Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 31 березня 2017 р.

31.03.2017р. Б. / Як молитва на вервиці змінювала хід історії: найцікавіше

Хіба для Бога існує щось неможливe? І чи Він не дав нам до рук найгрізнішу і найбільш ефективну зброю, якою є молитва? Папа Пій IX колись сказав: «Дайте мені армію людей, які моляться на Розарії, і я здобуду світ». Окрім молитви, звісно, треба ще й багато робити. Але, будучи з собою щирим, варто пам’ятати, що без молитви наші змагання — марні: «Без Бога ні до порога». Хто вважає інакше, повинен поїхати на місяць під Маріуполь — в окопах атеїстів немає.

Йшов 1571 рік. Численний турецький флот вийшов у море, щоб підкорити Європу. Султан Селім ІІ оголосив, що в разі перемоги по всій Європі буде введено іслам. Перед тим турецька армія здобула велику перемогу у битві під Варною 1444 року, а десять років потому християни втратили Константинополь. У ІІ половині ХVI століття турецькі війська здобули острови Кіпр і Крит у Середземному морі. Існувала загроза, що вся Європа повторить долю Іспанії, загарбаної маврами у VIII столітті.

Папа Римський Пій V, бачачи величезну небезпеку, закликав усіх християн до молитви на Розарії (вервиці). Крім того, Апостольська Столиця організувала морські сили багатьох християнських народів, утворивши Святу Лігу. Перед битвою, а також коли вона відбувалася, вулицями Вічного Міста йшли молитовні процесії. Люди молилися також у церквах, монастирях та на кораблях за перемогу над грізним ворогом.

7 жовтня під Лепанто два флоти зустрілися. Завзята битва тривала багато годин. І тоді сталося щось дивне: почався раптовий шторм, який розкидав турецькі кораблі і завадив їм виконати тактичні маневри. Під Лепанто загинуло близько 30 тисяч турецьких моряків, 3,5 тисячі було взято в полон, потоплено 150 кораблів, а також звільнено 15 тисяч християнських бранців. Флот християн втратив лише 7,5 тисяч воїнів і 17 кораблів.

Після перемоги головнокомандувач Хуан Австрійський та інші керівники Святої Ліги писали у депеші до Сенату Венеції: «Non virtus, non arma, non duces, sed Maria Rosari, victores nos fecit», що можна перекласти як: «Не сила, не зброя, не генерали, а Марія Розарієва дала нам перемоґу». Можна також згадати про те, що вже увечері в день битви, не знаючи про її результат (зіткнення відбулося у Коринфській затоці біля берегів Греції), Папа Пій V мав видіння перемоги.

Філіппіни, далека екзотична земля. 1646 року голландський протестантський флот наблизився до берегів іспанської колонії, аби підкорити її. Іспанці й філіппінці мають лише… два кораблі. Торгові. Один із монахів-домініканців закликав до молитви на розарії, а оборонці острівної держави склали присягу, що в разі перемоги підуть босоніж на прощу до храму Матері Божої Розарієвої у Манілі, столиці Філіппін. Голландці атакували п’ять разів, війна тривала від березня до жовтня. Безрезультатно: всі спроби закінчилися поразками. Філіппіни залишилися католицькою державою, звідти й надалі вирушали місіонери, щоб євангелізувати інші країни Азії. Країна дістала назву «Королівства Святого Розарію».

Але повернімось до Європи. Йде 1716 рік, гарячий серпень у сербському Патервардені. 200 тисячна турецька армія і всього 64 тисячі солдат князя Євгена Савойського, який обороняв Венеціанську Республіку. Коли покладаємось не на власну силу, а виключно на Бога, то можна не сумніватися, яким буде результат. Розарієві Братства різних місцевостей організували тоді численні благальні процесії, бо розуміли, що один проти трьох у полі найчастіше не воїн. Невдовзі цілі Балкани були звільнені від ворогів. Як подяку за перемогу, встановлено свято Святого Розарію, яке мало стати відомим в усьому християнському світі.

І знову Європа. Польща, надворі літо, колосяться лани пшениці, в садах дозрівають яблука… Але довкола неспокій і тривога. Йде буремний 1920 рік, польське військо разом з Армією УНР, після невдалої спроби утримати здобутий у більшовиків Київ, змушені відступати. Фронт наближається до Варшави. Новостворена польська держава може реально завершити своє існування, а її території можуть стати черговою «радянською республікою».

У той нелегкий час весь народ піднімається на боротьбу. Історія Польщі наскрізь переплетена чудовими перемогами, здійсненими Божою Рукою, та великою кількістю важких ситуацій, у яких сама Мати Божа рятувала людей. Пам’ятаючи про це, вже 19 червня 1920 року на ринку Старого Міста, у присутності найвищої церковної та державної влади — також і керівника держави Юзефа Пілсудського, вся країна була посвячена Найсвятішому Серцю Ісуса. За місяць церемонію повторили вже на Ясній Горі у Ченстохові. А ще зібрані там єпископи наново вибрали Матір Божу на Царицю Польщі.

В усьому суспільстві починається молитовний рух, який пізніше сучасники назвуть «молитовним хрестовим походом». Поки головне військове керівництво Другої Республіки готується до вирішальної битви на підступах до Варшави, безперервні молитви тривають у всіх варшавських храмах, духовенство ініціює Новенну за батьківщину, яка продовжуватиметься від 6 до 15 серпня, а на Ясній Горі збирається стільки людей, що богослужіння доводиться переносити з храму на довколишні поля. Всі, хто не пішов в армію, присутні на цих Службах Божих. На варшавській Замковій площі тридцять тисяч людей моляться на Розарії, просячи Матір Божу про порятунок.

Також Папа Бенедикт ХV написав послання «Про змилування Бога над нещасною Польщею» до всіх єпископів світу. Святіший Отець закликав у ньому молитися за перемогу над більшовиками і підкреслив, що це не тільки справедлива війна на захист країни, а також і проти ворогів християнства — порівнюючи її з вищезгаданою битвою під Віднем.

Те, що сталося потім, описує монах о. Юзеф Бартнік у газеті «Наш Щоденник». Уночі з 14 на 15 серпня 1920 року Марія, в образі покровительки Варшави Матері Божої Ласкавої, з’являється на ранковому небі. «Мати Ласкава з’являється на небі перед світанком, монументальна постать, яка займає майже все небо, ще темне. Вона вбрана в широкий розпростертий плащ, яким закриває столицю. З’являється в оточенні гусарів, які під Віднем із кличем ”В ім’я Марії!” розігнала ворожі війська. Матір Божа тримає у своїх долонях ніби щит, яким захищає місто, повірене під Її опіку».

Багато більшовицьких солдатів, які атакували тоді Варшаву, бачили це з’явлення та опісля складали про це свідчення з великим страхом. Отець Юзеф так пише про це: «Жах і паніка, викликані появою Матері Божої на небі, були такі сильні, що ніхто не думав про наслідки втечі з поля бою — кару смерті для дезертирів». Утікачі почулися в безпеці лише в околицях Вишкова (а це за 50 кілометрів від Варшави). Звідти від їхніх співрозмовників походять перші оповідання про це приголомшливе явище.

Варшавська Битва була виграна. Польща залишилася незалежною державою, оборонивши також цілу Європу. Сам маршал Пілсудський підкреслював, що ця вирішальна перемога була здобута передусім не людськими руками. Невдовзі після битви він сказав до кардинала Краковського: «Ваше Преосвященство, я сам не розумію, як ми цю війну виграли». Звідси й поширений у сучасній Польщі крилатий вислів «Чудо над Віслою».

І ще один приклад. Після Другої світової війни частина Австрії разом зі столицею Віднем була під владою Радянської Армії-«визволительки». І, оскільки совєцька влада мала твердий намір підпорядкувати собі цей шматок Європи, майбутнє маленької гірської країни представлялося сучасникам невтішним (згадаймо лише долю повоєнної Німеччини і сумнозвісну Берлінську стіну).

Але знайшлася одна людина — отець Петер Павліцек, який закликав усіх австрійців молитися на Розарії за визволення країни від комуністичної окупації. Він організував Покутний Розарієвий Хрестовий Похід, який мав бути відповіддю на заклик Матері Божої з Фатіми. У рамках цієї ініціативи відбувалися публічні молитви та процесії (в яких брали участь також відомі австрійські політики). Люди молилися за визволення і в своїх родинах. Отець Петер раз по раз повторював свої заклики по радіо. Зрештою, 10% австрійців почало молитися на Розарії.

У травні 1955 року австрійський канцлер Юліус Рааб відбув до Москви на переговори, одночасно зазначаючи у своєму щоденнику, що росіяни непохитні у рішенні тримати свої війська в Австрії. Він також додав: «Сьогодні — свято з’явлення Матері Божої у Фатімі» і зазначив, що молиться до Неї за Австрію.

І вже 15 серпня того ж року Радянський Союз приєднався до підписання мирного договору про виведення всіх своїх військ. Здобутій волі раділа вся країна. У Відні на знак подяки Богу в усіх храмах три дні й три ночі безперервно били у дзвони. Під час публічної молитви канцлер Рааб сказав: «Ми вільні! Дякуємо Тобі, Маріє!»

Вервиця - наймогутніша зброя для України 

Після жорстокого побиття студентів у ніч із 30 листопада на 1 грудня отець Петро Коваль, який і раніше популяризував молитву на Розарії, відчув у серці, що повинен поїхати до Києва. Він узяв з собою кілька тисяч розаріїв та листівки з інструкцією, як молитися. Зібрані на Майдані люди дуже охоче брали вервички. Тоді о. Коваль організував групу волонтерів, які ходили Майданом, роздавали вервиці й розповідали про спосіб молитви. До акції приєдналися інші духовні особи. Таким чином, на Майдані роздали не менше ніж 700 тисяч розаріїв.

Також отець Вальдемар Павелець привіз статуетку Фатімської Матері Божої, яка стояла перше у молитовному наметі Майдану — а перед тим, як внаслідок штурму намет почав горіти, хтось переніс її на головну сцену, де вона була оточена пошаною з боку християн різних конфесій. Отець Коваль підкреслював, що молитва на Розарії має стати відповіддю на заклики Матері Божої з Фатіми, де Вона просила про молитву за навернення Росії. А оскільки Україна у час тих об’явлень входила до складу Радянського Союзу, то ці заклики стосуються також нас, — переконаний священик. «Що більше буде у нас молитви, то більше буде й свободи», — пояснив о. Коваль.

Майдан переміг. Після усіх вище перелічених чуд, пов’язаних із молитвою на Розарії, ні в кого вже не повинно виникати сумнівів, що перемогти українцям помагала сама Богородиця. Можна згадати також багато інших випадків, коли Небесна Цариця особисто ставала на захист нашого народу. Збігів обставин у природі не існує…

Багато найкращих дочок і синів Українського Народу віддали за цю перемогу своє життя і здоров’я. Але війна ще не закінчилася. Вона триває на Сході України, а також у наших серцях. Надалі гинуть воїни, тисячі людських життів ламаються, багато хто втрачає все, що мав, надалі не викорінено корупцію і жити не стало краще. У цей час Україна потребує кожного з нас, бо завтра її вже може не бути. І не варто думати, що гірше не буде. Може бути. Інтернет дає змогу довідатися, як живеться у такому собі Придністров’ї або навіть у Сомалі.

Щоб уникнути такого цілком реального сценарію, а також створити країну, в якій хочеться жити, нам потрібно молитися. Історія показала, яку силу має молитва на Розарії. Але такий молитовний підйом має бути всенародний. Потрібно, щоб ми об’єдналися в загальнонаціональній молитовній акції, до якої будуть закликати наставники християн усіх віросповідань. Україна в нас одна, і тому потрібно, щоб «один стояв за всіх, а всі за одного». І тільки тоді цей солдат, який стоїть на далекому блокпосту на Донбасі, захищаючи нас із вами (а також усю Європу), відчує нашу підтримку і здобуде силу для перемоги.

Хіба для Бога існує щось неможливe? І чи Він не дав нам до рук найгрізнішу і найбільш ефективну зброю, якою є молитва? Папа Пій IX колись сказав: «Дайте мені армію людей, які моляться на Розарії, і я здобуду світ». Окрім молитви, звісно, треба ще й багато робити. Але, будучи з собою щирим, варто пам’ятати, що без молитви наші змагання — марні: «Без Бога ні до порога». Хто вважає інакше, повинен поїхати на місяць під Маріуполь — в окопах атеїстів немає.

Молитва на Розарії — це лише від 5 до 30 хвилин на день, залежно хто скільки має часу (п'ять десяточок або одна Частина з двадцяти Таїнств). Хіба це багато для того, щоби той солдат із Донбасу, який захищає наш мирний сон, повернувся до дому живим і щоб зникла корупція, через яку ми всі не маємо нормального життя?


четвер, 30 березня 2017 р.

30.03.2017р. Б. / У Львівській архиєпархії вшановуватимуть 150-ту річницю канонізації святого Йосафата

У Страсний вівторок, 11 квітня 2017 року, у Львівській архиєпархії УГКЦ урочисто вшановуватимуть 150-ту річницю канонізації святого Йосафата.

З нагоди роковин о 10:00 в архикатедральному соборі Святого Юра (м. Львів, пл. Святого Юра, 5) відбудеться спільна молитва Акафісту.

Відтак, о 16:00, у Національному музеї імені митрополита Андрея (м. Львів, просп. Свободи, 15) розпочнеться виставка ікон святого Йосафата (Кунцевича).

О 19:00 у Львівській обласній філармонії (м. Львів, вул. Чайковського, 20)  відбудеться вечір пам’яті, присвячений священномученику Йосафату. Участь у духовному вечорі візьме Високопреосвященний владика Ігор, Архиєпископ і Митрополит Львівський, який виголосить духовне слово про святого. Відтак присутні зможуть почути кантату Джеймса МакМіллана для хору і струнного оркестру «Сім слів Христа на Хресті» у виконанні солістів, хору та оркестру Заслуженої академічної капели України «Трембіта» під батутою Сергія Якобчука. Сценографія народного художника України Мирослава Отковича. Автор проекту – Михайло Перун.

ОрганізаториЛьвівська архиєпархія УГКЦ, Національний музей у Львові імені митрополита Андрея Шептицького, Фонд Короля Данила та Фундація «Андрей».

Департамент інформації УГКЦ

середа, 29 березня 2017 р.

29.03.2017р. Б. / Митрополит Ігор (Возьняк) освятив хоругви для церкви на Хортиці

У неділю, 26 березня Митрополит і Архиєпископ Львівський Ігор Возьняк посвятив чотири хоругви виконані львівськими майстринями для січової церкви Покрови Пресвятої Богородиці на острові Хортиця.

Учасники проекту і чимало з присутніх на чині посвячення вбачають у цьому множинний символізм. Найперше, що до оздоблення одного із знакових храмів Східної України долучились мешканці Західноукраїнських Земель. Символічним також було те, що освячення хоругв для православного храму відбулось у греко-католицькому соборі. Промовистим є і той факт, що усе це сталось над криптою, де спочивають останки Слуги Божого Патріарха Йосипа Сліпого.

Увесь символізм цього дня чи не найкраще сформульований у пророчих словах із Заповіту Патріарха Йосипа: «Найближчими нам за вірою і кров'ю є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви!».

Коротка довідка: З 2009 року у хортицькому храмі відправлялись богослужіння УПЦ КП. За президентства В.Януковича церкву передали УПЦ МП. Після Революції Гідності московські попи вивезли з храму вівтар і церковні речі. У січні 2016 року до голови Всеукраїнської громадської організації Союз Українок Ореслави Хомик звернулась голова Запорізької організації СУ пані Оксана Яценко із проханням допомогти придбати хоругви для хортицької церкви Покрови Пресвятої Богородиці.

Хоругви виготовлені за ініціативою Всеукраїнської громадської організації «Союз Українок» (голова ― пані Ореслава Хомик).

Куратор проекту ― пані Роксолана Косів, кандидат мистецтвознавства,  старший науковий працівник відділу давньоукраїнського мистецтва Національного музею у Львові ім. А. Шептицького.

Виконавиці хоругв ― Софія Білик та Ольга Мороз ― випускниці кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв;

Тетяна Знак ― випускниця Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва та кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв;

Ольга Городиська ― студентка кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв.

Хоругви виготовлені за фінансового сприяння:
Галини Шиманської-Карп’юк (м. Трускавець),
Ореслави Хомик (м. Львів),
Ористлави Сидорчук (м.Львів),
Мирослави Гнатко (м. Тернопіль),
Лілії Григорович (м. Київ),
Віри Чайковської-Тарликової (Володимир-Волинський),
св. пам’яті Марії Люсак (м. Львів). 

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 28 березня 2017 р.

28.03.2017р. Б. / Завершився пастирський візит Глави УГКЦ до Аргентини та Республіки Парагвай

26 березня, Божественною Літургією в парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці м. Обера, провінція Місіонес, завершився пастирський візит Глави і Отця УГКЦ Блаженнішого Святослава до Аргентини та Республіки Парагвай.

Співслужили з Блаженнішим Святославом: владика Даниїл (Козлінський), Єпарх єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Аргентині, протоігумен Провінції Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії в Аргентині о. Ігнатій Слободян ЧСВВ, парох вищезгаданої парафії о. Андрій Коропецький ЧСВВ, о. Гектор Зіммер, о. Нестор Гарапчук і о. Тарас Гавришко.

Як зазначив Блаженніший Святослав у своїй проповіді, Господь у цій Божественній Літургії через Євангеліє нам допомагає відкрити ким ми є насправді. «Ісус Христос став людиною, для того щоби ми могли відкрити для себе, що ми всі є дітьми Божими. Ми були сотворені на образ і подобу Ісуса Христа. Святий Іриней Ліонський нас навчає: Ісус Христос є повний Духа Святого, є джерелом нашого життя, нашої свободи, нашого щастя. Але інтегральною частиною кожного з нас тут присутніх є те, що ми є віруючими людьми. Ми маємо віру, віруємо в Бога – це те, що позначає та ідентифікує наш народ, який 120 років тому приїхав на землі Аргентини. Тому що український народ був сформований як нація через ісповідування християнської віри. І сьогодні ми чуємо ці слова Ісуса Христа: Все можливо тому, хто вірує», - сказав Глава УГКЦ.

«Що означає вірити, мати віру?, - запитав проповіник присутніх у храмі, - Святий апостол Павло каже, що вірити – це відкритися повністю для Бога, який виходить на нашу зустріч, який хоче увійти і стати частиною нашого життя. Коли людина вірить у Бога, Господь чинить чудеса, тому що знаходить свою домівку на землі, знаходить ту людину, в якій може перебувати».

Згідно слів проповідника, дуже часто ми не здатні побачити присутність Бога поміж нами, тоді коли страждаємо. Але сьогоднішнє Євангеліє, - каже Блаженніший Святослав, - говорить нам, що Бог ніколи нас не покине. Тому просімо кажучи: вірую, але поможи моєму невірству.

«В сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос нам дає два інструменти, як, ми, люди малої віри, можемо зростати в наших відносинах з Богом, зростати як християни. Христос каже: Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою і постом. Молитва нам допомагає зростати в наших особистих відносинах з Богом. Піст – коли ми говоримо «ні» нашим пристрастям, «ні» нашим немочам чи поганим звичкам», - наголосив архиєрей.

На завершення Глава УГКЦ нагадав, що наступної неділі, 2 квітня, вся Україна, всі Церкви в Україні будуть молитися за мир. І наступного дня, 3 квітня, увесь український народ буде постити. Тому, що Христос нам каже, що молитва – це один із інструментів, щоби прогнати агресора, який нас хоче зробити рабами. З цієї нагоди Глава УГКЦ запросив, щоби всі українські парафії в Аргентині та Парагвай молилися і постили у ці дні разом.

Після Божественної Літургії владика Даниїл подякував Блаженнішому Святославу за пастирський візит до Аргентини та Парагвай, за повчальне слово скероване до нас, яке ми повинні втілювати в життя, за молитву і благословення, та запевнив про наші молитви за Главу УГКЦ та за всю нашу Церкву.

Повідомив о. Тарас Гавришко

понеділок, 27 березня 2017 р.

27.03.2017р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (20.03 – 26.03)

З 17 до 28 березня Блаженніший Святослав перебуває з пастирським візитом в українській греко-католицькій єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Аргентині.

24 березня, з нагоди пастирського візиту Глави УГКЦ Святослава в Аргентині, відбулася відео-конференція Блаженнішого Святослава з молоддю українських парафій провінції Місіонес, Аргентина. Під час відео-конференції молоді люди зібрані в залі та за посередництвом інтернету могли задати різного роду запитання Блаженнішому Святославу. Блаженніший побажав зібраним молодим людям, щоби вони були завжди віруючими, не втрачали віри в Бога, свідчили свою віру кожного дня своїми ділами, своїм життям.

Також відбулася зустріч Блаженнішого Святослава зі священиками та богопосвяченими особами, які здійснюють своє служіння на українських парафіях в провінціях Місіонес та Чако і в Республіці Парагвай. На початку зустрічі Блаженніший подякував всім за жертовну працю, яку всі виконують для добра і єдності церкви та єпархії. Відтак Глава і Отець УГКЦ наголосив на трьох важливих аспектах: еклезіології, житті української єпархії в Аргентині та короткому розважанні зі Святого Письма. На завершення Блаженніший побажав, щоби Єпархія Покрови Пресвятої Богородиці в Аргентині була завжди відкритою, тою яка євангелізує, поширює дари Святого Духа, тою яка лікує рани і є поруч з вірними.

У рамках акції «Паростки єднання», яку започаткувала Українська Греко-Католицька Церква, в Аргентинську Республіку приїде один із Шевченкових дубів із Канева. Про це повідомив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав біля пам’ятника Тарасу Шевченку під час святкування Шевченкових днів у Буенос-Айресі. Предстоятель відзначив, що особисто він продовжує святкувати Шевченкові дні, адже вже брав участь у таких святкуваннях у Празі. «А зараз продовжую святкувати разом зі своїми улюбленими братами і сестрами в Аргентині біля пам’ятника Шевченка”.

20 березня владиці Богданові (Дзюраху), виповнилося п’ятдесят років. З цією нагоди ювіляра привітав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав. Глава Церкви склав сердечну подяку і висловив визнання та похвалу владиці Богдану.

У вівторок, 21 березня, до Івано-Франківсьої установи виконання покарань №12 навідались сестри ІІІ Мирянського Чину Святого Василія Великого, які разом з в’язничним душпастирем та сотрудником храму Зіслання Святого Духа УГКЦ м. ІваноФранківська о.Арсеном Панчаком, організували для засуджених молитовну Хресну Дорогу.

У БФ «Карітас-Львів УГКЦ» (вул. І. Франка, 9) стартувала програма з особистісного розвитку та профорієнтації для підлітків «Ліфт у майбутнє». Тренінги проходять у рамках Комплексної освітньо-консультаційної програми для внутрішньо переміщених осіб, ветеранів РУВ та членів їх сімей. Програма здійснюється за підтримки Фонду сприяння демократії посольства США в Україні.

У Києві відбулася презентація Щоденника о. Василя Поточняка "З дороги зцілення", в якому він описував переживання своєї хвороби перед смертю.

"Він завжди був собою. Він був автентичною людиною, автентичним християнином і священиком. Його автентика проявлялася у цілковитій довірі до Бога, - зазначив Голова ПМВ Владика Йосиф Мілян під час презентації. - Я не пам'ятаю, щоби люди так молилися за свого священика, як це було в історії з о. Василем Поточняком. Бог зціляв не тільки його, а й усю мирянську спільноту, яка пробовала змінити хід історії життя о. Василя. Варто перечитати абзац з цього "Щоденника", щоби бодай на хвилинку зупинити шалений темп свого життя і застановитися над тим, що ми не вічні, що ми обмежені в часі і цей час маємо використати на те, щоби добром обдаровувати інших». 

В суботу, 25 березня, об 11:00 год. на полі почесних поховань №76 Личаківського кладовища відбулася поминальна молитва за загиблими Героями АТО та Небесної сотні. Запрошуємо усіх мешканців міста Львова якнайчисельніше долучитись до спільної молитви та своєю присутністю вшанувати пам'ять наших Героїв! З благословення владики Ігоря, Архиєпископа і Митрополита Львівського УГКЦ, останньої суботи місяця об 11.00 год. на Личаківському кладовищі, на місці поховання Героїв АТО та Небесної сотні, капелани Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла служать панахиду.

У ніч з 25 на 26 березня  відбулася піша проща зі Львова до Страдча, а саме з Архикатедрального Собору Святого Юрія – до  відпустового місця  «Страдецька гора» у с. Страдч Яворівського району. Проща організовувалася для мігрантів та їх родин. Мета прощі — молитовне спілкування, ділення та ознайомлення із проблемами мігрантів та іммігрантів, їхньою адаптацією у суспільстві, творення спільноти. 

Івано-Франківські мальтійці вирушили на Схід України для передачі вантажного автомобіля, та розгорнання трьох польових кухонь з метою забезпечення основних потреб постраждалих від бойових дій, переселенців та інших потребуючих верств населення. 

Пропонуємо до Вашої уваги:
У понеділок, 27 березня 2017 р., об 11:00 год. у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла ЛА УГКЦ (м. Львів, вул. Театральна, 11) відбудеться прощання із українським військовим Володимиром Павлівом.  Він загинув на фронті РУВ від смертельного поранення, служив у 24 механізованій бригаді. 
9 квітня 2017 року,  у Квітну Неділю вулицями Києва пройде міжконфесійна Хресна хода. Початок о 15:00 год., біля храму УГКЦ на Львівській площі. Для спільної молитви за мир в Україні об’єднаються греко-католики, римо-католики, православні та протестанти. Шлях ходи пролягатиме від церкви Святого Василія Великого УГКЦ, що на Львівській площі, до Екуменічного храму на алеї Героїв Небесної сотні (вул. Інститутська). Відтак Хресна хода пройде центром Києва по вул. Велика Житомирська, Михайлівська площа, вул. Трьохсвятительська, Європейська площа, вул. Хрещатик та вул. Інститутська. Головне гасло ходи: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12:21).
Про сповідь. все, що не наважуєтеся запитати - очільник Катехитичної комісії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ отець Андрій Стадницький.
Свято української молоді у Дрогобичі як продовження святкувань ювілею Митрополита Шептицького
Понад 40 парафій Єпархії святого Йосафата з осідком у місті Парма (США) було нанесено на Інтерактивну карту УГКЦ. 

Джерело:  Воїни Христа Царя

субота, 25 березня 2017 р.

25.03.2017р. Б. / У Філадельфії провели презентацію на тему «Патріярх Йосиф Сліпий – покровитель науки»

В рамках відзначення ювілею 125-ліття від дня народження Слуги Божого Патріярха Йосифа Сліпого (1892-1984), 23 березня у Філадельфії відбулася презентація на тему «Патріярх Йосиф Сліпий – покровитель науки».

У заході, що його зорганізували Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» США (ТСС А) та філадельфійський Осередок праці Наукового Товариства ім. Шевченка, взяли участь Голова ТСС А Леонід Рудницький та Директор Центру студій спадщини Патріярха Й. Сліпого Ірина Іванкович.

Довголітній співпрацівник Слуги Божого академік Леонід Рудницький розповів про історію Товариства «Свята Софія» в США та про наукову діяльність філадельфійської філії Українського католицького університету, яка цьогоріч відзначає своє 40-ліття. Він зокрема підкреслив незаперечну роль ТСС А у збереженні спадщини Блаженнішого на американському континенті, а також проаналізував головні напрямні його сучасної діяльности.

У своїй доповіді Ірина Іванкович подала основні моменти біографії Патріярха, у яких чітко простежується його замилування до науки і сприяння розвиткові наукових установ. Цитуючи «Спогади» Йосифа Сліпого та фрагменти із книги Ярослава Пелікана «Ісповідник між Сходом і Заходом. Портрет українського кардинала Йосифа Сліпого», доповідачка пікреслила, що наукова спадщина Й. Сліпого включає понад 100 робіт, зібраних у 20-ти томах Opera Omnia. Завдяки його зусиллям повстали такі осередки науки, як Богословське Наукове Товариство, Львівська Богословська Академія, Український Католицький Університет в Римі, а Український Вільний Університет своє існування завдячує власне вагомій підтримці Блаженнішого.

Подібно і Релігійне Товариство українців католиків «Свята Софія» США зберігає та реалізує заповіт Патріярха, яким він настановляв сучасників і наступні покоління плекати та зберігати науку. Саме за ініціятиви ТСС А у родинному селі Йосифа Сліпого Заздрість на Тернопільщині уже втретє відбудеться благодійна літня школа англійської мови, у якій цьогоріч візьмуть участь 29 юнаків та дівчат із семи областей України. «Віра і наука - ці дві основи є фундаментом школи, яка охоплює молодь із незахищених верств населення і має на меті не лише донести їм знання іноземної мови, але й прищепити духовні цінності та ознайомити із життєвим шляхом Патріярха», - зазначила І. Іванкович.

В рамках вечора присутні мали нагоду переглянути сюжет про минулорічну школу, послухати спогади сучасників Патріярха та відвідати Музейну кімнату Ісповідника Віри.

Прес-служба Товариства «Свята Софія» США

Емблема Благодійної літньої школи англійської мови (автор: Юрій Шабанов)

пʼятниця, 24 березня 2017 р.

24.03.2017р. Б. / «Сім’я в солдата на першому місці», – о. Василь Іванюк, військовий капелан

Як плекався сепаратизм і починалася кривава війна на Сході України, хто завадив російським терористам реалізувати плани й чого найбільше бояться українські вояки — про це розповів Тижню військовий капелан, парох краматорського храму Св. пророка Іллі, директор «Карітас Краматорськ» о. Василь Іванюк.

На Донбасі він давно свій, хоч народився на Львівщині. Мешкає і працює на Сході більш ніж 25 років. Встиг заснувати чимало громад, збудувати не один храм. Коли починалася війна, мало не втрапив у лапи терористам, дивом уникнув розстрілу. Нині його радо зустрічають на передовій та в сірій зоні, від початку війни він возить туди допомогу, опікується вояками, біженцями, допомагає відбудовувати зруйновані помешкання. Паралельно знаходить час обслуговувати п’ять парафій і служити капеланом.

Роздвоїтись у дітях. Син якраз відслужив півроку в армії, як почався Майдан. Подзвонив і каже: «Вирішив залишитись у війську». Я спитав: «Ти знаєш, що вас можуть кинути на придушення Майдану?»  — «Я це розумію». «А як буде команда стріляти?» — питаю. «Буде команда — стрілятиму». Я був шокований, кажу: «Як?» — «Ну я ж давав присягу на вірність народу України, а не якійсь окремій людині. Кинуть на Майдан — піду подивлюся, що до чого, зате в мене буде в руках зброя».

Другий син учиться на третьому курсі семінарії. Так вийшло, що один син пішов по військовій лінії (я служив в армії), а другий — по священицькій, по якій я іду нині. Пишаюся що одним, що другим.

Як опинився на Донбасі. Покликання. На Донеччину приїхав 15 березня 1992 року на запрошення отців Василіан, які тут уже проводили богослужіння. На той час у Бахмутському районі були три парафії, сформовані на базі переселенців, вивезених у 1951 році з Бойківщини. Ці люди після виходу УГКЦ з підпілля приїздили до Львова і просили надати їм священика. На Донбас був відряджений отець Мирон Семків (мій односельчанин) який розпочав тут працю ще в 1990 році. Приїздив періодично, але, коли постало питання про створення парафій, будівництво храмів, почав підтягувати в поміч інших людей. Приїхало ще двоє священиків. А я просто поїхав у гості й залишився. Побачив велику потребу в праці. Спочатку допомагав катехизувати,паралельно навчався в Івано-Франківському Теологічно-Катехитичному Духовному Інституті. 1995 року був рукоположений у священики й мене відрядили на північний захід Донеччини в селище Новодонецьке Добропільського району, де служив п’ять років, почав будівництво церкви. Якось приїхав голова колгоспу (колишній парторг) із села неподалік і сказав: «Я знаю отче, що греко-католицька церква — це церква людей, які населяють мій колгосп» (вони теж були переселенці), — і запропонував переїхати туди, виділив будинок. У мене тоді було вже двоє дітей, жінка вагітна третім, і ми погодились. Згодом організував вісім парафій, почав будівництво храмів. Поволі прибували молоді священики, сформувався доволі потужний осередок. На сьогодні він виділений у Краматорський деканат УГКЦ який охоплює сім районів області. Зареєстровано понад 20 парафій, споруджено 13 храмів. Я очолював деканат шість років, до 2016-го.
Про стосунки із владою та представниками інших конфесій. У деяких місцях Донеччини у нас були досить сприятливі умови для праці, хоч іноді був і спротив. При кожній владі є п’явки, які заважають. У Краматорську, наприклад, я багато натерпівся через будівництво храму. Казали що греко-католицької церкви там не буде, але я її побудував. Купили землю, тихенько робили фундамент, а дерев’яний храм будували в мене в селі на стадіоні. Потім, як конструктор LEGO розібрали, привезли в Краматорськ і зібрали. Влада кинулася, коли все вже було готово. Пішли штрафи, санкції, постійні погрози. Рік мали проблеми. У Костянтинівці донедавна також були судові справи. Влада не хотіла зробити зміни цільового призначення, впиралася. Але загалом ми будували як могли, а влада переважно йшла назустріч.

Спочатку потрібно було трохи пояснювати хто і що. Плюс фактор державної церкви відігравав свою роль. Постійно був спротив, «крєстниє ходи протів раскольніков» тощо. Ви самі розумієте, що таке МП. Але я просто працював, спокійно, і ніколи не виправдовувався. Живу за принципом «прийди і подивися». Так, як Христос казав. Пам’ятаєте, після хрещення Ісуса, коли Іван засвідчив «ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу», апостоли побігли за Ісусом і питали: «Господи, де живеш?», тобто поясни, хто ти, що ти. А він каже: «Прийдіть і подивіться». І я так само казав. Коли питають, «какая разніца» між православною і католицькою церквою, відповідав: «Прийди й подивися». Сходи туди, прийди до нас, і, якщо шукатимеш різницю, ти її знайдеш, шукатимеш, що нас об’єднує, — теж побачиш. Багато мені російські священики допомагали: рекламували, казали, який я поганий, люди йшли дивитись і в результаті лишалися. Плюс помножте на те, що тут дуже багато переселенців із Західної України.

Церква і кримінал. Вони теж живуть за якимись «понятіямі». Коли спочатку постійно пропонували купити крадені речі, «батюшка, у нас єсть сєрєбряний крєст, ікони» — я казав: «Це не ломбард». Не йшов ніколи з ними на компроміс, тримався свого, і вони визначилися, що я «свій парєнь», і лишили мене в спокої.

Зародження сепаратизму. Безперечно, що клин у суспільство тут убили свідомо. І комуністи, й регіонали. Місцева еліта постійно грала на тій самій балалайці: російська мова, наших б’ють, ми всіх годуємо… Це було на всіх виборах. А вибори минали, вони брали своє — і крапка. Вибори взагалі відбувалися дуже цинічно. Можна було й не йти. Чи ти голосував «проти», чи голосував «за», ти все одно проголосував «за». В одне село на дільницю приїхала певна особа й, коли вже висипали з ящиків бюлетені, взяла два перші й каже: «Вот ето напішем на Віктора Андрєєвіча, а всьо остальноє Віктору Фьодоровічу». І ніхто нічого. Місцеві спостерігачі від різних партій були забиті, залякані, ніхто не йшов проти. А тих, які їхали з інших областей, тим частенько погрожували.
Сценарій того, що нині діється, мені здається, розробляли давно. Спроба розколоти Україну була ще після Помаранчевої революції. Згадаймо Сєверодонецьку групу, яка зібрала з’їзд і проголосила «Юґо-Восточную Украіну». Тоді вдалося якимось чином справу залагодити, але ніхто не зробив із тих подій висновків. Минуло лише 10 років — і все поновилось уже у вигляді збройного протистояння. Це безперечно готувалося, постійно культивувалося: «Ми Донбасс», «Ми вас кормім», «Донбасс на колєні нє поставіть» і т. ін. У голови людям втюхувалась ідея, ніби тут щось краще, особливе. Створювались потужні «казачьі» організації. Прапори «Новоросії» на шевронах місцевих «казаков» я бачив іще у 2010 році.

Іще один момент. Тут дуже багато садили людей. Не було виправдувальних вироків. Усі йшли на засудження. Якось їхав тією територією, що нині окупована, шукав одну тюрму. Там на кожних 5–7 км зона. Розумієте? Зона на зоні, де відбувала покарання маса людей. І, як на мене, це все була кузня кадрів для теперішньої війни. За такі «злочини» людей садили, що їм би копняка під зад і пустити додому. Ну оштрафувати чи якісь примусові роботи… Але ні, обов’язково тюрма. А там люди ламалися, набували певного вишколу жорстокості, привчалися до вседозволеності начальства. За класифікацією тут усі тюрми були червоні, працювали на керівництво установ. Такі явища, як злодії в законі, блатні, були фізично викорінені. Будь-який кримінал або мав іти на співпрацю, або знищувався. Зараз на окупованій території залишилося близько 20 в’язниць. Із доброго дива їх не створювали так багато. В інших регіонах України немає стільки тюрем, ну кілька на область, а тут десятки. Як на мене, все це було виключно системою ламання людини.

Це моя точка зору. Я не експерт, але для чогось це існувало. Зрештою, подивіться, хто розпочинав у Києві всі ці антимайдани — кримінал із Донбасу. Рідкісне вкраплення криміналітету з Одеси, Криму тощо. Донбас постачав тітушків ешелонами. Вантажили в буси, поїзди — і вони їхали робити погроми, «поддєржать наших». Зарплат, хоч і обіцяли, їм ніколи не давали. Вдосталь вони мали тільки горілки. Возили усе це коштом Партії регіонів, яка досі, на жаль, живе і здравствує. А коли в Києві зазнали фіаско, добиралися додому хто як міг. Думаєте, хто в Донецьку, наприклад, бив активістів? Криміналітет із Горлівки, що пройшов школу антимайдану в Києві й повернувся озвірілим. Донецькі були більш стримані. Потім це все подалося в загони так званого ополчення.
Як захоплювали Краматорськ. Наробили барикад, навезли блоків, шин, повиривали окопи. Стояли спочатку місцеві, все було неорганізовано, якісь хлопчики з держаками від лопат, один унікум із двох кришок від каструль зробив щось схоже на бронежилет, жалюгідний мало вигляд. Мені навіть було смішно, заїжджав дивитися. На запитання «Чого провіряєш?» відповідали: «Щоб ніхто зброї не завіз у місто». Потім з’явились уже екіпіровані люди, мали рації військового зразка, хоч теж були в цивільному.

Спочатку міліцію і СБУ захопили в Слов’янську. Потім був Краматорськ. 400 місцевих озброєних міліціонерів дали себе взяти в полон 15 військовим із-за «порєбріка». Дуже прикро. Просто здалися, хоча їх підтримували проукраїнські активісти. Росіяни, які тоді взяли в облогу міліцію, були оточені кільцем українців із мисливською зброєю, готових відкрити вогонь на ураження. Був дзвінок начальнику міліції (у мене є свідок), казали: «Давайте ми — звідси, ви — звідти, і пов’яжемо їх». Начальник сказав: «Почекайте, зараз перетелефоную». А через 15 хв виходить із піднятими догори лапками.

Хоча, не можна скидати з рахунку, місцеві правоохоронці жалілися, що Київ мовчить. Команд не було. Ніхто нічого не казав. Я возив через сепаратистський блокпост на аеродром, де стояли наші спецпризначенці («Альфа» та ін.), воду, батарейки для рацій, обладнання для зв’язку. Дочка іншою машиною возила їжу. І ми їх питалися, чому не зачистять ті блокпости. Нема команди. Зараз я щось таке зроблю — і мене, і моїх хлопців посадять за перевищення повноважень… Тому, якби були якісь чіткі команди, думаю, що того всього не сталося б.

Стріляйте, немає питань… Остання спільна молитва УГКЦ, УПЦ (КП) і протестантів (до честі останніх: вони організували цю патріотичну акцію), в якій я брав участь, відбулася на центральній площі Краматорська, коли вже і площа, й міська рада були захоплені. Коли ми зібралися, на нас почали кидатися «бабушкі», кричали, жбурляли яйцями. Була страшна агресія, я такої ще не бачив. Тоді зрозумів, із ким маємо справу. Вони не те щоб за ідею, це просто одержимі люди, їм екзорцизм потрібен. Настільки агресивні, що зло з них просто перло. Хоч би як хто хотів їх відбілити, це брехня. Кричать, очі навіжені, агресія зашкалює. А поміж них ходять молодики і щось ховають під курточками. Міліція тим часом стоїть, охороняє не нас від них, а їх від нас, хоч їх там у десятки разів більше. І в усіх міліціонерів георгіївські стрічки пов’язані на погони. Ми помолилися, відслужили панахиду, сіли й роз’їхалися по домівках. Переслідування тоді не було.

Інцидент був у мене трохи згодом. Того дня вивозив із Краматорська людей, цінності з церкви. А машина львівські номери мала. Заходжу в магазин узяти води — й зіштовхуюсь у дверях з одним персонажем, який питає: «Шо здєсь бандеровци дєлают?» Кажу: «Роззуй очі, це не бандерівська машина, це китайська». Купив води, сів у машину й мене відразу ззаду підрізали. Оточили зі стволами, кричать: «Правий сєктор!», «Бандєри!», «Донбасс нє поставіть на колєні!», «Будєм стрєлять!» Витягли з машини, до стіни, хотіли на коліна поставити. Кажу: «Перед ким? Перед тобою? Я перед Ісусом хіба що стаю на коліна». — «Да ми тєбя щас…» По їхніх наколках на руках зрозумів, що вони шістки й не є в кримінальному світі чимось особливим. Кажу: «Стріляйте, нема питань. Я побудував сім храмів, два будинки й четверо дітей народив. Хто з вас на Донбасі зробив більше за мене, стріляй». Вони зупинилися. «Та ладно-ладно, судячи з усього, ви тут давно». Кажу: «23 роки». Потім під’їхав російський офіцер. «Всьо хорошо батюшка, просто ваша машина смутіла коє-кого, нам поступіл сігнал. Ізвінітє». Я сів і поїхав. Але не до церкви, а на блокпост. Було не до того, коли тобі ствол автомата в пузо впирається. Коли виїхав за місто, передзвонив сусід, що приїхали до церкви і зробили облаву. Шукали, бігали по сусідах. Виявляється, випадково мене відпустили. Потім, мабуть, зрозуміли, що я греко-католицький священик. Відверто кажучи, почуття після того, як поставили до стіни, були найгірші. Через те що не вистрелили. Я був готовий. Мене це образило. Певно, не судилося.
Після того вже в підряснику не їздив. Брав машину в сусіда (у нього розвалюха), давав йому ключі від своєї (домовився, коли мене арештують, йому лишається моя машина як компенсація) і їхав на Краматорськ (живу за 50 км), робив які треба справи й повертався. Потім були ще три облави біля церкви, ходили по сусідах, хотіли знати мій номер телефону, де живу, чи з’являюся, чи служу в церкві. Якось під’їхали, поставили під храм міномет. Люди збіглися, кажуть: «Зараз випросите отвєтку». Так і було. Пустили шість мін по аеропорту, хай, кажуть, «укропи» свою церкву палять. Потім зібралися, міномет погрузили й поїхали. Через якийсь час прилетіли три наші міни. Побили вікна в церкві, у хаті — вікна й дах. Але я ні на кого образи не маю. Ще раз церкву обстріляли перед самим звільненням, в ніч із 1 на 2 липня 2014-го, із «Градів». Били по аеродрому, і два залпи промазали. Снаряди пролетіли задалеко і впали на наше селище. Один поцілив у купол, бляха на церкві згоріла, а дерево не зайнялося. Сусіди назбирали 22 дюралеві тубуси від ракет.

Рух опору. Треба розуміти, що на Донбасі, хоч усі й були підім’яті олігархами ПР, є частина людей, які за Україну. І досить велика. Просто, коли десятки років тебе зраджує влада… Згадати хоча б нашого дорогоцінного Ющенка. Якщо Кучмі я ще міг списати, що він комуніст, проросійський і таке інше, а він виявився навіть не поганим хлопом, то Ющенка ніяк не міг зрозуміти: він зрадив, і ця зрада була найболючіша. Ми стояли тут за нього, а він раз — і Ківалову, який був головою ЦВК, одному з перших дає Героя України, повертає Януковича, який тоді ховався в Москві. А він же пообіцяв: «Бандитам — тюрми!» І за це стояв помаранчевий Майдан. Гризня між проукраїнськими політиками призвела до колосальної зради національних інтересів. І ми тут уже були настільки прибиті, що одна зрада туди, друга сюди — це вже не вельми й бентежило. Я не боюся цього сказати, це було, кажу про свої почуття.

Коли ситуація почала загострюватись, у нас постав рух Опору. Чотири райони Донецької області сепаратизм до себе не пустили. Люди виставили барикади під українським прапором і не дали захопити поліцейські відділки та органи влади. Тільки в Олександрівському районі, в одному з містечок, ніби зробили «референдум», і то проводила його торгашка на базарі. Тобто ніхто не дався. У нас щонеділі їздило до 200 євромайданівських машин під українськими прапорами. Зранку я служив служби в парафіях, потім примикав до них, ми десь зупинялися, влаштовували молебень за Україну, збирали кошти для військових і т. ін. Були чітко розподілені обов’язки. Усі розбиті на десятки, кожен мав зв’язок зі своїми, якщо десь треба зупинити сепаратистів, швиденько виїздили й попросту вчили, як треба любити Батьківщину. Я бачив, як в одному з міст ватнік автобусом перекрив дорогу нашому автомайдану. Хлопці з перших машин вибігли, перекинули той автобус просто в центрі міста на газон, дали ватніку в голову, сіли й поїхали. Все було миттєво. Я їхав десь у 20-й машині й, навіть якби захотів швидко туди добігти, не встиг би. Тут люди простіші. Не розумієш, не сказав «ізвінітє», «більше цього не буде», зразу дадуть у голову — і все одно скажеш. Не раз було таке, що як тільки бачили в машині російський прапорець, її зупиняли й людям пояснювали, що треба зняти. Може, деколи й не на словах.

Це був той момент коли ми не пустили. А потім зайшли добробати, відвойовані активістами території зайняла українська армія і наші хлопці практично всі пішли воювати. Якщо проаналізувати, як розгорталися ті події, можна побачити, що не було єдиного керівництва й держава трохи не розуміла, що відбувається насправді.

Коли став капеланом. У селі де я живу, стояв батальйон 93-ї бригади. Хлопці приходили до церкви, молилися, ставили свічечки, трохи розпитували. Були переважно зі Сходу України, Дніпропетровська, Харківська, Полтавська, Кіровоградська області. До речі, дуже грамотні люди, з іноземними мовами. Одним із взводів керував кандидат біологічних наук, а доктор біологічних наук був заступником по техніці. Це були мобілізовані першої хвилі. Ми багато спілкувалися, здружилися. Коли ішли від нас, колона зупинилася біля церкви, хлопці бігли до мене просити благословення. Уже всі запаковані, в бронежилетах, обвішані зброєю, підходять, знімають каску, стають на коліна. У мене до сьогодні сльози в очах, коли згадую. Відповідно я вже поваландався за ними. Де вони, там і я поруч завжди був. Часом дзвоню: «Хлопці, що вам треба?» — «Дякуємо в нас усього досить». Але я ж не дитина мала, прекрасно розумію, бачу, тим більше маю трошки якогось військового вишколу. А тут син підійшов під Горлівку, він теж військовий, уже почав і до нього їздити. Усе починалось як волонтерство. Але приїдеш — хлопці жаліються, розказують, діляться своїм, ставлять багато запитань. Це і є духовна праця священика. Просто є виклик, і я на нього зреагував. Сталася така трагедія — ну все, я тут як тут. Тим більше це ж на моїй землі, на моїй території, яку я обслуговую, це мої парафіяни, хоч і мимоволі.

Що хоче почути вояк. Коли це все закінчиться (сміється). А от чого найбільше бояться — це своїх жінок. Не того, що на війні можуть убити чи покалічити. Ніколи не чув, щоб хтось боявся загинути або виконувати завдання, а от про страх перед жінкою чув від багатьох. «Коли вчасно не подзвоню, то мене жінка вб’є», — кажуть. Якщо десь хтось проштрафився, чи з алкоголем, чи як, я все казав: «Жінці зателефоную». — «Ви що, нічого не кажіть, будь ласка». Сім’я в солдата насправді на першому місці. Вони всі потайні, ще ті штірліци, але коли про сім’ю говориш, маска суворості десь щезає, починають усміхатися, згадувати, показувати в телефоні дітей, жінку.

Що найважливіше, я не побачив серед бійців ненависті. Вони воюють. Але таке відчуття, що просто роблять роботу. Вибігли, постріляли, а не стріляють по них, то вони собі сидять щось там смажать, варять постійно. Тут така кухня, до речі! Наші хлопці так готують… Моя дружина, звісно, в куховарстві на першому місці, мушу так сказати, але хлопці на другому. Настільки цікаві страви, так усе вміють приготувати, постійно на позиціях смачні пахощі. Говорити, що вони весь час їдять той ерзац (каші), буде неправильно. Завжди якийсь елемент дизайну в них є — морква чи ще щось. Усе знаходять можливості. А ненависті я не помічав. І не бачив, щоб хтось просто хотів убити, аби вбити. Хоч, кажуть, війна відкриває в людині всякі сторони, серед яких і злі, але все залежить від обстановки, у яку ситуацію чи колектив попадаєш. Якщо весь колектив злий, таким і ти будеш, інакше з’їдять. Сам заряджаєшся тією атмосферою. Але поки що я такого не бачив. Відверто кажучи, ставляться до всього з гумором. Колись ті солдатські анекдоти видадуть окремими томами. Можу кілька розказати, свідком був. Приїхав до своїх із 93-ї бригади, стоїть теперішній народний герой України Діма, поруч — уже мобілізований Вадим, і я між них. Приїхала жінка-психолог, підходить. О, батюшка — це нормально, але все одно, хлопці, може, у вас є якісь проблеми. Діма повертається й каже: проблем нема, є дилема. Вона відразу дістає записничок: «Я вас слухаю». — «Завтра в командира нашого день народження, — каже Діма, — і він попросив щоб ми йому подарували коралі з вух сепаратистів». Вона зблідла. «Але ж вуха відрізати не можна», — каже. — «І я кажу, що не можна, — відповідає Діма, — але й командиру відмовити не можна. Це вже не проблема, це дилема». Ми зі сміху мало не попадали. Вона також розсміялася: «Раз жартуєте, то у вас усе нормально».

Якось пораненого несуть на ношах, відірвало на розтяжці ногу вище коліна. Питаю його, як самопочуття. «Ну як, — каже. — Відійшов, вибачте, до вітру. Тут — бум! Традиційно коридор чорний, у кінці світло горить, я ото лечу й мацаю, і кажу: дякую тобі, Господи, що вище коліна, а не нижче пояса». Ногу відірвало, а він ще й жартує. Такі наші бійці.

Уже більше року служу в одній із бойових бригад. На передову останнім часом командир не пускає, каже, там має бути виокремлений священик, людина здалеку. Побув там місяць, потім додому їхав. А оскільки я тут постійно і два роки на передовій, подітися нікуди. Поїхати кудись відпочити не можу, обов’язків місцевого священика з мене ніхто не знімав, обслуговую п’ять парафій плюс «Карітас». На кого ж лишити все те господарство? Але в мене й на базі багато роботи. Бригада весь час воює, постійні ротації. Хлопці пару днів на фронті, потім їх міняють, і моє завдання — працювати з ними тут, так я більше користі принесу. Заспокоюю, молюся за них, із ними, даю їм психологічне розвантаження, розмовляємо, знімаємо стреси. Займаюся їхніми родинами, стараюся трохи допомогти. Часом запрошую із Дніпра лікарів які вправляють хлопцям зірвані спини (бронежилет постійно носять), операції організовую. За рік збудував 2 гарнізонні каплички в місцях дислокації бригади.

«Карітас». Упродовж півтора року тільки за одним нашим проектом учасниками програм стали 15 тис. осіб. Це були чотиримісячні виплати, продуктові набори. А крім того, є ще багато інших проектів. Голландський — підготовка до зими в буферній зоні. Австрійці й німці допомагали відбудовувати житло. На відбудову, до речі, йде дуже багато грошей. Тут ми працюємо по-різному: або ремонтуємо самі, або даємо кошти — і люди відновлюють свої постріляні хати самотужки. В межах німецьких проектів ми не тільки допомагаємо в критичних обставинах, а ще й надаємо гранти на перенавчання, працевлаштування, відновлення та розширення бізнесу. Медицина, психологія — усе це працює на повну і з дітьми, і з дорослими. Гроші на допомогу йдуть звідусіль: із Німеччини, Австрії, Нідерландів, Чехії. Були ще поляки, японці. Вікна в школі смт Миронівський на Світлодарській дузі були поставлені, наприклад, узагалі поза програмою. Виникла потреба — і я, маючи трохи такого, може, нахабства, звернувся до донорів прямо з проханням надати нам, якщо це реально, допомогу. Відгукнулися партнери з Австрії і виділили кошти.

У сірій зоні ведемо роботу з дітьми. Забираємо їх звідти, проводимо табори з елементами релігії. Сьогодні ви чули, що люди про нас казали: «Єдиний фонд, який працює, не йде, не кидає нас».

Що робити з біженцями. Проблема біженців, які не можуть знайти себе й часто живуть на подачки фондів чи держави, насправді вплітається в канву того, про що ми говорили на початку. Ми почувалися зрадженими. Люди завжди вірять обіцянкам, які їм дають. Не довіряють, але вірять. Людина, яка все втратила, відчуває, що як громадянин має право бути захищеною. Все. Я стаю на бік бенефіціара в цьому сенсі. Винні чи не винні, ходили голосувати на «референдум» чи ні, це в минулому. А в майбутньому ми не знаємо, що буде, — живемо нині. І треба пристосовуватися до тих, реалій які є. А вони такі, що люди справді приїхали, їх реєструють, але далі діло не йде. Одиниці можуть собі дозволити отримувати якусь там допомогу, навіть дитячі виплати. В більшості випадків держава сама породила купу проблем. Люди добрі, як у ХХІ столітті можна за три роки не навчитися давати собі раду з потоком біженців, не могти відстежити, хто справжній переселенець, а хто ні. Поставити комп’ютери, ідентифікувати людей на лінії перетину — і все. А в нас усе якесь трохи ялове. Усі ці служби ніби щось роблять, перекладають якісь папірці, а в результаті про просту людину забувають. Це породжує масу охочих паразитувати, просити, клянчити постійно. Вони по-іншому вже не можуть. Ось таке явище, як мати-одиначка. Це проблема, яку створила держава, піднісши самотню матір до рівня бозна-кого. Дає таким людям гроші й ніби закликає не одружуватись, не брати на себе відповідальність за партнера. Я розумію, буває, чоловік загинув у автокатастрофі чи на виробництві, помер. Оце справді мама одиначка, і держава її повинна підтримати. Але коли людина не може сказати, хто батько дитини, то де відповідальність громадянина за суспільство? Багато людей розлучаються, щоб отримати цю допомогу. Як священик, я вважаю, що це аморально. Та, якщо вже вони є, держава мусить їх забезпечувати.

Утім, є маса людей, що здатні на себе заробити, але не мають змоги, бо не існує роботи. А коли вона є, то не оплачується. Від’їдьте 10 км від Краматорська — села пусті. Там нема що людям робити. Якщо 3 л молока в селі купують дешевше, ніж коштує 1,5 л води, хтось буде корову тримати? Те саме із м’ясом. Хто займатиметься тваринництвом собі у збиток? А можна було б справді створити для цього умови. Держава має це зрозуміти, оглянутися довкола. Є повно роботи: посадки рубати, місто вичищати. Чому не залучити людей? Приходить людина, немає за що жити, нá тобі грабельки — зароби собі на проживання. Той, хто інвалід чи хворий, має відповідний статус, і йому треба давати допомогу. Але деколи інвалід більше заробляє, ніж здоровий, бо хоче працювати.

Джерело:  Воїни Христа Царя

четвер, 23 березня 2017 р.

23.03.2017р. Б. / Кілька порад бібліста щодо того, як читати Євангеліє від Матея в парафіях

Нещодавно в УГКЦ представили програму молитовного читання Євангелія від Матея. Програма створена Патріаршою катехитичною комісією УГКЦ і її автором є о. Тарас Барщевський, координатор біблійних читань УГКЦ, науковий співробітник Катехитично-педагогічного інституту УКУ. За словами с. Луїзи Цюпи, заступника голови Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ, така програма є продовженням постанов Патріаршого собору «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» та Синоду Єпископів УГКЦ щодо впровадження біблійних читань у парафіях, «аби жива парафія стала справді місцем зустрічі із живим Христом через Його Слово». Цей план молитовного читання (lectio divina) розрахований на молитовну спільноту або християнську родину, яка бажала б приблизно за 19 місяців, від кінця лютого 2017 року до середини серпня 2018 року молитовно прочитати все Євангеліє від Матея.

Пропонуємо кілька порад  о. Тараса Барщевського щодо того, як правильно читати Євангеліє від Матея за цією програмою:

     Кожне Євангеліє – закрита скарбниця, тому потрібно мати ключ до нього.

   У розробленій програмі молитовних читань Євангелія від Матея зібрані матеріали, аби допомогти спільноті за півтора року прочитати Євангеліє.

     Завдання молитовних читань – читати їх у спільноті, у біблійних гуртках, які збираються раз на тиждень.

    Потрібно читати Євангеліє в контексті молитви, зокрема, як подано в програмі із використанням Псалма 119. Бо Церква вважає псалми школою молитви.

   У програмі містяться два вступи. У першому о. Тарас Барщевський намагається подати ключ до читання Євангелія від Матея в контексті молитви, інший вступ – авторства о. Сільвано Фаусті з його книги «У школі Матея».

     В основу програми лягла структура Євангелія від Матея з Єрусалимської Біблії.

      Структура Євангелія від Матея чіткіша за інші й побудована на основі п’яти проповідей Ісуса. Це представляється як нове п’ятикнижжя, новий Закон, повчання, катехеза, наука.

    Коли читаємо євангельський уривок, то повинні пам’ятати про все Євангеліє. Це важко, бо наші сили й розум є обмеженими. Однак ми повинні читати уривки пам’ятаючи, що вони не відірвані від цілісності.

    Євангеліє від Матея найчастіше зачитується на Божественних Літургіях. Тому й виправдано його вважають «церковним Євангелієм».

     Загалом існують різні методи читання Святого Письма, з-поміж яких важко вирізнити один і підтвердити його канонічно. Проте не кожен біблійний уривок можна прочитати тільки одним методом, деколи потрібно поєднувати кілька методів.

    Читання Євангелія у спільнотах можна перенести і в сімейну спільноту. Однак тут потрібно враховувати склад сім’ї, вік дітей.

      Молитовне читання Святого Письма в спільноті вчить все робити разом. Коли ми разом молимося, читаємо Євангеліє, то просимо Святого Духа прояснити наш розум і серце для розуміння Слова.

    Важливо дотримуватися хронології читання. Дехто може практикувати щодня його читати за цим методом, а хтось раз на тиждень.

     Подані молитви після читання Святого Письма - це не лише відпуст, закінчення, а вони присвячені Богородиці, яка перша почула Слово, прийняла Його і породила.

      Молитва не може бути зосереджена тільки на нас, а світло, що його ми отримали, потрібно нести далі в життя, роботу, сім’ю.

    Знаряддям для кращого розуміння Євангелія від Матея може слугувати книга «У школі Матея»  авторства Сільвано Фаусті, Вінченцо Канелла.

середа, 22 березня 2017 р.

22.03.2017р. Б. / Голос вопіющого в пустелі

Останніми тижнями в Україні суспільно-політична ситуація усе більше «накручується»: з одного боку, спостерігаємо суспільний конфлікт – суспільство проти влади, яка майже цілковито втратила довіру того ж таки суспільства, а з іншого – дивні дії та реакції тієї ж таки влади цей конфлікт тільки посилюють. Зрозуміло, що це не обходиться без різного роду провокацій, які покликані розхитати позиції однієї чи іншої сторони, і не обов’язково джерелом таких провокацій є спецслужби сусідньої країни.

У цій непевній ситуації, коли політики вчепилися в горлянки одні одним, коли суспільство стає все більше озлобленим, дістається і християнам, які не напряму задіяні в конфлікті. Так минулого тижня невідомі вандали осквернили пам’ятник св. Володимиру Великому, заливши його червоною фарбою. Але цей акт вандалізму є тільки одним з подібних: чергове осквернення пам’ятника замордованим у Гуті Пеняцькій, ще одне осквернення чергового меморіялу жертвам Катастрофи європейського єврейства (Голокосту), наступне осквернення пам’ятника Олені Телізі.

Мета очевидна – спровокувати людей на необдумані дії.

Загострення ситуації на фронті та осквернення пам’ятників і святинь – це, без сумніву, діло рук агресора, відсутність елементарної справедливості в суспільстві, розгул корупції і мародерства, беззаконня та зубожіння населення – це без сумніву вина корумпованої, безтямно жадібної та некомпетентної влади.

Але ситуація суттєво погіршується тим, що українське суспільство охрещене, але не євангелізоване. Адже, комунізм зруйнував моральні підвалини суспільства, а декоративне християнство українського політикуму та більшої частини суспільства не здатне поважно впливати на ситуацію.

Очевидно, що така ситуація не може залишати християн України байдужими. І черговий голос вопіющого в пустелі роздався у стінах матері української корупції й беззаконня – Верховній Раді.

Виступаючи на урочистому засіданні Верховної Ради з нагоди 100-річниці українського парламентаризму Архиєпископ-емерит Блаженніший кардинал Любомир Гузар описав політичну діяльність як високе жертовне служіння та назвав головну мету існування будь-якої держави – дбання про загальне добро суспільства. Це прості та зрозумілі для католиків речі, але для корумпованих зажерливих політиків – це не що інше як утопічні фантазії. Адже для них політика – це не жертовне служіння, а спосіб збагачення; держава не інструмент осягнення загального добра суспільства – а знову ж таки інструмент самозбагачення.

Хтозна, чи голос Кардинала почули більше десяти депутатів. Адже теперішня держава Україна – це щось поміж державою та олігархічно-клановим угрупованням. І проблема в тому, що державний апарат, структура держави, структура українського політикуму, створена за 25 років бувшим партійно-комсомольським активом, у самій своїй суті структурами, які без гріха функціонувати не можуть.   

В Україні практично нереально вижити без корупції, знайомств, договорняків, хабарів та відкатів. Такою є система. Такою є структура. Такою є держава. А держава, яка стає джерелом гріха та поневолення усього суспільства, втрачає моральне право на існування. І це постулат не лише суспільного Вчення Католицької Церкви. Це – постулат життя.

Святе Письмо нам відкриває картину моральної деградації ізраїльського та юдейського суспільства в стародавніх часах, коли вбогого купували за сандалі, а еліта казилася з жиру. Коли несправедливість, корупція, кумівство стало нормою життя суспільства. І саме це в купі з релігійним відступництвом Ізраїля та Юдеї пророки визначають, як причину зникнення їх як державних утворень, як причину зникнення десяти племен Ізраїля.  

І якщо в Ізраїлі після пророка Єлисея практично не було спроб релігійного та морального відродження, суспільство котилося в моральну прірву, успішно просуваючись до загибелі держави і народу, то історія Юдеї є значно трагічнішою. Вже майже перед кінцем існування Юдейського царства відчайдушна спроба відродження, які вчинив цар Йосія, виявилась безплідною. Вже було запізно, щоб врятувати державу – уже була попсута не тільки еліта, але й народ. Проте можна ще було врятувати Місто, Храм і народ, та твердоголовість і попсутість юдейських правителі та священства допровадила народ до катастрофи.

І таких прикладів в історії – безліч. Це правило: держава, яка стає джерелом гріха для усього суспільства перестає існувати. Тому для сучасної української держави нема порятунку.

Є тільки один єдиний шлях, що врятувати народ від повної катастрофи й чергового поневолення: тотальна перебудова держави на зовсім інших принципах і основах. Й українські християни мали б відіграти при цьому вирішальну роль.

Якщо ж саме українські християни не візьмуться за голову, не пригадають собі, що основним їхнім завдання є реальна, а не декоративна євангелізація, то за кілька років усяка спроба духовного відродження буде уже приреченою на такий же ж результат, як і спроба юдейського царя Йосії.

Поки що, здається, усе ще є мінімальний шанс на моральну віднову українського суспільства. Але його ми можемо доволі скоро втратити. І втрата цього шансу тягарем відповідальності ляже в першу чергу не на плечі безбожної «еліти», а на плечі українських християн, які за 25 років так і не змогли знайти у собі сили для євангелізації посткомуністичного суспільства. 

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 21 березня 2017 р.

21.03.2017р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (13.03 – 19.03)

Стало відомо, що від 6 по 9 березня 2017 р. в Б’ялобжеґах (Польща) під керівництвом Високопреосвященного Архиєпископа і Митрополита Євгена (Поповича) відбулись чергові формаційні зустрічі та соборчик духовенства Перемисько-Варшавської архиєпархії УГКЦ. Основні темами, які стали предметом вивчення, обговорення та дискусії були присвячені поняттю Східних Католицьких Церков та завдання, які є на них покладені; діяльності Конгрегації для Східних Церков та її місце в Римській курії; важким злочинам вчинених проти віри, моралі, звичаїв та святих Таїнств; розрішення з гріхів зарезервованих Апостольській Столиці та деяким канонічним аспектам святого Таїнства Подружжя.

Також ми дізнались, що в ніч з 10 на 11 березня 2017 року, вже вкотре за цей рік вандали осквернили храм УГКЦ в Ірпені. Зламано грати на вікнах, вирвано кабель для світла, та все перевернуто.

У вівторок, 14 березня, в УГКЦ проголосили початок аудиту Патріаршої курії

У храмі Царя Христа в м. Івано-Франківську було відслужено св. Літургію за загиблих героїв Небесної Сотні і воїнів в зоні АТО. Її очолив ігумен (парох) о. Йосафат Хаймик, ЧСВВ спільно з о. Романом Залеським. Після богослужби було освячено молитовний куток пам’яті за загиблими героями, який встановили в каплиці св. апостола Юди Тадея.

Преосвященний Володимир (Груца), єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ, перебуваючи у Бучацькій єпархії 15-16 березня 2017 р. Б., на запрошення Єпарха Бучацького владики Димитрія (Григорака), провів формаційні курси для священиків єпархії.  Головною темою, яка розглядалася, була: «Сповідь, як духовна терапія». 

17 березня у Полтаві у студії обласного радіо "Лтава" відбувся радіоефір за участю отця Ігнатія Москалюка, ЧСВВ, настоятеля монастиря отців василіян у м. Червоноград. Душпастир розповів про молитву екзорцизму, на яку кожен священик повинен отримати спеціальний дозвіл від єпископа.

З 17 до 28 березня Блаженніший Святослав перебуває з пастирським візитом в українській греко-католицькій єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Аргентині.

18 березня Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав відвідав Посольство України в Аргентині. У ході бесіди Посла України Юрія Дюдіна з Блаженнішим Святославом були обговорені актуальні питання внутрішньої ситуації в Україні та Аргентині, життя української громади в Аргентині, співпраці дипустанови з парафіями УГКЦ, що діють в країні.

19 березня, у Хрестопоклінну неділю, вулицями Львова під молитовним проводом Чину Святого Василія Великого пройшла Хресна дорога. Очолив молитовну ходу Високопреосвященний владика Ігор, Митрополит і Архиєпископ Львівський, спільно з владикою Венедиктом та владикою Володимиром. Тисячі львів’ян, духовенство, керівництво міста та області взяли участь у спільній молитві.

Педагоги Івано-Франківська здійснили прощу, яка тривала два дні, до міста народження священномученика Йосафата Кунцевича.

В Канаді в українській парафії свв. Сергія і Вакха Божественну Літургію очолив  преосвященний владика Браєн (Байда), єпископ Саскатунський УГКЦ. У своїй проповіді владика Браєн звернув увагу на те, що кожен із нас має свої «хрести», які маємо нести з гідністю, бо вони є частиною нашого життя і втеча від них означає втечу від власного життя. Нести гідно свій «хрест» ми можемо разом із Богом, разом з Христом, який… зазнав усього, подібно як ми, крім гріха»

У Хрестопоклонну неділю, владика Діонісій, Апостольський Візитатор для українців в Італії, відслужив Божественну Літургію у місцевості званій «Віла Бурей» (Vila Burey), (штат Парана, Бразилія). Під час проповіді Апостольський візитатор коротко розповів про своє служіння серед українських іммігрантів в Італії та Іспанії, а також про важку ситуацію в Україні у зв´язку з зовнішньою агресією. Згодом проповідник поділився духовними роздумами про Хрестопоклонну неділю: «Зректися себе і нести свій хрест разом з Ісусом… жодний наш біль не є чужим для Ісуса Христа. Але найголовніше те, що коли ми несемо разом з Ісусом наші хрести, то ми також дійдемо разом з Ним і до воскресіння».

Пропонуємо до Вашої уваги:

25 березня 2017 р. УГКЦ в Італії організовує у Римі Біблійний семінар на тему: П’ятикнижжя Мойсея або ж коли відкриваємо Біблію з самого початку. Семінар проводитиме Григорій Лозінський, докторант Папського Біблійного Інституту у Римі. Захід відбудеться у приміщеннях Патріаршого двору, що на площі Мадонна деі Монті, 3. Усіх бажаючих взяти участь прохання зголоситися на е-мейл: jevsevija@gmail.com.

До 50 річчя місії сестер василіянок у Австралії -. Церква і Життя пропонує познайомитися з короткою історією месійної праці сестер монашого Чину Святого Василія Великого на Зеленому континенті

Дванадцять тез про втілення стратегії розвитку УГКЦ - Отець Андрій Онуферко  в ефірі програми «Відкрита Церква. Діалоги» на «Живому ТБ» 


Вийшло нове число «Перемиських Архиєпархіяльних Відомостей» – Ч. 21. 2017, під заголовком Партикулярне право Перемисько-Варшавської Архиєпархії УГКЦ в Польщі, в якому зібрано 71 документ (декрети, правильники, інструкції, статути, формулярі тощо).

Сценарій ліквідації УГКЦ був написаний працівниками НКВС/НКДБ - професор Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка Володимир Сергійчук у студії Живого телебачення 

Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ у мальовничому урочищі Підлюте організовує літній відпочинковий табір для дітей «Веселі канікули з Богом – 2017». У програмі табору також різноманітні конкурси, вікторини, забави, ватра, походи на гірські вершини, екскурсія на стави форельного господарства, мандрівка в лісництво та участь у Святій Літургії й прийняття Святих Тайн Сповіді та Причастя. Бажаючим поїхати в табір необхідно до 20 квітня заповнити анкету учасника табору та написати заяву на ім’я директора табору. За детальнішою інформацією звертатися до бр. Ростислава тел. 0961204372

З нагоди відзначення 70-тих роковин депортації українців в Казахстан 10-15 жовтня Пасторально-міграційний відділ проведе у Караганді Форум мігрантів на тему: «Духовна та культурна ідентичність українців східної Європи, Близького Сходу та Азії. Вчора. Сьогодні. Завтра».  У рамках Форуму 10 жовтня у Караганді розпочнеться духовно-формаційний семінар для священиків, монашества катехитів та мирян церковних спільнот УГКЦ в Східній Європі, Близького Сходу та Азії. На семінарі обговорюватимуть нові методи Євангелізації та катехитичної праці з молоддю та дорослими на парафіях в умовах української діаспори ти нової міграції.

Голова ПМВ Владика Йосиф Мілян під час візитації до Греції представив в Атенах нового священика для українців греко-католиків у Греції о. Андрія Твердохліба.

Джерело:  Воїни Христа Царя