11.09.2012р. Б. / «Екуменічне» рішення Синоду Білоруської православної церкви Московського патріархату

На своєму засідання 03 вересня цього року Синод Білоруської православної церкви на пропозицію архієпикопа Гурія, управляючого справами Білоруської православної церкви Московського патріархату, офіційно постановив встановити в БПЦ 6 грудня щорічне заупокійне молитовне поминання Іосіфа Сємашко, Васілія Лужінского і Антонія Зубка за їхні старання по «воз’єднанню» греко-католиків з РПЦ проведене царськими штиками у 1839 році. Кожного ж 25 лютого БПЦ святкуватиме церковно це «воз’єднання».

 

Історичне довідка: Московський цар Микола І відразу по вступі на престіл Московського царства наклав великі обмеження на Греко-Католицьку Церкву на українських та білоруських  землях, які знаходилися під його владою. Відкрита розправа розпочалася над греко-католиками у 1831 році, після невдалого польського повстання. Першими зазнали репресій отці Василіяни, які ще в 1772 році нараховували 1235 ченців на цій території. У 1832-му влада Російської імперії ліквідувала їхні згромадження. Тоді ж було закрито всі католицькі школи та семінарії, а так звану «греко-з'єднану» (термін греко-католики був упроваджений в Австро-Угорщині) церковну Колегію підпорядкували православному Святійшому Синоду.

 

У 1837 році три єпископи-апостати: Сємашко, Лужинський та Зубко - звернулися до духовенства. Вони вимагали погодитися на перехід їхніх парафій на православ'я та підписатися під відповідним актом. Невдовзі понад 160 «упорствующих» священиків депортували в Сибір. Проте справу «возз'єднання» ускладнив старенький митрополит Йосафат Булгак, який, перебуваючи у Петербурзі, категорично відмовився від ліквідації унії. Лише його смерть у 1838 році відкрила шлях до «возз'єднання». Урочисті похорони та могила при монастирі Олександра Невського, де ховали православних митрополитів, мали б стати для народу свідченням, що Булгак у кінці життя нібито перейшов у московське православ'я.

12-13 лютого 1839 року в Полоцьку відбувся «собор» Унійної церкви. На ньому троє єпископів-апостатів та 21 представник вищого духовенства, яких «переконали» приєднатися до московського православ’я, кого репресіями, а кого підкупом, затвердили «Синодальний акт» про «повернення до православ'я». Втім останнього удару по Унійній Церкві в Росії було завдано в 1875 році. Тоді ліквідували Холмську єпархію, яка розташовувалася на території так званого «Варшавського князівства». Святі Пратулинські мучениками були лише одною невеликою групою жертв царського терору проти греко-католиків.

Джерело:   Воїни Христа Царя

31.08.2012р. Б. / БРАТОЛЮБІЄ: «Без убійства тут не обійдеться», – у Хмільнику православні погрожують католикам

На Вінниччині у Хмільнику православні віряни на чолі зі священиком протестують проти зведення каплички греко-католиками. Про це йдеться у сюжеті ICTV. 

Джерело:    КРЕДО

23.08.2012р. Б. / Для багатьох очевидною є злоба, якою позначений наш час, - архиєпископ Джозеф Гарріс

 

Допомогти країні звільнитися від бід, яких вона зазнає, починаючи від корупції та насильства. З таким закликом до державних лідерів та громадян Тринідаду і Тобаго – острівної країни поблизу Південної Америки – звернувся Високопреосвященніший Джозеф Гарріс, Архиєпископ Порт-оф-Спейн, столиці країни, з нагоди святкування 50-річниці незалежності, здобутої 1962 року.

 

Промовляючи до тисяч вірних, що зібралися на спеціальне подячне Євхаристійне богослуження, ієрарх не оминув проблемних моментів актуального суспільно-політичного становища в країні. «Нам подобається називати себе “народом веселки”, але дозвольте мені, з усією повагою сказати, що ми дуже далекі від цієї дійсності; найбільше йдеться про прагнення, які здійсняться лише тоді, коли ми зробимо необхідні для цього кроки», – сказав єпископ під час проповіді.

 

Архиєпископ Гарріс пригадав, що так званий «Ювілейний рік» в Старому Завіті, що випадав раз на 50 років, був нагодою для зміни стосунків, що випливали з прощення, відпущення боргів, повернення закладених земель. В цьому сенсі, за словами ієрарха, після 50-ти років небагато причин, щоб ликувати. «Для багатьох очевидною є злоба, якою позначений наш час: кровопролиття, нечуване насильство, приниження та зловживання жінок та дітей, неконтрольована корупція у фінансовому секторі», – сказав він, додаючи: «З цього зла не звільняються на словах, що ми, громадяни Тринідату і Тобаго часто й охоче робимо, але через наше життя, наш спосіб буття та виховання дітей. Зміни неможливі доти, доки не змінимося ми», – зазначив Архиєпископ столиці Тринідаду і Тобаго, закликаючи присутніх на богослуженні політичних лідерів до «щирої любові своєї батьківщини», яка ґрунтується на істині.

 

Колишня британська колонія Тринідад і Тобаго став республікою 1962 року. Католики становлять приблизно третину населення, яке в більшості складається з потомків африканських рабів та індійських іммігрантів. Тому, другим за кількістю визнавців є індуїзм, за яким слідують інші християнські конфесії та іслам.

Джерела: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

26.06.2012р. Б. / ВООЗ інструктує, як убити дитину

 

Всесвітня організація охорони здоров'я опублікувала шокуючі рекомендації в інструкції щодо аборту.

«Вражаючою наукою» назвав глава американських захисників життя з Міннесоти, видану Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) інструкцію, яка описує різні методи ефективного аборту на різних етапах розвитку дитини до її народження.

Йдеться про друге питання інструкції «Безпечний аборт: технічне і стратегічне керівництво системи охорони здоров'я», яка спочатку з'явилася 2003 року. Виконавчий директор організації pro-life Minnesota Citizens Concerned for Life (MCCL) Скотт Фішбах застерігає, що насправді це інструкція з убивства жінок та їхніх ненароджених дітей, особливо в країнах, що розвиваються. «Деякі з рекомендацій, це визнає сама ВООЗ, оперті на скупому доказовому матеріалі. Вони дуже ризиковані та смертоносні», – додав він.

 

Активіст визнає, що протягом багатьох років ВООЗ надавала підтримку мільйонам людей, допомагаючи захистити і покращити їхнє життя, але публікуючи ці «вбивчі вказівки, щоб досягти прогресу і сприяти абортам, організація стала на протилежний бік».

Інструкція містить чотири основні теми: оціночні дані про небезпечні аборти у світі, найновіші рекомендації для проведення абортів, рекомендації щодо розширення доступу до абортів та консультації з питань політики і законодавства. Хоча останній аспект не має нічого спільного з медичними проблемами, ВООЗ дійшла висновку, що ці питання є важливими, щоб дозволити введення абортивного права, особливо для молодих жінок.

 

Активісти pro-life вже давно стверджують, що дані про зростання кількості небезпечних абортів у світі, що здійснюються за межами лікарень і клінік – які подає ВООЗ – сумнівні. На основі аналізу даних з декількох країн, що розвиваються, прихильники вбивства ненароджених дітей повторюють знайомий аргумент, що заборона на аборт є серйозною загрозою для життя і здоров'я жінок.

 

Захисники життя доводять,  що через відсутність відповідних доповідей і неточності статистичні дані ООН про смертність серед жінок сильно завищені. Вони зазначають, що абортивне лобі часто використовує перебільшені та неточні дані для того, щоб спонукати прийняття конкретних положень, які б легалізувати вбивство ненароджених дітей. Так було ще до голосування щодо закону про аборти у Великобританії 1967 року і в 70-х минулого століття, щоб виправдати рішення Верховного суду США, який легалізував аборти. Доктор Бернард Натансон, який був прихильником абортів, згодом визнав, що для цієї кампанія свідомо, навіть у п’ятеро, завищували кількість нелегальних абортів.

За матеріалами wiara.pl

Джерело:   Воїни Христа Царя

07.06.2012р. Б. / Бунт католиків США

 

Схоже, назріває найбільша за останні півстоліття кампанія громадянського непослуху в Сполучених Штатах.

 

Американські католицькі єпископи готують вірних до акції спротиву щодо обов’язку викуплення працедавцями медичного страхування, яке включає в себе доступ до контрацептивів, ранньоабортивних засобів і стерилізації. Законопроект, форсований адміністрацією Барака Обами, має вступити в дію 1 серпня. В рамках акції проти законодавства, яке порушує свободу совісті, до американських судів скеровано серію позовів від католицьких інституцій (дієцезій, лікарень, університетів). 

Водночас готується кампанія громадянської непокори, подібна до тієї, яку організував у 1960-х роках Мартін Лютер Кінг, захисник чорношкірих мешканців США. 

Вже незабаром у Штатах роздаватимуть листівки, в текстах яких буде, зокрема, уривок із листа пастора Кінга з в’язниці, де він написав: «Я погоджуюся зі св.Августином, що несправедливий закон узагалі не є законом. Справедливий закон – це встановлені людиною приписи, які збігаються з моральним законом або законом Божий. Несправедливим є закон, який не перебуває в гармонії з моральним законом». 

Американські католицькі єпископи додають, що «деякі несправедливі закони настільки кривдять особи та організації, що недотримання їх може бути обґрунтованим. Потрібно вжити всіх можливостей, аби від них ухилитися. Коли основоположні права людини, такі як свобода совісті, опиняються під загрозою, то ми можемо бути покликані свідчити істину, чинячи опір законові й маючи готовність понести покарання». Єпископи підкреслюють, що навіть у такій ситуації не можна посилатися на неоднозначні слова чи оманливі вчинки. Поганого закону дотримуватися не можна. Це – громадянський обов’язок, що виникає з віри. 

Спротив католиків щодо примусового фінансування контрацепції, абортів і стерилізації, підтримали й представники інших віровизнань. У коментарях повторюється думка, що тут ідеться не про суто релігійні справи Католицької Церкви, а про порушення свободи совісті, яка належить усім без винятку. 

На п’ятницю заплановано численні маніфестації на захист свободи совісті. У них очікується участь тисяч американців. 

За матеріалами: wiara.pl 

Джерело:    КРЕДО

06.06.2012р. Б. / Європа повинна здійснити «католицький експеримент»

Якщо Європа хоче майбутнього для себе - вона потребує Католицької Церкви, так вважає кардинал Вальтер Брандмюлер, колишній голова Папської комітету історичних наук. 

 

Враховуючи великі, засновані на антикатолицьких ідеологіях, катастрофи минулого століття, прийшов час зважитися здійснити «католицький експеримент», підкреслив кардинал, закликаючи католиків до більшої політичної і громадської активності. Ієрарх виступив на симпозіумі в Австрії з проблеми диктатури релятивізму. 

Зокрема кардинал Брандмюлер визначив дві сфери, в яких Церква може послужити суспільству сьогодні: «відкриття заново природного морального закону» і «відкритість на трансцендентність» в суспільстві. Нині культура Європи характеризується «неймовірним моральним спустошенням». Мова йде про презирство до життя, безвідповідальні спекуляції, які викликали фінансову кризу, незаконну торгівлю органами, аборти і евтаназію. Європа стоїть сьогодні перед «кінцем гуманності та культури» і «поверненням варварства», такий діагноз поставив кардинал. 

Природний моральний закон більше не поважається, - навпаки, в ХХ-му ст. правовий позитивізм зробив всі спроби обмежити закон до мінливих, залежно від часу і ситуації, норм. Говорячи про небезпеку такого явища, кардинал Брандмюлер підкреслив, що єдиний закон позитивізму – «вводить в оману і хаос». Прикладом тому був нацистський режим в Німеччині, де очевидна несправедливість позитивізму була піднесена до рівня закону. 

За матеріалами: Католицький Оглядач


Джерело:    КРЕДО

05.06.2012р. Б. / зРада прийняла в першому читанні «мовний» законопроект

 

У вівторок Верховна зРада ухвалила в першому читанні проект закону «Про засади державної мовної політики», що розширює права регіональних мов, зокрема російської. Дану ініціативу підтримали 234 народні депутати при необхідних 226.

 

Якщо даний закон буде прийнято в другому читанні, він замінить собою закон «Про мови в Українській РСР», що було прийнято ще в 1989 році. Згідно з нинішнім законопроектом, єдиною державною мовою лишається українська. Водночас на територіях, де десять чи більше відсотків населення говорять регіональною мовою (тобто, мовою меншин.?!), для такої мови встановлюються розширення прав використання. 

Після голосування під Радою, де вже зібралися прихильники і противники мовного законопроекту, розпочалися сутички. «Беркут» застосував проти мітингувальників сльозогінний газ. 

 
За матеріалами: Українська правда / 

 Deutsche Welle 

Джерело:   КРЕДО

16.05.2012р. Б. / «Війна проти Ісуса»

 

"Упродовж трьох століть триває систематична кривава війна проти Ісуса", – пише відомий італійський журналіст і письменник Антоніо Соцці. Книжка під такою назвою з'явилася на книжковому ринку видавництва св. Станіслава.

 

"Це ідеологічна війна, в якій можливо все. Важко повірити, що так мало християн звернули на це увагу, а ще менше намагалася захиститися від жорстокої агресії", – вважає автор. Тому він написав книжку, яка є історією цієї війни, що проявляється з перших століть християнства, але особливо інтенсивно в останні три століття. Соцці згадує довгий список впливових людей, чия думка призвела до дискредитації Біблії та криміналізації Церкви. Маркс звинуватив християн в канібалізмі, Гітлер стверджував, що це великий труп, відповідальний за 20 століть воєн, нацистський ідеолог Альфред Розенберг стверджував, що Римська Церква є найпідступнішим ворогом німецького народу.

 

Чорну легенду християнства раніше створювали просвітителі Вольтер, Девід Юм, Іммануїл Кант. У своїй боротьбі проти Ісуса вони прийняли брехню і наклеп, як законні методи. "Треба брехати, як чорт, небоязко, не тільки час від часу, але безсоромно і безперестанку", – писав Вольтер в одному листі.

 

Автор аналізує, як католики опинилися в групі, що вважається нижчою, на рівні з євреями і неграми.

 

У наступній частині книги Соцці розповідає про війну в сфері науки. Він показує, що вчені, неприхильні до Церкви, зробили все, щоб довести, що Євангелія написали не безпосередні свідки подій, а вони були написані набагато пізніше, в кінці століття. З боку "експертів", часом дуже титулованих, наступив своєрідний напад на божественність Ісуса, сумнів у чудесах, описаних в Євангеліях, і факті Воскресіння. Підсумовуючи ці зусилля, Альберт Швейцер заявив, що "Ми можемо (...) писати про дії Ісуса на основі ненависті. (...) Це була ненависть не стільки до особи, як до аури надприродності, яка оточує цю людину. Цитовані автори хотіли представити Ісуса, як просту людину, позбавити Його вишуканого одягу, який він носив, і знову кинути Йому на плечі лахміття, в якому Він ходив дорогами Галілеї".

 

Ці науковці, мотивовані ненавистю, не приховують своїх почуттів, що ставить під сумнів надійність їхніх досліджень. Один з них писав: "Усе скінчено. Ми втомилися від апокаліптичних візій. Ми втомилися від мучеників. Християнство пережило дві тисячі років. Але це все". Таким чином Соцці, посилаючись на теорію, що тексти Євангелія не написали ті, хто безпосередньо контактував з Ісусом, саркастично стверджує, що метою сучасної критики не було переконатися, що Марко, Матей, Лука та Іван насправді є авторами цих текстів, а просувати припущення. "Така позиція ставить хрест на всій науковій дискусії", – підсумовує він.

 

Він посилається також на дослідження філологів, археологів, які підтверджують, що Новий Завіт написали безпосередні свідки, подаючи правдиві факти, і що побачить це кожен, хто, як сказав один учений, "тільки проводить дослідження без ідеологічних упереджень". І що "є щось піднесене у твердженні, що всі відкриття і всі наукові аналізи підтверджують автентичність Святого Письма, а також наше переконання, що ми маємо в руках незмінне, істинне слово Боже".

За матеріалами: wiara.pl

Джерело:  Воїни Христа Царя

14.05.2012р. Б. / Владика Богдан: Материнство вписане в природу жінки, а кар’єра – не обов’язково

 

Мені щиро шкода жінок, які часом дуже агресивно виступають за право жінки робити все, що їй заманеться, - наприклад, аборти.

 

У другу неділю травня в Україні святкують День матері. Нинішнього року цей день припадає на 13 травня.

 

У житті жінок часто трапляється так, що вони з тих чи інших причин не змогли стати матерями. Нерідко причиною цьому стають аборти... Українська греко-католицька церква нещодавно вкотре виступила з ініціативою щодо заборони на законодавчому рівні практики абортів. Позицію церкви аргументує секретар Синоду єпископів УГКЦ владика Богдан (Дзюрах).

 

Владико Богдане, нещодавно УГКЦ виступила з ініціативою заборонити аборти в Україні на законодавчому рівні. Чому саме зараз?

 

Ця ініціатива не є новою, як не новою, на превеликий жаль, є і проблема вбивства ненароджених дітей. Питанням захисту ненароджених дітей наша Церква займаємося вже впродовж багатьох десятиліть. Свого часу ще митрополит Андрей Шептицький послідовно засуджував вбивство ненароджених дітей, називаючи подібні дії «мерзенними, жахливими і противними природі». Дуже багато зусиль в цьому напрямку зробив також Мирослав-Іван Любачівський, - спершу будучи в Римі, а відтак, коли приїхав в Україну, де з новою силою почав порушувати це питання у своїх пастирських листах, зверненнях до влади. Один з таких листів носив промовисту назву: «Страшне лихо навідало наших дітей в Україні». Тодішній глава нашої церкви звертався до органів державної влади з закликом захистити цих невинних істот, які стають жертвами насилля, убивств. І при цьому це вбивство легалізовано на законодавчому рівні! Аборти він називав «геноцидом українських дітей» і  закликав владу змінити такий ганебний стан речей,  коли українських ненароджених дітей викидають на смітники. Останніми роками наша Церква теж чи то окремо, чи на рівні Всеукраїнської Ради Церков піднімала голос на захист ненародженого життя.

 

Тож така позиція для нашої церкви є принциповою, і теперішня ініціатива лише продовжує тривалу традицію захисту слабких, соціально незахищених верств населення.

 

Водночас слід підкреслити, що заборона абортів на законодавчому рівні – не є панацеєю, це лише один з кроків – при цьому дуже важливих кроків – комплексного підходу до питань захисту і промоції людського життя.

 

Противники заборони абортів кажуть, що коли заборонити їх робити легально, то зросте кількість нелегальних абортів. А це, у свою чергу, призводитиме до каліцтва жінок…

 

Керуючись такою логікою, можна сказати, що не варто забороняти наркотрафік, бо існуватиме підпільна індустрія поширення наркотиків.

 

На мою думку, не там причина, не там зло… Скажімо, у сусідній Польщі держава, принаймні почасти, врахувала позицію церкви, і там справді є набагато кращі механізми захисту ненародженого життя. І хоча аборт в Польщі ще не заборонений повністю на законодавчому рівні,  все ж показники в сусідів вже нині вражаючі – кількість абортів зменшилися в десятки разів і нині становить близько 500 на рік. Католики Польщі продовжують діяти дуже послідовно і консолідовано, щоб таке явище було повністю викорінене і в цьому ми можемо від них повчитися.

 

Аборт – дуже брутальне втручання в організм жінки. Чи відбувається це легально чи нелегально – усе одно завдає непоправної шкоди як для фізичного, так і для психічного здоров’я, не кажучи вже про духовний стан жінки. Саме тому тут непотрібно думати й говорити про те, що ця практика перейде в нелегальне становище. Треба не допустити цього, а ще – змінити законодавство, яке не відповідає нормам цивілізованої держави, яка зобов’язується гарантувати право на життя всім своїм громадянам, у тому числі найменшим.

 

Позитивний вплив заборони абортів на суспільство, на демографічну ситуацію можна спостерігати в тих країнах, де такі законодавчі зміни були впроваджені. Пам’ятаймо, що законодавство, яким ми зараз керуємося в цій ділянці, ми успадкували від радянської тоталітарної системи. Радянський Союз був чи не першою державою у світі, яка під впливом ще Французької революції на законодавчому рівні дозволила практику абортів. І наслідки цієї ганебної практики перебрала вже на себе незалежна Україна.

 

Гадаю, настав час, і суспільство вже до цього дозріло, аби змінити ситуацію. Ми сподіваємося, що заклик церкви не буде сприйнятий як кроки з обмеження якихось прав. Бо ці кроки церкви насамперед спрямовані на те, щоб захистити ненароджених дітей. Церква є голосом тих німих істот, котрих насильно позбавляють життя, не даючи їм змоги народитися. Зрештою, ніхто – ані держава, ані окрема особа не повинна претендувати на право відбирати життя іншій людині, тим більше – невинній.

 

З іншого боку – церква виступає за здоров’я жінок. Я ще не зустрів жодної жінки, яка б сказала: «Я зробила аборт і від цього стала щасливішою». Звісно, завжди можуть шукати пояснення різного характеру, щоб виправдати аборт – економічного, суспільного… Однак, по суті завжди йтиметься про вбивство і цей факт неминуче тяжітиме над сумлінням усіх причетних до нього осіб. З іншого боку жінка, яка, незважаючи на труднощі і страхи, яких теж не хочемо ані легковажити, ані оминати, все-таки наважується на народження дитини, після її приходу на світ – як правило, забуває про свої попередні наміри і відчуває радість від буття матір’ю. Церква своїми ініціативами на захист ненародженого життя хоче захистити в першу чергу материнство, гідність жінки, а тим самим – здоров’я всього суспільства.

 

Бо аборт негативно впливає не тільки на жінку, а й на суспільство загалом, починаючи з родини. Часто буває так, що після аборту різко погіршуються відносити в подружжі. Нерідко таке подружжя розпадається. Бо чоловік, усвідомлюючи, що він теж є співучасником того зла, мучиться докорами сумління. Усередині дев’яностих років в одній з львівських газет була опублікована велика стаття з підсумками міжнародного конгресу, який відбувався у Львові. На конгресі говорилося про причини алкоголізму, зокрема в українському суспільстві. Я був вражений висновками, яких дійшли закордонні спеціалісти. Зокрема швейцарські лікарі стверджували, що дуже часто спостерігається прямий зв`язок між абортом, який вчинила жінка, та алкоголізмом чоловіка.

 

Крім цього, діти, які народилися в подружжі, яке раніше вчинило аборт, також мають психологічні наслідки від цього вчинку батьків. У той чи інший спосіб вони дізнаються, що в них мали б бути сестричка чи братик. Й усвідомлення того, що їхня рідна мама вбила їхніх сестричку чи братика, звісно, ранить психіку дітей, підриває їхню довіру до батьків.

 

Ми як душпастирі стикаємося з цими проблемами щодень. Тому апелюємо до суспільства, до влади, аби прямо припинити поширення того зла, руїни, які спричиняє аборт у нашому суспільстві. Ми відчуваємо в цьому наш моральний обов’язок, оскільки Божа заповідь каже: не вбий. Хочемо долучитися до морального оздоровлення суспільства, тому говорили й говоримо про це. Закликатимемо, аби всі інстанції, від яких це залежить, посприяли зміні на краще чинного законодавства. Та, звісно, найголовніше, аби була змінена ментальність людей. Щоб ми позбулися радянських рудиментів, зневажливого ставлення до людського життя, одним словом – всього того, що Іван Павло ІІ назвав «культурою смерті».

 

Хочу, аби всі зрозуміли, що завданням церкви є не покарання, а певна превентивна дія, бо пізніше всі травмовані люди так чи інакше потребують духовного зцілення. Церква це знає не з преси. Це наше щоденне життя.

 

Ви вжили слово «вбивство» щодо ненароджених. А з якого моменту вважається, що це вбивство дитини?

 

Людська істота існує з моменту зачаття. І саме відтоді посягання на неї слід кваліфікувати як убивство. Незалежно від того, як вона називається. Коли дитина народжується, її теж по-різному називають: немовля, дитя, підліток, юнак, юначка, але від цього вона не перестає бути людиною. Тому треба докладати всіх зусиль, аби дитина після зачаття народилася та здійснила своє покликання на цьому світі.

 

Свого часу Мирослав Іван Любачівський, відповідаючи на бідкання українців, чому нам так зле, чому ми не маємо добрих провідників у суспільстві, відповідав: «Українці, Бог дає вам тих провідників, мудреців, державних мужів, але ви не даєте їм народитися, ви їх убиваєте».

 

Ви кажете про зміну ментальності. А де тут треба починати працювати, безпосередньо з жінкою, яка вже прийшла робити аборт? І хто тут має більше працювати: влада як інституція чи церква?

 

Тут церква, влада й громадські організації повинні співпрацювати. Ми не можемо перекладати обов’язки одні на одних. Кожен має своє специфічне завдання. Кожен має в міру своїх можливостей докластися до зміни такої ментальності.

 

Гляньте, як ми сумуємо, коли стається трагедія з однією людиною, як відразу ж спонтанно вибудовується цілий рух солідарності із покривдженою особою, - і це дуже добре та слушно, але водночас ми чомусь мовчки проходимо повз сотні тисяч невинних життів, які брутально гинуть в лоні матерів. На мою думку, це певна алогічність, в якій проявляється подвійна мораль. Ми урочисто вшановуємо геноцид українського народу 32-33 років, водночас воліли б замовчувати отой новітній геноцид, що відбувається на наших очах. Подолати оцю подвійну мораль – також одне з завдань церкви, держави й усього українського суспільства. Починати це треба робити з самого дитинства.

 

Що потрібно розказувати дівчаткам у школі, аби вони розуміли, що так не можна?

 

На мою думку, перша школа – родина. Підсвідомо діти наслідують ті моделі поведінки, які бачать у своїх батьків. І саме відчуття сакральності людського життя діти мають винести з родини. Тому перше, що маємо зробити, – припинити той потік абортів, які стаються в сім’ях. Сім’я повинна стати отим природнім затишним гніздом, де зароджується, приймається і охороняється людське життя. Натомість держава на своєму рівні має мати дієву прородинну політику, яка б захищала права кожного її члена від моменту зачаття аж до природньої смерті.

 

Друга річ, над якою мусимо працювати, – промоція сім’ї, краси материнства. Відповідно це означає пошану до особи матері. В українській культурі є те відчуття ролі матері, берегині, тої, хто будує та захищає рід.

 

На жаль, ми часто спостерігаємо промоцію такої «дуже успішної жінки», яка передусім має думати про кар’єрні амбіції, забуваючи, що найкраще покликання жінки – материнство.

 

А хіба материнство суперечить тому, аби бути успішною жінкою?

 

Питання риторичне, бо материнство є завжди сучасним і красивим. Жінка, яка є доброю матір’ю, є успішною і в інших ділянках свого покликання. Якщо Господь дає жінці покликання до якоїсь професії, то материнство не є перешкодою. Материнство є вписане в саму природу жінки, а кар’єра – не обов’язково. Подумайте тільки, скільки жінок не можуть мати дітей… І як вони страждають від цього! Кар’єризм минає, а материнство залишається з жінкою до кінця її днів, надаючи сенс її життю, приносячи зі собою з нічим не зрівняну радість і почуття сповнення.

 

Мені щиро шкода жінок, які часом дуже агресивно виступають за право жінки робити все, що їй заманеться. Робити все, що завгодно з дитиною, яку носить під серцем. Я не хочу давати моральних оцінок людям, які виступають за аборти, але щиро скажу, що мені їх по-людськи шкода.

 

Наші предки жили в набагато скромніших умовах, але мали велику моральну культуру, глибоку духовність, тому не боялися прийняти дар життя. Часом не боялися навіть втратити своє життя, тільки б дати народитися дитяті.

 

Наведу вам свій приклад. Цього року, святкуючи своє 45-річчя, я довідався про одну річ, яка мене до певної міри приголомшила. Коли моя мама була вагітна мною, їй сказали, що ця вагітність є небезпечною для її життя і схиляли її до аборту. Тоді моя мама сказала, нехай я помру, але моя дитина повинна жити. Мама народила мене і сама прожила до глибокої старості. Тому для мене ця дискусію зараз є певною мірою дуже особиста, бо свого часу хтось теж хотів відібрати в мене право на життя. У день, коли я про це довідався, був у Італії. Я дивився на квітучі мандаринові сади, на цю земну красу й наче другий раз народився на світ.

 

Якби моя мама не була глибоко віруючої християнкою, вона б, можливо, зробила той фатальний крок.

 

Є жінки, які кажуть, що це їхнє тіло, і тільки їм вирішувати, як з ним поводитися…

 

Також часом кажуть про дітей, які вже народилися, що це є кровинка від кровинки своїх батьків. Пізнають у ній очі мами, ніс батька… За такою ж логікою можна теж сказати, що це колись була частинка мого тіла, то давайте вб’ємо і її. Це буде те саме. Але ж ніякій здоровій людині не прийде на голову думка вбивати вже народжену дитину. То чому ж з такою жорстокістю суспільство ставиться до ще не народжених дітей?!

 

Науково доведено, що істота, яка перебуває в лоні матері, уже є абсолютно окремою особою. Початок  життєвого циклу людської істоти пов`язаний з формуванням її унікальної генетичної ідентичності, яка виражається в окремому від материнського коді ДНК. Таким чином, за твердженням сучасної неупередженої науки, ембріон людини на кожному етапі розвитку слід розглядати як людину, а не як "потенційну людську істоту", як дехто пробує твердити.

 

Ми, люди віруючі, сприймаємо зароджене дитя як особу, створену Богом на свій образ і подобу. Ця істота має безсмертну душу, яку отримала від Господа. І посягання на її життя – це виклик також проти Творця.

 

Часто дівчата, які мають народжувати не в шлюбі, бояться громадського осуду, який часом буває доволі жорстокий і не кожен може зважитися на такий крок. Як їм бути?

 

Дуже часто люди підсвідомо осуджуючи якийсь вчинок, осуджують саму людину. Церква такого підходу не поділяє. Церква засуджує гріх, але оточує турботою і любов’ю грішника. Звісно, кожна дитина має право народитися в атмосфері подружжя, бо діти хочуть мати батька і маму. Та якщо так сталося, і дитина зачалася поза подружжям, не можна робити злочин, відбираючи в дитини право народитися. Суспільство й громада, у тому числі церковна, мають зробити все, аби ту молоду жінку, яка носить у собі дитину, оточити любов’ю, підтримкою, всіляко їй сприяти, у крайньому разі, якщо жінка відмовиться від народженої дитини – прийняти таку дитину й піклуватися про неї. І, до речі, такі ініціативи вже здійснюються за сприянням та за участю церкви як греко-католицької, так і православної. Ініціатива називається «Вікно життя». По Україні є такі пункти, куди жінка, яка з тих чи інших причин хоче відмовитися від народженої дитини, може її принести, покласти туди – цілком анонімно. Благодійні інституції церкви беруть тих дітей і опікуються ними.

 

Звичайно, ми тут потребуємо більшого сприяння з боку держави, аби було більше дитячих будинків, аби краще був випрацюваний механізм усиновлення дітей. Ця проблема потребує комплексного підходу, але нею треба займатися серйозно, без емоцій і конструктивно.

 

Держава теж розуміє, що ситуація зі штучним перериванням вагітності є дуже негативною для українського суспільства. Демографічна ситуація є загрозливою. До 2050 року соціологи пророкують, що нас узагалі може бути 36 мільйонів. Але для церкви навіть не це є важливим, бо цінність людської особи не полягає в тому, що її можна використовувати як засіб для чогось, навіть для покращення демографічної ситуації. Людина не є засобом ні для чого. Вона є недоторканною цінністю сама по собі, створена на подобу Божу, наділена розумом, безсмертною душею, має свою гідність і права. Тому навіть якщо щось загрожуватиме одній дитині, церква битиме в набат.

 

Часом здається, що держава готова до якихось кроків, але поки що, на жаль, як мені здається, не готова до комплексного підходу. І це стосується не лише питання абортів, в багатьох галузях ми так і не дочекалися системних, глибинних і комплексних реформ, які би принесли реальну користь нашому суспільству.

 

Як греко-католицька церква ставиться до сурогатного материнства? Нещодавно в Російській церкві виступили з ініціативою відлучити Кіркорова від церкви, бо він похрестив дочку, народжену від сурогатної матері…

 

Треба відділити прийняття народженої дитини та її хрещення дитини від способів, методів, якими була зачата, виношена дитина. Церква завжди відстоює думку, що дитина є даром Божим, і Господь дарує його в контексті подружжя. Дитина має бути плодом подружньої любови чоловіка і жінки, а не результатом певних «технік», які людина здобула на шляху технічного прогресу. Медицина, технічний поступ повинні служити подружній любові, але не зможуть ніколи замінити її.

 

Дитину, даруйте за слово, не можна «зробити», дитина – це дар Божий, який слід вимолювати, який слід з вдячністю приймати у відкриті руки в подружньому житті. Дитина має право бути зачатою у природній спосіб, а не з допомогою якихось штучних технік, котрі спроваджують людину до суб’єкту, яким можна маніпулювати, над яким можна здійснювати різні експерименти а навіть застосовувати селективні техніки.

 

Буквально днями прочитав новину про ще одне досягнення науки. Там було сказано, що за життям дитини вже можна стежити від миті зачаття, і можна вибирати, селекціонувати дітей. І вибрати собі тільки ту дитину, яка добре розвивається... Одне слово, хоч і в науковий спосіб, але пропагуємо майже нацистські підходи селекції людей за категоріями придатності.

 

Будь-яка техніка, яка трактує людину як засіб маніпуляції, не гідна людини і має бути виключена з того святого процесу зачаття, виношення й народження дитини рідною матір’ю. Сурогатне материнство порушує право дитини народитися в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подружжя, нерозривність шлюбу. Саме тому церква не годиться на «сурогатне материнство». Натомість позитивно ставиться до тих сімей, котрі, не маючи змоги мати власних дітей, рішаються на усиновлення і так реалізують в дуже благородний спосіб своє покликання до батьківства і материнства.

 

Так, за допомогою сучасної техніки батьки можуть побачити, чи народиться в них фізично повноцінна дитина. А якщо вони наперед знають, що народиться неповноцінне дитя? То як тоді їм бути?

 

А чи може потім мати вважати себе повноцінною, якщо вона підніме руку на те неповноцінне дитя? Є чинники, які від нас не залежать! А скільки є людей, які хворіють унаслідок забрудненого навколишнього середовища! Їх що, теж потрібно  «елімінувати»?! Скільки є інвалідів, які стали такими внаслідок різних аварій чи нещасних випадків… Їх теж треба позбутися?! За цією логікою, виходить, що так.

 

Тому треба думати, як допомогти мамі з таким дитям, підтримати її, а не навпаки.

Розмовляла Оксана Климончук




Джерела: УНІАН

Воїни Христа Царя

11.05.2012р. Б. / Великобританія: гомодиктатура в католицьких школах

Хоча доля шлюбу у Великобританії ще не вирішена, і хоча уряд заявляє, що визначення гомосексуальних відносин не буде порушувати права і совість віруючих, британська влада блокує вільну дискусію на цю тему.

 

Валлійський міністр освіти наказав католицьким школам представити питання про одностатеві зв’язки нейтрально та з повагою до рівноправності гомосексуалістів. Також у католицьких школах заборонено зачитувати листи єпископів про гомосексуальні зв’язки. 

Своє рішення валлійське міністерство аргументує так: оскільки уряд хоче привілеїв для гомосексуалістів, їх відносини тепер не тільки етичні, а й політичні. А політику до школи впроваджувати не можна – нагадує валлійське Міністерство освіти. 

За матеріалами: Католицький Оглядач 

Джерело:   КРЕДО

Чомусь мене не дивує цей, жахливий факт, тупості і безголов'я Міністерства Освіти Великобританії, що є лише наслідком деградації їхнього суспільства (і нашого теж)... Адже,  чомусь нас усіх не дивує наявність єпископа-підараса в єрархії англіканської "церкви", то чому ж така дрібничка, як бажання уряду надати привілеї в суспільстві гомосексуалістам повинна дивувати чи обурювати...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід. 

11.05.2012р. Б. / Китай: таблетки з сушених дітей

Південнокорейські митники повідомили про перехоплення 35 спроб контрабанди понад 17 тис. капсулок, які призначалися для зміцнення імунітету, а насправді містили висушені останки ненароджених дітей.

Цей «зміцнювальний засіб» вироблено в північно-східному Китаї. В цій країні аборти здійснюються масово. Тільця дітей були розрізані на невеличкі частинки, висушені, перемелені й паковані по капсулах.

Згідно з відомостями від корейських властей, покупцями цих таблеток були китайці, які працюють у Південній Кореї. Затримані стверджували, що нічого не знали про людський вміст препарату. 

В рапортах на цю тему підкреслюється, що порошкоподібна речовина містила людську кров і хвороботворні мікроорганізми, – так, немовби потенційна можливість зараження є найогиднішим моментом жахливих відкриттів корейських митників.

Проблема використання мертвих плодів або тіл новонароджених відома в Китаї віддавна. У провінції Ганьсу знайдено 2006 року черепи 123 дітей і частини їхніх тіл, приготовлені з ароматичними добавками. У 1990-х роках у провінції Гуандун було викрито торгівлю людськими плодами, яких використовували в супи, що рекламувалися як омолоджуючі. 2003 року тамтешня поліція старалася приховати інформацію про кілька ресторанів, де подавали супи з мертвих дітей бізнесменам із Тайваня і Гонконга, стверджуючи, що історія сфабрикована, аби завдати шкоди образові Китаю. 

За матеріалами: Gość Niedzielny / Radio Watykańskie 

Джерело:   КРЕДО

04.05.2012р. Б. / Церква і всесвітня влада

 

«Ніхто у Церкві не хоче всесвітньої влади, це божевільна утопія. Натомість потрібні глобальні механізми контролю у сфері фінансів, економіки та наукових досліджень. У цих царинах слід прагнути до повної прозорості», – зазначив архиєпископ Роланд Міннерат, підсумовуючи засідання Папської Академії Суспільних Наук, що саме закінчилось у Ватикані.

 

Митрополит Діжону у Франції, один із засновників цієї ватиканської інституції, від імені академіків представив журналістам тематику засідання, яка цього разу була дуже широкою, оскільки стосувалася міжнародного порядку в широкому розумінні. Що стосується ідеї світової влади, було нагадано про важливість принципу субсидіарності, яка є основою католицького соціального вчення. 

Натомість академіки з повагою поставились до глобальних форм комунікації, хоча б таких, як Вікіпедія, яку представив у Ватикані її засновник Джиммі Уельс. Також мова йшла про обмеження соціальних мереж, таких як Facebook, які дають хибне враження про наявність тисячі, навіть мільйону друзів по всьому світу. Однак, як підкреслила на прес-конференції проф. Маргарет Арчер з Лозанни, вони не вирішують проблему самотності, від якої все більше нині страждає сучасна людина. 

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:  КРЕДО 

24.03.2012р. Б. / Гріх політично-громадської безвідповідальності, або Якщо ти не цікавишся політикою, то вона зацікавиться тобою

 

Коли говоримо про політично-громадську безвідповідальність, то часто думаємо про політиків, чиновників, парламентарів, але не про християн і не про Церкву. Яке відношення має Церква до політичного життя? Що Церкву обходить, за кого на виборах я віддаю свій голос? Що Церкву обходять мої відносини з державою?

Та й про державно-церковні відносини починають говорити лише тоді, коли держава вже аж занадто нахабно починає тиснути на Церкву.

Українське суспільство щодо цих питань показує подиву гідну шизофренію (Shisofrenia – від схизма, роздвоєність). З одного боку, воно починає казитися, як тільки Церква виступає з ініціативою, яка може мати вплив на суспільство, чого найсвіжішим прикладом є ґвалти-крики довкола спільної заяви католицького єпископату стосовно абортів, або ж повністю такі ініціативи ігнорує – знову ж таки приклад оприлюднення недавньої спільної заяви католицького єпископату України стосовно захисту сімейних цінностей. Суспільство, з одного боку, очікує від Церкви заяв, реакцій та ініціатив на злободенні теми, а з іншого – не дай Боже, щоб Церква щось сказала.

Така поділеність у собі є, скоріш за все, виявом мало не печерного антиклерикалізму доби розвинутого брежнєвізму та доведеного до абсурду політично коректного супертолерантного гіперлібералізму. Але це тільки з одного боку. Бо з іншого – українські християни дуже часто живуть у ситуації сприйняття християнства, як щотижневого обов’язкового відвідування церкви, де вони себе відчувають християнами, а поза мурами храму їхнє християнство вивітрюється, як камфора.

Такий стан можна зрозуміти – роки комуністичного переслідування християн у СССР даються в знаки. Люди привчилися жити за подвійними стандартами: одні стандарти в церкві, інші поза її мурами.

Саме так цей стан можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Християнин або є християнином 24 години на добу, або не є християнином взагалі. І в нас, в Україні, склалася унікальна ситуація: маємо майже поголовно хрещених громадян, але одиниці євангелізованих християн. Наслідком такої ситуації є зведення християнства на ідеологію або на спосіб цивілізаційної ідентифікації, коли люди, будучи практичними атеїстами (оскільки християнство на їхнє щоденне життя немає жодного впливу), впадають у шоковий стан від заяв типу: «Я – православний атеїст».

Цей стан речей відбивається і на політичному, суспільному, громадському житті. І публічні особи – політики і чиновники найвищого рангу – чудовий приклад цього: людина може красти, наказувати чинити злочинні дії іншим, виконувати злочинні накази, без жодного встиду брехати, підтримувати корупцію, брати і давати хабарі, чи ці хабарі або, як модно казати, відкати вимагати і т. п…  А в той же ж таки час демонстративно стояти 4-5 годин в церкві на Різдво чи Великдень, облизувати всі можливі ікони і образи, давати мільйонні подачки на храм – одним словом, виконувати ритуали з надією на те, що з їхньою допомогою виконує усе, чого Бог вимагає.

Розчарувавшись у своїх політичних «месіях», переконавши самих себе, що нічого змінити неможливо, що політика – зло, більшість українських християн шукає вихід у «побожному» противсіхстві: ми проти всіх, усі політики погані, політика – зло, ми сховаємось, як равлик, у свою мушлю, у своє християнство, щоб перечекати до ліпших часів.

Або ж маємо ситуацію, коли пересічні християни, вважаючи себе щиро відданими Церкві, не лише у щоденному житті поводяться невідповідно до науки Церкви, але й у вважливих для державного життя моментах, як наприклад вибори, не враховують того, що Церква навчає про політичні активності.

Особливо болюча ситуація, коли такою поведінкою і менталітетом заражаються католики – ті, які приналежні до Церкви, яка віками розробляла соціальну доктрину, ті, від кого Їхня Церква доктринально вимагає політичного, соціального та громадського ангажману у житті власної країни.

До того ж, більшість українських католиків у своїй підтримці тієї чи іншої політсили керуються не об’єктивними та раціональними критеріями, а просто суб’єктивними антипатіями чи симпатіями. Так виникає шизоїдна ситуація, коли людина гостро виступає проти абортів, а голосує за тих, хто аборти підтримує, чи людина, яка декларує себе католиком, відкрито підтримує антисемітизм і голосує за печерних антисемітів.

І противсіхство, і невідповідне голосування є виразами одного захворювання – політично-громадської безвідповідальності. А ця форма безвідповідальності є прямим наслідком неусвідомлення того, що такими своїми вчинками, ми завдаємо шкоди або робимо добро самим собі, своїм співгромадянам і Церкві в Україні.

Ми голосуємо і не відчуваємо жодної відповідальності за відданий нами голос. Ми байдуже спостерігаємо за зростом беззаконня і не відчуваємо зовсім ніякої відповідальності за такий стан речей. Ми бачимо несправедливість, але у наших душах не віднаходимо найменшого поруху властиво нашої особистої відповідальності за це.

Такий стан є просто жахливим!

Християнина від інших відрізняє те, що він усвідомлює собі відповідальність перед Богом за себе і свою поведінку, а також і за інших, за свою громаду, своє село чи місто, за державу. І час Великого Посту, час переоцінки власного життя, закликає нас поглянути і на цей аспект і переосмислити його.

о.Орест-Дмитро Вільчинський
фото: www.president.gov.ua




Джерело:  Мандрівники Христа Царя

23.03.2012р. Б. / Віталій Портников: Зустріч українського Президента із керівниками церков нашої країни надовго запам’ятається...

 

Пропонуємо розшифрування передачі "Сьогодні.Відверто" з Віталієм Портниковим за 21 березня 2012 року

 

Добрий вечір, шановні глядачі! Зустріч українського Президента із  керівниками церков нашої країни надовго запам’ятається як приклад того, як не слід організовувати важливі та дійсно дороговказні для держави речі. З першого погляду, що тут поганого, коли Президент України зустрічається із керівниками церков, навіть коли йдеться про людину, конче далеку від релігійного життя і проблем церковних організацій, про людину, яка воліє розмовляти із церковними діячами не про моральність і не про проблеми, які могли б допомогти православним конфесіям об’єднатися, а про швидкісні потяги, про показники в економіці, про українську Конституцію, яка сьогодні не дозволяє нашій країні стати частиною проросійського інтеграційного простору, тобто про всі ці теми, з якими Віктор Янукович, як правило, знайомить звичайнісіньких українських телеглядачів, коли зустрічається з нами в ефірі, щоб виголосити ту чи іншу пропагандистську промову, складену його спічрайтером. Однак проблема навіть не в цьому.

Саме заради того, щоб Віктор Янукович зустрівся із керівниками українських церков, їх примусили відмовитися від зустрічі з керівниками Європейського Союзу. Сьогодні Президент України переконував керівників церков, які прийшли до нього на зустріч, що нічого не знав про таку зустріч і що на меті у нього не було прагнення свідомо зірвати побачення керівників українських церков із тими, хто сьогодні визначає курс Європейського Союзу, у тому числі і ситуацію, пов’язану з європейською інтеграцією країн. Я не хотів би думати, що Президент не є зовсім чесним зі своїми співрозмовниками, хоча відомо, що його зустріч із представниками українських церков організовувалася буквально за два-три дні, і всі ці два-три дні представники президентської Адміністрації переконували керівників найбільших українських церков у тому, що їм не варто їхати до Брюсселю, а варто залишитися у Києві на зустріч із Президентом України. Ми бачимо, що ця зустріч не була терміновою. Нічого не було під час цієї зустрічі сказано такого, чого Президент України не міг би сказати через тиждень чи два. Однак навіть якщо Віктора Януковича не поінформували, що за допомогою його зустрічі із керівниками українських церков фактично саботується їхня подорож до Брюсселю, виникає питання: «А як працює державна машина? Як взагалі існує українська президентська Адміністрація, яка фактично ставить керівника держави в недолуге таке становище, демонструючи, що Президент дійсно не поінформований про те, що своїм власним графіком він зриває зустріч, яка довго, місяцями готувалася? Хто де працює: Адміністрація Президента на Януковича, чи Янукович на Адміністрацію Президента?» Це було знамените питання, коли керівником Адміністрації Президента Леоніда Кучми був Дмитро Табачник, нинішній міністр освіти України. Однак, треба сказати, що тоді подібних ситуацій з українським Президентом ніколи не траплялося, його не виставляли як людину, що може саботувати міжнародні зустрічі. І тепер виникає питання, якщо такий саботаж дійсно відбувся, а зустріч українських церковних діячів з керівниками Європейського Союзу дійсно зірвала Президентська Адміністрація, то якою є справжня ціна демагогічних розмов цих людей про європейську інтеграцію. Ми можемо говорити про те, що вони фактично, навіть не усвідомлюючи, що роблять, зірвали, зупинили європейську інтеграцію в Україні авторитарними тенденціями в нашій державі, тим, що вони почали політичні репресії, тим, що вони почали переслідувати своїх конкурентів за допомогою фактично підвладних їм судів і генеральної прокуратури України, зруйнували нашу судову систему. Про це ми достатньо говоримо, мені здається. Але ж ці люди і після цього повторюють, що вони хотіли б інтегруватися в Європу. Верховна Рада України приймає спеціальну Постанову, в якій пропонує Європейському Союзу прискорити темпи європейської інтеграції України. Де повага? Якщо ми дійсно хочемо, щоб наша країна інтегрувалася в Європу, де повага?

Як може клерк із Адміністрації Президента – ніхто, за якого ніхто не голосував, якого ніхто не наділяв владою, просто обслуга в Адміністрації Президента України, – плювати в обличчя представникам Європейського Союзу, людям, які є керівниками представницьких органів Європейського Союзу, людям, які наділені повноваженнями волею керівників урядів і парламентів країн Європейського Союзу. Яке дивовижне, казкове, непрофесійне, неврівноважене, недалекоглядне безумство! Як можна після цього сприймати людей, які приймають рішення в Україні, серйозно, коли вони підставили себе, підставили шанованих людей, керівників предстоятелів українських церков, до яких з повагою ставиться їхня паства? І підставили, це треба чітко і ясно сказати, Президента України, виставили його у смішному вигляді на весь світ. Тому що інформація про те, що фактично Адміністрація Президента України не дозволила керівникам українських церков виїхати до Брюсселю, поставивши перед ними вибір, що одного і того ж дня є зустріч в Брюсселі і зустріч в Києві, вона не сприяє, так би мовити, міжнародному іміджу ані нашої держави, ані її керівникам.

Але те, що відбулося наприкінці цієї зустрічі, в цьому вже не можна звинувачувати ані представників Адміністрації Президента, ані когось іншого. Це просто питання до Віктора Януковича, як до особистості. Коли він сказав міністру культури України, розповідаючи, що запросив представників українських церков до Криму на наступну зустріч, що той має заграти і заспівати на цій зустрічі. Я не знаю, що насправді мав на увазі український Президент, коли так розмовляв з високопоставленим чиновником, адже ж правда, що міністр не холоп, він високопоставлений державний службовець. Якщо людина, яка наділена владою нами, громадянами України, дозволяє собі таким чином, як в якісь навіть не середньовічні, а казкові часи, так в казках тільки буває, в сатиричних казках, розмовляти з міністром: заграй нам і заспівай, то виникає запитання, як він розмовляє з іншими людьми, коли немає камер, з представниками адміністрацій, з прес-секретарем, з іншими представниками обслуговуючого персоналу, з охороною. Як він себе поводить? Я сподіваюся, що коли Віктор Янукович вже буде пенсіонером, ми зможемо взяти інтерв’ю у всіх цих людей, щоб вони нам розповіли.

Є така чудова книжка великого польського публіциста Ричарда Капусцінського «Імператор» про імператора Ефіопії Хайлі Селасії І, останнього феодального правителя ХХ століття. На сторінках цієї книжки ви ніколи не знайдете, що цей феодальний правитель отак поставився до когось із своїх підданих, хоча ритуали там були, з нашого погляду, принизливішими, ніж те, що ми відчуваємо, коли зустрічаємося з українською владою. А розуміння, що не треба розмовляти з людиною, як з холопом, воно в імператора є, а в Президента Республіки (сподіваюся, що це ще республіка) – немає. Хотілося б, чесно кажучи, щоб хоча би в присутності церковних шанованих авторитетів, що хоча б у присутності журналістів, Президент України стежив за своїми словами, за своєю поведінкою, усвідомлював, що він не у себе на дачі, що це не приватне життя, що він представляє державу. І що б він там не думав про свою особистість, він має гідно її представляти, так, щоб нам було не соромно ані за зірвані його оточенням, а може, й ним самим зустрічі, ані за його слова. Хай щастить!

розшифрування "Католицького Оглядача"

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

23.03.2012р. Б. / На місці лікарні в Лаврі відкриють VIP-готель, - експерт

 

На місці лікарні для хворих на СНІД, розташованої поряд з Києво-Печерською Лаврою, збираються побудувати готель для VIP-персон.

 

Про це повідомила радник з питань лікування та розвитку "Всеукраїнської мережі ЛЖВ" Ірина Борушек.

 

"Як ми розуміємо, це приміщення вже давно куплене, їм залишилося лише виселити відділення ВІЛ-інфекції. Ми взагалі проти того, щоб віддавати це приміщення. Тому що воно жодним чином не належить Києво-Печерській Лаврі. Це відділення було побудовано на кошти киян. Раніше вони тут хотіли побудувати готель для Митрополита Кирила. Зараз стверджують, що збираються побудувати лікарню для своїх ченців ", - розповіла Борушек.

 

За її словами, приміщення лікарні потрібне для того, щоб зробити готель з VIP-номерами, де будуть жити почесні гості Києво-Печерської Лаври. А для лікування хворих на СНІД запропонували приміщення в жахливому стані.

За матеріалами society.lb.ua

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Виявляється, що "риба гниє не з голови, а з хвоста", бо якщо брати до уваги слова блаженнішого Святослава Шевчука стосовно Патріарха Православної Церкви в Україні Московського Патріархату Володимира Сабодана, який є "білим і пухнастим", то він зовсім не відає чим займаються його клерикали по відношенню до лікарні і хворих на СНІД. Що інакше не можна назвати, як зло і беззаконня, а християнським милосердям там і не "пахне".

То ж, невільно, напрошується висновок - або він є лише "де-юре" Патріархом  ПЦвУ МП і не має впливу на своїх клерків, або і в нього "рильце в пушку" і, відповідно, наш Патріарх УГКЦ помилився та поспішив з висновками стосовно особи Володимира Сабодана.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

УКРАЇНА ДЛЯ ... КОГО?

Ігор ІВАНЧЕНКО

УКРАЇНА ДЛЯ … КОГО?

Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
“І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узлуватий,
А більш нікого!..”

Т. Шевченко

Блукаючи по закапелкам Інтернету, натрапив на статтю Віталія Крюкова “Замість етнічної державності — громадянська нація” На захист “деяких тез львівського історика Ярослава Грицака”, опубліковану на сайті газети “День”. 

Одразу хочу зазначити, що написати цей матеріал мене спонукало не бажання виступити на захист поглядів Левка Лук'яненка, якого я щиро поважаю як людину, що стояла біля витоків нашої незалежності. Його політичні погляди я ніколи не поділяв. Єдиним бажанням було вивести на чисту воду чергового ліберального борзописця. 

Цей персонаж відрекомендувався як політолог, не знаю в яких університетах він вправлявся у політології, але вже в назві статті він припустився грубої політологічної помилки, протиставляючи націю і державу (хоча, не виключено, що зробив це навмисно, бо для таких персонажів політична нація є важливішою за саму державу). Ну а далі, що не речення, то політологічний перл. Переповідати всю статтю чергового “проФФесора” невдячна справа, кому цікаво, той може ознайомитись за посиланням, але на окремих тезах статті варто зупинитися, щоб показати всю глибину морального та інтелектуального звиродніння сучасних апостолів та пропагандистів ліберальних ідей в Україні.

Отже, перша теза: “НАЦІОНАЛІЗМ ЕТНІЧНИЙ ЧИ ГРОМАДЯНСЬКИЙ — ДОНЦОВ ЧИ ЛИПИНСЬКИЙ?” 

Автор стверджує, що великою помилкою українського національного руху було те, що він схилився до ідей Донцова, а не Липинського, бо згідно з поглядами Липинського, громадянський націоналізм – це українська держава, що “не сміє бути одірваною од громадянства “чуттєвою” бандою”. Під останньою він якраз і розумів прихильників етнічного націоналізму — “по крові”. Коріння такої держави, був переконаний В. Липинський, “мусить бути в громадянстві: у своїй родині і своїм роді, у своєму класі (значить, у різних класах України), у своїй Церкві (значить, у різних християнських церквах України). І саме з цього має скластися “Загальна Державна Влада України”. 

Але будь-яка неупереджена людина побачить, що в Україні вже протягом 20 років будується саме ця політична модель, ну і які досягнення? Кількість українців зменшується внаслідок природної смерті та вимушеної еміграції, зате кількість громадян політичної нації (тобто чужинців), збільшується. І найцікавіше те, що у цих нових громадян при цьому не збільшується патріотизм до нової Батьківщини. 

Натомість збільшується любов саме до своєї родини і роду (маємо цілі етнічно чужі райони в багатьох містах, де бояться по вечорах ходити корінні мешканці через складну криміногенну ситуацію). Ну а як збільшується кількість церков, то тут ми попереду всіх: достатньо згадати сумнозвісного Сандея Аделаджу який приїхав в країну з тисячолітніми християнськими традиціями навчати нас, як правильно треба любити Христа (цікаво, його батьки хоч читати вміли?). Ну а про візити московського генерал-патріарха в Україну кожні півроку і згадувати не хочеться. А в той же час спробуйте побудувати на Наддніпрянщині храм традиційної Української Церкви, і подивіться, що з того вийде. Отже, з цього “вінегрету” і складається “Загальна Державна Влада України”, яка дбає про кого завгодно, але не про українців, і автор цієї статі це знає, але продовжує вішати локшину на вуха довірливих земляків. 

Наступний пасаж автора просто філігранний у своїй підлості: Відповідно націоналізм, стверджував В. Липинський, є двох видів — “державотворчий і державоруйнівний”. Зміст їхній — зрозумілий, і до першого він зараховував, наприклад, англійський націоналізм, а до другого — польський, український націоналізм. Він і переконував, що Україні потрібен саме перший, тоді як Д.Донцов уважав, що другий.

 

Автор-політолог повинен був би розуміти очевидні речі: ні у поляків, ні в англійців не було і близько ніякого націоналізму. Ці держави складались з метрополій і колоній, і кожна проводила шовіністичну політику до підкорених ними земель (насильницьку британізацію ірландців, шотландців та валлійців, або насильницьку полонізацію українців та білорусів, та ще і помножену на окатоличення східних кресів в Речі Посполитій, або у переведенні на протестантизм британських колоній). І те, що українці вибрали саме ідеї Донцова, дало нам можливість зберегти себе, як націю (та й ірландці вибороли собі державу явно не за допомогою громадянського націоналізму). 

Але пересмикування та підтасовка фактів завжди були улюбленою зброєю усіх борців з націоналізмом. І якщо Донцова не виходить атакувати в лоб, то чом би не зайти з тилу? Вам потрібен націоналізм? Беріть, але не донцовський. Краще модерновий, та ще від нашого земляка, котрий “випередив свій час” .Тільки хотілося б нагадати автору відомий вислів: “Тільки та ідея жива і щось важить, якщо за неї готова покласти життя хоч одна людина”. Скільки людей поклали життя за ідеї кабінетного теоретика Липинського? І чи готовий автор пожертвувати своїм життям за проповідувані ним ідеї? Думаю, питання ці риторичні. А дзявкати в бік померлого лева може лише шакал!

Теза друга: “ЯК ТОРУЄТЬСЯ ЕТНІЧНИЙ ШЛЯХ ДО СОЦІАЛЬНОГО “ПЕКЛА” 

Ну, тут наш пан мудрагель так розтікся мислію по дрєву, що і не второпаєш, про що ж це він. Але тут же і проговорився за українським прислів'ям: “Дурня язик продасть”. Отже: <>iПрактика “націєтворення” впродовж двадцяти років новітньої незалежності переконливо засвідчує, що насправді за цим стоїть! Не що інше, ніж намагання забезпечити політичними, конституційними, законодавчими й адміністративними чинниками домінування, пріоритетність, зверхність української етнічної ідентичності. Зверхність її — чи то на основі якихось “історичних прав корінної нації”, чи статусу “титульної нації”, чи ще чогось подібного — над громадянською ідентичністю. 

Проте навіть за чинною Конституцією України український етнос не є ЄДИНИМ корінним на цій землі, як практично всі етнонаціоналісти і вважають. Отже, ніяка “укоріненість” українського етносу жодних ні історичних, ні владно-політичних, ні економічних, ні навіть культурних переваг чи преференцій не надає й надати не може. Як, до речі, і ще одна аналогічна “аргументація” — щодо “титульності нації”.

 

Про яку практику “націєтворення” впродовж останніх двадцяти років може йти мова? Що українцям дала за цей час ця держава? Українізувала вивіски на деяких магазинах, перевела декілька шкіл та садочків на українську мову викладання? Де українську книгу можна купити східніше Черкащини? Де українське кіно? Де український бізнес? Де українська армія і військово-морський флот? Як так сталося, що морська держава опинилася без торгового та риболовецького флотів, і наші моряки змушені найматися в іноземні компанії? Де поділася ядерна зброя? Куди поділися наші військово-повітряні сили? Чому уся промисловість належить чужинцям-олігархам? Чому мусується питання про здачу останніх бастіонів української економіки – ГТС і землі? Це українці так вершили процес “націєтворення”? 

Поясніть це, пане дуже розумний політолог, нам, недолугим етнічним націоналістам та іншим категоріям неправильних громадян. Не поясните! Бо не маєте ні совісті, ні честі. Тому ми і далі будемо боротися за забезпечення “політичними, конституційними, законодавчими й адміністративними чинниками домінування, пріоритетність, зверхність української етнічної ідентичності. Зверхність її — чи то на основі якихось “історичних прав корінної нації”, чи статусу “титульної нації”, чи ще чогось подібного — над громадянською ідентичністю”. 

Що ж стосується чинної конституції, то вона суперечить законам Божим та інтересам нації, тож ми її розглядаємо, як правила поведінки для рабів та інструкцію для наглядачів. Але хотілося б саме таким, як Ви, сказати: ми не раби, і довго на шиї у нас не посидите. 

І тому ви маєте рацію, коли кажете: “І до чого, як не до гострого, критичного для нашої державності соціального протистояння, може призвести дальший рух цим шляхом?!”

 

Але з невеликою поправкою: завдяки вашій космополітичній моделі державотворення ми вже давно живемо в соціальному пеклі. Тому, коли прийде час розплати, не націю звинувачуйте, а себе і вам подібних.

Наступна теза: “ДЕРЖАВА ЕТНОСУ ЧИ ДЕРЖАВА ГРОМАДЯН?” 

“В чому, правда, не можна не погодитися з Левком Лук’яненком, так це в тому, що слідування зазначеному ним концепту, а саме — політизації етнічного чинника за правилом “етнос=держава” — беззаперечно призведе до “другої фази дезінтеграції Московської імперії (РФ)”. Але ж новітню державність України з самого початку намагалися побудувати значним чином із беззаперечним, переважним упливом саме “етнічного чинника”.

 

Це вже просто вершина політологічної “мудрості”. Спробуємо пояснити. Пане політолог, невже Ви не знаєте того, що сучасна Росія - це міні-імперія, яка складається з етнічно, культурно, мовно та релігійно різних народів, котрі проживають на своїй етнічній території, і до складу РФ були приєднані силою зброї? Тому етнічний, і не тільки, чинник там буде завжди виступати дестабілізуючим. І рано чи пізно приведе до розпаду цієї імперії. Тому проводити паралелі з Україною не просто некоректно – це дурість. Наша держава є мононаціональна, а невеликий відсоток людей іншої національності, або віросповідання тут ніколи не буде дестабілізуючим чинником (якщо, звичайно, не буде реалізований Ваш проект політичної нації та соціальної держави). 

Що стосується Вашого твердження, що новітню Українську державу будували з урахуванням етнічного чинника, то якби так було, то ми б не тупцювали на одному місці 20 років, а жили б, як прибалтійські країни або Грузія. Але хіба для Вас і подібних до Вас це аргумент? Головне, щоб у нас було все “по-европейськи”, “по-загряничному”, “по-модньому”. І неважливо, що це “моднє” завезене в Україну з європейських інтелектуальних смітників. Народ-то цього не знає, а значить, можна йому це нав’язувати під виглядом чогось вартісного. 

Подібний тип псевдоінтелектуалів Донцов описав ще у 20-х роках, влучно назвавши цих людців “духовними кастратами”. Тому вони і намагаються паплюжити його та його творчу спадщину, бо розуміють, що ті донцовські визначення стосуються й їх. Але хіба дзеркало винне, що в когось щось криве?

Четверта теза: “ДВА УКРАЇНЦІ — ТРИ НАЦІЇ”. 

В цьому розділі пан політолог, а за сумісництвом націєзнавець, погоджуючись з тезою свого духовного гуру - ліберального псевдоісторика Грицака про наявність двох етнічних українських націй: “західноукраїнської” та “наддніпрянської”, пішов далі і дещо скоригував львівського історика, ввівши і третю націю – “політичну”. 

Я, звичайно, не політолог, але точно бачу, що в голові у автора явний ліберальний безлад і повний плюралізм хаотичних думок. Тому спробуємо допомогти впорядкувати деякі думки автора на прикладі такої улюбленої модними “інтелектуалами” Європи. 

Є там така країна, під назвою Німеччина, що до ХІХ століття була поділена на безліч князівств. Історія цих князівств складалась по-різному, що обумовило різницю в мові, релігії, побуті, одязі і т.п. Але це не завадило німцям врешті-решт збудувати свою державу саме на основі етнічного принципу. Потім, піддавшись моді в другій половині ХХ ст., вони ввели у конституцію таку улюблену паном політологом політичну націю. Не пройшло і 50 років, як уряд Німеччини вустами свого канцлера, разом з британцями та французами, заявив, що політика мультикультуралізму зазнала краху і народи Європи опинилися перед загрозою втрати своєї національної та релігійної ідентичності. Тобто, не хочеш знати німецької мови та ходити раз на тиждень до кірхи - будеш вивчати турецьку та ходити п'ять раз на день на намаз. Природа порожнечі не терпить! 

Тепер повернімось в Україну, і спробуємо пояснити для політологів та деяких істориків, що не дивлячись на наші мовні, історичні, релігійні та регіональні відмінності, ми є однією нацією. Наше різноманіття не роз'єднує нас, а тільки збагачує. І ніколи західний українець не відмовиться насолоджуватись архітектурою Києва та пейзажами Дніпра, як і східний Львовом та Карпатами. 

А спроби роз'єднати нас за цим принципом - стара московська частівка, переспівана на європейський лад. Ми кожного дня спостерігаємо творення політичної нації з донецького криміналітету. Навіть мову свою вже мають – “фєня” називається, а улюблений гімн не так давно виконав заступник генпрокурора, заспівавши на день міліції “Мурку”.

Теза остання, підсумкова: “ГЕРОЯМ — СЛАВА! ЖИВИМ — ЖИТТЯ!” 

І наостанок — про реакцію Левка Лук’яненка на “сумне твердження” Ярослава Грицака щодо тактики боротьби за незалежність. Ось воно: “Якби національно найсвідоміший елемент, замість гинути в героїчній боротьбі, виховував у почутті патріотизму своїх ненароджених дітей і онуків, працював у школах та університетах, писав статті й книжки тощо? Чи, зрештою, хіба не знали б у світі про Україну більше, якби в 1960—1970 роках вона розцвіла плеядою науковців, художників, поетів, режисерів — бо очевидно, що серед того “втраченого покоління” були неабиякі таланти?”

 

По-перше, що значить “якби”?… Історія, як наука, не оперує категоріями умовного способу. І пан Грицак, який називає себе істориком, мав би це знати. Перефразовуючи слова Шевченка, я би сказав, що “якби він вчився так, як треба, то й мудрість би була своя”, і він би не припускався таких помилок. Бо якби у бабусі було те, чого в неї нема, то вона була б дідусем.

А по-друге, це ми вже проходили. І пан Грицак, якщо він історик, мав би пригадати, що у 20-30-х, коли кращі сини українського народу встали на прю з дикими московськими ордами, деяка частина нашого народу пішла саме цим шляхом, і після так званої “громадянської війни” провела українізацію усіх сфер життя. Хіба вони не були патріотами? Проте їх інтелектуальний продукт був національним за формою, але соціалістичним за змістом. Тобто, в очах народу вони обплювали справжніх героїв, натомість героїзували червоних загарбників. Це їх врятувало? Всі вони пішли на сталінський конвеєр смерті, коли виконали свою каїнову роботу. А їх інтелектуальна праця призвела до того, що було духовно отруєно декілька поколінь українців. Наслідки цього ми пожинаємо до сих пір. Прикладом чого можуть бути опуси таких от політологів та істориків. 

На подібну писанину можна було б і не звертати уваги, але останнім часом її чомусь в Україні стає все більше і більше. На тлі узурпації влади кримінально-олігархічним режимом Януковича, коли іде наступ не тільки на національні права українців, але і на соціально-економічні. Коли нація поставлена на поріг виживання, коли українці можуть втратити свою державність, не знайшлося для наших ліберальних псевдоінтелектуалів більшого ворога чомусь, ніж український націоналізм. 

Виникає закономірне питання: що це - дурість, політична сліпота, духовна імпотенція чи цілеспрямована дія? Невже вони не знають, що роблять? Знають і добре усвідомлюють. Донцов писав: “Є нації, є боротьба між націями, є націоналізм.” І це закон. Це знають і наші вороги. Росії ми потрібні як губернія, і допоки там при владі дуболоми, які звикли вирішувати питання за допомогою сили, Росія буде робити ставку на ті політичні сили в Україні, які їй ментально близькі (це і регіонали, і комуністи, й інша мерзота). 

Такий ворог хоча і небезпечний, але він явний, тому боротися з ним легше. Заходу ж Україна потрібна як сіра зона, зона невизначеності, з якої у перестарілу та вичерпану Європу можна завозити дешеву, працьовиту, невибагливу робочу силу. Не слід забувати про викачку мізків з України, дешеву сировину, а в перспективі третину світових запасів чорноземів. Тому і створюються найрізноманітніші фонди, фундації та організації які інвестують сюди мільярди доларів для просування різноманітних ідей, котрі “розвивають нам демократію”, через таких от псевдополітологів, псевдоісториків і псевдомитців, а по-суті духовно обеззброюють та калічать морально наш народ. 

Тому святим обов'язком кожного українця є зривання масок з цих Юд. Зненавиджений ними Донцов казав: “Якщо українці не схочуть панувати на своїй території, то тут пануватимуть чужинці”. Третього не дано. І якщо ми хочемо щастя для себе та своїх дітей, ми повинні за боротися за ті ідеали, які виголошував Великий Українець Дмитро Донцов.

Тому, відповідаючи на питання винесене в заголовок цієї статті, хотів би сказати: “Україна для українців! Для нас, для наших нащадків”. І якщо комусь із неукраїнців, які тут хочуть жити, не подобаються наші закони, а хочеться встановити свої власні, ну що ж… Світ широкий, ми нікого не тримаємо. 

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ

07.03.2012р. Б. / У Римі виявили лист про мучеництво священиків в СРСР

 

Раніше невідомий лист 32 католицьких священиків про релігійне переслідування в СРСР нещодавно знайшов о. Еугеніуш Сенков, польський єзуїт, співробітник Папського східного інституту в Римі. 

 

Працюючи з документами в бібліотеці, о. Еугеніуш натрапив на лист, який написали ув’язнені на Соловецьких островах католицькі священики. 

Лист розпочинається описом незаконних методів ОДПУ, яке порушувало норми радянської конституції про свободу совісті. У ньому йдеться про переслідування католицьких віруючих і священнослужителів, а також антирелігійну діяльність Союзу войовничих безбожників, який закликав до цих переслідувань. Автори пишуть про арешти священиків, які для влади країни були «найгіршим кримінальним елементом», про вироки для невинних, приречених на рабську працю в таборах, де не мали можливості отримувати листи чи допомогу від рідних. «Нас змушують виконувати найважчі роботи: копати ями під фундаменти будівель, переносити великі камені, копати взимку замерзлу землю, а іноді ми повинні стояти на варті по 16 годин безперервно», – писали автори листа. 

Треба зазначити, що 2002 року розпочався беатифікаційний процес російських католицьких мучеників ХХ століття.

За матеріалами: Католицький Оглядач

Джерело:  КРЕДО