Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 30 січня 2017 р.

30.01.2017р. Б. / Глава УГКЦ подякував Апостольському нунцію в Україні: «У цей скрутний час Святіший Отець є разом зі стражденними людьми в Україні»

Ваша присутність показує, що воскресіння католицької освіти є справою, яка не обмежується тільки УГКЦ. Це свято і радість всієї Вселенської Церкви! Разом із нами радіє Святіший Отець Франциск, який багато разів у ці роки війни називав УГКЦ «своєю улюбленою донькою». І ви у своєму служінні постійно це підкреслюєте. 

Про це сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав, звертаючись до Архиєпископа Клаудіо Гуджеротті, Апостольського нунція в Україні, 28 січня після Архиєрейської Божественної Літургії в храмі Пресвятої Євхаристії у Львові. Літургія відбулася з нагоди 25-річчя створення першої греко-католицької школи в Україні – Гімназії імені Шептицьких.

Блаженніший Святослав висловив вдячність за те, що «в цей скрутний час Святіший Отець  є разом зі стражденними людьми в Україні». «Ви, як його посланець, доїжджаєте навіть туди, куди наші єпископи не можуть дістатися, аби звершити своє пастирське служіння. До парафій у Донецьку і Луганську, якими ми маємо обов’язок опікуватися, все ж таки дійшла рука Церкви завдяки вашим відвідинам», – сказав Блаженніший Святослав.

Далі Глава Церкви, дякуючи Апостольському нунцію, додав: «На ваші руки складаємо свідчення синівської любові і відданості Святішому Отцеві, тої єдності, яку запечатали своєю кров’ю мученики і сповідники нашої Церкви XX століття. І, повірте мені, ніякі політичні кон’юнктури чи геополітичні ігри цієї єдності, запечатаною кров’ю мучеників, ніколи не зможуть зламати. Тому нехай Господь вас благословить у вашій місії і посилає вам Духа Святого».

Джерело:      Департамент інформації УГКЦ

субота, 28 січня 2017 р.

28.01.2017р. Б. / «Виховання і освіта є абсолютним пріоритетом душпастирського служіння УГКЦ», - Глава УГКЦ привітав спільноту Гімназії імені Шептицьких із 25-річчям

Від самого початку Київська Церква була матір’ю й учителькою свого народу. Київська Церква ніколи не була до послуг «могутніх світу цього», але завжди чувала над душею свого народу і була служителькою Слова Божого – Євангелія. Тому освіта і виховання від самого початку християнства в Україні були пріоритетами пастирського служіння Церкви.

Такими словами розпочав вітальне слово Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав до учасників Міжнародної науково-практичної конференції «Демократизація освітньої сфери України: католицька школа» 27 січня в УКУ. Додамо, захід відбувається в рамках святкування 25-річчя створення першої греко-католицької школи в Україні – Гімназії імені Шептицьких у Львові. Участь у конференції, зокрема, взяли: Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті, Апостольський нунцій в Україні, владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ, Христина Манн, президент СЕЕС (Комітет католицької освіти в Європі), Юрій Решетніков, заступник голови Громадської ради релігійних організацій при МОН, о. Кароль Манік, провінційний настоятель отців салезіан в Україні, с. Христофора Буштин, голова Комісії УГКЦ у справах освіти і виховання, та інші.

«Сьогодні ми згадуємо і дякуємо Богу, а також історичним постатям за 25 років існування УГКЦ та греко-католицької школи у Львові», - вів далі Глава Церкви. Промовець запропонував поглянути в історичне українське минуле, у той час, коли засновувалася гімназія: «Цей ліцей  заснували у вересні 1991 року, на зламі сторіч, коли ВРУ проголосила Декларацію про Незалежність, але народ ще очікував Референдуму про це. Наш ліцей зародився на зламі століть, коли наша Церква щойно виходила з підпілля і перед нею постали виклики, адже ми не мали де молитися, не мали церковних структур, священиків, але відчували, що з нами є Бог, який нас воскресив. У тих обставинах наші праведні мужі, зокрема владика Володимир Стернюк, визначили подальші пріоритети розвитку. Абсолютним авторитетом для тої Церква, яка воскресала, було виховання і освіта».

За словами архиєрея, у ті часи нелегко було знайти ентузіастів, які б могли виконати це завдання. У своїх пріоритетах вже тоді УГКЦ за благословенням владики Мирослава Івана Любачівського, усе, що мала, інвестувала у створення католицького ліцею. «Очевидно, не було багато тих людей, які б могли виконати це завдання, але священики, зокрема монахи студити, отримали завдання не тільки підтримувати, а й чувати над цим ліцеєм. Обидва згаданих ієрархи скерували для підтримки і розвитку цього закладу найкращих», - додав Блаженніший Святослав. Він згадав перших духівників ліцею - о. Йосифа Міляна, який сьогодні є Єпископом-помічником Київської архиєпархії УГКЦ, о. Степана Менька, який тепер є Екзархом Донецьким УГКЦ. «Тож усе, що найкраще мала наша Церква в ті часи, вона подарувала цьому ліцеєві. Наші владики дивилися в майбутнє й інвестували в освіту і виховання…» - додав він.

Серед людей, які першими прийняли цей заклик Церкви й почали працювати у цьому напрямку, була й перший директор ліцею п. Марія Кобилецька та товариство педагогів, які до неї долучилися. «Хочу подякувати монашеству, ченцям і черницям, які скеровували до ліцею своїх найкращих членів спільноти. Кожен клас мав тоді виховника чи виховницю із монашества», – подякував промовець.

Гімназія кілька разів міняла своє місце перебування. Однак, як підкреслив Предстоятель Церкви, важливим етапом в діяльності школи був 1996 рік. Саме тоді була прийнята нова Конституція України і закони; тоді потрібно було знову переєстровувати заклад. «Блаженніший Любомир став батьком ліцею, бо особисто його підтримував і вболівав над тим, щоби католицька освіта в Україні могла вибудуватися в ланцюжок: католицький садок – католицька школа – католицький університет», - сказав Глава УГКЦ.

Добрим приятелем ліцею став кардинал Крістоф Шенборн, Архиєпископ Відня, ординарій для вірних візантійського обряду в Австрії. «Дякую йому за підтримку цієї унікальної інституції, яка стала прикладом для всіх інших починань в нашій Церкві. Вдячний владиці Ігорю за те, що перейняв естафету опіки над ліцеєм», – склав слова подяки Глава УГКЦ.

Історичним моментом для школи був і 2006 рік, коли владика Ігор поручив отцям салезіанам опіку над ним. Тоді активно почав працювати для цієї справи о. Петро Майба, салезіанин. «Також вітаю з ювілеєм призначеного директором ліцею із 2015 року о. Олега Ладнюка. Виховання й освіта є абсолютним пріоритетом душпастирського служіння УГКЦ. Чування над освітою – це будівництво майбутнього. Досвід ліцею є скарбом для всієї системи освіти і виховання в Україні», - підсумував Блаженніший Святослав.

пʼятниця, 27 січня 2017 р.

27.01.2017р. Б. / «Крапля миру в дьогтю війни», — військові капелани про служіння на сході України

«Духовні особи не можуть бути осторонь тих, хто потребує духовної опіки», – так стверджує ієромонах Михайло Лехновський, ЧСВВ. Він зазначає, що ми повинні нести людям мир за прикладом Христа, який дарує його, незалежно від того, що відбувається довкола.

Недавно із зони бойових дій на Сході України повернулися військові капелани о. Михайло Лехновський, ЧСВВ та бр. Роберт Ленів, ЧСВВ. Про особливості військового капеланства, мотиви для подальшого служіння, перспективи душпастирства та про звичайні кроки у побудові кращого суспільства – цими та багатьма іншими думками вони поділилися з нами.

Особисті передумови для служіння на Сході України

«Одним із важливих аспектів для мене є почуття патріотизму. Бо коли людина його не має, не розуміє, що відбувається в державі, то, зазвичай, є пасивною у громадському житті», – зазначає о. Михайло. Він розповідає, що патріотичний дух йому прищепили в родині. Але найважливішим рушієм для служіння ближнім, а зокрема, нашим військовослужбовцям, є любов. Мабуть, саме вона разом із патріотичними почуваннями стала тим поштовхом, щоб служити, як військовий капелан.

Натомість брат Роберт розповідає, що з дитинства не був вихований у патріотичному дусі. Проте події, які розгорнулися в листопаді 2013 року, та участь його друзів і знайомих у першій хвилі добровольчих батальйонів для військової боротьби з окупантом його глибоко вразили. Молодий чернець застановився над питанням: «Яку користь я можу принести своїй Батьківщині і нашим військовим як звичайний монах-василіянин?» Саме тому шукав нагоди їхати на Схід України як волонтер або військовий капелан.

Та першопричиною служіння на фронті для нього також є любов, яка може привести до тих обставин, коли доведеться пожертвувати своїм життям.

«Бувають випадки, коли хлопці можуть поводитися з капеланом агресивно, ображені на Церкву, Бога, шукаючи відповіді на питання: «Якщо Бог добрий, то чому навколо є війна?» Тому любов, яка тебе туди привела, незважаючи на всі обставини, має допомогти все ж таки залишатися тим, хто несе мир», – ділиться брат Роберт.
Особливості капеланського служіння

«Військовий капелан і священик на парафії – це та сама особа, але в зовсім інших ситуаціях. Тому й розпорядок дня є відмінний – тут, на передовій, його треба коригувати і самому підлаштовуватись під нові умови дійсності, але Божественна Літургія у щоденному розпорядку залишається незмінною», – говорить о. Михайло.

Ще однією особливістю є військові, які відображають територіальне розмаїття України, а також мають різне уявлення про Бога та Церкву. «Тут найважливішою рисою капеланського служіння має бути особиста присутність, – відзначає бр. Роберт. – Це стосується і того, щоб бути поруч із солдатами в їхній праці, їсти ту саму кашу та жити в таких же умовах, що й вони».

«Зважаючи на різноманітність релігійної приналежності особового складу, священик не має накидати все те, чим він сам живе, а радше розумно і второпно достукуватись до їхніх сердець. А для цього потрібен час і твій приклад, щоб знайти спільну мову, оскільки солдати можуть ставитись до капеланів з упередженням, бо мали досвід священиків, які не були для них авторитетами. Тому важливо показати реальні вчинки, які можуть бути одного разу рішучими, іншого – простими та покірними. З капеланом повинні бути дві головні чесноти – любов та мужність. Жертовна любов змінює тебе і має силу змінити тих, які перебувають поруч. А мужність є важливою чеснотою, щоб наважитись на цей крок, адже невідомо, що буде завтра на передовій. Та довіряючи Богові, віриш, що Він допоможе тобі, що б там не сталося», – ділиться думками о. Михайло.
Незвичайні спогади військових капеланів

«На фронті в особливий спосіб відчуваєш Божу допомогу. Бачиш, що Господь є насправді біля тебе, опікується та провадить, – стверджує о. Михайло. – Спостерігається надзвичайна людяність з боку більшості солдатів, особливо старших, які також і тобі стараються якось допомогти».

Брат Роберт розповідає про один випадок із військовим, що мав намір дезертирувати. Виявляється, вдома в цього воїна було двоє маленьких дітей, одне з яких він ще не бачив, оскільки народилося під час його перебування на передовій. І от, з таким наміром, військовий випадково проходив повз бліндаж, де проживали капелани, і вирішив зайти. Прийшовши зі сльозами на очах, цей чоловік сказав, що хоче втекти до своїх дітей. «Звичайно ж, що у таких обставинах підібрати добрі поради було вкрай важко, але після довгої розмови йому справді стало легше, а згодом ми навіть ділились один з одним жартівливими історіями. Тому в кожній простій розмові ти можеш щось зробити від себе», – згадує брат Роберт.

Не обходилося і без курйозів. Одного разу ченці помазували воїнів пахучим миром. Наступного дня приходять до них солдати і кажуть, що одних після мирування чоло трішки пече, а інших – ні. От вони й подумали, що одні з них є святішими, а інші більші грішники. «Ми не знали, що їм відповісти, але на собі потім перевірили та виявили, що одне миро має певний складник, який потім пощипує. Насправді у цьому й полягала проблема, а військові відчитали це по-своєму» (сміються).
Висновки і відкриття

Здебільшого капелани зустрічалися із військовослужбовцями з усіх регіонів України, які потребують священиків, добрих священиків. Тому вони ще раз для себе зрозуміли, що наша Церква має розвиватися не лише в Галичині, але також на інших теренах нашої держави. Це пов’язано не тільки з капеланським служінням, адже духовні особи мають бути теж із тими людьми, які повернуться згодом із фронту назад у свої домівки та з багатьма тисячами тих, які живуть поруч із ними...

«Наші солдати потребують навчання про Бога, який не захований за релігійними культами, а Бога живого, який насправді їх любить і є поруч. А священики мають бути тими, які їм це проповідують, даруючи надію…» – відзначає о. Михайло.

Це підкреслює і брат Роберт у своїх роздумах: «По-перше, я зрозумів, що війна існує і у ХХІ столітті. Люди, наші ровесники гинуть. Війна жорстока, несправедлива. Це все є поруч з нами. По-друге, якою б жорстокою вона не була, все одно Бог присутній і на війні. Там люди перший раз переживають свій досвід Бога, перший раз пізнали, подумали про Нього. Я зрозумів, що богопосвячені особи повинні бути там, де панує страждання, а не там, де є комфорт, і тим самим вони будуть нести Бога в ті місця, де інші терплять».

Що можуть зробити ті люди, які хочуть допомогти українським воїнам?

Військовий капелан, волонтер – це ще не повний перелік людей, які видимо допомагають війську. Існують й інші способи сприяти миру та вкласти свою лепту громадянина, на захист якого стали добровольці та люди, що у військових умовах відвойовують незалежність.

Розпитуючи капеланів про потреби солдат, чуємо цікаві відповіді. «Крім молитви, найважливішим нашим вкладом буде пам’ять про війну, де терплять наші ближні, пам’ять, яка може до чогось спонукати, наприклад, допомогти родичам військових добрим словом, коштами чи якимось іншим способом», – зазначає брат Роберт.

Що стосується духовних осіб, то вони мали б розвивати різні ініціативи для реабілітації військовослужбовців. «Як показує практика В’єтнамської війни, більшість американських військових загинуло вже після її закінчення внаслідок різного роду суїцидів, зловживання алкоголем тощо. Для того, щоб такі речі не відбувалися в нас, то, звичайно, кожен має докласти максимум зусиль, щоб не залишити наших військових на самоті. Найелементарніше – це людська повага, подяка їм. Бо існує багато пасивних людей, що живуть у своєму комфорті, для яких війни ніби не існує. Але свідомі, побожні люди з почуттям патріотизму, ті, в яких живе любов, намагаються щось робити для своїх захисників», –  зауважує о. Михайло.

Виявом пошани найперше має бути звичайна людська подяка нашим солдатам за те, що вони вчинили, адже наші воїни є справжніми героями, які захищають свій народ. «Це люди, про яких говорить Господь: «Ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 13).

Розмовляв брат Яків Шумило, ЧСВВ

четвер, 26 січня 2017 р.

26.01.2017р. Б. / "Апологія. У що ми, католики, віримо". Розмова про шанування святих (VIDEO)

"Католицький оглядач" та о.Роман Лаба OSPPE (Орден Святого Павла Першого Пустельника в Україні) запрошують до перегляду першого випуску нового проекту під робочою назвою "Апологія. У що ми, католики, віримо".

У низці передач розглядатимемо певні істини віри Католицької Церкви та намагатимось вияснити, чому ми, католики, власне віримо так, а не інакше.

Перший випуск присвячений катехизі про святих Католицької Церкви. Про підстави їх шанування та про їх роль в житті Церкви


середа, 25 січня 2017 р.

25.01.2017р. Б. / В’язниці, як дзеркало суспільного сумління

Бути поруч, незважаючи ні на що; давати надію, попри замкнутість та відчуження; сподіватися на покаяння та переосмислення, часто не вловлюючи навіть проблисків віри. Розмова з керівником Відділу душпастирства в пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ отцем Костянтином Пантелеєм відкрила зовсім інший вимір священнослужителів, волонтерів, ув’язнених.

Існування в’язничної системи ― це можливість для Церкви проявити весь потенціал, яким Господь наділив її у справі милосердя. В’язниця, я переконаний, ― єдине на землі місце, де всі заклики до милосердя щодо душі і тіла можна виконати водночас: „нагодуй голодного; напій спраглого; зодягни нагого чи того, хто не має пристойного одягу; відвідай того, хто знаходиться у в’язниці…“, — розпочав розмову отець Костянтин.

Навчи віри та добра того, хто не знає

Ув’язнення злочинця, на перший погляд, вирішує проблему, бо за зло має покарання. Та чи можливо виправитися в середовищі таких самих правопорушників? Адже в’язниця, навіть в ідеальному суспільстві, перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання помсти. Тому, аби хоч трохи змінити ситуацію, мусимо бути присутніми серед цих людей, щоб вони розуміли ― ми їх підтримуємо в усьому, крім гріха.

Безумовно, велике значення має безпосереднє душпастирство, коли священик сам на сам спілкується з ув’язненим, може вислухати, порадити. Та душпастирство ― це й сама присутність священика, яка засвідчує, що ці люди не забуті. Зрештою, така моральна підтримка необхідна і персоналу в’язниць. Адже в час служби вони до певної міри теж мають обмежену свободу.

Умов грішника й поверни його з погибельної дороги на добру

Найважче з тими, хто отримав великі вироки чи пожиттєві терміни за вчинені найважчі злочини. Вони потребують духовної підтримки та водночас ― на краю відчаю і цинізму. Адже, що глибша психологічна рана, то більше відчуження. Тому до них священик повинен бути найбільш терпеливий.

Особливо складна категорія в’язнів, ті що вчинили злочини сексуального характеру. Такі люди відбувають подвійну покару: суспільну ізоляцію та жорстоке поводження з ними самих засуджених. До тих, з ким непросто працювати, належать і неповносправні в’язні, які мають серйозні психічні відхилення, а їх судять, як осіб, що можуть відповідати перед судом.

Непросто категорія — неповнолітні. Зараз кримінально-процесуальний кодекс дещо пом’якшив ставлення до злочинів малолітніх, тож їх кількість зменшується. Згідно зі статистикою, на вересень минулого року в Україні було 316 таких ув’язнених. Та ті, кого осуджують, мають важчі злочини і отримують великі терміни.

В’язниця, навіть в ідеальному суспільстві, перетворюється на консервування злочину, плекання злоби та бажання помсти

Це особливе середовище, де необхідна постійна дбайливість. А в нашій країні брак саме системної і професійної роботи з неповнолітніми ув’язненими. Проблема й в тому, що більшість тих, хто опиняється за ґратами — шістнадцятилітні. Тобто вже за два роки вони опиняються у дорослих тюрмах, а спілкування зі злочинцями з різним „стажем та статусом“ їх ще більше криміналізує. Знаю чимало випадків, коли ті, хто опинявся після дитячих колоній у дорослих в’язницях, потрапляють туди знову за нові злочини, часто й жорстокіші.

Тому, аби уникнути такого поглиблення у злочинний світ, неповнолітні засуджені мали б перебувати в окремих закладах. З ними потрібно працювати індивідуально, бо різні злочини потребують різної терапії. І це мали б бути професійно підготовлені соціальні психологи, педагоги, які передовсім хотіли б морально зцілити таких осіб.

Жінки-в’язні ― вразлива категорія, особливо неодноразово засуджені. У нашій Церкві створений центр адаптації для жінок. І понад тридцять колишніх засуджених перейшовши через цей центр. Значна частина з них знайшли себе і залишаються закоріненими в життя Церкви.

Шанси на моральне одужання та легшу адаптацію в’язнів дає мііжконфесійний підхід до роботи з позбавленими волі, коли пастирі виступають перед в’язнями одноголосно.

Молись за нього Богу, щоб допоміг йому

Та душпастирство — це не лише священик, а в значній мірі — волонтери. Впродовж багатьох років ми спостерігаємо, наскільки важлива присутності вірних. В’язні часто сприймають священиків, як людей, які ведуть якийсь особливий спосіб життя, недосяжний іншим, натомість, коли приходять волонтери — різні люди, з різних соціальних груп, із власними проблемами і показують, що з Господом виходять із різних труднощів, це дає надію на зміни.

Ніколи не забуду запитання, яке на порозі колонії задавали засуджені, проводжаючи нас: „невже вам не заплатили за те, що прийшли до нас?“. Тобто ті люди не могли повірити, що хтось добровільно, пожертвувавши власним часом, може прийти аби провести час з ними. Це дає їм усвідомлення, що можуть бути для когось важливими.
В нас є чимало людей, які допомагають проводити різні акції зі збору всього необхідного для ув’язнених, готувати той чи інших захід. Таке волонтерство необхідне, як свідчення суспільної солідарності. Складніша систематична робота. Є помічники капеланів, які в той чи інший спосіб долучаються про проведення реколекцій, євангелізації. Вони потребують ґрунтовнішої підготовки. Та в будь-якому випадку, готуючи волонтерів до спілкування з ув’язненими, акцентуємо на моральній стороні. Адже кожен має власні уявлення про в’язницю, тож інколи виникають ситуації, коли волонтер прийшовши туди вперше, відчуває певне напруження, а це, відповідно, відображається на спілкуванні. Важливо поводитися природно, невимушено, щоб ніхто не відчував дискомфорту.

Не варто якогось одного священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням

Та мушу наголосити, що підтримка в’язнів корисна і тим, хто допомагає. Адже завдяки цьому глибше усвідомлюємо, що таке гріх і це сприяє духовному зростанню, усвідомленню повноти і значимості свободи, а також мотивує перемагати спокусу, долати зло у власному серці. Навіть парафіяльне життя стає ціннішим, глибшим і більш усвідомленим, коли серед різних ініціатив служіння є час для в’язнів.

Важливим питанням є також залучення більшої кількості священнослужителів. На разі в нашій Церкві є 34 капелани, які здійснюють систематичну душпастирську роботу. Та найефективніше, якщо є певна ротація капеланів, щоб вони мали можливість відновити сили задля ефективнішої допомоги. Обстоюю думку, що не варто якогось одного священика „закривати“ у в’язниці. Він має бути закорінений у життя парафіяльної спільноти, а попри те здійснювати службу в’язням. Це збагачує еклезіальне життя спільноти і цілої єпархії, а також дає можливість більшої співпраці з волонтерами.

Від серця прощай тим, хто тебе образив

Глибше усвідомлення таємниці Церкви полягає в зацікавленні в житті одне одного. Щоб подолати відчуження щодо людей, які вчинили злочини, варто пам’ятати слова Папи Франциска при зустрічі 23 жовтня 2014 року у Римі з делегатами Міжнародної асоціації кримінального права. Що існує так званий популізм, коли ми готові призначити найбільшу кару за будь-який злочин і покладаємо відповідальність виключно на людей, у яких проявилося це зло, скидаючи з себе відповідальність причетності до різних тенденцій і настроїв зла. Оздоровлення суспільства можливе, якщо будемо реагувати на болі і потреби кожної особи. Папа звернув увагу на те, що поняття „вершити правосуддя“ не означає „покарання задля покарання“, а має на меті „перевиховання винуватця“ ― „дійсне покарання не існує без надії“.

Утіш і розваж засмученого

Наша Церква з ув’язненими працює в багатьох напрямах. На жаль, досі нема жодного реабілітаційного центру для чоловіків, хоча, вважаю, що ми давно визріли для цього.

Важливим напрямом підтримки позбавлених волі є служба листувань. У Києві з 1992 року діє громада Святого Микола Чудотворця, яка постійно підтримує зв’язок і відстежує позитивні зміни та процес розвитку цих людей. Окрім цього спонукуємо семінаристів створити програму Впровадження до Святого Письма, щоб у листах пояснювати в’язням Боже слово.

До підтримки засуджених залучаємо людей різних спеціальностей. Та, наприклад, серед волонтерів є чимало фахових правників, які розуміють проблему кримінального права і виконують правозахисні та юридичні функції. Також є волонтери-медики — для наших тюрем це особливо актуально. Минулоріч успішно провели акцію перевірки зору ув’язнених і тим, хто потребував, закупили окуляри. До роботи з в’язнями залучаємо педагогів, психологів, соціальних працівників.

Є також люди, які допомагають в’язням відкривають у собі творчі здібності, особливо це актуально в дитячих колоніях. Досить часто засуджені відкривають у собі таланти в декоративно-прикладному чи образотворчому мистецтві. Я бачив, як неповнолітні в’язні вчилися вишивати різними стилями, бісером у супроводі майстрині у Кременчуцькій виховній колонії. Такі вміння урізноманітнюють їхнє перебування у в’язниці та змінює характер, виховуючи наполегливість і естетичні насолоду від роботи.

Багато хто співає, що теж сприяє духовному розвитку. Велику підтримку маємо від Братства козацького бойового звичаю „Спас“. Вони для неповнолітніх засуджених у літній період організовували козацькі розваги спортивні змагання, що сприяло вихованню духовності і патріотизму.
Тобто ведемо досить масштабну діяльність, та ще більше необхідно робити. Тому завжди раді різним суспільним ініціативам з підтримки засуджених та тих, хто відбув покарання.

Розмовляла Наталія Павлишин

вівторок, 24 січня 2017 р.

24.01.2017р. Б. / Блаженніший Святослав зустрівся із родинами героїв Небесної cотні в Києві

Усі священики, що були на Майдані, пішли в АТО. Понад 400 ротацій відбули наші капелани, отримуючи як фізичні, так і психічні рани. Капелани самі потім повинні відбувати курс реабілітації. Бо коли під обстрілами священик виносить на своїх руках тіла вбитих, то потім йому тяжко повернутися до свого звичного життя в парафії і сім’ї.

Сказав Глава УГКЦ Блаженніший Святослав 23 січня під час зустрічі із родинами героїв Небесної сотні в Києві.

У своєму слові він зазначив, що сьогодні Предстоятелі Церков України стоять на передовій цієї інформаційної війни: «Кожного разу, коли ми прориваємо інформаційну блокаду, то стаємо голосом усього суспільства». А далі він звернувся безпосередньо до родичів загиблих героїв: «Кожен із нас має свій біль: трагедію матері, що втратила сина, чи біль дитини, яка втратила батька, неможливо виміряти. Та ми можемо бути разом із вами, аби підставити своє плече, щоб ви не почувалися покинутими».
Наприкінці зустрічі Блаженніший Святослав пригадав те, що Державний секретар Ватикану під час свого візиту в Україну, помолився в каплиці героїв Небесної сотні в Києві.

понеділок, 23 січня 2017 р.

23.01.2017р. Б. / Перемоги над Йосипом Сліпим радянська влада не досягнула (+VIDEO)

Український історик, професор Київського національного уніерситету, Володимир Сергійчук у програмі «Відкрита Церква», розповів, чому Й. Сліпий і греко-католики були такі ненависні радянській владі.

«Ця церква взяла на себе місію духовного проводу, не тільки над галичанами, а зрештою над усіма українцями, які хотіли бути господарями на своїй землі, — підкреслив історик. — План полягав у тому, щоб до закінчення війни з Німеччиною, розгромити греко-католицьку церкву. Арештовують Йосипа Сліпого, але два місяці він не дає тих показань, які від нього добиваються. Перемоги над Йосипом Сліпим радянська влада не досягнула.

У програмі «Відкрита Церква» наше розслідування достовірності російських «документальних» фільмів. А також, вперше унікальний запис Богослужіння на Свято Водохреща 1942 року у Львові, яке очолив сам Блаженніший Йосип Сліпий.


неділя, 22 січня 2017 р.

22.01.2017р. Б. / Звернення римсько-католицьких єпископів із нагоди Дня соборності України

З нагоди дня, приуроченого до врочистого об'єднання України в єдину державу, ми, римсько-католицькі єпископи в Україні, щиро вітаємо всіх співвітчизників, яка б не була їхня конфесійна чи релігійна приналежність.

Це особливе свято не лише нагадує нам про непорушну єдність України, а й символізує згуртованість українців у розмаїтті думок, поглядів та підходів до творення майбутнього. Для цього необхідно виявляти братерську та сестринську любов до земляків, незважаючи на походження, мову або релігію.

У час, коли Україна бореться з багатьма проблемами, зокрема з війною на сході України, це свято також закликає всіх громадян, а насамперед керівників держави, до збереження територіальної цілісності України. Сьогодні особливо згадуємо тих, хто захищає нашу Батьківщину: Вам і вашим близьким – наша найглибша подяка й найширша молитва!

Возносимо молитву за  Україну й закликаємо всіх вірян до молитви за єдність, порозуміння, мир і гідне майбутнє українського народу.

Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!
Пресвята Діво Маріє, молися за нас!

Львів, 21 січня 2017 р.

субота, 21 січня 2017 р.

21.01.2017р. Б. / Глава УГКЦ під час зустрічі із Послом Республіки Польща в Україні: «Без вільної України немає вільної Польщі і навпаки»

20 січня Глава УГКЦ Блаженніший Святослав зустрівся із Послом Республіки Польща в Україні Яном Пєклом та заступником голови місії Посольства Республіки Польща в Україні Рафалом Вольським у своїй резиденції в Києві.

Зустріч відбулася на прохання пана Посла, який тим самим виявив глибоку пошану до УГКЦ із метою опрацювання спільного бачення польсько-українських стосунків. «Як розповів сам Посол, для нього важливою є позиція УГКЦ у цьому питанні. Зі свого боку я висловив свій біль із приводу напруження, яке має місце в польсько-українських стосунках (зокрема, загострення розпочалося з подіями в Перемишлі, у Гуті-Пеняцькій)», - коментує зустріч Блаженніший Святослав.

Учасники зустрічі одностайно заявили, що існують такі деструктивні сили обабіч кордонів, які намагаються ділити українців і поляків. Навіть більше, своїми провокаціями вони намагаються створити напругу і ненависть. «Місія УГКЦ у цій ситуації – зберегти діалог примирення і допомогти всім людям доброї волі протиставитися всій цій ненависті. Звичайно, Україна перебуває у стані війни і багато людей можуть піддатися цій спокусі, та Церква проповідує примирення, любов і взаємне прощення. Саме це нам заповідав святий Папа Іван Павло II», - розповів Глава Церкви.

Предстоятель УГКЦ розповів дипломату про те, які УГКЦ має засоби, аби продовжувати справу польсько-українського примирення. Зокрема, згадав про Капітулу українсько-польського поєднання, яка щороку вручає нагороди і полякам, і українцям, які є носіями цієї ідеї. «Також я пригадав про відзнаку, яку Комітет вшанування блаженного священномученика Омеляна Ковча вручає щороку полякам, українцям та євреям, що працюють у справі примирення між народами. Ми констатували те, що сьогодні і Церкви, і громадянське суспільство намагаються реагувати на різного роду провокації та намагання знищити діалог примирення та любові. Нам потрібно активно діяти, аби між поляками і українцями не тільки можна було говорити про добре сусідство, а й вибудовувати перспективу спільного європейського майбутнього», - додав він.

Крім цього, учасники зустрічі наголосили, що «без України сьогодні немає Європи, як без вільної України немає вільної Польщі і навпаки». Вони обговорили ініціативу ВРЦіРО відвідати Польщу, аби познайомитися з її релігійним середовищем, аби справа польсько-українського примирення стала загальнонаціональною справою і в Польщі, і в Україні. Пан Посол запевнив у своїй готовності співпрацювати у справі польсько-українського примирення, щоб «народи спільно крокували в європейське майбутнє».

пʼятниця, 20 січня 2017 р.

20.01.2017р. Б. / Глава УГКЦ на Водохреща: Усвідомити власну гідність – це вже є революцією (+VIDEO)

Ми сьогодні живемо у світі фальші і підробок. Ми часто самі скриваємо особисту личину, бо бачимо, що не маємо що виставити на показ. Нам страшно пережити момент істини щодо себе. Але сьогодні Христос запрошує до себе вмитися цією йорданською водою і перемогти зло.

Про це сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового у свято Богоявлення Господнє.

Богоявлення Господнє – одне з найбільших християнських свят. Як сказав Предстоятель, це свято, яке пов’язано з історичною подією, яка має надзвичайно глибоке значення для нас. Для нас, які живемо в цьому непростому, особливому історичному моменті історії України.

Про цю подію читаємо сьогодні в Євангелії: Ісус приходить з Галилеї над Йордан, щоби хреститися від Йоана. «Йоан уділяючи це хрещення у Йордані, – розповів проповідник, – начебто дає людям надію на спасіння, на очищення, надію, що колись найбільша таємниця кожної людини не буде більше гріхом і злом, а чимось набагато кращим. Бо Господь сотворив людину не для гріха і зла. А сотворив її на образ і подобу Божу, щоб вона була Його і брала участь у Божому житті. І ось над Йордан приходить Христос. Приходить, аби виявити свою особисту таємницю своєї особи. Коли Йоан побачив Спасителя, він зрозумів, що це є найчесніша, найчистіша особа, яка не потребує омовіння, аби стати святою і чистою. Але Христос наполягає: так, ми маємо звершити всяку істину. Тому що хоче об’явити Йоанові й людям, ким Він є, аби стала явною таємниця Його Божественної особи».

Блаженніший Святослав пояснив, що в сьогоднішньому дні ми святкуємо наше з вами усиновлення. «Тому що Ісус Христос сьогодні об’явлений і проголошений своїм Небесним Отцем у Дусі Святому як Син єдинородний, який відвічно родиться від Отця згідно своєї Божественної природи. Але сьогодні Він сходить у струї Йорданські, аби дати можливість кожному з нас стати синами і доньками Божими. Він хоче з нами розділити те, ким Він є. Зробити нас причасниками Його істини. Тому в сьогоднішній день вода начебто набирає інструменту Божого усиновлення».

«Христос сходячи в йорданські струї, освячуючи воді, торкаючи всесвіт своєю присутністю, об’являє нам тайну Хрещення», – сказав Глава Церкви.

Кожен з нас, запевняє богослов,  у момент Хрещення стає сином і донькою Божою. «І це стає нашою найбільшою таємницею. Кожен з нас повинен відкрити у собі, що ми не є невільники, не є раби. Ми не є інструментами якоїсь політики чи інших земних сил. Найглибшою правдою, істиною про кожного з нас є те, що ми є синами і доньками Всевишнього, якими ми стали в момент Хрещення, прийнявши Духа Святого в Таїні миропомазання».

«І ця вода, яку ми сьогодні благословляємо, – продовжив Блаженніший Святослав, – є водою відродження, водою очищення. Христос приймає сьогодні Хрещення задля нас, щоби нас зробити учасниками своєї синівської спадщини. Щоб кожен з нас міг пізнати Бога, мати можливість увійти в Божу присутність. Тому сьогодні ми наче відновляємо найглибшу правду про себе. Знаходимо свою справжню гідність і тотожність у Таїнстві нашого хрещення».

За його словами, ми сьогодні урочисто вийдемо на український Йордан – на Дніпро, щоб освятити води. «Ми сьогодні хочемо причаститися цієї йорданської води, аби ми в нашому житті сповняли всяку істину. Ми сьогодні просимо, аби Христос обновив у нас те хрещення водою і Духом Святим, Духом Святим і вогнем, які ми отримали тоді, коли стали християнами. Усвідомити власну гідність – це вже є революцією. Ми так потребуємо оновлення, очищення в нашій Україні, але розуміємо, що момент істини встановляє не людина, а Господь Бог», – наголосив Глава Церкви.

«Ми просимо, аби цією йорданською водою, якою ми причащаємося, несемо до своїх домівок, окроплюємося, Господь Бог зіслав своє благословення на Україну, виявив нашу правду, нашу істину, в якій живемо, за яку боремося і за яку вмираємо. Нашу гідність, нашу силу, яка є в Бозі. Нехай наш український Йордан понесе цю освячену воду по всіх куточках нашої землі. Нехай ця вода вижене з України всякого врага і супостата, нехай покаже правду, нехай принесе нам перемогу правди і добра», – побажав духовний лідер греко-католиків.

По завершенні Літургії Блаженніший Святослав освятив воду на Дніпрі.


четвер, 19 січня 2017 р.

19.01.2017р. Б. / Святе Богоявлення (Коментар)

19 січня 2017 року
Святе Богоявлення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

    * Коротка історія свята
    * Про ікону празника
    * Тропар та кондак
    * Празничний Апостол
    * Євангеліє
    * Проповідь

Коротка історія свята

Свята Церква перед празником Господнього Богоявлення у богослуженнях звертається до своїх вірних: "Вифлеєм залишивши, преславне чудо, спішімо до Йордану душею гарячою і там побачимо страшне таїнство" (Світилен утрені з 3 січня). Це таїнство Господнього Богоявлення, це Хрещення Господа нашого Ісуса Христа в ріці Йордані. У цьому таїнстві Ісус Христос об'являє себе як Месію і Спасителя. Про Його Боже післанництво свідчить при Хрещенні сам Отець Небесний голосом із неба: "Ти єси Син мій любий, у тобі — моє уподобання" (Мр. 1, 11); свідчить Святий Дух, що у вигляді голуба сходить на Нього; свідчить і святий Йоан Хреститель, вказуючи на Нього: "Ось Агнець Божий, який гріхи світу забирає" (Йо. 1, 29).

Празник Господнього Богоявлення у перших віках християнства вважався збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного розмноження хліба. Тому й нашу назву "Богоявлення" треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.

Празник Господнього Богоявлення, крім празника Пасхи і Зіслання Святого Духа, належить у Східній Церкві до найдавніших. Його почали святкувати в кінці II або на початку III ст. Про нього згадує у своїх творах святий Климент Олександрійський (+ 215). В Апостольських постановах, творі IV століття, про цей празник сказано: "Нехай празнують празник Богоявлення, бо того дня явилося Христове божество, про яке свідчить Отець при хрещенні і Святий Дух у виді голубині, вказуючи на Христа". Про подію Богоявлення у III столітті говорять у богослуженнях святий Іпполит Римський (+ к. 235) і святий Григорій, Неокесарійський Чудотворець (+ 270), а в IV ст. в дні цього празника святий Григорій Богослов, святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Августин та инші Отці Церкви мали гарні духовні науки.

Празник Господнього Хрещення показує нам одну з найбільших і найглибших правд нашої святої віри — таїнство Пресвятої Тройці. При Христовім Хрещенні об'явилася Пресвята Тройця, яка посвідчила про Його божество. На третьому часі в навечір'я празника читаємо: "Тройця, Бог наш, себе сьогодні нероздільно явила, бо Отець об'явленим свідоцтвом заявив споріднення. Дух же у голубиному виді зійшов із небес, Син свою пречисту голову склонив Предтечі і хрестившись, визволив людей із неволі, бо Він чоловіколюбець".

Про ікону

На цій іконі зображений Христос, частково або й повністю занурений у воду. Щоб це унагляднити, ріку Йордан деколи зображають нереалістично глибокою. Своєю присутністю Христос, творче Слово Боже, втілене в людську природу, освячує воду, яка в давнину вважалася стихійним, хаотичним елементом. Отже, вода не тільки перестає бути грізним елементом, а стає освяченою та освячуючою для світу. Тому й ми в хрищенні саме водою очищуємося від гріха й нечистоти та освячуємося силою Христа, таким чином беручи таїнственну участь у Його смерті й воскресінні (Кол. 2, 12). Христос обнажений, бо Він — другий Адам, який відкупив першого Адама і всіх його нащадків (1 Кор. 15, 45). Перший Адам закрив нам небо, а другий нам його відкриває.

Йоан Хреститель з похиленою головою приймає благословення Христа та виконує те, що йому велить Христос, щоб сповнити всяку правду й справедливість (Мт. З, 15). Його лик виражає здивування покорою Господа Ісуса. Одною рукою Йоан христить Ісуса, а другою — вказує на Нього як на Агнця Божого і разом з тим виявляє молитовну поставу.

На іконі зображено дерево із сокирою при корені, що є алюзією на проповідь Йоана: «Покайтеся, робіть добрі плоди, бо прийшов очікуваний Месія, і рішучий час настав» (Мт. 3, 7-12).

Бог Отець з небесного півкруга рукою благословить Сина: «Це Син мій любий, що його я вподобав» (Мт. 3, 17). Як на горі Синай Бог об'явив Закон, тут Отець вказує на нового Законодавця — Ісуса, який є уособленням нового Божого закону любові.

Як і в Різдві Христовому, ангели здивовані новим виявом Христової покори. Їх руки прикриті — вони готові служити Спасителеві.

Ця велична подія — найбільш явне й промовисте об'явлення Святої Трійці, отже це — Богоявлення. Після гріхопадіння херувим вартував при зачинених воротах раю. Таїнственне об'явлення над рікою Йордан показало нам, що небо знову відкрите.

Освятивши воду, Христос рівночасно освячує весь матеріальний світ. Він підносить й немов просвітлює все сотворіння Своєю участю в людській, матеріальній природі. (Пізніше, сповнюючи Свою місію, Він знову поборюватиме хаотичні хвилі й бурю на Галилейському озері (Мр. 4, 39).

У воді деколи зображено невелику алегоричну людську постать. Ця людина — символ Йордану, що було затримав свою течію, вжахнувшись і принишкнувши, коли через нього перевозили кивот Завіту (І.Н. З, 14-17). Дещо рідше у воді зображено дві подібні фіґури. Друга — це алегоричний символ Мертвого Моря.

Тропар та кондак

Тропар, глас 1: Коли в Йордані хрестився ти, Господи, Троїчне явилося поклоніння: бо Родителя голос свідчив тобі, возлюбленим Сином тебе називаючи; і Дух у виді голубинім засвідчив твердість слова. Явився ти, Христе Боже, і світ просвітив, слава тобі.

Слава, і нині: Кондак, глас 4: Явився єси днесь вселенній і світло твоє, Господи, знаменувалося на нас, що зі зрозумінням оспівуємо тебе: Прийшов єси і явився єси — Світло неприступне.

Послання святого апостола Павла до Тита 2, 11-14; 3, 4-7

Сину Тите, Божа благодать з'явилася спасенна всім людям і навчає нас, щоб ми зреклися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, чекаючи блаженної надії і славної появи великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, який віддав Себе Самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня, та щоб очистити собі народ, що був би Його власний, ревний до добрих діл. Та коли з'явилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога, Він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але заради свого милосердя, купіллю відродження і відновлення Святого Духа, якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спасителя, щоб ми, оправдані Його благодаттю, стали, згідно з надією, спадкоємцями життя вічного.

Євангеліє від Матея 3, 13-17

В той час Ісус прибув із Галилеї на Йордан до Івана, щоб хреститися від нього, але Іван противився Йому, кажучи: Мені треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене? Ісус у відповідь сказав до нього: Лиши це тепер, так бо годиться здійснити всяку правду. І він лишив Його. А охрестившись, Ісус зараз же вийшов з води. І ось розкрилось небо, і Він побачив Духа Божого, який сходив, як голуб, і зійшов на Нього. І голос пролунав з неба: Це Син Мій возлюблений, в Ньому Моє благовоління.

Проповідь

Ісус, вибираючись навчати народ і заснувати своє Боже цар­ство, а саме церкву, хоч сам чистий, ввійшов у Йорданські води, прийнявши з рук Івана хрещення, щоб спровадити Божу ласку й Боже життя з неба на землю. Цим хотів показати, що кожна людина, бажаючи вступити до його товариства, мусить охреститися, а саме подбати, щоб і над нею відчинилося небо з усіма добрами, як воно відчинилося при його хрещенні. Бажа­ючи привести людей до найтіснішої злуки з Богом, встановлює св. тайну Хрещення, кажучи до апостолів: "Ідіть отже, навчіть усі народи: христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав..." (Мт. 28, 19).

Господь Бог Життєдавець піклується усім живим сотворінням, або як описує Господній псалмопівець: «Джерела посилаєш у ріки , які течуть поміж горами . Усю звірину , що в полі, вони напувають , дикі осли там гасять свою спрагу ». (Пс. 103). Подорож вибра­ного Ізраїльського народу з Єгипетської землі — «дому неволі» — до обіцяної землі — «молоком і медом текучої » — була небезпе­чною і виснажливою. Перейшли в чудесний спосіб через Черво­не море, хоч військо фараона наступало на п'яти, але Господь допоміг: "Як по суші пройшов Ізраїль по безодні стопами, бачи­вши як гнобитель фараон потопає, взивав: пісню перемоги Бо­гові співаймо" (канон на Утрені, гл. 6). Пізніше Йордан в часи Ісуса Навина, стає на зразок Червоного моря, як описує Пс. 114: "Море побачило, та й кинулося тікати, Йордан назад повернувся ... що з тобою море, що ти кинулося тікати, і з тобою Йордане, що ти назад повернувся ". І ось Месія-Христос увійшов у води Йордана, й сталося то, що ще прорік Господній псалмопівець: "Голос Господній над водами! Загримів Бог слави , Господь над великими водами " (Пс. 28). Цей голос, що загримів над водами — це голос Отця небесного, який звіщає про Ісуса: "Це Син мій улюблений , в якому моє уподобання ". При спомині повноблагодатного момен­ту в Йордані подумаймо, що ми в хрещенні прийняли те, що ми стали дітьми небесного отця, про що описує улюблений учень Ісуса Христа: "Дивіться, яку велику любов дарував нам Отець, щоб ми звалися дітьми Божими. Ними ми і є" (1 Ів. 3, 1).

Приклад. Великий господар прийняв колись дитя свого по­мерлого боржника в свій дім і старанно виховував його. Раз показав йому два листи: один з жалібними окрайцями і чорною печаткою, інший з червоними окрайцями і червоною печаткою. Найперше подав господар бідному хлопчині чорного листа з до­маганням відчинити його і прочитати. Хлопчина зробив так і прочитав у листі виписані всі борги, що залишив його батько. Перестрашився, а господар, побачивши його збентеження, всміхнувся й подер боржного листа. Потім передав йому другого лис­та, запечатаного червоною печаткою. Це був лист ласки. Напи­сано в ньому, щоб господар прийняв хлопчину як свою дитину і зробив своїм спадкоємцем. Можна собі подумати про його радо­щі, що не тільки вільний від боргів, але що є також дитиною багатого й знаного батька. Саме так з нами в хрещенні. Тут нищиться наш і наших прабатьків (Адама і Єви) — боржний лист і подається нам лист ласки, що чинить нас дітьми Бога й спадкоємцями неба. Вже в р. Йордан хрестив Іван Хреститель, однак це не була св. тайна хрещення, якою люди звільняються з первородного гріха, але це було хрещення покаяння для підго­тування приходу Спасителя. Хто хреститься, цей наближається до Бога, стає Його дитиною, а Він стає його Отцем. Він неначе говорить до нього: "Це син мій улюблений, якого я вподобав собі". Хрещення — це двері, якими входимо до високого божого роду. Відтоді всяке дитя володарський син, або володарська доч­ка. І то не син або дочка людського земного володаря, тільки найвищого князя й царя неба й землі. Тому помазують людину при хрещенні св. єлеєм, як помазали колись царів.

Св. Людвик, король французький, хрестився в замковій кап­лиці м. Пуасі. До цієї каплиці мав він більше приязнь, ніж до катедри в Рейсі, де коронували його на короля. На запитання, чому так виділяє каплицю, відповідав: "Тут прийняв я святе хрещення, а через те став дитиною Бога, в катедрі в Рейсі коро­нували мене, через те я володар Франції. Гідність божого синів­ства більша, ніж королівська і королівську достойність залишу після смерті, а як боже дитя набуду вічне життя".

Коли Бог стає в хрещенні нашим отцем, то відноситься до нас по-батьківськи, подбає тепер і дбатиме на віки. Як отець дасть нам колись це, що має сам, а це є: небо й вічне щастя, а діти є завжди спадкоємцями батьківського добра.

Хрещення впроваджує людину до Церкви, щоб могла ко­ристуватися тут всім, що потрібно до святості й щастя. Насам­перед людина повинна пізнати науку Христа, головні правила й правди, що керують нею на дорозі життя. Тому подають при хрещенні палаючу свічку на знак, що освічуватиме дитя наука Христа-Спасителя, який є для нас "світло світу ". Крім науки має хрещена людина право до всіх святих тайн і може при їх допомозі придбати собі ласки, а через них з'єднується найтісні­ше з Христом, немов галузка з деревиною, споріднюється з ним, стає цеглиною у величавій будівлі, підвалина якої й заве­ршення є сам Спаситель.

Раз прийшов до Ісуса Христа Никодим і запитав, що му­сить робити, щоб стати щасливим. Ісус відповів: "Хто не відродиться водою й Святим Духом , той не може увійти до Царства Божого" (Ів. 3, 5). Святий Дух змінює душу людини на гарну, святу, на таку, в якій Бог має вподобання, він тепер поселяється в душі. "Як вогонь розпалює залізо до жару, а сонячне проміння змінює криштал у блискучий камінь, так й Святий Дух змінює своєю ласкою нашу душу" (Шпіраго).

"Через Святого Духа єднається наша природа так тісно з Богом, як краплина води, влита до повної чаші вина, єднається з ним, розливається ,приймає колір, запах й смак вина" (Св. Григорій Великий). "Як тіло рухається, коли оживає його душа, так людина робить добрі діла, коли оживає її Святий Дух. Як вітер порушує вітряк, так і Святий Дух серце людини" (Шпіра­го). Хрещення робить нас членами великої Божої родини, чле­нами Христової (вселенської) Церкви, входимо в злуку зі святими, імена яких носимо й яким ми тут віддані під особливу опіку. Оповідають місіонарі, що в китайців-християн є звичай сповивати при хрещенні голову дитини білим завоєм. Пізніше дбайливо переховують цю хустину ціле життя. Після смерті кладуть кожному його хустину в домовину. Таким чином зазначують, що людина повинна невинною стати на суд Божий, як невинною вийти з св. хрещення. Подібно і в наших краях є звичай одягати білосніжну сорочку, або крижмо; "Возрадується душа моя в Господі, бо облачив (зодягнув) мене в ризу спасення і одежею радості зодягнув мене".

Під час хрещення співається тропар: "Ризу подай мені свя­ту, Ти, що зодягаєшся світлом наче ризою, многомилостивий Христе Боже наш".

Щасливі, що встануть колись із гробу з одягом невинності! Крижмо обвинувачуватиме всіх, що сплямили його гріхом. Умо­ва, зложена при хрещенню, буде тоді важливою для нас, коли сповнимо ревно те, до чого зобов'язалися й що пообіцяли спов­нити наші хресні батьки перед Богом. Поновімо сьогодні наше приречення, зложене при хрещенні, що витримаємо в доброму до кінця. Наша душа, наше серце, оповиті силою Божої ласки, силою Святого Духа. Не марнуймо цієї цінності. При Божій допомозі не лякає нас ніяка боротьба. Св. Павло каже: "Хіба ви не знаєте, що ваше тіло — храм Святого Духа, що у вас перебуває, якого ви маєте від Бога?... Тож прославляйте Бога вашим тілом" (Ікр. 6, 19, 20). Амінь.

Для створення статті використано такі джерела:
о. Іван Цінцірук
"Сівач", cічень 2004 Ч. 1 (51) рік 6
Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 1979;
Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".
А також ікону Господнього Богоявлення храму Преображення ГНІХ, м. Львів.

середа, 18 січня 2017 р.

18.01.2017р. Б. / Тиждень молитов за єдність християн. Історичний шлях

Екуменічний рух – це процес без якого важко собі уявити та вичерпно зрозуміти сучасне християнство. Можна навіть ствердити, що сьогодні екуменізм надає богослов’ю, особливо в ситуації поділеного християнства, характерного та глибокого значення, оскільки є визначальним чинником його актуальності й цінності. Неможливе існування богослов’я без його екуменічного виміру.

Такий рух, метою якого є об’єднання Церков постав у результаті поділу в християнстві. Тому можна сказати, що його історія така ж давня, як і саме християнство. Уже в ранніх християнських спільнотах апостоли порушували питання збереження єдності, засуджуючи всілякі поділи, що протиставлялися волі Ісуса Христа, який дав початок одній, святій та апостольській Церкві тут на Землі (пор. І Кор. 1, 11-13; Гал. 1, 6-9). Подібно усвідомлюючи існування єдиної Христової Церкви, чинили Отці Церкви, які виразно виступали проти єресей і сект.

Вже ближче до наших часів традиція спільної молитви разом з іншими християнськими конфесіями стає більш поширеною та систематичною. На початку XIX століття, однією з перших таких акцій була спроба протестантського пастора Джеймса Стюарта, який у 1820 році надрукував спеціальний текст «Спільної молитви-прохання благодаті Святого Духа“. Через 20 років, інший пастор Ігнатій Спенсер запропонував дещо інші та глибші за змістом спільні молитви для усіх без винятку Християн.

З часом, наступні ініціативи ставали все частішим та більш конкретним явищем: англіканські спільноти, протестанти та католики почали заохочувати вірних до спільної молитви за Єдність, особливо під час святкування Зіслання Святого Духа. Незважаючи на те, що подібна ідея була прихильно сприйнята у різних середовищах, вона все ж не змогла прижитись у християнстві того часу. На практиці усі християни молились окремо, лише у своїх власних Церквах,-де метою таких молитов було прохання навернення “іновірців» до своїх власних конфесій.

Починаючи з 1926 року, екуменічна організація (рух) «Віра та Устрій», яка пізніше стала співтворцем Світової Ради Церков, розпочала друкувати так звані «Спеціальні молитви, які використовувались під час спільних зустрічей Християн різних деномінацій». Були це спеціальні пропозиції молитов та служб, які все ж не були обов’язковими, ані занадто популярними в тодішньому християнському світі, оскільки сама ідея екуменізму тоді лише починала розвиватись.

Справа швидше зрушила з місця лише тоді, коли на початку тридцятих років ХХ століття до неї долучився католицький священик з Ліону о. Паул Кутюр’є (Paul Couturier) (1881-1953). Він запропонував нову формулу молитви, яка була не за інші конфесії, але разом з іншими конфесіями та на умовах які нам залишив Ісус Христос у своїй Євангелії «щоб усі були одно». Це було дуже сміливе нововведення. Молитви супроводжувалися зустрічами й спеціально підготовленими богослужіннями. У такий спосіб, починаючи з 1935 року розпочато спільну молитву, яку можна вважати за початок сучасного Тижня молитов за єдність християн.

Наступним важливим етапом на цьому шляху було ухвалення ІІ Ватиканським Собором у 1964 році Декрету про Екуменізм, який між іншим наголосив, що молитва, особливо спільна, є душею екуменічного Руху та заохочував до практики Екуменічного Тижня. У 1967 році розпочалась систематична співпраця Католицької Церкви (в особі Секретаріату в Справах Єдності Християн) та Світової Ради Церков у напрямку опрацювань тем на наступні Екуменічні Тижні.

Початково теми до Тижня молитов за єдність християн приготовляли на спільних засіданнях представники Католицької Церкви та Світової Ради Церков, однак починаючи з квітня 1974 року у спеціальному листі до Церков-членів Ради та до інших учасників екуменічного руху було запропоновано включити до обговорення місцеві, локальні християнські спільноти. Першими на такий заклик відгукнулись християни Австралії, а їхня пропозиція стала головною темою спільної молитви у 1975 році.

Час проведення такого Тижня молитов за єдність християн – 18–25 січня – було обрано невипадково. Цей тиждень, за Григоріанським календарем, завершується саме в день навернення апостола Павла, що традиційно у Європі відзначається 25 січня. Символіка цього свята дуже яскрава: у цей день по дорозі до Дамаску один із найсуворіших переслідувачів учнів Христа – Савло побачив самого Христа й почув Його голос. Завдяки цьому сталось чудесне навернення цієї людини, яка з часом стала Апостолом Народів, найбільш відданою Євангелії й засновником великої кількості християнських спільнот, в яких Христос – це центр усього. Апостол намагався навчити усіх майбутніх християн, що коли будемо ближче до Христа, будемо ближче один до одного. Христос, що є любов – є серцем і фундаментом єдиної Церкви. Це головна ідея, яка повинна спонукати християн до більш тісного зближення й спільного свідчення: свідчення єдності, свідчення взаємоповаги, свідчення співпраці. Тому у наші дні Тиждень молитов за єдність християн відзначається вже в усьому світі.

Така щорічна екуменічна зустріч допомагає зрозуміти й осмислити, що вже зроблено для єдності християн, допомагає усвідомити ще існуючі проблеми та впевнитись у необхідності спільної молитви не тільки в богословському її значенні, але і в практичному аспекті. Важливим елементом є те, що під час цього Тижня молитов за єдність християн, у всьому світі разом молитимуться католики, православні, протестанти та інші християнські спільноти, щоб за допомогою сили Святого Духа, прикласти всі свої зусилля задля того, щоб третє тисячоліття стало ерою возз'єднання розколеного тіла Христового. Немає сумніву, що спільні ініціативи започатковані християнами в душпастирській, культурній та суспільній площині повинні мати своє джерело у молитві, яка є фундаментом та душею екуменічного руху.

1. Екуменізм – це поняття застосовується сьогодні для окреслення різного роду теоретично-богословських і практично-пасторальних зусиль та прагнень, спрямованих на відновлення втраченої повної і видимої еклезіальної єдності всіх християн у єдиній Христовій Церкві.


2. Світова Рада Церков розпочала своє існування 23 серпня 1948 р., на конгресі в Амстердамі. Тепер до неї належать 323 Церкви християнських віровизнань із 120 країн світу. Католицька Церква до Ради не входить, хоча співпрацює з Радою в багатьох ділянках. Світова Рада Церков є «спільнотою Церков, які згідно зі Святим Письмом визнають Господа Ісуса Христа Богом і Спасителем і тому спільно прямують до сповнення того, до чого вони покликані на славу Бога Отця і Сина і Святого Духа».

Ігор ШАБАН, д-р богослов’я, Голова Комісії УГКЦ для сприяння єдності між християнами

вівторок, 17 січня 2017 р.

17.01.2017р. Б. / У Нікополі, що на Січеславщині, греко-католики вперше поколядували

На свято Різдва після святкової Божественної Літургії о. Іван Колосок, настоятель новозаснованої парафії УГКЦ в м. Нікополь, що на Січеславщині, разом із парафіянами вирушили колядувати просто по оселях містян.

Реакція на співані колядки у місцевих жителів була неоднозначною. «Ми ходили, як ковбої на Дикому Заході. Дехто, коли бачив у вікнах, що ми йдемо з колядою, то не хотів впускати. Та багато й було тих, які хотіли чути спів колядників», - розповідає священик. Загалом же колядників було близько десяти осіб. Після богослужіння старші парафіяни змайстрували Різдвяну зірку, а менші - взяли дзвіночки й пішли по оселях нікопольчан з колядою. «Люди були здивовані й захоплені, бо справжньої колядки у місті й не почуєш. Деякі, просили, аби наступного року, їхню хату не минали», - розповідає о. Іван.

Додамо, парафія Благовіщення Пресвятої Богородиці УГКЦ в м. Нікополь створена у вересні 2016 року. Богослужіння відбуваються щонеділі і в святкові дні в помешканні парафіянки.

Руслана Ткаченко

понеділок, 16 січня 2017 р.

16.01.2017р. Б. / Намолені місця

Нещодавно поряд із Гошівським монастирем, що на Долинщині, вчені знайшли залишки давнього храму, що діяв тут у ХVI-ХVIІ століттях. Знахідку планують музеїфікувати, а поряд збудувати таку ж дерев’яну церкву, яка свого часу була осередком культурного й духовного життя регіону.

«12 років тому ми разом з колегою Богданом Томенчуком задумалися над новими темами дослідження нашого краю, – розповідає доктор історичних наук, професор, директор Інституту історії і політології ПНУ Микола Кугутяк. –  Розпочали з вивчення місць, пов’язаних із сакральною сферою, адже чим більше суспільство буде переживати різноманітних криз, тим більшим буде інтерес людей саме до духовного аспекту».

Увагу вчених привернули камені Довбуша, розкидані по цілій області. Зокрема намагалися з’ясувати, чому їх так багато, що це за місця з точки зору археології та етнології.

«Ми були здивовані, дізнавшись, що кожне з цих місць виявилося дохристиянським храмом і їм по кілька тисяч років. Їх досліджували безліч людей, але жоден не поставив собі запитання, що це таке насправді. Ми там побачили цілі комплекси храмів, на яких були зображення людей і звірів періоду неоліту. За цей час ми виявили понад 50 таких пам’яток, які йдуть суцільною лінією. Вони не розкидані і пролягають не через центр Карпат – розташовані на стику рівнини і гір. Це пасмо йде від Верховинщини до Долинського району. Біля кожного із цих скельних храмів, курганних комплексів і городищ-святилищ з часом виникали монастирі: духовна традиція ніколи не переривалася, вона постійна. Змінювалися релігійні системи, але місця залишалися», – продовжує історик.

За 10 кілометрів від одного з таких місць – Бубнища – розміщений Гошівський монастир.

Дорога до храму
Водночас науковці почали займатися і дослідженням монастирів. Розпочали з Маняви, монастир у той час називався Великий скит у Карпатах (нинішня назва – Манявський скит). Усі режими, які перебували на території України, знищували все, вивозили за кордон найцінніше. Це так звана тактика випаленої землі. Відтак, щоб знайти кінці, довелося потрудитися.

«У бібліотеках Румунії, Австрії, Італії та інших країн ми виявили те, що багато років вважалося втраченим. Це літописи того часу, неймовірно глибокі за змістом. Крім того, ми знайшли унікальні документи – заповіти Івана Виговського і його дружини Олени, які підтверджують факт поховання гетьмана у Маняві. Дискусія навколо цього питання у наукових колах точилася багато років, ці документи допоможуть поставити крапку», – зазначає професор.
15978207_1073922789397293_580575167_n
У той час в монастирях концентрувалася українська традиція, мистецтво і культура. Університетів тоді в Україні не було, замки були польськими, відтак усе найкраще було зосереджене саме в монастирях.

«Тож якщо ми хочемо знати, ким ми є в ланцюгу поколінь – між мертвими і ненародженими, треба розуміти те, що було раніше, повертатися до витоків», – наголошує Кугутяк.

Дослідження науковців знайшло відображення у серії книг. Наразі видані два томи, готується третій.

Таємниці Гошева
Микола Когутяк розповідає, що після того за ініціативи ігумена отця Вінкентія до нього звернулися монахи з Гошівського монастиря, попросили таке ж дослідження провести і там. Вивчення історичних відомостей, які стосуються Гошівського монастиря, і розкопки давнього храму розпочалися минулого року.

«Спершу нам здалося, що Гошів не настільки цікавий, як Манява. Але з часом все змінилося. Первісний монастир знаходився не в тому місці, де розміщений нині – на північно-східному боці, в урочищі Чорний Ділок. Ми довго шукали місце розташування храму, зрештою його таки вдалося виявити. Розкопали фундаменти двох храмів. На місці знищеного був збудований ще один храм, який пізніше також був спалений. Фундамент доводить, що храм мав ротондальну форму. Відтак це пояснює, що новий, діючий досі храм, збудований у 1838 році, створений за тими ж традиціями. Якщо монастир у Маняві був домінуючим в ХVII столітті, то Гошів цю естафету перейняв у ХVIII», – акцентує науковець.
15941933_1073922792730626_1889557526_n
Чудотворна ікона
Відомості про Гошівський монастир вчені знаходять у Варшаві, Відні та інших містах. Документи написані іноземними мовами, а переклад займає час. Попри це, робота триває. Нещодавно вдалося знайти документ, підписаний єпископом Атанасієм Шептицьким 11 липня 1737 р., який після проведеного розслідування визнає Гошівську ікону Божої Матері чудотворною.

5 серпня ц. р. виповнюється 280 років з часу перенесення ікони до Гошева. Тоді це була колосальна подія, яка змінила монастир, надала йому авторитету. Окрім того, цьогоріч виповнюється 400 років від часу заснування чину Василія Великого, створення Василіанського Ордена, а Гошів є василіанським монастирем, зазначає історик.

За його словами, у 1937 р. чудотворну ікону було вивезено із Гошева. «Офіційна версія така, що оригінал ікони знайшли. Але в мене є підстави сумніватися – це теж була копія, щоб припинити пошуки. Оригінал вивезли у США чи Канаду. Один монах залишає послання, що «український народ сховав ікону дуже надійно». Нині в монастирі висить копія, але ми сподіваємося, що вдасться знайти ікону і повернути її на місце», – каже Микола Кугутяк.
15979119_1073925249397047_2067497592_n
Слід під землею
На під’їзді до Гошівського монастиря є напис – 1509 рік. У документах НКВС згадується, що монахи вважали це датою заснування Гошівського монастиря. Хоча підтвердження наразі немає. У наукових колах 1570 рік вважається основною датою створення монастиря. До кінця ХVII ст. діючим був храм у Чорному Ділку, після його спалення був збудований новий.

«В урочищі Чорний Ділок ми виявили оборонні стіни, вежі та залишки фундаментів двох дерев’яних церков ХVI-ХVIІ століть. Розкопки підтвердили народні перекази про існування монастиря. Саме урочище утворене двома ярами і має форму мисовидного майданчика, доволі великого за розміром – 200 на 50 метрів. Одна його частина, очевидно, мала господарське призначення. У південно-східній частині виявлено залишки земляної дамби, спорудженої для діяльності водяного млина. На заході розміщувався другий майданчик. Тут знаходився монастирський осідок, який з чотирьох сторін був обнесений дерев’яною стіною. Сама церква була дерев’яною і невеликою за розмірами, 9,2 на 6,7 м. Її основна частина виглядала як розімкнутий дев’ятикутник. Всередині споруди було виявлено кам’яні фундаменти, ймовірно, ще однієї будівлі розміром 8 на 2,7 метра», – розповідає кандидат історичних наук, завідувач кафедри етнології та археології ПНУ, керівник Галицької археологічної експедиції Богдан Томенчук.

У народних переказах та рукописному «Монастирському літописі» йшлося про існування на цій території у ХVI-ХVIІ століттях невеликого монастирського храму, де спершу діяла церква Спаса, а пізніше церква Успіння Пресвятої Богородиці. Будівництво другого храму пов’язують з монахом Євстахієм Шумлянським, який, за легендою, похований у цьому ж храмі під вівтарем.

Новий, нині діючий монастир було побудовано у 30-х роках ХIХ ст. на Ясній горі у Гошеві. Основне місце тут займає церква, збудована за таким самим принципом, як у Чорному Ділку. Для збереження духовних та історичних традицій знайдений монастир хочуть музеїфікувати, а поряд з ним відбудувати невеличкий дерев’яний храм на зразок того, який діяв тут раніше.

«Місце розкопок планується музеїфікувати, а поряд збудувати церкву за такими самими розмірами, які ми виявили, – зауважує директор ДП «Культурна спадщина Прикарпаття», архітектор-археолог Василь Романець. – Маємо чіткі фундаменти, крім того – аналоги церков, які будувалися у той час. Співвідношення ширини і довжини дає розуміння, якою має бути висота будівлі».

Наразі розробляється проектна документація, а невдовзі вчені сподіваються розпочати відбудову давнього храму.

Ірина ФЕДОЛЯК

неділя, 15 січня 2017 р.

15.01.2017р. Б. / Фатімське об'явлення: історичний нарис

Об’явлення Богородиці трьом дітям-пастушкам у містечку Фатіма є одним з найбільших див і одночасно загадкових явищ у історії Церкви. Чому Вона явилася саме в цей час? Що приховане за її посланнями?

Будь яка подія в історії має свою причину. Нам не осягнути Божого Задуму і що Він замислив, відправляючи Богородицю з цією місією.

Але ми можемо скласти уявлення, побачивши, що коїлося на той час у світі. А коїлася Перша Світова війна. Папа Бенедикт XVблагав керівників великих держав припинити безглузде кровопролиття. Проте до його прохань лишалися глухими і бої продовжувалися, несучи руйнування і смерть. У відчаї, Папа написав листа до своєї пастви, з проханням спрямувати до Богородиці прохання про заступництво. «Нам більше, ніж коли б то не було, в цей жахливий час потрібно надіслати прохання до Божої Матері від її вірних дітей», - писав Понтифік.

250px-ChildrensofFatimaАле кровопролиття не зупинялося. Більше того – 6 квітня 1917 року у війну вступили Сполучені Штати Америки, розширивши таким чином масштаби катастрофи.

Можна лише здогадуватися, чи було явлення Фатімьскої Божої Матері реакцією на заклики чи абсолютну нездатність людей самим розв’язати питання припинення війни чи може з самого початку у Бога був свій задум, який не залежав від молитов і війн, але 17 травня 1917 року троє маленьких пастушків – брат і сестра Франціско і Жасінта Марту та їх двоюрідна сестра Люсія Сантос, під час випасу худоби, побачили дивне сяйво, у якому потім розгледіли силует Пані (як вони назвали видіння).

Варто одразу зазначити, Фатімські об’явлення не були одномоментним явищем. У своїх подальших розповідях діти зізнавалися, що мали видіння ще задовго до основного явлення.

Почалося все ще у квітні 1915 року, коли Люсія побачила "людину без голови і рук, загорнуту в хустку, схожу на скульптуру зі снігу". Інші діти говорили, що протягом року вони багато разів бачили появу «красивої істоти». Вони не інтерпретували побачене в релігійному сенсі. Також іКатолицька Церква не визнає ці ранні об’явлення як пов'язані з "дивом у Фатімі".

Загалом, після 17 травня діти приходили на місце об’явлення у червні, липні, вересні та жовтні 13 числа кожного місяця. У серпні поява відбулася в іншому місці 19 числа, оскільки 13 серпня за наказом міського голови діти були арештовані. Це була спроба довести, що вони просто вигадують. Міська влада боялася, що їхні розповіді сколихнуть громадськість і посіють безлад.
fatima8
Під час об’явлень Пресвяту Богородицю бачили лише троє дітей, яким Вона об’явилася вперше, хоча, починаючи з другого об’явлення, при цій події завжди були присутні люди – щоразу більше й більше. Лише Люсія й Жасінта чули Діву Марію і тільки Люсія могла розмовляти з нею. У часі своїх об’явлень Богородиця передала дітям особливі повідомлення, так звані «Три таємниці», або «Три послання», які Вона просила до часу не розголошувати. Незадовго після об’явлень Франциско й Жасінта покинули цей світ. Люсія Санто була єдиною, хто знав про зміст послань. Згодом дівчина пішла до монастиря, та не розголошувала Богородичних таємниць. Лише згодом з Божого дозволу, що був даний їй під час ще кількох особистих об’явлень, с. Люсія записала свої спогади про зустріч із Божою Матір’ю та зміст Її таємниць.

Першою таємницею було видіння пекла, якого діти дуже злякалися. Вони побачили страждання позбавлених Божої Благодаті грішників. Марія пообіцяла дітям, що вони туди не потраплять, попередивши, правда, що Франциску доведеться промовити немало молитов.  

Друга таємниця передрікала швидке закінчення Першої світової війни, яка власне і послужила причиною масового молитовного заклику до Діви Марії. Також Вона придрікла початок Другої Світової війни. Діва Марія говорила також і про загрозу комунізму, про голод, численні смерті, переслідування Церкви, знищення цілих націй і особливу роль Росії в історії людства на межі тисячоліть. Пресвята Богородиця закликала до вшанування її Непорочного Серця. Особливо ж Вона наголосила на необхідності посвятити Росію Її Непорочному Серцю та завжди молитися за навернення цієї країни. Уперше акт посвяти Росії та цілого світу Непорочному Серцю Діви Марії здійснив Папа Римський Пій ХІІ у 1942 році. У 1984 році Святіший Отець Йоан Павло ІІ відновив цей акт перед статуєю Фатімської Богородиці на площі Святого Петра в Римі. Утретє акт посвяти світу Непорочному Серцю Марії здійснив Папа Римський Франциск 13 жовтня 2013 року. Треба правда зазначити, що Діва Марія просила, щоб акт посвячення Росії Її Непорочному Серцю Папа здійснив разом із усіма своїми єпископами. Чого власне і не відбулося – усі акти посвяти Папи здійснювали самотужки.
fatima71
Третя таємниця стосувалася переслідування християн у ХХ ст. та замаху на життя Папи Римського Йоана Павла ІІ. Незважаючи на сумний зміст послань, Пресвята Богородиця вказала й шлях, ідучи яким можна відвернути загрозу від людства. Цим шляхом є покаяння і безперервна молитва. Під час об’явлень дітям-пастушкам Діва Марія заповіла щодня відмовляти молитву розарію, роздумуючи при цьому над таїнствами народження, життя, смерті на хресті та Воскресіння Господа Ісуса Христа та Її власного життя.

Вона закликала жертвувати цей щоденний розарій за навернення й прощення грішників. Тоді з Її вуст прозвучали також особливі слова-благання: О, наш любий Ісусе! Прости нам провини наші, врятуй нас від вогню пекла і приведи на небо усі душі, а особливо ті, котрі найбільше потребують твого милосердя.

Треба однак зазначити, що саме третє послання Богородиці стало предметом суперечок і маніпуляцій. По перше, воно так і не було опубліковане повністю. Крім того, засоби масової інформації і на сьогоднішній день активно поширюють чутки про його редагування католицькими ієрархами.
fatima papa
Про саме його існування стало відомо лише у 1944 році, коли сестра Люсія розповіла про нього Папі Пію XII під час особистої зустрічі.

У 1959 році Папа обговорював з кардиналами питання публікації третього послання. Усі прийшли до висновку, що це не на часі. Після того лист сестри Люсії читали Йоан XXIII, Павло VI та Йоан Павло ІІ. Лише у 2000 році відбулася часткова публікація послання, де ішлося про замах на Йоана Павла ІІ. Кардинал Йозеф Ратцінгер (нині папа-емерит Бенедикт XVI) привідкрив завісу таємничості, натякнувши, що нерозкрита частина послання містить жахливу інформацію про долю людства і християнства.

Так чи інакше, на сьогоднішній день махінації навколо Третього Послання з Фатіми тривають.

Нині Санктуарій Діви Марії Фатімської є одним з найбільш відомих і відвідуваних місць паломництва. Хоча послання Богородиці можуть і налякати нас, не забуваймо, що нема неможливого для Бога і просячи про заступництво Його Матінку ми завжди можемо сподіватися, що з Божою допомогою здолаємо усі труднощі і зануримось у Божу Благодать.

Павло Зінченко