Вчора 25 березня минула чергова річниця загибелі у нацистському концтаборі Майданек українця, священика, людини, на якій українство могло б будувати свій дух і свою гідність – отця Омеляна Ковча.
Це, напевно, рідкісний приклад справжнього воїна і християнина. Не того, що б'є себе у груденята, та професійно "любить Україну".
Це, напевно, рідкісний приклад дійсно відкритої до світу і його різноманіття Людини. Не боязкого пічкура, що боїться виткнути носа з своєї провінційної нірки.
Це Людина, яка рятувала Людей, а з тим і весь рід людський.
Однак в Україні ні гу-гу... Тиша.
Тихо і у Львові.
Одні безграмотні і несвідущі – малі світу сього. Ні Людей, ні Мови, ні Культури не знали і не знатимуть. Так і повсихають. Тому Ковч їм так і залишиться невідомим. Це ж не Кіркоров.
Інші, навіть знаючи, мілкі у своїй сутності – просто дрібні ненависники. Крім недоброзичливості до людей нічого у своїх убогих маленьких душах нашкребти не здатні. Для них Ковч не "наційональний герой", не їх герой. Як і Андрей Шептицький чи Богдан Осадчук.
Сумно це все, що мавши колись такого поміж себе, ми по стількох роках не здатні навіть усвідомити, хто ж то був. Не те що вшанувати. Про те, щоб зробити якісь висновки для себе навіть мови не заводжу. Про міжнародний імідж – навіть не згадую.
Пригадую одну з оповідей про те, як відходив Іван Франко – ледь не сам, на холодному ліжку – війна – при кількох людях і сусіді, якомусь поляку. Але найгіркішими були слова того звичайного поляка – "Ви не варті того, що поміж вас жив такий чоловік".
Львівська обласна рада попереднього, ще не такого "патрійотичного", скликання прийняла ухвалу про заснування відзнаки імені отця Омеляна Ковча. Виготовили самі нагороди. І... нікого не відзначили. Не їх герой. Хоча визнаний Іваном Павлом ІІ блаженним та патроном пастирів Церкви – не їх герой. Справді воював за волю України – не їх герой. Рятував поляків у 1939 від наброду на більшовиків – не їх герой. Рятував євреїв від нацистів – не їх герой. Пішов з ними, як синами та дочками людськими до газової камери – не їх герой. Був одним з тих небагатьох, кого справді можна назвати християнином – не їх герой.
Поляки мають такого ж блаженного Максиміліяна Кольбе, який пішов на смерть у концтаборі замість іншої людини. Однієї людини.
Українці мають блаженного, який рятував сотні – не наш герой.
Благо, що все таки є люди, які і про пам'ятник у Перемишлянах піклуються і про пам'ять.
Для невідаючих інформація хоча б з Вікіпедії:
"Омеля́н Ковч (* 20 серпня 1884, Космач – † 25 березня 1944) – греко-католицький священик, блаженний католицької церкви.
Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 р. у селі Космач на Косівщині в родині священика Григорія Ковча (1861 – 1919) та Марії Яскевич-Волфельд (1891 – 1939). По закінченні Львівської гімназії вступив до римської Колегії святих Сергія і Вакха, де провчився з 1905-го по 1910 рік.
У 1911 році закінчив Римську Колегію свв. Сергія і Вакха й був висвячений єпископом Григорієм Хомишиним на священика. Свою службу розпочав у Підволочиську Тернопільської області.
У 1912 році їде до Боснії, де займався душпастирською опікою емігрантів з Галичини. У 1916 році повертається в Україну, а в 1919-му стає капеланом Української Галицької армії, за що пізніше потрапляє у польський концтабір. У 1922 році його призначають парохом храму св. Миколая греко-католицької громади в місті Перемишляни, недалеко від Львова. Батько 6-ти дітей.
Під час німецької окупації Західної України, намагаючись врятувати євреїв від знищення, хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, не зважаючи на заборону цього окупаційною владою. Загалом їм було видано більше 600 свідоцтв про хрещення. Звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати євреїв у гетто. За ці дії навесні 1943 року був заарештований гестапо за надання допомоги євреям і ув'язнений у концтаборі Майданек, де продовжував свою священицьку діяльність.
25 березня 1944 р. був газований та спалений у крематорії концтабору смерті Майданек (нині на терені міста Люблін, (Польща)).
Отець Омелян Ковч до останнього у Майданеку залишався відданим і вірним душпастирем. В одному зі своїх листів, який вдалося передати дітям, він писав:
"Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними".
"Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста".
Визнання заслуг
9 вересня 1999 р. Єврейська рада України надала йому звання "Праведник України".
Беатифікація відбулася 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Божественної Літургії у візантійському обряді за участю папи Івана Павла ІІ.
24 квітня 2009 блаженний Омелян Ковч був проголошений покровителем пастирів Української греко-католицької церкви.
27 квітня 2009 з Майданека в Одесу був доставлений прах, що залишився від безлічі спалених нацистами людей. Через те, що неможливо було знайти справжні мощі блаженного Омеляна Ковча, керівництво УГКЦ ухвалило рішення вважати цей прах блаженного мученика мощами.
Омеляну Ковчу присвячено документальний фільм "Парох Майданека".
Тарас Возняк
Тарас Возняк (*11 травня 1957, село Сваричів Рожнятівського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області) — український культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї».Джерела:blogs.pravda.com.ua
Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар