Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 29 лютого 2016 р.

29.02.2016р. Б. / Тижневий огляд: життя УГКЦ (22.02 - 28.02)

В понеділок, 22 лютого, Глава УГКЦ привітав Владику Стефана (Сороку) з 15-річчям введення його на митрополичий престол Філадельфійської архиєпархії.

Перебуваючи з робочим візитом у Римі, 23 лютого, у вівторок вранці Блаженніший Святослав провів прес-конференцію для представників різних міжнародних видань. Зустріч відбулася у відповідь на високий рівень зацікавлення західної преси темою України у світлі Гаванської декларації та, зокрема, коментаря Святішого Отця про його стосунки з Главою УГКЦ.  На зустрічі із журналістами Блаженніший Святослав наголосив на необхідності практичного екуменізму. Пояснюючи реакцію своїх вірних на спільну декларацію Папи Франциска та Патріарха Кирила, Предстоятель УГКЦ зазначає: «Український народ завжди з великою увагою, не залежно від конфесійної приналежності, прислухається до голосу Святішого Отця, однак для нас також важливо бути почутими Його Святістю». На його переконання, не має жодних підстав вважати УГКЦ перешкодою в екуменічному діалозі.

Перебуваючи з робочим візитом у м. Римі, Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, висловив співчуття з приводу смерті о. Івана Музички, одного з найвідоміших священиків в УГКЦ і багатолітнього співпрацівника Патріарха Йосифа (Сліпого). Висловлюючи свої співчуття з приводу смерті о. Івана, Глава УГКЦ зазначив, що «разом з о. Іваном Музичкою відходить у вічність ціла епоха нашої церкви».

В середу, 23 лютого 2016 року, в Оттаві (Канада) відбулася низка важливих зустрічей за участі о. Любомира Яворського, заступника керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України, та представників влади і військових структур Канади. На зустрічі говорили про майбутню співпрацю капеланської служби України і Канади. Зокрема, обговорили можливість створення міжконфесійної школи військових капеланів в Україні.

В четвер, 25 лютого, в Римі прощалися з покійним о. Іваном Музичкою. Похоронні богослужіння у соборі Святої Софії очолив Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ. О. д-р Іван Дацько, багаторічний співпрацівник о. Івана Музички, у своїй проповіді поділився спогадами про покійного, розповів про основні віхи життя та діяльності “однієї з найбільших і найстійкіших особистостей УГКЦ”. Блаженніший Святослав у своєму слові зазначив, що “ми передаємо о. Івана в Божі руки у час Ювілейного року Божого милосердя, коли двері милосердя нашого небесного Отця є широко відчиненими”.

В п’ятницю, 26 лютого, Блаженніший Архиєпископ-емерит кардинал Любомир Гузар відзначив своє День Народження. Важко переоцінити його вплив на сучасний розвиток УГКЦ в Україні й на поселеннях. Так само важко переоцінити його вплив на сучасне українське суспільство, яке попри свою дехристиянізацію та секуляризацію дослухається до голосу патріярха нашого народу, як до морального авторитету нації. 

26 лютого 2016 р. Божого у монастирі Салезіян у м. Львів-Винники на 94 році життя упокоївся у Бозі о. Василь Сапеляк, Згормадження оо. Селезіан східного обряду.  Отець Василь перейшов у вічність, залишивши по собі визначний вклад у розвиток Української Церкви та Салезіянського Згромадження. Він будучи вихователем та директором Української Папської малої семінарії в Римі, виховав велике число молоді української діаспори. У вже похилому віці о. Василь повернувся з-за кордону для заснування монастирів та осередків Салезіян у незалежній Україні. 

Пропонуємо до Вашої уваги:
29 лютого - 6 березня 2016 року у Римі проходитимуть засідання Постійного Синоду, які очолить Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. У цих днях у Римі зберуться і душпастирі УГКЦ з Італії та Іспанії для проведення загальних піврічних зборів та реколекцій. В рамках Синоду запланована зустріч Глави УГКЦ та владик, членів Постійного Синоду.  У четвер, 3 березня, з нагоди Року Божого милосердя Блаженніший Святослав разом з єпископами Постійного Синоду, Апостольським візитатором і душпастирями УГКЦ в Італії та Іспанії у Папській базиліці Санта Марія Маджоре відслужить Божественну Літургію за мир в Україні. Для участі у спільній молитві ласкаво запрошуються усі вірні.  Літургія розпочнеться о 15.00: http://catholicnews.org.ua/blazhennishiy-svyatoslav-ocholit-u-papskiy-bazilici-santa-mariya-madzhore-u-rimi-arhiiereysku
Блаженніший Святослав: наш народ відчуває потребу єдності: http://catholicnews.org.ua/blazhennishiy-svyatoslav-nash-narod-vidchuvaie-potrebu-iednosti
Глава УГКЦ: «Наша місія - бути служителями християнської єдності, особливо в спілкуванні з православними братами»: http://catholicnews.org.ua/glava-ugkc-nasha-misiya-buti-sluzhitelyami-hristiyanskoyi-iednosti-osoblivo-v-spilkuvanni-z
Глава УГКЦ: «Питання єдності церков ми не зможемо вирішити виходячи з політичних чи патріотичних моментів»  в інтерв’ю журналу «Фокус»: http://catholicnews.org.ua/glava-ugkc-pitannya-iednosti-cerkov-mi-ne-zmozhemo-virishiti-vihodyachi-z-politichnih-chi
«Гради» вбивають всіх, незалежно від того, у що вірить їх жертва, - Глава УГКЦ Святослав Шевчук в інтерв’ю журналу «Фокус»: http://catholicnews.org.ua/gradi-vbivayut-vsih-nezalezhno-vid-togo-u-shcho-virit-yih-zhertva-glava-ugkc-svyatoslav-shevchuk
У Старому Самборі вшанували героя Небесної Сотні Богдана Сольчаника: http://catholicnews.org.ua/u-staromu-sambori-vshanuvali-geroya-nebesnoyi-sotni-bogdana-solchanika
Салезіяни запрошують молодь лютневі молодіжні нічні чування, що відбудуться  в п’ятницю 26 лютого о 21.00 годині і закінчаться в суботу 27 лютого о 7.00 годині. Салезіяни сповіщають і щиро запрошують молодь та молодіжні спільнотив кожну останню п'ятницю місяця впродовж 2016 Ювілейного року, до Духовно-Відпустового центру УГКЦ - Святе, чудотворне джерело с. НОВОСІЛКА, що хоче стати в особливий спосіб Центром Духовності і паломництва для молоді та дітей, на цьогорічні молодіжні, молитовні, нічні чування: http://catholicnews.org.ua/saleziyani-zaproshuyut-molod-na-chuvannya-do-duhovno-vidpustovogo-centru-ugkc-s-novosilki-v-kozhnu
Слово Митрополита Львівського на Неділю блудного сина: http://catholicnews.org.ua/slovo-mitropolita-lvivskogo-na-nedilyu-bludnogo-sina
Вільнюський Василіанський монастир Пресвятої Тройці: http://catholicnews.org.ua/vilnyuskiy-vasilianskiy-monastir-presvyatoyi-troyci
Пастирське слово єпископа Михаїла Колтуна Керівника Департаменту  Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України
з нагоди Дня особливої уваги для в’язничного служіння на неділю Блудного Сина-2016 рік: http://catholicnews.org.ua/zvernennya-preosvyashchennishogo-mihayila-koltuna-z-nagodi-dnya-osoblivoyi-uvagi-do-vyaznichnogo
Московський патріархат розвернув чергову наклепницьку акцію проти УГКЦ та України: http://catholicnews.org.ua/moskovskiy-patriarhat-rozvernuv-chergovu-naklepnicku-akciyu-proti-ugkc-ta-ukrayini
«Для мене Бог понад усе» - стаття  Аскольда Лозинського, в якій він  старається виявити свою любов до українського народу через необґрунтований напад на провід Української Греко-Католицької Церкви: http://catholicnews.org.ua/dlya-mene-bog-ponad-use
Повідомлення щодо суспенди священика Тараса Пошивака: http://catholicnews.org.ua/povidomlennya-shchodo-suspendi-svyashchenika-tarasa-poshivaka

Джерело:   Воїни Христа Царя

неділю, 28 лютого 2016 р.

28.02.2016р. Б. / Упокоївся в Бозі ієрм. Василь Сапеляк


26 лютого 2016 р. Божого у монастирі Салезіян у м. Львів-Винники на 94 році життя упокоївся у Бозі о. Василь Сапеляк, Згормадження оо. Селезіан східного обряду. 

Отець Василь перейшов у вічність, залишивши по собі визначний вклад у розвиток Української Церкви та Салезіянського Згромадження. Він будучи вихователем та директором Української Папської малої семінарії в Римі, виховав велике число молоді української діаспори. У вже похилому віці о. Василь повернувся з-за кордону для заснування монастирів та осередків Салезіян у незалежній Україні. Він був довголітнім парохом храму Покрову Пресвятої Богородиці (м. Львів, вул. Личаківська, 175), однієї із перших львівських парафій, які відкрились з легалізацією УГКЦ. Він, також, був викладачем Львівської духовної семінарії Святого Духа.

Заупокійні богослужіння відбуватимуться за таким розкладом (можливі зміни при участі архиєреїв):

27.02.2016 - Субота
09:00  Заупокійна Літургія у монастирі в м. Винники
12:00 Перевезення до Храму Покрови (вул. Личаківська, 175. Львів)
19:00 Священичий Парастас

28.02.2016 - Неділя
Прощання з вірними Парафії (у каплиці храму)
Заупокійне Богослужіння
19:30 Священичий Парастас

29.02.2016 - Понеділок
08:00  Заупокійне Богослужіння і            Чин Похорону


Біографічна довідка:
Василь Сапеляк народився 15 лютого 1923 року в с. Рижкова Воля, Ярославського повіту. Гімназійні студії закінчив в Салезіянській малій семінарії в Івреа - Італія (1938-1942), курс філософії у Фольїццо (1943-1946), а богослов’я - у Боленго (1949-1953) (обидва міста поблизу італійського Турину).

Вступив до Салезіянського Згромадження 16 серпня 1942 року, а вічні обіти склав 28 серпня 1949 року. Висвячений на священика єпископом Іваном Бучком в Римі 28 червня 1953 року.

В римському університеті «La Sapienza» навчався у 1954-1961рр., де отримав докторат з класичної філології. Вчителював в українській Папській малій семінарії (Рим) з 1960 року, будучи вчителем, катехитом і ректором (1967-1976). Лектор з української літератури в університеті «La Sapienza» (Рим) з 1979 року. Відповідальний за підготовку текстів для Української секції Італійської державної телерадіокомпанії «RAI» з 1979 року.

2014-2016 належить до монашої спільноти Львів-Винники.

Помер 26 лютого 2016 року у монастирі в м. Львів-Винники у віці 93 років, з яких 73 монашого і 67 священичого життя.

суботу, 27 лютого 2016 р.

27.02.2016р. Б. / «Гради» вбивають всіх, незалежно від того, у що вірить їх жертва, - глава УГКЦ Святослав Шевчук

Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук розповів Фокусу про єдність церков, війну в Донбасі та боротьбу з корупцією.

У Святослава Шевчука, напевно, найбільш незвичайна резиденція серед усіх глав українських церков. Він живе в недобудованій адміністративній будівлі при патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві. Кожен день піднімається на третій поверх по сходах з поручнями з арматури, намагаючись не торкатися нештукатурених стін. Відразу після початку українсько-російської війни Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви розпорядився припинити будівництво великого храмового комплексу на Лівому березі Києва. У спілкуванні Шевчук також відрізняється від традиційно суворих глав православних церков, намагаючись максимально відповідати словам Христа, звернених до віруючих: "Ви - світло світу". Блаженніший усміхнений, доброзичливий, щирий. Весь час нашої розмови за нами спостерігає третій мовчазний співрозмовник - Богородиця з копії чудотворної ікони, що зберігається в рідному місті Шевчука - Стрию Львівської області.

Об'єднання церков: без політики і патріотизму

Останнім часом багато розмов про можливість об'єднання українських церков. Яким ви його бачите?

- Якщо ми будемо виходити з духовної основи питання, ми обов'язково знайдемо відповідь на нього. У той же час, якщо питання єдності церков буде вирішуватися, виходячи з політичних або навіть патріотичних моментів, ми його вирішити не зможемо. Нещодавно ми опублікували так звану Екуменічну концепцію УГКЦ. Наша пропозиція полягає в тому, щоб шукати не стільки ту чи іншу схему або модель об'єднаної церкви, скільки сопричастя, духовну близькість. І тоді питання церковних юрисдикцій, приналежності храмів або навіть підпорядкування тих чи інших релігійних центрів відійде на другий план, де йому й слід бути.

Принцип зрозумілий, але як це буде відбуватися на практиці? От скажіть, наприклад, чи обмінюються  патріархи українських церков різдвяними привітаннями?

- Не можна говорити про єдність церков, якщо між її главами немає особистого спілкування. Тому я вітаю з головними християнськими святами глав різних християнських конфесій в Україні. Не завжди я отримую відповіді, але завжди роблю це. Більш того, синод наших єпископів щорічно відправляє листи від всього нашого єпископату всім главам православних церков. Ми намагаємося підтримувати спілкування один з одним і сподіваємося, що воно стане основою для поглиблення нашого діалогу. Глави Церков зустрічаються, моляться разом. Наприклад, ми разом молимося за жертв Голодомору. Представники Московського патріархату також завжди присутні на таких зустрічах.

Проте не можна сказати, що за роки незалежності українські Церкви стали ближчими одна до одної. Чому?

- Через так званий церковний ексклюзивізм. Глави Церков часто вважають: єдино правильна моя Церква, а всі інші приречені. Дуже часто при такому світогляді об'єднання церков бачиться фактично як приєднання. Мовляв, якщо хочете єдності, прийдіть з покаянням до нас, приєднавшись до нашої структури. Екуменічна концепція УГКЦ в корені інша. Ми намагаємося оцінити духовне багатство, духовний досвід і досвід спілкування з Богом всіх церков-спадкоємиць Володимирового хрещення, і, поважаючи їх, будувати з ними відносини. Свого часу мій попередник Блаженніший Любомир Гузар говорив, що той, хто буде вміти краще за всіх любити ближнього, по праву може стати лідером в об'єднавчому процесі українських християн. Ми хочемо йти саме таким шляхом.

Нещодавно ви заявили про можливість спільного святкування усіма українськими християнами Різдва за григоріанським календарем 25 грудня. Наскільки це реально?

- Я уважно стежу за громадською дискусією з цього приводу і радий, що це питання піднімають. Але, на жаль, сперечаються в основному про дату, повністю забуваючи про значення самого Різдва. Адже ми точно не знаємо, коли народився Христос. Дата 25 грудня спочатку була пов'язана з астрономічними (зимовим сонцестоянням - Фокус), а не духовними явищами. Тому я б акцентував увагу не на даті. Мета духовного життя людини - єднання з Богом. Суть Різдва в цьому: Бог став людиною, щоб показати нам, яким шляхом досягти цієї мети. А раз так, дата святкування Різдва, якою б вона не була, повинна не творити нових розколів і конфліктів, а об'єднувати. Тому, якщо всі християни України будуть за те, щоб святкувати Різдво 25 грудня, наша Церква з радістю приєднається. Також для українського суспільства дуже важливо не навантажувати питання святкування Різдва політичними мотивами, які нівелюють  духовний сенс пошуку єдності. Якщо і православні, і католики в першу чергу, будуть шукати єднання в Бозі, питання дати вирішиться сам собою.

Будівельники миру

Війна в Донбасі - це кара Божа чи випробування?

- Відповідь на це питання кожен з нас повинен шукати в молитві. У мене є своя гіпотеза, яка не претендує на безпомилковість. Війна - найбільш безглузда річ в житті людини. Пояснити або виправдати її майже неможливо. В середні віки в богослов'ї існувало поняття справедливої ​​і несправедливої ​​війни. Сьогодні в католицькому богослов'ї про таке вже не говорять. "Гради" вбивають всіх, незалежно від того, у що вірить та чи інша жертва і до якої церкви ходить. Я думаю, прийшов час говорити не про справедливу війну, а про справедливий мир. Кожен українець повинен щодня запитувати себе: що особисто я можу зробити для того, щоб в Україні запанував справедливий мир.

Чому Бог допустив втрату Криму, війну в Донбасі і загибель тисяч українських патріотів?

- Якось під час зустрічі з молоддю мене запитали: "Що нам робити - жити для України чи вмирати за неї?" Я відповів: "Жити!" Але разом з тим я переконаний, що жодне з життів, добровільно принесених в жертву своєму народу, не даремне. Адже ці жертви принесені з глибокої любові до своєї Батьківщини. Кожне з них - наше загальнонаціональне надбання. Можливо, Бог допустив цю війну, щоб розбудити нас, дати можливість подивитися на себе, на своїх ближніх і на свою державу іншими очима. Війна справила колосальний контекст для створення нового. На війні, з одного боку, проявляється корумповане, зіпсуте серце і всі недоліки людини. Але, з іншого боку, проступають і найблагородніші риси людської душі. Наші хлопці в Донбасі переосмислюють своє життя, переглядають стосунки з рідними і близькими. А коли повертаються на мирну територію, то помічають, що просто не здатні сприймати фальш, брехню, корупцію - всі ті хвороби, які сьогодні роз'їдають українське суспільство. У цій війні народжується нова Україна.

Якщо справедливих воєн не буває, то чи повинні українці-християни стріляти в таких же, як вони, християн по іншу сторону лінії фронту?

- Залишаючись християнами, ми, тим не менш, зобов'язані обороняти свої землі. Та війна, яку змушений зараз вести український народ, була йому нав'язана. Наші солдати захищають свою землю, а значить, і мир. Тому церква вважає їх будівничими миру. Тут, в Києві, ми можемо думати про майбутнє лише тому, що хтось сьогодні захищає наш мирний день. Оборонна війна відповідає моральним правилам справедливого самозахисту. Це не означає, що ми виправдовуємо або освячуємо війну. Просто захист Батьківщини - не тільки наше природне право, а й наш святий обов'язок.

Як слід ставитися до ворогів під час війни - знищувати їх чи прощати, підставивши іншу щоку?

 - Думаю, кожен капелан не раз відповідав нашим бійцям на це питання. Так ось, наші солдати захищають свою країну не з ненависті до ворогів, а з любові до Батьківщини. Це дуже непросто: бути на передовій, бачити ворога, який  нападає на тебе і при цьому любити його. Але це справжнє геройство. Так, щоб бути справжнім героєм, потрібно вміти любити. Ненависть, навпаки, руйнує людину зсередини, робить її нещасною. Наші капелани присутні на фронті саме для того, щоб уберегти солдатів від ненависті.

Українські священики благословляють наших військових на фронті. Разом з тим і бойовиків благословляють їх священики, які бачать благо в захисті "русского мира". Чи існують чіткі орієнтири, за якими можна відрізнити в даному випадку добро від зла?

- Логічних аргументів може бути безліч, але істина завжди одна. Думаю, що якщо священик вчить любити, він облагороджує душу свого духовного сина або дочки, оберігаючи цю душу від злочину. Мені б дуже хотілося, щоб по той бік лінії фронту були справжні духовні отці, які вчитимуть не ненависті, а любові. Але, на жаль, наші солдати, що побували в полоні, бачили зовсім іншу картину: тамтешнє духовенство найчастіше служить інструментом іноземної загарбницької політики, не цурається зброї, що суперечить гідності священицького сану і покликанням священика. Хоча, звичайно, і в Росії є різні священики. Наприклад, ряд священиків Російської православної церкви виступали проти проведення полонених українських солдатів вулицями Донецька, кажучи, що це ганьба для християн.

Як почувають себе греко-католицькі громади на окупованих територіях - в Донбасі та в Криму?

- У Криму 5 наших парафій, а в Донбасі залишилися всього 3 постійно діючих. До війни їх тільки в Донецьку було 8 - удвічі більше, ніж в Києві. І хоча в них регулярно проходять богослужіння, в умовах анархії важко говорити про нормальну роботу священнослужителів. Кожен з них знає, що може в будь-який момент стати жертвою бойовиків. Кожен з них пройшов через ті чи інші випробування. У Криму трохи спокійніше: Російська Федерація бере на себе пряму відповідальність за все, що відбувається на півострові. Проте українські церкви відчувають себе там некомфортно. Російська влада вимагає від них перереєстрації за російським законодавством. Наші громади вирішили пройти цю процедуру, щоб отримати можливість існувати легально. Вони вже кілька разів проходили релігієзнавчі експертизи, в тому числі й в Москві, але поки ні одну з громад не перереєстрували, через що всі вони знаходяться в постійній небезпеці бути ліквідованими.

Хрестовий похід проти корупції

У жовтні минулого року начальник управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш в одному з інтерв'ю розкритикувала надмірну, на її думку, присутність церкви в культурному дозвіллі жителів периферійних районів Львова. Мер міста Андрій Садовий заявив, що після цього "навряд чи зможе працювати з нею в одній команді". Як ви поставилися до звільнення Магдиш?

- Цей скандал багато в чому пов'язаний з виборами, напередодні яких він і розгорівся. Дуже шкода, що суспільство не навчилося вести дискусії без того, щоб перетворювати опонента в свого ворога. Тоді така дискусія розділяє суспільство і не допомагає пошуку істини. Якби не відрізнялися наші думки, в будь-якій дискусії ми повинні виходити з позицій взаємної поваги - і щодо людської гідності, і щодо релігійних почуттів віруючих. Це удвічі стосується людей, які представляють владу. Адже церква - це частина суспільства, а всі чиновники фактично найняті цим суспільством. Тому вони повинні поважати того, кому служать.

Якщо чиновники допускають грубість стосовно церкви, їх змушують звільнитися. А яке покарання чекає священика, який допускає неетичні висловлювання стосовно суспільства?
- Якщо Ірина Магдиш вважає своє звільнення несправедливим, вона може захищати свої права в законному порядку. Ніхто з священнослужителів також не має права просто так принижувати представників держструктур. Адже вони теж люди. Сан або ряса при цьому не захищають від відповідальності. Основи суспільства єдині для всіх.

Любомир Гузар часто відверто критикував владу і фактично досі виступає в ролі совісті українського народу. Ви набагато м'якші в своїх оцінках влади. Чому?

- Ми ніколи не мовчимо. Церква завжди чітко висловлювала свою позицію і ніколи не спізнювалася з оцінками дій влади або будь-яких приватних осіб. Ми постійно видаємо цілий ряд звернень, декларацій, послань, які стосуються найгостріших і найболючіших питань нашого життя. Нещодавно всі ці документи, що вийшли з грудня 2013 року по грудень 2014 року, ми зібрали в спеціально виданому збірнику. Зараз готуємо звернення до віруючих, що стосується корупції. Також буде розроблена антикорупційна пастирська програма, яка допомагає священикам перевиховувати корупціонерів.

Патріарх УПЦ КП Філарет говорив, що не буде причащати хабарників. Як ви ставитеся до таких ініціатив?

- Ми хочемо боротися з цим явищем канонічними санкціями, а в першу чергу в форматі таїнства сповіді. Адже корупція - це тяжкий гріх. Якщо людина постійно здійснює його і не кається, який тоді сенс в сповіді? Щоб сповідатися, спочатку потрібно покаятися і вирішити більше не повторювати гріховних дій. Той, хто свідомо і добровільно відмовляється покаятися в гріху корупції, не зможе отримати відпущення своїх гріхів і причаститися. На жаль, багато українців зжилися з цим гріхом і вже не відчувають його тяжкості. Ви ніколи не дасте своїм дітям зіпсованої їжі, адже вона може завдати шкоди їх здоров'ю. Корупція як раз і є такою їжею. Допускаючи корупцію, ми тим самим даємо своїм дітям зіпсоване суспільство. Кожен з нас повинен відчути відповідальність за це.

Арсеній Яценюк - парафіянин вашої церкви. Чи відбувалися коли-небудь між вами бесіди на духовні теми?

- Нашу церкву переслідували протягом довгих років. І в сучасній Україні відносини УГКЦ та держави не завжди складалися. Держава постійно намагалася інструменталізувати нашу Церкву. Ми ж намагаємося будувати паритетні відносини. Особисто у мене жоден політик або державний чиновник не просив духовного проводу. Разом з тим ми не давали права жодному політикові або чиновнику, жодній політичній партії виступати від імені нашої Церкви. Таким чином, ми зберігаємо незалежність і вільні говорити правду будь-кому.

Про сексуальність, вино і розкоші

Ви розкритикували прийняту Верховною Радою норму, яка забороняє трудову дискримінацію людей за їх сексуальною орієнтацією. Дійсно вважаєте, що ця норма може якось позначитися на духовності українського суспільства?

- Ми не опонуємо якимось поправкам, ми виступаємо проти нових світоглядних схем, які насаджуються нашому суспільству. Дуже символічно, що дискусія з цього питання фактично об'єднала релігійне середовище України: позиції лідерів християнських, юдейських, мусульманських громад в цьому питанні були ідентичними. Наша Церква пропонувала уникнути підміни понять, закладених у запропонованій нами термінології. На нашу думку, краще було б говорити про недискримінацію стосовно сексуальності людини. Адже сексуальність - набагато ширше поняття, ніж сексуальна орієнтація. Цього просто не зрозуміли у Верховній Раді. "Гендер" - поняття атеїстичне, в корені відрізняється від християнського розуміння сексуальності. Насправді сексуальність - дар Божий, в якому криється, в тому числі, і таємниця нашого призначення. А поняття "гендер" виходить з визначення сексуальної ролі, яку відіграє та чи інша особистість з власної примхи. Ми хотіли, щоб між владою і суспільством відбувся діалог, після якого це питання винесли б на голосування. Для влади в цьому було б свідоцтво її європейськості. А для українських церков - шанс розповісти суспільству про те, якою має бути справжня християнська сім'я і в чому полягає гідність людської сексуальності. У цій дискусії, що не відбулася,  ми хотіли показати красу вчення Церкви про сексуальність і шлюб. Ми були готові розповісти можновладцям, як закласти глибокі основи недискримінації та поваги до людини. Але спілкуватися дуже важко, коли друга сторона вважає, що є дві точки зору - її і неправильна.

Ви колекціонуєте вина: ваша колекція в рідному Стрию перевищує 200 пляшок. Як це поєднується з високим духовним званням?

- Це важко назвати колекціонуванням в загальноприйнятому розумінні. У молодості я просто привозив додому до Стрия по пляшці вина з кожного нового місця, в якому мені доводилося побувати. Я довго жив в Італії, де відкрив для себе культуру виноробства. Вино ж не просто алкогольний напій. Воно несе в собі щось дуже глибоке, це жива субстанція. Крім того, плід виноградної лози не просто так використовується в богослужінні. За цим стоїть певна традиція, що завжди мене приваблювала. Але в будь-якому випадку зараз мені ніколи цим займатися, я давно закинув своє хобі.

Перших осіб православної церкви Московського патріархату часто звинувачують в любові до розкоші, неприйнятної для духовних осіб. Скажіть, наприклад, на якому автомобілі ви пересуваєтеся по Києву?

- Ви бачите, який мій побут: ми живемо в недобудованому будинку. Вважаю, що життя Глави Церкви повинно бути нерозривно пов'язане з життям парафіян, з життям народу. Тому ми припинили будь-яке будівництво на час війни. Всі наші ресурси, пожертвувані нам парафіянами, направляємо на допомогу українським солдатам, біженцям та іншим нужденним. А добудуємо наш комплекс в кращі часи. Їжджу я на "Фольксвагені" ще з того часу, як став Главою Церкви. Для когось  автомобіль - це компенсація почуття меншовартості, спосіб самоствердження. Я ж до цього байдужий.

Дмитро Синяк
Фото: Олександр Чекменьов

27.02.2016р. Б. / Кардинал Мюллер - політикам: не нав'язувати фальшивих ідеологій

«Шлюб між двома особами однієї статі - неможливий», - нагадав позицію Католицької Церкви кардинал Герхард Людвіг Мюллер. Про це префект Конгрегації віровчення висловився в ході конференції, присвяченій десятиріччю з дня виходу енцикліки Папи Бенедикта XVI «Deus caritas est». Конференція відкрилася 25 лютого 2016 року в Ватикані.

За словами німецького кардинала, твердження про неможливість шлюбу між особами однієї статі не означають втручання в політику. Це заклик до політиків «поважати людську природу, над якою вони не є володарями або вчителями». «Політики повинні служити суспільству, а не нав'язувати фальшиву ідеологію», - заявив кардинал. Мова на цю тему була піднята у зв'язку з обговоренням в італійському парламенті законопроекту, що прирівнює гомосексуальні союзи до шлюбів.

Говорячи про співвідношення між милосердям і вірою (тема, якій присвячено ватиканський форум), кардинал Мюллер закликав не зловживати інструментами благодійництва, перетворюючи їх у знаряддя прозелітизму.

Однак він звернув увагу на ситуацію з мігрантами в Німеччині. Префект Конгрегації віровчення підкреслив, що допомогти мігрантам матеріально - одного цього мало. Необхідна також духовна допомога. При цьому він закликав представників благодійних структур не бояться давати мігрантам відповіді, коли вони натхненні вірою: наприклад коли мусульмани кажуть, що християни їм допомагають, а брати-мусульмани - ні.

четвер, 25 лютого 2016 р.

25.02.2016р. Б. / Леся Українка: чого ми не знаємо? (+VIDEO)

Всі, хто цікавиться життям Лесі Українки, знають, що Леся Українка – це псевдонім, а  звали її Лариса Петрівна Косач. У родині поетесу називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Якщо з першими двома іменами зрозуміло, то з іншими двома не дуже. Справа в тому, що Зея – це сорт кукурудзи, а поетесу називала так мати, порівнюючи її зі стеблиною кукурудзи, такою ж тонкою і тендітною. Мишолосія – це ім’я, яке складалося з двох імен – Міша і Леся, Михайло був братом Лесі Українки.

Леся Українка вільно розмовляла українською, російською, польською, болгарською, німецькою, французькою та італійською мовами, добре знала латинь, перекладала з давньогрецької, німецької, англійської, французької, італійської та польської мов, хоч і не вчилась в школі. ЇЇ навчала мати (Олена Пчілка) і приватні вчителі. Леся була досить освіченою дівчиною, уже в 5 років навчилася грати на роялі.

В Україні можна знайти лише три справжні раритетні роялі, і один з них належав Лесі Українці. Цей рояль знаходиться у Колодяжному (у музеї-садибі в селі на Волині, де поетеса прожила дитячі й юнацькі роки)У дев’ять років Лесю захворіла на туберкульоз кісток. Їй доводилось лежати із загіпсованими руками і ногою місяцями. Одного дня її тітка, яка вчила грати поетесу на роялі, помітила, що та вибививає такт вільною від гіпсу ніжкою.

Деякі дослідники першим коханням майбутньої великої поетеси називають Максима Славинського. Коли вони познайомилися, Лесі було 15, Максиму – 18. Вони разом перекладали Гейне. Друга романтична зустріч відбулася у 1892 році. В майбутньому Славинський стане одним із керівників Центральної Ради, послом Української Народної Республіки у Празі. Саме йому присвячені такі шедеври любовної лірики, як «Горить моє серце», «Стояла я і слухать весну», «Сон літньої ночі», «Хотіла б я піснею стати».

А ось першим справжнім коханням Лесі Українки називають її друга по нещастю – хворого на сухоти революціонера Сергія Мержинського. Вони познайомилися в Ялті в 1897 році, перебуваючи на лікуванні. Йому було 27 років, їй – 26. Сергій помер на руках у Лесі в Мінську від туберкульозу легенів.Тієї ж ночі Леся Українка  написала поему «Одержима»

Одружена Леся Українка була з  Климентом Квіткою. Спочатку вони оселилися в Києві, потім переїхали до Криму. Климент розпродав усе своє майно, розуміючи, що хвороба дружини прогресує, і намагаючись її врятувати. Леся багато подорожувала по світу з надією, що лікарі все-таки вилікують її від туберкульозу. Життя поетки рятували лікарі Єгипту, Греції, Німеччини та Австрії. Однак ніхто не зміг чогось змінити. Померла Леся Українка в 1913 році в Грузії, похована в Києві.

На честь Лесі Українки названий астероїд «2616 Леся» (2616 Lesya), який відкрили 28 серпня 1970 року.


За матеріалами: cikavi-fakty discoverukraine
Фото: depo

Джерело:     ДИВЕНСВІТ

середу, 24 лютого 2016 р.

24.02.2016р. Б. / «Екуменізм – це не єднання задля спільного ворога, а єднання в ім'я єдиного Бога», – Глава УГКЦ на зустрічі із західними журналістами в Римі

Перебуваючи з робочим візитом у Римі, сьогодні вранці Блаженніший Святослав провів прес-конференцію для представників різних міжнародних видань. Зустріч відбулася у відповідь на високий рівень зацікавлення західної преси темою України у світлі Гаванської декларації та, зокрема, коментаря Святішого Отця про його стосунки з Главою УГКЦ.

На зустрічі із журналістами Блаженніший Святослав наголосив на необхідності практичного екуменізму, побудованого на діалозі та спільному пошуку правди і справедливості. Пояснюючи реакцію своїх вірних на спільну декларацію Папи Франциска та Патріарха Кирила, Предстоятель УГКЦ зазначає: «Для українського народу екуменізм не є теорією. Український народ завжди з великою увагою, не залежно від конфесійної приналежності, прислухається до голосу Святішого Отця, однак для нас також важливо бути почутими Його Святістю».

На шляху екуменічного діалогу, переконаний Глава УГКЦ, важливо «визволити релігію від політики». «Екуменізм – це не єднання задля спільного ворога, а єднання в ім'я єдиного Бога», – відзначає Блаженніший Святослав.

На його переконання не має жодних підстав вважати УГКЦ перешкодою в екуменічному діалозі: «Наша Церква впродовж віків свідчить, що єдність із Святішим Отцем не тільки не позбавляє східної ідентичності, але й допомагає відкрити універсальні цінності Вселенської Церкви, вийти за межі власної провінційності та вузьке коло національної приналежності. Одночасно присутність Східних Церков у великій родині Вселенської Церкви робить її багатою та універсальною».

Відповідаючи на запитання журналістів «про відомі тепер уже всьому світу дружні стосунки Папи та Глави УГКЦ ще з часів їхнього служіння в Аргентині» (після інтерв’ю Папи Франциска на борту літака в дорозі з Мексики до Рима – ред.), Блаженніший Святослав зізнався: «Я був приємно зворушений словами Святішого Отця по відношенні до мене. Знаючи про його щирість та відкритість, у моїх стосунках з ним бажаю бути голосом моєї пастви, її почуттів і навіть сумнівів».

24.02.2016р. Б. / Папа: Влада без служіння перетворюється у свавілля, але Боже милосердя сильніше від гріха

Милосердя може зцілити рани та перемінити історію. На цьому наголосив Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 24 лютого 2016 р., присвятивши своє повчання роздумам над взаєминами між милосердям та владою у світлі старозавітної розповіді про царя Ахава, який підступом здобув власність свого сусіда, але спонукуваний пророком Іллею, розкаявся.

«Продовжуємо, – сказав він, – катехизи про милосердя у Святому Письмі. В різних місцях говориться про могутніх, про царів, про людей, які займали високі посади, також і про їхню зарозумілість та зловживання. Багатство й влада – це речі, які можуть бути добрими й корисними для спільного добра, якщо у любові та справедливості віддані на служіння бідним та всім людям. Але коли, як це надто часто трапляється, їх сприймають як привілей, у дусі егоїзму та свавілля, вони перетворюються в засоби зіпсуття та смерті».

У першій Книзі Царів читаємо про царя Ахава, який хотів купити виноградник свого сусіда Навота, що прилягав до території царського палацу. Пропозиція, на перший погляд, є законною та великодушною, але в тих часах в Ізраїльському народі земельна власність вважалась чимось невід’ємним і священним. У світлі цього слід розглядати негативну відповідь Навота: «Борони мене, Господи, щоб я відступив тобі спадщину моїх батьків!».

Цар образився та засмутився, оскільки йому не вдалося задовольнити своє бажання заволодіти цією землею. Побачивши ж його пригнічення, цариця Єазавель, що була язичницею, сказала: «Отакий з тебе цар над Ізраїлем! Устань, їж і не журися; я дам тобі виноградник Навота». «Вона наголошує на престижі та владі царя, які, згідно з її способом бачення, підважені відмовою Навота. Владі, яку вона, натомість, вважає абсолютною, і для якої будь-яке бажання могутнього царя стає наказом», – зауважив Папа, заохотивши слухачів під час Великого Посту прочитати твір святого Амброзія про ці події, який називається «Навот».

Святіший Отець пригадав, що й Ісус казав: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба». «Якщо втрачається вимір служіння, то влада перетворюється в нахабство і стає пануванням та свавіллям», – сказав Наступник святого Петра, розповівши далі, як Єазавель підробила царські листи до старійшин, звинувативши Навота у богохульстві та зневазі царя, спонукавши фальшивих свідків прилюдно його оскаржити. За це його каменовано і цар, здається, вже міг заволодіти виноградником.

«І це не є історією далеких часів. Таке трапляється й сьогодні, коли могутні задля того, щоб здобути більше грошей, визискують бідних, визискують людей. Це історія про торгівлю людьми, про рабську працю, про бідолах, які працюють нелегально і за мінімальну оплату, збагачуючи могутніх. Це історія про корумпованих політиків, які бажають щоразу більше й більше», – підкреслив Папа, додаючи: «Ось до чого призводить здійснення влади без пошани до життя, без справедливості, без милосердя. Ось до чого призводить прагнення влади: перетворюється у жадібність, яка хоче все загарбати».

Але Бог, як зауважив далі Святіший Отець, є «більшим від підступності та брудних людських ігрищ». У Своєму милосерді Він посилає пророка Іллю, щоб опам’ятати Ахава та допомогти йому навернутися, «стукає до серця царя». «Поставлений перед обличчям свого гріха» Ахав впокорився та просив прощення. «Чи ж не було би прекрасним, якби визискувачі наших днів вчинили те саме», – сказав Наступник святого Петра, вказавши на те, що Господь прийняв покаяння царя, але невинно пролита кров «матиме наслідки», адже «скоєне зло залишає свої болючі сліди».

«Милосердя може зцілити рани та перемінити історію. Відкрий серце на милосердя! Боже милосердя сильніше від людського гріха. Воно сильніше, на що вказує приклад Ахава! Ми пізнаємо його силу, пригадуючи про прихід Невинного Божого Сина, Який став людиною, щоб знищити зло Своїм прощенням. Ісус Христос – справжній цар, але Його влада цілком відмінна. Його троном є хрест. Він не є царем, що убиває, але навпаки, дає життя. Його вихід назустріч усім, особливо, найслабшим, долає самотність і приреченість до смерті, до якої веде гріх. Своєю близькістю та лагідністю Ісус Христос вводить грішників у простір благодаті та прощення. Таким є Боже милосердя», – підсумував Папа.

вівторок, 23 лютого 2016 р.

23.02.2016р. Б. / У Римі помер о. Іван Музичка – «Скромний творець історії»

22 лютого 2016 року, о 20:06, на 95-му році життя, після кількаразової госпіталізації з хворобою легенів, у Римі помер отець-доктор Іван Музичка. Про розклад похоронних богослужінь ми повідомимо згодом.

Отець Іван Музичка. Скромний творець історії

Отець-доктор Іван Музичка народився 15 листопада 1921 р. в селі Пуків, що на Івано-Франківщині, у родині незаможних селян. Здобувши початкову освіту у рідному селі, вступив до Рогатинської гімназії на стипендію від Рогатинського Союзу Кооператив, а згодом продовжив студії завдяки стипендії заможного львівського поміщика Івана Тиктора.

Великий вплив на виховання молодого Івана мав місцевий парох о. Василь Соловій. Окрім глибоких проповідей, його також захоплював спів церковного хору під керівництвом того ж пароха. Звідси два життєвих покликання, які зароджуються у душі малого хлопця – Священство і музика.

У 1941 р. Іван стає вчителем початкової школи с. Путятинці, а через рік уже вчителює в школі рідного села. У 1942 р. Музичка заочно закінчує факультет теорії музики і гри на скрипці у вчительській семінарії м. Рогатин.

У 1943 р. молодий учитель, спонуканий переконаннями і авторитетом проф. Угрина Безгрішного, вступає до дивізії “Галичина”. Після рекрутського вишколу, “доброволець” Музичка був призначений до дивізійної оркестри. Після тривалої хвороби на золотуху дивізійник Іван змушений покинути оркестр і приступити до обов’язків санітара та перекладача.

Війна наближалась до кінця. Більша частина дивізії, опинившись у британському полоні, була розміщена на східному узбережжі Італії, поблизу міста Ріміні. У липні 1945 р. до військовополонених прибули з Рима кілька священиків і завдяки їх сприянню у восени 1945 р. два десятки полонених були перевезені англійцями на навчання в Папську колегію св. Йосафата. Це стало початком здійснення мрії Івана Музички ступити на дорогу священичого покликання.

Cтавши священиком у травні 1951 р., отець Іван Музичка був призначений на душпастирську працю в Англії, де вірно служив своїм парохіянам протягом 24-ох років.

Від початку 70-их років минулого століття Патріярх Йосиф Сліпий, що повернувся з сибірських лагерів, наполягав, щоб о. Музичка приїхав працювати до Риму. Врешті отець скорився наполяганням Патріярха і приїхав до Вічного Міста у 1975 р. Тут він стає викладачем новоствореного Українського католицького університету, займається видавничою діяльністю, готує до друку журнал “Богословія”, пише багато наукових і популярних праць, займається організацією богословських курсів.

У 1976 р. о. Іван стає першим парохом церкви свв. Сергія і Вакха у Римі і виконує це служіння аж до 2001 р. У 2006 р. о. Музичка стає ректором собору Святої Софії в Римі, опікуючись українськими заробітчанами не лише в Римі, але й здійснюючи богослужіння у м. Неаполі. Від 1991 року о. Іван Музичка майже кожного року приїжджав в Україну на виклади в світських та духовних навчальних закладах, читав публічні лекції.

Останні роки свого життя о. Музичка, виснажений фізично але не духовно багаторічною працею, провів у своєму помешканнні в приміщенні будинку Товариства “Свята Софія” у Римі.

Вічна йому пам'ять!

Декілька посилань з матеріалами про о. Івана Музичку:
Ляудація на честь о. Івана Музички:
http://ucu.edu.ua/announcement/11003/
Вже покійна Клара Гудзик про нього:
http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/chuzhina-do-mene-ne-prichepilasya
Відеосюжет з ICTV:
http://www.ukr-parafia-roma.it/index.php?option=com_content&view=article&id=791:otets-doktor-ivan-muzychka-zakhid-ne-pide-voiuvaty-z-rosiieiu-video&catid=7&Itemid=115
А тут його дослідження про Івана Франка:
http://theology.in.ua/ua/bp/bp_history/ukrainian_history/50324/

понеділок, 22 лютого 2016 р.

22.02.2016р. Б. / Не наша людина в Гавані

"Гаванські обійми" Папи римського Франциска й патріарха Московського Кірілла, як і передбачалося, не стали грою з нульовим рахунком. 

Та, на жаль, якщо хтось і переміг, то це була не дружба. Хоч би хто й що казав про чесноти "ватиканських" пунктів декларації про те, як ця зустріч полегшить життя католицьких громад та ініціатив у Росії, як це приведе до розрядки у відносинах Сходу і Заходу. Не дає спокою нам, українцям, питання ціни. А крім того, ні, не приведе ця зустріч до розрядки, бо конфлікт Сходу і Заходу в корені не релігійний, як не релігійні саме цей Схід і саме цей Захід. Сильні світу цього вкотре обмінялися між собою якимись сигналами. І я не знаю, що гірше: те, що ці сигнали не несуть нам нічого, крім роздратування, чи те, що вони сигналять усьому світу про нездатність цих "сильних світу" хоч щось у цьому світі змінити. 

Карибський ендшпіль 

Чому для зустрічі патріарха й Папи обрали саме Кубу? Це питання, здається, обмацали з усіх боків. І всі відповіді виявилися небездоганними. Крім однієї, доволі чесної. Тут патріарх Кірілл міг манірно заявити, що приїхав "на запрошення Рауля Кастро", а не заради зустрічі з Папою римським. Вам смішно, а в Росії цю лицемірну позу зустріли оплесками. 

"Нейтральна територія"? Дякую, ще раз смішно. Територія спірна й уже майже втрачена, а не нейтральна. Навіть секулярна Європа виглядає значно нейтральнішою, ніж католицька й комуністична водночас Куба. 

Зате Куба — це країна, яку, з дещицею уяви, можна вважати такою, "що вистояла" в санкційній війні зі США. Дещиця уяви, щоправда, потрібна чимала, та Кисельов-ТБ ще не з такого кулі ліпило. Меседж геть недвозначний: Куба вистояла — і ми вистоїмо, Папа за Кубу поклопотався — і за нас поклопочеться. 

Отут, нарешті, нам відкривається краєчок правди, чому ж саме Куба. Все, сказане патріархом Кіріллом на Кубі, сказано не тільки (подекуди — не стільки) для Папи Франциска, а й для "вашингтонського обкому". Ще вчора "радянська", а вже завтра, не виключено, "штатівська" територія — авансцена, де один персонаж, розігруючи діалог з іншим, насправді посилає репліки в зал. Точніше, в одну конкретну ложу. 

Майже весь "політичний" блок горезвісної декларації варто розглядати саме під таким кутом. "Страждання християн", що стали формальним приводом для екстреної зустрічі первосвящеників, мали морально виправдати Росію за бомбардування в Сирії. Участь Папи Франциска і його підпис додали б цьому виправданню легітимності. Але все зіпсувала ватиканська дипломатія: в частині декларації, яку мало хто читав (вона переважно богословсько-історична, а публіку цікавить тільки політика), є пункт, що жодні релігійні міркування не можуть бути виправданням воєнних дій. Цей пункт кидає тінь не тільки на російський спосіб "захисту християн на Близькому Сході", а й на захист "канонічного православ'я" у Донбасі. 

Не варто сприймати всерйоз "претензії" Московського патріарха "на політику" і звинувачувати його в слизьких формулюваннях. Він їх не придумав — тільки озвучив. І сцену підібрано винятково вдало: у світовій історії ХХ ст. Куба пов'язана не так із la revolucion і la libertad, як із Карибською кризою. З конфліктом СРСР і США, хвилинами (якщо не секундами) до Апокаліпсису й благословенним втручанням Папи Іоанна XXIII, який зумів достукатися до здорового глузду католика Кеннеді і скорити серце комуніста Хрущова. 

Нинішня зустріч на Кубі — символічне звернення до Карибської кризи, натяк партнерові-противнику на необхідність знову щось там "перезавантажити", аби уникнути страшної трагедії для всього людства. Патріарх Кірілл рефреном повторює в інтерв'ю, що в приватному порядку вони з Папою обговорювали, "як уникнути глобальної війни". От і ціну, нібито, погодили. 

Шагренева "шкура" патріарха 

Схоже, що Кремль розплачується патріархом Кіріллом за свої політичні прорахунки. Хоча б тому, що для самого патріарха папські обійми коштуватимуть дуже дорого — з погляду РПЦ патріарх вчинив неймовірну зраду. 

Чому все вийшло так секретно і так спонтанно: вчора вирішив, сьогодні оголосив, а завтра вже полетів? Ефект несподіванки не дозволив церкві завадити своєму патріархові вчинити "єресь". Вийшло, щоправда, негарно: про те, що патріарх зустрінеться з Папою римським і підписуватиме з ним якісь офіційні папери, стало відомо саме після закриття Архієрейського собору й від'їзду єпископів з Білокам'яної. Випадковість виключена. 

Зате тепер неможливо без сліз спостерігати за тим, що відбувається в російському медіапросторі. З одного боку, в мізки телеглядача щедро засівають повну й беззастережну "перемогу". Спікери в облаченні, костюмах і розтягнутих светрах в один голос речуть про велич події, патріарха і Росії, яку він представляє. У текст декларації та інші тонкощі не заглиблюються, але про те, що "це була зустріч рівних", не сказав тільки німий. Публіці популярно пояснюють, чому така зустріч неможлива була раніше, в 1990-ті, наприклад, коли Папа Войтила мало чоло не розбив, домагаючись її. А тому, що тоді Росія "лежала в руїнах", і пустити туди Папу означало "визнати остаточну поразку перед Заходом". Інша річ тепер — Росія "диктує з позиції сили", і Папа римський "змушений говорити як рівний з рівним" і сам підписав, що в Росії, мовляв, "безпрецедентне зростання християнства" (духовний аналог "уставання з колін", слід думати) тощо, тощо (довідник із психоаналізу скачайте з Інтернету). 

Та поруч із "перемогою" (чи нам не знати!) обов'язково причаїлася "зрада". І жодні переможні реляції світських, патріархійних і "системно-опозиційних" ЗМІ не можуть заглушити ремствувань незадоволених — від мирянських низів до архієрейських верхів, від "ошуканих вкладників" РПЦЗ до законодавця православної моди Афону. Можливо, має рацію диякон Андрій Кураєв: скориставшись ефектом несподіванки, щоб безперешкодно здійснити гаванську ескападу, патріарх Кірілл мав так само блискавично повернутися в Росію. Зрозуміло, що хочеться пересидіти в іншій півкулі бодай перші бомбардування. Антарктида – хороше місце для цього. Але є небезпека, що коли все-таки повернешся, противник уже добере смаку, організується і пристріляється. 

Жодної іншої реакції з боку власної пастви очікувати він і не міг. І суть тут не в політиці й не у підступі ворогів. Суть у наріжному камені фундаменту самої РПЦ МП: католицизм для неї — ідеальний Інший. Як Захід для Росії. Самоідентифікація цієї церкви, як і всієї культури, побудована саме на цій антитезі. Принципове антикатолицтво російського православ'я відображене у всьому — від сонму святих (борців із "західною єрессю", до уявлення про специфічну "місію" РПЦ як останньої твердині "віри істинної, не зараженої католицтвом". Це "здоров'я", до речі, підносить РПЦ над грецькою церквою, яка "заразилася" від унії й інших контактів із "папістами". 

Якщо досить довго, протягом століть, вкладати в голови своїх вірних такі уявлення про "твердиню істинної віри" й "заразу католицької єресі", то слід бути готовими до того, що обійми з Папою римським закінчаться для сміливця (чи все-таки єретика?) карантином. Патріархові Кіріллу, який, бувши митрополитом, не приховував своєї прихильності до всього ватиканського, скоріш за все, дуже хотілося б налагодити постійні зв'язки зі святим престолом. Але ціна, яку він має за це заплатити, досі залишається непомірною. Нині, виконуючи не так власне бажання, як завдання Кремля, він розраховує на підтримку — влади, Луб'янки, Останкінської вежі. Бо більше патріархові сподіватися немає на що — протидія всередині церкви буде колосальною. Опозиція отримала в руки чудові карти. І можна розраховувати тільки на те, що вони між собою, як зазвичай, посваряться. 

Тепер патріарх Кірілл цілком і повністю залежить від підтримки Кремля. Це зробить патріарха ще згідливішим. А якщо він стане непотрібним, його буде простіше позбутися. 

Полон і тлін компромісу 

Можете сміятися, але можливість позбутися Московського патріарха прийшла в українське православ'я з несподіваного боку. Якщо митрополит Онуфрій справді такий зразковий російський чернець, як про нього кажуть, то вчинок патріарха Кірілла має обурити його до глибини душі. Користуючись прецедентом Флорентійської унії, УПЦ МП могла б, як мінімум, зажадати від Московської патріархії пояснень, а ще ліпше — покаяння патріарха Московського в зраді ідеалів "істинної віри". А поки ні пояснень, ні, тим паче, покаяння немає, оголосити про розрив відносин. Якийсь канон щодо цього обов'язково є. До речі, а що на Кубі робив керсправами Київської митрополії митрополит Антоній Паканич? Це була та одна сота патріаршої делегації, яка представляла перед Папою "канонічну церкву", яка страждає від уніатських і розкольницьких бойовиків? Боюся, він у цій ролі не такий фактурний, як митрополит Онуфрій. Але уявити собі митрополита Онуфрія на одному острові з Папою римським — навіть мені бракує уяви. 

Так, патріарх Кірілл і тут постарався всім нагадати, хто в нашій країні "канонічний", і як усім іншим слід із цим жити. Останкінська голка поспішила впорснути в уми телеглядачів меседж: патріарх, мовляв, "послав сигнал" владі України, з ким не слід за одну дверну ручку братися, щоб не гнівити Папу римського. Але я дуже сумніваюся, що українська влада цьому сигналу надала значення. Як співається в пісеньці, "Ку-ба да-ле-ко, Ку-ба да-ле-ко", значно ближче — Мінськ, Донбас, Мюнхен, Берлін, Вашингтон, МВФ та інші джерела доленосних "сигналів". 

УПЦ КП може тільки подякувати Папі й патріархові Кіріллу за ще одну безпрограшну піар-кампанію в Україні. Вона дістала можливість вийти на публіку з уїдливими коментарями, резонними докорами і навіть звинуваченнями. А також зайвий раз показати, хто тут єдина, не залежна ні від яких зарубіжних центрів, істинно українська церква, навколо якої слід згуртуватися всім, кому дорога Україна. 

Її критика, втім, теж не бездоганна: у декларації не зазначено, яким саме "канонічним шляхом" ми маємо виходити з розколу, з якою саме церквою відновлювати єдність. Адже відновлення єдності з Константинопольською церквою-матір'ю для української церкви — теж цілком канонічний шлях. Але з погляду піару УПЦ КП вигідніше було інтерпретувати цей документ саме на користь Моспатріархії. Хоча, гадаю, ватиканським дипломатам коштувало чималих зусиль домогтися саме такого — ухильного — формулювання цього пункту. 

Моспатріархія, яка давно й невтомно сіє зерна розбрату між українськими християнами, може зарахувати собі ще один трудодень. Навряд чи з цієї спроби вийде щось більше, ніж з усіх попередніх. Але не варто розслаблятися: на Західній Україні, де є неприкрита конкуренція між УПЦ КП і УГКЦ, у Київського патріархату з'явився додатковий аргумент — папська "зрада". 

Гадаю, швидка й болісна реакція греко-католиків пов'язана передусім з недобрим передчуттям: байдужість святого престолу до українських ран може позначитися на ставленні суспільства до УГКЦ. Не те щоб у них був серйозний привід для хвилювань: ні в їхній долі, ні в статусі їхньої церкви після гаванського компромісу нічого не змінилося й змінитися не могло. Просто українським греко-католикам укотре, ніби між іншим, різонули по нервах. Вони знову опинилися "у третій особі", знову — предметом торгу. І якщо від патріарха Московського нічого іншого й не чекали, то від Папи римського церква, яка зовсім недавно пережила подвиг мучеництва, здавалося б, могла сподіватися на інше до себе ставлення. 

Натомість ми можемо зробити висновок, що у Ватикані до думки греко-католиків не прислухаються, а про події в Україні складають думку не з їхніх слів, а зі слів Москви. 

Головна претензія українців до святого престолу, втім, стосується не статусу УГКЦ — параграфа, в якому по суті немає майже нічого нового, а параграфа про "конфлікт". Спасибі, що немає слова "внутрішній" або "громадянський" — на чому, гадаю, наполягала російська сторона. Але немає ні слова "війна", ні визнання факту російської агресії, не кажучи вже про слова підтримки, на які могли б розраховувати люди, що захищають свою землю від вторгнення. Навпаки, цей пункт звучить як напучування "всім сторонам" (окремо сказано про відповідальність релігійних організацій — від чого стає зовсім сумно). 

Утім, не знімаючи відповідальності за цю "маленьку неправду" з Папи Франциска, нагадаю, що не тільки у Ватикані, Москві і Гавані, а й в Україні досі офіційно не визнають факту війни з Росією. Бо "нам невигідно" його визнавати. Ну так і Ватикану, як бачите, невигідно. Вимагати від Папи римського того, на що не наважуємося самі, доволі інфантильно. Звичайно, хотілося б сховатися за чийсь авторитет, і Папа найкращий кандидат на роль широкої спини. Але тоді нема чого нарікати, що "ми знову об'єкт, а не суб'єкт переговорів". 

Не думаю, що емоції, викликані цієї декларацією, мучитимуть нас довго або що зерна розбрату й сумнівів дадуть дружні сходи попри зусилля невтомних провокаторів як в облаченні, так і в костюмах. Війна в домі, а Куба, повторю, далеко. Не кажучи вже про Вічність. 

Ціна Вічності 

Кажуть, річ у ній, у Вічності. Вже не один ватиканський коментатор натякнув, що наші образи й претензії до Папи дріб'язкові й страшенно егоїстичні на тлі його великого задуму. 

Та в чому суть задуму? Чому він на це пішов — ця людина в культових стоптаних черевиках, цей пересічний пасажир римського метро й рейсового борту "Аліталії"? Що він сподівався знайти в обіймах кремлівського чиновника й олігарха, переодягненого патріархом, з його кадилаками, брегетами, яхтами, "православними поїздами", який приїхав із почтом зі ста осіб? 

Заради чого? 

Та заради Вічності ж! Усі причетні до таємниць богослов'я в один голос повторюють про чесноти "ватиканських" параграфів — і я закликаю вірити в "перемогу" святого престолу. Бо що нам залишається, крім того як вірити: якщо вже нас (укотре!) продали, то хоча б дорого? 

Утім, параграфи 25–27 не дають спокою. Навіть на тлі Вічності. Навіть на тлі умовлянь нунція "не звертати уваги на цю декларацію" (до речі, цікавий заклик). Що ж мав на увазі Папа Франциск, коли ставив підпис під тим, що УГКЦ — це, фактично, не церква навіть, а просто "громади", "відірвані" через історичне непорозуміння від церкви-матері (РПЦ, зрозуміло)? Або що "українську схизму" потрібно долати "канонічним шляхом". Чому б Ватикану, в такому разі не піти "канонічним шляхом" a la Моспатріархія і повернутися в "церковну єдність" через покаяння у Великій Схизмі? Або приголомшливий пункт про те, що "обидві сторони побиваються через конфлікт в Україні". Ватикан побивається в унісон з агресором? Немає проблем, я все розумію — побиватися в унісон із кривдником завжди зручніше, ніж зі скривдженим. Я тільки хочу уточнити — це тепер такий католицький мейнстрим, чи як? 

На запитання, "чому Папа так вчинив" відповісти і просто, і непросто водночас. Просто — бо з погляду святого престолу, він не вчинив "нічого особливого" — політичні кроки завжди припускають компроміс. А компроміс — це те, що не влаштовує жодну зі сторін. Вас заспокоює, що ці формулювання не влаштовують і російську сторону? Що вони теж вивертаються перед своїми, переконуючи їх у тому, що це "перемога", а не "зрада"? Ні? Не заспокоює? Ви продовжуєте мучитися запитанням, чому він з нами так вчинив? 

Припущення висловлюють різні. 

Наприклад, Папа Берґольйо наївний. Він не надто досвідчений політик, і московські інтригани цим скористалися. Тобто Путін знову переграв — цього разу Папу Франциска й усю його хвалену ватиканську дипломатію. Що Путін від цього виграв? А нічого. Просто "переграв" і все. 

Це почасти правда. Папа Франциск сподівався на діалог із колегою, "з рівним", як любить повторювати рос-ТБ. А патріарх Кірілл — лише представник інтересів Кремля. А Путіну потрібен насправді не Папа навіть, йому потрібен майданчик для непрямих переговорів зі США. Не така проста ватиканська дипломатія, щоб не розуміти цього — сама зустріч ця стала можливою зовсім не тому, що дозрів упертий патріарх. Зате вони включили в угоду все, що їх цікавило. 

Утім, є маленька ймовірність того, що Папа справді в чомусь помиляється. Погано орієнтується в тонкощах візантинізму, наприклад. Або не враховує, що Путін не Фідель і не якийсь латиноамериканський каудильйо, тобто зовсім не той тип диктатора, на якому він, аргентинський єпископ, собаку з'їв. І сама Росія, хоч скільки приписуй їй "безпрецедентне зростання християнства", не Латинська Америка, де будь-який диктатор змушений прислухатися до думки єпископа, а єпископ, відповідно, може вплинути на його рішення. 

Є ще одне припущення: Папа, мовляв, — "лівий", не любить Захід. І готовий укладати союзницькі договори з ким завгодно — аби тільки позлити буржуїв. Недавно він повернувся спиною до конгресу США й пішов обідати в благодійну їдальню, а нині уклав пакт із Кремлем про солідарне гуркотання скріпами. 

Та, даруйте, він — Папа римський, а не Васько з Мільйонної вулиці, який ділить увесь світ на "своїх" і "буржуїв". 

А може, це справді була помилка, але зрежисована зовсім не в Москві? У Папи Франциска дуже непрості стосунки з римською курією — згадайте скандал, який улаштували Папі на осінньому синоді з питань сім'ї. Клубок суто католицьких протиріч ми зазвичай не враховуємо — ми зосереджені на православних проблемах. Але повірте, у Ватикані все не тільки не простіше — навіть складніше. І там є досить впливові партії, яким українські "уніати" стоять поперек горла, є по-русофільському налаштована публіка, є просто консерватори, які не бажають перерозподілу сфер впливу, а є, навпаки, — сили, що підштовхують престол до радикальних кроків. А тепер помножте це все на традицію завглибшки у дві тисячі років. 

Папа Берґольйо далекий від тонкощів східноєвропейської політики. Він може бути не в курсі глибини й свіжості наших із вами травм. А ті, хто мав його просвітити, чомусь цього не зробили. Коли владика Шевчук каже, що кардинал Кох — найменш вдалий вибір для переговорів із Моспатріархією, я йому вірю. І не виключаю, що над цією "невдачею" хтось попрацював. Для куріальних інтриганів уся ця історія просто подарунок. Невідомо, хто дратує їх більше — аргентинський Папа (що ламає стереотипи й порядки і зазіхає на "святе" — саму бюрократію римської курії) чи східноєвропейські католики — українці, поляки й іже з ними. То чому б не зіштовхнути лобами ці дві незручності на вузькому містку? 

А ще є особисті симпатії й переконання Папи Франциска. Його особисте (дуже особисте) бажання зламати останні рубежі комунізму, які запекло опиралися його попередникам. Після успіху на Кубі й у Китаї він з розгону "врізався в Крим". Тобто в Москву. Наслідки передбачувано нищівні для репутації Папи в наших широтах. Схід (зокрема християнський) — діло тонке. 

Та що поробиш, якщо Папі потрібна саме Москва, а не Україна? Він іде до високої мети вигоювання Великої Схизми. Він веде діалог із Вселенським патріархом — першим по честі, і для повноти картини Папі бракує тільки діалогу з патріархом Московським, "першим за розмірами" і, як мінімум, рівним за політичним впливом у східнохристиянському світі. І першим за антикатолицькою впертістю, можна додати. Папа розуміє, що саме Московський, а не Вселенський патріарх — головна перешкода на шляху екуменічного діалогу щодо Великої Схизми. І він спробував узяти цю висоту. 

Можливо, розраховуючи на те, що десь у Вічності ця зустріч — як прецедент — відіграє якусь роль. 

Та тут наші з Папою шляхи "у вічність" починають розходитися. Не тому, що ми віримо в якусь альтернативну Вічність. А тому, що багатьох напружує та легкість, з якою Папа римський жертвує "маленькою правдою" в ім'я чергової "величі", зміст якої не вважає за потрібне розкривати нам. Можливо, ми просто стомилися від величі? І не треба про "догмат про непогрішність Папи" — неправда, що дрібним бісом розсипана по гаванському документу, не має жодного стосунку до віровчення. Тільки до гігієни. Тільки до чистоти рук.

Джерело:   ГАЗЕТА.ZN,UA

неділю, 21 лютого 2016 р.

22.02.2016р. Б. / ГЛАВА УГКЦ: «ГЕРОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ КЛИЧУТЬ НАС ПОБАЧИТИ ВСЮ ПРАВДУ ПРО СЕБЕ Й ДЕРЖАВУ…» (+VIDEO)

Від сьогодні Божественна Літургія готує нас до початку Великого посту, тобто до часу оновлення, який Отці Церкви називали «весною людської душі». Як відомо, навесні зазвичай підвищується температура, щоб усе розквітало. Тож упродовж цих чотирьох тижнів, які готують до посту, Євангеліє запрошує нас підвищити градус духовного життя, щоб увійти в період духовного цвітіння – Великого посту.

Про це сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав в Неділю про митаря й фарисея, 21 лютого, під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ.

На думку проповідника, дві особи – митар і фарисей, є духовним дзеркалом, у яке Христос запрошує нас поглянути: «Часто ми бачимо в собі «духовний нарцисизм», який зневажає інших, змушує всіх обертатися довкола нас. Такого типу духовність призводить до приниження інших, використання інших й навіть самого Бога». 

Тож Церква запрошує нас брати приклад із митаря. Бо той, хто справді знає правду про себе, спробував хоча б раз боротися із власним гріхом, знає молитву про Боже милосердя. «Хто знає правду про своє духовне життя, бачить, що нічого доброго не може представити Богу, і тому просить про милосердя», - пояснив він.

Українська мудрість каже, що для того, щоб стати з колін, потрібно стати на коліна перед Богом. Тому той, хто себе вивищує - буде понижений, а хто себе покоряє перед Богом - буде ним вивищений.

«Цими днями ми згадуємо другу річницю трагічних подій на Майдані. В усіх храмах лунають молитви за упокій душ героїв Небесної сотні, - продовжив Блаженніший Святослав далі. - Саме вони, які дивляться на нас з неба, є матрицею і шкалою, за якою ми оцінюємо себе та суспільство»

Першоієрарх Церкви також підкреслив, що жертва героїв Небесної сотні – точка неповернення назад в дорозі до визволення і гідності та свободи українського народу: «Наслідком цього є нетолерантність до всякого фарисейства і того, що ззовні виглядає дуже святим, а всередині не відповідає святості. Герої Небесної сотні кличуть нас побачити правду про себе і про державу, дії влади і Церкви, і просити у Бога звільнення від фарисейства та про милосердя правди, в якій прагнемо жити».




21.02.2016р. Б. / Наші герої не боялися «несправедливих управителів» – владика Василь (Тучапець)

20 лютого владика Василь (Тучапець) у храмі св. Миколая Чудотворця очолив заупокійну Св. Літургію за героями Небесної Сотні. Співслужив Архиєрею о. Микола Семенович, парох храму.

“Людина впадає у відчай, коли забуває про Бога!”, – такими словами звернувся Екзарх Харківський до вірних, котрі прибули на Божественну Літургію. Владика Василь ділився своїми роздумами про важливість молитви у житті кожної людини, про “несправедливого суддю” із Євангелія (Лк.18,2-8) та про наших героїв, які не боялися несправедливих управителів, а мужньо і сміливо ішли захищати свої права та боролися за свободу нашої України.

Варто додати, що поминальні молитви також відбулися у парафіях Харківського екзархату.

21.02.2016р. Б. / Спільна молитва львів’ян у День Героїв Небесної сотні

20 лютого, в другу річницю розстрілів учасників Революції Гідності, опівдні у храмах відбувся передзвін у пам’ять про сумні події на Майдані.

На площі перед пам’ятником Т. Шевченку у Львові за участю католицького і православного духовенства відбулася спільна молитва учасників пропам’ятного віча за Героїв Небесної Сотні. Курію Львівської Архідієцезії представляв о. Володимир Смолин.

суботу, 20 лютого 2016 р.

20.02.2016р. Б. / ДЕЩО ПРО АНТИКАТОЛИЦЬКІ МІФИ ЗМІ, ПОЛІТИКИ Й ПРАВОСЛАВНИХ В УКРАЇНІ

Дискусія, яка розгорілася в ЗМІ, соцмережах, в суспільстві стосовно Гаванської декларації Папи Франциска і патріарха Кіріла виявила повне незнання і нерозуміння більшістю диспутантів реалій, які формують життя Католицької Церкви. Особливо це проявляється у заявах, статтях, висловлюваннях українських журналістів, політиків, провідних людей Московського і Київського патріархатів, на жаль, навіть ті хто називає себе релігієзнавцями.  Заміть того, щоб взяти до рук бодай Катехизм Католицької Церкви і Кодекс канонів Східних Церков, вони вдаються до ретрансляції різних міфів, здогадок, власних уявлень, а то й посилів московитської антикатолицької та антиуніантської брехливої пропаганди про роль Папи в Католицькій Церкві, про взаємозв’язок між УГКЦ та Апостольським Римським Престолом. Високопозиціоновані персоналії політики, журналістики, науки, православ’я розповідають про реалії життя Католицької Церкви, а ніколи в очі навіть не бачили ні вже згаданих Катехизму Католицької Церкви і Кодексу канонів Східних Церков, а де вже Документів ІІ Ватиканського соборуКатехизму УГКЦ «Христос – наша пасха»Компендіуму соціальної доктрини Церквита Канонів партикулярного права УГКЦ. Хоча усі ці книги, якими керується католицька Церква в цілому й УГКЦ зокрема доступні на українській мові. А про збірник догматичних висловлювань Вчительського Уряду Католицької Церкви з питань віри і моралі «Enchiridion symbolorum definitionum et declarationum de rebus fidei et morum» годі й говорити.
Некомпетентність у цих питаннях людей, які мають авторитет у суспільстві, а які беруться коментувати Гаванську декларацію, інтерв’ю Патріарха Святослава, висловлювання Папи, стосунки УГКЦ і Апостольського Престолу є загрозою для національної безпеки України, оскільки, по своїй суті є розпалювання міжконфесійної ворожнечі. Простим людям важко втриматись від агресивної відповіді тим, хто просто через своє незнання й некомпетентність ретранслює московитську брехню про католицтво та на основі цієї брехні робить висновки і звертається із закликами до суспільства. А особливо, коли кожен католик розуміє що його та його Церкву оббріхують. Тому варто розвіяти кілька міфів, які показалися дуже стабільними у цій немилій дискусії.
1. Католики вірять що Римський Папа є непомильний (тобто не помиляється) лише тоді коли він навчає у справах віри і моралі як Пастир усіх християн. В усіх інших речах він може помилятися так само як будь-хто з нас. Папі можна вказати на його помилки. Про це свідчить, як приклад св. Апостола Павла (Гал. 2,11-14) так і приклад святих Католицької Церкви, наприклад св. Катерина Сієнська.
2. Православні церкви для католиків всі одинаково канонічні і їхні св. Таїнства дійсні, при умові, що вони зберігають апостольську сукцесію (рукопокладання від апостолів) і тримаються спільного з католиками віровчення, про св. Таїнства. Тому, для нас католиків православна дискусія про канонічність чи неканонічність тої чи іншої православної церкви позбавлена всякого змісту.
3.Питання канонічної території для католиків теж є безсенсовим, оскільки, в нас на одній і тій ж території діють різні Церкви свого права, які перебувають у Єдності з Римським Апостольським Престолом.  До москальської окупації у Львові було три католицькі митрополії – латинська, греко-католицька і вірмено-католицька.
4. Католицька Церква не приймає вчення про симфонію Церкви і Держави, а вважає Церкву і Державу – довершеними соціальними організмами кожен з яких має свою властиву собі функцію.
5. УГКЦ – Верховноархиєпископська Церква свого права, яка перебуває у єдності з Римським Апостольським Престолом. Верховний Архиєпископ має ті самі права і обов’язки, що й Патріарх. Є тільки дві різниці між Верховним Архиєпископом і Патріархом: вибір Верховного Архиєпископа потверджує Папа і Верховний Архиєпископ не має титулу Патріарха.
6. Католицька Церква у питаннях стосунків з державою та у своїх суспільних активностях керується нормами своєї соціальної доктрини, яка в окремих випадках, чітко регламентованих, дає народу право навіть на збройне повстання.
7. В Артикулах Берестейської Унії чітко зазначено, що осягнення єдності між католиками і православними ніколи не може бути на шкоду греко-католиків. Артикули – правовий документ, який зобов’язує не тільки УГКЦ – єдину, безперервну спадкоємицю Київської митрополії, але й Римський Апостольський Престіл та без договірної згоди сторін ці Артикули не можуть бути зміненими.
о. Орест-Дмитро Вільчинский