14.09.2012р. Б. / Українці з цілого світу з’їдуться на Всенародну прощу до Рима

З 13-го по 15-те жовтня цього року з нагоди благословення відновленого Собору святої Софії в Римі відбудеться Всенародна проща, яку очолить Глава УГКЦ Патріарх Святослав Шевчук. Частина заходів відбудеться у Ватикані за участю Святішого Отця Бенедикта XVI.

Паломництво до Вічного міста є ініціативою Синоду єпископів УГКЦ та включене в календар Року віри, святкування якого розпочнуться в Католицькій Церкві 11 жовтня 2012 року. В перший день прощі відбудеться Вечірня та благословення відновленого собору Святої Софії,  вранці наступного дня буде відслужено Архієрейську Літургію, яку очолить Патріарх Святослав Шевчук, та запланований на вечір концерт української сакральної музики в аулі Павла VIна честь Святішого Отця Бенедикта XVI.

 Організатори прощі очікують, що на концерті під керівництвом відомого українського композитора Мирослава Скорика будуть присутні члени Колегії кардиналів та Синодальних отців, які в той час прибудуть до Ватикану зі всього світу, а також представники міської влади Рима, президенти Римської провінції та регіону Лаціо, представники українських дипломатичних структур та уряду України.  Передбачають також, що в прощі візьме участь багато паломників з України та з-за кордону.

Для впорядкованої організації цього заходу було створено інформаційний веб-сайт (http://santa-sofia.org), де можна ознайомитись з програмою прощі та отримати акредитацію для журналістів.

Андрій Солецький

Прес-служба оргкомітету

Довідка:

Відразу після повернення зі сибірської каторги у лютому 1963 року Блаженніший Йосиф Сліпий почав старання та збір коштів на побудову української прилюдної церкви в Римі. Італійський архітектор Лючіо ді Стефано розробив план будівництва храму на основі планів первісної будівлі Київської Софії – п’ятибанної тринавної церкви в українському нео-візантійському стилі. У червні 1967 року було розпочато будову, а 27-28 вересня 1969 року Блаженніший Йосиф та сімнадцять Владик в присутності Папи Павла VІ, який переніс сюди із базиліки св. Климента частину молей св. Климента Папи і поклав під головний престіл, довершили посвячення собору Святої Софії і запрестольної мозаїки – спроєктованої видатним українським митцем Святославом Гординським.

Весь собор зсередини покритий мозаїкою. Мистецьке оздоблення собору, як мозаїк, так і вітражів, розробив Святослав Гординський, а мозаїчні роботи виконала школа Марка Тулія Монтічеллі. За головним престолом знаходяться мозаїки Софії Божої Премудрості та Пресвятої Євхаристії. Над горним сідалищем поміщено герб Патріярха Йосифа з написом “Per aspera ad astra” (“Через терня – до зір”). У правій апсиді храму знаходиться захристія, а в лівій – проскомидійник з мозаїчною іконою Оранти на стіні, перед яким закритий отвір до крипти.

Патріярх Йосиф особисто склав план декоративного наповнення храму і сьогодні собор промовляє до нас історією нашої Церкви. У куполі зображений Ісус Христос Пантократор в оточенні архангелів та ангелів.

На вітражах у куполі зображено вісім Києво-Галицьких Митрополитів: Іларіона (?-1055), Климентія Смолятича (1147-1155), Петра Акеровича (1242-1246), Григорія Цамблака (1414-1419), Ісидора (1433-1458), Михайла Рагозу (?-1599), Петра Могилу (1633-1647) та Йосифа Веньямина Рутського (1613-1637). На передній стіні праворуч від святилища зображено літописця “Повісти временних літ”, а ліворуч – князя Ярослава Мудрого. Навпроти них відповідно – Данило-паломник, що ставить лямпаду “від усієї Руської Землі”на Божому Гробі в Єрусалимі та Володимир Мономах.

Проєкт іконостасу розробив Святослав Гординський, працю в мармурі виконав Уґо Мацеі, а ікони розписав єромонах Ювеналій Мокрицький, Студит.

На площі перед собором знаходиться водограй із скульпторою “Три Ангели”, роботи Уґо Мацеі.
Чотири мармурових сходинки, які ведуть до храму, символізують чотири моральні чесноти: розсудливість, справедливість, витривалість і стриманість. Поруч зі собором Святої Софії знаходиться будівля Українського Католицького Університету.

Під храмом є крипта, де до 1992 року перебувала труна з тілом Патріярха Йосифа. Також там поховані: Митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) (+1901; перенесений із цвинтаря Кампо Верано), Архиєпископ Іван Бучко (+1974), Мати Клявдія, Архимандриня Сестер Василіянок, Єпископ Степан Чміль, СДБ (+1978), Єпископ Іван Хома (+2006).

Цей собор в часи переслідування Української Греко-Католицької Церкви мав титул прокатедри св. Юрія у Львові та служив перед світовою спільнотою як духовний центр для українського народу. Він собирав українців з цілого світу, які приїжджали до Риму, щоб помолитися та отримати благословення наших Патріярхів – Блаженнішого Йосифа та Блаженнішого Мирослава-Івана і засвідчити їм свою підтримку й живучість нашої Церкви на поселеннях. Собор Святої Софії має статус базиліки від 1998 року, є кардинальським храмом та відпустовим місцем для усіх прочан, які його відвідують.

Джерело:   Воїни Христа Царя

11.09.2012р. Б. / Українцям загрожує вимирання

У неділю, 9 вересня, в Управлінні Бучацької єпархії говорили про те, що український народ може зникнути з лиця Землі, наводили переконливі аргументи, що саме заважає йому благополучно розвиватись і стверджуватись. Разом з цим наголошували, що кожен українець нині має бути відповідальним за збереження життя від моменту зачаття до природньої смерті.

 

Ці та інші тези мирянам різного віку роз’яснювали відомі в Україні громадські активісти та фахівці зі Львова – доктор філософії Петро Гусак, викладач УКУ, і Леся Гусак, керівниця «Школи сім’ї». Висловились перед аудиторією і місцеві священики. А послухати виступи запрошених фахівців і зробити відповідні висновки прийшли майже 100 небайдужих осіб, з-поміж яких особливо багато було подружніх пар.

 

Зустріч у Чорткові зорганізував єпархіальний осередок руху «За життя». Це вже не перший захід такого роду. Схожі зустрічі регулярно проводяться на рівні всієї єпархії із залученням різних спеціалістів. Незмінними залишаються і теми цих заходів: збереження життя від моменту його зачаття до природньої смерті, природні методи планування вагітності, сповідування християнських цінностей і позиції УГКЦ у родинному співжитті.

 

Активістка єпархіального осередку руху «За життя» Ольга Росляк розповідає, що метою зустрічі з львівськими фахівцями було донести людям правду про життя як Божий дар, Божу власність, а не людську. Адже «сучасна людина забуває, що свої вчинки потрібно узгоджувати з Господом. Забуває, що тільки Йому треба посвячувати своє життя, – переконана п. Ольга. – А в кінцевому результаті ми руйнуємо себе як вмістилище Духа Святого». Саме такі суспільні лиха, як аборти, контрацепція і, відповідно, низький рівень народжуваності, якраз і руйнують українське суспільство.

 

На зустрічі до присутніх у залі спершу звернувся голова єпархіальної Комісії у справах євангелізації о. Григорій Канак. Згодом голова єпархіального осередку руху «За життя» о. Ігор Довганюк, звертаючись до небайдужої громадськості, наголосив, що фахівців до Чорткова запросили для того, щоб вони прокоментували загрозливу ситуацію, яка склалась в Україні, спричинена викривленими поглядами на цінність життя. Отож у своєму виступі доктор Петро Гусак, власне, і розповідав про плідність, посилаючись на Біблію, про природні методи зачаття. Також наводив приклади з життя. Усе сказане серйозно насторожує, оскільки, виявляється, процес вимирання нації вже розпочався. У своєму слові до присутніх Леся Гусак наголосила, що аборт духовно і фізично знищує не тільки ненароджену дитину і її матір, а й кривдить інших дітей, які є у сім’ї, розвиваючи в них агресію і схильність до самогубства.     

 

Наприкінці зустрічі о. Ігор подякував львівським гостям за їхній приїзд, за просвітницькі виступи, а також уділив присутнім пастирське благословення.

Прес-служба Бучацької єпархії

04.09.2012р. Б. / Українці на честь Папи дадуть концерт у Римі

 

Всенародна українська проща з нагоди благословення відновленого собору Святої Софії в Римі відбудеться 13 до 15 жовтня. Серед заходів, які проводитимуть у Ватикані, – святковий концерт у залі Папи Павла VI за участю академічного симфонічного оркестру «INSO-Львів» під керівництвом всесвітньо відомого українського композитора Мирослава Скорика. 

 

«З благословення Блаженнішого Святослава релігійне товариство «Свята Софія» вирішило запросити цей молодіжний, однак уже високопрофесійний оркестр для якнайкращого представлення Львова та львівських талантів та для поширення української оркестрової музики на одній із найбільш відомих сцен світу. Я вважаю, що це надзвичайно важлива подія в історії української музики», – розповів о. д-р. Іван Дацько, голова оргкомітету прощі. 

Організатори прощі очікують, що на концерті будуть члени Колегії кардиналів та Синодальних отців, які в той час прибудуть до Ватикану зі всього світу, а також представники міської влади Рима, президенти Римської провінції та регіону Лаціо, представники українських дипломатичних структур та уряду України. Передбачають також, що в прощі візьме участь багато паломників з України та з-за кордону. 

Додамо, що саме Мирослав Скорик є автором опери «Мойсей», створеної на замовлення Ватикану та поставленої з нагоди приїзду в Україну Папи Йоана Павла ІІ.

---

Нагадаємо, часопис CREDO спільно з паломницьким центром «Рафаїл» запрошують всіх охочих взяти участь у Всенародній українській прощі до Святої Софії, що у Римі, яка відбудеться 11-17 жовтня. 

 
За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ 

Джерело:    КРЕДО

01.07.2012р. Б. / Про потребу консервативної революції

 

Минулого тижня з Британського острова надійшла новина, що сповнює надією, – як свідчать дослідження англіканського теолога Девіда Гудхева, християнство у Великобританії починає переживати початки свого відродження. Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії відоме своїми антихристиянськими випадами та чи не найагресивнішим лібералізмом на європейському континенті. І тому активізація християн цієї країни, зріст кількості покликань до стану священичого і монашого усе ж таки вказує, що і в цій країні християнство аж ніяк не перебуває на межі вимирання, як цього би багато кому хотілося.

 

На тлі відродження католицтва у США, стан у Великобританії міг би обнадійливо вказувати на початок відродження християнства в англо-саксонському світі після кількадесятилітнього стану кругової оборони та проникнення ліберальних ідей у християнське середовище.

 

Коли наприкінці ХХ американський політолог і соціолог Самуель Гантінгтон писав про «La Revanche de Dieu» (Samue lP. Huntington The Clach of Civilization sand the Remaking of Word Order, 1996: 124–131) у незахідних країнах, християнство Заходу перебувало у співвідношенні майже 50:50 між ліберальними та консервативними християнами. Здавалося, Божий реванш не загрожує Заходу, чиєю новою релігією ставав ліберальний секуляризм. Але останнім часом той самий секуляризм почав явно-славно перегинати палку, призводячи до утисків християн у західному світі. Цей тиск на християнство, вочевидь, став мотором радикалізації самих християн, а також і одним з джерел вимирання ліберального християнського ешелону.

 

Прагнення ліберального секуляризму релятивізувати усі віри та національності, стерти в одному плавильному котлі усе строкате різноманіття світу, звівши його на однотипну сіру масу політкоректного мультикультуралізму, вочевидь, зустріло спротив саме постмодерного обивателя, якого уже замордували постійна відносність і відсутність будь-якого фундаменту в усьому.

 

У 60-х роках ХХ століття західний світ переживав хіпі-бум та сексуальну революцію, руйнацію усіх встановлених кордонів та меж суспільно прийнятної поведінки. Виглядало на те, що молоде покоління повністю рве з усіма дотеперішніми традиціями, вибудовуючи нову, раніше невідому ідентичність людини, позбавленої усіх обмежувальних норм. Діти батьків хіпі, здавалося б, перейняли естафету у своїх батьків, відрікаючись будь-якої ідентичності, окрім штучно вигаданої загальнолюдської ідентичності – вселюдства.

 

Та ситуація почала кардинально змінюватися з виходом на сцену внуків покоління хіпі. Усе, що руйнували їхні батьки, нове покоління починає збирати, заново відбудовуючи власну, знищену дідами-батьками, ідентичність. Якщо у постколоніальних та посткомуністичних країнах руйнівником національної та релігійної ідентичності було комуністичне чи колоніальне засилля, з падінням якого окрім національного відродження відбулося і повернення до релігійності, властиво фамозний Гантінгтонів «La Revanche de Dieu» – Божий реванш, то у західному світі цим руйнівником став мультикультурний політкоректний ліберальний секуляризм.

 

Визнанням провалу політики мультикультуралізму в Європі Ніколя Саркозі, Ангела Меркель, Гордон Бравн фактично визнали крах мультикультурального політкоректного ліберального секуляризму як ідеології. Боротьба американського президента Барака Обами проти католицьких і загально християнських моральних норм та паралельна консервативна революція у американському католицтві є лише одним з етапів падіння ідеології ліберального секуляризму. Ситуація у західному світі нагадує передперебудовний період в історії СРСР: криза ідеології, економічні негаразди, пошук шляхів виходу з кризи.

 

Історична епоха постмодернізму західного світу щораз ближче наближається до періоду трансформації. Годі намагатися передбачити, якими шляхами розвиватиметься ця трансформація, але те, що ліберальні атаки на Церкву лише зміцнюють її позиції у суспільстві, стає уже цілковито зрозумілим. Відроджене на основі ортодоксії католицтво усе активніше стає суспільним чинником у західному світі. Пошук нової суспільної та світоглядної парадигми дає відродженому католицтву всі шанси стати новим серйозним осердям західної цивілізації. Слід зауважити, що ознаки, які гіпотетично вказують на таку можливість, так само бачимо в англо-саксонському світі: це і солідаризація протестантів з католиками у боротьбі проти агресивного лібералізму теперішньої американської адміністрації, це і активний перехід консервативних англікан до новостворених католицьких Ординаріятів. І тільки час покаже, чи стануть ці тенденції правилом розвитку ситуації у західному цивілізаційному колі.

 

Для ситуації з християнством в Україні, на відміну від суто західної цивілізаційної зони, характерна багатозначність і многота, здавалося б, сценаріїв розвитку. Українське християнство затиснене між московським православ’ям, яке чираз більше талібанізується, та впертим просуванням цінностей, уже практично смертельно хворого мультикультурального політкоректного ліберального секуляризму. Плавання між цими Сціллою і Харібдою не буде легке. Традиційні Церкви, що входять у Всеукраїнську раду Церков стараються більш-менш успішно триматися у фарватері, який лежить у площині протистояння талібанізації та лібералізації. Але попри це спостерігаємо й активізацію нетрадиційних релігійних форм, які стають гучнішими в українському соціумі. З одного боку, маємо в Україні розвиток різних постмодерних сект, які вирізняються не так великою кількістю членів, а радше, своєю галасливістю та хамством щодо всіх інакодумців. З іншого – маємо розвиток фундаменталістських християнських рухів та течій. Такі суспільні реалії вказують на виникнення в українському суспільстві запиту за чіткими життєвими орієнтирами у релігійній площині.

 

Україна, або щонайменше її цивілізаційно розвинутіша частина, уже переживають епоху постмодерну. Щоправда, з величезним запізненням та значними реліктами модерни та совковості. Не слід також забувати про специфічний розвиток функціонування державної влади та проблематичність існування української демократії. Але уже зараз український постмодернізм показує нездатність надавати відповіді суспільству, яке більше двадцяти років перебуває у стані постійного бродіння та перманентної кризи. Посткомуністичний та постколоніальний «La Revanche de Dieu» в Україні уже зараз помало, але впевненно, переходить у постсекулярний«La Revanche de Dieu».

 

Суспільні реалії уже зараз змушують християн реагувати на типово постмодерністські виклики: права сексуальних та релігійних меншин, абортивний менталітет, розпад сімейних цінностей і таке інше. І ці реакції охоплюють широку палітру: від різноманітних звернення традиційних конфесій – до ідіотських агресивних акцій релігійних маргіналів. На які суспільство, втомлене псевдоідеологічними баталіями політикуму, вже майже не реагує. Але попри усе це українське суспільство виражає зацікавлення у існуванні діалогу щодо болючих питань. Хоча часто, насправді, спостерігаємо неспроможність релігійних діячів до такого діалогу. На тлі цієї незадоволеної потреби за діалогом вигідно виділяється постать Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира Гузара. Саме вміння вести діалог з опонентами та серйозне медійне розкручування його особистості в українських ЗМІ і створюють його авторитет в українському суспільстві, який у кілька разів перевищує кількість католиків в Україні.

 

Однак, попри всю повагу до особи Блаженнішого Любомира, слід зазначити, що він уже до певної міри є людиною епохи, яка минає. Його авторитет вказує на те, що незважаючи на істеричні реакції тієї частини суспільства, яка на хвилі падіння комунізму ментально з совкового тоталітаризму «в’їхала» в своєрідний тоталітарний лібералізм, суспільство дослухається до голосу українського католицтва. І це є надзвичайно позитивним моментом. Адже Церква має що запропонувати українському суспільству.

 

Майже двотисячолітня історія католицизму нагромадила величезні багатства соціального та морального вчення, яке не складене з апріорних, неаргументованих тверджень. На відміну від православ’я, яке щойно робить початкові спроби випрацювати свою соціальну доктрину, католицтво уже має добре розвинуте соціальне вчення, яке може запропонувати суспільству як альтернативний шлях розвитку. Але треба, щоб самі ж українські католики переосмислили власну громадянську позицю. І для цього не потрібно винаходити велосипед. Потрібно лише дати реальну оцінку українським реаліям та звернути увагу на досвід інших країн Середньої Європи, які зіткнулися з подібними проблемами. Якщо застосовувати правильну інформаційну стратегію та вирозуміло її запровадити в життя, то український католицизм у двох його формах – УГКЦ та РКЦ – має усі шанси стати серйозним чинником побудови в Україні справедливішого суспільства.

 

Зараз, як ніколи до цього, в Україні стає актуальною потреба проведення в Церкві на місцевому рівні своєрідної консервативної революції, опертої на католицькій ортодоксії. Повернення до першоджерел здатне відродити українське католицтво, роблячи з нього магніт для змученого експериментами совєтського та ліберального тоталітаризмів суспільства. А що це можливо – доводить досвід католицтва в англо-саксонському світі.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

24.06.2012р. Б. / У боротьбі за національне визнання: УГКЦ в українських медіях

 

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) активізувала присутність у медійному дискурсі останнім часом, але наскільки помітною є ця присутність та якою постає УГКЦ в українських медіях? Запропоноване дослідження – спроба з’ясувати відповіді на ці запитання.

 

Діяльність церков як соціальних інститутів є однією із багатьох тем, які є об’єктом для медійного представлення. Суспільні уявлення про вірян тієї чи іншої релігійної громади, їхні переконання та цінності, багато в чому формуються під впливом інформації, отриманої із медій. Окрім цього, через засоби масової комунікації самі члени релігійної громади отримують інформацію про діяльність та політичні пріоритети церкви, про заяви її лідерів, та конструюють уявлення про місце своєї релігійної громади в суспільстві та стосунки з іншими соціальними групами.

 

Метою цього дослідження було проаналізувати характер медійного представлення УГКЦ в основних друкованих, електронних та інтернет-медіях України та виокремлення спільних рис, що ідентифікують греко-католиків у медійному дискурсі.

 

Одразу варто зазначити, що використана для дослідження вибірка не є репрезентативною і результати дослідження можуть вважатись лише виокремленням певних тенденцій у характері конструювання ідентичностей через медії.

 

В рамках дослідження було проаналізовано масив зі 667 медійних текстів (з них 132 сюжети національних телеканалів, 287 матеріалів друкованих видань та 248 текстів найрейтинговіших інтернет-видань) за період з січня по червень 2011 року.

 

За результатами кількісного дослідження масиву медіа-повідомлень, найбільше матеріалів про УГКЦ за вказаний період було на 5 каналі (33), ICTV (16), 1+1 (14) та TVi (14), а також у газетах День (64), Україна молода (38), Газеті по-українськи (25), Сегодня (17), Голос України (16), «2000» (13),а також у журналі «Український тиждень» (12). Щодо інтернет-видань, то з січня по червень 2011 року на Українській Правді було опубліковано 75 матеріалів, які містили згадки про УГКЦ (в той же час на Історичній Правді таких матеріалів було 112), у онлайн-виданні «Кореспондент.net» – 61.

 

Найбільша кількість матеріалів про УГКЦ у медіях була зафіксована у березні 2011 року: 220 публікацій, найменше – 51 матеріали – у січні 2011.

 

Такий сплеск інтересу до УГКЦ у березні 2011 можна пояснити обранням нового голови УГКЦ Блаженнійшого Святослава Шевчука, що стало потужним інформаційним приводом для ЗМК. Загалом же можна стверджувати, що характер висвітлення діяльності УГКЦ є несистематичним для більшости національних медій, і є пов’язаним у першу чергу з наявністю визначних подій або інформаційних приводів, ініційованих самою церквою. Проте, все ж є видання – як-от «День» та «Український тиждень», «2000», інтернет-видання «Історична правда» та ін. -, які традиційно приділяють багато уваги темі міжконфесійних стосунків, та діяльності УГКЦ зокрема.

 

Структура дискурсу: Теми та формати

Найбільш розповсюдженим жанром представлення інформації, пов’язаної з УГКЦ за вказаний період  були новини. Цей формат зазвичай передбачає нейтральне коротке представлення події та коментарі до неї. Щодо інших форматів, то вони у вибірці представлені дуже обмежено. Серед інших є історичні розвідки, аналітичні матеріали, репортажі, публіцистичні матеріали, інтерв’ю, ток-шоу. Проте їхнє кількісне співвідношення несумірне із загальним переважанням жанру новин. Так, за аналізований період із 667 матеріалів у медіях було лише 6 інтерв’ю Любомиром Гузаром і 5 з новообраним главою УГКЦ Святославом.

 

Щодо тематики дискурсивного представлення УГКЦ у медіях, то основними були такі, наведені у порядку популярності:

1. Загальні новини про християнські свята та пости, участь УГКЦ у богослужінням та молебнях.
2. Відхід з посади глави УГКЦ Любомира Гузара та обрання головою Святослава Шевчука.
3. Відзначення 10-ої річниці приїзду в Україну Папи Івана Павла ІІ у червні 2011 року.
4. Соціальні та культурні ініціативи церкви у різних регіонах.  (випуск альбому Пікардійської терції, підтримка художників, ініціатива боротьби проти алкоголізму в Тернополі, зустріч Гузара зі студентами в Дніпропетровську тощо).
5. Історичні матеріали у різних виданнях.
6. Згадки про УГКЦ та її лідерів у різних медіа-матеріалах, не пов’язаних з УГКЦ
7. Аналітичні матеріали про релігійну та міжконфесійну ситуацію в Україні, становище УПЦ (МП) та утиски представників інших конфесій
8. Інформація про конфлікти за участи УГКЦ (наявність невизнаної гілки всередині самої УГКЦ (Василіани), конфлікт у Львові навколо приміщення книгосховища – колишнього храму УГКЦ).
9.  

Основні дискурсивні практики формування суспільних уявлень про УГКЦ та ідентичностей вірян

1. Залучення та іншування греко-католиків

Нейтральні на перший погляд новини про відзначення християнських свят є потужним засобом конструювання ідентичності УГКЦ. Інформація про спільне відзначення Різдва, Великодня, участь у спільних молебнях з лідерами православних конфесій, створює умови для залучення греко-католицької церкви до українських церков, які поруч із православними конфесіями вважаються традиційними для жителів України.

 

Більшість мейнстрімових медій залучають УГКЦ до традиційних для України церков, застосовуючи, зокрема, такі мовні засоби:

- уникнення називань, що означають розрізнення;

- використовують узагальнюючі називання «віряни», «християни», підкреслюючи належність в першу чергу до групи віруючих, ніж до окремих конфесій;

-  залучаючи греко-католиків до ширшої групи «православних» без розрізнення обрядових чи міжконфесійних відмінностей між церквами;

 

Проте, окрім широко застосовуваних дискурсивних практик залучення греко-католиків, потрібно відзначити також практики іншування УГКЦ  групою видань, що поділяють «проросійські» та «панслов’янські» ідеологічні позиції. Таке представлення УГКЦ виходить із нормативних позицій традиційності лише православ’я на території Україні, та ставить під сумнів легітимність та історичну традицію діяльності УГКЦ в Україні.

 

Серед поширених мовних засобів віншування використовується:

-  виключення греко-католиків із групи «ми» та уявлень про «наше»:

«– Греко-католическая, по-моему. Вон сейчас у девчат спросим. Дуня! Это церковь греко-католическая?

– Да нет, наша.

Наша уже? А раньше была….» (Газета по-київськи  січень, 2010)

-  використання називання «уніати» в негативному контексті  для іншування прихильників цієї церкви, використання цього терміну на противагу групі «традиційні, православні»:

«Логика особая, львовская. Это какая же, в таком случае, для украинцев религия традиционная? Неужели униатская? Или новоявленная в 1992 году филаретовская? Или все же просто православная, идущая от византийского православия…» (Рабочая газета, січень 2010).

 

2. Історичні наративи

Хоча матеріали на теми історії та історичної пам’яті, які мають стосунок до УГКЦ та її лідерів, складають порівняно невелику частину (27 матеріалів у різних неспеціалізованих виданнях стосувались історичної тематики – це приблизно 4% усіх матеріалів зі згадками УГКЦ), проте ця дискурсивна практика є найбільш ідеологічно заангажованою, навколо історичних тем у медіях розгортається найбільше зіткнення протилежних поглядів на одні й ті самі історичні події та постаті.

 

Окрім того, історичні аргументи активно використовуються як для підтвердження, так і для делегітимації уявлень про традиційність УГКЦ.

 

Також через накидання свого бачення тих чи інших історичних подій відбувається ідеологічне протистояння за нормалізацію суспільних уявлень про те, чи греко-католики є лише регіональною, «галицькою» релігійною громадою, чи УГКЦ може претендувати на статус всеукраїнської церкви.

 

Яскравою ілюстрацією такого протистояння є новина про відкриття пам’ятної дошки у Харкові на честь священника УГКЦ Йосипа Сліпого у лютому 2011 року.

 

«Україна молода», видання, яке поділяє ідеологію «україноцентричності», наводить слова мера Львова Садового, який позитивно характеризує Сліпого:

«Мета нашого візиту — відкриття пам’ятної дошки патріарху Йосипу Сліпому, особистості планетарного масштабу» (Україна молода, лютий 2011)

 

Видання протиставляє цій позиції коментар мера Харкова Добкіна, для якого основним проблематизаційним моментом є пов’язаність діяльності Сліпого з УПА. Тут репродукується невисловлене припущення, що для Харкова, та зокрема для радянських ветеранів цього регіону, дошка на якій буде зазначено про те, що Сліпий був вояком УПА є ненормальним, потенційно конфліктним:

«Ми поставили єдину умову: там не буде ніяких згадок про УПА, нічого такого, що викликатиме роздратування багатьох ветеранів, — наголосив «губернатор». — Це буде пам’ятна дошка священику, архієпископу греко–католицької церкви, який перебував у пересильній в’язниці Харкова». (Україна молода, січень 2010)

 

Цікаво, що підкреслюючи «ненормальність» присутності у Харкові пам’ятної дошку воякові УПА, позиція радянських ветерани подається як загальновизнана нормальність, з якою й солідаризується Добкін.

 

Однією з провідних дискурсивних практик представлення УГКЦ у історичному контексті є також протиставлення греко-католицької та «радянської» ідентичності у широкому сенсі.

 

3. УГКЦ: регіональна чи глобальна церква?

Іншим неоднозначним у своїх медійних представленнях є уявлення про територіальну розповсюдженість греко-католицької церкви в Україні та за її межами, та відповідно чи може УГКЦ вважатись церквою, що об’єднує усіх українців, а не лише жителів Західної України.

 

Регіональний розподіл ідентичностей та «галичан-уніатів» та «наддніпрянців-православних» у різний спосіб відбувається у представленнях багатьох медій.

 

Під час інтронізації новий глава УГКЦ заявив про наміри церкви отримати статус Патріархату та претендувати на роль «глобальної» церкви, що викликало резонанс серед ЗМІ.

 

Одні видання різко критикують таку регіональну само ідентифікацію лідера УГКЦ, підтримуючи уявлення про греко-католиків лише як про «галичан»: «… к тезису Дмитрия Табачника о существовании на Украине двух разных народов — галичан-униатов и надднепрянцев-православных»  («2000», січень 2010)

 

«Рабочая газета» в свою чергу бачить у факті проведення інтронізації у Києві, а не у Львові, конфлікт, виклик для православних церков та подіє цю новину з неприхованою критичністю.

 

«Интронизация новоизбранного главы УГКЦ состоялась в Киеве в возведенном недавно униатском Патриаршем соборе Воскресения Христова, а не во Львове, как это бывало прежде. Собор на левом берегу Днепра подобно форпосту бросает вызов всему украинскому каноническому православию»  (Рабочая газета , квітень 2010)

 

Інші медії ставлять під сумнів претензії на глобальну ідентичність УГКЦ у більш нейтральній формі, не вдаючись до відвертого іншування греко-католиків та протиставлення конфесій.

 

Загалом можна сказати, що у медійному дискурсі немає єдиного усталеного регіональної ідентичності УГКЦ і навіть лояльні медії у опосередкованій формі висловлюють сумнів щодо заяви нового глави УГКЦ про глобальну ідентичність церкви.

 

Висновки

Загалом мейнстрімові медії включають УГКЦ до традиційних українських церков, поруч із православними. Ця церква належить до  поля «нормального, звичного», новини про УГКЦ та її керівників подаються у нейтральному тоні, майже без проблематизації.

 

Разом з тим, існує група друкованих видань,  які можна віднести до «проросійських» чи «панслов’янських», які приділяють високий інтерес до тем пов’язаних з УГКЦ, проте їхнє представлення є гостро критичним, ідеологічно-зарядженим (як-от називання «уніати» замість конвенційного «греко-католики») та таким, що виходить із нормативної позиції «ненормальности», «нетрадиційности» греко-католицької церкви не лише у Східних чи Центральних регіонів України, але й на території Галичини. Ці ЗМІ, зокрема, досить критично передали новину про претензії УГКЦ на статус патріархату, перехід від «регіональної» до «глобальної» ідентичности.

 

Так історична пам’ять про діяльність УГКЦ, репресії щодо її лідерів та подальша політична реабілітація є однією із гострих конфліктних тем, яка використовуються у ідеологічній полеміці між двома таборами «проукраїнських» так «проросійських» ЗМК.

 

Загалом дослідження показало, що для переважної більшості засобів масової інформації України новини про УГКЦ (можна припустити що і загалом на релігійну тематику) не є пріоритетними; а висвітлення діяльності УГКЦ прив’язане в основному до згадок у контексті релігійних свят та інформаційних приводів, створених самою церквою.

 

Брак аналітичних матеріалів та розслідувань та соціальну та історичну тему формує дискурсивну практику медійного висвітлення УГКЦ радше як несистематичну та орієнтовану на надзвичайні події ( як-от призначення нового голови), «релігійний паркет» (новини про молебні, богослужіння) чи «легкі» новини про відзначення християнських свят пересічними жителями України.

 

Анастасія Безверха

 

Анастасія Безверха є PhD-студенткою програми “Масові комунікації” (НаУКМА).

Цей матеріал є частиною ширшого дослідження “Медійне представлення Української греко-католицької церкви – аналіз конструювання ідентичностей та сприйняття аудиторією”.

 

 

Джерела: ua.ejo-online.eu

Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / Будує і спасає тільки любов

 

Сьогодні всі маємо Святе Письмо. Та для його читання і вивчення потрібна спрага богопізнання, яка приводить до правдивої мудрості, а вона відкриває істину: що є добро і зло.

Мудрість народжує чесноти, які приводять до святості. А святість — це життя в любові. Виключно, тільки вона будує, рятує і спасає. А всяка неправда, зло (крутійство і фальшування), і гріх – розколює, губить, нищить і руйнує.
Останнім часом, як говорить, зокрема, наш відомий інтелектуал Мирослав Маринович, «в Україні відбувається потужний наступ на українство». Його може будь-хто спостерігати і в політиці, і в економіці, і в фінансовій діяльності, і в освіті, і в культурі, і навіть у спорті. І здійснюють його безперешкодно, неприховано, відкрито. Про це іноді повідомляють наші ЗМІ. Так, нещодавно в титрах телевізійних каналів можна було прочитати вислів одного із верховних «слуг» нашого народу – депутата Верховної Ради й урядовця, що «Україна не для українців, а захист української мови – це шлях до фашизму».

Цікаво, якщо Україна не для українців, то для кого ж тоді? І куди мають подітись українці? Вимерти, втікти в світи? Чи нас знову, але цього разу всіх, мають повивозити за межі рідної землі? Та й хіба мова будь-якої нації може привести до фашизму? Гадаю, що сьогодні всі знають, що німецький фашизм постав з ідеї панівної наднації.
Кожна нація на світі має Богом-Творцем дароване право на існування своєї мови, культури і держави. Але й має вона обов’язок найперше служити Йому. А це означає, що необхідно всім жити за Божими Заповідями. У всьому потрібно керуватися принципами чесності, справедливості, взаємоповаги, зберігаючи мир, злагоду, порозуміння і любов. Та, на превеликий жаль, ми не можемо похвалитися, що, власне, такі стосунки є між нами, українцями. Отже, якщо між нами українцями-християнами немає чесності і справедливості, то для чого молитися, ходити до храму, говорити і тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви? Для чого така віра? Що кому вона дає? Даремно тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви.

З часів племен наших пращурів, від княжої доби і через всю історію ніби жахливі спадкові невилікувані хвороби нас супроводжують міжусобиці, роздори, розколи, протистояння. Чи не завжди в критичний для народу момент у нас брало гору своє, особисте, родинне… Чи не тому більшість завжди знаходили «свою хату скраю…» І в наш час можемо часто почути, наче якесь пояснення, абсурдну тавтологію, яка стала крилатим висловом: «маємо те, що маємо». А чому не маємо більше й краще? Або де, в кому чи в чому причина?

Нещодавно мені одна парафіянка з болем і розчаруванням говорила: «Я думала, як буде Україна самостійною, вільною і незалежною державою, то й наше життя буде дуже гарне і в достатку. Та найважливіше, що між нами, українцями, буде взаємоповага і любов. Що наша влада і всі урядовці будуть все робити з любов’ю до нашого народу, вчителі так ставитимуться до дітей, викладачі – до студентів, лікарі — до хворих, керівники — до підлеглих. І щойно тепер зрозуміла, що українці погані тому, що не є справжніми християнами».

Панацею від усіх наших національних бід знайшли нібито депутати, які, як велику мудрість, час від часу повторюють і наголошують: «Потрібно починати з себе». Але що і як потрібно робити? Може б, вони самі показали приклад і як добрі та мудрі провідники й лідери повели народ за собою…

Гадаю, найкращу відповідь на це запитання дав наш заробітчанин, лікар за фахом: «Нашу державу і народ може врятувати тільки Бог і Церква. Потрібно, щоби всі священнослужителі, як добрі, смиренні, покірні, лагідні і жертовні пастирі, засвідчуючи зразкові, щирі, співчутливі, миролюбиві відносини між собою і цим самим, подаючи приклад для наслідування («По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою», – сказав Господь), постійно й наполегливо закликали вірних шанувати, підтримувати, допомагати одне одному, тому що ми – українці. Ми вміємо добре ставитися до чужих. А до своїх? Так, немає між нами, українцями, у нас на Україні, чесності і справедливості, тому й неможливо говорити про любов. А за межами України, на чужині? Тут всі українці мали би чутися між собою, спілкуватися, переживати, вболівати і допомагати одне одному, як рідні брати і сестри.  А ми завжди і всюди боїмося признатися своїм, що ми – українці, особливо, якщо ми нелегали, щоб свої ж нас не видали нашій мафії чи місцевій поліції. Чому ми такі? А чи зможемо ми коли-небудь не з гонору, як наші сусіди, а з усвідомлення і відчуття високої гідності і достоїнства приналежності до великого народу відкрито сказати: «Я – українець!»?

Зможемо! Та тільки тоді, коли зрозуміємо просту істину, що тільки з промислу і волі Божої ми народились у цьому народі, то ж і відповідальні перед Ним за ставлення до наших братів і сестер. Люблячи інших, мусимо любити й своїх. І до цієї любові маємо прагнути й змагати все своє життя. Любові не лише до нашої землі, культури, історії, традицій, пісень і мови, а й до українців.

Цього маємо вчити наших дітей в сім’ях, садочках і всіх навчальних закладах.

Це і є єдиний шлях порятунку і спасіння нашої нації, народу і держави.

Михайло МЕЛЬНИК
Протоієрей
с. Старі Кривотули
Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ

Джерело:   Воїни Христа Царя

Цивілізаційний чи релігійний розлам

 

Сучасні політичні процеси в Україні загострили увагу певних кіл українського суспільства на проблемі цивілізаційного розламу, що пролягає через тіло України, ділячи її на світ римський і світ візантійський. Автори, які піднімають цю тему, поділяються на два непримиренних табори: противників та прибічників цієї тези. Причому і одні і другі ніяк не можуть собі дати раду з твердженням Ганінґтона про греко-католицьку та православну України.

 Адже, на перший погляд, Ганінґтон заперечує самого себе – ідентифікує лінію розламу з конфесійною приналежністю, а в тій же ж книзі «Конфлікт цивілізацій», як ілюстрацію наводить електоральну карту України президентських виборів 1994 року, яка аж ніяк не співпадає з теренами, де УГКЦ є найбільше представленою. Або містер Ганінґтон, вибачайте на слові, дурень, або щось тут не так.

 

Не треба забувати, що попри все містер Семюел Ганінґтон є серйозним науковцем, а не журналістом якогось жовтенького видання. Також треба враховувати, що «тупим» американцям незавжди вдається чітко розібратися в тонкощах католицизму і православ’я. Виховані в традиціях американського секуляризму, американці, навіть високоемінентні, не дають собі ради в такому простому питанні як вияснення тонкощів релігійної приналежності. А феномен УГКЦ просто-таки для них є незрозумілим, бо не вписується в термін «Roman Catholic Church». Потрібно, дослівно, кілька годин добряче попотіти, щоб пояснити американцеві, якщо до цього він над цим не задумувався і не стикався з цим, що греко-католики такі ж католики, як і римо-католики, і що є ще вірмено-католики, копто-католики і т. д.  Виглядає на те, що містер Ганінґтон не дуже старався «тупоголовим» американцям розжовувати міжконфесійні тонкощі українських реалій. Можливо, якби містер Ганінґтон писав тільки про цивілізаційний розлам в Україні, то уник би таких прикрих непорозумінь.

 

Ганінґтон не прагне цілком і повністю ідентифікувати релігійну і цивілізаційну приналежності, а радше ідентифікує цивілізаційну приналежність з ментальною приналежністю. Щоб пояснити, що маю на увазі, наведу приклад з неукраїнського життя. Сербський народ у переважаючій більшості є чисто православним. Але і цей народ, пройшовши свою історичну Кальварію, залишився цивілізаційно розломленим – серби Войводини і Хорватії значно відрізняються від своїх братів у власне Сербії і дещо меншою мірою від сербів Боснії і Герцеговини. Залишаючись православними у своєму віросповіданні, серби Войводини і Хорватії, а значно меншою мірою серби Боснії і Герцеговини, є ментально приналежні до західноєвропейського цивілізаційного простору, поділяючи цінності Серединної Європи і тільки у дуже редукованій формі цінності балканських народів візантійського цивілізаційного кола. Що більше, між сербами існує навіть у цьому питання певний антагонізм. Серби власне Сербії інших сербів називають «prećanski Srbi» і це з певною дозою презирства, а «prećanski Srbi» у свою чергу називають Сербів власне з Сербії «Srbijanci», не приховуючи свого презирства до них. Звісно, усе це в останніх часах після балканських воєн кінця ХХ століття дещо згладжено впливом великосербської ідеології.

 

Подібний цивілізаційний розлам можна спостерігати і серед хорватів. Хорвати з Косово ментально значно ближчі до албанців мусульман, аніж до своїх братів одновірців хорватів Хорватії. Тоді як албанці, хоча і поділені на три віросповідання: католиків, православних і мусульман, виявляють свою ментальну приналежність власне до ісламського світу. Причому албанці католики, перебуваючи у чужинецькому середовищі, хоча й католицькому, набагато більше в’яжуться до албанців мусульман, аніж до чужинців католиків.

 

Звідси можемо бачити, що повної ідентифікації між цивілізаційною та віросповідною приналежністю у цивілізаційному підході неможливо провести.

 

Подібну, але значно заплутанішу ситуацію маємо в Україні.

 

Єдина до свого розколу Київська Церква засвоїла багато чого з католицької культури, а після розколу на католицьку та православну частини ментально повністю прийняла культуру Заходу, лише прикривши її формами східної обрядовості. Що більше, православна Київська Церква до свого підпорядкування Москві за своєю формою і змістом мало чим відрізнялася від Католицької Київської Церкви. Згадаю дві, як на мій погляд, знакові деталі. Києво-Могилянська Академія була заснована на зразок єзуїтських Колегій. Там викладали такі «неправославні» дисципліни, як латинську мову та риторику. Основою теологізування була не стільки спадщина східних Отців Церкви, скільки схоластика. І друга деталь – ані протестантській Півночі, ані православному Сходу цілком невідоме таке культурне явище, як бароко. Але Україна уславилась своїм козацьким бароко. Ментально українці цієї доби не були репрезентантами візантійської цивілізації, а західної, хоча і половина українців того часу затримала православне віросповідання.

 

Живим прикладом цього є православні галичани. Вони ідентифікуються з однією з православних церков, але ментально нічим не відрізняються від галичан греко-католиків чи римо-католиків. Навіть приходні зі Сходу України дуже скоро ментально «огаличанюються», хоча і не все переймають галицькі національні міфи.

 

Якби Московській імперії вдалося повністю перевести українців у своє цивілізаційне коло, то ніколи не було б Мазепиного повстання і не протрималась би Унія на Правобережжі настільки довго, що Т. Г. Шевченко був хрещений греко-католицьким священиком. Цивілізаційний розлам не проходить через віросповідні кордони, ані через мовні, а через ментальні, полишаючи з одної сторони життєвий девіз: «Краще голодний, аніж раб», а на іншій: «Краще сите рабство». Це і є визначник приналежності до різних цивілізаційних кіл.

 

Багато кому дуже хотілося б звести до мінімуму роль та вплив католицизму на формування українців. Але це не що інше, як ідеологічне кліше. Католицизм як цивілізаційне явище вплинув багато більше на формування українців, аніж фамозне візантійське православ’я. Через цілу історію українства тягнеться боротьба не за сильну імперію, а за особисту волю. Українське звичаєве право та право позитивне не показує візантійської симфонії, а власне західну дихотомію духовної та світської влади. В українській історії відсутнє сприйняття володаря як автономного божественного автократа, але навіть помазаний володар є під владою Церкви і відповідає перед політичним народом. Православній цивілізації демократія є невідомим явищем. Для православної цивілізації цар, базилевс, є Божим легатом на землі. Він є понад Церквою, понад політичним народом. Він є автократом, підзвітним тільки Богові. Такою є Московщина, такою була Візантія, середньовічні Сербія, Болгарія, румунські князівства, але не Україна. Україна ніколи не мала свого автохтонного автократа.

 

Цивілізаційний розлом не тече Україною через примхою історії встановлені кордони Речі Посполитої чи благопокійної  Австрії, але тече межею, до якої сягав культурний та цивілізаційний уплив католицизму.

 

Не беруся копатися в цій проблемі. Оцінити реальний уплив католицизму на українську культуру, історію, ментальність мали би спеціалісти. Просто шкода, що до цього питання майже ніхто не підходив серйозно. Якщо такі дослідження і є, то, на превеликий жаль, вони невідомі ширшому загалу.

о.Орест-Дмитро Вільчинський



Джерело:  Воїни Христа Царя

01.05.2012р. Б. / Через 40 років українців буде на 9 мільйонів менше

Фото: Олена Качуровська

 
Населення країни скорочується швидкими темпами.

У випадку розвитку нинішньої несприятливої демографічної ситуації населення України до 2050 року складе близько 36 млн осіб. 

Таку думку висловила заступник директора Департаменту охорони здоров'я материнства, дітей та санаторного забезпечення МОЗ України Валентина Коломейчук. 

«Катастрофічна ситуація на сьогоднішній день. Якщо у нас показники смертності будуть на тих же показниках, то зараз ми маємо близько 45 мільйонів людей населення, а до 2050 року - 36 мільйонів», - сказала вона. 

Також Коломейчук повідомила, що зараз в Україні дуже мала кількість жінок, які найближчим часом можуть народити дитину, і це викликає проблему зі збільшенням населення країни. 

Джерела:  ТСН 

КРЕДО 

25.04.2012р. Б. / Комісія УГКЦ Справедливість і Мир ініціює проект «Демократичні цінності студентської молоді»

 

"Комісія" УГКЦ «Справедливість і Мир» організовує ряд зустрічей, круглих столів та відкритих лекцій з відомими європейськими фахівцями для студентської молоді під назвою «Демократичні цінності студентської молоді». Даний захід відбуватиметься у різних містах України. Головними адресатами з обміну досвідом та знаннями провідних європейських фахівців стануть наші українські студенти, члени різноманітних молодіжних громадських та християнських організацій з різних регіонів України. “Демократичні цінності студенської молоді» є ініціативою Комісії УГКЦ «Справедливість і Мир» і є цілеспрямованою, оскільки передбачає також і християнське наповнення у суспільно-важливих ділянках життя нашої держави.

Щодо цієї ініціативи Комісії УГКЦ Справедливість і Мир, її голова д-р Михайло Мельник зазначив: «Становлення демократичних цінностей та культури передбачає набуття всіма членами суспільства відповідних знань, звички діяти і думати по-демократичному, що в свою чергу вимагає глибокого розуміння суті демократії, прав та можливостей, які вона забезпечує, а також обов’язків, які вона накладає на кожного громадянина. В Україні це особливо відчутно у світлі подій нашого часу. Тому ми практично намагаємось через таку серію заходів не лише привернути увагу молоді до цієї проблематики, але і заангажувати її до творення в суспільстві правдивих цінностей розвитку здорового суспільства».

Адже культура, зокрема, демократична культура, не виникає в суспільстві миттєво. Українське суспільство все ще утримує в собі залишки колишньої тоталітарної системи. Застарілі норми, цінності, стереотипи дають знати про себе не лише в середовищі старших поколінь, але й серед молоді. Дехто з них все ще знаходиться під впливом ультрареволюційної або крайнє націоналістичної ідеології й має про демократію примітивне уявлення. З другого боку, частина молоді інфікована західними цінностями, „демократичність” яких має досить умовний характер. Все це негативно позначається на політичній свідомості і політичній участі студентської молоді. Формування демократичних цінностей, культури, норм поведінки постає як завдання, що потребує невідкладного теоретичного вивчення і практичного вирішення. Проект «Демократичні цінності в суспільстві» сприятиме формуванню свідомої та активної молоді в Україні, її участі в політичних та суспільних процесах на основі засад християнства і суспільного вчення Церкви.

Так, вже 9-11 травня 2012 року у рамках заходу, місто Львів відвідає із серією відкритих лекцій-зустрічей відомий професор у сфері комунікації Тот Пал (м. Будапешт, Угорщина). Головною темою угорського фахівця буде «Політична комунікація як елемент демократії».

З наступним рядом зустрічей з 16 по 18 травня 2012 року відвідає місто Тернопіль та Львів італійський фахівець у сфері економіки Джузеппе Арджолас (м. Кальярі, Італія) із тематикою «Економічні передумови демократії» та матиме ряд зустрічей з університетською молоддю, молодіжними християнськими організаціями міста, а також братиме участь у програмі місцевого телебачення.

Ще один італійський фахівець у сфері політології та соціальної доктрини Церкви Альберто Ло Престі відвідає міста Івано-Франківськ та Львів, 29 травня – 1 червня 2012 року. Темою професора папського університету «Анджелікум» буде «Основні цінності сучасної демократії» та «Молодь і політика».

До проекту також долучатимуться і українські фахівці провідних українських вищих навчальних закладів. Програмою «Демократичні цінності студенської молоді» передбачено також осінні зустрічі, як продовження ініціативи Комісії УГКЦ «Справедливість і Мир» у сфері формування активної української молоді в громадському житті суспільства у світлі християнських цінностей.

Секретаріат Комісії УГКЦ Справедливість і Мир

Джерело:  Воїни Христа Царя






«Демократичні цінності» і християнських цінності - що в них є спільного?

Ба, знову, вже вкотре, масонерія від нашої Церкви робить з демократії панацею від усіх бід, хворіб і негараздів українського суспільства, зводячи найактивнішу його частку - молодь.

Якщо ж це нетак і я помиляюся, то давайте поглянемо вглиб історії і спробуймо бодай якось виправдати ІНІЦІАТИВУ Комісії УГКЦ «Справедливість і Мир» щодо цієї панацеї. 

Отже, перший (чи ні?) свідомий прояв натовпу (ой, вибачте, демократії) - вибирає Варраву, зрікається Ісуса Христа і кричить: "Розпни Його, розпни!" Можливо це і не найкращий приклад демократії в дії, але досить промовистий, чи не так?

Можна пригадати римську демократію з її вседозволеністю і цілковитою моральною й духовною руїною. Що? Це також неприйнятний приклад?

Гаразд, то можливо якусь іншу демократію пригадати? Але який із цього сенс, адже всі вони були приречені на цілковиту загладу, бо не спроможний "перехідний період" того чи іншого народу замінити собою жоден з державних устроїв.

З іншого боку, можна немало здивуватися цим церковним достойникам, що вони ініціюють демократію, а не, скажімо, ТЕОКРАТІЮ або, бодай, МОНАРХІЮ? У переважній більшості саме ці державні устрої були, для того чи іншого народу, ЗОЛОТИМ ВІКОМ.

Яке ж саме добро вони знайшли саме в ДЕМОКРАТІЇ, що ініціюють її до впровадження через молодь нашому, хворому на всю голову й душу, українському суспільству? Якщо ті "цінності", які містить у собі демократія, є дійсно вартими нашої уваги цінностями, то що саме вони собою являють, щоб ми, маленькі українці, могли зрозуміти, прийняти і впровадити їх у своє повсякденне життя та життя української нації?!

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

21.04.2012р. Б. / Блаженнійший Любомир Гузар не бачить визначних особистостей серед українських політиків

 

Блаженніший Любомир Гузар вважає, що побудувати процвітаючу Україну можна лише на основі духовних цінностей.

 

Про це він заявив під час ефіру програми Шустер LIVE, відповідаючи на запитання ведучого програми Савіка Шустера, кого із політиків України він бачить визначною особистістю.

 

"Я думаю, що побудувати процвітаючу Україну можна, але я не бачу таких особистостей, такого виміру, як Дегаспері. Я би тут звернув більшу увагу на шукання, на здійснення тих духовних цінностей, бо власне справедливість, правда, вшанування гідності людини, це є ті духовні цінності", - зауважив блаженніший Любомир Гузар.

 

Крім того Блаженніший Любомир Гузар каже, що не потрібно створювати культу однієї особи:

 

"Чи ви думаєте про особу якусь конкретну? В Італіїї дуже шанують Дегаспері, в Німеччині таку людину як Аденауер. Є певні політики, провідники, яких би я назвав успішними, але ми повинні бути дуже розважні і обережні, щоб ми не ідеалізували, не створювали культу особи окремих політиків", - вважає кардинал.

 

"Є багато політиків, які хочуть служити і бути хорошими політиками, але щоб їх зробити такими взірцевими було б трошки надмірно, беручи до уваги людську природу. Вихваляти  їх я не готовий", - каже кардинал

 

.В першу чергу це має бути не одна людина, а осередок однодумців, і чим більше їх буде, тим краще для держави. Тоді вони зможуть залиши слід по собі.

 

"В історії бувало, і будуть такі надзвичайні постаті, але є більше випадків, коли народ, а особливо інтелігенція, які спільно, солідарно зуміли перейти із дуже поганих обставин до цілком нормальних. То ніколи не була одна особа, вони давали натхнення іншим, але вони біля себе мали багато людей, які жили тими ідеалами. І чим більша та група, тим вона краща, тоді вона щось здійснює", - зауважив Блаженніший Любомир Гузар.

 

З приводу Помаранчевої революції кардинал Гузар каже так:

 

" Це була маса людей, які робили добро, але забракло проводу. Замало було політикам тільки повірити в цю справу, той колосальний розмах, це добро. Люди, які бажали правди і справедливості, але вони не знайшли необхідної заохоти і проводу", - впевнений Блаженнійший.

Джерела: gazeta.ua

Воїни Христа Царя

16.04.2012р. Б. / УГКЦ закликатиме українців не продавати голоси на виборах

 

 Напередодні майбутніх парламентських перегонів УГКЦ звернеться до вірян із закликом не продавати свої голоси в користь якогось кандидата чи партії, а зробити свій вибір усвідомлено заради втілення християнських цінностей у життя. Такі плани озвучив в інтерв’ю на П’ятому каналі Блаженніший Святослав (Шевчук). 

 

«Ми не будемо вказувати за кого голосувати, але ми будемо звертатися до наших людей не продавати свої голоси. Тому що той, хто намагається купити голос, вже не може бути тим, хто збудує щось добре в Україні», - заявив він. 

Глава УГКЦ наголосив, що вибори до парламенту подія важлива, неординарна, від неї залежить майбутнє кожного з нас і тому у день голосування кожен повинен прийти до виборчих дільниць. 

«Вибори не є якась другорядна поверхова річ. Бо потім ми за свій вибір понесемо відповідальність. Ми знаємо, що українці змучені демократією. Але ми закликатимемо їх той вибір зробити, не втікати від нього. Бо не зробити свій вибір – це є велике зло – прояв громадянської незрілості» - сказав Блаженніший Святослав. 

«Ми будемо закликати громадян своїм голосом обирати нову незалежну Україну. Тобто звернемося із закликом стати християнином у момент голосування. Ми повинні проголосувати за втілення певних християнських цінностей у наше громадянське і суспільне життя», - наголосив Глава УГКЦ. 

За матеріалами: РІСУ

Джерело:  КРЕДО 

09.04.2012р. Б. / «Комісія УГКЦ Справедливість і Мир ініціює Акцію Пам’яті жертв Другої світової війни»

 

У вівторок, 8 травня 2012 року Божого у всіх країнах Європи відзначатимуть День Пам᾽яті жертв Другої світової війни. Сьомий рік поспіль цього дня Комісія УГКЦ «Справедливість і Мир» ініціює Акцію Пам᾽яті з метою пошанування загиблих та примирення людей, поколінь і народів.

 

Організатором цьогорічної Акції є Комісія УГКЦ Справедливість і Мир спільно із Львівською Міською Громадською Організацією «Українська Молодь Христові» та Центром Військового Капеланства УГКЦ. Акція із плином часу набуває всеукраїнського характеру.

 

У рамках Акції буде здійснено 7 травня 2012 року упорядкування поховань на Янівському цвинтарі м. Львова. 8 травня о 10:00 на цьому ж Янівському цвинтарі відбудеться міжрелігійна поминальна молитва за участю представників релігійних громад Львова та представників місцевої влади. Окрім цього, у квітні та травні цього року відбудуться публічні презентації фільму про події Другої світової війни «Три історії Галичини» у різних містах України: Львів, Житомир, Тернопіль, Івано-Франківськ. Також в рамках акції відбудеться Круглий стіл на тему «Моделі примирення та способи відношення до минулого» в Інформаційному Агенстві УНІАН у м. Київ за участю провідних українських фахівців тематики Другої світової війни.

Метою Акції є спільними заходами та молитовним зверненням до Бога вшанувати болісну історію воєнних лихоліть, щоб перенести головний акцент події з «перемоги» на «пам’ять», та зняти напругу, яка штучно нагнітається у ці дні в нашому суспільстві.

«День Пам᾽яті» покликаний вшанувати жертви Другої світової війни, благословити майбутнє та випросити Божої ласки про захист та захорону від жахіття війни.

Секретаріат Комісії УГКЦ Справедливість і Мир

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

Гріх гетеродоксності, або Cкільки думок – стільки й істин

 частина перша

У наш плюралістичний вік говорити про ортодоксію вважається чи не верхом непристойності, виразом ригідності, ознакою відсталості й мракобісся. Слова «ортодокс», «ортодоксальний» стали мало не образливими. Ба, навіть більше, ортодокс – це ворог прогресу, глобалізації, екуменізму і поступального розвитку вперед. Так думає світ, що нас оточує.

 

Зараз усе ще модно підточувати основи всього, що віками вважалося непорушним. Модно висловлювати оригінальні думки і будувати оригінальні теорії, байдуже, що часто це повний ідіотизм – головне, щоби було оригінально. А ще модніше ті оригінальні думки та теорії знову ж таки оригінально критикувати, розбивати, головне, щоб було оригінально.

 

Люди щораз більше зачаровуються зовнішніми формами, не звертаючи жодної уваги на зміст, а доречно зауважити, що часто під гарною обгорткою змісту взагалі ніякого нема. Головне – гарно запакувати і вміло продати власну оригінальність. І в тому люди нашої епохи мало чим відрізняються від людей епохи пізньої антики, хоча наші сучасники свято переконані у оригінальності власної оригінальності.

 

Але що лежить в основі такого поверхневого світосприйняття? Що є першопричиною такої деградації?

 

Відповідей на це питання є стільки, скільки й переконань. Одні вбачають у цьому нормальний процес розвитку суспільства і культури, інші причину вбачають у лібералізмі, інші – у черговій спробі підмінити духовні цінності матеріальними, ще інші – у відході від християнства, ще дехто – у відході від природи.

 

І що найприкріше – більшість з цих міркувань правдиві. Бо усе це частини одного процесу. Єдиною можливою помилкою цих міркувань є те, що кожен старається наголосити якусь частину, якийсь сегмент і вперто недобачає цілості.

 

Спробуймо охопити цілість, поглянувши спершу на фундаменти сучасної цивілізації.

 

Наша сучасна європейська цивілізація свято переконана, що кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання. Це один з головних фундаментів сучасної цивілізації. Забравши його – руйнуємо усю складну систему сучасної культури і міжлюдських взаємовідносин. І це є постулат нормального суспільства. Але висновки, які з цього роблять, не зовсім відповідають реальності.

 

У сучасній цивілізації побутує переконання, оперте на понятті, перейнятому з фізики, – відносність. Але це не є відносність Ейнштейнівського типу, яка все ж таки оперта на певних твердих постулатах. Це відносність філософського типу, яка спирається на розчаруванні у здатності людського розуму спізнати реальність як таку. Для такого підходу немає об’єктивностей – існує лише наше відношення до реальності, а реальність як таку створює собі кожен сам. Тому немає істини одної єдиної, є багато істин, які між собою цілком рівноправні. А коли це застосувати до постулату «кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання», то отримуємо висновок, що власна думка кожного і є його об’єктивною істиною.

 

Так і виникає висновок у стилі: «Всі японці – крокодили», коли для логічної операції взяти одне правильне твердження: «Всі японці – люди», і одне помилкове: «Всі люди – крокодили». У нашому конкретному випадку: «кожен маж право на власне переконання і власний світогляд» + «об’єктивної істини не існує» = «кожен має право на власну істину».

 

Так історики, створюючи нові парадигми в історії, твердять, що об’єктивні знання в історії неможливі, те саме твердять лінгвісти, антропологи, літературознавці, культурологи, етнографи. Але таке твердять і математики, фізики, астрономи – здавалося б представники точних наук. Сократівський вираз покірливості перед істиною – «я знаю, що я нічого не знаю» – став парадигмою сучасної науки, яка ще й до нього додала «і знати не можу».

 

І що найтрагічніше: у цьому мало хто звертає увагу на абсурдність самого вислову «усе є релятивним». Адже якщо усе релятивне, то і сам вислів релятивності усього є релятивним, а тому і таким, який втрачає обов’язковість. Отож, помилковість цього твердження видно вже з нього самого.

 

Та, на жаль, заперечення існування об’єктивної істини, чи принаймні можливості її пізнання сьогодні стало пануючою парадигмою західної цивілізації, як це вже відбулось тисячі років тому в індуїзмі. А сумні наслідки такого підходу до реальності на індійському континенті видно неозброєним оком.

 

Саме на цьому помилковому твердженні опертими є боротьба за «право» на аборт, за «право» вважати збочення нормальним явищем, за «право» не визнавати жодних авторитетів, за «право» бути неприроднім чи навіть протиприроднім. На цьому ж таки твердженні ґрунтується й заперечення права народом бути самим собою, реального права на власні релігійні переконання, права ненароджених на життя, права виховувати дітей згідно з власним релігійним переконанням. Звісно, що це можливе лише тоді, коли можливим є заперечення самого існування об’єктивної істини. Адже немає істини – нема і об’єктивних критеріїв поведінки. Усе стає предметом суспільного договору. Але і такий суспільний договір залишається лише чисто функціональною фікцією, адже він не має свого обґрунтування.

 

Думаю, що нікого не потрібно переконувати, що поведінка людини ґрунтується на її переконаннях. І більшість нормальних людей, хоча і входять час від часу в конфлікт з власними переконаннями, усе ж таки свою діяльність свідомо чи підсвідомо обґрунтовують власними переконаннями. Тому якщо заперечити існування об’єктивної істини, тим самим заперечуються і об’єктивні норми поведінки. Заперечивши ортодоксію, тим самим заперечуємо й ортопраксію. Тож наскільки абсурдними виглядають вимоги дотримання якихось прав і свобод, якщо заперечується їхнє об’єктивне обґрунтування!

 

Помилковість переконань в історії приводили до величезних трагедій. Влаштовуючи Голодомор, Йосип Віссаріонович Сталін, очевидно, виходив з переконань марксизму про необхідність пролетарської революції в цілому світі, і не лише про її необхідність, але й про її невідворотність. Молодій марксистській державі необхідно було очолити цей процес, а для цього потрібна буда сильна індустрія, а для індустрії – кошти. Отримати кошти можна було збільшуючи продаж зерна на Захід. От і знайшовся вихід – відібрати зерно, навіть необхідне для прожиття, в селян і продати його. Щобільше, знищуючи українське село, Сталін вирішував й проблему українського національного відродження, яке для інтернаціональної імперії було нічим іншим, як виразом реакційної контрреволюції.  Помилка в переконаннях і як невідворотній наслідок замість загального щастя гори трупів і ріки крові. На помилкових переконаннях ґрунтувався також і нацизм, і фашизм, і китайський маоїзм, і багато інших «-ізмів».

 

Помилковість переконань практично обов’язково призводить до помилкових дій. А заперечення існування об’єктивної істини чи можливості її пізнання, обов’язково веде до морального хаосу і деградації суспільства, позбавляючи його об’єктивних норм та критеріїв функціонування.

 

Але в кожну людину засаджено відчуття, що об’єктивна істина таки існує, бо існують більш-менш об’єктивні критерії її власної совісті. І щоб там не говорили прихильники різних релятивізмів, кожна людина в глибині свого єства відчуває істинність чи помилковість того чи іншого морального твердження. Цим і зумовлена ненависть релятивістів до християнства. Адже християнство претендує на посідання об’єктивної істини, і то істини у останній інстанції.

 

А парадигма релятивізму заперечує саму суть християнства, яке твердить, що воно ґрунтується на об’єктивній реальній істині – воскресінні історичної Особи – Ісус з Назарету. Це чітко підмітили відданій цій парадигмі уми. Так Людвіґ Вітґенштайн заявив, що оскільки поняття «Бог» неможливо точно верифікувати, то будь-яка мова про Бога не має жодного смислу. А протестантський теолог Рудольф Бультман взагалі заявив: «Мене не цікавить чи Христос існував реально – мені важливо що він значить для мене особисто». Сам пан Бультман навіть не помітив, як підірвав основу віри, яку він начебто сповідував.

 

Ідеологічне підґрунтя постмодерної цивілізації у своїй суті є запереченням християнства як такого, і прийняття цього ідеологічного підґрунтя підточує не християнство як таке, воно підточує прийняття християнства як цілості. Ідеологія пост-модерни не може не впливати на релігійні переконання. Саме ідеологій пост-модерни зводить Христа до рівня індуїстського аватара чи одного з моральних авторитетів людства, позбавляючи Його унікальності, як єдиного Спасителя людини, підриваючи сам фундамент християнської віри.

 

Християнин, приймаючи ідеологічний релятивізм постмодерну, перестає бути християнином.

Далі буде…

о.Орест-Дмитро Вільчинський




Джерело:   Мандрівники Христа Царя

30.03.2012р. Б. / Прес-конференція з нагоди оприлюднення Заяви Конгрегації у справах віровчення

 

«Вони використовують назву українська греко-католицька правовірна церква. Такої назви немає взагалі і вони з Католицькою Церквою не мають нічого спільного, не тільки з Українською Греко Католицькою Церквою, також з Латинською Церквою, бо вони поставлені поза Церкву» - сказав Високопреосвященний Архиєпископ і Митрополит Львівський владика Ігор під час прес-конференції з нагоди оприлюднення  Заяви Конгрегації у справах віровчення Апостольського Престолу про канонічний статус «самозваних підгорецьких греко-католицьких єпископів».

 

 

«Також цей декрет - додав Високопреосвященний Митрополит Львівський - закликає вірних не приєднуватись до цієї групи, оскільки вона зі всіма канонічними наслідками є поза церковним сопричастям. Це є окрема група, яка собі утворилася і діє собі на свій спосіб і подобу» - сказав владика Ігор про діяльність групи «підгорецьких отців».

 

У прес-конференції  взяли участь:
Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк) Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ;
Преосвященний Владика Венедикт (Алексійчук) Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ;
Преосвященний Владика Михаїл (Колтун) Єпарх Сокальсько-Жовківський УГКЦ;
Отець Орест Вільчинський керівник інформаційного проекту «Католицький Оглядач»;
Отець Сергій Ковальчук, канцлер Львівської архиєпархії УГКЦ;

 

«Рівень цієї заяви є найвищий  - наголосив о. Сергій Ковальчук, канцлер Львівської архиєпархії. Цією заявою Римський Апостольський престіл ще раз підтвердив свою чітку позицію, що ця група намагається отримати у компетентної української цивільної влади своє визнання, при цьому використовуючи назву католицька. Саме проти цього виступає Конгрегація у справах віри Апостольського Престолу, яка вказує що назву католицька не можна використовувати. Друга річ, яка є дуже важливою, що свячення даних осіб є не правосильними – додав канцлер Львівської Архиєпархії, тобто їх немає взагалі. Конгрегація знову ж заявляє, що ці особи не мають єпископських свячень. Таким чином усі так звані священичі свячення, які вони надають іншим так званим священикам є не правосильними, тобто ці особи це є перебрані особи в священичі ризи, які вводять в оману наших вірних, тобто греко-католиків – закінчив своє слово о. Сергій Ковальчук.

 

«Те що ми маємо цю заяву Конгрегації у справах віровчення є дуже важливим, щоб ми усвідомили, що це обман, це є неправда. Ми, як Церква вболіваємо і молимося за тих людей, які обманом туди потрапили. Наше завдання як Церкви є свідчити про цю правду, правду віри через яку ми приходимо до Господа» -  завершив представлення цього документу Преосвященний владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії УГКЦ.

Прес-служба Львівської Архиєпархії

26.03.2012р. Б. / Не наш герой

 

Вчора 25 березня минула чергова річниця загибелі у нацистському концтаборі Майданек українця, священика, людини, на якій українство могло б будувати свій дух і свою гідність – отця Омеляна Ковча.

 

Це, напевно, рідкісний приклад справжнього воїна і християнина. Не того, що б'є себе у груденята, та професійно "любить Україну".

 

Це, напевно, рідкісний приклад дійсно відкритої до світу і його різноманіття Людини. Не боязкого пічкура, що боїться виткнути носа з своєї провінційної нірки.

 

Це Людина, яка рятувала Людей, а з тим і весь рід людський.

 

Однак в Україні ні гу-гу... Тиша.

 

Тихо і у Львові.

 

Одні безграмотні і несвідущі – малі світу сього. Ні Людей, ні Мови, ні Культури не знали і не знатимуть. Так і повсихають. Тому Ковч їм так і залишиться невідомим. Це ж не Кіркоров.

 

Інші, навіть знаючи, мілкі у своїй сутності – просто дрібні ненависники. Крім недоброзичливості до людей нічого у своїх убогих маленьких душах нашкребти не здатні. Для них Ковч не "наційональний герой", не їх герой. Як і Андрей Шептицький чи Богдан Осадчук.

 

Сумно це все, що мавши колись такого поміж себе, ми по стількох роках не здатні навіть усвідомити, хто ж то був. Не те що вшанувати. Про те, щоб зробити якісь висновки для себе навіть мови не заводжу. Про міжнародний імідж – навіть не згадую.

 

Пригадую одну з оповідей про те, як відходив Іван Франко – ледь не сам, на холодному ліжку – війна – при кількох людях і сусіді, якомусь поляку. Але найгіркішими були слова того звичайного поляка – "Ви не варті того, що поміж вас жив такий чоловік".

 

Львівська обласна рада попереднього, ще не такого "патрійотичного", скликання прийняла ухвалу про заснування відзнаки імені отця Омеляна Ковча. Виготовили самі нагороди. І... нікого не відзначили. Не їх герой. Хоча визнаний Іваном Павлом ІІ блаженним та патроном пастирів Церкви – не їх герой. Справді воював за волю України – не їх герой. Рятував поляків у 1939 від наброду на більшовиків – не їх герой. Рятував євреїв від нацистів – не їх герой. Пішов з ними, як синами та дочками людськими до газової камери – не їх герой. Був одним з тих небагатьох, кого справді можна назвати християнином – не їх герой.

 

Поляки мають такого ж блаженного Максиміліяна Кольбе, який пішов на смерть у концтаборі замість іншої людини. Однієї людини.

 

Українці мають блаженного, який рятував сотні – не наш герой.

 

Благо, що все таки є люди, які і про пам'ятник у Перемишлянах піклуються і про пам'ять.

 

Для невідаючих інформація хоча б з Вікіпедії:

"Омеля́н Ковч (* 20 серпня 1884, Космач – † 25 березня 1944) – греко-католицький священик, блаженний католицької церкви.

Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 р. у селі Космач на Косівщині в родині священика Григорія Ковча (1861 – 1919) та Марії Яскевич-Волфельд (1891 – 1939). По закінченні Львівської гімназії вступив до римської Колегії святих Сергія і Вакха, де провчився з 1905-го по 1910 рік.

У 1911 році закінчив Римську Колегію свв. Сергія і Вакха й був висвячений єпископом Григорієм Хомишиним на священика. Свою службу розпочав у Підволочиську Тернопільської області.

У 1912 році їде до Боснії, де займався душпастирською опікою емігрантів з Галичини. У 1916 році повертається в Україну, а в 1919-му стає капеланом Української Галицької армії, за що пізніше потрапляє у польський концтабір. У 1922 році його призначають парохом храму св. Миколая греко-католицької громади в місті Перемишляни, недалеко від Львова. Батько 6-ти дітей.

Під час німецької окупації Західної України, намагаючись врятувати євреїв від знищення, хрестив їх і видавав їм метрики про хрещення, не зважаючи на заборону цього окупаційною владою. Загалом їм було видано більше 600 свідоцтв про хрещення. Звернувся з листом до Гітлера, в якому засуджував масові вбивства євреїв і вимагав дозволу відвідувати євреїв у гетто. За ці дії навесні 1943 року був заарештований гестапо за надання допомоги євреям і ув'язнений у концтаборі Майданек, де продовжував свою священицьку діяльність.

25 березня 1944 р. був газований та спалений у крематорії концтабору смерті Майданек (нині на терені міста Люблін, (Польща)).

Отець Омелян Ковч до останнього у Майданеку залишався відданим і вірним душпастирем. В одному зі своїх листів, який вдалося передати дітям, він писав:

"Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними".

"Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я вас прошу цього не робити. Вчора вони вбили 50 людей. Якщо мене тут не буде, то хто допоможе їм перейти через ці страждання. Вони підуть по шляху до Вічності з усіма їхніми гріхами і зневірою, котра приведе їх у пекло. А зараз вони ідуть на смерть з високо піднятими головами, залишивши позаду всі гріхи. І таким чином вони попадуть до вічного міста".

 

Визнання заслуг

9 вересня 1999 р. Єврейська рада України надала йому звання "Праведник України".

 

Беатифікація відбулася 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Божественної Літургії у візантійському обряді за участю папи Івана Павла ІІ.

 

24 квітня 2009 блаженний Омелян Ковч був проголошений покровителем пастирів Української греко-католицької церкви.

 

27 квітня 2009 з Майданека в Одесу був доставлений прах, що залишився від безлічі спалених нацистами людей. Через те, що неможливо було знайти справжні мощі блаженного Омеляна Ковча, керівництво УГКЦ ухвалило рішення вважати цей прах блаженного мученика мощами.

 

Омеляну Ковчу присвячено документальний фільм "Парох Майданека".

 

Тарас Возняк

Тарас Возняк (*11 травня 1957, село Сваричів Рожнятівського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області) — український культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї».

 

Джерела:blogs.pravda.com.ua

Мандрівники Христа Царя