Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 30 серпня 2016 р.

30.08.2016р. Б. / Владика Степан (Меньок) у Камянському

Наша Церква має величезне переображення. Вона  розвивається і йде на Схід. Та як важко нам преобразити наше суспільство! Щоби переобразити Україну потрібно кожному із нас переобразитися. Щоби це сталося, нам потрібно день розпочинати вранішньою молитвою і завершувати його вечірньою моливою і виховувати дітей в християнському дусі.

На цьому наголосив владика Степан, Екзарх Донецький УГКЦ, під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії в парафії Преображення ГНІХ, що в м. Кам'янське на Дніпровщині.

Проповідник зазначив, що людська природа є дуже слабкою, тому Ісус, аби укріпити у вірі своїх учнів, переобразився.  Єпископ зауважив, що перший раз людина преображується в Таїнстві хрещення і стає дитиною Божою. «А  потім, протягом життя,  ми грішимо і преображуємося під час Сповіді. Також  ми преображуємося під час молитви. Коли бачимо в храмі людину, яка глибоко молиться, то її обличчя стає подібним до ангела». Наприкінці він закликав усіх молитися і просити Бога, щоби «Він перемінив нас, а тоді переміниться і вся Україна».

понеділок, 29 серпня 2016 р.

29.08.2016р. Б. / Два роки тому росіяни розстріляли 459 українців під Іловайськом (+VIDEO)

29 серпня 2014 року російські війська розстріляли колони українських військових під Іловайськом, пообіцявши «зелений коридор», пише «Gazeta.ua».

Зранку того дня почали формуватися дві колони для виходу з Іловайська. О 6-й до Многопілля прибув російський офіцер, що сповістив генерал-майора Руслана Хомчака про умову виходу без зброї. Потім кілька разів просив затриматися з виходом. О 8:15 колони почали рух за попередньо оговореними маршрутами.

У північній колоні під командуванням Хомчака було 850 військовослужбовців ЗСУ та 222 бійця добровольчих батальйонів МВС. У колоні було 3 танки 17-ї бригади, 1 танк 51-ї та декілька БМП.

Південна колона під командуванням Олексія Грачова складалася з 650 чоловік. У колоні було 2 трофейні російські танки.

Російські війська відкрили вогонь, коли голова північної колони наблизилась до селища Чумаки. Під Олександрівкою відбувся бій, у якому танк та кілька БМП 51-ї бригади знищили 2 танки 21-ї мотострілецької бригади РФ.

В районі урочища Червона поляна росіяни знищили 6 українських БМП, кілька вантажівок та автобусів. З пастки уперед змогла вирватись лише одна машина батальйону "Дніпро-1", яка відстала від своєї колони. А також МТЛБ з 51-ї бригади, на якому врятувалося 12 чоловік.

В районі хутора Горбатенко розгромили колону "Дніпра-1", "Світязя", "Миротворця", "Херсона" та "Івано-Франківська".

В районі Новокатеринівки 3 українських БМП були підбиті противником. Командир танкової роти скомандував залишити техніку, яка щойно після евакуації екіпажу здетонувала. 42 бійця 17-ї та 93-ї бригад змогли 30 серпня пішки вийти з оточення.

Південна колона минула селище Червоносільське, коли російські війська відкрили вогонь. Увесь автомобільний транспорт з другої половини колони виявився відрізаним і не минув Червоносільське. Вирватися з оточення вдалось лише легковій машині з журналістами та броньованому мікроавтобусу "Донбасу".

Відрізаний хвіст колони несподівано повернув у бік позицій російських підрозділів. Росіяни встигли знищити вогнем кілька вантажівок і 2 українські БМП-2, але бійці "Донбасу" змогли придушити спротив і закріпитися в населеному пункті. В результаті атаки українці захопили 2 російські танки. Й взяли в полон 4-х військовослужбовців РФ: Івана Баданіна, Євгена Чернова, Нікіту Тєрскіх та Євгена Сардаряна. У Червоносільському зосередились батальйон "Донбас", групи бійців 3-го полку спецпризначення, 39-го батальйону територіальної оборони та солдати з інших частин - загалом порядка 300 чоловік. 70 з них були поранені. Понад добу вирішувалась їх доля.

30 серпня червоносільська група залишила зброю у селі та 31 серпня була передана представникам Червоного Хреста в обмін на полонених російських військовослужбовців. 108 бійців батальйону "Донбас" не відпустили, а передали бойовикам ДНР. Ті перевезли донбасівців в Донецьк і тримали у полоні.

459 бійців загинули в Іловайському котлі за офіційною інформацією, поранені — 478. Точна кількість зниклих безвісти не встановлена.

3500 російських кадрових вій­ськових оточили Іловайськ у серпні 2014 року. Їх посилили 500 бойовиків.



Джерело:    Воїни Христа Царя

субота, 27 серпня 2016 р.

27.08.2016р. Б. / Глава УГКЦ: Наше спільне завдання – бути обличчям України і говорити правду про її болі і страждання

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав на загальних Річних загальних зборах Світового конгресу українців (СКУ, – Ред.) закликав українців за кордоном говорити правду про Україну.

Вітаючи з цією подією Предстоятель УГКЦ заохотив СКУ до однієї спільної праці… «Ми сьогодні багато думаємо, молимося і допомагаємо тим, які є на передовій. Коли ми чуємо слово «передова», то перш за все думаємо про зону бойових дій. Думаємо про Крим, про наших братів і сестер, які сьогодні на собі відчувають усі болі війни проти України. Але хочу вам сказати, що де б ви не жили у світі, ви є на передовій. Тому що ця, війна, яка сьогодні торкнула Україну, її передова проходить через серце кожного з нас», – вважає Блаженніший Святослав.

Архієрей відзначив, що ця війна, яку світ називає гібридною війною, має різні види фронту і різні види передової.

За його словами, кожен з нас має запитати себе: де є мій блокпост, де є моє місце на цій передовій, де є моє особливе завдання, яке я маю сповнити. «Зокрема, – переконує Глава УГКЦ, – ми всі є на передовій інформаційної війни. Ми бачимо, як той, хто сьогодні напастує Україну, по цілому світі поширює неправду про нас. Повірте мені, жодне міністерство інформації України не дасть собі ради з усім тим, що в неправильний спосіб поширюється по цілому світі».

«Наше спільне завдання – бути обличчям України і говорити правду про її болі і страждання. Це сьогодні робить Українська Греко-Католицька Церква по цілому світі і це сьогодні робить Світовий конгрес українців. Це свідчення правди має бути одним з наших пріоритетів. Інтеграція, а не асиміляція. Це має бути гаслом української громади у світі. Бо саме це дає нам ключ втримати наш блокпост на нашій передовій», – вважає Блаженніший Святослав.

Висловив переконання, що в цьому питанні Церква і громада можуть, повинні і багато зроблять разом.

Предстоятель Церкви побажав Божого благословення СКУ на Річних загальних зборах.

пʼятниця, 26 серпня 2016 р.

26.08.2016р. Б. / Владика Ярослав: Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і справедливість

24 серпня, у День Незалежності України, у Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича відбулась святкова Божественна Літургія, яку очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення диякону Павлові Гачану.

Вітаючи вірних з Днем Незалежності, владика Ярослав сказав: «Сьогоднішнє свято ми святкуємо у смутку і радості. У смутку — бо багато з найкращих синів віддали життя за цілісність і соборність Української Держави, в обороні Богом даного права жити вільно, розвивати свої таланти та молитися Богові. У радості — бо народжується нова держава, об’єднується народ який повстає проти агресора».

За словами проповідника, свобода і незалежність України, як Божий дар, є також плодом багатовікових героїчних змагань наших предків, які свою самовідданість й жертовність часто виражали словами: «Краще вмерти вільним, ніж жити рабом; краще вберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, ідучи на внутрішні компроміси зі злом та неправдою».

Наприкінці проповіді владика Ярослав закликав українців об’єднатись в молитві, щоб народ зумів встояти перед новими випробуваннями, перед нападом ворога. «Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу — це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні».

Після завершення богослужіння владика Ярослав привітав ієрея Павла і подякував батькам, родині, духовним наставникам новопоставленого за товаришування йому на дорозі до тайни священства.

четвер, 25 серпня 2016 р.

25.08.2016р. Б. / «Україна є така, які є ми», - єпарх Бучацький владика Димитрій (Григорак), до Дня 25-ї річниці Незалежності України

До Дня 25-ї річниці Незалежності України 24 серпня 2016 р. Б. в м. Чорткові зібралась чисельна громада біля пам’ятника героям Євромайдану та Небесної Сотні.

Поминальну панахиду за всіх, хто загинув за волю України, очолив єпарх Бучацький владика Димитрій (Григорак) у співслужінні духовенства єпархії, а також священиків УПЦ КП.

Вітаючи українців з таким величним святом, єпископ наголосив: «25-та річниця Незалежності України - це не тільки історична подія, а це є і духовне явище, бо сам Господь навідався своєю милосердною десницею до свого народу. Свобода - це є дар. Без свободи ні людина, ні нація, не буде собою. Свобода - це не тільки робити те, що хочемо, це також є величезна відповідальність. Я теж, як і ви, переживаю за свободу України. Є дві речі в нашому народі: нарікання і конкретне діло, яке усуває зло з нашого життя. Звичайно, що здорова критика до нездорових явищ в нашому суспільстві потрібна. Натомість нарікання вселяє зневіру в усе і до всього. Це і є ініціатива наших ворогів, щоб забрати силу нашого духа. На зло не можна мовчати, його треба викорінювати, але не нарікати».

Особливо владика Димитрій підкреслив: «Україна є така, які є ми. Якщо грішимо тяжкими гріхами: розпустою, абортами, алкоголізмом, то самі скликаємо Божий гнів, бо це є гріхи, які кличуть про пімсту до неба. Викиньмо гріх і почнеться щасливе життя на Україні! Вміймо бачити очима віри Боже провидіння щодо нашого народу. Процес переображення почався і Господь нас перемінює своїм Словом. Але, якщо ми Слово не приймаємо в своє життя, тоді Бог допускає те, що ми хочемо. Ми маємо право на помилки, але важливо їх виправляти. Дозволяймо Богові це робити і вірити, що Бог є біля нас, не втрачаймо віри. Сьогодення - це є етап нашого росту, як зрілої, великої духом, нації. Це, що зараз діється з нами - це є теж знак, що Бог нас не покинув. Ворога, якого боїться весь світ, ми зупинили, маючи набагато менше зброї як він. І це знак! Якщо буде віра, то буде перемога, бо Господь нас веде до перемоги, до життя».

Особливістю цьогорічного святкування була урочиста хода містом, де учасники могли відчути справді свято, яке близьке та рідне кожному українцю. Крім художніх номерів грамотами та медалями від президента України були нагороджені всі, хто своїми талантами та сумлінною працею спричинився до розбудови України, зокрема члени НРУ, а також були відзначені учасники конкурсу поетичних, прозових та живописних творів «З Днем народження Україно!».

В номінації «Поезія» була нагороджена парафіянка храму Верховних Апостолів Петра і Павла п. Галина Грицьків. Свято цим дійством не закінчилося, а тільки розпочалося. Для жителів міста та гостей відбудеться концерт, приурочений 25-й річниці Незалежності України в місцевому парку Культури.

середа, 24 серпня 2016 р.

24.08.2016р. Б. / Глава УГКЦ привітав українців із Днем Незалежності: «Мій заклик до всіх нас: цінуймо свою вільну і незалежну Україну!» (+VIDEO)

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав привітав усіх українців із 25-річчям незалежності України.

«Дорогі співвітчизники, дорогі українці, дорогі брати і сестри в Україні та за кордоном, дозвольте мені сердечно всіх вас привітати із 25-річчям свободи і незалежності Української держави», – звернувся Предстоятель в інтерактивному проекті «Відкрита Церква» «Живого ТБ».

«Дар незалежності і свободи нашої держави, – вважає Глава Церкви, – це Божий дар для усіх нас. Можливо, цілі покоління наших попередників хотіли б жити в тих часах, в яких живемо ми сьогодні. Для того, аби ми сьогодні мали державу, вільну, незалежну, десятки, сотні тисяч героїв упродовж століть віддавали своє життя. Але цей дар одержали ми».

«Мій заклик, моя молитва, моє прохання до всіх нас: цінуймо цей дар, цінуймо свою свободу, цінуймо свою вільну і незалежну Україну й докладімо всього того, що потрібно, аби цей дар утримати, щоби вільну незалежну Україну ми могли розбудувати та передати нашим наступним поколінням», – закликав Блаженніший Святослав.

Нехай Господь Бог нам у цьому допоможе. Ми молимося усі разом у цих днях: Боже великий, єдиний, нам Україну храни!

З Днем Незалежності тебе, український народе!



субота, 20 серпня 2016 р.

20.08.2016р. Б. / «Навчімося витягувати з минулого добру пам’ять, яка будує і дає надію», – Глава УГКЦ у Польщі

19 серпня, в день Преображення ГНІХ, Глава й Отець УГКЦ Блаженніший Святослав очолив Архиєрейську Божественну Літургію у храмі Преображення Господнього УГКЦ, що в м. Ярослав (Польща). Цього дня виповнюється 20-річчя коронації чудотворної ікони Ярославської Богородиці «Милосердя двері».

«Можливо, як ті учні Христа, які вдивлялися в Його обличчя на Таворській горі, що сяяло сильніше сонця, так і ми сьогодні, вдивляємося в обличчя Божого милосердя, яке сяє тут з ікони Богородиці. Двадцять років тому ця ікона була коронована коронами, котрі поблагословив Святий Папа Іван Павло II. Тепер Папа Франциск її прославив у Рік Божого милосердя на увесь світ», – сказав Блаженніший Святослав під час проповіді.

Він пригадав той момент, коли ми одержали звістку, що Понтифік хоче саме цією іконою відкрити Ювілейний рік Божого милосердя у Вселенській Церкві. «Ми так само не розуміли до кінця всього, що діється, як і учні Христа на горі Тавор. Бо сталося так, що з найвищої катедри християнського світу ця ікона промовила про біль українського народу. У цій іконі ми бачимо упокорення і світло воскресіння, яке Христос виявляє через Тіло Церкви в сучасному світі», – сказав Предстоятель УГКЦ.

Блаженніший Святослав також наголосив на тому, що УГКЦ на рідних землях і на поселеннях молиться про милосердя для українського народу та всього світу: «Нехай Марія збере воєдино всі наші молитви, допоможе всім нам, українцям і полякам, будувати майбутнє разом. Ми, два братні народи, вдивляємося в минуле та часто витягуємо з нього негативну пам’ять. Однак навчімося витягувати з минулого добру пам’ять, яка будує і дає надію, перемінюючи світ силою Божого милосердя. Уміймо прощати і просити прощення, тоді Бог зробить нас здатними прийняти Його милосердя!»

Повертаючись до події Преображення Христа, Предстоятель Церкви додав, що учні, які були присутні на горі Тавор, можливо не до кінця розуміли, свідками чого вони були, але почували вони себе дуже затишно, бо відчули передсмак райського небесного щастя. У мить Преображення вони побачили зібрану в одне ціле людську історію: її минуле, сучасне і майбутнє.

«Вони бачили Мойсея та Іллю, які підсумовували минуле, вказуючи на Ісуса як на вічне теперішнє. Але у світлі Преображення Христос показав їм майбутнє. Ця подія була передсмаком воскресіння, бо сяйво божества, яке вони побачили на горі Тавор, у всій повноті незабаром засяє у прославленому тілі Христа після Його страждань і смерті, у триденному воскресінні», – пояснив він далі. Аби ввести учнів Христових у цю дійсність сам Бог-Отець промовив  до них: «Це – мій улюблений Син, що Його Я  вподобав: Його слухайте». І те світло, яке вони бачили,  й та переміна людського тіла і радість, якою наповнилися їхні серця, було Божим милосердям.

Фото Степана Павлішака

пʼятниця, 19 серпня 2016 р.

19.08.2016р. Б. / Владика Володимир: «Суть Сповіді не лише в очищенні від минулого, а й у тім, що це захист на майбутнє»

В українців прийнято виливати болі і печалі близьким друзям десь на каві чи за пивом, навіть першому стрічному у маршрутці чи… у нікуди, як от у фейсбуку. Та якщо запитати на вулиці у перехожих, коли зверталися до тих, хто справді розуміється на душевних болях, а значить - годен порадити щось добре, то навряд чи назбирається таких багато.

Наша розмова сьогодні із справжнім Душпастирем, монахом-редемптористом, доктором богослов’я, єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ, глибоким і неймовірним владикою Володимиром про те, з чого треба починати. Про – Сповідь.

Сповідь – не обов’язок, а привілей для християнина, - каже владика Володимир. – На жаль, багато людей не розуміє суті сповіді або ще гірше – бояться сповідатися. А якщо хтось боїться йти до сповіді, то значить, що він точно не розуміє, що це таке і для чого. Найперше Сповідь – то є Великодній подарунок, який нам залишив Ісус Христос, бо в Євангелії від Івана читаємо такі слова: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи – відпустяться їм…» А це означає, що Ісус Христос нам цей подарунок дав. Якщо ж людина каже, що їй цього не потрібно, то значить, що вона цього подарунка не приймає. А Ісус не міг помилитися. Сповідь можна прирівняти до духовного зцілення. Якщо болить рука, нога чи інші органи тіла, то людина шукає лікаря і лікарню. Але є інший аспект – духовне життя, бо не лише тіло є у людини. Духовність – невидима, але саме вона є найважливішим у житті людини. Фундаменту будинку ми не бачимо, але він є і тримає всю будівлю. Так само й духовність, яка пов’язана із душею людини. Буває душа зранена і грішна, тобто переживає стан гріха, – тоді людина йде до сповіді, аби душу очистити й отримати зцілення. Але то не значить, що відразу людині стане легше, бо корінь гріха виривається під час сповіді, а рани лишаються й потрібен час, аби вони загоїлися. Якщо запитати людину, чи вона себе любить. Якщо любить, то мусить дбати про своє духовне життя.

Грішні усі від часів Адама і Єви. Як часто треба йти до сповіді?

Треба питати голосу свого сумління. На це питання треба шукати відповіді у себе самого.

Традиційно перед великими святами треба йти до сповіді. Бо так треба…

Зовнішній  суспільний тиск не завжди є ефективним. Раз мені сказали, що треба йти до сповіді, то я йду, а не сказали, то вже не йду чи як? (Усміхається) Якщо людина сама собі виробляє традицію, скажімо, раз на рік сповідатися перед Великоднем, то певно так буде ефективніше.

То достатньо таки раз на рік?

Ну якщо раз на рік наїстися на Великдень? Є урочистий сніданок, наїлися і тепер думаєм собі, - наїмося на наступний Великдень. Ясно, що це недостатньо для душі раз у році сповідатися чи приймати Святе Причастя. Ісус сказав: «Хто приймає моє тіло й кров, буде жити життям вічним…» То властиво і є найкоротша дорога до Бога – Святе Причастя.

До сповіді треба готуватися. Що потрібно робити?

Я не є прихильником сповіді як допиту. Мовляв «мене того не питали - і я того не казав». Якщо людина сповідається рідко, то у допомозі стане «Іспит сумління», який є у молитовниках доступним для усіх. Там є перелік заповідей і усього, над чим треба поміркувати, готуючись до сповіді. Є питання щодо гріхів, над якими треба подумати. Якщо ж людина виходить на вищий рівень духовного життя і близькості до Бога, то її духовний стан стає схожим на прибрану кімнату. Будь-який папірець, який з’являється на її підлозі, створює дискомфорт і людина хоче якнайшвидше його замести і вичистити. На дуже чистому папері маленька крапка ручкою відразу помітна. Правда? (Усміхається). Людина хоче очистити своє серце і душу. Якщо ж є хаос у кімнаті, то найперше розгрібають найбільші завали і далі поступово, з часом, доводиться прибирання до чистоти. Буває, що часу на прибирання треба досить багато, тому має бути достатньо терпіння, аби прибрати у домі свого життя.

Святе Причастя – Тіло і Кров Ісуса Христа. Відомі випадки зцілень і чудес після прийняття святого Причастя…

Я можу розказати, як на краще змінюється життя в людини, якщо вона часто приймає Святе Причастя. То не означає, що не буде труднощів. Такого нам ніхто не обіцяв. Але святі таїнства є якраз тою силою, яка дає нам фундамент під ногами і опору у часі тих труднощів. Можна собі подумати, що для чого ті терпіння і ходіння до церкви, якщо є ось інша людина і на мій погляд вона живе щасливо, а до церкви не ходить. Значить, можна жити і так. По-перше, ми напевно не знаємо, чи та людина є щасливою. А по-друге, що було би зі мною, якби я не приступав до святих таїнств. Тобто легше нести своє життя, коли є підтримка.

У теперішній час духівники дуже необхідні, адже людям треба розповісти свої душевні болі і почути підказку, як жити далі. Друзі чи родичі не завжди дадуть таку пораду, яка буде правильною. Тобто на душевні хвороби потрібні фахівці для лікування.

У часі терпіння люди мають потребу комусь віддати свої болі, звільнитися від них. А основний момент тут – бути почутою. А це народжує довіру. Людина може відкрити своє серце і життя. То є психологічний момент, але він провадить далі. Тобто не завжди людина відразу готова до сповіді. Часом треба просто зустріти, поговорити, зрозуміти і відкрити їй потребу у сповіді. Є надзвичайний біблійний приклад, коли Ісус зустрів самарянку біля криниці. Він знає проблеми цієї жінки зі Самарії, відчуває її труднощі, але Він їй про це не говорить відразу. Тобто не каже їй: «Ти неправильно живеш чи щось таке інше», а найперше каже: «Дай мені води напитися». Тобто старається знайти те, що спільне. Бо вона прийшла по воду, а Він сидить біля криниці. У цей момент народжується довіра, спільне розуміння, а потім він їй каже: «Так, ти мала чоловіків, я знаю про це, і про того, що не є твоїм чоловіком…» Тоді вона починає Йому довіряти, бо бачить, що Він щиро зацікавився її життям. Зацікавився, аби допомогти, а не докорити. Бо у сповіді ніхто не шукає винних. То не є трибунал, ані суд, а терапія і порятунок. Суть сповіді не лише в очищенні нашого минулого, а у тому, що то є сила і захист на майбутнє. Святе Причастя – то є та ласка, яка мене захищає від спокус надалі. Це – те, що дає почуття бути під захистом. Не бухгалтерія чи математика з Богом, а прийняття Божої ласки.

Не усі знають, як правильно приймати Святе Причастя, бо українці полікультурні, мають церкви різноманітних віросповідань, у яких по-різному приймають Святе Причастя…

У греко-католицьких храмах священики завжди кажуть попередньо людям, аби спокійно підходили до священика із хрещеними на грудях руками. Голову потрібно закинути назад, відкрити широко рот. Завжди наголошуємо: «Устами ложечку не дотикаємо». Священик сам кладе Святе Причастя і каже: «Причащається…» і перед цим можна назвати своє ім’я, якщо священик не знає, як звати людину.

Буває, що люди собі думають, що грішити можна, бо Бог простить. Потім піду, мовляв, висповідаюся…

А рани лишаються. Та часом рани такі, які потребують довгого зцілення. Навіть може людина мати сумніви, чи Бог їй простив, бо не відчуває полегшення. А це означає, що рани є дуже глибокі…

Дехто сповідається, кається нібито, а вийде з церкви – і знову туди ж… Скажімо, покаялася людина за матюки, а вийшла з церкви чи й навіть вже під церквою не стрималася. Після сповіді, зрозуміло.

Тоді людина не розуміє суті сповіді і умов. Є така умова: жаль за гріхи і постанови поправитися. Тобто людина постановляє, що буде виправлятися. Миємо руки щодня. Бруднимо руки наступного дня і миємо їх знову. Але ж свідомо не бруднимо їх?

Є такі, хто розуміє, що буде грішити і тому не йде до сповіді. Та навіть кажуть, для чого йти до церкви, якщо Бог усередині нас і помолитися можна де завгодно…

Якщо Ісус нам це дає, то Він не помилився. Людина відштовхує цю Божу ласку, - значить, проблема у цій людині. Дехто так втікає від себе. Хтось каже: «Я і так ніколи не поправлюся», а це є найвищий вияв нелюбові до себе самого. Уявіть, що хтось має рану на руці, а до лікаря не йде, бо, мовляв, може себе ще колись поріже… Є загроза, що та рана людину знищить. 

Кажуть, ті, хто часто ходить до сповіді і до Святого Причастя, практично не хворіють…

Доведено медициною, що такі люди мають сильнішу імунну систему, а значить сильніший захист і опірність.

Дехто нарікає, що священик не такий, як треба…

У такому випадку треба шукати такого духівника, який близький до душі, але не миритися і жити з гріхами.

Як Ви вважаєте, наше суспільство є хворим назагал?

Дорога до зцілення має бути постійною і невпинною. Люди шукають психологів і психотерапевтів, які стають все популярнішими і актуальнішими. Але ці фахівці не мають тої сили і ласки, які дає тільки Сповідь і Святе Причастя. Аби це усвідомити, треба прийти і відчути.

Ірина Кушинська.

четвер, 18 серпня 2016 р.

18.08.2016р. Б. / Кілька слів про мову

Нещодавно в глибинах світового павутиння Інтернету серед іншого наткнувся на доволі грубу критику кількох священиків, які радо глузували з «хлопської мови» в устах священика, тобто, йшлося про використання в мовленні наддністрянського говору. Чимось ці священичі глузування нагадали ситуацію часів Руської трійці. Адже і тоді було несприйняття «хлопської мови» в устах священика.

Біда нашої мови в тому, що вона просто приречена. Адже, коли зникають живі говори та діалекти, літературна мова перестає розвиватися, чахне і вмирає, оскільки відривається від живого словотворення, від збагачення формами й фразеологізмами.

На сьогоднішній день ми стикаємось з катастрофічною ситуацією стосовно діалектів і нарічь української мови – вони просто вимирають, втрачають живих носіїв. Адже, говорити діалектом у нас – соромно, непрестижно, непатріотично… Навіть патріотичне середовище бере на кпини тих, хто пробує зберігати власний діалект. А в школі діти, носії ледь животіючих діалектів, стикаються з висміюванням, поправлянням «ти не правильно говориш» і т.п..

Наші патріоти і націоналісти, воюючи з діалектами, свідомо чи ні просто знищують мову, яку вони, начебто, боронять.

Мій особистий досвід спілкування з європейцями свідчить, що європейці при першій ліпшій можливості стараються спілкуватися рідним діалектом, і не тільки не стидаються цього, а навпаки пишаються. Вони не приховують свого походження, свого коріння. Більше того, їм приємно, коли іноземець у спілкуванні з ними старається вживати, принаймні, слова з їхнього діалекту.

Война з хлопсков говірков – то тилько вислід дикунської меншовартости, котра не може ніяк дійти до розуму. Прикро, але факт – нищачи діалекти – підриваємо коріння отої мови, яку, начебто, боронимо, любимо, плекаємо.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 17 серпня 2016 р.

17.08.2016р. Б. / Голос пророка України

Побачила світ дивом збережена унікальна 500-сторінкова книга-заповіт «Два Царства», власноручно написана Блаженним Священномучеником Григорієм Хомишиним, Єпископом Станиславівським у 1942-1943 роках.
«Я мав намір мою працю про «Два царства», написану ще перед другою світовою війною, закінчити на Четвертій Части. Коли однак в часі другої світової війни накинено нам обрядову реформу, для нас шкідливу і небезпечну, я був спонуканий написати П’яту Часть про Митрополита Андрея Шептицького, котрого діяльність уважав як діяльність під впливом міра (світу – Ред.) навіть без його свідомости, рівнож як доказ, що можна бути під впливом міра, а при тім вірити, що приноситься службу Господеві. Рівнож я набрав переконання, що діяльність Митрополита спричинить остаточно як не руїну нашої Церкви, то в кождім разі викличе хаос, замішання і дезорієнтацію, тому я не міг мовчати і відважився піддати аналізі діяльність Митрополита, щоби вказати на джерело і обставини, серед яких та обрядова реформа зродилася, щоби люди доброї волі могли зорієнтуватися, щоби не ходили на потемки і щоби могли зайняти свідоме і ясне відповідне становище. При тім зазначую, що я не є непомильний. Я міг в тім моїм письмі помилитися в представленню деяких осіб, Чинів, обставин і поодиноких фактів і тому наперед вже відкликую, оскільки я помилився. Рівнож не хочу нікому накидувати свого суду: нехай кождий, хто буде читати, сам виробить собі свій власний осуд».
†Григорій Хомишин,
Єпископ Станиславівський

Зацитовані вище слова – це голос правди з уст Великого Апостола Унійної Греко-Католицької Церкви, Єпископа Страстотерпця за Єдність св. Католицької Церкви і віри, справжнього Учителя Церкви і народу, котра крізь десятиліття забуття і безпам’ятства приходить до нас, сучасних греко-католиків та всіх людей доброї волі. Наведені слова взяті із заключного 8-го розділу «Моє оправдання» щойно опублікованої 400-сторінкової книги «Два Царства» яку Блаженний Григорій Хомишин підготував у рукописному варіянті до друку на межі 1942-1943 рр., яку намагалися спалити червоні «визволителі», але яка не згоріла і збереглася до наших днів, щоб ми, його духовні нащадки, могли пізнати ПРАВДУ.

Блаженний Священномученик Григорій Хомишин, Єпископ Станиславівський. Книга «ДВА ЦАРСТВА». – Люблін: UKRAINICUM, 2016. – 400 с.

Днями зусиллями Інституту UKRAINICUM (директор – проф.наздв., габ. д-р історії Володимир Осадчий) при Люблінському Католицькому Університеті (Польща) та Клубу католицької інтелігенції Любліна побачила світ унікальна книга – нікому досі не відомий, недощавно віднайдений та науково опрацьований 500-сторінковий манускрипт Блаж. Свмч. Григорія Хомишина «ДВА ЦАРСТВА», присвячене 150-річному ювілею цього великого Апостола Унійної Греко-Католицької Церкви.

Рукописи не горять…

Здавалося, що бурхливі події історії УГКЦ 20-30-х років ХХ ст. досліджені істориками більш ніж достатньо. Більше того, останніми роками з’явилися друком поважні монографії, підготовлені на основі архівних джерел Служби Безпеки України, життєписи визначних постатей УГКЦ митрополитів А. Шептицького і Й. Сліпого, які пролили додаткове світло на той драматичний період нашої церковної історії.

Але, як виявилося, до встановлення істини все ще досить далеко. І свідченням тому – нещодавно віднайдений і дивом збережений, обгорілий у вогні більш як 500-сторінковий манускрипт під назвою «Два Царства», власноручно написаний Григорієм Хомишиним, Єпископом Станиславівським.

Рукопис містить ґрунтовний аналіз діяльності Греко-Католицької Церкви в Галичині  в розрізі єпархій, монаших чинів і згромаджень, суспільно-політичного життя краю, але передовсім – Митрополита Андрея Шептицького у період з 1918 по 1943 роки, пасеїстичну східну візантійсько-московську зорієнтованість якого Блаж. Григорій вважав небезпечною для УГКЦ як на момент написання рукопису, так і в майбутньому.

Нарешті, книга є немовби лебединою піснею Єпископа Хомишина і його духовним тестаментом для майбутніх поколінь - зберегти багатющу 420-річну унійну спадщину Греко-Католицької Церкви, освячену мученичою кров’ю Св. Свмч. Йосафата та сотень і тисяч визнавців св. католицької віри, замордованих впродовж століть опричниками Москви – «третьєго Ріма» і «руского міра».

Цей манускрипт – дуже цінний документ до історії УГКЦ ХХ ст., адже написаний Єпископом, який понад 40 років очолював Станиславівську єпархію і мав свою сформовану позицію та погляди на непрості процеси, які відбувалися як на рівні ієрархії та духовенства, так і в багатовимірному середовищі УГКЦ.

Знайдений і дивом чудово збережений текст рукопису - це підсумковий твір життя і діяльности Блаж. Григорія. Він є синтезою пастирського богослов’я, аналізом релігійно-церковного і суспільно-політичного життя Галичини у першій половині ХХ ст. і прогнозом розвитку Церкви у майбутньому. Особливо цінними є погляди Єпископа Хомишина на  реформу освіти духовенства, зокрема - запровадження целібату в УГКЦ, на розвиток і стан Церкви в Галичині загалом, і монаших чинів та згромаджень зокрема, на колізії відносин між УГКЦ і РКЦ тощо. Рукопис містить дуже багато фактів і подій, які були відомі тільки Блаж. Григорію або дуже вузькому колу осіб, і тому становлять особливо велику цінність для переосмислення і доповнення історії Церкви зазначеного періоду.

Як виглядає манускрипт?

Це об’ємний за розміром фоліант, обгорнутий двома цупкими палітурками темнокоричневого кольору і стягнутий двома чорними полотняними шнурами. Краї палітурки і самого рукопису пошкоджені вогнем.

Текст написаний авторучкою, чорнилом синього кольору на аркушах цупкого, злегка пожовклого від часу і термічного впливу паперу. Розмір аркуша – 340х210 мм, текст займає 2/3 площі аркуша. Третина площі ліворуч чиста від записів і призначена для авторських уточнень або виправлень в основному тексті.

Рукопис починається з 55-ї і закінчується на 508 сторінці. Сторінки від 1-ї до 54-ї не збереглися, згорівши, очевидно, у вогні.

Цей рукопис бл. п. Владиці Софрону Дмитерку ЧСВВ (1917-2008), Єпископу-Ординарію Івано-Франківському, передали Сестри Служебниці, які в 1930-40-х роках прислуговували у єпископській резиденції в Станиславові, були свідками як ув’язнення Владики Хомишина, так і конфіскації органами держбезпеки майна та архіву Єпископа, частину якого, очевидно, як непотріб (зокрема - рукописи) палили у дворі резиденції. Власне, предмет публікації - обпалений рукопис - монахині вихопили з вогню, заховали, а при кінці 1980-х років він потрапив до рук Владики Софрона Дмитерка ЧСВВ. Під кінець життя Єпископ Дмитерко довірив цей документ для дослідження і впорядкування своєму вірному приятелеві о. Доротею-Дмитру Шимчію ЧСВВ.

Впродовж кількох років манускрипт було ретельно розшифровано, зроблено відповідний науковий апарат і, згідно із заповітом Блаж. Григорія Хомишина, підготовлено до друку та випущено у світ, зі збереженням мови й стилістики оригіналу.

На розсуд історії

Після ознайомлення з передмовами до видання рукопису, а особливо після прочитання книги «Два Царства» Блаженного Григорія, вдумливий читач і сумлінний дослідник зможе самостійно дійти висновку щодо оцінки непростих явищ у міжцерковних та внутріцерковних стосунках в Галичині у першій половині ХХ ст., безпосереднім учасником яких Єпископ Хомишин був, маючи усталені погляди на ці катастрофічно небезпечні для Унійної Греко-Католицької Церкви синодальні літургійно-обрядові реформи і процеси, які, зрештою, привели до сумнозвісного псевдособору у Львові 8-10 березня 1946 року.

Ось, як сам Блаженний Григорій пише про це в прикінцевих рядках свого манускрипту:

«Нехай кождий, хто буде читати, сам виробить собі свій власний осуд».

Видавці сподіваються, що публікація рукописної книги Блаж. Свмч. Григорія Хомишина стане першим кроком на шляху видання повного зібрання пастирських листів, послань, брошур і книг цього Великого Єпископа Унійної Греко-Католицької Церкви ХХ ст. на основі неупередженого й об’єктивного наукового підходу до вивчення його життя й діяльности та фахової публікації його багатющої спадщини.

Водночас немає сумніву, що видання цієї праці, чого так бажав Станиславівський Єпископ Григорій Хомишин, значно доповнить і розширить нашу, доволі часто тенденційно трактовану (як світськими, так і релігійними дослідниками) церковну історію згаданого періоду і, можливо, застереже від стереотипних висновків та помилкових або передчасних оцінок у майбутньому.

о. Ігор Пелехатий

PS. Книгу Блаж. Свмч. Григорія Хомишина «Два Царства» можна придбати у книгарні видавництва «Нова Зоря» за адресою: пл. А. Міцкевича, 5, м.  Івано-Франківськ 76018 або замовити за тел./факс 0342-55-24-45 чи ел. поштою: email:gazeta.nova.zorya@gmail.com; nz@com.if.ua

Джерело:  Воїни Христа Царя

вівторок, 16 серпня 2016 р.

16.08.2016р. Б. / Що таке ґендер і з чим його їдять?

Ось уже більше як 10 років українському суспільству тлумачать поважні люди, що гендер – це науково доведена теорія, що це все добре. В українське законодавство імплементується заборона дискримінації за гендерною ідентичністю, гендерна теорія викладається в українських вишах, як наукова дисципліна, формуються різні наукові заклади по вивченню гендерної проблематики. Більше того, гендерне питання пробується «втиснути» всюди де тільки можна і неможна. І це багато в чому нагадує «втискання» марксизму-ленінізму за часів СССР.

На цьому фоні дивними виглядають заяви Папи та католицького єпископату про те, що гендерна теорія – це не теорія, а ідеологія, причому така, яка руйнує суспільство і саму людину. Дивною виглядає боротьба християн у різних кінцях світу проти впровадження гендерної теорії в школи, в законодавство.

То що ж таке гендерна теорія? Наука? Ідеологія? Міф?

У 80-х роках ХХ століття в середовищі західної культурної (соціальної) антропології надзвичайно популярною стала так звана феміністична антропологія, яка прагнула деконструювати те, що феменістки називали чоловічим панування в суспільстві. Саме у цьому середовищі, тісно пов’язаному з марксистською антропологією, і виникає поняття gender, як соціальний конструкт, який не є пов’язаний із біологічною статтю. До цього в англійській мові слово gender використовувалось в основному для означення граматичного роду.

Гендер, або рід – це антропологічна символічна конструкція, саме конструкція, а не реальність, яка, на думку прихильників цієї ніколи ніким не доведеної гіпотези, мала б описувати комплекс суспільних взаємовідносин, без прив’язки до біологічної статі.

Тобто, гендер – це так звана соціальна стать, яка ніяким чином не є пов’язана з біологічною статтю, а яку індивідуум може вибрати згідно з власного бажання. За твердженнями гендеристів, людина може бути чоловіком біологічно, а соціально вважати себе жінкою, поводитись як жінка, виконувати у сексуальних стосунках роль жінки, одягатися як жінка, навіть без хірургічної «зміни» статі.

Такі уявлення у середовищі культурних антропологів були тісно пов’язані з марксистськими уявленнями про еволюцію людського суспільства. На думку західних антропологів-марксистів, на зорі людського існування у людському суспільстві не існувало статевого розрізнення, а бісексуальність була нормою поведінки. І лише пізніше розвиток суспільства спричинив закріплення гетеросексуальності як норми, що призвело до чоловічої домінації. Характерно, що у своїх роботах антропологи-гендеристи ніколи не обтяжували себе навіть спробою довести, що їхня гіпотеза про саме такий розвиток людського суспільства має під собою хоч якесь реальне підґрунтя.

На біологічному полі гендеризм заперечує, що фізіологічна стать впливає на психологічні особливості, відкидає генетичну детермінованість фізіологічної статті, твердить, що чоловічий і жіночий мозок функціонують одинаково. І це попри те, що біологія усі ці твердження повністю заперечує науковим фактажем.  

Тобто, гендеризм повністю заперечує біологічно доведені факти. Тому, якщо поглянути строго науково так звану теорію гендеру – це цілком помилкове, антинаукове уявлення з розряду забобонів. Оскільки ця «теорія» взята на озброєння ЛГБТ групами для виправдання своїх необґрунтованих домагань, а пізніше підтримана лівими політиками, то теорія гендеру, фактично, стала новою політично забарвленою ідеологією.

Таким чином, саме поняття гендер – не є науковим поняттям, а ідеологічним конструктом, який не має ніякого реального зв’язку, ані з біологічними, ані з антропологічними даними.

Оскільки гендер – це не реальна біологічна стать, а соціальний конструкт, то таких конструктів може бути практично безліч. Тобто, гендерна ідеологія заперечує людську статеву біологічну дихотомію чоловік/жінка. Якщо ми більше не можемо окреслити людину у рамках цієї дихотомії, то виникає питання: а що ж таке людина? Окрім цього, якщо гендерів може бути більше, якщо особа, незалежно від своєї біологічної статі, може обирати гендер, то втрачається будь-який сенс визначення шлюбу та сім’ї, як життєвого союзу одного чоловіка і однієї жінки, які мають спільних дітей та їх виховують. Тим самим, біологічно детермінована сім’я підлягає редефініції та деконструкції, тобто, кажучи звичайною мовою розвалу, руйнації. 

Отже, гендерна ідеологія руйнує фундаментальні поняття, на яких засноване людське суспільство й людські взаємовідносини у ньому.

І це прості спостереження, без християнської оцінки.

Християнська ж оцінка не може оминути реалій того, що гендерна ідеологія повністю виправдовує сексуальні збочення, проголошує гомосексуальну поведінку нормальною, заперечує фундаментальну цінність людської сім’ї й доброту Божого акту творіння. Адже Бог створив людину чоловіком і жінкою, а не трансексуальним чоловіком чи трансексуальною жінкою, чи андрогіном, чи ще чимось іншим. Отож, ствердження, що існує якийсь там гендер, який людина собі довільно обирає, змінює, вигадує, фактично, заперечує, що Бог прагнув людині добра даючи їй біологічно детерміновану стать, а навіть більш того, заперечує, що Бог створив людину з любові.

Саме тому, якщо людина твердить про себе, що вона є християнином, а одночасно говорить про гендерну рівність, гендерну ідентичність, гендерні студії, заборону дискримінації за гендерною ідентичністю і т.п., вона або не розуміє, що таке гендер, або просто не є християнином.

Оскільки на Церкву сам Христос поклав завдання проповідування Євангелія, то саме на Церкві й лежить головне завдання інформаційної та духовної боротьби за істину, а тим самим і проти різних помилкових ідей, в тому числі й гендеризму.

Саме тому нічого дивного нема у тому, що Папа, єпископи, священики, активні миряни часто опиняються в авангарді антигендерної боротьби. Дивно є тоді коли єпископи, священики, миряни або дотримуються гробового мовчання стосовно цієї проблеми, або гірше того – підтримують, а той самі пропагують ідеологію, яка руйнує не лише церкву й християнство, але й саме людське суспільство й людину, як таку.

Одним із основних популяризаторів нового терміну став антрополог Едвін Арденер.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

субота, 13 серпня 2016 р.

14.08.2016р. Б. / Похід із древом Чесного і Животворящого Хреста. Пам’ять святих семи мучеників Макавеїв

Похід із древом Чесного і Животворящого Хреста

Тропар, глас 1: Спаси, Господи, людей твоїх * і благослови насліддя Твоє, * перемоги благовірному народові на супротивників даруй * І хрестом твоїм * охорони люд твій. 

Кондак, глас 4: Вознісся Ти на хрест волею своєю. * Новому людові Твоєму, що Твоє ім’я носить, * даруй щедроти твої, Христе Боже. * Возвесели силою Твоєю благовірний народ, * перемоги на супротивників дай йому, * що за посібник має Твоє оружжя миру, непоборну перемогу. 

Було це за князя Андрія Боголюбського, правителя Суздальсько-Ростовської землі, онука Мономаха. (Ім’я його Боголюбський пішло від міста Боголюбова, яке він заснував.) Після смерти свого батька Юрія Довгорукого, у 1156 р. він зійшов на княжий престол у Володимирі над Клязьмою. За розум і справедливість у старовинних літописах його називали “другий Соломон”. Помер 1174 р., підступно убитий через особисту помсту. 

У 1164 р. великий князь пішов війною на болгар, що жили над Волгою. За легендою, перед початком битви князь зі своїм військом ревно молилися перед іконою Пречистої, яку було привезено з Вишгороду. Потім священики несли хрест та ікону перед військом, і Бог поблагословив руський меч, бо дав князеві перемогу над ворогами. Коли всі повернулися до табору, то побачили, що образ Пречистої сяє незвичайним світлом. Сталося це 1 серпня, в роковини хрещення Київської Руси, за святого Володимира. У той же час грецький імператор Мануїл I (1143-1180) так само наказав нести хрест та ікону Богородиці перед військом у битві з невірними сарацинами і розбив їх ущент. Обидва правителі, Андрій та Мануїл, дізнавшись взаємно про чудесну допомогу Пречистої, постаралися про те, щоб пам’ять цього чудесного покрова і допомоги, яку християни отримали у війні проти поган, вшанували як святковий день. 

Напередодні празника патріярх у Царгороді урочисто переносив святий хрест із царської палати до храму святої Софії, тому і нині обходимо передпразденство цього празника. На сам празник священик переносить хрест із престолу на тетрапод, щоб вірні могли поклонитися животворній силі Господнього хреста. А оскільки Українська Церква вшановує сьогодні також і пам’ять хрещення Руси, то в цей день відбувається посвячення води. 

У той самий день
Пам’ять святих семи мучеників Макавеїв

Тропар, глас 1: Болістями святих, * які за Тебе перетерпіли, * дайся ублагати, Господи, * і всі наші болісті зціли, * Чоловіколюбче, молимося. 

Кондак, глас 2: Премудрості Божої стовпів сім і Божественного Світла світильники семисвічні, Макавеї всемудрі, перед мучениками превеликі мученики, з якими всіх Богу молиться, щоб спаслися ті, які почитають вас. 

Жиди забули про свого Бога. Вони грішили і покланялися божкам, убивали своїх пророків і не слухала їх напоумлень та пересторог. Хоч і до розкаяння згодом дійшло, та було вже запізно. Могутній сирійський цар Антіох Епіфан захопив Єрусалим і забрав усе начиння храму. За три дні від меча загинуло вісімдесят тисяч народу, а сорок тисяч пішло в неволю. Цар забрав зі святині 1800 талантів грошима і повернувся до Антіохії, залишивши намісником фригійця Филипа. Однієї суботи, коли жиди святкували, Филип учинив другу різню. Антіох хотів змусити жидів, щоб вони зреклися віри в правдивого Бога і поклонилися ідолам; у єрусалимському храмі він наказав влаштувати божницю олімпійського божка – так було осквернено святе місце. Святкувати суботу було заборонено, і навіть признаватися до своєї віри, бо за це погани жорстоко мучили й убивали. Двох жінок, що за законом обрізали своїх дітей, водили з немовлятами на грудях усім містом, а потім скинули з високої скали в прірву. Багато з побожних ховалися і святкували суботу у печерах. Тоді Филип наказав спалити їх живцем, а вони не рятувалися втечею, бо боялися осквернити святковий день. 

У той час жив священик, муж поважний літами і миловидний лицем, на ім’я Єлеазар. Його привели до Филипа і заставляли їсти свинне м’ясо, однак він відмовився зневажити Божий закон. Знайшлися такі, що намовляли його, аби про людське око послухав, а вони йому замість свинини подадуть звичайне м’ясо, однак Єлеазар навіть не хотів про це чути. “Не годиться бо нашому вікові таке вдавати, щоб молодь не думала, що дев’ятдесятлітній Єлеазар перейшов на поганську віру, та через моє лицемірство, з прив’язання до короткого та незначного життя, і сама не збилась з дороги, – а й собі щоб не накликати на старість сорому та безчестя. Ба, навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну. Тому коли я тепер помру безбоязно, то виявлюся гідним моєї старости, я для молоді лишу зразок відважної та шляхетної смерти за величні й святі закони” (2 Мак. 6, 24-28). Він загинув мученицькою смертю, і, як свідчить Святе Письмо, не лишень молодим та старим, але й багатьом поганам своєю смертю дав приклад мужности і чеснотливости. 

Потім на суд привели сімох братів Макавейських і їх матір. Їх імен Святе Письмо не подає, а згідно з переданням вони називалися Авим, Антонин, Гурій, Єлеазар, Євсевон, Алим і Маркел, а мати – Соломонія (або Саломія). Не знаємо напевне, чи прийняли вони мученицьку смерть у Єрусалимі від Филипа, чи відправили їх на суд аж до Антіохії, що виглядає вірогіднішим, бо Святе Письмо каже: “Сталось також, що семеро братів з матір’ю були разом схоплені. Цар повелів катувати їх бичами та воловими жилами, щоб заставити їх їсти заборонену свинину” (2 Мак. 7, 1). Потім їх стали бити бичами і жилами, та це їх не злякало, а найстарший з братів сказав, що всі вони готові померти за батьківські закони. Тоді кати розпалили великий вогонь, принесли знаряддя тортур, розпекли до червоного залізні ліжка. Найстаршому з сімох братів відрізали язик, відтяли кінці рук і ніг, здерли шкіру і кинули на розпечені бляхи, а коли він помер, молодші брати і матір взаємно скріплювали себе у вірі, щоб витримати муки і постояти за Божий закон. Другого брата замучили так, як і старшого, той лиш з останнім подихом сказав мучителеві: “Ти, злочиннику, забираєш у нас це життя дочасне, але Цар світу воскресить нас, що вмираємо за Його закон, – до вічного життя” (2 Мак. 7, 9). Коли третьому відтинали руки, він сказав: “Я маю їх з неба й заради Його закону не дбаю про них; від Нього сподіваюсь знов їх дістати” (2 Мак. 7, 11). Четвертий брат у найтяжчих муках, перед останнім подихом сказав: “Ліпше померти від руки людей, коли хтось має надію в Бога, що Він воскресить його знову; для тебе ж воскресіння до життя не буде” (2 Мак. 7, 14). Коли стали мучити п’ятого, той возніс очі до неба і сказав цареві: “Ти чиниш владою, що її маєш над людьми, все, що хочеш, хоч і ти тлінний; але не думай, що Бог покинув наш народ! Зажди, отже, то й побачиш велику Його силу, і як Він тебе й твоє потомство покарає” (2 Мак. 7, 16-17). Шостий брат також мужньо прийняв муки і загинув. 

Як далі пише Святе Письмо, їхня благої пам’яти матір достойна якнайбільшої пошани, на її очах гинули рідні сини, а вона благодушно все терпіла, уповаючи на Господа, і мужньо скріплювала кожного словами: “Не знаю я, як ви в моїм лоні з’явилися, не я дала вам дух та життя, не я звела докупи первні вашого тіла, тож Творець світу, який творив людину, коли вона поставала, який дав буття всім істотам, – віддасть назад вам у своєму милосерді дух та життя, бо ви тепер жертвуєте собою задля Його святих законів” (2 Мак. 7, 22-23). 

А коли дійшла черга до останнього, сьомого, сина, Антіох, бачачи його молодість, пообіцяв йому всякі почесті і багатства, якщо його послухає, а коли це не допомогло, наказав матері, щоб вона намовила його до послуху. А тепер усі матері послухайте, що сказала вона своєму синові: “Сину мій, змилуйся надо мною, що носила тебе в лоні 9 місяців, що годувала тебе 3 роки і вигодувала та й довела до цього віку, кормивши тебе. Молю тебе, дитино, поглянь на небо й землю, подивися на все, що в них є, і зрозумій, що все це Бог створив з нічого, і що й людський рід став існувати таким робом. Не бійся цього ката, а, гідний своїх братів, прийми смерть, щоб я могла тебе в Божому милосерді знову мати разом з братами” (2 Мак. 7, 27-29). 

Лиш вона це сказала, як юнак гукнув до катів: “Чого чекаєте? Я не послухаю царського наказу. Я повинуюся велінню закону, що його дав Мойсей батькам нашим. А ти, винахіднику всякого зла на євреїв, не уникнеш рук Божих! Ми за свої гріхи страждаєм. Наш вічно живий Бог розгнівався на нас на короткий час, щоб нас навести на розум і покарати, та Він знову примириться з своїми слугами. Ти ж, нечестивцю і наймізерніший з усіх людей злочиннику, не несись даремно вгору, пишаючись дурними надіями та здіймаючи на синів неба свою руку, бо ти ще не втік від суду Бога Вседержителя, який усе бачить. Наші брати тепер, перетерпівши короткі муки, осягнули вічне життя в Божому союзі. Тебе ж Божим судом спіткає справедлива кара за твою гординю. Я ж, як і мої брати, віддаю тіло й душу за батьківські закони, просивши Бога, щоб незабаром змилувався над народом нашим і щоб ти, зазнавши кар і муки, визнав, що Він – Бог єдиний; та й щоб гнів Вседержителя, слушно наведений на весь наш народ, припинився на мені й на моїх братах” (2 Мак. 7, 30-38).
Розлючений цар наказав мучити його більше від усіх. “Отак він і розлучився бездоганно з життям, звірившись повнотою на Господа. Останньою після синів померла й мати” (2 Мак. 7, 40-41). 

А Бог покарав мучителя і послав на нього тяжку хворобу. І той, як каже Святе Письмо, хто у своїй гордості гадав, що може наказувати морським хвилям, що хотів зважити на терезах найвищі гори та прагнув досягнути зір, тепер лежав знеможений у важких муках, черви точили його живе тіло, а сморід ішов від нього такий, що ніхто не смів наблизитися до нього. Ось тоді він покаявся і пізнав, що є лиш один Бог. Антіох писав листи до мешканців Єрусалиму, просив прощення, та Бог не помилував того, хто вдаваним жалем хотів лиш випросити собі тілесне здоров’я. Він загинув жалюгідною смертю. 

Пам’ять цих святих мучеників здавна почитала Христова Церква, а Отці та учителі Церкви святі Кипріян, Амвросій, Григорій Богослов, Йоан Золотоустий та інші вшанували їх пам’ять у своїх посланнях. Для матерів не можна знайти ліпшого прикладу, як приклад святої Соломонії – бо лиш та матір є добра, яка бажає дитині справжнього щастя. А для всіх нас нехай святими будуть слова святого Єлеазара: “…навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну”. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

пʼятниця, 12 серпня 2016 р.

12.08.2016р. Б. / 26-річний офіцер-«кіборг» РУВ: «Фактор церкви допомагає в реабілітації»

Тепер уже лейтенант запасу, 26-річний «кіборг» Сергій Голяка близько року воював на передовій РУВ, зокрема з грудня 2014 року по січень 2015 брав участь у боях за Донецький аеропорт. Під час вибуху в одному з терміналів ДАПу отримав поранення та контузію. Сьогодні він розповів, як повертається до мирного життя, повідомляє "Релігія в Україні" з посиланням на Житомир.info.

"На війні атеїстів немає. І після неї – також... Не скажу, що я став більш віруючим, ніж був. Але фактор церкви допомагає в реабілітації. Навіть просто побувати у тих місцях – це допомагає заспокоїтися, врівноважити свій душевний стан. Незалежно від релігійних уподобань. Є речі, які не можна пояснити раціонально", – зазначає Сергій.

"Лікуючись після травми, контузії, отримував і психологічну допомогу. Також після реабілітації важливою була підтримка коханої. Хоча зрозуміло, що дуже важко бути поруч із людиною, яка повернулася з війни", – каже він.

Повертаючись до теми війни, Сергій Голяка розповідає, як вона змінила особисто його: "Починаєш дуже любити життя, цінувати кожен день, який маєш. Людські стосунки дуже змінюються. На війні, там, усе просто: прокинувшись, розумієш, що може так статися, що за годину тебе вже не буде, може, не доживеш до вечора, може – до завтра. Тому цінуєш кожну хвилинку і своїх близьких. Тому війна – це дуже цінний досвід. Там ти знаходиш справжніх друзів, із якими загартований бойовими діями. Війна дає чимало, але, на жаль, і забирає багато – багатьох найкращих членів нашого суспільства".

Офіцер дає невтішний прогноз стосовно того, як довго триватиме війна на сході України: "Я вважаю, що це буде заморожений конфлікт на тривалий період часу. Активні бойові дії триватимуть не менше п’яти років, на жаль".

Згадує, що він зробив у першу чергу, повернувшись із війни додому: "Перший раз, коли приїхав (це був День святого Миколая у 2014 році), зайшов до своєї школи – привітав школярів зі святом. Діти писали нам листи, а це дуже важлива річ, яка є одним із мотиваційних факторів, завдяки якому ти розумієш, заради кого все те робиш. Бо коли читаєш їхні листи, то аж сльоза навертається. Діти – дуже чисті та добре розуміють, хто є хто".

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 10 серпня 2016 р.

10.08.2016р. Б. / Мовне питання АБО самі собі винні

Слава Богу, українська мова! 

– втішено вигукнула я, коли по той бік прилавку однієї з варшавських кав’ярень виявився хлопець із Львівщини. “Зупу і бульбу” ми наминали тоді із великим задоволенням, бо хоч, перебуваючи в Польщі на Світовому Дні Молоді, дуже гарно спілкувалися з щирими польськими хлопцями та дівчатами (хоч іноді з нашого боку то був якийсь польсько-англійсько-український суржик, нам ще вчитись і вчитись!), але почути рідну мову посеред Варшави, особливо тоді, коли не знаєш, як правильно сказати, що саме ти хочеш з’їсти, було дуже приємно.

(Не менш приємно було, як польська молодь, на парафії якої ми гостювали, співала почергово українські та польські куплети популярних релігійних пісень під час Богослужіння. Як ретельно підготувала нам переклади всіх молитов, які ми спільно проводили у костьолі святої Луції в Рембертуві. Але мова сьогодні не про них, а про нас).

І ось Краків, ресторан швидкої їжі майже в центрі. Хлопчина за прилавком із ідеальним московським акцентом російської мови виявляється… киянином

Через кілька днів на останньому “шлагбаумі” до свого сектора на Поле Милосердя знайомимося із молодим корінним поляком, який, почувши, що ми з України, радісно представляється Мішою. Я тільки кажу Міхалу, що мені приємно познайомитися, і вже не дуже дивуюсь, … А тільки думаю собі. Скільки киян, львів’ян, харків’ян у Польщі розмовляє російською – між собою та з оточенням? Чому ж ви, люди, потім дивуєтеся, що нас за кордоном якось не так сприймають? Ми маємо свою державу, свою мову, і кожен-кожен з нас є лицем України для світу. І нам обирати, чи друкуватимуть поляки путівники російською мовою із російським та українським прапорцем на обкладинці, чи матимуть у найкрутіших музеях україномовних екскурсоводів.

Ми з поляками є дійсно близькими сусідами. І вони бачать нас зблизька. Наші настрої, наш патріотизм: не з телевізора, а від людей, від українців, які в них гостюють чи працюють, а також у яких гостюють вони.

Чи побачать вони в тобі частинку України?

Джерело:    ДИВЕНСВІТ

вівторок, 9 серпня 2016 р.

09.08.2016р. Б. / Два лакмусові папірці за один тиждень

Перший тиждень серпня став багатим на події: СДМ 2016, чергові атаки ісламістів у Європі, критика угорським кардиналом європейського підходу до мусульманської міграції в Європу, критика главами близькосхідних Східних Католицьких Церков політики заходу в Сирії та Іраку, натяки на можливе успішне завершення довготривалих переговорів між Пекіном та Ватиканом, перервана французькою поліцією католицька Служба Божа в Парижі та ще багато чого. 

Варто спробувати відчитати з цієї сукупності подій саме ті, які відкривають можливість трохи глибшого погляду на їхні причини.

СДМ 2016-го року багато в чому стали розчаруванням для ЗМІ, які пророкували, що Франциск зіткнеться з холодним прийомом у консервативній католицькій Польщі. Проте сталося цілком навпаки – не тільки відбулася низка зустрічей з найвищими посадовими особами країни, але й Святішого Отця неймовірно тепло прийняла і молодь з усіх куточків світу, і пересічні поляки. 

Це вкотре показало неймовірний релігійний анальфабетизм ЗМІ. Саме в традиційно католицький Польщі Папу як видимого Главу Католицької Церкви не могли прийняти холодно. Такий прийом суперечив би самій суті того, як католики сприймають і розуміють Церкву. 

Цікаво зазначити, що ЗМІ, які радо розповідають про 20 представників ЛГБТ, які зібрались на одному місці, практично «не помітили» натовпу молодих католиків, зібраних у Кракові. І це не тільки західні ЗМІ. Українські теж. Не зважаючи на те, що все відбувалося на теренах нашого західного сусіда, якого саме українські ЗМІ часто називають стратегічним партнером України; а також на доволі велике українське представництво на СДМ 2016.

Складається враження, що українські ЗМІ чи не можуть, чи не хочуть розуміти важливості релігійного чинника, як у суспільному, так і в політичному житті, а навіть і в міжнародних відносинах. Але, здається, що це є хворобою і українського політикуму. Попри низку декларованих католиків в українському політикумі, поки що невідомо, щоб хтось із них скористався нагодою для промоції українських інтересів на одному з найбільших зібрань католиків з цілого світу. 

Окрім цього, СДМ 2016 показали іще одну вагому деталь – пересічні поляки усе ще добре ставляться до українців, відчуваючи з українськими католиками спільну релігійну та цивілізаційну приналежність. Якщо українська політика пропустить цей шанс – використовування цього чинника для збереження добросусідських відносин з Польщею, буде неймовірно шкода, що ще один історичний шанс було просто змарновано.

У загальносвітовому контексті дуже важливою стала промова Святішого Отця перед польським католицьким єпископатом. Папа не лише традиційно розкритикував несправедливості сучасної світової економічної моделі, але й назвав сучасну релігійну неграмотність однією із серйозних проблем Церкви. Окрім цього Папа Франциск назвав жахом викладання гендерної ідеології у школах: «В Європі, Америці, Латинські Америці, в Африці, в деяких азійських країнах відбувається справжня ідеологічна колонізація. І одна з цих ідеологій – називаю її іменем і прізвищем – це гендерна ідеологія! Сьогодні дітей вчать в школах, що кожен може вибирати собі стать. А чому цього вчать? Тому що певні особи і організації дають на це гроші. Це ідеологічна колонізація, яку підтримують і певні сильні країни. І це – жахливо».

Звісно, що більшість ЗМІ постаралися побачити папську критику капіталізму, але зовсім не зауважили гостру критику ідеологічного колоніалізму, яку проводять західні ліберальні кола, накидаючи усьому світу збочену ідеологію гендеризму.  

Як не дивно, але папська критика гендеризму перебуває на тій самій лінії, що і папська критика сучасно капіталізму. Адже гендерна ідеологія підтримується, розвивається і накидається саме завдяки фінансовій підтримці великого бізнесу. Не слід забувати, що найбільшими споживачами люксусної продукції є не українські чи російські мажори, а ЛГБТ-спільнота на Заході. В західному бізнесі існує навіть таке поняття, як «рожевий фунт» – тобто дохід, який великі корпорації отримують від продажу товарів і послуг часто люксусного характеру, спрямованих на ЛГБТ-популяцію. Фактично за гендеризмом приховується, окрім іншого, суто бізнесовий інтерес сучасного капіталізму. 

Така ситуація зі ЗМІ є добрим показником того, що мова про свободу слова й об’єктивне інформування людей є і в західному світі доволі відносним поняттям. Судячи з усього, лібералізм ЗМІ покликаний обслуговувати інтереси великого капіталу, просуваючи саме ті ліберальні теорії й ідеології, які йому бізнесово вигідні.

Іншим моментом, який став минулого тижня знаковим, є випадок в Парижі, коли поліція із застосування грубої сили перервала Месу в церкві св. Рити. Виглядає на те, що ця подія стала відображенням шизофренічного характеру французького секуляризму – держава повинна однаково ставитись до всіх віросповідань. Раз французький уряд збирається закрити 20 салафітських мечетей у Франції, значить потрібно «повправлятися» і з католиками, щоб не виглядало, що заяви Франсуа Олланда,що вбивство католицького священика – напад на саму ідентичність Франції, дає привілеї католикам. 

Не входячи у правовий контекст паризьких подій, інформація про які є занадто суперечливою, все ж не можна не зауважити їхньої специфічності. Метою «вправування у строгості закону» обрано невелику групу католиків-традиціоналістів, яка гуртується довкола товариства апостольського життя Інститут Доброго Пастиря – католицької інституції для бувших лефевристів та ультратрадиціоналістів, які зберігають єдність з Католицькою Церквою. Звісно, що така група не може розраховувати на велике співчуття «нормальних» католиків і може бути доволі легко представлена у ЗМІ як екстремістська. Очевидно, що і правові аспекти ситуації, пов’язаної з церквою св. Рити, не є на боці католиків. Така ситуація, на перший погляд, значно полегшує поставлене завдання – продемонструвати об’єктивність у стосунках французької держави до віросповідань. 

Проте виконання цього проведено украй брутально. Поліція у повному бойовому спорядженні вдирається в церкву, перериває найсвятіший обряд католицтва – Месу і насильно волочить людей з приміщення. Усе виглядало, як комуністичні гоніння чи переслідування католиків у часі так званої великої французької революції кінця ХVІІ століття. Складається враження, що французьким католикам держава прямо і відверто говорить: нам наплювати на вашу віру, нам наплювати на ваші святині.

Цікаво, чи французька поліція здатна так само брутально увірватися у мечеть в часі молитви в п’ятницю? Ймовірність такого кроку викликає серйозний скепсис. 

Не менш знаковою була реакція на цю новину у соціальних мережах і не тільки в українському сегменті. Практикуючі католики відразу поставили наголос на богохульному перериванні Євхаристійної жертви. Непрактикуючі католики та некатолики змістили наголос виключно на переслідування. Але... Відразу з’явилися голоси: «Ціхо-ша… про це повідомляє «RussiaToday», поширюючи інформацію про це, ви граєте на руку Москві». Підвечір у ліберальних католиків з’явились дописи, що «добре інформовані» джерела, звісно з Парижу, а звідки ж іще, повідомляють, що Інститут Доброго Пастиря – це екстремісти-лефевристи. Ось так новина про насильницьке переривання французькою поліцією найсвятішого Таїнства Католицької Церкви стала лакмусовим папірцем католицькості кожного з тих, хто висловився.

І знову ж таки опинилася під сумнівом об’єктивність тих, хто найбільше про об’єктивність говорить – людей ліберальних переконань. Складається неприємне враження, що, з одного боку, лібералізм відбирає людині здатність до критичного сприйняття інформації і змушує її будь-яку інформацію підганяти під власну ідеологію. А з іншого боку – відбирає людям, які вважають себе католиками, здатність співчувати з Церквою. Здається, минулого тижня лібералізм знову показав себе не тільки як серйозна політична і суспільна проблема, а в першу чергу – як проблема духовна. І знову поставив перед очі тим, які хочуть бачити реальність, старе питання: чи може ліберал бути католиком? Адже якщо лібералізм відбирає здатність до адекватного сприйняття інформації, то він тим самим стає об’єктивним ворогом усякої істини, а також й Того, Хто Сам є Істиною.  Проте висновки кожен мусить робити сам, бо приналежність до Вибраного Народу Нового Завіту – справа цілком добровільна.

о. Орест Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

неділя, 7 серпня 2016 р.

07.08.2016р. Б. / Нове вино державної незалежности

25 років тому Верховна Рада УССР ухвалила «Акт проголошення незалежности України». Цим було відновлено тисячолітню державотворчу традицію нашого народу, представлену Великим князівством Київським, Гетьманською державою, Українською Народною Республікою.

Чи розуміла Верховна Рада УССР, що складалася переважно з представників комуністичної номенклатури, всю відповідальність і складність державотворчого процесу? Певно, що ні. Значна частина депутатів, як і звичайних громадян України, котрі 1 грудня 1991 р. підтримали своїм голосуванням державну незалежність батьківщини, дбала лише про запобігання радикальним змінам, про забезпечення стабільности суспільного життя. Не зайве пригадати, що бюрократична система в УССР була однією з найбільш консервативних у Совєтському Союзі. І на схилі існування червоної імперії вона зробила все для самозбереження.

Політичним елітам відродженої держави бракувало волі до змін, до руху вперед. Вони виявили дивовижну винахідливість у приватизації загальнонаціонального майна й перетворенні себе на олігархічні клани. Але вони ж не спромоглися розробити стратегію трансформації суспільної системи та національної економіки, постійно тікали від важких, але необхідних реформ.

Молоде вино української державности потрапило в старі бурдюки (Мт. 9:17) застійної командно-адміністративної системи. Було змарновано оптимальні стартові можливості, забезпечені міцною економікою УССР і енерґією визволеного з колоніяльної залежности народу. Виявилося, що креативні, енерґійні, талановиті особистості не потрібні новій владі. А сателітна залежність від «великого брата» задовольняла більшість посткомуністичних політиків – чи цим «великим братом» була особа в київському президентському кріслі, чи в Кремлі.

Революція Гідности почала болючий процес суспільної віднови. Його годі здійснити без глибокого християнського переусвідомлення громадянської відповідальности кожного співвітчизника. Ми всі – соратники на життєвій дорозі, що веде в майбутнє. Скуштувавши молодого вина державної незалежности, ми ще маємо відчути своє покликання бути його новими бурдюками. Іншими словами – творити власне майбутнє, простувати в нього разом, спільно боронячись від ворога й долаючи перешкоди. А цих перешкод буває більше в нашому внутрішньому світі, ніж іззовні.

Християни завжди були найбільш свідомою, відповідальною частиною народу. Господь називає нас сіллю землі(Мт. 5:13), бо ми здатні змінити своєю діяльною присутністю якість довколишнього світу. Не живитися спогадами про минуле, надіями на допомогу іноземців, а самим наполегливо будувати прийдешнє. Вміти захищати себе, свою гідність і рідну землю. Жити чесно, давати взірець сумлінного й компетентного виконання своїх службових обовʼязків. Бути непримиренними до хабарництва й пристосовництва, до крадіжки – чи це буде невиплата зарплатні, чи присвоєння чужого майна, чи плагіат.  Християни здатні голосувати за совістю, а не за винагороду. Найголовніше ж – ми можемо керуватися в усьому вітцівськими порадами Христа, даними нам через Євангеліє. Саме цього бракує сучасному світові. Цього бракує Україні.

Драматичний рубіж, який переходить нині наша рідна земля, кличе кожного з нас до дії. Даючи українцям пережити суворі іспити сьогодення, Господь виявляє до них високу довіру. Будьмо ж гідними цієї Його довіри та Божої любови! І нехай складний досвід 25-річного шляху, пройденого після проголошення незалежности, стане основою для гідного, мужнього і впевненого творення України майбутнього – вільної, мирної, щасливої, багатої на нове вино творчої наснаги нашого безмірно талановитого народу.

† Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський, УАПЦ