Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 29 листопада 2014 р.

29.11.2014р. Б. / Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Субота 25 тижня

Євангеліє
Лк. 9, 37–43
 «О невірний та розпусний роде! Доки я буду з вами та терпітиму вас?»

 Христос виконав усе, щоб спасти кожного з нас: «смертю смерть подолав і нам дарував життя вічне»!

З одного боку – ми знаємо це, усвідомлюємо, розуміємо, навіть можемо іншим це пояснити. Але наскільки нам тяжко жити вірою в це в нашому реальному житті! Наскільки нам тяжко довіряти Богові! Наскільки тяжко покладатись на Бога! Погляньмо на наше життя: наскільки ми цією вірою живемо, наскільки цю віру ми застосовуємо у щоденних ситуаціях? Наскільки мало від нас потрібно – дати відповідь на Боже милосердя, але і це не часто ми можемо зробити.



Апостол
Гал.1, 3–10
«Коли хто проповідує інше Євангеліє ніж те яке ви прийняли нехай буде проклятий».

Для нашого християнського розуміння ці слова апостола можуть звучати надто твердо та категорично. Але маємо розуміти, що апостол говорить про дуже важливу істину – Христос прийшов на землю і приніс Добру Новину, грецькою мовою це звучить Євангеліє. Він проповідував своїм учням, і усім людям про спасіння. І Христос не тільки проповідував, а Сам Собою являв цю Добру Новину, бо Він є істина, правда і єдиний Посередник, Бог, Який став Людиною.

Христос і проповідував Євангелію, і Він є сам є знаком Доброї Новини. Тому апостол вказує, що не можемо говорити про якусь іншу Євангелію, про якусь нову іншу дорогу, про якісь інші знання про Бога. Так інші релігії вчать про пророків – просвічених людей, але в християнстві Сам Бог являє себе.

 У християнстві Бог через особу Ісуса Христа показує людині правдиву дорогу до Себе.

+Венедикт

Джерело:    Воїни Христа Царя

пʼятниця, 28 листопада 2014 р.

28.11.2014р. Б. / Любомир Гузар закликав пастирів проповідувати й жити по-християнськи і будувати здорове суспільство

Любомир Гузар закликав духовенство проповідувати жити по-християнськи і будувати здорове суспільство«Це - велика проба нашої віри»: такими словами під час формаційної зустрічі духовенства Львівської архиєпархії у четвер, 27 листопада 2014 року, Блаженніший Любомир охарактеризував виклики, що постали перед українським народом.

«Багато ран на наших душах лишилося ще з радянщини», - сказав Владика та закликав священство проповідувати, як і жити, по-християнськи та будувати здорове суспільство. Архиєрей навів приклад Польщі і роль Церкви у виході цієї держави з кризи.

Владика, звертаючись до присутніх, наголосив: «Нам треба починати справжню революцію людської гідності». На думку доповідача, вона полягає у розумінні цінності людського життя, особливо тепер, в умовах війни, - повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на оф. сайт Львівської Архиєпархії УГКЦ.

Завершуючи свою доповідь, Блаженніший Любомир сказав: «Це - велика проба нашої віри. Треба вірити, що Бог хоче нам добра». Також Владика застановив присутніх: «Треба молитися, щоб ми краще вірили, а не радити Богові, як і що робити».

Джерело:    КІРІОС

28.11.2014р. Б. / Секретар Синоду УПЦ КП: УПЦ МП (точніше МПвУ) – це церковна УРСР

На своїй сторінці у соціальній мережі Фейсбук Архиєпископ Чернігівський і Ніжинський, Секретар Синоду УПЦ КП і глава Інформаційного управління Київської патріархії владика Євстратій Зоря порівняв УПЦ МП з УРСР, а предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія з відомим україножером епохи пізнього СССР в Україні Володимиром Щербицьким, першим секретарем Компартії УРСР.

«Аналогії:
Думав, як коротко пояснити людям не дуже церковним суть питання єдиної Помісної УПЦ. Придумав таку аналогію.

РПЦ МП - це церковний аналог СРСР. Як у СРСР був соцтабір, так і у МП є свої «зброєносці» (вислів одного константинопольського митрополита) серед Помісних Церков та інших конфесій.

УПЦ МП (точніше МПвУ) – це церковна УРСР. З усіма атрибутами державності – гербом, прапором, гімном, урядом, парламентом, навіть власним МЗС і членством в ООН. Тільки без реальної державності.

Церква МП в Україні така сама Помісна Церква (зараз це улюблена теза МПвУ "ми і є Помісна Церква"), як УРСР – держава.

І якщо попереднього митрополита можна порівняти з українофілом Шелестом, то нинішній глава МПвУ так само відданий Москві розумом і серцем, як Щербицький.

І щодо улюбленого "визнання".

УРСР теж була юридично визнана, на відміну від УНР в екзилі. Ще 1 серпня 1991 р. Президент США Буш у промові в Києві закликав українців залишатися в єдності з Москвою. Але це не допомогло ні УРСР, ні Радянському Союзу - Україна звільнилася, а СРСР розвалився.

Те саме чекає і МП.» - пише владика Євстратій.

Джерело:    Воїни Христа Царя

четвер, 27 листопада 2014 р.

27.11.2014р. Б. / Петиція за встановлення статуї Богоматері замість пам’ятника Леніну у Києві

статуя богородиці
Нині триває збір підписів за встановлення статуї Діви Марії замість пам’ятника Леніну, який знесли 8 грудня 2013 року. Петиція адресована Київській міській раді. Про її ініціатора наразі відомо лише те, що його звати Андрій. Він поставив мету зібрати 500 підписів. Наразі зібрано понад 360.
 
«Людина живе не тільки їжею тілесною, а покликана до життя духовного. Богородиця гідна вшанування і місця не тільки в центрі Києва, а й в серцях наших. Людство чекало Спасителя багато століть. У Старому Заповіті Бог через пророків говорив, що Він увійде у світ через жінку», — йдеться у поясненні до петиції. — Як же нам не вшановувати Ту, без подвигу Якої стало би неможливим Боговтілення — а значить, і наше спасіння?» 

Підписати петицію можна за цим посиланням

Джерело:   КРЕДО

27.11.2014р. Б. / Історична справедливість: «Велику Вітчизняну» перейменують на «Другу світову війну»

Друга світова
Міністерство освіти і науки України повністю підтримує ідею Інституту національної пам'яті про заміну формулювання «Велика Вітчизняна війна» на «Друга світова війна».
 
Про це повідомив міністр освіти Сергій Квіт, якого цитує Інтерфакс. 

«Я особисто це підтримую, тому що весь світ трактує це як трагедію. Це Друга світова війна. Для України це не було Великою Вітчизняною війною. Україна була жертвою розбірок тоталітарних держав. Але, звичайно ж, ті підручники, які є, – вони є», – каже міністр. 

За його словами, мова йде про нові підручники. «Це справа істориків, це не питання того, що один чиновник доручив іншому чиновнику не згадувати. Це питання, яке піднімають історики. Будуть організовані конкурси та будуть підручники», — сказав він у середу перед початком засідання уряду. 

За матеріалами: Українська правда

Джерело:   КРЕДО

середа, 26 листопада 2014 р.

26.11.2014р. Б. / Проповідь Блаженнішого Святослава під час нічних чувань у Патріаршому соборі з нагоди річниці Революції гідності

Cлава Ісусу Христу! 
Наcамперед хочу подякувати всім вам за те, що ми тут, у Києві, у нашому Патріаршому соборі Воскресіння Господнього, знову разом стоїмо перед Божим обличчям на молитві. Сердечно вітаю тих, хто долучився до нас за допомогою «Живого ТБ», а також слухачів радіо «Марія», які зараз моляться і чувають разом із нами.

Сьогодні хочемо згадати події річної давнини. Рік тому розпочалося те, що ввійде в історію під назвою «Революція гідності». Вдивляючись у Боже обличчя, хочемо згадати молоду Україну: дівчат і хлопців, кров яких першою пролилася на Майдані. Хочемо згадати, як вони своїм прикладом, невинним свідченням збудили Україну. Хочемо згадати, як на Майдан після прояву брутальності, грубої сили, прийшли сотні тисяч, мільйони людей, щоб засвідчити гідність людської особи і те, що українці ніколи не змиряться із злом, неправдою, насиллям та корупцією, - не змиряться з тим, що хтось намагається вкрасти в нас нашу свободу, незалежність, нашу Українську Державу.

Хочемо згадати, як прокинувся український світ не лише в Києві: як на Майдани вийшли українці у Вашингтоні і Чикаго, у Торонто і Едмонтоні, у Куритибі і Буенос-Айресі, в Сіднеї і Мельбурні, в Римі і Лондоні. Увесь світ об’єднався в цьому протесті і в цій молитві! Хочемо згадати, як церкви перетворилися  на осередки любові й поваги одне до одного, любові до Бога і ближнього. Згадаймо, як цей наш Патріарший собор став батьківським домом, як тут відкрилася «патріарша криївка», в якій тисячі людей знайшли тепло, харчі й нічліг. Хочемо згадати, як після проявів ще більшого насильства – від січня на Грушевського, відтак у лютому на Європейській площі, на вулиці Інститутській, на Майдані Незалежності – тисячі поранених перебували в підпільних лікарнях, що відкрилися в наших храмах і монастирях.  Хочемо згадати, як в усіх тих осередках людської солідарності, у тих оазисах людської гідності постійно, удень і вночі, лунала молитва. Хочемо згадати, як на Майдані щодня, зранку і ввечері в молитовному наметі служилася Божественна Літургія, Божим людям подавалися Тіло і Кров Ісуса Христа. Хочемо згадати, як тоді, коли на барикадах почали ранити і вбивати людей, сотні молодих дівчат і хлопців спочатку йшли до Сповіді, просили прощення за свої гріхи, а після цього, як християнські мученики перших століть, із чистою душею на чисту жертву перетворювали своє життя. Згадаймо…

Цікаво, що той день, коли все це почалося, є особливим для християн східного обряду. Це свято Архистратига Михаїла і собору чесних безплотних небесних сил, – свято перемоги. Можливо, у нас сьогодні ще немає відчуття перемоги. Спогади про ті дні викликають у нас біль, гіркоту, відчуття незавершеності тої справи, яка розпочалася рік тому. Проте Боже Слово каже нам, що зло переможене. Архистратиг Михаїл скинув злих духів і служителів зла в безодню. Зло переможене, хоча остаточно його перемога буде виявлена аж наприкінці історії людства, наприкінці світу. Кожен, хто бореться із злом, отримує в допомогу небесне військо архистратига Михаїла – ангелів та архангелів. Ми знаємо, як сьогодні наші воїни, учасники АТО, шукають ікону цього архистратига Михаїла, відчуваючи, що все небо воює за нас – за тих, хто в правді.

Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький, рік якого ми розпочали 1 листопада, сказав, що життєва мудрість полягає в тому, щоб любити, шанувати і шукати все, що є добрим. Тому доти, доки ми перебуватимемо на боці добра, ми непереможні. Рівно рік тому почалася наша перемога, яку разом ще маємо завершити.

Ми сьогодні молимося за всіх, хто страждав цього року. Поминаємо Героїв Небесної сотні, тих, хто віддав своє життя за волю і незалежність України на Донбасі та в інших регіонах України. Молимося за поранених, за тих, хто носить на своєму тілі рани задля перемоги добра. Молимося за тих, хто був змушений покинути свою домівку і кого сьогодні називають переселенцями. Молимося за сім’ї, які втратили своїх близьких. Молимося за тих, хто перебуває в полоні, кого сьогодні, можливо, найбільше зневажають, піддають тортурам саме за те, що вони хочуть бути вільними людьми. Усіх цих людей ми приносимо у своїх серцях у цьому храмі і ставимо перед Божим обличчям.

Нині ми продовжуємо чути голос надії, яка лунала тут, у цьому храмі, і на всіх майданах протягом останнього року. Ми відчули до глибини душі, що Бог є з нами. Як заходить мова про молитву Майдану, то відразу згадуємо, що слова «З нами Бог» стали цією молитвою. Ми весь рік перебували на межі життя і смерті і, можливо, на цій грані ми відчули, що Бог є нашим життям, нашою допомогою і в Ньому наша надія.

Ця надія по-особливому бринить у цьому храмі Воскресіння Господнього. Пригадаймо, рік тому, за кілька місяців до початку Революції гідності, цей собор був освячений. У день його освячення ми разом сказали Богові: «Ми хочемо відновити з Тобою наш союз». Ішлося про союз, який уклав рівноапостольний князь Володимир у день Хрещення Київської Русі. Бажаючи бути успішним у боротьбі, кожен шукає собі союзників, щоб заручитися допомогою.

Слово про союз (заповіт) проходить червоною ниткою через усе Святе Письмо. Про який заповіт говорить нам Боже Слово? Його уклав Господь Бог з Ізраїлем, а відтак зі своєю Церквою. Умова цього заповіту – Він є нашою найбільшою охороною, нашим заступником, а ми – Його людьми. Видимим знаком укладеного союзу між Богом і нами є цей Патріарший собор. Чи можна було собі уявити, що за кілька місяців після освячення цього храму стане очевидним,  хто є справжнім союзником українців?! На відміну від тих спільників, які не виконують укладених із нами договорів про гарантування нам безпеки й територіальної цілісності, єдиним непорушним союзником українського люду виявився наш Бог. Він є вірний. Слово про вірність Господа Бога в заповіті з людиною є провідною думкою всього Святого Письма. Тому сьогодні, у річницю початку нової історії нашої держави і нової сторінки в історії Європи, ми дякуємо Богові за Його вірність. Бо Він був, є і буде з нами!

Тут доречно вказати на одну особу, яка підсумовує в собі силу добра і вірність нашого Бога своїм людям. Ідеться про святого Івана Павла II, Папу Римського, мощі якого ми сьогодні урочисто внесли до цього собору з нагоди річниці Революції гідності. Старші люди пригадують, як увеcь комуністичний табір, усі темні сили стривожилися, коли прийшла звістка, що Кароль Войтила став Святішим Отцем. Цей Папа став голосом захисту гідності людської особи, коли розпочався «польський Майдан», боротьба польського народу проти тоталітаризму, коли в Польщі запровадили воєнний стан, щоб знищити спілку «Солідарність». 

До сьогодні римляни пам’ятають, як Іван Павло ІІ світив свічку, молячись у своєму вікні і нагадуючи вільному світу, що є такі, хто ще не має свободи. Він увійшов в історію своєю опікою над стражденними, своєю невтомною апостольською працею, спрямованою на захист гідності людської особи, як той, хто зруйнував Берлінський мур, як «апостол миру»... 

Згадуючи, як останнього року кров наших мучеників пролилася в Києві на Майдані, не можна забути, що кров цього Папи пролилася на «ватиканському Майдані» – на площі Святого Петра. Коли в Івана Павла ІІ стріляв посланець із комуністичного табору, він, мабуть, почувався всередині Божого провидіння, всередині однієї з таємниць Фатімського об’явлення: тим наступником Петра, кров якого оросила площу Святого Петра. Відвідавши Україну, цей великий гуманіст XX століття хотів показати, що українська земля також є всередині якоїсь Божественної таємниці. Бо від долі України залежить доля великої частини світу, зокрема Східної Європи. Іван Павло ІІ торкнувся історичних ран нашого народу для того, щоб нас потішити, щоб поклонитися нашим мученикам і прославити їх на весь світ, щоб спонукати нас стати з колін пророчим словом «Не бійтеся!». Скільки-то разів ці його слова лунали на нашому Майдані. Не боятися казали священики,  говорили одне одному студенти – тоді навіть політики перестали боятися.

Це пророче слово Папи лунає сьогодні до кожного з нас. Бо ми святкуємо цю річницю в тривозі. Багато дівчат і хлопців, яких я зустрічав цими днями, готувалися до цього свята зі сльозами на очах, бо рани болять, а страх не покидає. Цей страх живе в серці навіть кожного чоловіка, бо раптом завтра буде загальна мобілізація і потрібно буде захищати зі зброєю свою державу. Цей страх тривожить серце кожної дівчини за свого коханого і брата. Цей страх наповнює серця матерів і батьків за дітей.

Під час цих нічних чувань Господь через свого слугу святого Папу Івана Павла II прагне зцілити наші рани і прошептати нам на вухо: «Не бійтеся, бо це день початку вашої перемоги. Не бійтеся, бо я сьогодні, у цю ніч, зцілюю ваші рани». 

Нехай дотик до мощів Папи буде дотиком зцілення, який передасть нам силу Духа Святого, що освячував Святішого Отця. Бо ми віримо, що свята особа є храмом Святого Духа. Нехай цей день перетвориться на молитву надії і зцілення, щоб Бог – наш єдиний союзник, який стоїть на боці тих, хто бореться за правду, допоможе нам довершити діло, що його ми розпочали рік тому. Амінь.

26.11.2014р. Б. / Блаженніший Любомир: «Шептицький робив для українського народу стільки ж, як Мойсей для свого»

1 листопада в УГКЦ та в Україні розпочався Рік митрополита Андрея Шептицького. Митрополит Андрей, без сумніву, – великий діяч! Страшно уявити, якби Україна не мала його в ХХ столітті. Адже митрополит Андрей, як свого часу князь Володимир Великий, пізніше Ярослав Мудрий, потім Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко, задав вектор розвитку України.

Не було такої сфери діяльності, якою б не займався Шептицький. Будучи архиєреєм Церкви, він зумів побудувати ефективне суспільство, в якому людина почувалася захищеною від самого народження аж до працевлаштування.

Про роль митрополита Андрея для УГКЦ і для України розмовляємо з гідним його наступником – Архиєпископом-емеритом Блаженнішим Любомиром (Гузаром).

Блаженніший Любомире, митрополит Андрей, допоки став монахом, був молодим, дуже гарним графом…

Так, і його батько, граф Іван, мав певні плани щодо свого сина. Роман, так митрополит Андрей називався з хрещення, був дуже талановитий. Батько це бачив.

Його родина походить із давнього шляхетного роду. У певний час вона сполонізувалася, латинізувалася. Граф Іван відшукував свої корені, їздив по монастирях, інших установах. Часто брав із собою старшого сина Романа. Тож останній біля батька пізнавав свою родинну традицію.

Не можна забувати, що з роду Шептицьких походили митрополити і єпископи нашої Церкви. Їхня полонізація не була дуже довгою, але все-таки вони відносили себе до латинського обряду. Граф Іван вважав себе поляком. Його мати, графиня Софія Фредро, була з польського роду. Однак у 1911 році, коли одна делегація прийшла привітати графа Івана з днем народження, він сказав, що свідомий того, що є русином. У ті часи українці так себе називали. Тож граф Іван наприкінці свого життя немовби відкрив свою традицію.

…Як граф, як шляхтич, Іван Шептицький мав для свого сина певні плани. Гадаю, якби Роман пішов іншим шляхом, то також досягнув би успіху, бо був дуже талановитим хлопцем.

Мати ж, навпаки, тішилася, що в сина є вияви релігійного покликання.

Їхній приятель, єзуїт отець Яцковський, також дещо впливав на Романа, аби той ішов за своїм покликанням. Переконаний, що то був не просто вибір, а справжнє покликання.

Знаємо, що коли хлопець офіційно зізнався батькові, що хоче бути монахом, то той був дуже незадоволений. І загадав йому закінчити правничі студії. І Роман, поважаючи свого батька, прийняв те завдання. Щойно закінчив вивчати право, знову пришов до нього й сказав: я зробив те, про що ти просив, але все-таки хочу бути монахом.

Можливо, отець Яцковський надіявся, що матиме гарного кандидата в особі Романа, проте той вирішив бути василіанином. Монахи нашої Церкви не були в пошанівку в сполонізованої шляхти. Тому рішення Романа стати монахом-василіанином стало, можна сказати, для батька подвійним ударом. Та граф Іван, будучи шляхетною і справедливою людиною, дотримав свого слова.

Батьки самі відвезли його до Добромиля, до василіанського монастиря. Пізніше мати у своїй автобіографічній книжечці згадувала, що коли вони, залишивши Романа, поверталися додому, батько сказав зупинити коней біля каплиці. Граф Іван пішов до каплиці й поклонився до землі. Одне слово, прийняв Божий дар для свого сина.

Знаю, що малим хлопцем ви мали нагоду бачити митрополита Андрея. Чи можете розповісти про це?

Це було навесні 1939 року. У Львові була площа Сокола-Батька. Це був своєрідний стадіон. Там відбувалися різні змагання та святкування. Мій батько одного разу взяв був мене із собою.

Коли я був малий, то мене стригли, як то кажуть, під нульку… Ми стояли, дивилися на ті вправи. В один момент батько сказав: «Обернися подивися». Я обернувся: на площу заїхало авто з відкидним дахом. У ньому сидів чоловік поважного віку з буйною фрейзурою (зачіскою. – Ред.), сивою бородою. Я був малим хлопцем і не знав, хто це. Батько пояснив: «Це – митрополит».

Як малий хлопець, я цікавився іншими речами і не мав уявлення, що колись буду його наступником. Може, митрополит і бачив мене коло батька, та чи уявляв і він собі, що той верткий хлопець буде його наступником? Непевне, ні.

То лише один раз, коли я бачив Андрея Шептицького. Річ у тому, що ми мешкали в іншому кінці міста від катедри Святого Юра.

Коли читаємо декрет митрополита Андрея «Як будувати рідну хату», написаний 1941 року, створюється враження, що в ньому йдеться про сьогодення. Невже за стільки років нічого не змінилося в підходах до побудови громадянського суспільства, державності?

Можна спокійно сказати, що майже нічого не змінилося. Змінилися обставини. Цей декрет були конфіскували й не дозволили друкувати. Тому митрополит пізніше видав «Як будувати рідну хату» як пастирський лист. У будь-якому разі те, що він там каже, – вічно правдиві речі. Як будувати рідну хату – значить, як будувати свою рідну державу на підставі солідних засад християнської віри. Отже, хоч би які були обставини, це завжди буде актуальним. Справедливість, пошана до гідності людини, християнський патріотизм – речі, які є базовими для побудови нормального демократичного суспільства. Для нас вони зараз особливо актуальні. А в часи Шептицького вважалися ще мрією.

Митрополит часто порушував тему єдності України. А ми досі ліпимо докупи нашу державу.

Він головно звертав увагу на релігійну єдність. Це була дуже важлива тема в житті митрополита Андрея. Він цікавився і вболівав за це ще будучи новиком у монастирі. Особливо переймався релігійним поділом в Україні на католиків і православних, і все своє життя працював над їхнім об’єднанням.

Митрополит Андрей докладав зусиль, щоб об’єдналися всі спадкоємці Київської Церкви. Те, що ці зусилля не увінчалися успіхом, не значить, що він нічого не осягнув. На мою думку, він осягнув далеко більше від будь-якого іншого владики за останні двісті-триста років.

Митрополит Андрей дуже багато зробив. Він залишив певну традицію. Сьогодні ми продовжуємо прислухатися до його думок, повчань, придивлятися до прикладів його життя тощо.

Бог послав Україні Шептицького, який задав певний вектор розвитку Україні. Це фігура рівня Шевченка для нашого націєтворення… Якою, на вашу думку, була б Україна, якби не Шептицький?

Митрополит Шептицький був свідомим українцем. Під державницьким оглядом мав певні заслуги. Як ми знаємо, дбав про науку, про культуру. Він заступався за Україну на міжнародній арені. Але, на мою думку, головним досягненням, яке є надзвичайно важливе, – він старався відродити традицію нашої Церкви.

Ми є християнами так званої східної традиції. Однак був період у нашій історії, коли ми почали себе губити… А митрополит Андрей звертав велику увагу, щоб ми плекали питому нам східну традицію християнства. Однією з причин цього було показати, що католицизм пов’язаний не з певною культурою, головно римською: латинською мовою, латинськими традиціями. А будь-яка культура може бути домом, в якому існуватиме християнство. Вважаю, що це, мабуть, найважливіше досягнення митрополита.

Багато моїх семінарійних товаришів народилися вже в Америці. Однак ми старалися жити ідеалами Шептицького, пізнати його позицію. Ми усвідомлювали, що є абсолютно не гіршими чи меншими католиками, належачи до східної традиції.

Східна традиція формувала і нашу культуру, і нашу ідентичність. Найважливіше в плеканні цієї традиції – бути собою, а також свідчити, що християнство не пов’язано з якоюсь людською культурою і що Христова наука однаково може бути присутня всюди.

Не було такої сфери, якою б не займався митрополит Андрей. Навіть організував виробництво шоколаду… Яка сфера його діяльності вам подобається найбільше?

Митрополит дуже цікавився життям суспільства. На самому початку свого урядування він написав цікаве послання «Соціальні квестії», в якому йдеться про права робітників.

Подивіться сьогодні: наша Церква не працює на рівні робітників, профспілок. У нас нема християнської профспілки. А митрополит Андрей займався тими справами.

Шептицький переймався культурою. Музей українського мистецтва, який він заснував, досі діє у Львові. Він приділяв увагу науці. Одне слово, його зацікавлення були дуже-дуже широкі. Це свідчить про його особисту культуру. Митрополит походив зі шляхти. А це люди, котрі мають певні родові традиції і які з покоління в покоління займаються людськими, соціальними проблемами. Це властиво Шептицькому. Він був шляхтич у найкращому розумінні цього слова.

Сьогодні ми вже не вживаємо таких термінів, бо шляхти як такої нема. Найближчий термін – «інтелігенція». Це люди, які мають не тільки високу освіту, а й широке зацікавлення.

Нам дуже потрібно, щоб в Україні була така християнська інтелігенція. Потрібна група людей, яка б займалася всіма проблемами суспільства.

Знаменитий художник Олекса Новаківський часто малював образ Мойсея, насправді зображаючи митрополита Андрея. Чи можна сказати, що Шептицький – це український Мойсей?

Можна так сказати. Шептицький – це надзвичайна постать в історії нашого народу, у нашій Церкві. Тому напрошується порівняння з Мойсеєм. Шептицький робив для українського народу стільки ж, скільки Мойсей для свого.

Митрополит Шептицький був депутатом Галицького сейму, тобто церковним діячем і політиком водночас. У сьогоднішньому українському суспільстві не дуже вітається таке поєднання…

Андрей Шептицький мав місце в сеймі, оскільки був митрополитом. Чим він займався? Наприклад, ми знаємо, що остання промова Шептицького в сеймі, членом якого він був, стосувалася створення українського університету. Ще один приклад. Після Першої світової війни у французькому Версалі вирішували питання поділу Європи, і постала проблема, що буде з Галичиною, Західною Україною. Митрополит поїхав туди вести перемовини із західними політиками рівня Клеменсо, щоб вибороти для Західної України якомога ширшу автономію. На жаль, цього не вдалося зробити і ми стали, практично, частиною Польщі. Для митрополита Андрея це була невдача. Історія Європи, головно історія України, виглядала б сьогодні по-іншому, якби ми отримали тоді ширшу автономію, навіть у рамках Польської держави.

Який би ви виділили месидж митрополита, що сьогодні найбільш актуальний?

Я б виділив два аспекти. Перше – те, що стосується об’єднання Церков, щоб сповнити Божу волю. У цьому напрямку Андрей Шептицький багато зробив і написав.

Друге – державні чесноти: справедливість, правда. Митрополит звертав велику увагу на те, що ми сьогодні називаємо загальним добром.

Але основною залишається його релігійна наука. Він залишив нам багато послань, які актуальні й сьогодні. Коли кудись навідувався, багато говорив про правди віри, що жити треба по-християнськи.

Чого ви особисто очікуєте від Року Шептицького?

Щиро надіюся, що ми не тільки будемо старатися пізнати його думку, історію, досягнення, а й намагатимемося це здійснювати, - здійснювати ті правди, які були в його житті та навчанні, у сьогоднішніх обставинах у нашому особистому, сімейному, громадському та державному житті.

Розмовляла Оксана Климончук

Джерело:    Воїни Христа Царя

вівторок, 25 листопада 2014 р.

25.11.2014р. Б. / Проповідь на святкування святого священномученика Йосафата

Щороку стараємося в найкращий спосіб вшанувати великого святого нашого народу - священномученика Йосафата. Він тілом і кров'ю походив з нашого люду, але духом і святістю свого життя перевершував, здається, як і людей свого часу, так і наших сучасників. Правда, ми не маємо й не знаємо міри Господньої, як Бог оцінює життя своїх святих. Однак пам'ятаємо виразні слова Ісуса Христа: "Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йо 15, 13). А святий Йосафат вчинив це, показуючи правдиву любов до Бога та ближнього. Життя не дозволяло йому спочивати на лаврах. Він жив у 1580-1623 роках, як описують автори його життя, лише 43 роки, але звершив багато добра за цей недовгий відрізок свого життя на землі. Коли навчався та працював у Вільні, був відкритий на різні небезпеки молодечого життя, але випробовування пройшов успішно - не піддався невгамовним пристрастям. Мав добре виховання від своєї матері, полюбив чеснотливе життя, бо: "Хто живе чесно, той спасеться" (Прип. 28, 18). Мати навчила його любити Бога, а тим самим - не засмучувати Господа гріховними падіннями. Від малого Іван, пізніше Йосафат, був наставлений на добру путь, котрою йшов до кінця життя. Він дуже полюбив молитву, тому що нею славив Творця, віддавав Йому найвищу честь і в такий спосіб виявляв свою любов до Господа і показував її на ділі до ближніх.

Ще юнаком багато молився, прислуговував у церкві, коли мав вільний час, читав духовну літературу. Уникав вулиці, тому що не бачив там нічого корисного для свого виховання та духовного наповнення. У такий спосіб вростав у Христа, а Господь охоплював його серце, наповнював своєю Божою любов'ю: "Ті, що люблять Бога, житимуть у Ньому" (Пс. 69, 37). Молодий чоловік не шукав розваг, не нудьгував за світським життям. Навпаки, у спокої та радості звершував християнські подвиги: чинив доземні поклони з молитвою; строго постив; носив волосяну одежу на тілі. Іван Кунцевич, святий Йосафат, дозрівав у своєму покликанні поволі, але постійно і в 24 роки став ченцем, а у 28 років був висвячений на священика. Пізніше, як чернець, святий Йосафат не розчаровувався у служінні Богові та людям. Він не схибив у тому, чого навчила його мати з дитинства, - навпаки, науку матері про любов до Бога та ближнього, любов до Церкви та народу поглиблював у своєму серці. Любив роздавати милостиню бідним, потребуючим людям, і то настільки, що часто багато чого не вистачало ченцям у монастирі. Уміло використовував час на богословські студії, присвячував багато годин читанню богословської літератури та літургійних книг.

Коли вступив до монастиря, той був майже порожній, а за дев'ять років його побожного життя Господь благословив покликання, і число монахів зросло до п'ятдесяти осіб. У 1613 році митрополит Йосиф Венямин Рутський призначив Йосафата Архимандритом Святотроїцького монастиря у Вільні. Багато проповідував і сповідав. Мав особливу любов до своїх братів-ченців. Вплив цієї любові та батьківського ставлення до співбратів спричинив появу нових, запалених Господнім полум'ям ченців, серед яких: о. Лев Крезва, о. Антін Селява, о. Пахомій Оранський, о. Геннадій Хмельницький. Вони пізніше добре послужили Церкві та своєму народові.

12 листопада 1617 року митрополит Рутський висвятив Йосафата на єпископа, і його послано на служіння в Полоцьк. Тут його тепло прийняв місцевий люд. Йосафат, як єпископ, багато подорожував і духовно відновлював у цих подорожах мирян і священиків. Багато вірних прийшло до з'єднання, коли побачили ревного й посвяченого молитві свого архиєпископа. Але не з'єднаний з Апостольським Престолом Єрусалимський патріарх Теофан, що прибув із Москви, висвятив подібних єпископів - і так почалися протистояння та боротьба. Чим вона закінчилася? Відомо. У неділю, 12 (за новим стилем - 25) листопада 1623 року, неспокійна юрба накинулася на Йосафата, що лагідно відізвався до них, і вбила його. Хтось спочатку приголомшив його дрючком, а інший сокирою розрубав йому голову. Так закінчився життєвий шлях великого подвижника нашої Церкви. Господь Бог прославив його після смерті багатьма чудами як свого вірного слугу й героя.

Багато з нас радісно та з подивом читає життя священномученика й подібних до нього, але мало хто із нас докладає зусиль, аби своє життя зробити подібним до життя Ісуса Христа так, як це чинив святий священномученик Йосафат. Святий був готовий до мученицького життя. Він не боявся смерті, адже був твердо переконаний, що: "Цінна в очах Господніх смерть його вірних" (Пс. 116, 15). Життя його було святе, і смерть, хоч нам видається жорстокою, також була свята. Смерть праведника стала актом єднання з Богом і святими в небі. Життя святого, хоч коротке, закінчилося великим тріумфом - він убитий, але багато людей навернулися, освятилися і стали щасливими в Царстві Небесному. Варто освячувати своє життя, виконуючи Божу волю, бо навіть коли ми думаємо, що це трудно й неможливо, Христос говорить: "Ярмо бо Моє любе й тягар Мій легкий" (Мт. 11, ЗО). Хто бажає прийняти вінець нагороди, той мусить прийняти ярмо і тягар з Божої волі, які можливо легко виконати. Хай святий священномученик Йосафат випрошує нам у Господа мудрості й сили! Святий священномученику Йосафате, благаємо тебе, випроси у Нього єдності нашому народові!

† Ігор (Возьняк)
Митрополит Львівський, УГКЦ


Джерела:   КІРІОС

СВЯТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

25.11.2014р. Б. / На Луганщині військові капелани разом із місцевою громадою вшанували жертв Голодомору

22 листопада в м. Сватове Луганської області військові капелани УГКЦ разом із військовослужбовцями третього територіального батальйону м. Львова, місцевим духовенством і тутешньою громадою молитовно пом’янули жертв Голодомору 1932-1933 років.

Перед пам’ятним хрестом спершу були промови-призадуми про жахливу трагедію. Відтак духовенство звершило молитовне поминання померлих. Капелани – ієромонах Орест Сало та о. Роман Кострабій, помолилися Панахиду і вшанували жертв геноциду українського народу.

Наприкінці молодь поклала перед пам’ятним знаком колоски пшениці, а представники місцевої самооборони виклали з лампадок на землі хрест.

«Будучи на тих теренах, які постраждали від голоду, - зазначив капелан отець Орест Сало, - ми не могли оминути цієї події. Ми пам’ятаємо цю трагічну історію не заради якоїсь злоби чи помсти, а заради того, щоб щось подібне не повторилося, бо смерть від голоду – це найстрашніше, що може бути».

понеділок, 24 листопада 2014 р.

24.11.2014р. Б. / Християнську єдність неможливо побудувати на брехні

Папа Франциск та митрополит Іларіон. Фото  CNS photo/L'Osservatore Romano vi a Reuters
Митрополит Російської Православної Церкви Іларіон Алфеєв не тільки неправильно трактує історію та практики Католицької Церкви, він також неправильно трактує практики та історію Православної Церкви.
 
Митрополит Іларіон Алфеєв, «міністр закордонних справ» Російської Православної Церкви (РПЦ), є, як раніше зазначив Джордж Вайґель, талановитим чоловіком, «чарівним і дотепним». Однак обдарований Іларіон, як точно підмітив Вайгель, «не завжди говорить правду». Іларіон радше схожий на кролика з реклами Енерджайзер, який безперестану продовжує робити те, що згубна російська пропаганда хоче поширити. Він має три джерела на вибір: виснажлива та відверта брехня про українських католиків, яка до нудоти повторюється вже більше десятиріччя; з одного боку корисні, а з іншого сумнівні заклики християн щодо об’єднання для вирішення «суспільних хвороб» нашого часу – одностатевих шлюбів, розлучення, абортів; і тенденційні спотворення власної православної традиції, зокрема, її еклезіології. Саме до третього питання я й хочу звернутися. 

Раніше цього місяця, митрополит мав промову у Православній Богословській Семінарії Св. Володимира в місті Йонкерс, штат Нью-Йорк. Промова стосувалась примату в Православній Церкві та діалогу між католиками і православними. З того моменту як я зробив найбільш широке сучасне та комплексне дослідження обох тем, щодо Православної Церкви та Римського Папства, я був роздратований неосвіченістю та спотворенням, які були представлені в есе, написаному митрополитом. Чесно кажучи, це абсурд, що він не може чесно покладатись на свою власну православну традицію. Також, що мені запало в душу, тому що я є представником українських католиків – одним з тих жахливих «уніатів», яких Іларіон завжди засуджує, так це те, що він не може чесно представити та адекватно описати православну традицію, частиною якої він є сам. 

Якщо говорити відверто, я не страждаю манією величі та не уявляю собі, що всі палко поглинають мою книгу, ставлячись до неї як до дельфійського оракула, який відкриває істинний шлях до християнської єдності. Однак моя книга була відзначена як правдиве широке та комплексне дослідження православних позицій у їх розмаїтті. Тому що православні не говорять одноголосно щодо цих питань, вони також не говорять в одному-єдиному місці. Я зібрав дюжини статей та книг, більшість з яких знайшов у важкодоступних місцях, та вклав їх в одну розгорнуту главу, чого ніколи не було зроблено до мене. Як відверто та з вдячністю сказав мені о. Джон Джіліонс, науковець та канцлер Православної Церкви Америки: «Принаймні, ваша книга буде корисною через те, що вона нагадує нам, православним, що ми говоримо та думаємо». 

Якщо б Іларіон прочитав книгу, він би уникнув приниження через свої твердження в Нью-Йорку, одним з яких є таке: «…ми маємо справу з двома різними моделями церковної адміністрації: одна — централізована та основана на сприйнятті папської універсальної юрисдикції; інша – децентралізована та основана на понятті спільності автокефальних помісних Церков». 

Це старий міф, який показує весь західний світ монархічним та під керівництвом Папи, а весь схід синодальним та під керівництвом Патріарха. Як усі стереотипи, цей вводить в оману. Тому що достовірним фактом є те, що існує довга історія міцної синодальності у Римській Церкві, яка сягає корінням перших століть своєї історії. Також є довга історія того, що Східні Церкви намагались зробити централізовану структуру, яка б діяла не за принципом синодальності, а радше за принципом, який деякі православні самі характеризували як «квазі-папський». Найкращим нещодавнім прикладом надмірно-централізованою православної Церкви, яка діє по принципу квазі-папської структури, є власне Російська Церква Алфеєва, статут 1945 року якої надав московському Патріарху, через політичні причини запроваджені Сталіним, владу, про яку Папа Римський може тільки мріяти. Я задокументував усе це в своїй книзі в найдрібніших деталях. Те, що Алфеєв нічого з цього не згадує, дає чітку картину того, що його розуміння примату є суто суб’єктивним та тенденційним і, таким чином, має бути відкинуте як неточне та ненадійне. 

Однак далі стає ще гірше. Звертаючись до «Православної…полеміки», митрополит підсумовує свою тезу, кажучи: «в універсальній Церкві не може бути видимого глави, тому що сам Христос є Главою церковного Тіла». Він зазначає, що деякі православні отці не поділяють такої позиції, говорячи про о. Олександра Шмемана, колишнього декана Свято-Володимирської семінарії. Однак митрополит не згадує найбільш впливового сучасного грецького православного богослова – митрополита Івана Зізіуласа, який є православним заступником голови Міжнародної комісії католицько-православного діалогу. Митрополит Зізіулас є прихильником універсального примату, як і більшість сучасних православних богословів, який би мав синодальну форму. Більше того, Зізіулас наполягає на тому, що універсальний примат вимагає універсальної синодальності та не можна згадувати одного без іншого. Те, що Алфеєв не згадав Зізіуласа, є помилкою, яка говорить читачу про самого Алфеєва як про тонкошкірого та, можливо, мотивованого заздрістю: може бути тільки одна примадонна в місті і це є я.
 
Далі Іларіон робить ще одне помилкове твердження: «Думка про те, що присутність головного ієрарха Універсальної Церкви є необхідністю, звучала з різних боків протягом попередніх п’ятдесяти років. Однак незмінний консенсус серед православних полягає в тому, що примат, виражений у формі західної традиції, був і залишається невластивим на Сході. Іншими словами, Православна Церква не готова мати Папу». 

Сучасні моделі втілення папства можуть і бути «невластивими на Сході» у широкому сенсі, однак, друге речення тут є, як показує дослідження двадцяти чотирьох православних науковців, висвітлене в моїй книзі, повним нонсенсом. Знову і знову сучасні православні мислителі визнають, що є певне місце папству і що вони готові мати Папу за певних обставин, і що папство, коли правильно застосоване, є даром і благословенням для всіх християн, включаючи православних! Дійсно, останній архиєпископ Української Православної Церкви в Чикаго Всеволод прямо заявив у промові 1997 року, яка він виголосив у Католицькому університеті Америки: «Церква потребує римського примату». 

Іларіон намагається підтримати своє абсурдне твердження, посилаючись на тези Російської Церкви про примат, які були прийняті двадцять шостого грудня 2013 року. У них йдеться: «примат у Вселенській Православній Церкві…є приматом честі за своєю природою, а не приматом влади». Є деякі фрази більш прикрі для мене ніж «примат честі». Більше двадцяти років тому, поважний у широких колах історик о. Брайан І. Дейлі, у статті «Позиція та Заступництво у ранній Церкві: первинне значення «примату честі»», яка була опублікована в Журналі Богословських Досліджень, одному з найбільш престижних богословських журналів в англомовному світі, показав, що ідея «примату честі» в первинній Церкві не означала відсутність авторитету. 

Такий примат фактично був удостоєний поваги саме через те, що він був авторитетний, і той, хто практикував такий примат міг та закликав людей до відповідальності, в різних обставинах де був необхідний примус та послух. Примат «честі», таким чином не є непотрібним «добродушним хлопцем», який тільки може уміхатися та махати. Він мав справжні зуби чи, як сказав Алфеєв, «владу». 

Чому ж тоді така неякісна промова? Чи митрополит Іларіон Алфеєв полінувався прочитати широко відому статтю Дейлі, не говорячи про мою книгу? Чи він хотів спаплюжити історичні факти та проігнорувати докази, які не вкладались в систему його та більшості росіян упереджень? Неминучим висновком є те, що на нього не можна покладатись, як на вірного, істинного та достовірного представника своєї власної традиції. Якщо він постійно говорить брехню про католиків в Україні і тепер був пійманий у висловленні хибних тверджень про свою власну православну традицію, як можна залучати таку людину до дискусії на будь-яку тему? 

Якщо всі його запрошення на різні конференції – Католицькі, Протестантські та Православні не будуть відхилені, тоді проблема буде полягати не в ньому, а в нас, тому що, таким чином, ми свідомо потураємо лукавості. Ми зробили себе співучасниками таких самогубних висловлювань цього чоловіка, регулярно даючи йому платформу, з якої він може брехати. Як християни, ми маємо точно знати, що є гріхом допомагати та сприяти іншому в його діяльності, яку ми самі відносимо до площини гріха. Зі справжнього співчуття до митрополита Іларіона, прийшов час припинити запрошувати чи слухати його. Нехай він більше ніколи не буде запрошений до Ватикану на будь-яку подію; нехай не буде більше надано йому жодного почесного докторату; нехай йому буде відмовлено в будь-якій майбутній зустрічі чи фотозйомці з Біллі Грехемом, Папою чи Архиєпископом Кентерберійським. Молимось ж, щоб він, будучи доволі молодим, виправив свої шляхи, таким чином, щоб істина та чесність роздула спалах важкого, однак необхідного діалогу між католиками та православними. 

Dr. Adam A. J. DeVille, Catholic World Report
Переклад: Владислав Бецун, СREDO
Фото: Зустріч Папи Римського Франциска з митрополитом Іларіоном Алфеєвим. 12 листопада 2013 року /
CNS photo/L'Osservatore Romano vi a Reuters 

Джерело:   КРЕДО 

24.11.2014р. Б. / «У Верховній Раді України має бути спеціальне місце для Декалогу»

Святослав Шевчук
Глави Церков України, спілкуючись у драматичні дні Революції Гідності з тодішнім Президентом Януковичем, звернули його увагу на Господню заповідь «Не вбий!» Сьогодні не менш актуальні інші заповіді: «Не кради!», «Не свідчи ложно на свого ближнього».
 
Таке переконання висловив Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, 21 листопада 2014 р. під час зустрічі з віце-президентом США Джозефом Байденом. Віце-президент прибув з офіційним візитом в Україну з нагоди річниці Революції Гідності. Зустріч, у якій також взяли участь представники політичних сил новообраної Верховної Ради, відбулася з ініціативи Посольства США в Україні.

Глава УГКЦ висловив пропозицію, щоб у Верховній Раді відвели спеціальне місце, де був би написаний Декалог — постулати християнської віри. Це, на думку Предстоятеля УГКЦ, щоразу нагадувало б нашим депутатам про те, в якому напрямку вони повинні рухатися і як ухвалювати чи не ухвалювати певні закони. 

А віце-президент США відзначив важливу діяльність ВРЦіРО під час Революції Гідності, скеровану на збереження мирного способу протесту. Він також подякував за те, що ієрархи Церков разом з українськими політиками взяли участь у 62‑му Національному молитовному сніданку з Президентом США, конгресменами й сенаторами, що відбувся в лютому цього року. 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ  

Джерело:   КРЕДО

неділя, 23 листопада 2014 р.

23.11.2014р. Б. / Наш біль і страждання не повинні залишитися для нас кайданами

Ці дні листопада сповнені для нас, українців, особливого символізму, в них тісно переплелось минуле і сучасне, радість і біль, відчай і надія. Ми поминаємо жертв Голодомору – штучного голоду в Україні 1932-1933 рр. Ми відзначаємо День свободи і гідності як спогад про дві революції духу нового часу – Помаранчеву і Революцію Гідності. Ми молимося за упокій воїнів, що щодня гинуть на східних кордонах України. Ми згадуємо чисту жертву Небесної Сотні, тих, які віддали своє життя за солідарність і громадянську відповідальність. Молимося за постраждалих через анексію Криму, зокрема за наших братів-мусульман кримських татар, яких вже вдруге позбавляють батьківщини.

Геноцидальна історія ХХ століття від вірменської трагедії, сторіччя якої молитовно згадуватимемо 24 квітня 2015 року, до страшних вбивств в Руанді залишатиметься назавжди невимовним болем людства. Історики зазначають, що в 1930-40-их Україна була найнебезпечнішим для життя місцем у світі. І, на жаль, сьогодні в Україні небезпека знову зростає.

Голодомор є центральним та знаковим проявом тривалого геноциду на українській землі, який в ХХ столітті нищив політичну і культурну еліту, селянство, духовенство і вірних всіх конфесій та призвів до приблизно 15 мільйонів жертв. В Україні система нищила систематично.  Проект творення нового homo sovieticus перекреслював Божественне начало людини, її Богом дану гідність. Голодна смерть мільйонів людей на найродючішій землі на планеті, яку Гітлер намагався вивозити вагонами до Німеччини, є образом радянської системи, яка була брехливою ілюзією про минуле, про майбутнє, про людину і про світ. Коли українські селяни помирали від голоду, Радянських Союз експортував зерно на захід, щоб розвивати свою індустріальну та мілітарну потугу. В Європі не вірили, що існує голод в країні, яка постачає їм збіжжя.  Так само і сьогодні багатьом важко повірити в інвазію східної України. 

Багато років геноцид українського народу, а це був саме геноцид, бо люди померли тому, що були українськими селянами, замовчувався і був невідомий світові, та й самі українці не були свідомі тої великої травми, якої їм завдав Голодомор.

Адже, Голодомор, який позбавив життя мільйони людей, зруйнував родини і стер з лиця землі цілі села – це не просто трагедія, це токсична травма українського народу. Голодомор і радянський терор посіяв страх. Страх перед владою, що забирає останній шматок хліба. Страх перед сусідами і знайомими, які можуть виявитися агентами КДБ. Страх, що через необережне слово або чиюсь вигадку можна отримати розстріл або заслання на Сибір. Страх передавати дітям віру в Бога, бо духовна практика, життя Церков – православних, католиків, протестантів, та інших релігій – юдеїв і мусульман - режим жорстоко переслідував.  Страх перед собою – перед тим, у що може голод перетворити людину.

Чому це так? Чому відбувся вірменський геноцид, Голодомор, Голокост? Як з’явилися Сталін, Гітлер, Іді Амін, Пол Пот? Чому десятки мільйонів смертей в Китаї? Чому винищують наших братів і сестер християн на Близькому Сході, в Сирії та Іраку? Чому стільки дітей щороку гинуть голодною смертю? Чому смерть взагалі? Чому модерна епоха, доба раціоналізму, поступу, технологій породила такі «ізми», тоталітарні безбожні системи, їхні війни, їхні геноциди, що  призвели до 150 – 200 млн жертв. Чому?

Стоїмо перед таїнством лукавства (mysterium iniquitatis), стоїмо перед страшним потенціалом людської свободи, нашої з вами поведінки, наших ідеологій, черствості наших сердець, байдужості до людського терпіння.

У цій нашій пітьмі made by man – візьмімо як людство на себе відповідальність – стоїмо ми з Великим Богом, який став людиною і стоїть з нами, який себе умалює, який поринає у пітьму нашого гріха, у саму нашу смерть.

Протягом років незалежності ми молилися, щоб ця травма, наш біль і страждання не залишилися для нас кайданами. Ми молилися, щоб кров мучеників, мучеників Голодомору, була насінням Церкви, насінням живого, радісного, мирного народу.

Минулої зими ми це досвідчили: ми вирушили  мирним паломництвом від страху заляканого homo sovieticus до гідності.

Ми побачили гідність в очах і обличчях людей різного віку, статусу, конфесій, національностей, мови,  які зібралися на Майдані, готові жертвувати своїм часом, здоров’ям (в деякі ночі температура була -20°C) і зрештою, життям. Вони засвідчили свою гідність, на яку ніхто не сміє посягнути.

Ми пам’ятаємо ці гідні обличчя – Устима Голоднюка, 20 річного юнака, що помалював свій шолом у голубий колір миротворця ООН, показуючи свої мирні наміри, викладача Українського католицького університету Богдана Сольчаника, 17-річного хлопчика Назара Войтовича , єдиного сина в сім’ї, який пробув на Майдані всього дві години в трагічний ранок 20 лютого. Їх кров, кров Небесної Сотні, пролита на Майдані, мученицька смерть жертв Голодомору, воєн та терорів вже стали насінням. Вони здійснили неможливе. Проте тепер ми відповідальні за дозрівання цих плодів. Наше паломництво непросте, але переможне.

Сьогодні ми згадуємо Голодомор не заради смерті, а заради життя. Нашого життя, життя наших нащадків, життя Європи. Безумство мучителів і жорстокість катів не може перекреслити потоки життя і життєдайності, які випливають з нашої історії. Сьогодні ми є. Навіть після Голодомору. Навіть після комунізму. Навіть після інвазії.

Пам’ять про Голодомор, про Майдан, про сучасні виклики, нас об’єднує. Ця єдність стає таїнственною, пасхальною, переходом від хреста до Воскресіння. Парадоксально сьогодні Голодомор дає нам єдність і життя. Майдан дає нам життя. Мужність на сході, якими б страшними, болісними і безглуздими не видавалися б втрати, є заради життя, заради Воскресіння.

Владика Борис Ґудзяк,
Єпископ Паризької єпархії УГКЦ, президент Українського католицького університету

Цей текст буде зачитаний французькою мовою в Соборі Паризькою Богоматері 23 листопада під час поминальної Літургії за жертв Голодомору, героїв Небесної Сотні та загиблих на сході України

субота, 22 листопада 2014 р.

22.11.2014р. Б. / У Тернополі молодь навчають ідеалів української визвольної боротьби

«Наша свобода – їхня кров!» - під таким гаслом 19 листопада відбувся повстанський вечір, який організували члени молодіжної організації «Українська молодь – Христові» при підтримці учнів та  дирекції на базі 18-ї школи Тернополя.

«Хай цей вечір буде для нас часом застанови, щоб кожного дня боротись за волю і мир, за правду і справедливість в Україні», - у вступному слові зазначила член спільноти Ірина Драгущак. Далі, спільно з духівником УМХ о. Олегом Харишиним всі молились за воїнів на сході, за мир і спокій в Україні. «Бо молитва – це наша найбільша сила і зброя сьогодні», – зазначив отець.

Мистецьке дійство представило присутнім героїчну боротьбу УПА. Справжньою несподіванкою став Ігор Олещук, член ОУН, який розповів про свою боротьбу, побратимів та повстанське життя. Вечір продовжив фільм «Хроніка УПА 1942 – 1954 р.р.» про мужність, відвагу та нескореністю повстанців й жорстокість загарбницьких режимів щодо українців.

Відтак всі спільно співали повстанські пісні, а на завершення заходу голова спільноти «УМХ» Марія Козак подякувала присутнім та закликала: «Прийшов наш час боротись. Тож віддаймо Україні все своє життя! Без сумніву, ми переможемо! Якщо Бог з нами, то хто проти нас!?»

Спільноту «Українська молодь – Христові» при парафії Пресвятої Трійці Тернополя засновано 20 квітня 2011 року. Сьогодні вона активно діє, налічує близько 35 дійсних членів, які проводять просвітницькі, патріотичні та релігійні заходи.

22.11.2014р. Б. / РФ і надалі намагається розіграти релігійну карту у протистоянні з Україною

21 листопада Департамент інформації і друку Міністерства закордонних справ РФ виступив з гострою критикою доповіді Спостережної місії ООН з прав людини в Україні.

Зокрема, Департамент звинувачує Місію ООН, що вона проігнорувала існування міфічних «серйозних проблем російськомовного населення України», серед інших надуманих звинувачень Департамент МЗС РФ також говорить і про численні випадки погроз священикам та захоплення храмів УПЦ МП.

Джерело:    Воїни Христа Царя

пʼятниця, 21 листопада 2014 р.

21.11.2014р. Б. / Річниця Революції Богом даної Гідності: На цьому будуймо і цього не забудьмо

Скільки потрібно людей для революції? Сотні тисяч, мільйон? Скільки потрібно людей, щоб відбулися якісні зміни? Соціологи претендують на більш-менш точну відповідь на це запитання. Намагаються моделювати різні ситуації. Проте, жоден політолог чи соціолог не передбачив того, що сталося. Бо відповідь не квантитативна, а таїнственна.

Революція гідності, першу річницю якої ми відзначаємо, показала, що іноді для зміни достатньо кількох відповідей «Буду!» під постом на Фейсбуці відомого журналіста та декілька десятків студентів у Львові, які домовилися вийти з невеличким протестом у солідарності з Києвом. В цю першу ніч у львівських навіть не було прапора Європейського Союзу і довелося позичати у сусідньому готелі, не було плакатів та інших атрибутів протесту.

Ті, перші, не знали, скільки збереться людей, не знали, що буде жорстокий розгін вночі на 30 листопада, що ще через тиждень їх збереться мільйон, що Майдан стоятиме цілу зиму в найжорстокіші морози і в найстрашніші ночі, не знали, що Майдан досвідчить протистояння на Грушевського і жорстокий штурм 18 лютого, що Майдан палатиме і оплакуватиме своїх героїв. Вони не знали, що їх протест здивує світ, про жертву, що їх чекає, але й не знали про перемогу – що наляканий їхньою безстрашністю, Янукович тікатиме вночі зі своєї фортеці Межигір’я, яка роками здавалася неприступною.

Зима, що нас змінила, дарувала нам багато пережиттів – радісних і величних, трагічних і болісних. Для кожного це була особлива зима. Протягом наступних тижнів і місяців будуть нагоди згадувати і по-новому переживати події Майдану – спів і світло ліхтариків та біль втрат, проте зараз я хочу зупинитися на тих, перших, які вийшли на Майдан Незалежності з простим гаслом «Янукович, підпиши!» Вони не дали всім нам «проковтнути» образу через втрачені надії і голосно заявили, що обманювати власний народ не можна.

 Ці мрійники всім нам сказали, що може і має бути інакше. Їм вдалося перемогти ДНК страху, яка довго формувала хромосоми нашої народної тотожності після усіх воєн, терорів, Голодоморів, яка вчила пристосовуватися, не давала сміливо діяти і заважала довіряти іншим. Вони це здолали. Вийшли на Майдан, де потім усі разом побудували «ідеальне місто» взаємодопомоги і солідарності, з власними самообороною, медичною службою, бібліотекою і університетом.

Ці перші - це свідки нашої Революції, нашого паломництва від страху до гідності, яке ми лише розпочали. Хто такий свідок? Чому свідчення важливе? Свідок — це не той, хто спостерігає, а той, хто свідчить своїм буттям і життям. Сила свідка полягає у тому, що його постава дає надію, вона стимулює, змушує думати і діяти. Не перемагати когось, а передусім себе. У цьому є тотожність, сила і щастя свідків. Грецькою мовою слова «свідок» і «мученик» позначаються одним словом «martyr». Тобто, щоб бути свідком, ти мусиш чимось бути готовим пожертвувати, в особливих випадках навіть життям, для того, щоб зберегти певні принципи, не дивлячись на те, чи завтра буде гарантований результат.

Те, що відбулося на Майдані Незалежності в Києві і на майданах в багатьох містах України та закордоном, здивувало весь світ. Захоплював мирний протест і приголомшила чиста жертва Небесної Сотні.

Слід це усвідомлювати і доносити до якнайширшого кола людей, які через цю таїнственною дійсністю й самі ставатимуть шляхетнішими.

Україна заплатила високу ціну за свій європейський вибір на Майдані і продовжує платити у війні на Донбасі. Ця ціна показує нам, що ми здобуваємо щось прецінне, що не вимірюється безвізовим режимом чи зоною вільної торгівлі. Ми відвойовуємо власну розтоптану гідність, Богом нам дану і свідчимо про неї світові.

З реакції багатьох європейських країн, з того як довго і складно вони вирішують питання санкцій щодо Росії, як довго вагаються між підтримкою цінностей і фінансовими аргументами, розуміємо, що перед нами ще довгий шлях паломництва, яке необхідне не лише нам самим, але й цим європейцям, які призабули ідеали, на яких побудована Європа.

Нам також варто виконати «домашнє завдання». Поки не викоренена корупція, поки ми не вплинемо на сусідів, міняючи впливи, що впливають на нас - а це надлюдське завдання, нам залишився великий шмат дороги у паломництві. Зараз перед багатьма стоїть питання як перенести ту нову якість, яку ми досвідчили на Майдані, в наше щоденне життя. Як вповні перейти з нашої корумпованої, зраненої, посттоталітарної, постгеноцидної, постколоніальної ситуації на «територію гідності», яка формуватиметься не лише на Майдані, а й в політиці, економіці, громадських рухах. Очевидно, що повинні бути структури, команди і все те, що необхідне для ефективних змін.

Але потрібно і те, що ми побачили і не сміємо забути…

Від першої миті Майдану розпочалося фундаментальне українське прозріння. Так чи інакше, свідомо чи несвідомо, як народ і суспільство, просто як особи, ми почали по-новому розуміти таїнство буття. Раціоналізм і матеріалізм, модерні постулати, на яких побудовані не лише глобальний міжнародний політичний лад і економіка, але масова свідомість і поп-культура, виявилися завузькими, щоб передбачити те, що сталося. Те, що сталося - це плід віри, не простих обчислень. Безумна чиста жертва, яка у Бозі належно оцінена, нерідко може діяти потужніше від капіталу і сили.

Щонічне чування, і щогодинна молитва на Майдані властиво були тим, що в’язало світло одного дня з другим, віче з вічем, брата з братом і сестру з сестрою і остаточно людину з Богом, який вділив їй свою гідність. На цьому будуймо і цього не забудьмо.

Владика Борис Ґудзяк

21-23 листопада Паризька єпархія Української Греко-Католицької Церкви святого Володимира Великого та українці у Франції проведуть низку заходів, що присвячені річниці початку Революції Гідності, поминанню жертв Голодоморів, Небесної Сотні і загиблих в Криму та на війні на сході України. Поминальна Літургія відбудеться в Соборі Паризької Богоматері.

21.11.2014р. Б. / «Ваше свідчення – важливе, бо воно не на словах», - священик до учасників АТО (+video)

Працівники Тернопільського відділення ДАІ, які нещодавно повернулися із зони АТО, сьогодні, 20 листопада, вдруге відвідали управління Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ.

Учасники військових дій зустрілися із о. Віталієм Козаком, щоб подякувати за постійну молитовну підтримку та отримати благословення.

«Ваше свідчення – важливе, бо воно не на словах і пов’язано із конкретним ділом – вашим перебуванням у тих небезпечних місцях, які несуть загрозу життю, - зазначив о. Віталій Козак, декан Тернопільський. - Очевидно, що це все робиться не просто так, а заради вищої цілі - заради миру, заради спокою, благополуччя наших родин, майбутнього нашої держави, а найголовніше – заради майбутнього наших дітей».

Священик передав вітання від митрополита Василія Семенюка, запевнив, що усі люди моляться за них та цінують їхній подвиг, кожному вручив пам’ятні грамоти, вервиці та аудіо-диски із духовними роздумами.

четвер, 20 листопада 2014 р.

20.11.2014р. Б. / На Ясній Горі пройдуть святкування з нагоди 25-ліття виходу УГКЦ з підпілля

Розпочнуться святкування в суботу, 22 листопада, о 09.00 год. в монастирському храмі на Ясній Горі заупокійною Божественною Літургією за всіх тих, хто віддав своє життя за свободу нашої Церкви та жертв Голодомору, опісля на монастирському кладовищі – місці, де брали початок Богослужіння за вихід з Церкви з підпілля, буде відслужено Панахиду.

В неділю, 23 листопада, об 11.00 год. розпочнеться святкова Божественна Літургія, а на закінченні урочиста академія «Через страсті до Воскресіння» за участі Заслуженої академічної капели України «Трембіта».

Запрошуємо всіх!  

Ігуменат монастиря отців Василіян на Ясній Горі


середа, 19 листопада 2014 р.

19.11.2014р. Б. / Українці Франції відзначатимуть річницю Майдану

Українці Франції відзначатимуть річницю Майдану, поминатимуть жертв Голодомору, Небесної сотні, анексії Криму, війни на сході України та відкриватимуть для себе постаті князів Бориса і Гліба.

21-23 листопада Паризька єпархія Української Греко-Католицької Церкви святого Володимира Великого та українці у Франції проведуть низку заходів, що присвячені річниці початку Революції Гідності, поминанню жертв Голодоморів, Небесної Сотні і загиблих в Криму та на війні на сході України. Заходи відбуватимуться в Парижі та в містечку Санліс, яке славне тим, що там в ХІ столітті мешкала донька Ярослава Мудрого Анна, королева Франції. Саме в цьому містечку минулого року українці придбали церкву, при якій відкрився Культурний центр Анни Ярославни.

«Відзначення річниці Майдану і Революції Гідності, поминання жертв Голодомору та війни на сході України, героїв Небесної Сотні, в Парижі, культурній столиці Європи, який переживає власну кризу і повільно приходить до розуміння небезпек, що стоять перед Україною і всім континентом, має велике значення та потужно комунікує драму і дух сучасної України», - зазначає владика Борис Ґудзяк, єпископ Паризької єпархії УГКЦ. На його думку, у таких європейських столицях як Париж публічна присутність і свідчення українців потрібні не лише для України, а й для самої Європи.

За задумом організаторів, заходи мають на меті показати не лише складну сучасну ситуацію в Україні чи привернути увагу до трагічних історичних подій, продемонструвати значення свідчення українців у ширших історичних та культурних рамках, а й стати засобами, завдяки яким західноєвропейські українці єднаються з Україною у час її тривожного, проте водночас переможного паломництва від страху до гідності.

Під час урочистостей відбудеться похід центром Парижу, поминальна Літургія в Соборі Паризької Богоматері, покладення квітів до Тріумфальної Арки, урочиста Літургія в церкві в Санлісі, круглий стіл «Війна в Україні та миротворчі ініціативи у світлі тисячолітньої спадщини князів і мучеників Бориса і Гліба», виставка-продаж фотографій Юрія Білaка «Майдан».

Крім того, з нагоди тисячоліття мучеництва князів Бориса і Гліба, що відзначатиметься у 2015 році, 22 листопада в Санлісі буде оголошено про створення Братства Бориса і Гліба. «Мета цього братства – підтримати чоловіків: тих, що зараз перебувають на війні в Україні і загалом чоловіків у всьому світі, що переживають кризу чоловічої тотожності», - пояснює владика Борис. За його словами, свідчення князів-страстотерпців Бориса і Гліба – унікальне, адже вони ще майже 1000 років до Махатми Ґанді, Мартіна Лютера Кінґа та Нельсона Мандели дали свідчення радикального ненасилля, відмовившись вступити в бій з віроломним братом Святополком Окаянним. В ХХ ст. ненасильницькі громадянські рухи змінили курс історії на азійському, американському, та африканському континенті. Їхня пророча сила сьогодні потрібна в колишньому Радянському Союзі, - вважають ініціатори.

В урочистих і молитовних подіях візьмуть участь Олег Шамшур, Надзвичайний та Повноважний посол України у Франції; Тетяна Іжевська, Посол України при Святому Престолі; владики Української Греко-Католицької Церкви Борис Ґудзяк, єпарх у Франції, Бенелюксі та Швейцарії; Гліб Лончина, єпарх Лондона; Венедикт Алексійчук, єпископ-помічник Львова; Кен Новаковський, єпарх Нью-Вестмінстеру, Канада та римо-католицький єпископ Бове, Нуайону та Санлісу Жак Бенуа-Гоннен; віце-ректор Українського католицького університету, колишній політв’язень, Мирослав Маринович; французький історик і богослов Антуан Аржаковський; представники українських організацій та мер Санлісу на представники французької влади.

Також під час урочистостей в Санлісі відбудеться представлення команди архітекторів, відповідальних за проектування церкви свв. Бориса і Гліба та Культурного центру Анни Ярославни: архітектора українського походження зі США Ларису Курилас - автора проекту пам'ятника Голодомору у Вашингтоні та обраного після відповідного тендеру консорціуму французьких архітекторів Ательє:В612 Філіпа де Потестада та Лору Шнеганс, що задіяні у проектах таких музеїв як Лувр чи музей П'єра та Марії Кюрі в Парижі.

Нагадаємо, що церкву в Санлісі Паризька єпархія придбала у вересні 2013 року на кошти жертводавців, велику частку яких склали львівські підприємці. Будівля потребує ремонту та переобладнання, адже не використовувалася за призначенням протягом кількох десятиліть, а останніми роками взагалі пустувала. Група ентузіастів взялася оживляти храм та формувати у ньому Культурний центр Анни Ярославни, що має стати центром консолідації українців та джерелом знань про Україну в Західній Європі. Протягом року у храмі в Санлісі проводили кілька мистецьких заходів, організовували екскурсії, а з огляду на події в Україні, також збирали кошти та одяг для Майдану. 

Паризька єпархія УГКЦ запрошує усіх небайдужих до участі і всіх друзів-журналістів до активного висвітлення сили українського духу в Західній Європі

Контакти для преси:

В Україні
Мар’яна Карапінка:karapinka.mariana@gmail.com; +380 96 451 17 51

У Франції
Aнна Кантер: annacanter@wanadoo.fr; +33 6 07 03 59 14
Вікторія Делленжер: annedekyiv@gmail.com; +33 (0)7 87 90 20 30

Програма
 
21 листопада
13:00 – Круглий стіл «Війна в Україні та миротворчі ініціативи у світлі тисячолітньої спадщини князів і мучеників Бориса і Гліба» (Salle Dumont – Ouest45, rue de la Glacière, 75013 Paris)

22 листопада
9:30      Майстер-клас із літургійного співу
Église Ukrainienne Saints Borys et Hlib, (Chapelle de la Charité), 2 rue de Meaux
10:00    Архиєрейська Божественна Літургія
Очолює владика Гліб (Лончина), єпарх Лондона;співслужать владика Жак Бенуа-Гоннен, єпарх Бове, Нуайону та Санлісу; владика Венедикт(Алексійчук) єпископ-помічник Львова; владика Кен (Новаковський), єпарх Нью-Вестмінстеру, Канада; владика Борис (Ґудзяк), єпарх у Франції, Бенелюксі і Швейцарії                            
Église Ukrainienne Saints Borys et Hlib, (Chapelle de la Charité), 2 rue de Meaux
12:00    Слово Олега  Шамшура, посла України у Франції                                
Представлення нового Братства молитви, миру і мужності свв. благовірних князів і мучеників Бориса і Гліба                                                                             
Презентація виставки-продажу фотографій Юрія Біляка «Майдан»Зібрані кошти будуть перераховані на допомогу жертвам МайдануÉglise Ukrainienne Saints Borys et Hlib, (Chapelle de la Charité), 2 rue de Meaux
13:00    Покладання квітів до пам’ятників Анни Ярославни та жертвам ГолодоморуMonument d’Anne de Kyiv et plaque auxvictimes du Holodomor, Place des Arènes
13:30    Традиційна українська трапеза Salle de l’Obélisque, 4 ter avenue de Creil
15:00    Представлення команди архітекторів, відповідальних за проектування церкви свв. Бориса і Гліба та Культурного центру Анни Ярославни Salle de l’Obélisque, 4 ter av de Creil
15 :30   Конференція «Питання без простих відповідей: 1000–ліття жертви свв. Бориса і Гліба і значення їхнього свідчення в час насилля і війни», владика Борис (Ґудзяк) і Мирослав Маринович (проректор Українського католицького університету) Salle de l’Obélisque, 4 ter avenue de Creil
17:00    Візит на виставку-продаж фотографій Юрія Біляка «Майдан»                  
Église Ukrainienne Saints Borys et Hlib, (Chapelle de la Charité), 2 rue de Meaux
18:00    Вечірня-  очолює владика Венедикт (Алексійчук) єпископ-помічник Львова

23 листопада
11:00- покладення квітів до Тріумфальної Арки
13:30 похід від Катедри св. Володимира Великого до Собору Нотр Дам де Парі
15:30 Архієрейська Божественна Літургія і поминальна панахидав Соборі Паризької Богоматері