Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 25 березня 2013 р.

25.03.2013р. Б. / ДИВНІ РЕАКЦІЇ МОСКОВСЬКОГО І НЕ ЗОВСІМ МОСКОВСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я НА ОБРАННЯ НОВОГО ПАПИ


Обрання кардинала Хорхе МаріоБергольйо єпископом Риму останніми тижнями активно коментували представники найрізноманітніших організацій, товариств, лобі, груп і конфесій. Коментарі представляли щонайширшу палітру поглядів, почуттів, очікувань і страхів: від безмежного захоплення до безмежного засудження, від чемних протокольних фраз до серйозних спроб аналізу ситуації.

У всьому цьому, звісно, було і все ще є багато інформаційного шуму, серед якого більше уваги приділяли папським мештам, аніж заявам та промовам самого Папи.

У цьому морі різних коментарів та оцінок на кілька коментарів вартувало б кинути свій погляд, бо вони так чи інакше стосуються не стільки самого Папи Франциска, як нас католиків України.

КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХ КРИТИКУЄ ПАПУ ЗА ПОКАЗУХУ

Одним з тих коментарів, який отримав широкий розголос у ЗМІ, і не тільки українських, став коментар Київського патріарха Філарета (Денисенка), який в ефірі 5 каналу фактично звинуватив новообраного Папу в лицемірстві.

Коментуючи вчинок Папи Франциска, який після свого обрання поїхав з Ватикану в мікроавтобусі з іншими кардиналами, а не в особистому лімузині, патріарх Філарет дослівно сказав наступне: «Я не схвалюю такі вчинки. Тому що це праця напоказ, а треба бути скромним у житті перед Богом, а не перед людьми». І хоча пізніше були спроби пояснити, що Глава Київського патріархату не мав на увазі вчинок Понтифіка, з самого контексту цього інтерв’ю, з його перегляду складно зробити висновок, що патріарх Філарет дійсно не мав на увазі Папу.

Звісно, для ЗМІ це був чудовий інформаційний привід, щоб познущатися не тільки з патріарха Філарета, порівнюючи його дорогу автівку та скромні звички кардинала Бергольйо. Хоча в усій цій історії виникає одне просте запитання: невже і ЗМІ, і деякі церковні єрархи настільки втратили почуття реальності, що уже не в змозі у поїздці Папи у мікроавтобусі з рештою кардиналів-виборців побачити простий людський жест – просте бажання Папи бути зі своїми кардиналами.

Папа Франциск – латиноамериканець, і для нікого не  секрет, що люди цієї культури полюбляють спілкування значно більше, аніж ми європейці чи північноамериканці. Дивно, що нікому не прийшло до голови, що вчинок новообраного Папи був скоріше продиктований його латиноамериканською культурою, аніж бажанням комусь щось демонструвати.

Та знову ж таки, як і майже завжди у таких ситуаціях з подібними коментарями, коментар патріарха Філарета, значно більше говорить про стан речей в українському православ’ї, аніж про самого Папу Франциска. І тому перш ніж накинутися на главу Київського патріархату з нищівною критикою, просто таки необхідно було взяти до уваги ознаки культури, до якої належить сам патріарх Філарет.

Патріарх Філарет сформований номенклатурною культурою пізнього СССР (священноначліє РПЦ у держмашині пізнього СССР, фактично було частиною державно-партійної номенклатури), яка поєднала у собі перекручення гламуру пізніх Романових (який усе ще живий в історичній пам’яті просторів бувшої Російської імперії) та статусну символіку східнодеспотичного зразка, створену партійною номенклатурою. І патріарх Філарет, усе ще є людиною тих часів, тієї культури, в якій одним з символів суспільного статусу є представницький засіб пересування. Статусні символи у такій культурі не сприймаються, як комфорт, а скоріше, як обтяжуючий обов’язок.

УПЦ КП, яку очолює патріарх Філарет, виникла розколом від РПЦ, успадковуючи практично усю її культуру, тобто не тільки віру, богослужіння, але й менталітет і символи. Прикладом такої тяглості символів може бути хоча б хрест з косою перекладиною, відомий як московський хрест, чи як його називає Єршов у своїй казці «Конёк-горбунок» – «православный русский крест». І хоча не слід абсолютизувати цей візуальний символ московського православ’я і занадто на ньому наголошувати, але тяглість візуальних символів не є неважливою. Як монументи Лєніну, що масово зосталися бовваніти на українських просторах східніше Збруча, самі собою уже вказують на культурну тяглість тамтешньої культури з культурою пізнього СССР, так і візуальні символи теперішнього українського православ’я більше вказують на збереження ним культурної тяглості з культурою епохи сталінського відновлення патріархату РПЦ, аніж на культурну спадкоємність з домосковським православ’ям України.

Ідеї, культура, ментальність київського православ’я часів Петра Могили – це скоріше історія, аніж жива реальність. Вони такими, вочевидь, є й для реальностей, в яких живе УПЦ КП. У цьому контексті культурної ідентичності УПЦ КП з московським, а не могилянським православ’ям слід й розглядати критику патріарха Філарета на адресу Папи Франциска.

Реакція патріарха Філарета, його коментар, зрештою, як і згадане інтерв’ю, вказує на теперішнього Київського патріарха, як на людину, яка зберегла тяглість культури, з якої вона походить і яка її сформувала. І це не може не викликати поваги. Це є реальність, яку потрібно сприймати без істерик і перенаголошень. Сприймати і враховувати її у діалозі з людьми цієї культури.

Тому, радше, слід критикувати радників Київського патріарха, які не підготували його до можливих каверзних порівнянь розкішних статусних символів українського постсовєтсько-олігархічного суспільства і скромності нового Папи, аніж самого патріарха, який просто став жертвою культурного непорозуміння.

Але ляп Глави Київського патріархату, схоже, так і залишиться пікантним інформаційним приводом, виявом ментальної культури теперішнього українського православ’я і не більше.

Значно цікавішою, змістовнішою, хоча і передбачуваною, була реакція представників власне московського православ’я.

СТАРА ПІСНЯ МИТРОПОЛИТА ІЛАРІОНА АЛФЄЄВА У НОВИХ ВАРІАЦІЯХ

Глава Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Іларіон Алфєєв, перед своїм відльотом на Інаугурацію Папи Франциска зробив кілька знакових заяв, які, з великою ймовірністю, відображають можливі подальші напрямки поведінки московського православ’я у православно-католицьких відносинах загалом й в Україні зокрема.

Заява митрополита Алфєєва про фактичну відмову московського православ’я від подальшого богословського діалогу, очевидно, стала дуже холодним душем для фанатично налаштованих екуменістів. Митрополит Іларіон чітко назначив проблему цього діалогу – примат єпископа Риму. Отже, те, що призвело до трагічного Розколу 1054 року, так і залишилось непереборною перепоною до тієї ж таки Єдності, яка в Розколі була втрачана. З усього судячи, не допомогло те лікарство, яке пропагували деякі богослови, до того ж, з  обох сторін, як єдину панацею проти стану Розколу – повернення до стану І тисячоліття існування християнства. Навіть сама спроба ментально повернутися до цього виявила, зі слів митрополита Іларіона, факт, що у православному світі не існує єдності довкола цього фактично історично-ретроспективного питання.

В реальності митрополит Алфєєв від імені РПЦ оголосив про повне фіаско православно-католицького пошуку Єдності і то з причини відсутності єдності у поглядах у світовому православ’ї на питання чисто історично-ретроспективної природи: «як Церква І-го тисячоліття бачила і сприймала примат єпископа Риму?».

Така невтішна реальність може стати серйозним ударом для пошуків православно-католицької Єдності. Адже спільно православні не здатні продовжити необхідного для осягнення повного Євхаристійного Сопричастя богословського діалогу, а переговори між окремими православними церквами і Римом, радше, є річчю неможливою – постійне ривальство між Москвою та древніми Патріархатами Сходу, страх бути звинуваченими у зраді православ’я, вочевидь блокуватимуть такі спроби у середовищі православ’я. А підписана Баламандська декларація створюватиме постійний страх у Римської Курії перед звинуваченнями в уніатизмі та блокуватиме з католицького боку будь-які спроби окремих православних церков до такого діалогу. Так богословський діалог між католиками і православними опинився у глухому куті. І позиція ж РПЦ, судячи із заяв очільника своєрідного міністерства зовнішніх справ РПЦ, вказує на те, що не слід очікувати продовження богословського діалогу, принаймні, у найближчому часі.

Така пропозиція з боку РПЦ не може не викликати помірного оптимізму. Але, як вже в таких ситуаціях годиться, митрополит Алфєєв зазначає про існування певної серйозної перепони до такої співпраці. Цією перепоною, на думку митрополита Іларіона, є українські греко-католики. Окрім уже традиційних для цього московського єрарха звинувачень на адресу українських греко-католиків у насильстві над православними, додано нові – у мімікрії під православних. Хоча, як це вже стало традиційним, для таких звинувачень – жодних конкретних фактів. Наразі сумнівно, що колись такі факти дійсно й були. Отже, знову перед нами чергова порція голослівних звинувачень на адресу українських греко-католиків і не більше. Традиційна відсутність конкретики у таких звинуваченнях наштовхує на думку, що або в керівних органах РПЦ сидять дуже наївні люди, які вірять голослівним неконкретизованим звинуваченням, які надходять з терену, або насправді за такими «фактами» стоїть тільки чиясь фантазія і не більше.

Такі заяви митрополита Алфєєва не є новиною. Кожного разу, як тільки митрополит Алфєєв прибуває до Риму, у його заявах завжди фігурують саме українські греко-католики. Це всього-на-всього його стара пісня, тільки у цьому випадку подана у нових варіаціях.

Слід зазначити й те, що на тлі визнання митрополитом Алфєєвим неспроможності православної сторони провадити подальший богословський діалог з католицькою стороною, чергове виставляння українських греко-католиків, як перепони, але тепер уже у сфері практичної співпраці, може вказувати або на відсутність реального бажання до такої співпраці (й українські греко-католики у такому випадку є лиши приводом, щоб запропоновану співпрацю так ніколи і не розпочати); або ж в московському православ’ї просто існує екзистенціальне несприйняття самого існування українських греко-католиків. Такий стан речей, звісно, оптимізму не додає.

Іншим моментом, який надає двозначності заявам митрополита Алфєєва, є небажання вдаватися в історичну матрицю релігійних протистоянь у Галичині кінця ХХ століття. Натомість митрополит Іларіон чітко і недвозначно назвав Унію обманом. Така заява є, очевидно, виразом браку доброї волі РПЦ стосовно врегулювання православно-католицьких стосунків. Адже сама РПЦ постійно ставить питання саме українських греко-католиків як основну перепону до діалогу з католицтвом, а з іншого – не виявляє потрібного мінімуму доброї волі до діалогу з самими українськими греко-католиками, чи навіть з Римом, формулюючи свої звинувачення у неконкретизованих обтічних узагальненнях, які не можливо предметно обговорювати у пошуках задовільного вирішення.

Прив’язка митрополитом Алфєєвим історичного контексту галицького релігійного протистояння кінця ХХ століття до негативного сприйманням РПЦ Унії як такої, інсинуації стосовно начебто її обманного характеру, вказують на нездатність очільників московського православ’я навіть спробувати сприймати українських греко-католиків, принаймні, нейтрально, як ту реальність, яка є інтегральною частиною Католицької Церкви, з якою начебто московське православ’я готове до співпраці.

Симптоматичною є ситуація, коли одна сторона постійно говорить про конфлікт і в той же ж час відмовляється звертатися до конкретики, вдаючись до неаргументованих, узагальнених, розмитих звинувачень, а також відкидає навіть саму ідею потреби розгляду коріння цього конфлікту. У таких випадках навіть конфліктолог-початківець легко може встановити причину такої поведінки – небажання вирішувати конфлікт, оскільки сторона, яка цього не бажає, або має психологічне задоволення зі стану конфлікту, або вирішення конфлікту не відповідає її інтересам. Додаючи до цього іншу сторону, яка не вважає себе в стані конфлікту з стороною, яка себе вважає у конфлікті, як рівно ж і реальне бажання сторони, яка себе не вважає в конфлікті, вирішити конфлікт, отримуємо просто таки класичну конфліктологічну ситуацію, яка не передбачає внормування стосунків між сторонами, аж поки сторона, яка декларує конфліктний стан не відмовиться від своєї позиції й не визнає або надуманість цього конфлікту, або не сяде за стіл переговорів.

Відмова від богословського діалогу, який, вочевидь, після Баламандської декларації так нічого нового й не приніс, гнівні звинувачення на адресу українських греко-католиків і в той же ж таки час пропозиція до практичної співпраці можуть створити враження, що, принаймні, для якоїсь частини православного світу Баламандською декларацією екуменізм завершив своє існування. Потрібно було отримати засудження унії як заперечення дійсності Таїственного життя інших Церков, щоб тоді за кожної нагоди згадувати начебто баламандське спільне засудження Унії і Унійних Церков як таких.

Відкидання і заперечення Унії з одного боку відсуває реальність католицько-православної Єдності у далеку і туманну перспективу. Адже єдиний історичний життєздатний досвід осягнення повного і реального Євхаристійного Сопричастя є власне Унійні Церкви, більшість яких виникла як результат Унії, а Унію, як шлях єдності, принаймні, у тлумаченні православних, засуджено. З іншого боку Баламандська декларація дає православній стороні можливість постійного тиску на Апостольську Столицю. І хоча цей тиск і безпредметний, заснований на викривленому тлумаченні Балмандської декларації та недостовірних твердженнях начебто з терену, у певних колах суспільств, на які подібна поведінка розрахована, він все таки викликає потрібні таким маніпуляторам ефекти.

Постійні звинувачення і традиційна неготовність надати конкретнішу інформацію та спробувати вирішити кожен випадок зокрема, якщо дійсно такі випадки мали місце, увесь поміркований оптимізм стосовно позиції РПЦ відносно можливості православно-католицького діалогу зводить нанівець.

Така позиція очільника Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату доволі дивно виглядає. Не зовсім зрозуміло, яким чином наміри до співпраці співіснують у його заявах з негативним ставлення до інтегральної частини Вселенської Спільноти Католицької Церкви.

Але, здається, дещо краще реальну позицію РПЦ висвітлює інтерв’ю митрополита Алфєєва одному з провідних російських телеканалів, у якому з уст митрополита Іларіона прозвучала пряма погроза на адресу Папи Римського: «Если папа будет поддерживать униатство, к добру это не приведет» (якщо Папа буде підтримувати уніатство, то це не приведе до добра – дослівний переклад, але в російській мові цей вираз має значення саме погрози). Слід одразу ж зазначити, що в лексиці комуністичної номенклатури та РПЦ слово-синтагма «униатство» завжди мало прив’язку до конкретного явища – «униатской церкви». Тому існує надзвичайно велика ймовірність того, що митрополит Іларіон, скоріше за все, власне мав на увазі саме таке значення цього слова. На це вказує і те, що це сказано в контексті відповіді на журналістське питання стосовно можливого впливу на діяльність Папи Франциска того факту, що одним з його вихователів був український салезіянин о. Степан Чміль. Тобто існує серйозний лінгвістичний аргумент, щоб вважати, що під синтагмою «уніатство» у цьому випадку розуміється властиво УГКЦ. Подальше покликання на Баламандську декларацію, радше, покликане підсилити значимість слів митрополита Алфєєва, аніж пом’якшити тон його тверджень.

Неприємний осад викликають також у цьому митрополичому інтерв’ю і звинувачення на адресу оо. Єзуїтів з чийого Чину походить Папа Франциск. Знову ж таки голослівні звинувачення у лицемірстві, чи, радше, брехні, лунають з уст митрополита Алфєєва на адресу інтегральної частини Католицької Церкви і то саме тієї частини, з якої походить новий Папа. І це перед самим відльотом на Інаугурацію Папи… А після того милі усмішки у розмові з Папою… Думаю коментувати не має жодної потреби.

Цікавішими були й коментарі відомого в Україні настоятеля Києво-Печерської Лаври, митрополита Чорнобильського і Вишгородського Павла Лєбєдя. Цей єрарх відкритим текстом звинуватив Папу у прагненні до католицької експансії на рахунок православних України. І знов, як це вже стало традиційним для представників московського православ’я, голослівні звинувачення без будь-якої аргументації. До того ж, паушальні звинувачення такого характеру в реальності неможливо ані довести, ані спростувати. Це звинувачення у експансіонізмі і не йде за тим, щоб бути доведеним чи запереченим, воно просто виконує у цьому випадку функцію світоглядного постулату, який свідчить про світогляд московсько-православного архієрея, який дав цей коментар.

На тлі теперішніх відносин Константинопольського Патріарха й Римських Пап така поведінка православних московської традиції виглядає дивакуватою і не зовсім зрозумілою. Адже сама логіка виживання православ’я в умовах сучасного світу підказує потребу зближення з Католицької Церквою, а не демонстрації власної упередженості.

Здається, що диякон Андрєй Кураєв дав чітке пояснення такої поведінки, коли фактично викрив небажання Москви до діалогу з Римом. У своєму блозі диякон Кураєв нагадав, що РПЦ основною перешкодою для зустрічі Папа і Московського патріарха бачить «недобре ставлення українських уніатів до своїх православних співгромадян двадцять років тому». Якщо така зустріч є в інтересах РПЦ, то РПЦ, на думку Кураєва, має змінити свою позицію у цьому питанні. Але митрополит Алфєєв не подав жодного знаку до зміни позиції РПЦ з цього питання. Та в принципі, це справа самої РПЦ і адекватної чи неадекватної оцінки нею реалій сьогодення.

МОЛИТВА І ДОВГОТЕРПЕЛИВІСТЬ – МОЖЛИВЙ ШЛЯХ ДО ЄДНОСТІ

З реакцій наших братів-православних напрошуються кілька висновків. Перший – це обґрунтований сумнів у їхній щирості в діалозі з Католицькою Церквою – занадто вже суперечливі заяви православної сторони. Інший висновок – перш ніж говорити про діалог з православними, слід задатися питанням: а чи вони нас адекватно розуміють і чи ми адекватно розуміємо їх? Різниця у культурах між православними та католиками є надто великою, щоб зовсім не перешкоджати адекватному взаєморозумінню сторін. Культурні генетичні коди католицтва і православ’я, хоча й несуть в своїй основі одну і ту ж саму ДНК християнства, на практиці показують велику відмінність у своєму світосприйнятті. І якщо з католицького боку можна спостерігати сякі-такі потуги, щоб адекватно зрозуміти православну сторону, то з боку РПЦ та церков, що відкололися від неї, поки що не спостерігаємо навіть мінімуму таких спроб. Щобільше, уже роками у безперервній і повній тяглості можемо спостерігати відверто ворожі висловлювання православних єрархів на адресу Католицької Церкви. Тому, радше, маємо право на висновок, що ані РПЦ, ані церкви, які відкололися від неї просто не доросли, не дозріли до повноцінного православно-католицького діалогу. Яким би прикрим не був цей висновок, існує велика ймовірність, що саме такий висновок і є адекватною оцінкою ситуації, яка склалася.

Православним московської традиції (а інших, здається в Україні й нема) не потрібен реальний, змістовний діалог з католицькою стороною. Тому, можливо, варто собі з тим дати на спокій.

Православні московської традиції часто собі беруть за право звинувачувати греко-католиків мало не у вселенському злі, відверто погрожувати, розпалювати конфлікти, а потім перекладати вину на греко-католиків, поливати католиків усяким можливим й неможливим брудом і страшенно ображатися, якщо хтось відважиться вказати на такі ексклюзивні права, що їх православні московської традиції собі привласнюють.

Спробуйте собі на кілька хвилин уявити реакцію православних, якби Глава УГКЦ, чи римо-католицький митрополит Львова назвали патріарха Філарета чи Кирила, чи митрополита Мефодія лицемірами? Спробували?

Тепер спробуйте уявити реакцію православних, якби на ХІІІ Загальній асамблеї Синоду єпископів Католицької Церкви Глава УГКЦ виступив з заявами про те, що на практиці УПЦ МП не визнає Таїнства Хрещення, уділеного в Католицькій Церкві, що великою проблемою для УГКЦ є існування структур РПЦ за кордоном, що присутність УПЦ МП в Галичині і намагання мати свої храми в Галичині є джерелом релігійних конфліктів? Спробували?

Тепер зробіть ще один такий експеримент. Спробуйте уявити, що католицькі єрархи інакше не називають православних як тільки схизматиками, що Державний Секретар Ватикану завиляє про те, що Католицька церква вважає насильницьку унію 1839 року, чи краще насильницьке переведення московським царським режимом українських і білоруських греко-католиків на московське православ’я, як спробу обманним шляхом привести католиків до послуху московській державі (тоді російський імператор був фактичним главою РПЦ), а православних України і Білорусії основною перепоною до врегулювання католицько-православних відносин? Спробували?

Цей експеримент, якщо він вам вдався, реверсно показує реалії ставлення православних в Україні та Москві до українських греко-католиків, але й до католиків в цілому. Ідентичні заяви, але з православного боку постійно лунають на адресу католиків і при цьому всьому, будь яка, навіть далеко не офіційна, реакція на такі звинувачення, одразу прирівнюється православними до мало не хрестового походу проти вселенського православ’я. А це виводить православно-католицькі відносини поза рамки діалогу й перетворює його на монологи, які навіть не переплітаються.

І що далі? Що робити?

Коли твій ближній вважає тебе ворогом тільки за те, що ти народився від інших батьків, аніж він і не виявляє правдивого бажання до добросусідських відносин, бо, бачте, в тебе хата не в той колір пофарбована, бо, бачте, в тебе рідний брат не таку шапку вбирає, бо його дратує саме твоє існування… Що робити? Звісно, як це підказує здоровий глузд, старатися обмежити контакти до мінімуму, який потрібний, і молитися за ближнього.

Можливо це і є схема московсько-православних – католицьких взаємовідносин, принаймні на якийсь час, допоки Божа благодать не змінить серця наших братів-православних.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар