Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 31 травня 2016 р.

31.05.2016р. Б. / Глава УГКЦ: «Якщо сильна, велика держава має право вторгатися на територію свого сусіда, то це свідчить, що міжнародного права більше не існує»

Ситуація на Сході України – це питання не кордонів, а незаконної анексії та окупації території нашої країни. Це порушення міжнародного права і світової системи міжнародної безпеки. Якщо сильна і велика (за розміром) країна має право вторгатися на територію свого сусіда, то це свідчить, що міжнародного права більше не існує. Тож тут уже йдеться не тільки про справедливість, а й про дотримання міжнародного права.

Таку думку висловив Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав в інтерв’ю для Catholic News Agency.

«Гадаю, існує багато причин, чому міжнародне співтовариство, так би мовити, мовчить про війну в Україні. Часто так звані багаті країни зосереджені на власних інтересах і своїй міжнародній політиці. А ті країни, які не беруть безпосередньої участі в їх благополуччі, підлягають маргіналізації і забуттю. Тож, схоже на те, що сучасним політикам краще вдавати, що проблеми не існує, аніж вирішувати її», – пояснив Глава Церкви.

Архиєрей додав, що сьогоднішня ситуація в Україні – це війна супроти суверенної і незалежної країни. «Ця війна стала найбільшою міжнародною кризою у Східній Європі після Другої світової війни не тільки на дипломатичному, військовому й політичному рівнях, а й на гуманітарному. Вона зумовила масові страждання. В Українській Державі є близько двох мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Український народ «виживає» на своїй багатій, родючій землі. Саме тому Україна гостро потребує міжнародної солідарності», – наголосив Блаженніший Святослав.

Як розповів Глава УГКЦ, стається так, що в західних країнах звістки про війну і страждання сприймаються лише як чергова порція новин. Через байдужість люди закривають очі, коли бачать кровопролиття або страждання інших.

«Ситуація в Україні ставить дуже глибокі питання: чи ми беремо на себе зобов'язання за демократію, яка є основою гідності людини? Чи зобов'язуємося дотримуватися принципу святості людського життя? Усі ці питання постають зараз в Україні і ми, українці, прагнемо задати їх міжнародному співтовариству», – зазначив Блаженніший Святослав.

31.05.2016р. Б. / Вандали в Черкасах обстріляли храм УГКЦ

В ніч з 29 на 30 травня 2016 р., вандали обстріляли усі вікна нового храму парафії Покрова Пресвяої Богородиці УГКЦ в м. Черкаси.

Як повідомив о. Юліан Шеремета, парох місцевої громади УГКЦ, сьогодні зранку перед служінням Божественної Літургії він зауважив, що у вікнах храму замітні дивні отвори. Пригледівшись ближче священик зрозумів, що вони появилися внаслідок пострілів з пневматичної зброї. Одразу ж після Богослужіння він повідомив правоохоронні органи, які по прибуттю оглянули місце та намагались визначити рід зброї, з якої було скоєно вандалізм.

Священик зазначив, що це прикра ситуація, адже храм нещодавно тільки було посвяченно: «Наші вірні доклали багато зусиль щоб його спорудити, а тут хтось за одну мить пошкодив усі нові та коштовні вікна».

Проте священик і вірні не падають духом та сподіваються, що з Божою допомогою і завдяки добрим людям зможуть скро відновити завдану шкоду.

понеділок, 30 травня 2016 р.

30.05.2016р. Б. / Глава УГКЦ в Чикаго: «Пізнати правду можна лише тоді, коли живемо з нею і в ній» (+VIDEO)

Люди сьогодні залежні від Інтернету, соціальних мереж... Чи такою є дорога пізнання Правди? Можливо, частково, але не вповні, бо правдою є не щось, а Хтось! Про пізнання правди в житті людини говорив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час Архиєрейської Літургії у храмі Святих Володимира і Ольги в Чикаго (США) 28 травня.

Цією урочистою Божественною Літургією розпочалася чергова сесія Постійного Синоду Єпископів УГКЦ.

Розповідаючи про роль Синоду в  житті Церкви, її Предстоятель зауважив, що кожен Синод – це діло Духа Святого, який його збирає і робить єдиним цілим. Тож це дозволяє Церкві бути єдиним Тілом Христовим, дозволяє членам Синоду відкрити свій розум і серце на слухання Його слова. Тому, коли Синод приймає певне рішення, то воно згідне з Його волею.

Додамо, на цю сесію Постійного Синоду прибули: владика Володимир (Війтишин), Митрополит Івано-Франківський; владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ; владика Кен (Новаківський), Єпарх Нью-Вестмінстерський;  владика Борис (Ґудзяк), Єпископ єпархії Святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції, країнах Бенілюксу та Швейцарії; і владика Ярослав (Приріз), Єпарх Самбірсько-Дрогобицький.

«Ми всі сьогодні розуміємо, що означає дати місце іншій особі у своєму житті. Це дуже добре розуміє хлопець, який закохується в дівчину і пускає її у своє життя. Тоді його життя стає цілком інакшим. Добре знаємо, як змінюється життя мами і тата, коли вони пускають у своє життя новонароджену дитину. Усе стає інакшим: нова особа починає посідати місце і простір у їхньому житті. Здатність впустити у своє життя іншу особу, а особливо живого Бога – це дорога до життя і свободи», – сказав Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних.

Ісус Христос каже: «Пізнайте правду і вона визволить вас». «А як це зробити? – просить задуматися проповідник. – Ми так багато сьогодні пізнаємо. Залежні від Інтернету, соціальних мереж... Чи це є дорога пізнання правди? Можливо, частково, але не вповні, бо правдою є не щось, а Хтось! Христос є Правдою. Він каже про себе: Я є Дорога, Правда і Життя. Пізнати Правду можна лише тоді, коли живемо з нею і в ній, коли спілкуємося з нею, як із живою особою. Бо часто люди живуть в одній хаті все життя і не знають одне одного».

«Пізнати правду – пізнати особу, особу Божу, яка живе в нас. І тоді справді можна стати вільними. Бо свобода приходить від Того, кого ми шукаємо у своєму житті. Він є в нас, звільняє нас від того нещадного пошуку за всяку ціну нашого особистого щастя», – вважає Глава Церкви.
Блаженніший Святослав передав вітання та голос християнської солідарності від братів і сестер в Україні, які борються за свободу, які вмирають за правду. «Для нас важливо знати, – відзначив духовний лідер греко-католиків, – що в нашій боротьбі ми не самі. Важливо знати, що брати і сестри в усьому світі борються і страждають разом із нами, що світове співтовариство через вас, зокрема тут, у США, може пізнати правду, як каже Шевченко, що діялося в Україні, за що погибала, за що слава козацькая по всім світі стала».

«Тому дякую за все, що робите і будете робити для свободи українського народу», – сказав Глава Церкви.



30.05.2016р. Б. / Папа: євангелізація – місія кожного християнина, служіння – стиль її здійснення

«Апостол» і «служитель» – два поняття, які є «невіддільними сторонами тієї самої монети», стали основою проповіді, яку Папа Франциск виголосив у неділю, 29 травня 2016 р., під час Святої Меси на площі Святого Петра у Ватикані з нагоди Ювілею постійних дияконів. У світлі слів святого Павла, який у Посланні до Галатів називає себе і «апостолом» і «Христовим служителем», він наголосив, що «той, хто звіщає Ісуса, покликаний служити, а хто служить, той звіщає Ісуса».

Першим на це вказав Сам Господь, Який, за Його ж словами, «прийшов, щоб служити, а не щоб Йому служили». І ті, які Його звіщають, покликані чинити так само. «Учень Ісуса, – сказав Наступник святого Петра, – не може йти іншим шляхом, ніж Учитель, але якщо бажає звіщати, то повинен наслідувати, як це чинив святий Павло: прагнути служити. Іншими словами, якщо євангелізація – це місія, доручена кожному християнинові силою Хрищення, то служіння є стилем, яким слід здійснювати цю місію, єдиним способом бути Ісусовим учнем. Його свідком є той, хто чинить так, як Він чинив».

Першим кроком на шляху до того, щоб стати «добрими і вірними» слугами є «жити в готовності». За словами Святішого Отця, служитель «щодня вчиться відрікатися від володіння всім для себе», вправляючись щоранку в тому, щоб «жертвувати своє життя, думати, що день не належатиме йому, але призначений для того, щоб прожити його, віддаючи себе іншим».

«Той, хто служить, у дійсності, не є заздрісним сторожем свого часу, а навпаки, відмовляється від того, щоб бути паном свого дня. Він знає, що час, який надходить, належить не йому, але є Божим даром, який слід жертвувати Його волі. Лише тоді він дійсно принесе плоди. Той, хто служить, той не є рабом порядку денного, який для себе визначає, але має слухняне серце, готове до того, що незаплановане: готовий послужити ближньому і відкритий на непередбачуване, якого ніколи не бракує і яке часто є щоденними Божими несподіванками.

Служитель вміє відчиняти двері свого часу та свого простору для того, хто перебуває поруч і для того, хто стукає поза графіком, навіть коли мусить перервати те, що йому подобається або заслужений відпочинок. Таким чином, дорогі диякони, – сказав Глава Католицької Церкви, – живучи в готовності, ваше служіння буде вільним від будь-яких особистих розрахунків та по-євангельському плідним».

Далі проповідник вказав на постаті слуг, запропоновані євангельським уривком, від яких «можемо почерпнути цінні повчання». Це слуга сотника, оздоровлений Ісусом, та сам сотник, який служить імператорові. Слова того другого, адресовані Ісусові, щоб Він не приходив до його дому, «є вражаючими і часто протилежними до наших молитов»: «Господи, не трудися, бо я недостойний, щоб ти зайшов під мою крівлю. […]; але скажи лиш слово, й одужає слуга мій. Бо й я чоловік, що стою під владою і маю вояків під собою».

Ці слова здивували Ісуса, Його вразило велике смирення сотника. «Перед обличчям проблеми, яка його турбувала, він міг метушитися та вимагати того, щоб бути вислуханим, використавши свою владу, він міг наполегливо переконувати, а навіть змусити Ісуса прийти до свого дому. Натоміть, – зауважив Святіший Отець, – він стає малим, дискретним, лагідним, не підвищує голосу й не хоче турбувати. Можливо й не усвідомлюючи того, він поводиться відповідно до стилю Господа Бога, Який є лагідний і сумирний серцем».

Отож, за словами Папи, християнське служіння полягає в тому, щоб наслідувати Бога, «Який є терпеливим, доброзичливим до нас, завжди готовим». А наслідувати Бога, служачи ближнім, означає «приймати їх з терпеливою любов’ю, невтомно намагаючись їх зрозуміти, дбаючи про те, щоб вони почувалися у церковній спільноті прийнятими, як удома, де великим є не той, хто наказує, але той, який служить».

Далі Наступник святого Петра перевів свій погляд на того слугу сотника, якого Ісус зцілив. Євангелія розповідає, що він був дуже дорогий для свого пана, який шукав його оздоровлення. «Деякою мірою, – сказав проповідник, – ми можемо впізнати себе у цьому слузі. Кожен з нас дуже дорогий для Бога, Ним люблений та обраний, покликаний служити, але, насамперед, потребує внутрішнього оздоровлення. Щоб бути здатними до служіння, нам потрібне здорове серце, оздоровлене Богом, яке почувається прощеним, яке не є ні замкненим, ні закам’янілим».

субота, 28 травня 2016 р.

29.05.2016р. Б. / Святого Теодора Освященного, учня преподобного Пахомія та Святих мучеників Вита, Модеста і Крискентії

Житіє преподобного отця нашого Теодора Освященного, учня преподобного Пахомія
 
Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Теодоре. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення. 

Кондак, глас 2: В домі Божому як фінік процвів єси, плоди ж чеснот Господеві приніс, постом особливим, отче преподобний. Тому й ублажаємо тебе, як співстоятеля безплотних. 

Коли святому Теодору виповнилося дванадцять років, він покинув свою родину і пішов у пустелю спасатися Христа ради. Вже з дитячих літ він довгі години перебував у молитві і постах, так, що навіть міг бути прикладом для досвідчених монахів. Вже в пустелі він запізнався з Пекусієм, монахом з монастиря преподобного Пахомія, і став просити, щоб той узяв його з собою і привів до того великого учителя монашого життя. Коли ж він став перед дверима келії святого Пахомія, то від зворушення навіть почав плакати, але преподобний Пахомій, знаючи вже з Божого об’явлення, які великі подвиги здійснить цей хлопець, прийняв його радо. Невдовзі Теодор відзначався понад всіх монахів святістю життя, особливо великим смиренням. 

Коли його мати довідалася, що він перебуває в монастирі, вона прийшла до преподобного Пахомія з листами від єпископа, щоб відпустив її сина додому. Але святий Теодор не хотів навіть бачитися з матір’ю – усе скінчилося тим, що вона, за молитвами свого сина, вступила до жіночого монастиря на другому березі Нілу, який заснував преподобний Пахомій, і там у благочесті померла. Згодом також і два брати святого Теодора, Макарій і Пафнутій, стали монахами й учнями святого Пахомія. Коли преподобному Теодорові виповнилося 20 років, преподобний Пахомій велів йому давати духовні науки братам по монастирях, сам їх охоче слухав і картав за гордість тих монахів, котрі гіршилися тим, що наймолодший літами навчає старих і сивоголових. Пізніше, коли святому Теодорові виповнилося 30 років, святий Пахомій велів йому завідувати маєтком усіх монастирів і замість себе обходити окремі доми та навчати монахів. Внаслідок цього святий Теодор думкою впав у гордість, що колись, після смерти святого Пахомія, він стане отцем (аввою) всіх монастирів. Однак ця його думка не затаїлася перед святим Пахомієм; святий Теодор визнав її і впродовж усього життя каявся і ночами вмивав сльозами землю своєї келії. 

А коли преподобний Пахомій помирав, своїм наслідником він призначив не преподобного Теодора, а Петронія, але той уже через дві неділі після смерти Пахомія також помер. Тоді аввою усі вибрали Орсинія, але той уже невдовзі передав свою владу в руки святого Теодора, котрий управляв монастирями, хоч номінально настоятелем був Орсиній. Бог дав преподобному Теодорові ласку провіщати майбутні події. Це він утішив прогнаного святого Атанасія і сказав йому вертатися до Олександрії, що і сповнилося. 

Через два роки (365 р.) святий Атанасій відвідав монастирі, засновані святим Пахомієм; йому назустріч вийшли монахи зі свічками, а святий Теодор, у своєму смиренні, вів осла, на якому приїхав Атанасій. 

Преподобний Теодор передбачав духом, що первісна ревність його монахів з часом ослабне, тому аж до самої смерти не припиняв за них молитися. За три дні до смерти він передав уряд над монастирями в руки Орсинія, а сам у молитві помер. Сталося це 27 квітня близько 368 р., на 64 році життя. Тіло його поховано біля мощей преподобного Пахомія. Кілька тисяч монахів плакало над могилою святого авви, а вістка про його смерть поширилася на весь Схід. Преподобний Атанасій утішив монахів окремим листом, повним похвал преподобному Теодорові. 

Святого Теодора називаємо Освященним тому, що він перший з монахів святого Пахомія став священиком. 

У той самий день
Святих мучеників Вита, Модеста і Крискентії
 
Діялося це за часів мучителя Диоклетіяна. На Сицилії жив поганин Гилас, і мав він 12-літнього сина, що звався Вит. Хлопець пізнав віру Христа Спасителя завдяки своєму учителю Модесту і став уголос славити Ісуса Христа. Батько боявся, що за це може і він сам потерпіти, тож бив Вита немилосердно і змушував його приносити жертву богам. Побачивши, однак, що це не помагає, задумав намовами і розкішним життям звести хлопця зі шляху до правди, та знову ж таки йому це не вдалося. Довідався про Вита мучитель Валеріян і велів поставити його перед собою, і наказав для постраху жорстоко побити. Потім віддав батькові, щоб змусив його зректися Христа. Вночі, коли Вит молився, щоб не впасти в спокусу, бо батько подбав для нього про грішне жіноче товариство, небесна ясність осяяла весь дім, і батько святого побачив у кімнаті сина 12 світлих ангелів. Це вразило його такою мірою, що він осліп, і лиш за молитвою свого сина прозрів. Однак це не навернуло його до правди. За Божим промислом, Вит, Модест і годувальниця Вита Крискентія пішли з дому Гиласа, сіли на корабель і відплили до Луканії, в Італії. Зійшли з корабля в місцевості, що звалася Алекторіє, й облаштували собі печеру над рікою Сілар. Тут вони провадили таке святе життя, що Бог наділив святого Вита силою творити чуда і оздоровляти хворих. Багато народу приходило до них, і багато поган приймали віру Христову. Слух про святого Вита дійшов аж до Риму, і імператор Диоклетіян наказав привести святого Вита до себе, бо, згідно з переданням, царський син був біснуватий. Силою молитви святий Вит прогнав злого духа, однак це не зворушило мучителя, і той став змушувати слугу Божого принести жертву поганським богам. 

Коли ж святий Вит став прославляти Спасителя, Диоклетіян наказав кинути його, Модеста і Крискентію до темної в’язниці та морити їх голодом. Але вночі явився їм сам Христос і ясність, яка наповнила темницю, бачили воїни й донесли про це імператорові. Той думав, що це чари, і наступного дня передав святих мучеників на тяжкі муки. Їх кидали в палаючу піч, випускали на них диких звірів, але все це не завдало їм жодної шкоди. Так само киплячий котел розтопленого олова, смоли і сірки не спалив святого Вита. Його били залізними прутами і палили свічками, шматували тіло залізними гаками. Враз налетіла буря, стали бити громи та розсікати небо блискавиці, так, що всі поганські ідоли повалилися на землю; імператор, воїни і всі погани зі страху втекли. А святі мученики у молитві передали свої чисті душі в руки небесного Отця. Тіла їх поховано при ріці Сілар, на місці, званім Маріяна. Мощі святого Вита спочивають у Празі, у величавому храмі на честь його імени. 

__________
І. Я. Луцик, "Житія святих, пам'ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає". Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Джерело:    ДИВЕНСВІТ. КАЛЕНДАР

28.05.2016р. Б. / Марш за життя та сім'ю «Буде родина - буде Україна»

ЗАВТРА, 29 травня 2016 року в День Родини відбудеться Марш за життя та сім'ю «Буде родина -  буде Україна». 

Розпочнеться о 15:00 год. біля пам’ятника Праведному Митрополитові Андрею (м. Львів, Пл. св. Юра, 5). Марш пройде центральними вулицями і завершиться великим Родинним святом у парку Культури ім.. Б. Хмельницького. У програмі дійства Святковий концерт. Під час концерту функціонуватимуть галявини для дітей і батьків та діятиме ярмарок.

Як зазаначають організатори метою маршу є привернення уваги громадськості до проблеми захисту ненароджених дітей та захисту традиційних сімейних цінностей. Організаторами заходу є Львівська обласна державна адміністрація за сприянням християнських церков та громадських організацій.

пʼятниця, 27 травня 2016 р.

27.05.2016р. Б. / В Одесі з’явилася вулиця Митрополита Андрея Шептицького

Відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки тимчасово виконуючий обов’язки Голови Одеської обласної Держадміністрації Володимир Жмак підписав розпорядження про перейменування низки одеських вулиць.

Серед інших перейменувань вулицю Шестакова перейменовано у вулицю Андрея Шептицького.

четвер, 26 травня 2016 р.

26.05.2016р. Б. / У Києві пройде Наукова конференція до 300-ліття Житомирської унії 1715 року (+програма)

В днях 3–4 червня 2016 р., в Києві та Радомишлі проведуть наукову конференцію до 300-ліття Житомирської унії 1715 року: «Правобережна Україна на переломі ХVII–XVIII століть».

Організаторами конференції є; Національний університет «Києво-Могилянська академія», Факультет гуманітарних наук, Кафедра історії, Українська Греко-Католицька Церква, Київська архиєпархія УГКЦ, Український католицький університет, Гуманітарний факультет, Філософсько-богословський факультет.

ПРОГРАМА 

КИЇВ, 3 ЧЕРВНЯ (РЕЄСТРАЦІЯ)

9.00–10.30 – Архиєрейська Божественна Літургія в Патріаршому соборі Воскресіння Христового
10.40–12.00 – Урочисте відкриття конференції, Перше пленарне засідання (Патріарший собор Воскресіння Христового, вул. Микільсько-Слобідська, 5)
10.40–10.50 – Вітальне слово Верховного Архиєпископа Києво-Галицького
10.50–11.20 – Протосинкел Київської Архиєпархії УГКЦ
Київська архиєпархія УГКЦ: 300 років в єдності зі Вселенською Церквою
11.20–11.50 – Проф. Ігор СКОЧИЛЯС (Український Католицький Університет, Львів)
Житомирський собор духовенства 1715 року та унія Правобережної України з Римським Апостольським престолом
12.00–13.00 – Обідня перерва
14.30–16.40 – Друге засідання «Київ та українська культура в постмогилянську добу» (2-й поверх Музею НаУКМА, вул. Сковороди, 2)
14.30–14.55 – Проф. Наталія ЯКОВЕНКО (Національний університет «Києво-Могилянська академія»)
Йоаникій Ґалятовський і його містичний світ: чи київське православ’я було «латинізуючим»?
15.00–15.25 – Проф. Лариса ДОВГА (Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, Київ) Лазар Баранович, Інокентій Ґізель та Антоній Радивиловський: «Добро» і «благо» в київському богослов’ї другої половини XVII століття
15.30–15.55 – Проф. Ігор СКОЧИЛЯС (Український католицький університет, Львів) Київський митрополит Лев Кишка, Житомирський собор 1727 року та культурно-релігійна програма SlaviaUnita на Правобережжі в першій третині XVIII століття
16.00–16.30 – Загальна дискусія (дискутанти: проф. Вадим Ададуров, Львів; д.і.н. Максим Яременко, Київ)
16.30–16.50 – Кавоперерва
16.50–18.40 – Третє засідання «Українська Церква по обидва береги Дніпра» (2-й поверх Музею НаУКМА, вул. Сковороди, 2)
16.50–17.15 – К.І.Н. Оксана ПРОКОП’ЮК (Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Київ)
Собор Святої Софії та Київська православна консисторія у XVIII столітті
17.20–17.45 – Д.І.Н. Максим ЯРЕМЕНКО (Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київ)
Бізнес-контакти українського духовенства і мирян («малоросіян» і «поляків») у першій половиніXVIII століття
17.50–18.15 – Проф. Юрій ВОЛОШИН (Полтавський національний університет ім. В. Короленка)
Вихідці з Правобережжя у міському соціумі Полтави XVIII століття
18.15–18.45 – Загальна дискусія (дискутант: д.і.н. Віталій Михайловський, Київ; Проф. Ігор Скочиляс, Львів)
19.00 – Товариська вечеря

РАДОМИШЛЬ, 4 ЧЕРВНЯ (РЕЄСТРАЦІЯ)
(Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль»
[Житомирська область, м. Радомишль, вул. Щорса, 15])

7.30 – Виїзд з Києва до Радомишля
9.30–10.00 – Молебен до Божого Милосердя в замковій каплиці Радомишля
10.00–11.00 – Екскурсія в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль» та Музеї української домашньої ікони «Душа України» (провадить народний депутат України Ольга БОГОМОЛЕЦЬ)
11.00–13.30 – Четверте засідання «Релігія і культура Правобережної України»
11.00–11.25 – Проф. Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ (Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, Львів)
Релігійне малярство Правобережної України кінця XVII – першої третини
11.30–11.55 – Роман ЗІЛІНЬКО (Національний музей ім. Андрея Шептицького у Львові)
Іконографія святого Йосафата Кунцевича
12.00–12.25 – Проф. Юрій МЕДВЕДИК (Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка)
Українська духовна після в середовищі уніатів на Правобережжі у XVIII столітті
12.30–13.00 – Загальна дискусія (дискутант – Лариса Довга, Київ; Андрій Ясіновський, Львів)
13.00–14.00 – Обідня перерва
14.30–13.30 – П’яте засідання «Унія в Брацлавському і Київському воєводствах»
14.30–14.55 – Проф. Леонід ТИМОШЕНКО (Дрогобицький педагогічний університет ім. Івана Франка)
Київська митрополича єпархія наприкінці XVII – у першій половині XVIII століть: організаційна структура, локальна релігійна культура
15.00–15.25 – Д-р Беата ЛОРЕНС (Жешівський університет) Василіянські монастирі Святопокровської провінції на Правобережжі в першій половині XVIII століття
15.30–15.55 – Д-р Ірена ВОДЗЯНОВСЬКА (Люблінський Католицький Університет Івана Павла II) Мережа унійних парафій у Брацлавському воєводстві в другій половині XVIII століття
16.00–16.30 – Загальна дискусія (дискутанти – К.І.Н. Олег Дух, Львів; проф. Юрій Волошин, Полтава)
17.00 – Від’їзд учасників конференції


Довідка: Остання третина XVII – перша чверть XVIII ст. є одним із найменш вивчених періодів в історії України. Між тим саме в цей час на неозорих просторах Східної Європи – від Києва на півночі до Запорізької Січі на півдні й від Холма на сході до Полтави на заході, відбувалися динамічні культурні, соціальні й релігійні процеси, які можна окреслити як „друге руське (українське) культурно-релігійне оновлення”. Його інституційною й духовною основою були організаційні структури Православної та Унійної Церков києвохристиянської традиції – митрополичі та єпископські кафедри, чернечі осередки, навчальні заклади (Києво-Могилянська академія, василіянські колеґіуми, монастирські й церковні школи) і розгалужена парафіяльна мережа. Творчі інспірації в українському культурно-релігійному просторі стимулювали передовсім Київський православний осередок, що опирався на богословську інтелектуальну спадщину Могилянської доби, та Василіянський чин, що впродовж XVII  ст. зумів кодифікувати майже столітній досвід Slavia Unita в єдності з Римським Апостольським престолом. Визначальною релігійним дискурсом досліджуваного періоду була організована вищою духовною єрархією масштабна модернізація (конфесіоналізація) Руської Церкви, яка «технічно» взорувалася на реформаційний досвід посттридентського латинського християнства й, опосередковано, протестантизму, а ментально була закорінена в київську традицію.

Водночас культурні й релігійні інновації доби бароко необхідно розглядати в ширшому суспільному контексті тогочасних політичних подій як загалом Речі Посполитої, так і тих українських земель (Гетьманщина, Слобожанщина, частина Правобережжя), які після Андрусівського миру 1667 р. і трактату Ґжимултовського 1686 р. опинилися в складі Російської держави. Це дає змогу ґрунтовніше переглянути „чорну легенду” доби Руїни (1654-1687) та співставити спільні/відмінні риси соціокультурного розвитку „Унійної Руси-України” (в межах Польсько-Литовської держави) й козацького Гетьманату, зокрема за часів Івана Мазепи (1687-1709). Серед іншого такий підхід уможливлює відмову від стереотипного тлумачення історії Київської православної митрополії після її переходу в 1685-1686 рр. під омофор московського патріарха як «невпинного занепаду» постмогилянського благочестя на Лівобережжі та зосередження уваги на внутрішньому житті Української Православної Церкви, яка щонайменше до кінця XVIII ст. залишалася складовою «києвохристиянського світу».

Одним з еклезіальних наслідків другого культурно-релігійного оновлення” та геополітичних змін у Східній Європі стала «нова унія» – інституційне об’єднання під омофором Унійної Церкви „руської нації” в українських землях Речі Посполитої. Йдеться про безпрецедентне територіальне розширення Київської (з’єднаної з Римом) митрополії, а саме входження до її складу Луцького (1702 р.), Львівського (1700 р.) і Перемишльського (1691 р.) владицтв та парафій Київської архиєпархії в Київському (Житомирський і Овруцький повіти) й Брацлавському воєводствах (1715 р.). Із культурно-антропологічної перспективи започаткування „золотої доби” унії на Правобережній Україні було пов’язане з харизмою визначного інтелектуала і культурного діяча, київського митрополита Лева (Кишки, 1714-1728). Саме цей архипастир у 1714-1715 рр. скликав у Житомирі на Поліссі два собори Київської митрополичої архиєпархії, на яких парафіяльні священики, настоятелі монастирів східного обряду та протопопи-намісники ухвалили колеґіальне рішення про сопричасну єдність з Римом  та входження Правобережної України до складу Унійної Церкви.

 Житомирському соборові 1715 р. передували складні соціальні процеси на Правобережжі (зокрема повстання Семена Палія), а також дипломатичне і військове протистояння за цей реґіон між різними державами – Гетьманщиною, Кримським ханством, Молдавією, Річчю Посполитою, Росією, Туреччиною й Швецією. Після Полтавської битви 1709 р., поразки Івана Мазепи і невдалого походу Пилипа Орлика, у 1711-1712 рр. відбувся сумнозвісний згін царськими військами населення з Правобережної України, що призвело до ліквідації тут козацького полкового устрою та повернення краю в 1714 р. до складу Речі Посполитої.

Джерело:    Воїни Христа Царя

26.05.2016р. Б. / Культ стадного індивідуалізму

Авторська колонка Дам'яна Вільчинського

Теперішнє суспільство пропагує, щось що можна назвати стадною індивідуальністю. В наш час стало модним бути фріком, не таким як всі. Але біда у тому, що більшість людей не розуміють суті цієї «інакшості». Просто всі хочуть якось виділитись із натовпу. Тепер модно бути «шизофреніком»..... і чим більше ти «хворий» тим краще. Серед молоді побутує вислів: «У всіх є дивакуватість, якщо у тебе її немає, то ти дивний».

Якщо звернути увагу на кольорове розмаїття зачісок, пірсингів, модних «прикидів», то можна зробити висновок, що кожен старається «перекричати» інших своєю «унікальністю», яка насправді вже є чиєюсь копією. Найцікавішим є те, що така модель поведінки пропагується не лише ЗМІ, а й самі люди між собою стараються показати одне одному що вони особливіші від інших. А насправді, все це зводиться до таких примітивних інстинктів, як наприклад демонстрування павичами своїх хвостів. Але павич, не дуже відзначається розумовими здібностями. Кажуть що ця птаха дурніша за домашню курку. 

Велика є різниця між нами і павичами в тому, що Бог наділив нас розумом, здатністю мислити, робити логічні висновки, а тваринам заклав інстинкти – такі собі, немовби,  «в заводські установки». 

Певні заклики, як от «будь не таким як всі, розмалюй себе і вберися в лахміття, хай на тебе всі звернуть увагу!» доволі легко підхоплюються масами. А маси затягують людей у свій вир, масою ж людей простіше керувати. Тому світові простіше підтримати масову істерію «індивідуальності», адже дійсно індивідуальними людьми керувати дуже важко. 

Часто у пошуках «нового», «оригінального» себе, люди гублять справжніх себе десь у купі бруду, хаосу і нечистот. Ці пошуки часто заводять людей на межу із духовним світом, світом з яким вони ще не знайомі і просто губляться там, закриваючись у собі разом зі своїми страхами, які диявол використовує у своїх цілях, топлячи їх у вирі спустошення, розпачу, окультизму. І без особливого Божого втручання тут нема допомоги, адже такою поведінкою люди відкривають йому доступ до свого життя. 

Якщо подивитись на сучасних зірок шоу-бізнесу то відразу видно, що вони спеціально акцентують увагу на своєму вигляді, як вбранні так і тіла. Молодь часто бере собі їх як кумирів, копіюючи їх у всьому. І однією з причин того, що останнім часом почав набирати обертів культ тіла і здоров’я є не тільки реклама зорового способу життя у ЗМІ, але й «проповіді» різних зірок шоу, політики і громадської думки.

І дівчата і хлопці кинулись у спортзали, адже що скажуть інші коли побачать зайву складку або прищик у них на тілі. В принципі немає нічого поганого у догляді за собою, догляді за своїм тілом і здоров’ям, бо наше тіло є храмом Духа Святого. Отже потрібно підтримувати його у відповідному стані, але не потрібно робити із цього цілого культу. 

Унікальність наша не у зовнішніх блискучих приманках. Бог створив нас на свій образ і подобу, отже ми вже є найунікальнішим Його творінням. Тим більше, що кожна людина є сама по собі унікальною, як у фізичному так і в духовному плані. У кожного із нас свої обдарування, специфічності в характері і зовнішності. Це свого роду родзинки. Але варто приділити більше уваги цим «родзинкам» і вони перестають бути такими. Не потрібно гнатись за особливістю такою, яку пропагує світ. Потрібно жити з Богом, згідно його задуму і направду, людина, яка живе за його законами дуже виділяється із сучасного «істерично-індивідуального» суспільства.

Дам'ян Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

середа, 25 травня 2016 р.

25.05.2016р. Б. / Єпископи РКЦ закликають вірних взяти участь в ході на захист дітей і сім'ї

Преосвященні Єпископи!
Всечесне Духовенство та Чернецтво!
Возлюблені у Христі Брати і Сестри!

Вперше за ініціативи Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій 4 червня 2016 р., у суботу, в Києві відбудеться спільна міжконфесійна хода на захист прав дітей і сім’ї.

Мета акції – привернути увагу до проблем захисту прав дітей, утвердити в суспільстві принципи любові й взаємоповаги, виступити на захист сім’ї як союзу чоловіка і жінки, що відповідає Божому задуму та природі людини.

Збір учасників розпочнеться о 10:00 год. на Софіївській площі, звідки об 11:00 год. єдина колона сімей із дітьми, на чолі з главами Церков і релігійних організацій, відправиться до Європейської площі – по вулиці Володимирській, по проспекті Богдана Хмельницького та по Хрещатику. Перехожі матимуть можливість за власним бажанням приєднатися до акції та поспілкуватися з віруючими сім’ями.

Після завершення ходи, о 12:00 год. на Європейській площі члени Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій звернуться до зібраних та помоляться за дітей і сім'ї. Також відбудуться концертні виступи дитячих колективів та сімей, виставка дитячої творчості.

Прихиляючись до ініціативи ВРЦіРО, Конференція Єпископів Римсько-Католицької Церкви в Україні запрошує усіх людей доброї волі, особливо сім’ї разом з дітьми, взяти участь в Ході на захист прав дітей і сім’ї.

Львів, 26 травня 2016 року
№ 26/2016

Конференція Римсько-Католицьких Єпископів України

25.05.2016р. Б. / Інтелектуальний простір, де формувалася Анна Ярославна Київ часів Ярослава Мудрого

Доповідь архиєпископа Ігоря Ісіченка на дні пам’яти княгині Анни Ярославни (Сенліс, Франція, 22 травня 2016 р.)

Цивілізаційні бар’єри, зрослі в Європі протягом останнього сторіччя, часом заважають нам помітити спільні виміри інтелектуального простору, в якому жили предки сучасних українців і французів тисячу років тому. Адже ж і Regnum Francorum щойно почала була тоді перетворюватися на величну filiam natu Ecclesiae, і в Києві лише складається доктрина «матері міст руських», де «возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог» (ці слова наш найдавніший літопис вкладе в уста апостола Андрія Первозваного). Ніхто не міг би тоді й уявити, наскільки по-різному складеться доля двох межових країн християнської Європи…

Саме належність до єдиної християнської цивілізації була визначальним чинником не лише духовної, але й інтелектуальної спільності Франції королівської династії Капетингів і Русі княжої династії Рюриковичів. Правда, різниця латинського й візантійського обрядів обумовлювала певну культурну дистанцію між ними. Однак ця різниця значною мірою компенсувалася спільністю культурних кодів, патристичного дискурсу, євангельської системи вартостей, церковного етосу, взорованого на аскезі Отців Пустелі. Зрештою, Східне Середземномор’я, до чийого цивілізаційного простору включається Русь, продовжувало усвідомлювати себе як χώρα Ρωμαίους, країна Римлян, а греки, яких ми називаємо візантійцями, ідентифікували себе як ромеї – римляни.

Коли в Клермоні 1095 р. лунає заклик до хрестових походів, це викликає схвальну реакцію на Русі. У зв’язку з загибеллю Фрідріха Барбаросси та його воїнів Київський літопис у статті за 1190 рік писатиме: «А ці німці, як мученики святії, за Христа пролили кров свою із цесарями своїми… Для них же хай збудеться воля Господня і [хай] причислить він їх до вибраного стада свойого у сонм мучеників!» Ці слова писатимуться вже за півтораста років по формальному розколі Церкви! А трохи раніше, через півсторіччя після трагічного розколу 1054 р., найвідоміший руський паломник Середньовіччя ігумен Даниїл відвідував Святу Землю за часів правління в ній хрестоносців. Можновладним же опікуном його був сам король Балдуїн І (король Єрусалимський 1100–1118 рр.).

Правління великого князя Ярослава Володимировича, названого Мудрим, припадало на часи ще не втраченої єдності християнського Сходу й Заходу (1115-1154). Тож і свідомість належности до неподільної у своїй церковній тотожності Європи беззастережно домінувала тоді над зрослим згодом віровизнаннєвим партикуляризмом. Це виявлялося, зокрема, у династичних шлюбах, якими Ярослав спокревнився з монаршими родами католицьких Швеції, Норвегії та Франції. Навіть коли 1054 р. стався розкол Східної та Західної Церков, Київська ж митрополія спробувала певний час утримувати дистанцію від конфесійного конфлікту Риму й Константинополя.

Провідні тенденції духовного життя держави Ярослава Мудрого визначалися історичним актом князевого батька, Володимира Великого, котрий 988 р. завершив тривалий процес входження Русі в християнську цивілізацію. Християнські громади діяли в Києві здавна. На початку Х ст. християни починають складати важливу частину рицарського стану – дружини, про що свідчить виділення їх в окрему категорію при укладанні угод із Візантією. Не пізніше 955 р. приймає християнство велика княгиня Ольга. І ось 988 р. князь Володимир, сам охрестившись, проголошує нову релігію державною.

Духовне життя Києва визначало і його інтелектуальне життя. Церковна писемна культура, що прийшла на Русь із поширенням християнства, стала каталізатором автохтонних культуротворчих процесів і зінтеґрувала довкола себе мистецькі феномени попередньої епохи. Це стосується усної народної творчости, культури живого слова, вельми важливого за умов вічового права, понаддіялектного руського мовного режиму, κοινὴ διάλεκτος, стихійно формованого на перетині місцевих говірок.

Осердям цих процесів за часів Ярослава Мудрого природним чином став митрополичий кафедральний собор. Останнім часом його заснування стали датувати 1011 р.[1], звинувачуючи пізніших літописців у фальшуванні історії на догоду Ярославовим спадкоємцям. Хоча більшість істориків продовжує оперувати літописною датою освячення Софійського собору – 1137 р. В будь-якому разі, незалежно від часу спорудження храмової будівлі, формування довкола неї діяльного церковного центру припадає таки на Ярославову добу: тридцяті роки ХІ ст.

В російській та й у нашій національній науці ще з ХІХ ст. склалося критичне ставлення до культуротворчої місії митрополичої резиденції в Києві. Її вважали залежною від візантійського впливу, а відтак ставили в опозицію до княжого двору. Справді, і до 1051 р., і довгі роки по 1054 р. київськими митрополитами були греки, поставлені Константинопольським патріярхом і ментально далекі від руських реалій. Але ж у цьому можна знайти й несподівано цінний для нашої суспільно-культурної ідентичности чинник. Адже, попри здобутий 988 р. державний статус і цілковиту лояльність до княжої влади, церковний центр силою обставин дистанціюється від державного центру. Завдяки цьому Київська митрополія зберігала свою окремішність, що захищало її від брутального маніпулювання з боку великих київських князів та придворного боярства.

Формування адміністративного центру величезної за розмірами східноєвропейської митрополії вимагало виховання й залучення місцевих інтелектуальних сил. Мала бути організована канцелярія, де продукувалися укази про відкриття парафій і монастирів та призначення священнослужителів. Зрослі потреби в богослужбових книгах стимулювали пожвавлення праці копіїстів, переписувачів, а згодом і власних перекладачів. Доречно припустити утворення спеціяльної майстерні переписування книг – скрипторію.

Напевне, при митрополичому центрі існувала й бібліотека, – можливо, бібліотека-розподільник, звідки книги розходилися по всіх єпархіях тогочасної Руси. Бо вже за часів Володимира Великого Київська митрополія мала п’ять єпархій: Чернігівську, Білгородську (біля Києва), Володимир­-Волинську (вона спершу включала й Галичину), Новгородську, Ростовську. Ймовірно, що тоді ж було утворено Туровську (потім поєднану з Пінською) й Полоцьку єпархії. За Ярослава Мудрого були проголошені ще Переяславська та Смоленська єпархії. Отже, майже десять кафедральних соборів, сотні й сотні монастирських і парафіяльних храмів потребували бодай мінімального набору літургійних книг. До цього набору неодмінно входили Євангеліє, Апостол, служебник, часослов, а також збірники богослужбових текстів до змінюваних частин добових богослужінь. І якщо в парафіяльних храмах ці збірники могли поєднувати в собі елементи різних книг, то в кафедральних соборах і монастирських кафоліконах (головних храмах) мусили б бути окремо і Октоїх, і Мінеї, і Постова та Квітна Тріоді.

Петро Толочко стверджує, що в Софійській бібліотеці мало бути понад 950 томів[2]. Правда, годі зрозуміти, звідки береться ця цифра. Єдиним свідченням про існування митрополичої кафедральної бібліотеки є стаття з «Повісти временних літ» за 1037 рік: «І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він вельми, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи [їх] часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо [святеє], і списали багато книг. І придбав він [книги], що ними поучаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова».

Склад же цієї бібліотеки, як і взагалі репертуар старокиївської читацької аудиторії, ми можемо визначати лише дуже гіпотетично. Безперечно, пріоритет належав біблійним текстам. Але, якщо й представлено було повний текст Святого Письма, то лише грецькою або, може, латинською мовами. Довести існування в той час повного перекладу Біблії церковнослов’янською мовою неможливо. Натомість Євангеліє, Апостол і – особливо! – Псалтир, широко використовуваний і в церковному, і в особистому молитовному побуті, зустрічалися найчастіше. Їхнє читання мало суто ритуальний характер, як і читання богослужбових збірників. А от житія святих, проповіді й повчання Отців Церкви, пізнавальні твори про християнську візію історії та устрою довколишнього світу (хронографи, палеї, шестодневи) виходять поза суто конфесійні межі, включаються до приватного, так званого келійного читання. Хоча, як вважають медієвісти, приватне читання теж значною мірою підлягало ритуальним вимогам: читали зазвичай стоячи, неодмінно вголос вимовляючи текст, перед читанням і після читання молилися.

Разом із церковними книгами поширюється з Києва й літургійна мова, що стала за логікою Середньовіччя також книжною мовою Русі, – церковнослов’янська. Треба чітко усвідомлювати штучний характер церковнослов’янської мови – грандіозного винаходу грецьких місіонерів Кирила й Мефодія, що постав на основі синтезу різних слов’янських говорів на підґрунті еллінської лексики та граматики. Реально цією мовою ніхто ніколи не говорив і вона не може ототожнюватися ані з гіпотетично відновлюваною старослов’янською, ні зі староболгарською чи ж старомакедонською мовами. Церковнослов’янська мова призначалася для перекладу сакральних текстів і трансляції корпусу візантійської релігійної писемности в безписемні слов’янські культури. Це надавало їй інтеґративного характеру, бо робило ефективним засобом залучення новонавернених народів до візантійського цивілізаційного простору.

Засвоювана на Русі, церковнослов’янська мова виходить поза суто конфесійні границі. Вона починає обслуговувати інші культурні потреби: державно-політичні, адміністративні, комунікативні, меморіальні. Ця штучна мова неминуче видозмінюється, звільняється від невластивих руській (тобто українській) мові елементів – носових і редукованих голосних звуків, чужих і незрозумілих слів, скопійованих із грецького синтаксису громіздких речень. Виникає так звана «слов’яноруська мова», тобто українська версія (ізвод) церковнослов’янської мови. А на її периферії починає формуватися вже і власне руська або проста мова – книжна версія української мови, котра протягом Х-XІX ст. поступово наближатиметься до народної.

На початку минулого сторіччя Олексій Шахматов запропонував прийняту більшістю медієвістів гіпотезу про те, що саме при новому митрополичому центрі й було укладено між 1037-1039 рр. Найдавніше київське літописне зведення, що згодом виросло в «Повість временних літ». У найдавнішому київському літописі визначається дві наративні перспективи. Перша містила в собі розповідь про поширення на Русі християнства: сюжети про хрещення й смерть княгині Ольги, про мученицьку смерть варягів-християн Федора та Йоана, про Володимирове хрещення 988 р., про загибель князів-страстотерпців Бориса і Гліба, а на завершення – похвалу Ярославу Мудрому. Паралельно, в другій перспективі, подавалася запозичена з усних передань і легенд історія київської княжої держави.

Не менш важливим за митрополичу резиденцію носієм писемної культури стає в середньовічному Києві монастир. Адже ще з часів свт. Василія Великого християнське монашество входить до числа інтелектуальних еліт, а згодом і перебирає на себе провід у плеканні книжної традиції. Воно як природний носій аскетичної доктрини християнства інтеґрувало до своєї культури книжний текст як феномен духовного вдосконалення. Для руського ж монашества писана книга набувала ролі альтернативи дохристиянській словесній культурі, усній за способом побутування й пов’язаній з традиційною міфологією та обрядовістю поганства. Монастир на довгі сторіччя, аж до появи братств і новочасного шкільництва, лишається головним місцем зберігання книг, перекладів і творення нових текстів.

У середньовічних творах трапляються повідомлення про те, що перші монастирі в Києві існували вже за великого князя Володимира. У «Слові про закон і благодать» Іларіон серед заслуг рівноапостольного князя виділяє й те, що «монастирі на горах постали. Чорноризці з’явилися». У «Пам’яті й похвалі князеві руському Володимиру» Яків Мних згадує «чорноризців» серед найпочесніших Володимирових гостей. Коли «Повість временних літ» під 1051 р. вміщує повідомлення про повернення з Афону преподобного Антонія Великого, засновника Києво-Печерського монастиря, там наводиться розповідь про те, що перед поселенням у печері біля Берестового святий «прийшов до Києва і думав: “Де жити?” І походив він по монастирях, і не вподобав жодного, бо цього Бог не хотів». В житії преподобного Феодосія Печерського, Антонієвого учня й спадкоємця, також говориться, що мати святого у відповідь на свій запит про долю сина чує, що його бачили в Києві «коли ходив нашим містом, бажаючи постригтись у одному з монастирів». Сама вона в пошуках Феодосія «прийшовши до міста того, обійшла всі монастирі, питаючи про нього».

Можливо, монаші спільноти утворювалися окремими подвижниками, котрі ставили келії біля існуючих церков на церковному подвір’ї. Біля однієї церкви могло будуватися 10-20 келій. Такий устрій побутував у тогочасній Греції. Перша конкретніша згадка про руські монастирі зустрічається в літописі під 1037 р.: «І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велике, а понад усе любив чорноризців». У тій самій річній статті під 1037 р. повідомляється, що князь Ярослав Мудрий заснував монастирі на честь свого небесного покровителя великомученика Юрія Переможця (Юрій – хресне ім’я князя Ярослава) та великомучениці Ірини, святої опікунки своєї другої дружини, Інґіґерди, доньки шведського короля Олафа Скетктунґа, – в хрещенні Ірини: «Заложив він також церкву святої Софії, премудрості Божої, митрополію… Після цього монастир святого Юрія  і святої Ірини».

Безперечно, монастирі були передусім осередками молитовного життя, сполучуваного з фізичною працею. Але інтенсивність богослужбового життя й запити фундаторів, котрі сподівалися від ченців навчання принаймні власних дітей, змушували освіченішу верству монашества дбати про формування книгозбірень і  елементарну шкільну діяльність. Можна припускати, що виховання у княжих і боярських родинах, у тому числі й у родині великого князя, стало покликанням патронованих цими родинами монастирів. За цією логікою літер, з яких згодом склався напис АННА РЪИНА, цілком могла навчати середню Ярославову доньку Анну дячиха з Ірининського монастиря.

Певна річ, що шкільництво, навіть найелементарніше, охоплювало в часи Ярослава Мудрого лише зовсім невеличку частину киян. А от служіння живого слова, проповідництво, більшою чи меншою мірою залучало в сферу свого впливу кожного охрещеного русина. Руські проповідники взорувалися на повчальних творах Отців Церкви. Мудрість Отців уявлялася постійно присутнім творчим чинником, використання котрого в перебігу риторичної діяльности компенсує власну слабкість і брак належного духовного досвіду та проповідницької майстерности. Цілком імовірно, що часом київські, а тим більше провінційні проповідники замість оригінальних текстів переказували або навіть зачитували класичні твори Іоана Золотоустого, Єфрема Сирійця, Василія Великого та інших східних Отців Церкви. Загадкова «Промова Філософа», включена до «Повісті временних літ» під 986 роком, є, напевне, прикладом апологетичної проповіді, перекладеної з грецької мови. Але патристичні тексти не могли задовольнити запити неофітів, обтяжених безліччю поганських забобонів і розгублених перед викликом альтернативних віросповідань. Треба було подолати й рецептивний бар’єр, створюваний не цілком зрозумілою літургійною мовою та не знайомими русинам реаліями, що фігурували в сакральних текстах.

Це стимулювало оригінальну риторичну творчість. Чільне місце в історії українського проповідництва посідає «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, на час виголошення проповіді – священика з заміської резиденції князя Ярослава в Берестовому, а з 1051 р. – першого митрополита руського походження.

Дослідники одностайно датують твір періодом між 1037 р. (тоді було споруджено церкву Благовіщення біля Золотих воріт, згадану в творі) та 1050 р. (тоді померла дружина князя Ярослава Мудрого Ірина-Інґіґерда, якій Іларіон проголошує здравицю). Натомість обставини виголошення, призначення твору, його жанр – усе це викликало й викликає дискусії. Несподіваною здається проблематика твору, перша частина якого присвячена доведенню вищості Нового Завіту («благодаті») над Старим Завітом («законом»), що можна розглядати в контексті християнсько-юдейської полеміки.

Виключати припущення, що полеміка з рабіністичним тлумаченням Біблії мала сенс для киянина пер. пол. ХІ ст., не варто. Адже в Києві на той час вже існувала єврейська спільнота, що провадила власне релігійне життя, атракційне для окремих автохтонів. А крім того, давалися взнаки  тривалі контакти з Хозарським каганатом, серед аристократії котрого вже в ІХ ст. панувала юдейська релігія. Після завоювання князем Святославом Ігоревичем Хозарського каганату 964 р. до Києва переселилася частина євреїв і хозарів, що сповідали юдаїзм. Досить згадати, що Львівські ворота (на місці теперішньої Львівської площі), споруджені за князя Ярослава, називалися спершу «Жидівськими», а цілий квартал біля Софійського собору – «Жидове». Дещо пізніше «Житіє прп. Феодосія Печерського» згадуватиме: «Ще й такий звичай мав блаженний: не раз, вставши поночі, таємно од усіх ходив до жидів, і з ними сперечався про Христа». Отже, християнсько-юдейський полемічний діялог, безперечно, мав певний вплив на інтелектуальне життя Києва Ярославової доби.

У випадку зі «Словом про Закон і Благодать» підставою для зосередження на проблемі стосунків Старого й Нового Завіту став швидше за все уривок із послання апостола Павла до галатів (Гал. 4:21-31 або зачало 210 «отъ полу», тобто «від середини»), виголошуваний на день пам’яті святих Йоакими й Анни, на другий день по Різдві Пресвятої Богородиці – 9 вересня. Слідом за апостолом Павлом Іларіон звертається до старозавітньої розповіді про Авраама, Сару й Аґар (Бут. 16-17), використовуючи протиставлення вільної Авраамової дружини, Сари, й рабині Аґари, аби ствердити вищість євангельського закону («благодаті») над законом Мойсея («законом»). Оскільки на Різдво Богородиці відзначається храмове свято Софійського собору, доречно припустити функціональний зв’язок проповіді з культом головної святині Києва, патронованої Ярославом Мудрим. А це пояснює, чому від розробки мотиву символічного протиставлення рабського узалежнення Мойсеєвому Законові та синівської свободи в Христі Іларіон так легко переходить до ствердження самостійної історичної місії Руської Церкви та прославлення князів Володимира і Ярослава з його родиною. «Озеро ж Закону пересохло, а євангельське джерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас розлилося» – так образно визначає Іларіон динамізм християнського вчення, прийнятого Руссю. Вирішальна роль у цьому відводиться князеві Володимиру, завдяки якому «слово євангельське землю нашу осіяло», «апостольська труба і євангельський грім над всіма городами пролунали».

Звернімо увагу на ці метафори: слово осяяло Руську землю, напоїло її джерельною водою, залунало трубою, вдарило громом. Візуальні асоціації тут переплітаються з акустичними й смаковими, створюючи широку картину насичення спраглого народу словом правди. Цей образ духовної поживи дуже прикметний для уявлення про вже сформовані рецептивні настанови слухачів проповіді. Все ще зберігається свіжість сприйняття писемної культури як чогось нового, альтернативного архаїчній поганській традиції, а разом із тим писемна культура вже позиціонується поміж провідними потребами людини. І хоча йдеться про євангельське слово, ми без вагань можемо долучити до нього й усі знайомі русинам ХІ ст. феномени книжності: адже вони апріорно відносилися до сакрального простору, до сфери священного. Експансія цього простору в давньоруський дискурс ототожнювалася і з церковною місією, і з інтелектуальною діяльністю.

Утвердження нової системи вартостей здійснюється й через популяризацію агіографічних взірців практичного втілення в життя норм християнської етики. Рецепція східнохристиянського корпусу житій святих здійснюється як через безпосереднє знайомство з агіографічним текстом, так і через його ретрансляцію – в формі популярного усного переказу сюжету, використання його мотивів у богослужбових творах (тропарях, кондаках, каноні, стихирах), в іконописі. Взірцем динамічного засвоєння культу святих і його адаптації до реалій руського побуту є шанування святителя Миколая, архиєпископа Мир-Лікійського. Прихильники гіпотези «Аскольдового хрещення» вважають, що ім’я Миколая прийняв був уже легендарний київський правитель Аскольд чи Оскольд після невдалого походу на Константинополь. Цим і пояснюється спорудження на Аскольдовій могилі в Києві 882 р. Свято-Миколаївського храму. Але й поза тим давній Київ дає низку свідчень про розвиток цього культу: автохтонні перекази, що проєктують мотив порятунку Миколаєм-чудотворцем постраждалих від лиха у київський простір, численні київські церкви, присвячені цьому святому, поширення імені «Миколай» (пригадуються третій Ярославів син, а також чернігівський князь Микола Святоша, котрий прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі). Загалом же в княжій родині воліли приймати імена на честь святих воїнів і аристократів: Юрія Переможця (Ярослав), Димитрія Солунського (Ізяслав Ярославич), царя Давида (князь-мученик Борис), зберігаючи звичай паралельного надання дітям суто слов’янських імен.

Політичним мотивом сходження Ярослава на київський престіл була помста за невинно вбитих братів – Бориса, Гліба і Святослава. Це сприяло формуванню культу загиблих. Але прикметно, що ще до часу перших формальних свідчень визнання святости Ярославових братів (перенесення мощів синами Ярослава 20 травня 1072 року) об’єктом канонізаційних процесів стають лише Борис і Гліб. Святослав Володимирович, який намагався врятуватися, тікав в Угорщину й загинув у битві над Опором, неподалік від теперішніх містечок Сколе й Славське в Карпатах, не розглядався як мученик за віру. Святість же Бориса й Гліба виявлялася в буквальному дотриманні євангельської заповіді непротивлення злу насильством, найбільш суперечної традиційній дружинній етиці. Християнська етика набуває в їхніх постатях функції виклику, духовної альтернативи братовбивчому змаганню за престіл.

Найдавніші збережені версії мартирологічних оповідань про загибель Бориса і Гліба датуються пізнішим часом: кінцем ХІ – початком ХІІ ст. Це і «Сказання про Бориса і Гліба» невідомого автора, і Несторове «Читання про Бориса і Гліба», і літописне оповідання за 1015 рік з «Повісті временних літ». Однак спільність сюжетної моделі й однакова інтерпретація певних епізодів свідчать про наявність прототексту, ближчого до часу мучеництва святих. Напевне, цей прототекст складається невдовзі по утвердженню Ярослава на київському престолі. За гіпотезою Олексія Шахматова, він міг би увійти вже навіть до Найдавнішого Київського літописного зведення 1037-1039 рр.

Вже ці окремі деталі, які дозволяє відновити історія, свідчать про доволі інтенсивне інтелектуальне життя Києва 1030-х – 1040-х рр. Саме в цій атмосфері формувалася особистість доньки великого князя Ярослава Мудрого Анни, котра виростала в батьковому палаці неподалік від Софійського собору. Звідси Анна подалася на Захід, аби 19 травня 1051 р. в Реймсі вінчатися з королем Франції Генріхом І Капетом і за два роки народити Філіпа І. Звідси, з київських скрипторіїв, можливо, вийшло й славетне Реймське Євангеліє, на якому нібито присягали французькі королі.

[1] Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. — Киев, 2012. — 232 с.
[2] Енциклопедія історії України. – К.: Наук. думка, 2003. – Т. 1. – С. 265.

вівторок, 24 травня 2016 р.

24.05.2016р. Б. / Католик, невкорінений в національні та культурні ідентичності, перестає бути католиком

Коли говоримо про християнство, то десь на рівні підсвідомості добра частина людей сприймає його, як анаціональну релігію. Особливо така схильність виявляється тоді, коли йдеться про Католицьку Церкву. Хоча насправді неупереджений погляд на історичні реалії відкриває дещо іншу картину.

Саме Католицька Церква стала одним з головних середників збереження національної ідентичності недержавних народів Європи, таких як баски, каталонці, бретонці, ґалісійці, фламандці. Як рівно ж стала захисником національної ідентичності українців, литовців, поляків, італійців, ірландців, хорватів, словенців, словаків, чехів, угорців в часі їхньої бездержавності.

Католицька Церква стала головним чинником збереження та розвитку латиноамериканських індіанців, надавши їхній мові літературної форми, боронячи їх перед денаціоналізацією європейських колонізаторів. Саме Католицька Церква зробила подиву гідні спроби інкультурації Євангелії у древні далекосхідні культури. Католицькі місії в Африці сприяли формуванню і збереженню національної ідентичності багатьох африканських народів.

У чому тут справа? Як така велика спілка, спільнота людей, такий величезний колективітет, який навіть основні свої богослужіння відправляв на мертвих мовах, став чинником збереження національної ідентичності стількох народів.

Перш за все, ніколи не можна забувати факту, що християнство – релігія історична. Без історії воно залишається просто відірваним від свого коріння.  Християнство сутнісно пов’язане з історичною пам’яттю про сотворення світу, про покликання Авраама, про визволення Ізраїлю з єгипетського рабства, про першу ізраїльську монархію, про історію ізраїльського народу до приходу Христа. Без цієї пам’яті сама особа Христа, без Якого не існує християнства, залишається повністю незрозумілою і позбавленою всякого сенсу. Окрім цього, без історичної пам’яті про Христа, апостолів, святих християнство залишається повністю позбавленим свого коріння. Більше того, без історії свого поширення, без історії народів, які увійшли у лоно Церкви, неможливо побачити, ані Божої дії в історії, ані зрозуміти універсальність Христового послання Спасіння усього людства.

Саме тому Католицька Церква на самих початках свого існування пройшла кризу боротьби між культурним імперіалізмом юдеїв, які були біля витоків виникнення християнської спільності та партикулярності елліністичної самосвідомості новонавернених поган. Ця криза завершилась визнанням потреби збереження національної самосвідомості кожної з цих груп у лоні християнства. Окрім цього, зіткнувшись із варварами, Церква змушена була ще раз переосмислювати свою візію власної універсалістської місії уже позбавленої універсалізму Римського царства.

Це переосмислення зродило рекомендації Папи Григорія Великого місіонерам не руйнувати поганських святилищ новонавернених народів, а перетворювати їх на християнські церкви, не руйнувати культуру цих народів, а християнізовувати її. З більшим чи меншим успіхом це стало імперативом діяльності католицьких місіонерів і одним із основних елементів поширення католицької віри серед поганських народів. Своєрідний завершальний акорд цьому надав Папа Павло VІ у своїй енцикліці «Populorum progressio», ствердивши, що місіонери мусять знати історію та культурні багатства народів, серед яких вони вершать своє служіння (РО 72).

Певної вершини це переосмислення досягло в ХХ ст., в часі понтифікату святого Івана Павла ІІ, який не переставав наголошувати на невід’ємному праві народів зберігати і плекати свою національну культуру. Щобільше, св. Іван Павло ІІ пішов настільки далеко, що в енцикліці «Sollicitudo ReI Socialis» прив’язав плекання власної культурної ідентичності до відкритості на трансцендентність (див. SRS 32-33). 

Така позиція є цілком зрозумілою, якщо звернути увагу на те, що Католицька Церква мислить себе посланою до всіх етнічних груп, народів, націй і культур (див. ККЦ 849), а з іншого – дотримується переконання, яке сформулював св. Тома Аквінець: «gratia supponit naturam»(милість передбачає природу). Адже, людська природа включає в себе поняття культурної ідентичності, а культурна ідентичність є конститутивним елементом національної ідентичності. Тому й відповідне ставлення до культурної та національної ідентичності є просто логічною необхідністю у житті та діяльності Церкви.

Християнське послання звернене до людини, тому реальне, а не декларативне чи декоративне. Християнство просто неможливе без його інкорпорації в національну та культурну ідентичність народів. Християнин не може жити відірвано від реальних обставин суспільства. І саме тому на католиках є завдання не тільки вершити Божі заповіді у приватному та громадському житті, але й зберігати національну та культурну ідентичність власного народу та її розвиток у світлі євангельського послання, християнізувати ті елементи культури, які усе ще є нехристиянізованими.

Тому католик зобов’язаний добре знати і розуміти не тільки слово Боже, не тільки Вчення рідної Церкви, але й рідну культуру, історію, розуміти реальні обставини національного життя власного народу. Тільки тоді він здатний твердо стояти у своїй вірі й приносити плоди Царства у власному народі. Властиво можна стверджувати, що без закорінення в Христі католик не може жити надприроднім життям, а без закорінення у рідній культурі, або культурі, серед якої він вершить місію,  він нездатен принести гідний плід для Царства Божого.

Більше того, варто розуміти, що ненаціональне християнство є просто неможливим. Без національної та культурної ідентичності воно є незакорінене, неживе і бездіяльне.  Але одночасно не можна забувати, що без вселенського виміру приналежності до Вселенської Спільноти Христових учнів – Єдиної, Святої, Католицької і Апостольської Церкви, без живої пов’язаності з Нею, католик перестає бути католиком, а його національне християнство вироджується у вузьколобий шовінізм і починає животіти в межах національного ґетто, все більше і більше перетворюючись на неживу, штучну реальність – таку собі національно-релігійну примітивну шароварщину.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

понеділок, 23 травня 2016 р.

23.05.2016р. Б. / Глава УГКЦ на Аскольдовій могилі: «Будьмо продовжувачами діла святого Миколая»

Коли ми бачимо потребуючу людину, яка не має нікого, відчуваємо у своєму серці наче поштовх наблизитися до неї. У той момент Христос стає живоприсутній у нашому тілі, у нашому житті. Ми стаємо тою людиною, про яку чуємо у Христовому Євангелії. Божа любов, Боже милосердя наче воплочується у нас з вами, і ми стаємо тими, хто вміє принести Божу любов тим людям, яким сьогодні часом її так бракує.

Про це сказав Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Неділю розслабленого на Аскольдовій могилі у храмовий празник церкви Святого Миколая Чудотворця.

Предстоятель зауважив, що кожної неділі, яку ми переживаємо від Воскресіння до Вознесіння, ми начебто запрошені щораз то глибше увійти у ту нову дійсність, в яку запрошує нас Воскреслий Христос. Євангельські читання, які Христова Церква дає нам для духовної поживи, начебто відкривають нам двері, аби ми й сьогодні були свідками Христового Воскресіння, аби те, що сталося у Христі торкнуло нас особисто і сьогодні. У цю неділю ми чуємо про оздоровлення розслабленого чоловіка...

У цей день Христова Церква святкує перенесення мощей святого отця Миколая з міста Мир Лікійських у місто Барі, яке знаходиться у сьогоднішній Італії. «Це свято, – каже Блаженніший Святослав, – звертає нашу духовну увагу не так на час земного життя Миколая, як відкриває наші духовні очі на сучасну присутність у житті Христової Церкви. Дуже часто в наших молитвах ми просимо небесного помічника про цю Божу людину, яка б поспішила до нас, коли ми є покинуті, самотні, і не маємо нікого, хто б нам допоміг. Святий Миколай у своєму земному житті, а особливо тепер у своєму небесному прославленому бутті, є тим скоропослушником. Тому він так почитається сьогодні. Миколай був і є знаний тим, що коли він бачить потребуючу людину, то спішить їй на зустріч. Він наче відчував і сьогодні це здійснює, що Христос хоче воплотитися в того, хто готовий чинити діла милосердя».

«Скільки навколо нас є самотніх і покинутих людей, які, можливо, день і ніч взивають: Господи, не маю людини, яка б мені допомогла. Будьмо продовжувачами діла святого Миколая. Тими людьми, в яких воплочується Божа любов і подає руку Божої помочі тому, хто її потребує», – закликав Глава УГКЦ.

Парафія святого Миколая святкує свій храмовий празник. Це особливий день у житті цієї громади. Але цього року ми святкуємо також дві ювілейні дати, які пов’язані з цим храмом.

Як розповів Блаженніший Святослав, найперше – цей храм є відомий на весь християнський світ як храм Миколая теплого на Аскольдовій могилі. Саме цього року минає 1150 років Хрещення князя Аскольда. 866 року він прийняв це таїнство і був одним з передвісників приходу світла Христового Євангелія на ці святі гори.

«Є ще інший ювілей, за який я хочу подякувати Господу Богу і всім добрим людям. 20 років тому перший єпископ після довгого вигнання повернувся до Києва – Блаженніший Любомир ще тоді як екзарх Києво-Вишгородський був тут у цьому храмі введений на престіл Київського єпископа. Саме тут відбулася його інтронізація, бо не було іншого храму нашої Церкви у Києві. Сьогодні можемо дякувати святому Миколаєві за 20 років різних діл, які він чинив і чинить для наших людей і для нашої Церкви. Бо сьогодні з протилежного боку Дніпра до нас уже всміхається наш Патріарший собор Воскресіння Христового...» – розповів архиєрей.

«Нехай Господь Бог буде благословенний за ті всі діла, які Він чинить нам як той, хто став людиною, помер і воскрес для нашого спасіння, для нашого оздоровлення, щоб ми ніколи не почувалися покинутими, аби завжди були певні, що Божа рука є до нас протягнута, а ми лише повинні її прийняти, встати, взяти всі ті негаразди і йти далі, навіть, коли всі кажуть нам: зупинися», – побажав духовний лідер греко-католиків.

субота, 21 травня 2016 р.

21.05.2016р. Б. / Українські акценти у міжнародно-правовій діяльності Святого Престолу: історичний аналіз

27 березня 2016 року, під урочистого виголошення Папського Великоднього привітання та послання “Urbi et Orbi”, Папа Римський Франциск зазначив, що одним із першочергових завдань світової зовнішньої політики є припинення конфлікту на Сході України та відновлення “справедливого міжнародного порядку”.

      Великдень 2016 року, як і свято 2015 року, в промовах Папи Франциска отримали українське забарвлення. Апостольська Столиця неодноразово наголошувала на необхідності відновлення “істини та справедивості” у міжнародному праві щодо України. Багато зазначалось і про потребу налагодження внутрішньоукраїнського політичного діалогу.

      Українські аспекти міжнародно-правової діяльності Ватикану є різноманітними та досить потужними. Їх слід розглядати в історичній ретроспективі. При цьому, варто розуміти, що існує два блоки взаємодії між Ватиканом та Україною на міжнародно-правовій арені: перший блок — безпосередня політична і дипломатична співпраця між Святим Престолом і офіційним Києвом; другий блок — система політико-релігійних взаємовідносин між Римо-Католицькою Церквою та українським християнством.

      Українське християнство — це самобутній та цивілізаційний феномен. Воно складається з перехресного співіснування православних різної конфесійної приналежності, греко-католиків і римо-католиків. Станом на 2015 рік розподіл впливу християнських конфесій в Україні визначається наступними цифрами: Українська Православна Церква Київського Патріархату — 44,2% віруючих з  34 єпархіями, Українська Православна Церква Московського Патріархату — 20,8% віруючих з 53 єпархіями, Українська Автокефальна Православна Церква — 2,4% віруючих з 14 єпархіями. Отже, православних в Україні — 67,4% населення. Українська Греко-Католицька Церква, що підпорядкована безпосередньо Папі Римському, нараховує 11% віруючих України із 31 єпархією. Римо-Католицька Церква нараховує всього 1% населення України, маючи 7 єпархій.

      Таким чином, в Україні близько 12% населення релігійно підпорядковані церковній юрисдикції Святого Престолу. Більше половини українських римо-католиків має польське походження. При цьому, в Україні існує 96 римо-католицьких монастирів, 909 католицьких парафій, служить 566 священників і майже 700 ченців та черниць.

      Незважаючи на низьку чисельність римо-католицького віросповідання в Україні, роль цієї Церкви в українській історії є надзвичайно великою. Коріння цієї ролі знаходиться ще в епосі Київської Русі. Так, відомо, що в 954-955 роках за латинським обрядом було охрещено княгиню Ольгу. Вона ж попросила німецького імператора Оттона І надіслати на Русь латинських єпископів і пресвітерів [2].

      Перша українська християнська Церква була заснована ще 960 року і знаходилась вона саме під римською юрисдикцією. Першим руським єпископом став Лібутій. У Києві впроваджувалась літургія латинською мовою. З 961 року руським архієпископом Папа Римський призначив Адальберта [2].

      У 977 році київський князь Ярополк і Папа Римський Бенедикт VII вперше обмінялись посольствами. Цей факт є визначальним в історії українсько-ватиканських зв'язків. Святий Престол ще в 977 році визнав Київську Державу і рекомендував німецьким імператорам підтримувати із Руссю економічні та соціально-політичні зв'язки. В історіографічному контексті, ранні взаємовідносини Папи Римського та України висвітлено у праці Михайла Брайчевського “Суспільно-політичні рухи в Київській Русі”. Ця фундаментальна монографія описує процес взаємного дипломатичного визнання між римським єпископатом і Київською Руссю. Брайчевський зазначає, що цілком імовірним є і те, що ще київський князь Аскольд міг бути охрещений за латинським обрядом і названий в честь Папи Римського Миколая І. Саме з іменем Папи Миколая І слід пов'язувати початки християнізації слов'янських етносів і благословення перекладу Біблії слов'янськими мовами [2; 7].

      В 977 році Святий Престол визнає Київську Державу і направляє у Київ своє посольство. Подальші переговори між князем Ярополком і Папою Римським призвели до католицького хрещення Ярополка і утворення Київської дієцезії на чолі з архієпископом Боніфацієм. Відомо, що ця дієцезія існувала в 978-979 роках [7].

      988 рік приніс всезагальне хрещення руського населення. Князь Володимир Великий підпорядкував Київську митрополію Константинопольському патріарху. Однак, Київська митрополія юридично визнавала зверхність Папи Римського. Про це свідчить активізація дипломатичних відносин між Святим Престолом і Києвом після 988 року. Так, у 991 році на Русь прибуває посольство від Папи Івана XV, а в 1000 році Київ прийняв посольство Папи Сильвестра ІІ [2].

      Великий церковний розкол між православ'ям і католицизмом відбувся в 1054 році. Отже, як мінімум з 988 і до 1054 року Київська митрополія була складовою частиною єдиної Вселенської Церкви. І Володимир Великий, і Ярослав Мудрий визнавали примат Папи Римського. Ярослав Мудрий встановив у різному обсязі дипломатичні контакти з усіма католицькими державами Європи. Взаємне визнання, як відомо, у ті часи було можливе тільки на підставі єдиної релігії [7].

      Микола Француженко-Вірний у своїй книзі “Великі митрополити України” пише про те, що протягом 1051-1055 років київським митрополитом був Іларіон. Він став першим митрополитом-русином. Іларіон проводив дуже виважену та дипломатичну церковну політику. На наш погляд, саме з його діяльністю слід пов'язувати те, що Київська митрополія жодним чином не підтвердила рішення Константинопольського Патріарха про розділення Церков. І після 1054 року українське християнство продовжувало визнавати юрисдикцію Папи Римського [12, c. 21-27].

      Встановлення дипломатичних відносин із європейськими країнами та запровадження інституту постійного дипломатичного представництва Київської Русі при Папі Римському призвело до появи у Києві великої кількості місіонерів римського обряду. Папа Римський після 1054 року підтвердив існування Київського єпископату та призначав сюди власних єпископів з орденів ірландських бенедиктинців чи домініканців. Відомо, що в 1240-1241 роках, під час моноголо-татарської навали католицьким єпископом був Герард. До 1269 року територіями підконтрольними Золотій Орді і Галицько-Волинським князівством у католицькому розумінні керував єпископ Віт. Офіційне затвердження Київського єпископства Римо-Католицької Церкви відбулось згідно з рішенням Папи Римського у 1321 році [2].

      До 1321 року католицькі єпископи Київської Русі носили титул “єпископ Русі”, протягом 1321-1638 років — титул “єпископ Київський”, в 1638-1789 роках — “єпископ Київський та Чернігівський”. У 1375 році буллою Папи Римського Григорія ХІ “Debitum pastoralis offici” засновується Галицька архідієцезія. В 1412 році створюється єпископство в Луцьку, у 1417 році — в Холмі, у 1428 році — в Володимирі-Волинському, у 1440 році — в Кам'янці-Подільському.

      Православні київські митрополити в 1425 році були присутні на Римо-Католицьких Соборах у Ліоні, а в 1418 році на Соборі в Констанці. Відомо, що руський архієпископ Петро Акерович у Ліоні відслужив разом із Папою Римським спільну урочисту літургію [2].

      Флорентійська унія 1439 року затвердила порозуміння між Константинопольським Патріархом і Папою Римським. Саме на основі імплементації її пропозицій про екуменічний діалог в 1596 році відбувся Берестейський Собор, на якому було об'єднано Київську Православну Митрополію з Римо-Католицькою Церквою. Повноцінному об'єднанню українського православ'я з римо-католицизмом зашкодило роздвоєння Руської православної церкви в 1458 році на Київську і Московську митрополії. Так чи інакше, але на основі булли Папи Римського “Великий Господь” в 1596 році було створено церковно-правову платформу для приєднання Київської митрополії під керівництвом митрополита Михайла Рогози до Римо-Католицької Церкви. Майже половина православного духовенства Київської митрополії перейшла під юрисдикцію Папи Римського, що дало початок історії уніатства — Української Греко-Католицької Церкви [7].

      Після переходу Української Держави під керівництвом Богдана Хмельницького у 1654 році під протекторат Московії, позиції римо-католицизму та уніатства були значно послаблені. Так, ще на основі Зборівського мирного договору між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою під керівництвом короля Яна Казимира ІІ було скасовано дію Берестейської унії на землях Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Окремим пунктом зазначалось “усунення з території Війська Запорозького римо-католицького духовенства”. В свою чергу, Білоцерківський мирний договір 1651 року розширив права католиків і забороняв латинський обряд лише на території Київського і Чернігівського воєводств [7; 9].

      Римо-католики створювали учбові заклади в багатьох містах України, поширюючі передові ідеї нового часу. Варто згадати Львівський єзуїтський колегіум і Вінницький єзуїтський колегіум. Історія останнього добре ілюструє становище Римо-Католицької Церкви в Україні під керівництвом Богдана Хмельницького. Її було засновано в 1617 році під юрисдикцією ордену єзуїтів (“Чину Ісуса Христа”). В липні 1648 року, після захоплення Вінниці козацькими військами, колегіум було ліквідовано, але в 1651 році, на основі положень Білоцерківського мирного договору, колегіум відновив свою діяльність. Після 1654 року у Вінниці продовжували поряд діяти православний та католицький колегіуми. Вінниця стала центром католицької освіти та католицького духовенства на козацьких землях аж до захоплення Правобережної України Російською імперією наприкінці XVIII століття [8].

      Цілком імовірно, що сам Богдан Хмельницький отримав саме католицьку освіту у Львівському єзуїтському колегіумі. Католицьку освіту мав і гетьман Іван Виговський. Останній став ініціатором Гадяцької унії 1658 року, згідно з якою Україна поверталась під протекторат Польщі та оголошувалась Великим Князівством Руським. Гадяцька унія відновила права католицького духовенства на всій території України. Фактично, згідно з нормами Гадяцької унії вперше державними релігіями в Україні визнавались православ'я і католицизм. Обмежувались лише права уніатів [8; 9].

      Перехід більшої частини українських територій під контроль Російської імперії призупинив поширення католицизму і зосередив його переважно в польських спільнотах. Заборонялось уніатство. Саме тому, центром греко-католицизму з 1790-х років стає Галич, а центром українського римо-католицизму Львів. Такий стан справ зберігався до 1917 року.

      Перша половина ХХ століття в історії українського греко-католицизму позначена добою митрополита Андрея Шептицького. Його внесок у становлення дипломатичної та міжнародно-правової взаємодії між Україною та Ватиканом просто неоціненний. Шептицький був графом, його навіть у середовищі української інтелігенції називали “польським графом”. Рід Шептицьких походив ще з часів Галицько-Волинського князівства, а його предки, єпископи Афанасій і Лев Шептицький за свій кошт побудували кафедральний Собор Святого Юра у Львові протягом 1745-1770 років. Сама родина Андрея Шептицького стала уособленням традиційного для українців міжконфесійного діалогу. Його брати Станіслав і Олександр були римо-католиками, а брати Лев і Казимир — греко-католиками. Від народження Шептицький мав ім'я Роман. Він закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету, а згодом факультет теології і філософії. Шептицький був одночасно доктором юридичних, філософських та богословських наук. Він відзначився активним меценатством та розбудовою греко-католицизму, що дозволило йому 17 січня 1901 року стати водночас Галицьким митрополитом, Львівським архієпископом і єпископом Кам'янець-Подільським. Ці титули Шептицький зберіг за собою аж до своєї смерті 1 листопада 1944 року [12, c. 69-96; 14].

      У 1918-1919 роках Андрей Шептицький виступив на захист Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Він апелював до Святого Престолу, просячи допомоги від польської окупації. Так, у 1921 році Шептицький їде до Риму, де зустрічається з представниками Римської курії.

      В 1930 році, після створення Міста-Держави Ватикан, митрополит Шептицький разом із Перемишльським єпископом Коциловським направляють до Державного секретаріату Ватикану та Папи Римського документи про польську практику “пацифікації” українців. Римська курія детально розглянула це звернення і підготувала відповіді для Шептицького від імені Державного секретаріату та Конгрегації у Справах Східної Церкви. Ватикан у двох листах вперше висловив “занепокоєння” з приводу використання офіційною Варшавою насильства щодо української етнічної меншини. Ватикан також висловив впевненість, що Польща з часом надасть якнайширшу автономію Західній Україні “із врахуванням усіх норм міждержавного права” [12, c. 89-90].

      Отже, перші міжнародно-правові документи щодо Украаїни у сучасному розумінні цього слова з'явились з боку Ватикану саме в жовтні 1930 року. Вони були опубліковані митрополитом Шептицьким у львівському часописі “Діло” [12, c. 90].

      Революція 1917 року та подальша громадянська війна у колишній Російській імперії, за даними Бернара Лєкомта, відкрили для Святого Престолу можливість розповсюдження католицизму і на теренах Великої України. Відомо, що в Римській курії існувала спеціальна група з розробки доктрини “нової діяльності в Україні та Білорусії” [6, c. 11-12].

      Однак, прихід до влади більшовиків та їхня перемога у громадянській війні перекреслили можливість “нової євангелізації” Російської імперії. Відомо, що протягом 1920-1930-х років Римській курії вдалось налагодити контакти з католицькою спільнотою Донецька та Харкова. Таємні контакти і листування з французькими місіонерами, що в 1918-1920 роках потрапили на терени сходу України продовжувались до 1941 року [6, c, 21-27].

      Після початку Другої світової війни, Папа Пій ХІІ на засіданнях Римської курії акцентував на необхідності “витворення нової церковної політики відносно України”. Основну надію в цьому питанні було покладено на зв'язки між Конгрегацією у Справах Східних Церков та Українською Греко-Католицькою Церквою. Зокрема, митрополиту Андрею Шептицькому було доручено готувати квартальні звіти для Папи Римського про стан католицизму й уніатства в Україні. Так, 31 серпня 1942 року Шептицький написав листа Папі Пію ХІІ в якому нещадно розкритикував німецьку окупаційну політику. Він зазначав: “німецька влада є люта, майже диявольська... Сотні тисяч арештувань, найчастіше несправедливих, натовпи молодих людей, розстріляні без жодної істотної на це причини...” [12, c. 93]. Після проголошення 30 червня 1941 року Акту про відновлення самостійності України у Львові, Державне Правління України надіслало телеграму про це в Державний секретаріат Ватикану [12; 14].

      Ватикан офіційно визнав українську самостійність ще 23 лютого 1920 року. В 1919-1921 роках Римська курія та Державний секретаріат підтримували тісні зв'язки із урядом Західно-Української Народної Республіки. Так, в травні 1919 року ЗУНР направила власного посла у Святий Престол — Михайла Тишкевича. В свою чергу, 23 лютого 1920 року отця Джованні Дженоккі було призначено послом Папи Римського в ЗУНР. Римська курія також висловлювала дипломатичному представництву Української Народної Республіки вдячність за здійснення кроків по визнанню рівноправності конфесій. У 1921 році Ватикан засвідчив підтримку створенню Української Автокефальної Православної Церкви. Разом із тим, Апостольська Столиця наголосила на необхідності вирішення територіально-церковних спорів у відповідності із загальноприйнятими нормами канонічного права.

      В 1941-1945 роках Святий Престол постійно підкреслював необхідність завершення війни та запровадження такої системи міжнародного права, яка б виключила зовсім “війну” із політичної практики. Під час Другої світової війни Ватикан сфокусував свої політичні можливості навколо підтримки Української Греко-Католицької Церкви. Смерть митрополита Андрея Шептицького в 1944 році зумовила втрату Ватиканом прямого контролю над УГКЦ. Остання протягом 1944-1946 років була поступово ослаблена внутрішньою політикою Радянського Союзу, а в 1946 році на “Львівському псевдо-Соборі” УГКЦ була ліквідована і перепідпорядкована Російській Православній Церкві. Це змусило перейти більшу частину греко-католицького духовенства у підпілля, де воно де-юре знаходилось до 1991 року [5; 12, c. 94].

      При цьому, варто підкреслити, що на перших порах радянське керівництво проявляло повагу до особи митрополита Шептицького. Так, на його похованні навіть був присутній Микита Хрущов [12, c. 94]. Однак, вже з 1946 року комуністична ідеологія почала робити всі кроки для “демонізації” митрополита. Що ж стосується Української Греко-Католицької Церкви, то вона змогла повноцінно відновити свою діяльність лише після здобуття Україною незалежності в 1991 році. Станом на сьогодні, це третя за чисельністю вірян конфесія в Україні.

      Вже 8 лютого 1992 року було офіційно встановлено дипломатичні відносини між Святим Престолом і Містом-Державою Ватикан — з одного боку та Україною — з другого.  Саме 9 лютого 1992 року Папа Римський Іван Павло ІІ опублікував бреве (декрет) “Ucrainam Nationem”. Цим документом було канонічно створено Апостольську нунціатуру (посольство) в Україні [10].

      Починаючи з 1992 року Апостольськими нунціями в Україні були архієпископ Антоніо Франко (1992-1999), архієпископ Микола Етерович (1999-2004), архієпископ Іван Юркович (2004-2011), Томас Едвард Галліксон (2011-2015). Протягом 2011 року обов'язки Апостольського нунція також виконував отець Вечеслав Тумір. З 13 листопада 2015 року нунцієм Святого Престолу в Україні є Клаудіо Гуджеротті [10].

      Посольство України у Ватикані було відкрите аж у 2000 році. Саме з 2000 року контакти між Ватиканом та Україною значно активізувались, наслідком чого став перший Апостольський візит Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну [11; 13].

      23-26 травня 2008 року відбувся візит Державного секретаря Ватикану в Україну. У відповідь, 1 червня 2009 року пройшов офіціний візит Президента України Віктора Ющенка до Ватикану. 16 жовтня 2009 року особисту аудієнцію з Папою Бенедиктом XVI мав також і Прем'єр-міністр України. 16 грудня 2011 року, в рамках спільного ватикансько-українського проекту “Українське Різдво у Ватикані” відбувся візит Віце-прем'єр-міністра України до Ватикану. Також Україна делегувала Віце-прем'єр-міністра на урочисту церемонію інтронізації Папи Франциска 18-19 березня 2013 року. 25-26 квітня 2014 року, одним із перших закордонних візитів Прем'єр-міністра України А. Яценюка стала поїздка на аудієнцію до Папи Римського у Ватикан. 27 квітня 2014 року до Ватикану також приїхав Міністр закордонних справ України для участі в церемонії канонізації Івана Павла ІІ та Івана ХХІІІ [10].

      Отож, міждержавні відносини України та Ватикану протягом 2000-2015 років розвивались досить динамічно у контексті загальних тенденцій української зовнішньої політики.

      Разом із тим, ми маємо підкреслити, що цей загальний контекст розвивається надзвичайно нерівномірно. За умови особливого акцентування на стратегії вступу до Європейського Союзу, зовнішня політика майже не робить кроків щодо налагодження конкретних політичних, економічних та культурних взаємозв'язків із Латинською Америкою, Африкою, країнами Азії. При цьому, роль Ватикану у формуванні такої мультидержавної політики може бути виключною. Ватикан, хоч і найменша у світі держава, але один із найбільш потужних геополітичних гравців. Під його юрисдикцією знаходиться майже 1 мільярд 250 мільйонів віруючих по всьому світу. Особливо роль Ватикану для української зовнішньої політики може бути видатною в аспекті налагодження стосунків із країнами Південної Америки та Африкою. Потенціал Ватикану можна використати також і в розповсюдженні українських зовнішньополітичних інтересів на країни Азії. В першу чергу йдеться про Китайську Народну Республіку, Близький Схід та Південно-східну Азію.

      Створення нового формату відносин між Ватиканом і Україною потребує насамперед платформа міжнародного права. Наш історико-дипломатичний екскурс якраз і направлений на створення чіткого уявлення про історичні традиції імплементації Ватиканом норм міжнародного права. Крім того, ми хотіли представити Ватикан як творця цих міжнародно-правових норм. Так, і в українській історії Святий Престол виступив законодавцем у сфері церковного права. Такі важливі події української історії, як Берестейський Собор, Люблінська і Гадяцька унії були б неможливі без здійснення Апостольською Столицею активної політики щодо України. Рецепція норм римського права також була б неможливою без активного розповсюдження Святим Престолом своїх церковно-політичних інтересів на українські терени.

      Міжнародне право в умовах сьогодення потребує чіткого визначення — якою має бути подальша роль Ватикану в українській історії. І ми, без перебільшення, вважаємо, що ця роль обов'язково має здійснюватись на умовах глибокої взаємоповаги, практичної співпраці та врахування інтересів один одного на світовій геополітичній арені.

Мельник Віктор Мирославович, політолог-міжнародник, юрист, член Української асоціації зовнішньої політики

Література:
1. Бадджо А. М. Християнське соціальне вчення: ідентичність та методологія. / Антоніо Марія Бадджо. // Соціальна доктрина Церкви. — Львів: Свічадо, 1998. — с. 49-78.
2. Брайчевський М. Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. / М. Ю. Брайчевський. // Вибране. — том 1. — К., 2009. — 720 с.
3. Великий А. Г. Світла і тіні української історії: Матеріали до історії української церковної думки. / о. А. Г. Великий. — Львів: Місіонер, 2007. — 204 с.
4. Гаета С. Франциск Папа: Життя і виклики. / Саверіо Гаета. — Львів: Свічадо, 2013. — 104 с.
5. Кравчук А. Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко про християнську соціальну акцію. / А. Кравчук. // Соціальна доктрина Церкви. — Львів: Свічадо, 1998. — с. 248-275.
6. Лєкомт Б. Таємниці Ватикану. / Бернар Лєкомт. — Львів: Свічадо, 2012. — 344 с.
7. Мельник В. М. Нариси з теорії соціокультурної антропології. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 552 с.
8. Мельник В. М. Оборонні укріплення міста Вінниці. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015. — 96 с.
9. Мельник В. М. Вінницький замок та інші історико-етнографічні публікації. / В. М. Мельник. — Вінниця: Вінницький національний медичний університет, 2011. — 230 с.
10. Українсько-ватиканські відносини. / Режим електронного доступу: http://vatican.mfa.gov.ua/ua/ukraine-va.
11. Федорів О. Іоанн Павло ІІ — Папа миру. / О. Федорів, О. Михайлів. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2001. —  96 с.
12. Француженко-Вірний М. Великі митрополити України. / Микола Француженко-Вірний. — К.: Смолоскип, 2013. — 160 с.
13. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. / Григорій Хоружий. — Львів: Місінер, 2007. — 280 с.
14. Шептицький А. Наша державність. / митрополит Андрей Шептицький. — Жовква: Місіонер, 2015. — 80 с.

Джерело:    Воїни Христа Царя