Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 31 березня 2015 р.

31.03.2015р. Б. / Черговий етап гібридної війни проти УГКЦ?

В Україні тихенько, але, здається, впевнено розгортається гібридна війна проти УГКЦ, бо війна проти пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому, то є тільки одна зі спецоперацій цієї війни. Родзинкою добре спланованої гібридної війни є те, що її жертва не одразу усвідомлює, що проти неї розпочато агресію, і дуже часто саме гібридна війна починається з підривних акцій в середині жертви. Ба більше того, успішна гібридна війна передбачає ведення дій проти противника руками самого противника, тобто, принаймні, певних груп, групок, групочок в середині самого противника.

У світлі останніх подій виглядає на те, що діяльність сектантського угруповання Антоніна-Тонека Іллі Догнала була лише першим видимим етапом цієї гібридної війни. Але вже зараз можна говорити про доволі потужній успіх цього етапу. Діяльність догналівців осягнула усього в періоді неймовірні результати.
  1. Сектантська діяльність догналівців посіяла в середовищі УГКЦ недовіру до появи будь-яких рухів, товариств, спільнот. Кожна нова спільнота, рух, організація, товариство чи просто мирянська ініціатива викликають на початках острах – чи бува вони не перетворяться на секту.
  2. Псевдо pro-life діяльність догналівців: виступи проти абортів, евтаназії, гендеризму, ґей-пропаганди, запліднення інвітро, контрацепції, організація пандану руху «Чистих сердець», різні ГО з буцімто pro-lifeактивізмом, – усе це дискредитувало pro-life тему в греко-католицькому середовищі. Велика частина священників і вірних почали з недовірою ставитися до pro-life активістів.
  3. Псевдо pro-life діяльність догналівців також уможливила ліволіберальним представникам створення доволі вигідної етикетки-страшилки, яку тепер вони чіпляють на кожного критика гендерної ідеології, толерантності до гріха, контрацептивних методів та технологій штучного запліднення, безмежної свободи і самого лівацтва, – «це догналівці».
  4. Це саме стосується мови про окультні та магічні псевдорелігійні практики в середині народного християнства. Навіть сама спроба говорити про них чи спроба говорити про потребу християнської реінтерпритації певних поганських обрядів і символів, які залишились присутніми у народній обрядовій практиці, викликає одну єдину реакцію – «це догналівці».
  5. Догналівцям вдалося і слово правовірність цілком скомпрометувати у греко-католицькому середовищі в Україні. Адже тепер це слово викликає чітку нав’язливу асоціацію саме з догналізмом.
Тобто, коротко кажучи, догналівцям вдалося вивести ліволіберальні групки в середині УГКЦ з-під критики, а саму критику ліволіберальних поглядів перетворити мало не на революційний крок. Також своєю діяльністю вони змогли досить ускладнити функціонування та розвиток католицького активізму, суттєво обмеживши вплив УГКЦ на суспільство. В реальності удар догналізму не був спрямований на реальний і значущий розкол УГКЦ, а на створення відповідної інформаційної атмосфери, яка уможливить руйнацію католицькості УГКЦ ліволібералами з середини й зробить УГКЦ вразливою на атаки «активістів» зі зовні.

Хто є ініціатором і агресором у цій гібридній війні проти УГКЦ, не берусь писати, краще дати відповідь на питання: «Кому це вигідно?» Хоча це і так цілком зрозуміло.

Хтось нехай запасається попкорном, а хтось нехай гострить меч – вибір кожного. Одне ж є цілком зрозуміло – нас чекають цікаві події.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

понеділок, 30 березня 2015 р.

30.03.2015р. Б. / «У верблюда два горба, у Укропа - два раба», - патріотичний хіт від сєверодонецьких патріотів (+VIDEO)


У мережі з’явилося відео, на якому патріоти зі Сєвєродонецька виконують пісню про українських військових «укропів»:



Відео: Vitaliy Ukrainets

Джерело:  НОВИЙ ПОГЛЯД

30.03.2015р. Б. / Ось так сьогодні виглядає донецький аеропорт, колишня фортеця «кіборгів» (+фото)


У соцмережах користувачі опублікували фото з аеропорту Донецька, у якому ще кілька місяців тому тривали запеклі бої між українськими оборонцями «кіборгами» та проросійськими терористами:


Джерело:  НОВИЙ ПОГЛЯД

30.03.2015р. Б. / Вогонь на сході не вщухає (МАПА)

Московські найманці та лугандони продовжують порушувати Мінські домовленості. За минулу добу терористи відкривали вогонь поблизу Маріуполя, Авдіївки, Горлівки, Світлодарська і Трьохізбенки.

РНБО оприлюднила мапу ситуації на сході України:


Джерело:  НОВИЙ ПОГЛЯД

неділя, 29 березня 2015 р.

29.03.2015р. Б. / Коментар Апостола на 5-ту Неділю Великого посту

Неділя 5-та Великого Посту

Послання ап. Павла до Євреїв, 9,11-14

1. Текст: Євр 9,11-14

9,11. Христос, з’явившись як архиєрей майбутніх благ, через більший і досконаліший намет, що зроблений не людською рукою, – тобто не земної будови, – 12. і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю, – увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення. 13. Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла, 14. то скільки більше кров Христа, – який Духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, – очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!

2. Христове священство у Посланні до євреїв

Центральною темою Послання до євреїв є представлення Ісуса Христа, Божого Сина, який став людиною, як первосвященика Нового Завіту, який приніс своє життя у жертву на прославу Бога і оправдання людей.

Уже в пролозі Син Божий представлений як той, що «здійснив очищення гріхів і возсів праворуч величі на вишині» (1,3). Згодом Ісус названий «тим, хто освячує» (2,11), а також «в усьому подібним до братів, щоб стати милосердним і вірним архиєреєм у справах Божих на спокутування гріхів народу» (2,17), апостолом і архиєреєм (3,1). Подальші окреслення Ісуса Христа як первосвященика звертають увагу на успішність його посередництва (4,14-15), на те, що він обраний Богом (5,5), що пройшов випробування і страждання (5,7-9).

Але найповніше архиєрейська гідність Ісуса Христа, успішність його служіння та жертви і безсумнівна вищість Христового священства над старозавітнім священством представлені у центральній частині Послання до євреїв. Перш ніж перейти до обговорення цих тем, автор звертає увагу адресатів на необхідність уважного і старанного осмислення того, про що він буде писати, і застерігає їх перед браком розуміння (5,11), перед відреченням від віри (6,4-6) та перед недбайливістю (6,11).

Починає автор розгляд теми із зазначення, що, коли Бог засвідчує своє слово клятвою, тим самим хоче підкреслити надзвичайну важливість обітниці, яку проголошує (6,13-20). Це відноситься і до урочистої клятви, яку знаходимо у Псалмі 110,4; цей вірш, в якому є згадка про священика за чином Мелхиседека, автор дослівно цитує тричі (5,6; 7,17.21). Слова псалма він відносить до Ісуса Христа, тому докладно аналізує особу оцього Мелхиседека, згаданого у 14 розділі книги Буття, і виявляє його вищість над священиками з роду Леві (7,1-10). Священство священиків з роду Леві, нащадків Арона, не було досконалим, тому потрібно було його зміни, і новим первосвящеником, якого появу заповідав Пс. 110, священиком на зразок Мелхиседека, став Божий Син Ісус Христос (7,11-28).

Опис змісту Христового священства починається урочистим ствердженням: «Головна ж річ нашої бесіди та, що ми маємо такого архиєрея, який возсів на небі по правиці престола Величі...» (8,1). Ці слова повертають нас до прологу Послання до євреїв (1,3), у якому віднаходимо зазначення цієї центральної для усього послання теми, а також вони будуть знову повторені згодом (10,12; 12,2). Далі у розділі 8 мова йде про те, що священство Ісуса Христа відповідає кращому завітові, ніж той перший, заключений на горі Синай. Про цей Новий Завіт однозначно висловився Бог у пророцтві з книги Єремії (31,31-34), яке автор Послання до євреїв наводить повністю як Боже слово (8,8-12).

Визначивши, що Христове священство перевищує левітське і відповідає Новому Завітові, автор звертає далі увагу на цінність, суть, значення і наслідки жертвоприношення Христа первосвященика. Хоч перший завіт мав свої установи священнослужінь, вони були недостатні, неспроможні зробити досконалим сумління їх учасників (9,1-10). Нав’язуючи до обряду жертвоприношення в День Примирення (приблизне окреслення юдейського свята Йом Кіппур), коли первосвященик, один лише раз у році, входив з кров’ю принесених у жертву тварин у Найсвятіше храму (Святе святих), автор Послання до євреїв представляє Ісуса Христа, який із власною кров’ю «увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення» (9,12). Це Христове жертвоприношення здатне очистити сумління людей, які вірують у нього. У наступних рядках підкреслюється значення смерті Ісуса Христа для встановлення Нового Завіту (9,15-19), очищуюча роль крові жертви (9,20-22), незрівнянно висока цінність жертви Ісуса, який увійшов не в рукотворний храм, а в саме небо, і знищив раз назавжди гріх своєю жертвою (9,23-28), а також зміст цієї жертви Христової, яка є здійсненням Божої волі з мотивів синівського послуху (10,1-10).

У завершальній частині роздумів про зміст Христового священства та його жертви автор підкреслює наслідки жертви Ісуса Христа для освячення, удосконалення та прощення гріхів тих, які вірують у нього (10,11-18), а далі іде заохочення адресатів до віри, надії й любові та пересторога перед відреченням від віри в Ісуса Христа. Очевидно, після завершення цієї центральної теми про архиєрейську гідність Ісуса послання ще не закінчується, у подальших розділах наголос покладений на вірі, витривалості та вірності у визнаванні Христа первосвященика. Господь Ісус, який «учора й сьогодні – той самий навіки» (13,8) названий посередником Нового Завіту (12,24), через якого потрібно приносити завжди Богові жертву хвали (13,15).

3. Контекст уривка Євр 9,11-14

Як уже зазначено вище, представлення Христового священства автор Послання до євреїв розпочинає з аналізу Пс. 110,4 та опису особи Мелхиседека, щоб побачити у цій таємничій особі прообраз Ісуса Христа (7,1-28). Піддаючи критичній оцінці левітське священство, яке було недостатнім і тільки тимчасовою установою, автор переходить до визначення першого завіту на Синаї як старого, який має бути замінений новим (8,1-13).

Наш уривок міститься в центрі аргументації щодо недостатності жертв Старого Завіту, найвизначнішими з яких були ті, які приносив первосвященик у День Примирення (Йом Кіппур): з кров’ю цих жертовних тварин він входив у Найсвятіше храму, щоб були знищені, скасовані, прощені його гріхи і свідомі та несвідомі гріхи усіх представників народу. Проте, жодна з названих жертв не могла зробити людей досконалими у сумлінні.

Уривок Євр 9,11-14 як перший із серії аргументів (9,11-10,18), які характеризують жертву Ісуса Христа, вказує, таким чином, на істотні риси його жертви та її здатність очистити сумління тих, які вірують в нього.

4. Коментар

9,11. Христос, з’явившись як архиєрей майбутніх благ,

Попередній уривок, Євр 9,1-10, описує влаштування святині першого (чи старого, пор. 8,13) завіту і підкреслює, що це «образ теперішнього часу» (в. 9), тимчасові норми богослужби, «установлені до часу їх виправлення» (в. 10). На противагу їм, Христос приходить як архиєрей нового устрою, розпочинає час Нового, кращого завіту.

Термін «Христос», який є грецьким перекладом єврейського «Машіах» – «Месія», «помазаник», для євреїв означав Божого помазаника, якого прихід Бог заповів через пророків як визволителя народу і переможного царя. Для християн Христос – це Ісус з Назарета, тобто Божий Син, який став людиною, проповідував добру новину про Боже царство, був виданий на суд Пилата, переніс страждання і смерть і воскрес на третій день з мертвих, вознісся на небо і перебуває у славі, сидить по правиці Бога Отця як Син Божий і Син людський, Цар всесвіту, суддя живих і мертвих.

Єдиний раз у Посланні до євреїв знаходимо тут слово «з’являтися», яке означає прибуття, появу когось перед тим неприсутнього. Воно не має якогось додаткового навантаження, як-от несподіванки, раптовості, а говорить тільки про прихід, появу, присутність.

Слово «майбутніх» засвідчене у частині грецьких рукописів, серед них таких поважних, як Синайський (ІV ст.), Олександрійський (V ст.), а також у більшості грецьких рукописів візантійської рукописної традиції (а отже і в літургійних книгах у слов’янських мовах), і в часах перекладу Римської Біблії (1963 р.) було, мабуть, у критичних виданнях грецького Нового Завіту. Інший варіант тексту, також засвідчений деякими стародавніми рукописами, сучасні критичні видання Нового Завіту подають за більш вірогідний, ближчий до оригіналу, у перекладі на українську він міг би звучати так: «благ, які настали». І справді, термін «майбутнє» відноситься до того, що поки що не почалося, а тільки очікується, а цього не можна сказати про наслідки жертви Ісуса Христа, які уже присутні. Він є архиєреєм благ, які настали внаслідок його жертви. Слово «майбутніх», яке знаходимо в багатьох рукописах, могло опинитися в них з огляду на логічне протиставлення вірша 9,11 до попереднього (9,9), де знаходимо вислів «теперішнього часу», та внаслідок його уподібнення до виразу «майбутніх благ» у Євр. 10,1.

через більший і досконаліший намет, що зроблений не людською рукою, тобто не земної будови, – 

Намет, через який увійшов Ісус, є більшим і досконалішим у порівнянні до того намету завіту, який автор описує у попередньому уривку (9,1-10). Автор послання відтворює розпорядження книги Виходу 25-26 щодо влаштування намету зборів та намету свідоцтва (у перекладі зустрічаємо термін «скинія свідоцтва» – від грецького σκηνὴ – «намет»), а ніяким чином не згадує про влаштування храму в Єрусалимі. Очевидно, для автора нормою і точкою відліку є слово Боже, збережене у Писанні, а не історичний храм, збудований Соломоном, відбудований після повернення ізраїльтян з неволі та знову перебудований за часів царя Ірода. Зі змісту Послання до євреїв неможливо визначити, чи в часі його писання цей храм був ще цілий, чи вже зруйнований. Це і не має суттєвого значення. Недосконалість намету (храму) Старого завіту вимагає його заміни у Новому завіті.

Що це за нерукотворний намет не земної будови стає зрозумілим з Євр. 4,14, де мова, що великий архиєрей Ісус «вже пройшов небо», та з Євр. 9,24, де говориться, що «Христос ... ввійшов не в рукотворну святиню, яка була подобою правдивої (пор. 8,5), а в саме небо, щоб тепер з’явитися за нас перед обличчям Божим».

Не слід забувати, що автор послання вважає намет зборів, збудований за зразком побаченого Мойсеєм на горі, тільки «образом і тінню небесної святині» (8,5) і «справжнього намету, що його Господь спорудив, не чоловік» (8,2).

12. і не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю, –

У більшості жертви Старого Завіту полягали на заколенні тварин. Це жертвування тварин замість заподіяння смерті людям, які завинили перед Богом, було установою, яка дозволяла через пожертвування власності осягнути примирення і поєднання грішної людини з Богом та з релігійною спільнотою. Описаний обряд входу первосвященика в Найсвятіше храму (9,6-7.10) відноситься до єдиного в році обов’язкового покутного дня в релігійному календарі ізраїльтян, Дня Примирення, встановленого на десятий день сьомого місяця (Лев. 16,29). Вхід у Святе святих із кров’ю заколених тварин передбачав обов’язкову жертву, яка здійснювалася цього дня. Вхід первосвященика у храм з кров’ю тварин з метою надолуження за гріхи і освячення храму, який інакше залишався б оскверненим через велику кількість гріхів людей, які до нього приходять, був нормований єврейським законодавством (Лев. 16).

Вхід Ісуса Христа з власною кров’ю означає також передусім його жертву, яка, на відміну від старозавітніх, не є жертвуванням тварин, але добровільним пожертвуванням себе самого, прийняття смерті на хресті з метою надолуження за гріхи людей.

увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення.

На відміну від первосвящеників Старого Завіту, які кожного року в День Примирення мали входити в Найсвятіше храму з кров’ю принесених у жертву тварин, Христос тільки один раз здійснив свою жертву. Але цінність цієї жертви є настільки великою, що здійснена один тільки раз вона достатня, щоб гарантувати навіки свободу тим, за яких принесена. Слово «відкуплення» взяте з термінології купівлі-продажу рабів, але не слід шукати у цьому терміні всіх нюансів торгівлі, зокрема: кому платити гроші, за що, скільки тощо. Цей термін у богослов’ї Нового Завіту означає дарування свободи грішникові, який через свої гріхи став невільником диявола (пор. Євр. 2,14-15), подібно як хтось міг дарувати свободу рабові шляхом його викупу з рук торговців або власника.

13. Бо коли кров волів і козлів та попіл із телиці, як покропить нечистих, освячує, даючи їм чистоту тіла,

На відміну від окроплення кров’ю жертвуваних тварин, яке здійснював священик, попелом із рудої ялівки, розчиненим у воді, окроплювали дім після похорону померлого (Чис. 19). Таким чином освячувалися для релігійного вжитку речі і проходили обряд релігійного очищення люди, щоб могти брати участь у житті громади, як суспільному, так і релігійному.

14. то скільки більше кров Христа, – який духом вічним приніс себе самого Богові непорочним, – очистить наше сумління від мертвих діл, на служіння Богові живому!

Якщо ці тимчасові обряди давали змогу участі в релігійному житті спільноти Божого народу, то оскільки більшим є наслідок жертви Ісуса Христа. Жертви і обряди Старого Завіту не могли «у сумлінні зробити досконалим того, хто служить» і були «установлені до часу їх виправлення» (9,9.10). Натомість жертва Ісуса Христа здатна очистити сумління від мертвих діл, на служіння живому Богові. Слово «непорочний» нагадує, що як жертви Старого Завіту мали приноситися з тварин без ніякої вади, так бездоганним є Ісус Христос, який став жертвою Нового Завіту. Хоч він є жертвою, не перестає бути одночасно і священиком, який приносить у жертву себе Богові.

5. Літургійний контекст

Богослуження та літургійні читання П’ятої, останньої неділі Великого посту мають на меті приготувати вірних до пережиття подій наступних двох тижнів. Якщо Євангеліє представляє нам передвіщення Ісусом своїх страждань, то читання Апостола звертає нашу увагу на зміст і значення цієї жертви Ісуса Христа, жертви нашого відкуплення, гарантії нашого спасіння. Який більш вдалий уривок Апостола можна знайти, як не цей сьогоднішній, щоб побачити справжню цінність жертви Христової та здійснення завдяки ній Божого задуму спасіння людства?

Жертва Ісуса Христа здійснена один раз змінює і вчиняє зайвою усю попередню ікономію спасіння і виявляє недостатність попередніх жертв та релігійних обрядів Старого Завіту. З цієї жертви, яка, завдяки літургії, з її символічним та містагогічним вимірами, стає доступною людям усіх прийдешніх поколінь, випливає усе багатство Божих дарів. У літургії Божий народ, об’єднаний навколо Ісуса Христа Богочоловіка в Його прославі Отця у Святому Дусі, віднаходить себе як спільноту людей, відкуплених Христовою жертвою. У християнській літургії відбувається не повторення жертви Ісуса Христа, – бо вона є зі своєї природи єдиною, раз принесеною на Голготі, – але уприсутнення цієї жертви. Завдяки цьому ми стаємо учасниками цієї жертви, події, яка відбулася один раз, але якої наслідки поширюються на всіх людей усіх часів. Якраз уприсутнення цієї жертви у Божественній Літургії та доступність її у пресвятій Євхаристії є центром та фундаментом християнського життя у вірі, надії й любові.

Великий піст є часом переосмислення особистого життя, перевірки правоти свого сумління та участі у святих Таїнствах покаяння та Євхаристії. І зовсім неправильно відкладати великодню сповідь на тиждень після Квітної неділі, краще здійснити її сьогодні або в один з найближчих днів.

6. Христова жертва і життя християн

Кров Христова, пролита у хресній жертві нашого Спасителя, здатна, за словами Послання до євреїв, «очистити наше сумління від мертвих діл на служіння Богові живому» (9,14). Сумління як голос Божий, який через наші пам’ять, свідомість, розуміння, чутливість промовляє до нас, дає нам можливість розрізнювати, що добре, що погане, що корисне, що шкідливе, що прекрасне, що огидне. Сумління, його чистота і правота, визначає, якими будуть наші вчинки, наші дороги перед людьми і Богом.

Не варто й нагадувати, як важливо берегти своє сумління чистим і правим. Але гріх, який його занечищує, обдурює, принижує, дуже влізливий. Часом нам здається, що ми діємо під впливом достойного пориву горливості та відваги, а потім виявляється, що там була і впертість, і нещирість, і бажання сподобатися людям.

Дві протилежні дороги – чинення мертвих діл і служіння Богові живому. Не завжди так легко розпізнати, на якій дорозі ми є і куди вона нас веде.

Про чистоту сумління потрібно просити Бога. Це Ісус Христос своєю жертвою, наслідками якої є прощення гріхів, може і хоче очистити наше сумління від мертвих діл і спрямувати нас на дорогу життя в Бозі, на чинення Божої волі.

Деколи хтось губиться у лабіринтах своїх думок і не має відваги і можливості заглянути в таємні закутки свого сумління. Воно не завжди і можливо. Вистачить для початку розпізнати те, що Господь нам через наше сумління виразно об’являє. Здебільшого правда лежить на поверхні, аби тільки ми захотіли звернути на неї увагу.

Коли людина слідкує за своїм сумлінням, очищує його від гріхів, береже від поганих думок і намірів, то з часом не залишиться там і найменшого куточка, якого не опромінило би світло Божої благодаті, тоді сумління стане справді дзеркалом душі, у якому яснітиме її краса.

Не треба відкладати покаяння на невизначений час, навіть на наступний тиждень. Жертва Ісуса Христа виявляє свою силу у святій Тайні покаяння, щоб простити грішникові, який кається і має щире рішення виправити свої помилки, та запросити його до участі у пресвятій Євхаристії.

о. Діонисій Заведюк

субота, 28 березня 2015 р.

28.03.2015р. Б. / Якби у нас було ліцензування імпортної літератури, можливо, не було б війни, – Капранов


Країні давно потрібне ліцензування імпортних книг, оскільки відсутність цього ліцензування є однією з причин війни на сході України. Адже іноземний виробник завозить на територію нашої держави антиукраїнську пропаганду. Крім того, ліцензування імпортних книг дозволить суттєво зменшити потік контрабандної літератури.

Таку думку висловив «Погляду» письменник Віталій Капранов.


«Якби це ліцензування ввели раніше, то можливо б і війни не було. Біда наша в тому, що ми всьому навчаємося виключно через кров і через вбивства. Поки не почали вбивати людей, доти ні влада, ні інтелігенція нічого і чути не хотіли ні про які обмеження і кричали, що це мистецтво, і поводилися, м’яко кажучи, як недалекоглядні ідіоти. Провина за цю війну лежить і на зазначених категоріях населення: і на владі, і на інтелігенції», - розповідає Віталій Капранов.

За його словами, це питання давно уже перезріло, бо в Україні сьогодні національний виробник повністю затиснутий іноземним. До того ж, іноземний виробник легко завозить негуманну, антиукраїнську пропаганду.

«Ми тут на боці нашого уряду, що буває вкрай рідко. Я наприклад, працюю в експертній комісії Держкіно і воно дає право тому чи іншому фільму, серіалу на українську прописку, на те, щоб його могли тут показувати. І ніхто нам не суперечить. Всі знають, що мають отримати право на прокат, якщо ти хочеш показувати фільми. Така сама процедура може бути і з літературою. Не обов’язково навіть на це витрачати гроші. У нас є різні громадські організації, які будуть готові підставити своє плече для того, аби розібратися, чи є в книзі пропаганда, чи ні. Це не так складно, як здається. А з іншого боку, таким чином, прикриють контрабандні канали. Бо за контрабанду книжок нічого нема. а якщо буде ліцензія, то прикордонники збільшать розцінки, а тоді іноземний виробник буде нести додаткові витрати», - вважає Вітілій Капранов.

Нагадаємо, віце-прем’єр-міністр – міністр культури України В’ячеслав Кириленко вважає за необхідне ввести ліцензії на імпорт книжок, оскільки вся антиукраїнська література, яка масово виробляється в РФ, не повинна мати доступу на ринок України.

Фото: Вікіпедія

Джерело:   НОВИЙ ПОГЛЯД

28.03.2015р. Б. / «До війни швидко звикаєш, справжній шок приходить тоді, коли звідти повертаєшся», - режисер першого фільму, відзнятого у зоні АТО (+VIDEO)

В Україні відзняли перший фільм у зоні АТО «Міна», який презентуватимуть на Каннському кінофестивалі, аби показати світу, що насправді відбувається на Донбасі. Це фільм про війну, яка є всередині кожної людини, про міну, на яку наступили тисячі українців, і тому бояться позбутися стереотипів та зробити крок назустріч змінам, що приходять у їхнє життя.

Найпотужніша міна на Донбасі – у свідомості людей

За сценарієм фільму, молодий художник Гена вирішив втекти з рідного села на Донбасі від непорозумінь з близькими йому людьми. Та дорогою до автобуса на Київ Гені доводиться здолати багато перешкод. І одна з них – він наступив на міну. Проте від себе і від людей не втечеш, і ті, від кого він так старанно намагався втекти, знаходять Гену і тут.
«На Донбасі багато мін. Всі поля заміновані, але найбільша і найпотужніша міна в свідомості людей», – розповідає режисер фільму Вовка Соловей, який вже майже 18 років живе у Лос-Анджелесі та працює у Голівуді.

«Ми чотири рази їздили знімати у зону АТО. Коли туди приїжджаєш, то є почуття страху, незручності. Але дуже швидко звикаєш до потрощених будинків, до людей з автоматами і до всього, що відбувається навколо. Шок приходить тоді, коли звідти повертаєшся і опиняєшся в зовсім іншій реальності, де панує мирне життя, ніби війни і нема. Я дуже співчуваю тим людям, які там», – розповідає режисер.

Як наголошують автори, фільм має стати певним дзеркалом нашого суспільства, яке дозволить людям подивитися на себе з боку.

«Ми хотіли показати, що значно гіршим за гостру війну є внутрішня війна в суспільстві. Це значно гірше, ніж гарячий конфлікт. Там завжди знаєш, хто ворог, а хто товариш. Але в нашому повсякденному житті все значно складніше. І життя в такому недоброзичливому суспільстві – це важке випробування, і саме від цього жаху наш головний герой Гена і тікає. Він тікає з села, в якому практично не видно руйнувань. Тікає від батька, від мами, від односельців, від безпросвітної нудьги, яку дає йому те суспільство, в якому він існує. І месидж полягає в тому, щоб люди подивилися на себе, подивилися один на одного і почали змінюватися. Я сподіваюся, що цей фільм буде певним дзеркалом наших суспільних стосунків і, дай Боже, хтось замислиться і вирішить змінити свою поведінку, змінити своє ставлення до оточуючи людей», - розповідає продюсер фільму Олексій Толкачов.

Інша точка зору

Ідея створення художньої стрічки, яка б відображала те, що відбувається на Донбасі, з іншої точки зору, не з тої, до якої всі звикли, виникла тоді, коли молодий 22-річний сценарист з Харкова Олексій Гавриленко показав сценарій короткометражки режисеру.

«Ідея фільму виникла давно, ще до початку трагічних подій на сході України. Для мене це історія, насамперед, людини, яка намагається вийти з того суспільства, яке його сковує і не дає йому розвиватися. У нас це художник, але це може бути будь-хто», - розповідає сценарист.

В оригіналі ж події мали відбуватися під час Другої світової війни, проте режисер наполіг на прив’язці до сьогодення.

«У всіх нас було велике бажання принаймні показати весь цей конфлікт світовій спільноті, бо люди його не розуміють. Навіть ми його розуміємо по-різному, а що вже говорити про Європу і Америку. Хотілося показати їм все це у художній формі», - розповідає автор проекту Ольга Столяренко.

Не комерційний проект…

Як розповів режисер стрічки, не всі актори погодилися їхати у зону АТО, побоялися. Тому частину фільму знімали на Київщині, а на Донбасі – лише документальні кадри.

«Зйомки такого фільму сприйняли абсолютно нормально і військові, і цивільні, які живуть у звільнених містах – у Слов’янську, Артемівську. Деякі ролі, які мали виконати актори, зіграли реальні люди. Наприклад, в трейлері солдат, який перевіряє документи. Ми спеціально готували актора на цю роль в зоні АТО, але коли побачили українського військового, то попросили його. Дай, Боже, йому здоров’я. Була невелика складність, коли ми думали знімати на сході України в полях і спеціально поспішали, поки ще люди не зібрали хліб. Але виявилося що поля справді заміновані, і ніхто там врожай збирати не буде», - розповідає продюсер.

Окрім цього, в трейлері можна побачити, наприклад, водія автобуса, солдатів на блокпосту – вони стали частиною цієї історії.
«В нас зібралася дуже талановита команда. Режисер, Вовка Соловей, працює в Голівуді. Дівчина-оператор, справжній талант, родом з Білорусі. Зараз вона навчається у Нью-Йоркській школі режисури. Головну роль зіграв Слава Нікомаров із театру «Чорний квадрат». Дуже талановитий хлопець. Українська частина команди наполягала на тому, щоб саме він знімався в головній ролі, бо в нього потужний драматичний талант. Ми побачили його у цій ролі і врешті-решт знявся саме він», – розповідає Ольга.

Як зазначає режисер, короткометражка – це не комерційний проект. Проте це найбільш вдалий жанр для різноманітних міжнародних кінофестивалів.

«У мене є дуже чітка мета – вивести українське кіно на світовий рівень. В Америці я не завжди мав змогу слідкувати за кіно в Україні, але коли приїхав, то був приємно вражений. Незважаючи на всі труднощі, на всі події, на відсутність достойного фінансування, воно розвивається. Є багато талановитих акторів, режисерів», – ділиться враженнями Вовка.

«Мій особистий досвід співпраці з ним вказує на те, що в нас і смаки співпадають і що він сам є людиною перфекціоністом, який буде доводити справу до найкращого варіанту. Тому є віра в те, що фільм буде яскравим і красивим, матеріал відзнятий на надзвичайно високому рівні», - говорить продюсер Олексій Толкачов.

На черзі Канни…

Зараз в Лос-Анджелесі під керівництвом режисера Вовки Солов’я здійснюється монтаж стрічки. До 30 березня фільм планують подати на відбір до Каннського фестивалю.

Окрім Каннського фестивалю, короткометражку покажуть на фестивалях Sundance, AFI, Berlin, Toronto, PalmSprings, Raindance, Encounter. Багато з цих фестивалів є відбірковим етапом для кваліфікації на премію «Оскар» у номінації художніх короткометражних фільмів.

«Ми заручилися підтримкоюТоні Скотта – це відомий кінорежисер з Голівуда і друг нашого режиссера», - розповідає Ольга Столяренко.

«Чимало людей нас підтримують, на Спільнокошті ми збираємо гроші, власні ресурси вже вклали. Ми неодмінно зробимо презентацію в Києві, Харкові, Львові та інших містах України. Бо з грошей, які ми збираємо, тільки певна частина піде на монтаж і значна частина – на презентацію фільму. Ми надіємося, що умови Каннського фестивалю дозволять нам паралельно провести презентацію в Україні», - розповідає Олексій Толкачов.

Він також підкреслює, що, окрім фінансових складнощів, в нашій країні нема проблем для реалізації творчих людей.

«Сподіваюся, що стрічка матиме шанс на якусь нагороду, і навіть якщо фільм буде просто номінований, то це вже певний засіб привернути до нього увагу. Наше головне завдання полягає в тому, щоб цей фільм побачили якомога більше людей», - підсумував продюсер.


Фото, відео: biggggidea.com

Джерело:    НОВИЙ ПОГЛЯД

пʼятниця, 27 березня 2015 р.

27.03.2015р. Б. / «Завдання капелана – своєю особою показати військовим, що Бог є з ними…» - о. Богдан Вихор, військовий капелан (+VIDEO)

На початку було дуже тяжко служити нашим військовим в зоні АТО, адже потрібно було душпастирювати в умовах, в яких раніше не доводилося це робити.

Праця із військовими не може зрівнятися із працею в парафії, де все налагоджено. Тут потрібно йти і стукати до кожного серця. Однак, найголовніше завдання капелана – своєю особою показати військовим, що Бог є з ними.

Розповів у відеосюжеті для «Живого.ТБ» військовий капелан о. Богдан Вихор.

Вдома на священика чекає дружина та п’ятеро дітей. Родина о. Богдана ставиться із розумінням до його служіння: «Мої діти так, як Церква заповідає, о дев’ятій годині вечора моляться Вервицю за мир в Україні».

Наприкінці капелан додав, що попри те, що військові живуть в польових умовах, від них самих можна запалитися духом Божим.


27.03.2015р. Б. / Християнський погляд на війну, мир та самозахист

Петро Гусак
доктор філософії,
Український Католицький Університет

Ідеалом християнського життя у спільноті та світі є мир – особлива душевна настанова, яка полягає в гармонійному й належному стосунку особи до Бога, до самої себе, до інших людей та до всього творіння. Мир є одним з ключових понять Христової Благовісті: «Мир вам!» (Лк 24,36); «Мир залишаю вам, мій мир даю вам» (Ів 14,27, див. також: Мт 10,13; Мр 5,34; 9,50; Лк 1,79; 2,14). Мир між людьми невіддільно пов’язаний з любов’ю до ближніх: «Бо заповіді: “Не чини перелюбу”, “Не вбивай”, “Не кради”, “Не пожадай”, і всякі інші заповіді містяться у цьому слові: “Люби твого ближнього як себе самого”» (Рм 13,9) (Див.: 1 Ів 2,9-11; 3,10-24; 4,7-21). Християни покликані плекати цей мир і любов на всіх рівнях спільнотного життя: міжособистісному, родинному, громадському, внутрішньополітичному і міжнародному: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт 5,9). Щоби бути миротворцем, потрібно сильного та сформованого характеру, здатного панувати над собою.

Мир як настанова серця і спосіб людського співжиття є Божим задумом від початку. Миром втішалися наші прародичі в раю. Однак з гріхопадінням, яке стало плодом невдячності Богові за дар існування, люди втрачають мир як непорушну та очевидну дійсність. Наслідком гріхопадіння стає егоїзм, егоцентризм та пов’язана з цим схильність трактувати іншу людину вже не як рівну за гідністю особу, а як засіб для самореалізації (Виникнення сорому і першого одягу яскраво засвідчує цю схильність (див. Бут 3,7).), що потягло за собою виникнення всіх інших пороків. Каїн вбиває із заздрощів (див. Бут 4,3-16), а Ламех – з помсти (див. Бут 4,23). Напад, насильство і вбивство входять в людську історію (пор. Бут 6,11), природне розуміння гідності людини і недоторканності людського життя затьмарюється настільки, що Бог змушений дати людині виразну заповідь: «Не вбивай!» (Вих 20,13).

Через те, що гріх Каїна увійшов у світ, виникла потреба від нього захищатися. Потреба захисту себе чи іншої людини від нападу та насильства випливає з цінності людського життя та людської гідності. Захищаючи себе чи інших, ми не дозволяємо гріхові насильства чи вбивства здійснитися у світі, а нападникові – порушити заповідь: «Не вбивай!». Особливий обов’язок захисту маємо по відношенню до слабких і беззахисних, а також до осіб, пов’язаних з нами кровною спорідненістю.

Геройська самопожертва у значенні відмови від захисту і віддання власного життя за християнську віру, за інших людей чи за благородні принципи і переконання має сенс там, де для цього є вагома ситуація. Тоді вона стає свідченням. Таке свідчення завжди є лише моральним запрошенням, а не вимогою (тобто, до такого кроку ніхто не зобов’язаний, а лише може його великодушно здійснити). Коли ситуація не є такою вагомою, відмова від самозахисту чи захисту інших (за винятком власної слабкості чи страху, що паралізує) може набрати рис «допомоги» нападникові в порушенні заповіді: «Не вбивай!» (може набрати рис т. зв. «чужого гріха»). «Непротивлення злу насильством» ґрафа Лева Толстого не є християнським ідеалом.

Християн часто звинувачують у слабкості та пацифізмі, цитуючи при цьому слова Ісуса Христа: «Не противтеся злому. Хто вдарить тебе у праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт 5, 39 і далі; Лк 6,29). Можемо припускати, що Ісус Христос має тут на увазі життя в родинній та сусідській спільноті, де всі знають одні одних і до конфлікту жили в мирі та злагоді. В такій ситуації «підставляння другої щоки» є способом уникнення нарощування конфлікту та шляхом до примирення. Однак Ісус Христос не мав на увазі, що ми повинні «підставляти другу щоку» у випадку нападу кримінальних чи політичних злочинців. Наприклад, розповідаючи притчу про чоловіка, який ішов з Єрусалиму в Єрихон і по дорозі потрапив розбійникам до рук (див. Лк 10,30-37), Ісус не каже, що той чоловік повинен був «підставити другу щоку» розбійникам, і сам Він, коли Його вдарили в обличчя на суді в первосвященика Каяфи (див. Ів 18,22), не підставляє другу щоку, а словесно захищається: «Якщо Я зле сказав, доведи, що воно погано. А якщо добре, то за віщо б’єш Мене?» (Ів 18,23).

Від деяких християн часто можна почути таку позицію: «Я не буду сам(а) захищати себе чи інших, тому що я уповаю на Бога, і Він нас захистить». У цьому твердженні слід відрізнити істину від помилки. Істина полягає в тому, що ми повинні уповати на Бога завжди, і в молитві просити у Нього допомоги для наших справедливих дій. Незалежно від того, яких зусиль ми докладаємо, остаточний захист і перемога походять не від нас, а від Бога. «Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож» (Пс 127,1). Помилковість же цього твердження в тому, що людина, яка так думає, хоче переадресувати Богові виконання покладеного на неї Богом обов’язку захисту себе і інших. Вона хоче, щоби Бог зробив замість неї те, що Бог бажає, аби вона зробила це сама, і дав їй для цього розум, свобідну волю та відповідні сили; окрім цього, така людина вимагає від Бога суперечливого чуда в значенні позбавлення нападника свободи волі і/або можливості діяти – здатностей, що їх йому Бог сам дарував. Однак якщо така особа через власну слабкість чи хворобу, або через зовнішні обставини (штучне позбавлення свободи дій, напр., кайдани на руках і т.п.) не може захищати себе чи інших, тоді вона повинна з вірою просити в Бога такого чуда.

Захист повинен бути співмірний з загрозою: його метою повинно бути відвернення нападу та достатнє знешкодження нападника, а не нанесення йому тілесних ушкоджень, і тим більше – не вбивство. Нанесення нападникові тілесних ушкоджень повинно розглядатися як неминучий, однак не бажаний прямо наслідок захисту, воно повинно бути мінімальним. Якщо можливо захиститись, не вбиваючи нападника, християнин повинен виявити милосердя і залишити йому життя (смертельне добивання вже знешкоджденого нападника не дозволяється!), однак якщо існує серйозна загроза власному життю чи життю особи, супроти якої вчинено напад (а також загроза гідності особи, наприклад, у випадку сексуального насильства), а інший захист неможливий, то допускається вбивство нападника як крайній спосіб оборони. Особа, яка захищається, не порушує в такому випадку Божої заповіді: «Не вбивай!».

В наш час великого поширення набули далекосхідні, а також відроджені давньоукраїнські бойові мистецтва. Будучи первісно сформовані як техніки ведення бою, а отже – передовсім нападу, вони можуть бути використовувані як ефективні способи захисту. Вивчення бойових мистецтв допомагає набути вправності, витримки, володіння собою, загартувати волю і дух, готуючи їх до боротьби і долання перешкод, що має позитивні наслідки і для ситуацій суто духовного рівня, коли потрібно «боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф 6,12). Однак потрібно пам’ятати, що більшість бойових мистецтв формувалося в контексті язичеських релігій, що були поширені в ті часи. Деякі з них стали складовими частинами цих релігій, і окремі (особливо т.зв. «внутрішні») техніки мають пряме містично-релігійне значення. Через те заняття бойовими мистецтвами таїть у собі небезпеку стати шляхом до формування язичеського світогляду і втягування адепта у сповідування тої чи іншої язичеської релігії. Тому християнин(ка), який бажає вивчати бойові мистецтва, повинен(а) мати сформоване християнське світобачення, повинен(а) чітко усвідомлювати, яка техніка чи практика сумісна з християнством, а яка – ні, повинен(а) намагатися християнізувати дане бойове мистецтво, вміщаючи його в контекст християнських чеснот відваги, благородства і милосердя. Зокрема, слід уникати духу агресії, жорстокості та розглядання всіх людей як потенційних противників, що його плекають деякі бойові мистецтва. Любов до ближнього повинна бути базовою моральною настановою – навіть по відношенню до потенційних чи актуальних нападників.

Як засіб для захисту може використовуватися зброя. Володіння зброєю та її використання накладає на християнина(ку) підвищену відповідальність і вимагає особливого володіння собою, оскільки таїть в собі небезпеку легкого перевищення меж необхідної оборони і переходу від захисту до агресії. Особиста зброя є неморальною тоді, коли за своїм задумом чи конструкцією передбачає спричинення тілесних ушкоджень чи страждань більших, ніж це потрібно для знешкодження нападника.

Все сказане досі про індивідуальний захист, чинне також і стосовно суспільного захисту. Обов’язок захисту своїх рідних і близьких, який в кінцевому результаті виводиться із заповіді: «Шануй твого батька і матір твою, щоб довголітній був ти на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі» (Вих 20,12), а в ширшому засягу – співгромадян, поєднаних з нами спільною мовою, культурою та територією проживання, що її Бог дає кожному народові, виражається в понятті справедливої війни, тобто війни для захисту батьківщини чи виправданого збройного опору проти гніту несправедливої державної влади (Див.: Катехизм Католицької Церкви, # 2243.). Справедливою може бути й війна, спрямована на захист іншого народу, що зазнав агресії чи страждає від тиранії. Збройна чи інша участь в такій війні є чеснотою і геройством: «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів 15,13). Слова Ісуса Христа: «Всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть» (Мт 26,52) стосуються в першу чергу агресорів і тиранів, і «меч», від якого вони загинуть, в руках захисників – воїнів-учасників справедливої війни (Пор.: Основы социальной концепции Русской Православной Церкви, VIII, 3). Вимога Спасителя: «Любіть ворогів ваших» (Мт 5,44) не виключає потреби і можливості збройного захисту від них, однак, як і у випадку індивідуального захисту, вимагає не перевищувати меж необхідної оборони і гуманно ставитися до військовополонених, поранених та цивільного населення ворожої країни.

Сучасні армії володіють різними видами озброєнь, використання яких предбачає спеціальну підготовку та узгоджену колективну діяльність військових. Звичайно це озброєння сильної руйнівної дії, здатні при одиничному використанні знищувати великі кількості ворожого війська. Їх моральна оцінка та моральна відповідальність за їхнє застосування залежить від того, наскільки вибірково вони можуть діяти, тобто, якщо їх застосовують проти віськових формувань, то наскільки безпечним при цьому може бути цивільне населення, яке не бере участі у військових діях. Основну моральну відповідальність за наслідки дії таких озброєнь несуть ті, хто віддає наказ про їх застосування, однак морально відповідальними є також і рядові військові, які обслуговують ці озброєння: відмова виконати злочинний наказ є формою християнського героїзму.

Зброя масового знищення (ядерна, хімічна, бактеріологічна, новітні наступальні космічні озброєння...) є завжди неморальною, тому що вона діє неперебірливо, нищачи всіх – і військових, які беруть участь у війні, і цивільне населення – винуватих і невинних. Окрім того, вона не дає противникові жодних шансів вижити – від неї неможливо сховатися. Тому її використання завжди є злом: навіть якщо сторона, яка зазнала агресії, використовує для її захисту, то вона обтяжує себе важким злочином, і війна зі справедливої перетворюється в агресивну. Той, хто віддав наказ про застосування зброї масового знищення, стає злочинцем проти людства. В наш час арсенали зброї масового знищення здатні знищити все людство і все життя на землі (а можливо і саму планету). Це добре розуміють ті, хто нею володіє, і тому її виробляють не для застосування, а радше як фактор стримування. Доки існують країни-агресори, які володіють такою зброєю, інші країни мають право також її мати як фактор стримування агресорів. Однак фактор стримування лише тоді має сенс, коли він може бути реально застосованим, тому завжди існує небезпека незворотнього військового конфлікту. Через те християни повинні домагатися остаточної та повсюдної ліквідації такої зброї й підносити до Бога свої молитви в цьому намірі.

Виробництво зброї (індивідуальної чи загальновійськової) зумовлене її потребою для захисту, використанням як фактору стримування, а також постачанням її тим націям і державам, які потребують її для згаданих цілей. Однак перетворювати виробництво зброї в державний бізнес і постачати її воюючим сторонам, розпалюючи таким чином конфлікт, є важкою моральною провиною. Часто постачання зброї само стає причиною вибуху військового конфлікту, або перетворює конфлікт у більш масовий та кривавий. Тому міжнародна спільнота повинна тримати виробництво й торгівлю зброєю під суворим контролем та обмежувати її. Слід пам’ятати, що виробництво зброї як фактора стримування вимагає величезних коштів: ці види зброї є надзвичайно дорогими, що стає великою бідою для розвитку народів і перешкоджає надавати допомогу бідному населенню (Пор. Павло VI, Енцикліка «Прогрес народів», 53.), особливо в тих регіонах світу, які страждають від голоду.

Найбільша й найкривавіша війна всіх часів і народів ведеться не зброєю, а квазі-медичним причандаллям і хімічними засобами в абортивних клініках: від абортів у страшних муках загинула і продовжує гинути така кількість людей, що пред цим бліднуть усі війни, також і ті, де застосовувалася зброя масового знищення. Диявол, бажаючи заперечити Бога як Джерело і Подателя Життя, спрямував свій удар проти найбеззахисніших і так спотворив мислення людей, що вони почали вважати знищення власних дітей своїм правом. І доки в світі триватиме абортивна війна проти ненароджених дітей, усі намагання витворити мир на міжнародному та внутрішньополітичному рівнях залишатимуться ілюзією, а всі миролюбні заяви і декларації – самообманом або свідомим лицемірством. Тому обов’язком кожного(-ї) християнина(-ки) є захищати цих найбеззахисніших (якими на певному етапі розвитку були всі ми) на міжнародному, суспільному, законодавчому та індивідуальному рівнях, домагаючись законодавчої заборони абортів, представляючи ближнім словом і прикладом власного життя красу і велич батьківства й материнства, надаючи дієву допомогу матерям, щоб вони зберегли життя власним дітям та молячись за цих дітей і за всіх, від кого залежить їхнє життя.

У випадку грубого порушення основних прав людини в окремих країнах чи блоках, а також тиранічних режимів, які загрожують життю і свободі своїх громадян, виправданим є втручання інших держав. У випадку, якщо засоби політичного та економічного впливу не дають бажаних результатів, виправданим є військове втручання, яке однак, повинно мати «точковий» характер (з використанням підрозділів спеціального призначення та сил швидкого реагування), щоби заподіяти якомога менше шкоди цивільному населенню та інфраструктурам країни. Перед таким втручанням завжди потрібно зважувати, чи шкода від нього не буде більшою від тієї, яку досі завдавав тиранічний режим, а також брати до уваги культуру й ментальність народу, якому збираємось допомагати (наприклад, народ може вважати тиранію звичною формою правління, а сторонню допомогу – агресією проти власного суверенітету).

Якщо згідно з перевіреною інформацією стає відомо, що інша країна готується до спрямованої проти нашої країни військової агресії, то уряд може прийняти рішення до удару на випередження, вдавшись до т. зв. превентивних військових дій. Вони повинні мати на меті зменшення власних втрат і відвернення агресії, однак самим не перерости в агресію проти даної країни – їх результатом не може бути захоплення територій чи поневолення народу, який збирався вчинити агресію. В ситуаціях затяжних етнічних, расових чи релігійних конфліктів сторони часто зловживають правом превентивного військового удару, претворюючи його у засіб тривалої агресії.

Якщо грубе порушення основних прав людини чи тиранія наявні у власній країні, а змінити ситуацію політичними засобами чи мирним опором неможливо, то можна вдатися до збройного повстання як до станнього засобу. Однак повстання виправдане тільки тоді, коли є безсумнівна перспектива успіху, план його перебігу, повний контроль над повстанськими силами, щоби повстання не переросло в кримінальний безлад, та стратегія суспільних перетворень по завершенні повстання. Як і у випадку військового втручання з метою допомоги іншій країні, завжди потрібно зважити, чи шкоди, заподіяні, повстанням, не будуть більшими від того лиха, яке існувало доти.

В епоху сучасних технологій поширена т.зв. інформаційна війна. Вона може мати декілька різновидів: розлад ворожих комп’ютерних систем, дезінформація противника а також свідома брехня – очорнення керівництва противника з метою деморалізації військ і населення противника, посіяння в них недовіри до власного керівництва тощо. Коли перших два способи допускаються як деколи менш криваві способи ведення війни, то третій є неморальним, тому що становить провину проти VIII Божої Заповіді; християни не повинні вдаватися до такого засобу.

Прагнучи до встановлення миру в міжнародному та внутрішньополітичному вимірах, християни повинні пам’ятати, що мир не може бути самоціллю. Він є наслідком моральної доброти громадян і політиків, а також засобом – базовими умовами для розквіту культурного, релігійного та суспільного життя. Не можна прагнути «миру за всяку ціну», входячи в хибні компроміси та нехтуючи основними християнськими та загальнолюдськими цінностями.

четвер, 26 березня 2015 р.

26.03.2015р. Б. / «Ця війна закінчиться або у Владивостоці, або у Чопі». Розмова з командиром «Карпатської Січі»

Ця війна народила новий тип людей. Цілком успішні в мирному житті вони добровільно взяли до рук зброю, аби боронити державу. Боронити, хто як вміє і хто чим може. Тут пасують слова Лесі Українки: «Сором мовчки гинути й страждати, як маєм у руках хоч заржавілий меч».

Олег Куцин серед них. Успішний бізнесмен і політик з початком війни він зайнявся волонтерством, а відтак зрозумів, що може бути корисним і зі зброєю в руках, зорганізувавши своїх хлопців в окрему чоту «Карпатська Січ». На відміну від декого з комбатів, під час розмови він не рве на собі сорочки, оповідаючи про героїзм. Навпаки. Каже, що його хлопці ще зле вишколені. Але війна вчить швидко. Ще донедавна неофіти з «Карпатської Січі» вже активно включаються у бойові дії.

«Ми не можемо вести активний набір через брак зброї»

- Чому виникла потреба створення «Карпатської Січі»? Існує ж свободівський батальйон «Січ». Не логічніше було влитися в нього?

- Ми взагалі починали працювати як волонтерська група. Ще з травня, коли був окупований Слов’янськ. Потім рухалися за фронтом. Кістяк складали свободівці із Закарпаття. З часом ми зрозуміли, що волонтерства не достатньо і потрібно переорієнтовуватися. Познайомившись ближче із хлопцями, з’ясувалося, що багато із них не брали воювати через кримінальні справи, приміром за повалення пам’ятників Леніну, у міліцейські батальйони чи структури Збройних Сил.

- А «Січ» у структурі МВС…

- Саме так. Але проблем у нас немає. У Курахово дислокуємося поряд із «Січчю».

- Які у вас завдання?

- З огляду на брак досвіду ми чесно вирішили не рватися одразу на передову. Багато чим можна допомогти і на другій лінії і будуючи фортифікації, навіть їсти готувати солдатам. Помаленьку навчилися, втягнулися. Сьогодні у нас 70 людей і близько 200 заяв на вступ у формування. Але ми не можемо вести активний набір через брак зброї.
- Власне останній фактор рано чи пізно спонукав добровольчі батальйони до діалогу із ЗСУ чи міліцією…

- У міліцію нас не візьмуть. Я вже казав. Під збройні сили ми б пішли, але є деякі стримуючі моменти. По-перше, там ще сильний зв'язок зі старою радянською офіцерською школою. Багато офіцерів – діти своєї епохи і навіть не розуміють добре, що за війна відбувається. От свіжий випадок. Приїздить до нас на базу Олег Сиротюк (один із лідерів «Свободи»). Користуючись нагодою, попросили його прочитати лекцію про Шухевича та УПА. Запропонували розташованим поруч військовим долучитися. Так дехто з офіцерів дуже обурювався, нащо їм та бандерівщина. Багато з них у голові вже не повний москаль, але ще далеко не українець. От я дуже б не хотів віддати своїх хлопців такому офіцеру.

Є багато пияцтва. У нас вживати алкоголь заборонено. Але ми знаємо випадки, коли офіцери напивалися до неможливості просто на очах у своїх солдатів.

Як би я знав, що нами командуватиме такий чи такий командир – це інша справа. Але хто мені дасть в армії вибирати.

- Але свою діяльність ви якось мусите координувати.

- Ми себе позиціонуємо як допоміжна формація. Але коли у військових виникають діри внаслідок бойових дій ми їм, звичайно допомагаємо. Так, було і з Донецьким аеропортом. Наші хлопці йшли на допомогу. Ми не діємо як махновці. Звичайно, є координація і виконання загальних наказів.

- І слава Богу. Бо вже знаємо не один випадок, коли безконтрольний «героїзм» деяких батальйонів перетворювався на велику біду і для них, і для тих, хто йшов їм на допомогу.

- А що тут дивного. Деякі батальйони були створенні як піар-проекти перед виборами, щоб привести певних підконтрольних людей у Верховну Раду. Не буду називати імен, але всі все розуміють. От і маємо тепер купу конфліктів довкола батальйонів. Бо для когось війна, а для когось піар.

«Наша надмірна толерантність часто ставала причиною наших поразок»

- До речі, «Свобода» вже створила «Січ». Є «Карпатська Січ». Недавно от було повідомлення про «Легіон Свободи». Останнє – це що за формація?

- Легіон - Це комбатантська організація. Зараз не йдеться про створення якоїсь чергової бойової одиниці. Хоча у перспективі я б хотів, аби так було. Річ у тому, що багато свободівців нині воюють по всьому фронту у різних підрозділах. І у ЗСУ, і в Національній Гвардії, і у міліцейських батальйонах. Є вони і в ОУН, і в «Правому секторі». Ми хочемо налагодити комунікацію між нашими бійцями з різних підрозділів, щоб мати картину всього, що відбувається на фронті, і робити відповідну аналітику. З іншого боку, є багато поранених, які потребують допомоги. А довкола демобілізованих хочемо створити середовища для виховання молоді і навчання військовій справі, створити вишкільні центри. Бо ті, хто побував на Сході, добре розуміють, що все це не гра.

- Ви один із тих, хто пророкує, що ця війна надовго.

- Росії не потрібен окремо Крим чи окремо Донбас. Їй потрібна вся Україна. Бо існування нашої незалежної і розвинутої держави в перспективі приведе до розпаду нинішньої Російської імперії. І тут проблема не лише в Путіну. Російські еліти це прекрасно розуміють. 

Це війна не лише Путіна, як дехто подає. Їхні елітиусвідомлюють, що їхня держава побудована на вкраденій у нас історії, і коли все стане на свої місця, Росія залишиться без ідеологічного коріння і просто розсиплеться. Тому українську державність їм потрібно знищити за будь-яку ціну. Тому вони будуть робити все для цього. І тому я кажу, що ця війна закінчиться або у Владивостоці з розпадом імперії, або у Чопі.

- Будемо вірити, що у Владивостоці. Але після перемоги нам треба якось жити в одній державі і з тим Донбасом, який закликав Путіна ввести війська…

- Можливо з мого боку це прозвучить не толерантно, але нам треба видавити звідти усіх, хто нелояльний до української держави. Потрібно створити умови: або ти приймаєш українську державність, або змушений будеш поїхати.

Я розумію, що це важко буде зробити. Але як інакше? Терпіти там постійну війну та агресію? Нам треба вигнати війну з нашого дому. Скільки було випадків, що ходиш-переконуєш, тобі в очі кажуть «Так», а тільки відвернешся – ножа в спину. Як показує історія, наша надмірна толерантність часто ставала причиною наших поразок. Зараз у нас унікальна ситуація, коли вся нація воює в одній армії одної держави, чого в історії українських воєн ще ніколи не було. Ми маємо цю війну виграти заради пам’яті минулих поколінь і заради нащадків.

- Втрати у «Карпатської Січі» були?

- Поранені були, але, на щастя, без «двохсотих». Мене поранили як раз перед закінченням перемир’я, 6 січня. Саме перемир’я російська сторона використала дуже ефективно – провели розвідку, визначили важливі об’єкти. Спочатку розбили штаб 93-ї бригади, потім вдарили і по штабу «Карпатської січі», потім було попадання у штаб «Правого сектору». Під один з обстрілів потрапив я. Метрах у восьми від мене розірвався снаряд, осколок якого навиліт прошив мені ногу. Два місяці я пробув у шпиталі в Дніпропетровську. Найвища похвала лікарям, які все робили на вищому рівні, не дивлячись, що у мене не має жодного офіційного статусу. У мене в рані знайшли рідкісний вірус, який, за словами медиків, ще три роки тому ніде у світі не лікували. 1400 гривень коштує лише один укол, а мені забезпечили повний курс. Дякую лікарям.

«На Закарпатті знайдеться кому навести порядок із сепаратистами»

- Яка сьогодні ситуація на Закарпатті. Русинський фактор – це серйозно.

- Цілком серйозно. От приклад. У Дебальцевському котлі, чи як там його вважати, була 128-ма Закарпатська бригада. Пішла тенденція. Лавров ні з того ні з сього почав згадувати про русинів. Водночас деякі лідери так званих козаків з ДНР і ЛНР почали робити заяви на підтримку «подкарпатскихрусинов». Незрозумілі речі коїлися і на самому Закарпатті. Перекриття доріг жінками проти мобілізації, заяви голів окремих місцевих рад. Усе це відбувалося в унісон і виглядало, що готувався якийсь сепаратистський вибух.

Знаючи тамтешнє середовище, я усвідомлюю, що є політики, здатні підняти певні речі. І ці політики ображені сьогодні на президента.

Мають великий вплив угорці, які роздали вже понад сотню тисяч своїх паспортів. При чому половину з них – не етнічним угорцям. А Угорщина, як ми бачимо, сьогодні одна з держав, яка в особі свого прем’єр-міністра Орбанамає дуже тісні контакти і бізнесові проекти з Росією. Та ж Чехія, де працює багато наших заробітчан. У їхнього президента теж добрі стосунки з Путіним. Ситуація непроста, а робота української держави на Закарпатті – недостатня.

- Тобто «закарпатський проект» у ФСБ не закинули?

- Підняти якийсь рух на Закарпатті не так вже й складно. Тут багато етнічних груп, багато релігійних течій. 60% закарпатських віруючих є прихожанами Російської православної церкви. У багатьох парафіях священики ортодоксальні. Ми помітили одну тенденцію, про яку ще перед війною інформували СБУ. На Закарпатті протягом останніх років почало з’являтися багато монахів із характерною російською вимовою та десантною виправкою. Вони і зараз на Закарпатті. Чи працює СБУ – не знаю. Але, повторю, ми звертали на це увагу, і наїхні табори. Ходять, наче якісь грибочки собі збирають. Але охорона у них з автоматами Калашникова.

Декілька сотень таких монахів. Якщо ситуацію підігріють і відповідно підготують, можемо мати на західному кордоні певні проблеми. Але з іншого боку і закарпатське українство уже не ходить у коротких штанях. Багато бійців пройшли війну, пролили кров, поспілкувалися з побратимами-патріотами з різних регіонів країни. То ж я все таки думаю, що коли постане питання сепаратизму, на Закарпатті знайдеться кому навести порядок навіть без допомоги держави.

Наприклад, коли закінчився Майдан і почалися оті рухи з Росією, ми мали всі прізвища й адреси тих так званих русинських лідерів. Проїхалися по їхніх помешканнях, поговорили і попросили не робити жодних речей, які можуть зашкодити їхньому здоров’ю. І, хоча з Москви лунали різні заклики, на Закарпатті все було спокійно.

***
Довідка:

Олег Куцин народився 23 листопада 1965 року і з того часу проживає на Закарпатті. У 1982–1984 роках навчався у Івано-Франківському інституті нафти і газу. Після строкової служби у 1986–1989 рр. продовжив навчання у Львівському політехнічному інституті. Згодом закінчив Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. У 1987–2005 рр. пройшов шлях професійного становлення на Тячівському заводі «Зеніт» – від майстра до виконуючого обов’язки директора. У 2005–2006 рр. – перший заступник голови Тячівської райдержадміністрації. З 2007 року по цей час – в. о. директора Тячівського заводу «Зеніт». Двічі обирався депутатом Тячіської міської ради, голова Закарпатської обласної організації ВО «Свобода». Батько двох дітей – Олесі та Тараса.

Джерело:     НОВИЙ ПОГЛЯД

середа, 25 березня 2015 р.

25.03.2015р. Б. / «Ми благословляємо не на вбивство, а на захист своєї Батьківщини», — о. Степан СУС

Ще десять років тому при Львівській архиєпархії УГКЦ почав діяти Центр військового капеланства. Тоді мало хто розумів для чого потрібні військові капелани та гарнізонний храм у Львові. Зараз, маючи десятирічний досвід спілкування з військовими, вони знають армію «зі середини», тому можуть ефективніше допомагати військовим у час війни. 

Отець Степан СУС – військовий капелан зі стажем. Він є головою уже згаданого Центру військового капеланства та настоятелем Гарнізонного храму свв. Апп. Петра та Павла у Львові

Отець Степан уже кілька разів збирався поїхати на схід до військових. Проте кожного разу йому потрібно було залишатися. Капелани потрібні і у тилу. У Львові отець Степан матеріально та духовно допомагає раненим солдатам, молиться за тих, які вирушають на війну, аби приїхали цілі та неушкоджені, вінчає військових і… хоронить. Що є найважче у роботі військового капелана, як це ховати людей, які тобі стали близькими, які є нові виклики перед капеланами та, що мають робити люди у тилу у розмові кореспондента РІСУ з отцем Степаном

Про рішення стати військовим капеланом

Ще навчаючись у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа, десь на третьому курсі (2001-02 рік), я мав нагоду замінити семінариста, який відвідував тодішній Львівський Інститут сухопутних військ. Він ходив на зустрічі та бесіди з курсантами, прихворівши, попросив мене піти замість нього. Військові для мене були спочатку люди далекі від церкви.

Я не міг зрозуміти, як з цими мужніми та сильними людьми у військовій формі можна говорити про релігію, Бога та молитву. Зі сторони здавалося, що вони не мають жодних сентиментальностей. Після першої зустрічі та спілкування з ними я побачив, що то є дуже цікаві люди. Вони є своєрідною нацією у державі. Їх об’єднує мужність та бажання захищати нашу країну, дружба та співвідповідальність.

Побачивши такі цікаві позитивні речі, я зрозумів, що армії не вистачає священика. Самі військові часто повторювали, що їм цікаво з нами спілкуватися, бо в їхніх буднях з’являється, щось інше. Щось інше — це духовні бесіди, молитви, екскурсії і паломництво.

Про виклики перед капеланами

В армії є різні люди. Є ті, які вірять у Бога, які не вірять і ніколи не ходили до церкви, або ж ті, які зневірилися через різні причини. І вони по-різному реагують на капеланів. Коли проводимо бесіди з військовослужбовцями, то незадоволених чимось відразу видно. Їх є меншість. До таких людей треба шукати особливий підхід, старатися зрозуміти. Коли є непорозуміння, чи несприйняття, важливо будувати діалог. Не треба акцентувати на тому, що нас роз’єднує, а навпаки, на тому, що може об’єднати.

За останній рік служіння стало дуже складним. Приходиться переживати все. Відчуваємо, що обов’язків та завдань, можливо, на 300 відсотків стало більше. Є потреба духовної та матеріальної підтримки військовослужбовців та їхніх сімей, підтримка поранених та тих, хто потребує і багато-багато іншого, що приходиться робити зараз військовому капелану.

Завжди потрібно пам’ятати девіз капеланства – бути поруч. Священик не завжди може сказати: «я тебе розумію». Адже не можна зрозуміти того військовослужбовця, який втратив ногу, чи руку, здоров’я та є покаліченим. Не завжди можна зрозуміти дітей, які втратили батька, чи дружину, яка втратила чоловіка, або ж батьків, які втратили сина. Тому ми повинні бути поруч з цими людьми та, напевно, давати їм надію. Війна – це час темряви. Час, коли є непросто, виникає багато знаків запитання, час своєрідної депресії, яка торкається кожної людини. І ми попри весь цей негатив, маємо бачити щось позитивне. Капелан – це священик, який навіть на полі бою має вселяти надію.

Про потребу вміти сумувати з тими, хто сумує та радіти з тими, хто радіє

Один день душпастирства у військовому капеланстві ілюструє життя людини від народження до смерті. Тут потрібно навчитися сумувати з тими, хто сумує та радіти з тими, хто радіє. І важливо не переплутувати ці почуття. Є важко. Є непросто. Деколи на весіллі, коли даєш шлюб офіцеру, і в той же день маєш похорон офіцера — хочеться плакати. Просто не вкладається в голові. Важко усвідомити, як молода дівчина, якій лише 22, стала вдовою і тримає орден свого чоловіка. Зараз є багато речей, які намагаючись зрозуміти по-людськи, складно сприйняти та пережити. Але ми є люди віруючі. Стараємося усе це переживати очима віруючої людини. Усвідомлюючи, що наше життя сповнене темних і світлих історій, ми повинні правильно їх переходити. Ми повинні надіятися на Господа. Ті, що загинули, вони є у вічності. Там, куди нам ще треба прийти. Вони є заохочення для нас жити гідно. Не марнуючи жодного дня, докладати зусиль, щоб повернути в Україну мир та спокій, викорінюючи зі свого життя всяку ненависть та зло.

За останній рік бували різні випадки. Бувало, що ми благословляли хлопців, а їх потім привозили із зони АТО уже героями. І приходилося їх хоронити. Або ж ми купували військовим бронежилети і каски, а вони загинули в зоні АТО під час артобстрілів. Були різні ситуації. Дуже болючі. Непрості. Пригадую ми ходили з військовими на піцу, або могли просто перетнутися у Львові, зробити спільну фотографію, а зараз уже частина з цих хлопців загинула, вони уже сьогодні з Богом. Це болючі моменти кожної людини, душпастиря, військового капелана, які приходиться переживати. Цю реальність важко сприйняти, але її треба пережити. Ми молимося за хлопців, поручаємо їх Божій опіці, розуміючи те, що Бог краще знає, що добре для людини.

Про найстрашніші моменти в служінні

Найстрашніше за останній період було те, що прийшлося поховати стільки добре знайомих офіцерів, військовослужбовців за останні кілька місяців. Мені важко вкласти це у свій розум. Ще до сьогодні не можу усвідомити, що їх нема у живих. Мені здається, що вони живі, просто є десь у іншій області, чи країні. Коли роздумую про це, то стає страшно, що стільки добрих, відповідальних офіцерів прийшлося поховати.

Було таке, що я нервувався, що були похорони, знов похорони. Скільки вже можна? Але з іншого з іншого боку я усвідомлюю, що те, що мені приходиться робити, це набагато простіше, а ніж стояти в окопі і думати, що відбуватиметься тут на сході.

Про дзвінки з поля бою та історії з передової

З полону не дзвонили. Часто телефонували з поля бою і просили молитви, або ж присилали смс-ки. Переважно телефонували тоді, коли хтось потрапив у полон, просили за цю людину молитися, або ж хтось поранений, чи хтось переживав оточення, просили молитися в цей час. Наші військові є побожні. У кожного військового є зі собою або молитовник, або іконка, або хрестик, або вервиця. Чого не побачиш у військових російської армії, чи сепаратистів, коли вони потрапляють у полон.

Пригадую історію про те, як у зоні АТО загорілися склади з боєприпасами. Це була велика небезпека для військовослужбовців, які знаходилися поблизу, тому що боєприпаси почали горіти і зриватися. Один з офіцерів розповів, що він тоді почав молитися. Нізвідки найшли великі хмари, почалася злива і все загасло. Вона їх вберегла від зривів боєприпасів, а також їх не побачили сепаратисти. Цей офіцер сказав, що тоді він насправді зрозумів, що Бог є на світі.

Ще одна історія про солдата, який теж не вірив у Бога. Під час артобстрілу, коли було дуже страшно, коли багато друзів загинуло, він пообіцяв, що якщо залишиться живим, то прийде до себе додому у храм і простоїть Службу Божу на колінах в подяку Богові за те, що залишився живим. Він вижив, прийшов додому і виконав те, що обіцяв Господу.

Про бажання поїхати на схід та потребу бути в тилу

Я хотів кілька разів поїхати на схід, але мене просять залишитися в тилу. Не маючи можливості поїхати, є відчуття відсутності реальності. Я не бачу, як воно є насправді, а на відстані ми будуємо якісь свої бачення. З іншого боку я працюю в тилу, тут теж є робота. Тут ми проводжаємо хлопців у зону АТО, зустрічаємо їх, допомагаємо з протезуванням, лікуванням та усім іншим. Якщо мені Бог дав можливість допомагати з протезуванням, реабілітацією, то я маю це робити. Потрібно знайти кошти, придбати речі, організувати доставку. Якщо я буду в зоні АТО, то принаймні на той час це припиниться. Адже там непостійний зв'язок, інші нюанси. Тому рекомендують бути тут. Хоча я дуже хочу поїхати. Уже два рази збирався. Не виїхав…

Про християнство та війну

Війна – це завжди є зло. Немає справедливої війни. Ми не маємо в Україні міністерства вбивства ворогів України, є Міністерство оборони України. Час, який ми переживаємо сьогодні – це час, коли ми покликані обороняти свою країну, людей, дорослих і дітей, наших батьків, друзів і сусідів від агресії, від зла. І агресію можна виражати по-різному. Ми маємо агресію, яку ворог виражає у формі зброї, коли стріляє в нашому напрямку. Є агресія, коли хтось сіє ненависть, зло через інформацію, бажаючи заразити людей. Щоб вони були незадоволені, сумні, нещасливі, в депресії. І коли людина почуває себе такою, невпевненою, вона не здатна дати відсіч.

Коли ми молимося за наших військових, то просимо благословення не для того, що б вони вбивали, ми молимося за те, щоб вони захищали країну і щоби ніхто їх не вбив. Ми не благословляємо їх на вбивство, а молимося, щоби Бог зберіг їх від ворожих куль. Людині не природно вбивати іншу людину. Але є обставини, коли немає вибору, коли якщо ти не вб’єш цю особу, то вона вб’є тебе і ще десятьох твоїх друзів. Тому є агресія, яку можна зупинити лише за допомогою зброї. І деколи зброю використовують для того, щоб повернути мир.

Виклики перед суспільством

Виклики нас чекають ще попереду. Зараз ми просто оперативно реагуємо на ті труднощі, які виникають під час війни. І тих, хто реагує на ці виклики, є дуже багато, але я думаю, що прийде час і буде по-іншому. Тому треба бути готовими до всього. Один із викликів ­­— усвідомлення того, що трапилося з військовими. Зараз вони є молоді солдати та офіцери, які втратили ногу, руку. Вони по-іншому сприйматимуть життя. Ми мусимо зробити так, щоб нікого не лишити поза увагою. Вони мають відчувати, що їх у цьому суспільстві люблять. Кожен має знати, що є місце, де їх чекають, де їх зрозуміють, де їх вислухають.

Адже війна не закінчується після того, як перестають стріляти, а продовжується у серцях людей. Це є ненависть, бажання зла і все те, що можливо залишається з порохом у людині. І потрібно час, щоб це все переосмислити і допомогти цим людям усе зрозуміти.

Що робити у тилу

Важливо в тилу не панікувати. Не створювати в тилу агресію, не починати в тилу якусь війну, між собою чвари, непорозуміння, нарікання. Ми всі переживаємо складний час, усі стикаємося з труднощами, викликами. Але в тилу має бути спокійно і надійно. В тилу не може бути празник і святкування, коли там на передовій гинуть хлопці. В тилу треба зберігати постійно піст, – чування над собою і тими потребами, які будь-коли можуть виникнути. І вміти відразу на них реагувати. Тил має бути надійний. Надійним – це завжди бути готовим до будь чого. І ніколи не розслаблятися.

Життя воно завжди продовжується. І це не означає, що ми зараз усі маємо ходити засмучені, в депресії, і бути замкнутими у собі, постійно чогось боятися. Але в той же час ми повинні бути свідомі, навіть якщо радіємо, навіть якщо святкуємо, навіть якщо переживаємо, ми повинні розуміти, що ми радіємо, переживаємо, святкуємо у час, коли йде війна. Навіть коли лягаємо спати у тепле ліжко, то варто подумати про те, що хтось у той час, у ту хвилину лягає в холодному окопі, у спальному мішку, щоб ми могли тут спокійно мирно спати.

Джерело:    Воїни Христа Царя

25.03.2015р. Б. / Володимир В’ятрович: Завдяки Шептицькому УГКЦ стала справді національною Церквою

Голова Інституту національної пам’яті, історик, дослідник національно-визвольного руху в Україні Володимир В’ятрович розповів, хто такий митрополит Андрей Шептицький, рік якого відзначаємо, для українського народу.

Пане Володимире, чи є щось у спадщині митрополита Андрея таке, що ви вважали б актуальним і сьогодні?

У посланнях і діях Шептицького було бажання і вміння поєднати релігійну роботу з громадсько-політичним рухом. На мою думку, це була дуже правильна стратегія, яка посилила і Церкву, і національно-визвольний рух у цілому. Коли на початку ХХ століття митрополит Андрей очолив Церкву, – це взагалі було новинкою – щоб Церква так зблизилася з громадським рухом.

Саме завдяки стратегії, яку обрав Шептицький, Українська Греко-Католицька Церква стала справді національною Церквою. А національний рух, у свою чергу, посилився, і Церква стала йому потужною опорою.

Гадаю, це актуальне зараз. Тому що ми знову переживаємо важкі часи, хоча, слава Богу, не такі важкі, як на початку ХХ століття, і громадських рух відбувається в рамках власної держави, і рівень консолідації української нації є набагато вищий, ніж був тоді. Та й нині ми потребуємо єдності духовних цінностей Церкви і народу. Таке єднання, вважаю, чудово продемонстрував Майдан…

Чи, на вашу думку, ця постать варта того, щоб у Києві назвали вулицю іменем митрополита Андрея Шептицького?

Вважаю, Митрополита одним із провідних діячів в історії України ХХ століття, тому, безперечно, він би мав бути увічнений у столиці. Тим більше що він тут був. До речі, неодноразово. Уперше – наприкінці ХІХ століття, коли мав зустріч з істориком Антоновичем. Удруге – коли повертався з Росії, де перебував в ув’язненні.
Митрополит Андрей був фігурою загальнонаціонального масштабу.

Але минуло 150 років від дня його народження, але й досі люди мало що знають про цю величну постать…

До Незалежності України тема Шептицького була табуйована й майже взагалі не досліджувалася. У незалежній Україні тривалий час були закриті архіви, які могли б розкрити ті чи інші аспекти діяльності Митрополита. Зараз ця проблема вже позаду. Бракує завзятих істориків, які б взялися досліджувати цю постать. А ще немає журналістів, котрі б популяризували правду про Митрополита. Загалом дуже бракує науково-популярних статей, творів, присвячених діяльності Андрея Шептицького. Ми поки що не маємо жодної книжки науково-популярного формату, яка б розповідала про його велич. Звісно, це не може бути обмежено лише книжками, бо у ХХІ столітті ми маємо багато інших інформаційних медіа-технологій. Зокрема, це можуть бути документальні та художні фільми.

Митрополит зробив величезний внесок і в українську культуру. Можна згадати його як мецената і творця національної ідеї. У Львові він зробив надзвичайно багато для збирання артефактів, ікон та інших експонатів, пов’язаних з традиційною українською культурою. Він зробив надзвичайний внесок у збереження української культурної спадщини.

На ваш погляд як дослідника визвольного руху, яку роль митрополит Андрей відіграв у повстанському русі в Україні?

Відносини Шептицького та українського націоналістичного руху, а потім – українського повстанського руху – були доволі непростими. Оскільки, очевидно, націоналісти, котрі працювали в підпіллі, могли собі дозволити значно більше, ніж Митрополит, Глава Церкви, який діяв офіційно й відповідав за те, щоб зберегти Церкву і свою паству. Тому він не міг собі дозволити радикальних заяв і кроків, які дозволяли собі радикальні націоналістичні сили у 20-30-і роки.

Крім того, у ці міжвоєнні роки буле таке собі змагання за душі молоді між Українською Греко-Католицькою Церквою і Організацією українських націоналістів. Обидві хотіли мобілізувати якомога більше молоді. Мета була одна – Українська незалежна держава, але методи – різні. Шептицький виступав за більш спокійний шлях, а націоналісти – за революцію. Відповідно, інколи це доходило до гострих суперечок. Проте вони завершилися одразу, як стало зрозуміло, хто є справжнім ворогом українців…

У 1939 році, коли західноукраїнські землі було приєднано до Радянського Союзу, почалися репресії, котрі зачепили і українських націоналістів, і громадських діячів, пов’язаних з УГКЦ. Й, очевидно, уже тоді почався готуватися ґрунт до ліквідації УГКЦ. Для совєцької влади однаково небезпечні були як українські націоналісти, так і більш спокійна течія Українська Греко-Католицька Церква, яка становила собою одну з підвалин існування української нації.

У 1941 році прийшла німецька владі. Були очікування з боку Церкви і ОУН, що німці, які позиціонували себе як антикомуністи, можуть бути визволителями українського народу. Але вже швидко стало зрозуміло, що жодного визволення вони не несуть. І на літо 1941 року припадає цікавий епізод співпраці між ОУН та Митрополитом, коли було проголошено Акт відновлення незалежності України, який оголосив Ярослав Стецько. Ярослав Стецько отримав підтримку митрополита Шептицького як прем’єр-міністр цієї самопроголошеної держави. Та, на жаль, як ми знаємо, вона проіснувала дуже коротко: через тиждень було заарештовано її керівництво. Почалися масові репресії, спрямовані проти українських націоналістів, які перейшли до антинімецького підпілля. Згодом почали пригнічувати Церкву, хоча німці побоювалися робити масштабні репресії проти неї, які дозволяли собі совєти.

Німці зосередили свою агресію на євреях – почали винищення єврейського населення. І митрополит Андрей Шептицький був чи не єдиний, хто публічно виступив проти цієї політики.

А непублічно він займався тим, що рятував євреїв від винищення, що могло коштувати йому та іншим священикам, долучених до цієї роботи, життя. Монастирі, кляштори, часто ставали прихистком для тих євреїв, котрі тікали від знищення. Їх там свідомо переховували, дозволяли їм пережити ті страшні вибухи Голокосту. Серед тих, хто рятував євреїв, був особисто митрополит Шептицький та його брат Климентій – тоді настоятель Унівського монастиря, у якому переховувалося багато єврейських сімей.

Так сталося, що в повоєнний період Климентія Шептицького було визнано Праведником народів світу. Натомість, очевидно, з політичних міркувань митрополита Андрея досі Праведником не визнано, незважаючи на те, що чимало євреїв, єврейських організацій вважають, що він заслуговує на це звання. І це ганьба для тих, хто не здатний оцінити таку особистість, яка прислужилася для порятунку стількох людей!

Може, до цього доклалася рука Москви? Врешті, до Ізраїлю дуже багато росіян виїхало...

Звичайно, що в Ізраїлі потужне середовище, яке налаштоване прорадянськи і яке має досить сильне політичне лобі. У дискусіях навколо фігури Андрея Шептицького дуже часто лунають аргументи абсолютно радянської риторики, що він нібито вітав німецьку владу і що благословляв капеланів у лави дивізії СС «Галичина», яку створювали німці у Львові.

Проте, гадаю, рано чи пізно це питання буде вирішено позитивно.

У роки Другої світової війни та за радянської влади відбувалося постійне зближення українського визвольного руху з підпільною Церквою. Знову таки, підпільні храми й монастирі ставали місцем для переховування не тільки євреїв, а й поранених вояків, там надавалася перша медична допомога. Багато священників пішли капеланами в Українську повстанську армію, щоб надавати духовну підтримку повстанцям.

Після смерті митрополита Шептицького ця співпраця тривала. А коли в 1946 році формально було ліквідовано УГКЦ і частина священників перейшла в підпілля, вона стала ще тіснішою, бо обидва рухи досить тісно між собою співпрацювали. Священик Микола Хмельовський став одним з членів Української головної визвольної ради, тобто підпільного парламенту. І така співпраця обох підпільних рухів тривала аж до моменту ліквідації українського націоналістичного руху.

Ми знаємо, що Українська Греко-Католицька Церква пережила радянські часи. Цікаво, що в кінці 80-х років український національний рух пов’язують з рухом за відродження Церкви. Рух за відродження УГКЦ був частиною ширшого визвольного руху – як боротьба за українську мову, за екологію, за політичні права. Один з діячів, хто поєднував вимоги громадсько-політичного характеру з вимогами відродження Церкви, був нині покійний Іван Гель. Він був політв’язнем, дисидентом, постійно порушував питання про відродження Української незалежної держави.

Тобто ми бачимо дуже щільне переплетіння Українського національного руху в цілому, боротьби українців за Незалежність і діяльності УГКЦ. І це все так чи інакше починалося з часів митрополита Андрея Шептицького, який одним із перших зрозумів важливість поєднання громадянської позиції з церковною.

Як Інститут національної пам’яті планує відзначати рік пам’яті Андрея Шептицького?

На жаль, тих півроку, що вже минуло, триває реорганізація нашого інституту. Це дуже важкий бюрократичний процес, який полягає в тому, що ми повертаємося до попередніх функцій, які були за Ігоря Юхновського (перший керівник інституту), коли інститут був центральним органом виконавчої влади. Відповідно, це відбирає значну частину нашої уваги. Ми тільки тепер починаємо набирати співробітників. Відповідно, нам бракує часу на те, аби розгорнути свою діяльність повною мірою. Гадаю, це стане можливим у другій половині цього року.

Ми знаємо, що на державному рівні створено оргкомітет з відзначення ювілею митрополита Андрея Шептицького. Сподіваюся, найближчим часом за участі нового керівництва Мінкультури відбудеться засідання цього оргкомітету. Ми проводили зустріч з керівниками Церкви щодо їхніх пропозицій. Намагатимемося, аби вони були враховані серед заходів, що заплановані Кабінетом міністром. З нашого боку ми внесли ювілей Шептицького в перелік дат, які відзначатимуться на державному рівні. Відповідну постанову вже прийняла Верховна Рада.

Розмовляла Оксана Климончук