Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 31 березня 2016 р.

31.03.2016р. Б. / Головний військовий капелан УГКЦ у Полтаві (+VIDEO)

30 березня в Полтаві у студії телеканалу “Місто” відбувся показ запису телевізійної програми “Місто. Ранок”, у якій взяли участь владика Михаїл Колтун, керівник Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України, та його заступник  отець Любомир Яворський. 

У ході ефіру говорили про військове капеланство, про віру в Бога під час бойових дій, про любов до Вітчизни і, власне, як не загубити своєї людяності в тих надзвичайних обставинах військового конфлікту.

На початку єпископ розповів про історію капеланського служіння у світі та в Україні, про важливість військового капелана в українських збройних формуваннях, про його основні завдання як душпастира, про специфіку священичого служіння та певні труднощі, які виникають у тих складних умовах у зоні АТО під час бойових дій.

“Ані потуга зброї, ані потуга розуму — зауважив владика під час ефіру у Полтаві — не є настільки ефективними як потуга духу, бо це налаштування на Божу поміч, втілення цієї віри і духу у військовослужбовцю додає йому сили і вправності у своєму служінні”.

Отець Любомир поділився міжнародним досвідом військового капеланства в різних країнах світу.

“Присутність капелана у військовому середовищі, — зауважив священик, — особливо під час бойових дій, вже робить велику справу, бо зменшує напругу, стресовий стан військовослужбовця та вселяє в нього надію на перемогу добра над злом”.



середа, 30 березня 2016 р.

30.03.2016р. Б. / Релігійні діячі України провели в Гаазі зустрічі на високому рівні

Делегація членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій зустрілася з політичними, релігійними та громадськими діячами Королівства Нідерландів.

Візит делегації українських релігійних діячів відбувається з метою популяризації України напередодні консультативного референдуму в Нідерландах про затвердження Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, повідомляє Інститут релігійної свободи.

У вівторок, 29 березня, відбулася зустріч у Сенаті Королівства Нідерландів з членами Постійного комітету з закордонних справ. Після цього українські релігійні діячі провели прес-конференцію та відповіли на запитання журналістів.

Згодом члени української делегації зустрілися з Послом Королівства Нідерландів з прав людини Кейсом ван Бааром та співробітниками Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів.

У своїх виступах релігійні діячі України наголосили, що після здобуття в 1991 році омріяної незалежності Україна обрала демократичний шлях розвитку та курс на європейську інтеграцію. І це не суто вибір політиків, а вибір українського народу, який відчайдушною громадянською позицією та самопожертвою під час Революції Гідності (грудень 2013 – лютий 2014) довів своє прагнення жити в країні з високими стандартами прав людини, реальним забезпеченням громадянських свобод, без корупції та диктатури.

Учасники зустрічі відзначили, що на фоні російської гібридної війни проти Заходу, Україна стала форпостом європейських демократичних цінностей, стримуючи імперські амбіції агресора. Велика ціна українського народу, заплачена за свою свободу, людську гідність та державний суверенітет, переконливо свідчить на користь щирості та перспективності його прагнень будувати добросусідські відносини з Нідерландами та іншими країнами об’єднаної Європи.

Програма сьогоднішніх заходів завершиться прийомом у Посольстві України в Гаазі з нагоди візиту релігійних діячів України, до участі в якому запрошено релігійних, громадських і політичних діячів Нідерландів.

Як повідомляв ІРС, візит делегації членів Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій до Королівства Нідерландів розпочався 28 березня 2016 року з метою поширення правдивої інформації про європейські прагнення та очікування українського народу.

Джерело:   Воїни Христа Царя

30.03.2016р. Б. / Андрей Шептицький про сповідь

Коли ж сповідаєшся, брате, то вже все скажи, усі рани душі відслони, усі мерзенні вчинки витягни на верх, хоч би вони десь на дні душі були закриті й від п'ятдесяти літ. А коли найдеш у своїй душі тяжкий гріх, коли найдеш гріх несповіданий, закритий зі страху чи зі стиду, то вже конечно поправ усі свої сповіді, скажи всьо, що лишень пам'ятаєш! Бо хто знає, чи ця твоя сповідь не буде послідною в твому житті! Не знати чи дочекаєшся літа, чи діждеш Успення Богородиці.

Свята Церква радить, напоминає і просить причащатися і сповідатися бодай чотири рази в році, а приказує раз у рік. І хто того приказу не послухає, той тяжко грішить непослухом для Церкви і грішною байдужістю про своє спасення; той грішить проти самого себе; шкодить своїй душі; той поступає з своєю душею так, як чоловік, що давав би тілови трутину.

Чи не знаєш, що очищенням душі є покаяння? І що того покаяння потребує конечно душа? Чи не знаєш, що нерозкаяністю серця готовиш собі осудження в день Божого гніву - об'явлення справедливого суду Бога, що заплатить кожному по його ділам: добрим - вічним життям, а грішникам - гнівом і ярістю? Чи не знаєш, що то за страшна річ впасти в руки живого і загніваного Бога? Чому ж не користаєш з часу, як довго Боже милосердя кличе і запрошує тебе до покаяння? Чому ж не приступаєш до Престола благодати, щоб одержати те милосердя? Може, ти цього і бажав би, може, й здаєш собі справу з того, якою цінністю є щастя супокійної та чистої совісти, а тільки боїшся, тільки не маєш відваги й не можеш рішитися. То чому ж не попросиш о потрібну для доброї сповіді покору і відвагу ? Чи не знаєш, що "всяке даєніє благо і всяк дар совершен свише єсть?" - з неба? Попроси Господа Бога о дар покаяння, о дар доброї сповіді, о рішучу поправу життя і не переставай просити, аж випросиш собі те, чого тобі треба.

1942 р.,

Із пастирського послання Митрополита
Андрея до вірних на Великий піст


вівторок, 29 березня 2016 р.

29.03.2016р. Б. / Більше тисячі бущан провели в останню путь Героя – Петра Бойка

26 березня у м. Буську більше тисячі людей прийшли провести в останню путь полеглого Героя України, 26-річного бущанина – воїна Петра Бойка, який загинув 22 березня на Російсько-Українській Війні.

Поховальна процесія розпочалася вдома у покійного. Вже там зібралися рідні, близькі, бойові побратими, районна влада та усі небайдужі земляки.

Траурна хода пройшла центральною вулицею міста Буська. Побратими із районної асоціації учасників РУВ, Нацгвардії на своїх плечах несли домовину полеглого Героя, а військовий оркестр навчального центру Національної гвардії м.Золочева виконував траурний марш.

Надбужанці навколішки та з лампадками у руках по обидві сторони вулиці, віддали свою останню шану Петру Бойку. Панахида відбулася у греко-католицькому храмі св. Юрія за участі шести священнослужителів Надбужжя.

Буське кладовище було переповнене людьми. Погребіння Героя пройшло під канонаду автоматних залпів та звуки державного гімну України.

Повідомляє Буське Радіо

понеділок, 28 березня 2016 р.

28.03.2016р. Б. / Латвійський режисер зняв фільм про українських волонтерів (+VIDEO)

Латвійський режисер зняв фільм про українських волонтерів
У Ризі презентували документальний фільм «Волонтери» режисера Яніса Вінгріса. Фільм розповідає про людей, які допомагають українським солдатам на передовій РУВ  в Україні.

Частково кошти на виробництво фільму зібрані з пожертв, але більша частина фінансування — за рахунок самого режисера, який вирішив без пропаганди і цензури розповісти про роль волонтерів в цій неоголошеній війні.

Режисер фільму — Яніс Вінгріс — спеціально кілька разів їздив на передній край Російсько-Української Війни на сході України, щоб зібрати необхідний для фільму знімальний матеріал. «Своїм фільмом, — пояснює Яніс, — Я хотів показати реальні події на Сході України без пропаганди або цензури, а також неймовірну роль українських волонтерів в цій війні».

Головні герої фільму — реальні люди, київські волонтери Родіон і Іван — їздять по всій лінії фронту, забезпечуючи усім необхідним солдат української армії. Ризикуючи власним життям, вони доставляють солдатам передачі, які збирає вся країна.

На сьогодні фільм існує латиською мовою з російськими та українськими субтитрами. Утім організатори показу — Яніс Вінгріс і Наталія Шилова — відзначають, що інтерес до фільму вже є. Його показу чекають не тільки в Україні, але і в інших країнах. Тому, найближчим часом він буде перекладений на інші мови.


Джерела: vidia

Фото вгорі: volynnews

неділя, 27 березня 2016 р.

27.03.2016р. Б. / Апостольський Нунцій в Україні відвідав парафії УГКЦ на Донбасі

25 березня на Донбас прибув Архиєпископ Клаудіо Гуджеротті, Апостольський Нунцій в Україні, щоби разом із місцевими римо-католиками розділити радість Воскресіння ГНІХ, яку святкують цієї неділі вірні РКЦ. Тож, Архиєпископ Клаудіо не оминув увагою й місцевих греко-католиків.

Так, він відвідав парафію Архистратига Михаїла УГКЦ, що в Запоріжжі. Тут він зустрівся із владикою Степаном, Екзархом Донецьким УГКЦ, та монахинями. «Апостольський Нунцій дуже цікавився життям парафій УГКЦ на територіях екзархату. Для нас його приїзд став великою і неочікуваною радістю», - розповів єпископ.

Архиєпископ також відвідав головний храм Донецького екзархату – собор Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ, де зустрівся із о. Ростиславом Муховським та парафіянами.  «Поза усі перепетії візит Архиєпископа для нас  став великою радістю. В особі Апостольського Нунція ми зустріли дуже добру і веселу людину, яка привезла нам вітання від Папи Францика. Його присутність додала нам віри і сподівання на велику Божу ласку для терплячих людей Донбасу. Прошу всіх про молитву за нас», - розповів священик.

субота, 26 березня 2016 р.

25.03.2016р. Б. / Отець Костянтин Пантелей: «Кримінальне покарання має на меті не помсту за правопорушення, а переміну життя цієї людини»

Отець Костянтин Пантелей, керівник Відділу душпастирства в пенітенціарній системі України Патріаршої курії УГКЦ, відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.

Отче, уряд задекларував реформування пенітенціарної системи України. У чому, на ваш погляд, має полягати ця реформа?

Те, що планується така реформа, дуже добре. Бо не можливо, аби пенітенціарна система залишалася в теперішньому вигляді.

Реформування пенітенціарної системи я сприймаю в комплексі з реформуванням правоохоронної, судової системи і вже в кінці системи виконання покарань. Ми маємо прагнути, щоб систему покарань перетворити на пенітенціарну. У цьому – велика роль закону про капеланство, який поетапно впроваджується. У вересні 2015 року при Державній пенітенціарній службі України створено Душпастирську раду з офіційних представників різних Церков. Узгоджено програму навчання капеланів на базі навчальних закладів пенітенціарної служби. Усунуті перешкоди доступу до священика в установах попереднього ув’язнення.

Святіший Отець Франциск у зверненні до делегатів Міжнародної асоціації карного права 23 жовтня 2014 року вказав на проблему перекладання відповідальності за всяке зло на людей, які отримують вироки. Крім того у нас часто покарання не відповідне до вчиненого злочину. Для прикладу, тим, що вчинили злочин, скажімо, на 300 гривень, призначають певне покарання, а тим, які награбують на 300 мільйонів, дають можливість взагалі уникати кари…

А як зробити так, аби буква і дух закону відповідали покаранню?

На мою думку, треба насамперед змінити кримінальне правосуддя. Злочини з незначними соціальними наслідками не повинні каратися позбавленням волі. Можна було б шукати альтернативу, щоб такі люди відпрацьовували свій проступок на громадських роботах: наприклад, прибирали на кладовищах, облагороджували міста, облаштовували узбіччя… Адже хіба вартують, скажімо, вкрадені 200 гривень чотирьох років людського життя?! Малоймовірно, що ця людина, будучи обмежена у свободі, сформується у в’язниці як особистість і повернеться до суспільства зрілою та виправленою.

Систему правосуддя потрібно зробити якомога більш відкритою для суспільства, щоб нам був важливий не тільки результат, а й сам процес. Бо якщо нас цікавитиме лише результат, то він досягатиметься будь-якими методами.

Але є також великою проблемою самі умови утримання людини…

Добра пенітенціарна система – це не лише чисті, гарні в’язниці…

Кримінальне покарання має на меті не помсту за правопорушення, а переміну життя цієї людини, щоб повернути її в суспільство як правослухняного громадянина. Аналізуючи наслідки покарання, пов’язані з ув’язненням, можна легко зрозуміти, що реформуванню пенітенціарної системи немає кінця і краю. Потрібно постійно дивитися на ті підходи, які ми застосовуємо до правопорушника, з’ясовувати, наскільки вони лікують його ситуацію. Якщо ні, то слід змінювати підходи…

У нас ув’язнений стає антисоціальним елементом, сміттям… Ми можемо побудувати багато нових в’язниць, але це не вирішить усіх проблем з ув’язненими. Реформуючи пенітенціарну систему, потрібно продемонструвати в’язням, що суспільство солідарне з ними в усьому, крім злочину. Вилікувати таких осіб неможливо, якщо вони відчуватимуть ворожість і відчуженість суспільства.

Скажімо, у в’язниці зараз відсутні місця, крім клубу, де можна було б проводити з в’язнями психологічну, соціальну чи духовну роботу. Натомість у цивілізованих країнах в’язниці мають спеціальні приміщення, де ув’язнений може провести час зі своєю сім’єю, погратися з дітьми. У нас є кімнати для тривалого побачення. Але поки тими коридорами проведуть відвідувачів, то можна сказати, що побачення вже зіпсоване.

Ми повинні бути по-людськи солідарними з ними і в побутових речах. Наприклад, якщо це жінка, то вона має мати можливість митися більше ніж раз на тиждень. Ув’язнений – теж людина, і йому також потрібно дихати свіжим повітрям щодня, харчуватися відповідно… Держава, суспільство мають розуміти, що нормальна пенітенціарна система потребує коштів.

Ми часто говоримо про ув’язнених, а про працівників пенітенціарної служби, так званих тюремників, навіть не згадуємо. Або якщо згадуємо, то радше з негативним підтекстом. За свою роботу вони отримують копійки і через це держава сама штовхає їх на злочинні схеми у в’язницях.

Читала статистику, що утримання в’язнів в Україні фінансується найгірше з усіх країн Європи. Ось ви відвідуєте в’язнів: чого їм бракує? В яких умовах вони утримуються?

Умови утримання жінок і неповнолітніх кращі, ніж чоловіків. Це стосується і закладів попереднього ув’язнення, і установ виконання покарань. Усім в’язням, особливо жінкам, бракує засобів особистої гігієни, фахового медогляду і своєчасного лікування. Поступово змінюються житлові умови в чоловіків, наприклад у виправних колоніях великі казармені приміщення реконструюються на кубрики для 8-12 осіб.

Поширені проблеми - протікання дахів, старі водогони, санвузли і комунікації. Деякі приміщення потребували капітального ремонту ще 20 років тому. Харчоблоки та продуктова база також потребують суттєвого фінансування, але… Коли ви чуєте, що система фінансується на 40 відсотків, то це значить, що закладено сто відсотків, а доходить лише 40.

Куди дівається 60 відсотків?

Потрапляє в дефіцит бюджету. Це так само як з охороною здоров’я. Згідно з Конституцією України, кожна людина має право на безкоштовне лікування, але жоден громадянин не може такого отримати, коли потрапляє до лікарні.

Чи ви багато знаєте людей, які роками сидять у СІЗО, чекаючи на вирішення справи, і вважають себе невинними?

Таких людей в СІЗО, на щастя, поменшало в рази. Та, на жаль, вони досі є. Знаєте, тільки-но якась справа стає публічною, то людині відразу обирають інший запобіжний захід. І набагато краще доводити свою невинність, будучи під домашнім арештом, ніж в ізоляторі.

Ви відвідуєте колонії для неповнолітніх. Який має бути підхід до утримання неповнолітніх?

Передусім утримання підлітків під вартою до винесення вироку мало б відбуватися в окремих установах. Те, що вони можуть зустрічатися з дорослими злочинцями, – погано. Коли їх транспортують на суд, водять на прогулянки тощо. Їх час частково зайнятий навчанням, соціально-виховною роботою. До них допускають волонтерів суспільних служб для молоді. Великий духовний ресурс надають релігійні організації, представники яких втішаються повагою і довірою в дітей.

У виховних колоніях потрібно було б збільшити число педагогів, психологів для роботи з неповнолітніми. Тенденція скорочення персоналу виховних колоній суперечить потребі ретельнішої індивідуальної праці.

Що можете сказати про «закон Савченко»?

Закон недосконалий і дещо популістський. Однак він багатьом дав можливість повернутися додому, до своїх родин. Критика закону - що він дає шанс на звільнення особам, які скоїли тяжкі злочини - також є популістською і навіть інфантильною. Терміни вироків у будь-якому разі закінчуються. Суспільство має розуміти, що само по собі ув’язнення не виліковує злочинність. Щороку, навіть без цього закону, звільнялися десятки тисяч наших співгромадян без жодних програм суспільної реінтеграції з боку держави. Якщо не застосовувати нових підходів до вирішення проблем, то в’язниця й надалі не так виліковуватиме, як помножуватиме болі суспільства.

Я сприймаю цей закон як чудовий збіг обставин у контексті Ювілейного року Божого милосердя. У Старому Завіті ювілейний рік також був часом для звільнення невільників. Окрім того, досить часто трапляються випадки неправосудних вироків.

Розмовляла Ксеня Лесів

пʼятниця, 25 березня 2016 р.

25.03.2016р. Б. / 26 березня в Гарнізонному храмі прощатимуться з Новітніми Героями України – Віктором Коренівським та Максимом Дзюбаном

У суботу, 26 березня 2016 року, о 12.00 год. (м. Львів, вул. Театральна, 11) в Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла служитиметься панахида та відбудеться прощання з двома бійцями РУВ (т. зв. "АТО") – Віктором Коренівським та Максимом Дзюбаном. Далі похоронна процесія вирушить  на Личаківське кладовище, де о 13:00 год. розпочнеться чин похорону. Поховають військовослужбовців на Личаківському кладовищі на полі почесних поховань №76.
 
Також напередодні, у п’ятницю, 25 березня 2016 року, о 17:00 год. відбудеться парастас за двома загиблими Героями в каплиці на вул. Пекарській, 52.

Своєю присутністю та молитвою разом вшануймо пам'ять наших Героїв! Вічная їм пам'ять! 

Довідка:

korenyvskuyКоренівський Віктор Анатолійович (13.06.1981 р. – лютий 2015) народився в смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області. 1 серпня 2014 року був мобілізований Львівським ОВК до лав ЗС України. Зарахований до складу 128 гірничо-піхотної мукачівської бригади, військова частина В4673. З  4 жовтня 2014 року до 17 лютого 2015 року включно перебував в зоні АТО, в Дебальцеве. 18 лютого 2015 року виїхав з Дебальцеве в напрямку Артемівська. Колона потрапила в засідку, опісля зв'язок з Віктором пропав. Пошуки дружини спочатку не дали результатів, але тепер завдяки МО України та волонтерам  «Чорного тюльпану» тіло загиблого віднайшли й після експертизи ДНК  – ідентифікували. Одружений, залишилось двоє дітей (хлопці 9 і 12 років).

dzyubanДзюбан Максим Мирославович (27.08.1992 р. – вересень 2014). Освіта середня, не одружений, призваний Львівським ОВК. Посада: стрілець-зенітник зенітно-ракетного взводу, аеромобільного десантного батальйону. 2 вересня 2014 р. було отримано інформацію про загибель трьох десантників 1-го батальйону 80-ї окремої високо-мобільної десантної бригади, які брали участь у боях за луганський аеропорт. Серед них - Дзюбан Максим. Ідентифікований по ДНК та визнаний загиблим слідчими органами, про що складено відповідну постанову.

середа, 23 березня 2016 р.

23.03.2016р. Б. / Пам'ятаємо й не забуваємо… Вшанування пам'яті загиблих вояків на Красному полі

19 березня 2016 року молодь з різних куточків Закарпаття зібралась на Красному полі для  вшанування пам’яті загиблих вояків на Красному полі та блаж. пам’яті о. Августина Волошина – Президента Карпатської України.

Розпочалось все з Божественної Літургії за упокій загиблих вояків на Красному полі та блаж. пам’яті о.Августина Волошина у с.Рокосово, яку провадив о.Мелетій Рішко. У своїй проповіді о.Мелетій наголосив про важливість любові до Батьківщини та батьків.

Згодом, молодь разом з духовними отцями здійснили піший похід з с.Рокосово до Красного поля, де відбулась панахида та запалення свічок пам’яті. О.Михайло Станко відзначив деякі історичні факти, пов’язані з Красним полем та важливість існування Карпатської України для українського народу та зокрема для закарпатців. О.Михайло Погорляк наголосив на важливості цінування історичного минулого Закарпаття. Молодь з ентузіазмом та захопленням співала патріотичні пісні. Закінчилось перебування на Красному полі виконанням гімну України та спільними фотографіями.

Потім молодь повернулась до с.Рокосово, де о.Мелетій Рішко мав науку «Сенс життя» та о.Теодор Станинець – «Свобода у житті християнина». Потім були ігри, волейбол та просто добре проведений час.

Альона Перец

Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 22 березня 2016 р.

22.03.2016р. Б. / Сучасна ситуація вимагає від нас залишити зону власного комфорту

Минулий тиждень повернув нас до реалій гібридної війни РФ проти України уже в повному обсязі. Якщо випади на адресу УГКЦ після Гаванської декларації та істерику московського православ’я довкола 70-річниці Львівського псевдособору 1946 року можна було ще якось вважати одним з пунктів війни московського православ’я проти УГКЦ, тобто якимось міжконфесійними чварами, то події суботи 19 березня у Львові поставили все це у ширший контекст гібридної війни, яку Московія веде проти України.

Відразу потрібно віддати належне роботі спецслужб РФ. Провокації довкола УГКЦ, вибудувані саме так, що не зреагувавши на них, Церква втрачає свою віродостойність в очах суспільства взагалі, а зреагувавши, ризикує опинитися під шквалом критики ліволіберальних кіл. Окрім цього, підкидаючи українському суспільству теми, які глибоко ділять наше суспільство – як-то релігійна приналежність, питання місця ЛГБТ осіб в суспільстві, ліволіберальні «цінності» (які приписують Заходу, як йому притаманні), сили, що зацікавлені у дестабілізації ситуації в нашій країні, провокують не лише дестабілізацію інформаційного поля довкола України, але й спричиняють зріст євроскептиків в українському суспільстві.

У цій інформаційній грі ліволіберальна, а краще сказати, безідеологічна українська еліта стає простою іграшкою в руках спецслужб сусідньої країни. Ця еліта, сформована в умовах відірваності від національної та релігійної ідентичності, орієнтована виключно на економічні вигоди, нездатна збагнути небезпеку гри з питаннями ідентичності як такої. Якщо ця еліта реагуватиме на московитські провокації, як би на них реагували ліволіберальні еліти Заходу, то безповортно дистанціюється від своїх природних союзників – власного народу та країн Середньої Європи і балтійських держав.  

Така ситуація на особистому та інституційному рівні є великим шансом для українських католиків. Адже у ситуації, коли порушують та ставлять руба питання, пов’язані із самою християнською ідентичністю, потрібно визначатися: де є ти особисто. Так, ці питання, що їх ставить гібридна війна як стратегію поділу українського суспільства, показують і правдивий характер основних ліволіберальних ідей – гендеризму, мультикультуралізму, політичної коректності, «права» на аборт, «права» на евтаназію, «прав» ЛГБТ-меншин, ідей про відмирання національної та релігійної ідентичності, як рівно ж показують реальну нетолерантність затятих проповідників толерантності. А тому дають можливість свідоміше обрати той бік, на який стати. Відсидітися в кутику, здається, вже не вийде, оскільки таке відсиджування призведе до втрати суспільного авторитету і поступової, але дуже реальної і дуже болючої маргіналізації в суспільстві.

До всього, позиція оборони в цій ситуації є наперед програшною. Українські католики мусять перестати поводитись реактивно. Тобто реагувати тільки на подразники з боку ворогів Церкви. Бо така позиція призводитиме до того, що в очах суспільства Церква виглядатиме, як та, яка виправдовується. А виправдовуватись перед суспільством нам, католикам, нема жодних причин.

Московитська гібридна агресія та її свідомі чи несвідомі союзники в Україні – ліволіберали – накидають суспільству жорстку гру. І це є серйозним викликом для українських католиків, які 25 років української незалежності не перестають тішитися, що нарешті вони отримали свободу віросповідання, не помічаючи того, що в умовах любої диктатури чи авторитаризму – лівого, ліберального, тоталітарного, промосковського, проєропейського, клептократичного і т.п., саме католики дуже легко втратять свободу віросповідання. Відмова від менталітету переслідуваної меншини, яка нарешті отримала свободу – це насправді один з найбільших викликів для українських католиків сьогодні.

І це передбачає, найперше, перехід до менталітету усвідомлення власної відповідальності не тільки за власну долю, але й за долю суспільства, в якому живемо. У свою чергу вартувало би провадити активнішу інформаційну політику, тобто доносити інформацію про Церкву якнайширшому загалу. Адже східніше Збруча більшість міряє Католицьку Церкву стереотипами, якими звикли міряти московське православ’я. Та й переважно уявлення українського суспільства за межами Галичини про католицтво сформоване московсько-православною та більшовицькою пропагандами. У цьому контексті інформаційна складова євангелізації є святим обов’язком кожного католика в Україні.

Звісно, що ця інформаційна стратегія мусить передбачати чітке висвітлення позицій, переконань та доктрин, які сповідує Католицька Церква – від змісту віри, до соціальної доктрини, від моральних принципів до конкретної душпастирської та харитативної діяльності. Також не слід боятися визнавати перед самими собою та українським суспільством власні помилки, недосконалості й подібні речі. Таке визнання не тільки не зменшить суспільного авторитету українського католицтва, а навпаки –зміцнить його, вибивши добру частину зброї із рук ворогів Церкви.

Окрім цього, теперішня ситуація вимагає створення сітки громадських організацій, які б активно пропагували в українському суспільстві християнські цінності, соціальне вчення Церкви, здоровий християнський спосіб життя, займались національною та релігійною просвітою. Такий підхід, збудований на свідченні Христового Євангелія, може не лише оздоровити українське суспільство, але й значно знизити градус агресії, яка здебільшого корениться у відсутності реальної інформації.

Усе це, звісно, вимагає від українських католиків вийти із своїх затишних храмів та звернутися до тих, хто не завжди здатен чути голос Церкви, а навіть – і власного сумління. Це означає вийти із зони власного комфорту. Для багатьох це не так просто. Проте мусимо усвідомити, якщо ми як народ Божий не залишимо ту зону власного комфорту, то суспільні процеси найближчим часом її просто зруйнують.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

понеділок, 21 березня 2016 р.

21.03.2016р. Б. / Гарнізонний храм Святих Бориса і Гліба освятили в Дружківці Донецької області (+VIDEO)

18 березня 2016 року в Дружківці Донецької області владика Михаїл (Колтун), керівник Відділу Патріаршої курії у справах душпастирства силових структур, освятив гарнізонний храм Святих Бориса і Гліба. Розрахований храм на 70 осіб.

Особливістю конструкції є те, що храм легко розкладається і його можна перевозити. Автором проекту храму є отець Василь Іванюк, декан Краматорського деканату УГКЦ, військовий капелан. Разом з отцем над спорудженням храму працювали військові 81-ї бригади, а також допомагали меценати. 


До цього у прифронтовій зоні РУВ вже освятили 17 капличок УГКЦ.



неділя, 20 березня 2016 р.

20.03.2016р. Б. / Усвідомлюючи відповідальність перед Богом…

Слово, яке дуже часто чуємо останніми місяцями, – це "Конституція". Цей термін вживається з різною метою: переважно для позначення документа, якого нам треба дотримуватися, або ж документа, зміст якого необхідно поправити. Хочу сьогодні представити кілька думок, пов’язаних із Конституцією.

Усі держави на Земній кулі мають Конституцію або принаймні хочуть її мати. Деякі мають Основний закон, хоча він не розписаний. Прикладом може слугувати Королівство Великобританії. Але хоча громадяни Королівства не мають писаного документа, на якого можуть покликатися, у них є дуже чітке усвідомлення існування законів.

Що таке Конституція? Це документ, в якому зібрані ті закони, що на них побудована держава.
Конституцію називають ще Основним законом, бо це справді основа, на яку спирається суспільний лад поодиноких держав. У зв’язку з цим пригадуються слова з Євангелії, якими Ісус Христос порівнює людину, яка своє життя упорядковує згідно з Божою наукою, з будинком, поставленим на солідній кам’яній основі, завдяки чому він безпечно переживає всякі негоди (пор. Мт. 7, 24-25).

Якщо Конституція побудована на солідній основі та всі громадяни – від найвищого до найнижчого – ретельно дотримуються закону, який написаний на загальне благо, така держава сильна і належно шанована всіма іншими державами.   
       
Відроджена наприкінці ХХ століття Українська Держава одержала свою Конституцію у 1996 році. На превеликий жаль, у нас вона ніколи не була Основним законом. За 20 років переживала кілька редакцій або, точніше, кілька інтерпретацій, відповідно до потреб чи примх власть імущих. Кожна зміна приносила якусь кризу…

Сьогодні знову переживаємо кризу і то дуже поважну. Вдруге пригадуються слова Христа, який порівнює людину, що легковажить Божою наукою, з чоловіком, що збудував свою хату на піску. Каже наш Спаситель: прийдуть бурі, вітри, дощі і будинок упаде (пор. Мт. 7, 26-27).

Не одного читача здивує порівняння державного закону з Божою наукою. Однак прохаю вас не робити поспішно негативних зауважень. На початку цього матеріалу було сказано, що кожна нормальна держава хоче мати Конституцію – тривкий Основний закон. Цілком інакшою є ситуація із згадкою в цьому документі про Бога. Далеко не всі Конституції її мають.

Наш Основний закон, укладений 1996 року, згадує про Бога, доказом чого є цитата в назві цього матеріалу. Цим фактом ми можемо і повинні пишатися, бо навіть попри всі хиби нашої Конституції така згадка дуже багато каже про наш народ і про нашу державу.

А що саме вона каже? Над цим варто задуматися, зважаючи, по-перше, на святий час - Великий піст, що недавно розпочався, і, по-друге, на політичну ситуацію, в якій ми опинилися.

Автори нашого Основного закону згадкою про Бога насамперед заявили перед усім світом, що, незважаючи на наше недавнє минуле, ми є або хочемо бути державою, в якій дуже велике, переважне число громадян вірить у Бога. Який зміст для існування нашої держави мають цитовані в назві слова? Це важливе, однак прикре запитання, яке все ж таки мусимо собі поставити.

Спробуємо його уточнити: наскільки наші посадовці усвідомлюють відповідальність перед Богом за свої слова та вчинки? Автор цих рядків не береться відповідати на таке важке запитання, але настрої, які панують у населенні, – брак довіри одне до одного, особливо у вищих ешелонах влади, легкодушність, з якою творяться закони і приписи суспільної поведінки, а також складність здійснення реформ, – змушують нас замислитися, наскільки ми справді свідомі відповідальності перед Богом за те, що чинимо.

Чи маємо підставу пишатися згадкою про Бога в нашому Основному законі? На жаль, у нашій державі відбувається багато подій, головно в політичному житті, які можемо сприймати тільки з болем душі. Тому − думають ті, хто читає ці рядки − доводиться тільки тремтіти за наслідки для себе та для інших від нашої духовної поверховності.

Адже, якщо б можновладці були свідомі змісту й суті цієї статті Конституції, то вони, наприклад, сідаючи за стіл для переговорів про створення коаліції у Верховній Раді, мали б дуже чітко усвідомлювати свою відповідальність перед Богом; голосуючи за різні закони, призначення на керівні посади – мали б усвідомлювати свою відповідальність перед Богом; приймаючи (у випадку уряду) якісь рішення – мали б усвідомлювати свою відповідальність перед Богом. І так у всіх сферах нашого життя.

Так, з одного боку, багато причин сумніватися в щирості наших переконань. Але з іншого – згадка про Бога в нашій Конституції є підставою для надії, що завжди так не буде. Хоча недруги нашого народу стараються нас переконати, що немає і не може бути надії на краще майбутнє (українці, кажуть вони, приречені на загладу), однак саме тому, що в нашому Основному законі є згадка про Бога, ми не маємо впадати в розпуку. Радше навпаки, не сміємо позбуватися надії.

Наш визначний громадянин, Юрій Старосольський, у своїй книжці "Велика гра" дуже гарно сказав: "В кім надія – ще лік, той – цілий чоловік!" А там, де є Бог, завжди є надія. Висловлена авторами нашої Конституції згадка про Бога – це підстава для надії. Вище було згадано, скільки лиха відбувається в нашій державі: за це його "творці", якщо не навернуться, змушені будуть прийняти кару від Бога. Проте й багато добра робиться в нашому народі: скільки щирої молитви єднає віруючих людей із Небесним Отцем!

Ми повинні бути дуже вдячні авторам нашої Конституції, що, пишучи її, не закрили очей на спасенну дійсність, не тільки на зрозумілу правду, що Бог є з нами, а й на те, що дуже багато серед нас щиро стараються бути з Богом. Тож вгору піднесімо серця, усі ті, що вже стараєтеся бути з Богом. А ви, брати і сестри, що легкодушно блукаєте, шукайте дороги до Нього!

+ ЛЮБОМИР

субота, 19 березня 2016 р.

19.03.2016р. Б. / Єпископ Станіслав Широкорадюк: «Сьогодні продають наших людей, як Юда Христа»

З усієї України прийшли та приїхали католики, щоб узяти участь у великопісній Хресні Дорозі, яка відбулася учора в Шаргороді на Вінниччині.

Молебень очолював ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії Станіслав Широкорадюк.

Перед Хресною Дорогою у храмі св. Флоріана відбулася Служба Божа. Проповідь виголосив владика Станіслав.

Коментуючи сьогоднішнє Євангеліє, проповідник наголосив, що лукавий і твердолобий народ, який хоче каменувати Ісуса — це не лише євреї, це кожен із нас. «Той лукавий народ, те зміїне плем’я — це праобраз кожного з нас. Це ми так легко змінюємо Бога на золотих тельців. Це ми швидко беремося за каміння, щоб когось засудити. Це ми рішаємо, кому жити, кому вмерти, яку дитину народити, яку викинути. На кожному кроці ми можемо впізнати самі себе. Сьогодні Бог до кожного з нас звертається: “За які діла ви хочете мене каменувати?”. Ми міняємо Бога на золотого тельця. Мало ми ходимо до ворожок, до колдунів, шаманок? Стидно часом слухати, до чого вдаються християни, коли хочуть чогось добитися у своєму житті: чужого чоловіка чи жінку, чи майно — то готові диявола запросити навіть. Хіба не впізнаємо себе серед того твердолобого і прелюбодійного народу?»

Владика згадав також про секти, забобони, астрологію та інших «золотих телят».

Крім того єпископ Станіслав, який служить у Харкові, прокоментував сьогоднішню ситуацію на сході України, стверджуючи, що наших людей сьогодні продають, як Юда Христа: «Ми навчилися торгувати всім, навіть людським життям. Скільки сьогодні зради в Україні… Слава Богу, що ви всього не знаєте… Скільки сьогодні людей з погонами продали наших хлопців на Сході… Мільйони заробляють на людському житті, на своїх людях… Є якась боротьба, щось діється, але ще більше продається. Ісус Христос до сьогоднішнього дня каменований. Сьогодні продають наших людей, як Юда Ісуса Христа…», — сказав ієрарх.

Єпископ Широкорадюк наголосив, що ми дочекалися в Україні свободи віросповідання та вибору, а тепер треба бути відповідальними. «Бог дає нам таких керівників, як ми самі. Якщо ми вміємо за гречку голосувати, то потім треба ту гречку їсти», — сказав владика.

Як відомо, у Харкові при римо-католицькому храмі діє центр соціальної допомоги для біженців, де є велика їдальня, куди щодня приходять на обіди потребуючі; там же пункт розподілу гуманітарної допомоги — одяг, взуття, продовольчі пакети; є душові та пральні машини, кабінет штатного психолога та юриста. Також діє щось на зразок світлиці для дітей біженців — вони приходять, займаються, роблять уроки.

Згадуючи про переселенців, які приходять до цього центру і стоять у черзі за продовольчими пакетами, єпископ Станіслав сказав, що вони почуваються винними. «Вони кажуть: “Ми на це заслужили. Ми за гроші ходили на мітинги. За гроші вішали комуністичні прапори. За гроші вішали російські прапори. Кричали: Путін, прийди”. Кожен пайок, зароблений нечесним шляхом не буде солодким, але його доведеться з’їсти», — додав єпископ.

Владика Широкорадюк пригадав, що під час зустрічі з Папою Францискм вони згадували біблійну розповідь про «Виноградник Навота» (1 Цар 21, 1-16). Цар Ахав хотів купити у Навота виноградник, але Навот не бажав продавати спадщину своїх батьків, тоді дружина царя підлаштувала очорнення та вбивство Навота, щоб її чоловік отримав виноградник.

«Наша земля сьогодні просочена невинною кров’ю людей через те, що якийсь там Ахав хоче забрати собі чуже майно», — сказав єпископ Станіслав і додав, що є тільки один справедливий та милосердний Цар, який нічого не забирає, а лише дає нам надію і благодать та винагороджує за страждання.

«У Бога є своя справедливість і ніхто не зможе від Нього відкупитися. Немає іншого Царя та іншого Бога, ніж Ісус Христос, Який віддав за нас своє життя на хресті. Ми повинні цінувати своє християнство, викинути всіх золотих тельців і жити по совісті», — завершив свою проповідь єпископ Станіслав Широкорадюк.

19.03.2016р. Б. / Політика як шлях до святості: блаженний Карл Австрійський

Блаженний Карл Австрійський - імператор Карл I Франц Йосип, останній монарх з династії Габсбургів. Карл Австрійський був беатифікований Папою Іваном Павлом II в 2004 році.

Карл Франц Йосип народився 17 серпня 1887 року в Персенбойзі поблизу Відня. Син ерцгерцога Отто і ерцгерцогині Марії Йозеф, дочки Саксонського короля, сам він носив титул ерцгерцога Австрійського. Освіту майбутній імператор отримав у Відні й Празі, потім вибрав шлях військової кар'єри, що було звичайною справою для юнака з імператорської родини.

У 1911 році Франц Йосип одружився на Зіті Бурбон-Пармській. Це було воістину християнське подружжя. Першою думкою ерцгерцога при укладенні шлюбу було бажання довірити цю єдність небесному заступництву Діви Марії. У перші дні після весілля майбутній імператор відправився разом з молодою дружиною в паломництво в Маріацелль. Граф П'єтро Ревертера, який займав посаду камерленго при принцесі Зіті, так описував стосунки між подружжям: «За моїми особистими спостереженнями, стосунки між ними були надзвичайно глибокими, повними ніжності і м'якості. Свідком цієї ніжності я і сам інколи ставав, коли, наприклад, Слуга Божий Карл I виступав з промовою на офіційних прийомах - а вони його зовсім не приваблювали. Я сам бачив, як Її Величність перед цим ласкаво підбадьорювала його, щоб він виконав свій обов'язок, який був йому настільки неприємним. А в кінці, з тією ж ласкою, вона завжди знаходила слова радості та схвалення». Сам Карл перед весіллям в листі своєму колишньому наставникові зізнавався: «Я - найщасливіший з заручених, адже я заручений з найкращою дівчиною на світі». Зіта (до речі, їй пощастило свідчити на процесі беатифікації чоловіка) згадувала, що під час заручин Карл не раз говорив їй: «Тепер ми повинні допомогти один одному потрапити в рай!». «Для нього, - пише Зіта, - ця мета була абсолютно серйозною». Карл I  Австрійський надихався словами молитви Господньої: «Хай буде воля Твоя». Шукати волі Божої і намагатися виконувати її найкращим чином: це і стало секретом святості монарха.

У щасливому, міцному шлюбі у подружжя народилося вісім дітей.

У 1916 році, у віці 29 років, Карл став імператором Австрії і був коронований на престол Угорщини. Ті, хто був тоді з ним поруч, свідчать про високе почуття відповідальності, з яким він зійшов на трон і здійснював правління. Причому відповідальність ця була не тільки рисою його характеру, але і плодом релігійних переконань. Він завжди пам'ятав, що влада дана Богом.

Момент коронації Карл I сприйняв як «священну гідність»: йому були довірені самим Богом і Церквою народи, за які він несе відповідальність перед Богом. Карл був переконаний, що в цій місії він повинен за них «страждати, молитися, померти». Тому імператорство стало для нього шляхом до глибшого єднання з Богом, у Якого він просив врятувати ввірені йому душі. Саме на троні Карл I, імператор Австрійський, наділений одночасно титулом Карла IV, апостольського короля Угорщини, проявив свою любов до Господа і прихильність Його вченню. Своєю ціллю він ставив духовне і матеріальне благо підданих, в конфліктах виявляв велику терпеливість. Але яким же чином імператор-офіцер може досягати святості?

Християнські переконання, з якими Карл I керував імперією, не покидали його і на полі битви. Про це свідчить його неприйняття газової зброї, а також використання підводних човнів для атаки на ворожі міста, що виходили на Адріатичне море, в першу чергу Венецію. Карл вважав, що цивільне населення повинне бути абсолютно недоторканним.

Карл I  відчував великий вплив енцикліки Папи Лева XIII Rerum Novarum. Він був першим главою держави - в Європі і в світі, - який створив міністерство соціальної допомоги і охорони здоров'я, а також задумав аграрну реформу. Імператор ввів контроль за цінами, щоб забезпечити захист робітників, і заснував почесні посади для багатих, які бажали служити імператору. Карл збільшив зарплати і ввів пенсії, а також заснував «народні кухні» - їдальні. Під час війни чимало кроків було ним зроблено для боротьби з корупцією і зловживаннями військового часу, він створив фонд з роздачі харчування і тим самим допоміг п'яти мільйонам бідних. Він сам, разом з членами своєї сім'ї, у воєнний час харчувався тими ж пайками, що і солдати. Одного разу хтось із його оточення заперечив йому: бідняки звикли до свого становища і не потребують такої турботи, - на що Карл відповів: «Це такі ж люди, як і я сам, і вони відчувають голод, спрагу  так само, як і я». Під час війни він роздавав їжу людям, які залишилися без даху над головою, не роблячи при цьому відмінностей між «своїми» і «ворогами», але керуючись одним лише християнським милосердям.

Миротворчі спроби імператора Карла I не увінчалися успіхом. Він повинен був терпіти наклепи, багато хто засуджував його за слабкість і називав зрадником німецького союзника.

Після розпаду Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. імператор оголосив, що «відсторонюється від управління державою», проте не зрікся престолу. Читаємо свідчення сучасників: «Під час розпаду монархії Слуга Божий повів себе чудово, як і у всіх інших випадках. Він не зрікся престолу, оскільки, відповідно до його поглядів, царство було довірено йому благодаттю Божою, і він не міг відректися від цього обов’язку. Він лише відмовився від тимчасових повноважень, приймаючи як волю Божу все, що йому довелося вистраждати. Єдиним бажанням Слуги Божого було те, щоб в цій ситуації не відбувалося жодного кровопролиття. Він глибоко слідував християнським принципам любові до ближнього, діючи так, а не інакше».

Після двох невдалих спроб повернути угорський престол в 1921 році він був доставлений на острів Мадейра, визначений йому як місце заслання. Імператриця Зіта описала негаразди, які довелося терпіти подружжю під час морської подорожі. Вона пише, що Карл I найбільше страждав через неможливість брати участь у Службі Божій і приймати Причастя. Імператор помер всього лише через п'ять місяців після вигнання. Він відчував наближення смерті, але віра в усьому підтримувала його. Жодного разу з його вуст не прозвучала скарга або звинувачення гонителям, але єдиною його турботою було зберегти любов до Бога. Свої страждання, які він змушений був терпіти у віці всього лише 35 років, він сприймав як хресну жертву за благо свого народу. Серед інших, про це залишилися свідоцтва капелана, який провів з ним два місяці у вигнанні: «Мене вражала його віра, - пише отець Антоніо Хоменеї де Гувейя, - віра надзвичайна, практична, що підкоряє всі вчинки Божественній волі, з найбільшою покорою терпить усі негаразди і суперечності, та, яка не промовляє жодного слова  невдоволення на адресу ворогів. Навпаки, він говорив, що вони служили знаряддям Божественного провидіння. Ночі здебільшого він проводив перед Пресвятими Дарами».

Захворівши на запалення легенів, імператор терпляче переносив біль, думаючи насамперед про інших. Покоївка імператриці, свідок останніх днів Карла I, передає його слова, якими він звертав сам до себе: «Аби не втратити терпець, не втратити терпець». Під час смертельної хвороби монарх невпинно молився, в тому числі й вголос, незважаючи на тривалі та важкі напади кашлю. Він постійно бажав з'єднатися з Христом у Святих Тайнах. Неминучу смерть він вважав тимчасовою розлукою з рідними, повторюючи: «Всі ми знову знайдемо один одного в обіймах Спасителя».

Перед смертю Карл I висповідався і соборувався. Ці Таїнства йому уділив угорський священик Паоло Шамбокі. Ось його свідчення: «Він не відривав палаючого погляду від дароносиці, і тому я продовжував стояти так, щоб він міг дивитися на Пресвяті Дари».

Імператор помер через чотири дні, в які його дружина майже не відходила від нього за його бажанням, і останнім словом монарха перед смертю було ім'я Господнє.

Яку духовну спадщину залишив нам блаженний Карл I, від якого нас відділяє ціле століття? Перш за все, це повна сумісність ідеалу християнської святості з політичною діяльністю. Хоча контекст, в якому жив Карл I, був абсолютно своєрідним, його прихильність до християнських цінностей в суспільному житті актуальна в будь-який історичний момент.

пʼятниця, 18 березня 2016 р.

18.03.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «РПЦ не передбачає іншого спілкування, крім як возз’єднання з нею» (+VIDEO)

Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час круглого столу «Насильницька ліквідація УГКЦ та її наслідки: уроки й завдання для сьогодення» у приміщенні Національного університету імені Тараса Шевченка розвінчав деякі пропагандистські терміни, які впродовж десятиліть застосовуються до УГКЦ.

Собор чи псевдособор? Блаженніший Святослав розповів, що зараз готується до публікації низка документів десятирічної давності. Це переписка колишнього Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира з тодішнім Московським Патріархом Алексієм ІІ.

«Це є об’ємний лист, де йдеться про те, що осмислюючи ці події, ми могли б пізнати правду і визнати, чому ці події з точки зору канонічного права Католицької Церкви є псевдособором. Відповідь, яку отримав мій попередник, підписана тодішнім головою зовнішньоцерковних відносин Московського Патріархату, а нинішнім Патріархом Кирилом. І перша теза в цьому листі звучить так: «Собор є канонічний. А якщо вживається термін «псевдособор», то далі нема про що говорити»», – зауважив Глава УГКЦ.

Коли Католицька Церква, пояснив він, говорить про канонічність чи неканонічність цього «собору», то говорить про певну суперечність або прямо заперечення канонічного права. «Натомість Московський Патріархат перебуває цілком в іншій парадигмі. Канонічним вважається все те, що в лоні російського православ’я. Усе те, що веде в лоно російського православ’я, не залежно від методу, є канонічним. Тобто мета виправдовує засоби. Такого типу дискусія про канонічність чи неканонічність має прямий зв'язок про канонічність чи неканонічність Церков українського православ’я сьогодні. Тобто не йдеться про так звані канони, не йдеться про права чи закони церковні. Йдеться про те, хто не є з нами, той проти нас. І хто не є в лоні єдиноспасаємого човна, той, очевидно, не є канонічний», – сказав Предстоятель.

Також вживався термін «возз’єднання». «Багато науковців, – каже Глава УГКЦ, – задаються риторичним запитанням, як можна бути з кимось возз’єднаним, тобто повернутися в якесь лоно, якщо хтось ніколи в тому лоні не перебував?! Українська Греко-Католицька Церква як спадкоємиця Київської Митрополії своєю матірною Церквою має Константинопольський Патріархат. Ніколи ця церковна одиниця не була в єдності з Московським Патріархатом. Тому з історичної точки зору термін «возз’єднання» є абсурдним. І якщо відкрити документ, його можна знайти на офіційному сайті Відділу зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату, який називається «Основные принципы отношения к инославию Русской Православной Церкви». І будь-які відносини з РПЦ називатимуться дорогою до возз’єднання. І постійно цей термін застосовуватиметься. Тобто возз’єднання – це не є щось, що залишилося в минулому. В РПЦ немає іншої моделі будування контактів чи єдності, як тільки дорога возз’єднання».

Проте, наголосив Глава УГКЦ, офіційна позиція Церкви не завжди відповідає сумлінню православних. Прикладом цього є те, що з нагоди 70-их роковин ліквідації УГКЦ група православних інтелектуалів і просто чесних людей на нашу адресу скерували листа, в якому засуджують і самі визнають злочини Львівського псевдособору. «Я б хотів, – додав Блаженніший Святослав, – аби ми написали офіційний лист-відповідь нашим братам православним. І я хочу бути першим підписантом такого листа. І закликаю греко-католиків у слід за мною також його підписати».



четвер, 17 березня 2016 р.

17.03.2016р. Б. / Священик не може йти у політику, бо із вовками жити – по-вовчому вити, - Венедикт (Алексійчук)

Чим викликана нинішня агресія Росії до України? Чому Церква має сторонитися політики? Як не зламатися психологічно у нинішній нелегкий в країні час? Про все це йшлося під час зустрічі з єпископом-помічником Львівської архиєпархії УГКЦ, владикою Венедиктом (Алексійчуком).

Нинішня агресія до України викликана тим, що Росія боїться «заразитися» змінами, які відбулися в нас

Агресію має той, хто боїться. Тому нинішня агресія Росії до України викликана тим, що вона боїться, що зміни, які сталися в нас, можуть відбутися і в них. Росія боїться греко-католицької церкви, вони не мають стільки претензій навіть до римо-католиків, як до нас.

Поруч з нами є дві слов’янські держави, чому ж на їхньому фоні Україна є інакшою? На моє переконання, тому що Україна відрізняється, тому що має таку греко-католицьку церкву, а її феномен у тому, що вона має незалежність від держави. Янукович також мав страх перед греко-католицькою церквою, бо це сила, яка є неконтрольованою…

Священик не може йти у політику, бо, як кажуть, із вовками жити – по-вовчому вити

Коли, до прикладу, Церква входить у політику, їй можуть давати певні дивіденди, але у цьому світі не буває нічого безплатного. Навіть сир у мишоловці і той, кажуть, став платним (сміється-Ред.) А як у нас в народі говорять, хто платить, той і замовляє бал.

Церква має єдине покликання – не мовчати, свідчити правду, боронити її, говорити про неї. А коли вона входить у якусь політичну партію, то стає залежною. А самі знаєте, з вовками жити – по-вовчому вити. Так, коли наш капелан йшов працювати у Львівську міську раду, однією з моїх умов було, щоби він не отримував там зарплати.

Погляньмо, чи мали ми за всю історію України якесь велике пошанування від президентів. Завжди мали із владою конфлікти. Нам нема різниці чи це праві, чи ліві, до якої партії хто відноситься, якщо роблять добре, то Слава Богу, а, якщо зле, – ­на це треба вказати.

Звісно, бувають екстремальні ситуації, коли Церква може входити в політику. Тут знову доцільно згадати про Омеляна Ковча. Під час німецької окупації він короткочасно був мером Перемишлян. Але, якщо у житті є винятки, то це ще не означає, що вони є правилами.

Можуть бути виключення, коли священик йде в політику – стає депутатом міської ради чи Верховної Ради. Але проблема в тому, що це не є покликанням Церкви. І небезпека у тому, що вона може почати виконувати невластиві їй покликання.

Я за те, щоби Церква входила у політику та бізнес. Але не священики, а миряни, які мають здорові християнські цінності, які не привабляться спокусливими пропозиціями у владі.

Часом гроші жертвують як хабар, щоби відкупитися

Як говориться, краще не рятувати цілий світ, а допомогти одній конкретній людині. Господь ледь не під ніс нам дає багато обставин, варто лише трішки придивитися і зможемо виразити милостиню у свій особливий спосіб.

Боронь Боже, якщо ти жертвуєш лише гроші, бо часом їх дають лише для того, щоби відкупитися. Можна присвятити кілька годин в тиждень волонтерству – відвідуванню поранених у військовому госпіталі чи немічних у будинку престарілих. Це також милостиня, кожен може собі щось обрати.

Про ЗМІ: Не важливо, що трамвай ходить, коли зійшов із рейок, про це усі напишуть

Як давати раду із потоком негативної інформації, який через нелегку ситуацію в країні щодня обвалюється на наші голови? Дуже важливо зрозуміти, що у цей час нас помістив Бог. А Йому видніше для чого і чому. Коли приймемо це, то усвідомимо, що ці обставини не є випадковими, що за ними стоїть Господь. Наша проблема у тому, що ми хочемо втекти від дійсності. Прийняття – ще не означає згоду, але коли воно є, то приходить мир та спокій.

Тут доречно згадати про священномученика Омеляна Ковча, який був феноменальною особистістю і  у часи польської влади захищав українців. Був аж 40 разів арештований! Коли прийшли комуністи і почали винищувати поляків, він став на захист останніх. Коли українці, скориставшись тим, що поляків почали утискати, хотіли собі присвоїти якесь їхнє майно, Омелян Ковч скликав до церкви людей і наказав повернути награбоване, в іншому випадку – піде з парафії. Коли ж прийшли німці і стали вбивати євреїв, він став їх боронити. Тобто, коли було потрібно, він брав під свою опіку і українців, і поляків, і євреїв. А коли потрапив до концтабору Майданек, то сказав, що не хоче звідти йти. Уявляєте?! Омелян Ковч розумів, що не спроста Господь його туди послав, що саме тут він має виконувати свою місію.

Мені здається, часом є так, що весь оцей негатив накручують журналісти…Був нещодавно на одній парафії – там так багато всього робиться, дуже сильно згуртувалися діти, молодь і старші люди, але про це ніхто не написав. Як то кажуть, не важливо, що трамвай ходить, але, коли він зійшов із рейок, то всі про це напишуть (сміється-Ред.) Тобто це питання напряму стосується і журналістів, адже важливо подавати і хорошу інформацію. Знаєте, чим відрізняється бджілка від мухи? Бджілка приносить мед, а муха – самі знаєте що. Журналісти мають бути отакими бджілками…

Соцмережі – це віртуальна реальність, особиста зустріч є важливішою

Я дуже не люблю Інтернет, тому що це не є реальною зустріччю, це – віртуальна реальність. Погляньмо у Євангеліє, Ісус Христос особисто зустрічався з людьми. Вважаю, що в житті є дуже важливою оця особиста зустріч.

Тим не менше, я зареєстрований у Facebook, адже свідомий того, що ми живемо у сучасному світі. Мені часто пишуть, щоби я не облишав викладати тут свої думки, щоби у цьому морі інформації був позитив. Нічого у Facebook не коментую, просто ділюся тим, що є для мене важливим та дорогим.

Соломія ГОЛОВІНА, Львівський портал

Джерело:   Воїни Христа Царя

середа, 16 березня 2016 р.

16.03.2016р. Б. / ПЕТИЦІЯ: Не допустити проведення у Львові комлексу заходів, анонсованих ЛГБТ-спільнотою

У засобах масової інформації анонсовано проведення так званого "Фестивалю рівності", який планують організувати 19-20.03.16 у місті Львів. Формальною метою заходу є боротьба з упередженням та дискримінацією, проте, на нашу думку, цей захід є пропагандою деструктивних цінностей та пріоритетів не притаманних для українського суспільства. Проведення такого роду заходів може суттєво загострити суспільні протистояння та стати причиною дестабілізації ситуації в місті Львові. Галичина завжди вирізнялась традиційними та консервативними поглядами щодо інституту сім'ї та принципів виховання підростаючого покоління, також тут сильний вплив релігійних общин, які негативно ставляться до пропаганди одностатевих зносин (саме ця тема є домінуючою у анонсованій програмі проведення "Фестивалю рівності").

Звертаємось до міського голови міста Львова та депутатів львівської міської ради вжити заходів з метою недопущення проведення так званого "Фестивалю рівності" щоб уникнути суспільних збурень та, як наслідок, створення негативного іміджу міста Львова.

Автор: Літературно-просвітницький проект "Дух нації"
Дата початку збору підписів: 15 березня 2016 р.
До кінця збору підписів залишилось: 60 днів
Станом на 15 березня петицію підписали 173 особи з 1000 необхідних.


Джерело:   Воїни Христа Царя

вівторок, 15 березня 2016 р.

15.03.2016р. Б. / Зупинимо антиукраїнські провокації!

Заява фракції Народного Руху України у Львівській обласній раді

Народний Рух України обурений наміром проведення у Львові 19-20 березня Фестивалю рівності в межах якого заплановано пішохідний ЛГБТ-квест. Як йдеться у повідомленні, поширеному у ЗМІ учасники квесту пройдуть місцями, які пов'язані з ідеями рівності та свободи. Усе це має відбуватися у Перший тиждень Великого Посту за юліанським календарем та в часі тривання Великого Посту за григоріанським календарем.

Підтримуючи європейський вибір нашої держави, і водночас дотримуючись норм християнської моралі та сповідуючи традиційні для українського суспільства цінності ми, рухівці, розцінюємо це, як безпрецедентну провокацію проти львів’ян, більшість з яких належить до монотеїстичних конфесій – греко-католиків, римо-католиків, православних, протестантів та юдеїв. На наше переконання проведення такого Фестивалю буде актом гібридної війни Кремля проти України. Цілком очевидно, що цей захід викличе шквал обурення у львівській громаді і з великою ймовірністю призведе до масових порушень громадського порядку, що буде використано зовнішніми, ворожими для України силами у своїй пропаганді. Зокрема, напередодні загальнонаціонального референдуму, який має пройти у Нідерландах, з питання про асоціацію України з ЄС, сутички у Львові будуть висвітлені антиукраїнською пропагандою як прояв радикальної гомофобії і використані для того, що перешкодити подальшому зближенню України та ЄС.

Однак провокативний Фестиваль у Львові, це лише один епізод у політиці руйнування традиційних цінностей українського суспільства. Ми також заявляємо свій протест проти політики уряду, який розробляє законодавство про легалізацію в Україні одностатевих партнерств. Хоча Міністерство юстиції заявляє про те, що воно не планує запроваджувати так звані одностатеві шлюби, однак досвід країн Заходу в яких подібні «шлюби» було легалізовано вказує на те що легалізація одностатевих партнерств – це попередній крок до легалізації одностатевих «шлюбів». Така поведінка українського Уряду не лише суперечить переконанням більшості громадян України, які сповідують християнство, юдаїзм та іслам, але й становить серйозну загрозу для національної безпеки України. Спроби легалізації одностатевих цивільних партнерств – це свідома чи не свідома провокація, яка поглибить поділи в суспільстві, спричинить дискредитацію України у світі й має великі шанси стати джерелом силових протистоянь. Така безвідповідальна поведінка свідчить про те, що уряд прем’єра А. Яценюка не розуміє реальних загроз для українського суверенітету, які він створює своїми безвідповідальними діями.

З огляду на це ми вимагаємо від міського голови Львова Андрія Садового та депутатського корпусу Львівської міської ради недопустити проведення так званого Фестивалю рівності Львів 2016, а також звернутися до Кабінету міністрів України та Верховної Ради України з вимогою призупинити підготовку законодавства про легалізацію в Україні одностатевих партнерств та повністю відмовитись від цієї ідеї. У випадку невиконання цих наших вимог залишаємо за собою право на організацію акцій громадської непокори та наголошуємо, що відповідальність за можливі наслідки для національної безпеки України ляже на владу міста.

неділя, 13 березня 2016 р.

13.03.2016р. Б. / У Києві проведуть міжнародну наукову конференцію «Сила віри супроти насилля влади…» (+Програма)

17 березня 2016 року в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбудеться міжнародна наукова конференція «Сила віри супроти насилля влади: греко-католики Центрально-Східної Європи в умовах переслідувань тоталітарних режимів після Другої світової війни».

Конференцію організовано з метою спогаду про сумну подію – 70-річчя Львівського псевдособору (8-10 березня 1946 року), на якому було офіційно проголошено «возз’єднання» греко-католиків Галицької митрополії з Російською Православною Церквою.

Під час заходу планують обговорити форми і методи репресивної антицерковної політики радянської влади в Україні, закономірності й особливості її застосування у сусідніх країнах і досвід протистояння тоталітарному насиллю. Передбачено також круглий стіл, учасники якого будуть покликані дати історико-правову оцінку діям владних структур і її каральних органів, а також продискутувати уроки й завдання сучасної та майбутньої співпраці Церкви, держави й громадянського суспільства та проблеми гармонізації міжконфесійних стосунків.

У конференції візьмуть участь провідні науковці з України, Німеччини, Польщі, Росії, Словаччини та Італії, представники органів державної влади та церковних структур.

Організатори заходу - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Український інститут національної пам’яті та Український католицький університет.

Місце проведення зустрічі: зала Вченої ради КНУ імені Тараса Шевченка в приміщенні головного («червоного») корпусу, що на вул. Володимирській, 60.
Час: 17 березня 2016 року, реєстрація учасників о 8:30, початок – о 9:00.

У рамках конференції відбудеться презентація документальної фотовиставки «Греко-Католицькі Церкви Центрально-Східної Європи в умовах тоталітарних режимів», підготовленої Інститутом історії Церкви УКУ.

ПРОГРАМА
Міжнародної наукової конференції
«СИЛА ВІРИ СУПРОТИ НАСИЛЛЯ ВЛАДИ:
греко-католики Центрально-Східної Європи в умовах переслідувань
тоталітарних режимів після Другої світової війни»

Київ, 17 березня 2016 р.

9:00-9:30   Відкриття конференції, привітання учасників

9:30-11:00  Перша сесія: «Сталінське “возз’єднання уніатів” Галичини: плани – методи – результати». Модератор – Олег Турій

о. Тарас Бублик, Львів – «Перший наступ: греко-католицьке духовенство Львівської архиєпархії під час радянської окупації Західної України у 1939-1941 роках»

Світлана Гуркіна, Львів – «Спадкоємність релігійної політики стосовно Унійної/Греко-Католицької Церкви від царату до сталінізму»

Катрін Бек, Реґенсбурґ/Мюнхен – «Ліквідація УГКЦ в контексті сталінських репресій супроти інших конфесій у Галичині»

Надія Бєлякова, Анна Вишиванюк, Москва – «Рецепція “Львівського собору 1946 року” радянськими чиновниками і представниками РПЦ в другій половині ХХ ст.»

Наталія Шліхта, Київ – «Парадокси радянської політики щодо Церкви: задум – реалізація – наслідки (на прикладі насильницького “возз’єднання” УГКЦ з РПЦ)»
11:00-11:30 – Дискусія

11:30-12:00 – Перерва на каву/чай

12:00-13:10  Друга сесія: «Регіональні особливості “ліквідації унії”». Модератор – Іван Патриляк

Володимир Бірчак, Київ – «Роль радянських репресивних органів у ліквідації ГКЦ в Україні»

Ігор Галаґіда, Ґданськ – «Особливості процесу ліквідації Греко-Католицької Церкви в Польщі»

Олександр Пагіря, Київ – «Сталінська ліквідація Греко-Католицької Церкви на Закарпатті у 1945-1949 рр.: етапи, механізми, виконавці»

о.Петер Штурак, Пряшів – «Постать блаженного єп. Павла Ґойдича в контексті переслідувань Греко-Католицької Церкви в Словаччині»
13:10-13:30 – Дискусія

13:30-14:30 – Обідня перерва

14:30-15:00 – Відкриття виставки Інституту історії Церкви УКУ: «Греко-Католицькі Церкви Центрально-Східної Європи в умовах комуністичних режимів після Другої світової війни»

15:00-16:10  Третя сесія: «Репресована Церква: свідчення віри та історичний досвід».Модератор – Володимир Бугров

о. Богдан Прах, Львів – «Духовенство Перемиської єпархії в умовах радянських репресій (1939-1950)»

Ольга Зброжко, Львів – «Моделі поведінки греко-католицького духовенства під час «ліквідації унії» (за радянськими архівними матеріалами на оо. Гавриїла Костельника, Миколу Хмільовського та Йосифа Кладочного)

Олег Турій, Львів – «Свідчення мучеників та ісповідників віри XX століття – джерело життя Української Греко-Католицької Церкви»

о. Іван Дацько, Рим/Львів – «Сприйняття та реакція на “Львівський собор 1946 року” греко-католицької ієрархії в діаспорі»

16:10-16:30 – Дискусія

16:30-17:00 – Перерва на каву/чай

17:00-18:30 Круглий стіл: «Насильницька ліквідація УГКЦ та її наслідки: уроки і завданнядля сьогодення». Модератор – Володимир В’ятрович

  Вступні реферати: Патріарх Святослав Шевчук (Київ), Архиєпископ Ігор Ісіченко (Харків), Мирослав Маринович (Львів), Андрій Юраш (Київ), Ігор Когут (Київ)

  Учасники дискусії: Архимандрит Кирило Говорун (Йєл/Київ), Даниїл Ґаладза (Відень), Віктор Єленський (Київ), Володимир Мороз (Тернопіль), Олександр Саган, Володимир Сергійчук, Костянтин Сігов, Людмила Филипович, Євген Харьковщенко, Григорій Хоружий, о. Ігор Шабан (усі – Київ) та ін.

18:30-19:00  – Завершення конферції, підсумки
Місце проведення: Зала Вченої ради КНУ ім. Тараса Шевченка в приміщенні головного («червоного») корпусу на вул. Володимирській 60.