день, можемо звинувачувати у своїх  бідах усіляких недругів, можемо кожного року творити революції чи просто чемно ходити на вибори, але ми ніколи, чуєте, ніколи не позбудемося тавра знедоленої нації допоки нами буде правити він, цей злий демон алкоголізму, пияцтва та всякого зловживання! Пам’ятаймо про це!

Справа навіть не в тому, що він убиває рідну нам людину, а в тому, що вбиває душу! Що можемо дати взамін за неї?  Є душа – є ми, великий український народ з вірою в Бога у своєму серці! Коли ми втрачаємо душу, то стаємо сірою масою, якою зручно управляти, над якою можна насміхатись, топтати, нищити… Зрештою і нам самим буде байдуже, адже тоді перетворимось на “живих трупів”, які прагнуть тільки одного -“водкі, калбаси і зрєліщь!”

Наше суспільство потребує змін, які кожен повинен розпочати з себе. Чекаємо на прощі всіх небайдужих до порятунку українського народу, бажаючих подолати залежність, рідних та близьких узалежнених людей.

Будьмо тими, котрі вірують в Бога і хочуть жити, а не навпаки! Бо направду, ми варті того, щоби бути!

 о. Ярослав Стеф’юк, Голова Руху “За тверезість життя”

Довідки за телефоном: 0968534604

субота, 14 квітня 2018 р.

14.04.2018р. Б. / Цей день в історії Католицької Церкви: хрестоносці здобули Константинополь

13 квітня 1204 року в результаті Четвертого хрестового походу хрестоносці здобули штурмом столицю Візантійської імперії – Константинополь. У 1198 році Папою Римським став Інокентій ІІІ, який вважав організацію нового хрестового походу своїм першочерговим завданням. Незважаючи на те, що запал щодо хрестових походів уже починав згасати, на заклик Папи зібралися воїни з Франції, Італії та Німеччини. Щоб вирушити на Святу Землю, потрібен був флот, і його надала Венеція. Проте сума, яку хрестоносці мали заплатити за переправу, виявилася для них завелика, і тоді сенат Венеції запропонував їм змінити маршрут, виступивши проти Константинополя, а не на Єгипет, як було спершу задумано. Це пояснювалося давнім економічним протистоянням Венеції та Візантійської імперії. Дож Венеції Енріко Дандоло мав і особисті мотиви – під час торгової місії у столиці Візантії його заарештували й осліпили.

Після кількох років бойових дій хрестоносці взяли Константинополь в облогу в листопаді 1203 року. 12 квітня 1204 року імператор Алексій, бачачи безвихідь ситуації, втік із міста, а наступного дня туди ввійшли хрестоносці. На руїнах знищеної Візантійської імперії постав ряд нових державних утворень, серед яких була й заснована хрестоносцями Латинська імперія. Вона проіснувала з 1204 до 1261 року.

Павло Зінченко

Джерела: КМЦ

Воїни Христа Царя

пʼятниця, 13 квітня 2018 р.

13.04.2018р. Б. / «Свідчімо віру словом, ділом, молитвою, цілим нашим життя», - Владика Димитрій (Григорак), ЧСВВ - Єпарх Бучацький

10 квітня 2018 р. Б., у Світлий вівторок, Єпарх Бучацький Владика Димитрій (Григорак), ЧСВВ очолив Архиєрейську Божественну Літургію в монастирі Отців Василіян, що у Чорткові.

«Ісус живий і хоче мати з нами контакт. Чи ми готові чути, що Він нам відповідає на нашу віру? Віра з почутого краще сприймається ніж з прочитаного. Але може бути і навпаки, що людина говорить про Бога, а ділами відпадає від Нього, дає згіршення. Вважаймо, як ми живемо!», - підчас проповіді наголосив Владика Димитрій.

Заохочуючи плекати віру в собі і в дітях владика сказав: «В усі часи нашу віру переслідували, нищили, але це нормально, бо тоді віра є випробувана. Якщо віра пропаде, світ знищиться. Бути добренькими - це не християнство, треба мати відвагу говорити правду. Свідчімо віру словом, ділом, молитвою, цілим нашим життям».

четвер, 12 квітня 2018 р.

12.04.2018р. Б. / «Битва за Україну – це там, де українець хоче жити вільно й гідно» – капелан морпіхів Андрій Зелінський

Два дні кореспондент Радіо Свобода супроводжував капелана Андрія Зелінського під час його обходу передових позиції морської піхоти на полях та в посадках біля селища Водяне, що під Маріуполем. На кожній з них отець Андрій проводив коротку проповідь (хоча це радше можна назвати психологічними та мотивуючими лекціями), спілкувався з вояками, вислуховував, радив.

Пробувши якийсь час на одній позиції, ми йшли далі стежками крізь заміновані поля і посадки, на наступну в лінії оборони морпіхів. На одній з позицій ми потрапили під кулеметний обстріл, довелося падати на землю та ховатися. Після чергового обходу позицій ми записали з капеланом окрему розмову про військове капеланство, морську піхоту та роль армії у сьогоденні та в майбутньому України.

– Отче, чому в окопах немає невіруючих?

– Мені здається, вони існують в українському суспільстві, відтак вони існують і в окопах. Доволі часто в українському публічному просторі можна натрапити на фразу про те, що на війні або в окопах невіруючих немає, але я завжди спростовую це. І після чотирьох років перебування на війні, я кажу, що вони існують в українському суспільстві, і я їх зустрічав таки на передку. Передова – це такий собі зріз того, що відбувається у широкій великій Україні.

Єдине, про що я завжди говорю, коли ставлять це запитання, – людина, коли потрапляє в ситуацію бойових дій, на передову, дійсно доволі часто радикально змінює систему своїх цінностей, пріоритетів.

І тут з’являється запитання про сенс життя, про призначення людини, чому вона тут. Людина чекає чогось більшого та ширшого, ніж саме життя. Вона намагається знайти якийсь зміст у хаосі та безладі, яким є війна.

Тому, чи існують атеїсти на фронті? Напевно, існують, вони існують в Україні. Чи існують люди, які ні в що не вірять на фронті? Напевно, ні. Бо без цінностей на передовій вижити важко. Точно це люди, які у щось вірять.

Я зазвичай якось намагаюся допомогти, аби кожен боєць відчував віру в себе, у те, що він здатний на більше, здатний на добро, здатний справді бути воїном, захисником і справжнім побратимом.

– У чому особливість морської піхоти?

– Перш за все, слід зазначити, що це чи не найбільш притаманний Україні рід військ. Ми говоримо про походи князів, про їхні амфібійного типу операції десь у гирлі Дунаю ще тисячоліття тому.

Ми говоримо про те, як формувалися запорожці, і, знову ж таки, які операції їм доводилося робити. Адже запорожці – це класичний приклад морської піхоти. Зрештою, ми говоримо про значення, яке надавали морській піхоті архітектори Української Народної Республіки. Про один з перших наказів гетьмана Скоропадського, з усвідомленням того, що берегова смуга – це одна з важливих компонентів національної безпеки, а відтак обороноздатності Української держави.

Отже, у нашій військовій культурі ми говоримо про воїнів трьох стихій: повітря, землі, моря. Ми говоримо про певний дух, який підштовхує людину рухатись вперед, досягати перемоги за будь-яких обставин.

У клятві морського піхотинця дуже чітко зазначено, що не залишаємо своїх не лише на полі бою, але також і після того, коли люди повертаються у цивільне життя. Ми говоримо про певне братство, братство воїнів. Під воїнами завжди розумію людей, відданих перемозі у будь-якій сфері життя, людей, які знають, навіщо вони у цьому світі, мають мету і готові за неї боротися до кінця. Бо саме таких нам треба для того, аби сучасна Україна відбулася остаточно.

Морській піхоті, власне, притаманні система цінностей, сукупність традицій, які виражають ті цінності, певний тип відносин. Коли ми говоримо про військо назагал чи про морську піхоту зокрема, ми говоримо про певний соціальний колектив. І соціальна дійсність – це завжди певні відносини. Відносини поміж людьми вибудовуються на основі відповідних цінностей.

У морській піхоті честь, відвага, відданість – три ключові цінності, на основі яких має вибудовуватися ціла логіка відносин. У першу чергу, як будь-який рід військ і, зрештою, кожен бойовий підрозділ морської піхоти зорієнтований на ефективне виконання завдань за призначенням. Саме для цього існує армія. Для того, аби забезпечити обороноздатність держави, аби захистити її від зовнішньої агресії, аби Україна залишалась незалежною, а відтак могла також розвиватися і забезпечити гідне життя для своїх громадян.

Честь. Людина, яка живе на основі певних принципів, розуміє, що життя має зміст, має смак тоді, коли живеш відповідно до певних принципів, коли вимагаєш від себе чогось більшого, коли є якісь цінності, які орієнтують тебе у твоїх стосунках з іншими людьми.
Відвага – коли людина не боїться вилазити з окопу чи з власної зони комфорту, аби досягти кращого варіанту себе чи кращого варіанту нашого суспільства. Зрештою, говоримо про людину творчу. Ми потребуємо творчості у нашому суспільстві, але творчості не існує без відваги.

Люди, які навчилися відваги тут, на передовій – у нас є багато прикладів, коли, повертаючись у мирне повсякдення життя, вони не складають рук, а творять нову країну у різних царинах суспільного та державного життя.
Відданість. Перемоги не досягне той, хто виліз з окопу, якщо йому забракне відданості перемозі. У нашій класичній українській літературі, як правило, дуже трагічні, драматичні історії. Такою була наша історія, таким було наше життя, там дуже мало історій успіху. Саме тут, на передовій, у зоні бойових дій ми бачимо людей, які, попри всі можливі виклики, залишаються відданими перемозі.
Мені доводилось доволі часто зустрічати стільки прекрасних людей упродовж чотирьох років війни, тому що вони були людьми цінностей, людьми честі, були відважними людьми та залишились людьми відданими. Вони уможливлюють майбутнє для нашої країни.

Морська піхота – це школа життя, але це школа, яка продукує певний характер, певний стиль і певний погляд, певне ставлення до життя, до себе і до тих, хто тебе оточує. Це школа життя, яка допомагає змінювати цю країну. Тому що бути морським піхотинцем – це бути людиною певних вищих моральних якостей, яка вимагає від себе чогось, яка не лише про це говорить, але й демонструє це тихим і спокійним, відданим служінням своєму народові.

Часто кажу про морську піхоту, що йдеться про той рід військ, де людина формує в собі, викарбовує десь глибоко в серці, воїна, характер воїна. Бути воїном – це щось інше, ніж бути військовослужбовцем.

Військовослужбовець – це юридичний статус, це обов’язок громадянина перед державою. А воїн – це тип характеру, те, як людина дивиться на світ і як вона відповідає на виклики, з якими у цьому світі їй доводиться зустрічатися. Це те, як вона творить себе і світ навколо себе. Відтак дуже важливо, аби Збройні сили стали цією школою життя, колискою, з якої потім виходять у ширшу країну люди, віддані перемозі над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. Люди, які готові боротися до кінця для того, аби країна, за яку так багато вже українців віддали своє життя, стала колись дійсністю.

– З якими проблемами стикаються військові капелани у сучасній українській армії?

– Найбільший виклик капеланові Збройних сил України, – а ми вже можемо говорити як про штатну одиницю, професію, яка з’явилась в Україні з 2017 року, – чи не найбільший виклик – те, що суспільство, як і армія, мені здається, досі не дуже добре розуміє, хто такий військовий капелан. Широкого резонансу ця тема набула під час бойових дій в Україні, з початком війни.
Але насправді військове капеланство притаманне розвиненим вже військовим культурам впродовж століть. Воно також існувало в Україні в Збройних силах, в інших силових структурах ще задовго до початку війни.

Ідеться про те, що в Україні, напевно, самі капелани до кінця не розуміють, а що робити після того, коли закінчується війна, як бути капеланом у мирному повсякденні, як бути капеланом, коли бригада чи інший бойовий підрозділ повертається на ППД. Для мене дуже важливо, щоб у нашій державі сформувалося професійне капеланство.

Отже, йдеться про, у першу чергу, священнослужителя, про особу духовну, яка до кінця лишається особою духовною і яка ділиться тим духовним багатством, здобутим впродовж своєї особистої формації, впродовж власного вишколу.

Ідеться також про систему цінностей, про життя відповідно до тієї системи цінностей, щоб цим можна було ділитися в умовах не лише війни, не лише передової, але й в умовах військової культури.

Отже, йдеться про зустріч двох культур, про дуже збагачуючу зустріч двох культур. Культура духовна, яка проникає у культуру військову для того, щоб там зміцнити цінності.

Без цінностей Збройні сили стають загрозою для людини, для держави, для українського суспільства, зрештою. Військо – це те середовище, де люди йдуть захищати, йдуть заради перемоги, заради свободи, та можемо далі перелічувати усе те, чим ми пишаємося, чим дорожимо, що творить наш народ, нашу історію.

Коли цінності зникають з армії, залишаються люди зі зброєю в руках, і це, як правило, завжди небезпека цивілізації та людському суспільству.
Ще одна серйозна небезпека капеланів сьогодні – професійний підхід до військового капеланства, а не просто відповідь на породжені бойовими діями виклики. А друге, коли ми говоримо про професійне фахове капеланство, це є завжди, я казав про зустріч цих двох культур, це спроба у зв’язку зі ще недостатнім розумінням феномену військового капеланства в пострадянському українському суспільстві, коли ми говоримо про Сполучені Штати Америки, до прикладу, це вже інститут, який триває понад двісті років. Коли ми говоримо про будь-яку європейську країну, цей інститут триває там теж протягом століть.

А в українському суспільстві все ще існує дуже серйозна загроза, коли представники військового командування, зрештою, не до кінця розуміють, що це і намагаються якось секуляризувати, адже доволі часто розглядають священика як просто держслужбовця, чиновника або просто працівника Збройних сил України.

На жаль, це доволі часто трапляється з боку працівників відділу морально-психологічного забезпечення. Вони ще не вміють розмовляти культурою духовною, їм бракує категорій. У той час як духовенство, мені здається, робить доволі такий прогрес у плані інтеграції в культуру військову. Культура військова у пострадянському українському суспільстві все ще не готова до кінця зрозуміти роль капелана. Приклади секуляризації або лаїцизації, коли є певні звертання до священиків, які починають опускати та зводять лише до ім’я і по-батькові, дуже цивільного формату відносин.

Працівник Збройних сил України – це юридичний статус, але священика, який прийшов для того, щоб збагатити тим, чим має, своїм багажем, якщо комусь він виявляється корисним, – а практика показує, що корисним виявляється... І запит цей існує в українському суспільстві, в українській армії. Тому є брак цього розуміння місця капелана з боку представників державних структур, зокрема у війську.

– Які поради ви можете дати, аби врятувати бійців від вигорання на війні?

– Один з дуже ефективних механізмів запобігання вигоранню, а зрештою, також запобігання розвитку посттравматичного синдромного розладу згодом – допомогти бійцю зрозуміти, навіщо він тут, де він сьогодні знаходиться. Отже, допомогти відшукати певний сенс у тому, що відбувається.

У морській піхоті ми часто кажемо, що морпіх – воїн, захисник, побратим. Це три важливі виміри ідентичності морського піхотинця, які дозволяють пам’ятати про ті цінності, які допомагають йому бути справді воїном, людиною, яка живе заради перемоги у будь-яких обставинах. Справді захисником свого народу, своєї країни. Разом із тим, справжнім побратимом, тим, який дійсно в умовах, у яких доводиться жити, не лише пам’ятає про себе, але й уміє брати відповідальність за того, хто поряд.
Ми часто кажемо, що у морській піхоті навіть один у полі воїн, але перемога – це завжди досягнення команди, завжди досягнення спільне.

Отже, зміст, сенс того, що відбувається в житті морського піхотинця, зрештою, будь-якого воїна, у зоні бойових дій, дає сили. Для того, щоб був сенс, мусить бути чітко сформована система цінностей, на яких вихований воїн, на яких сформований захисник, на яких живе і вступає у повсякденну взаємодію з іншими бійцями кожен військовослужбовець. Отже, йдеться про систему цінностей, які творять воїна, захисника і побратима.

– З чим зазвичай до вас звертаються матроси морської піхоти? І що ви їм радите?

– Це дуже індивідуально, спектр запитань важко визначити. У когось з’являються проблемні питання в родині, й він звертається. Це дуже широкий спектр питань, і дуже важко сформувати певну парадигму чи єдину концепцію, із чим звертаються.

Хтось може зателефонувати пізно вночі, хтось напише зранку, хтось просто поспілкуватись про якісь цінності, про традиції морської піхоти. Хтось про щось дуже родинне, інтимне. Хтось про питання власне релігійні, хтось із проханням бути охрещеним, повінчати. Хтось приходить до сповіді.

Ми щойно говорили про проблеми, з якими можуть зустрітися капелани в сучасних Збройних силах України, і я назвав кілька проблем із боку ставлення Збройних сил, або державних структур, до духовенства. Так от проблема, яка може виникнути у капеланів, – це інколи ще й неготовність відповідати на такий широкий спектр, широке поле зацікавленостей, інтересів, запитань, з якими звертаються військовослужбовці.

Отець Андрій розповідає морпіхам на передовій історію про одного із грецьких героїв Троянської війни –​ Філоктета:

У цьому плані ми з вами говоримо про необхідність для капеланів інтегруватись не лише у військову, а й у сучасну культуру також. Якщо ми говоримо про підрозділи морської піхоти, це дуже молодий особовий склад. І, відповідно, дуже ідеалістичне, ціннісне, прогресивне суспільство. Капеланові у таких умовах треба працювати над собою, вчитися, уміти слухати, почути. Але для того, аби адекватно відповісти, треба бути на рівні, постійно наздоганяти цю сучасну молодіжну культуру, в якій він себе знаходить, прийшовши у бойовий підрозділ.

Разом з тим, ми говоримо з вами про воєнну культуру, про культуру бойову. Коли говоримо про морську піхоту, говоримо про рід військ, який має тривалу глобальну універсальну військову культуру зі своєю специфікою у нашій вітчизняній історії.

Але це культура, яка формує в житті окремо морського піхотинця низку цінностей. І це надважливо. Дуже хочеться, щоб командування Збройних сил усвідомило, наскільки важливим механізмом у формуванні держави, українського суспільства є Збройні сили.

Тому що люди, які проходять крізь Збройні сили, а на сьогодні ми говоримо про сотні тисяч наших громадян, зрештою, навіть після того, як спливає термін військового контракту чи попередньо термін мобілізації військовослужбовців, повертаються у цивільне життя, і це їм творити цю країну. Війна за Україну, битва за Україну – це не лише «нуль». Битва за Україну – це там, де українець хоче жити вільно й гідно, де він бореться за певну систему цінностей. Цього слід, у першу чергу, навчати у Збройних силах.


Андрій Дубчак