Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 11 березня 2013 р.

11.03.2013р. Б. / Створення української громади та першої Української Греко-Католицької парафії в Чикаго


Нація без історії – наче дерево без коріння. Головне завдання кожної нації полягає в тому, щоб зберегти своє коріння, тобто, свою правдиву історію, свої традиції, звичаї, обряди, народну пісню, народний одяг. Історія української нації охоплює минуле наших предків як на рідному материку, так і по всьому світі, куди б не закидала їх доля. Українців, які з тих чи інших причин покинули рідну землю і проживають в чужих країнах, називають українською діаспорою. Тернистий шлях української діаспори світами ще не вивчений досконало, не зібраний докупи. Однією з гілок могутнього дерева діаспори є американська Україна, а українську громаду Чикаго на сьогодні справедливо вважають однією з найбільших та найактивніших українських спільнот на теренах Сполучених Штатів Америки. Перші спроби обґрунтованого, наукового дослідження історії зародження і становлення української діаспори в Чикаго були зроблені членами Ювілейного Громадського Комітету «Тисячоліття Християнства в Україні, Відділ Іллінойс», який був сформований з нагоди відзначення 1000-річчя Хрещення Руси-України. До складу цього комітету увійшли одні з кращих представників чиказької інтелігенції, серед яких – Дарія Маркусь, Зеновія Бігун, Роман Мицик, Іванна Горчинська, Василь Маркусь, Мирослав Семчишин, Іванна Гарасовська та Роман Завадович. Одне за одним ці люди відходять у вічність, залишаючи по собі помітний слід в історії зародження та громадського буття українського Чикаго. І як мало знаємо ми, новоприбулі, про цих людей та їхніх попередників, які вважаються засновниками і будівничими могутнього центру української діаспори на американському континенті, зокрема, в Чикаго.
 
В основу цієї статті покладено матеріали з книги «Українці в Чикаго й Іллінойсу в тисячоліття хрещення України», автором і упорядником якої є Дарія Маркусь. Ця солідна праця, що побачила світ у 1989 році, є вдалою спробою висвітлення історичного шляху розвитку української діаспори в Чикаго, починаючи від перших поселенців.

З'їзд Української Молоді (1981-йрік)

Дозволю собі трішечки поміркувати над еміграційним процесом наших предків. Мимоволі постає питання, звідки могло зубожіле сільське населення без будь-яких засобів масової інформації (радіо, телебачення, Інтернету), знати про далеку Америку чи Канаду, де можна знайти кращу долю? Чому саме еміграційний процес почався зі Західної України? Мабуть, тому, що Західна Україна, через свої геополітичні обставини, були на розпутті великих торгових шляхів. Починаючи з часів Київської Русі, територію Західної України перетинали купці з різних країн та з різним крамом, а головне – з інформацією. Навіть на сьогодні, при величезних можливостях технічних комунікацій, найкращим шляхом розповсюдження інформації вважається передача її з уст в уста. Новинки завозного краму потрапляли на благодатний творчий ґрунт. Саме тому Західна Україна споконвіків продукує світові творчі таланти в усіх мистецьких напрямках, насамперед, на теренах декоративно-прикладного мистецтва.
 
З іншого боку, Австро-Угорщина, окрім гніту, принесла зі собою і свою культуру, вносячи позитивні моменти у життя завойованого народу. Відкривалися школи й університети, куди часом потрапляли й поодинокі вихідці з корінного місцевого населення. Навіть прості, неписьменні мешканці Буковини на той час, на побутовому рівні, володіли чотирма, а то й п'ятьма мовами. І, на кінець, західноукраїнське населення було непокірним, завжди прагнуло волі. Варто згадати різноманітні повстання проти гнобителів, якими славилась ця земля в різні часи свого історичного шляху. Тому Західна Україна завжди була на передньому фронті історичного, політичного, мистецького та громадського життя країни. Її вихідці були першопрохідцями у всіх сферах народного буття, зокрема, і процесу еміграції. Натомість, східні землі України були окуповані Росією, яка не принесла сюди нічого позитивного, окрім повного зубожіння.
 
Еміграційний процес українців до Америки почався наприкінці ХVІІІ-го сторіччя. Як уже зазначалося, першими представниками української еміграції на американському континенті були вихідці зі Західної України, яка на той час була складовою Австро-Угорської імперії. Найперші емігранти прибули з Підкарпатської Русі (теперішня Закарпатська область) – найменш національно-свідомої частини західноукраїнського селянства, що проживала під угорським копитом. З огляду на це, ранні емігранти називали себе русинами, і американські еміграційні служби зараховували їх до категорії «русинів» (згідно з австрійським – Ruthenians). Другим регіоном Західної України, звідки поповнювались лави української еміграції в Сполучених Штатах, була Галичина. Саме з Галичини емігрували представники інтелігенції, які пізніше стали очільниками осередків української громади в Америці.

 Церковний хор ім. Миколи Лисенка (1941 -й рік)

Отож, до Першої світової війни ніхто не називав ранніх емігрантів з України українцями. Трохи пізніше, в ХІХ-му сторіччі, Україною покотилася могутня хвиля національного відродження. Символом цього відродження було утвердження назви «Україна» і «українець», замість «Русь» і «русин». Таким чином передова українська інтелігенція хотіла підкреслити свою національну ідентичність і відокремити українську націю від «русских». Та процес національного самовизначення ідентичності майже не зачепив закарпатські села, звідки почалася еміграція. Тому біля сорока відсотків русинів та галичан, що перетнули кордони Америки, до 1914-го року вважали себе русинами-рутенцями, сорок відсотків – українцями і решта – 20 відсотків – «карпаторосами» або «русскими». Частина емігрантів, які входили до категорії «карпаторосів», прийняли російське православ'я. Згодом, після розпорядження Ватикану, яке вимагало від усіх священиків візантійського обряду в Північній Америці стану безшлюбності, карпатороси заснували Карпаторуську Православну єпархію в юрисдикції Константинопольського Патріарха. Всі інші емігранти католиками візантійського або грецького обряду були приєднані до Риму.
 
Наплив перших емігрантів з України, які поселилися в штаті Іллінойс, датується 1880-ми роками. Оскільки в цей час в Україні не існувало Української Православної Церкви – не могло й бути мови про українське православ'я в еміграції. Духовні потреби новоприбулих православних українців задовольняла Російська Православна церква, яка вже існувала в 1892-му році на розі вулиць Медісон і Расін. До цієї парафії належали закарпатські русини, лемки і невеличка жменька вихідців зі східної України, територія якої перебувала у складі російської імперії.
 
Життям католицької церкви в Америці правили ірландські єпископи, які не визнавали етнічних різниць між національностями вірних цієї церкви. При цьому греко-католики з Галичини були позбавлені своїх традицій у церковному обряді, а одружені священнослужителі після прийняття ватиканського розпорядження «Cum Data Fuerit» були позбавлені права служити. Ці причини стали могутнім поштовхом масового переходу греко-католиків до російської православної церкви, яка на той час була найближчою як в обрядовому, так і мовному аспекті. Цей рух був започаткований розчарованим у католицизмі закарпатським священиком Олександром Тотом, який правив у Міннесоті (Міннеаполіс).
 
Під час відвідин Чикаго Олександр Тот зумів переконати групу русинів утворити нову парафію, і вже у 1903-му році, на розі вулиць Левіт і Гадсон, було збудовано нову церкву. Архітектурний план цієї церкви в стилі церков Закарпатської України був виконаний всесвітньовідомим архітектором Луїсом Г. Салліваном. Фінанси на її будівництво були отримані від російського царя. Назвали цей храм Церквою Пресвятої Тройці (офіційна назва – «Російська Православна Греко-Католицька Церква»). Інша група русинів зі Закарпатської України, що осіла в південній частині Чикаго, в жовтні 1904 року створила свою парафію, яку організував священик із Закарпаття Віктор Ковалицький. Через два роки, на розі вулиць 50-ї і Сілі, постала перша Греко-Католицька Церква (називали її в той час «угро-руська») в Чикаго, яка отримала назву св. Марії. Парохом цієї церкви був Віктор Ковалицький.
 
На той час до Чикаго активніше почали прибувати емігранти зі Західної України, які осідали на території, розмежованій вулицями Дивижин, Расін, Орлінс та Рузвельт.
 
Одна з новоприбулих груп поселилася в околиці вулиць Чикаго і Нобл. На цій території мешкала певна кількість родин – емігрантів зі східної Галичини, які знайомились між собою, одружували дітей, закладаючи осідки майбутнього родинного життя. В одній із них – родині Якова Оленця – в серпні 1905-го року народився син. Довідавшись про існування вищезгаданої церкви св. Марії, Я. Оленець звернувся до отця В. Ковалицького з проханням охрестити дитину. Саме на цих хрестинах, за порадою отця Ковалицького, українські родини загорілися ідеєю побудови своєї церкви. Наприкінці грудня 1905-го року відбулися перші сходини в присутності 51 особи, на яких було прийнято рішення: відкупити у данців церкву на розі вулиць Супіріор і Бікерсдайк. Практично на цих сходинах, що відбулися 31 грудня 1905 року в будинку за номером 939 Робі (теперішня Деймен), було закладено перший камінь у підмурівок створення української громади в Чикаго, «хресним батьком» якої вважається священик о. Віктор Ковалицький.
 
Тридцять троє присутніх на сходинах вклали свій даток у розмірі 500 доларів. Таку ж суму в якості позики надав для купівлі церкви Я. Оленець. В Юніон Банку взяли перший моргич в сумі 5000 доларів, і ще по одній тисячі позичили родини Івана Шведа та Петра Винярського (під заклад своїх маєтків). На цьому зібранні було створено «малоруську греко-католицьку парафію» і прийнято рішення назвати її на честь св. отця Миколая. І вже 28-го січня 1906 року в церкві св. о. Миколая відбулася перша Служба Божа, яку провадив ініціатор заснування цієї парафії – о. Віктор Ковалицький. Чутки про заснування нової греко-католицької парафії рознеслися поміж українськими емігрантами, в результаті чого парафія значно збільшилася. Через півтора року парафію прийняв о. Л. Бесага.
 
У цей час почався процес масового напливу українських емігрантів, який був пов'язаний із переїздом до Чикаго молодого студента права, представника свідомої української інтелігенції, особистого приятеля Івана Франка – доктора Володимира Сіменовича. Володимир Сіменович прибув до Америки у 1887 році і поселився в Пенсильванії, де працював редактором першої в Америці української газети під однойменною назвою «Америка», вчителем у школі українознавства і завідувачем українською кооперативною крамницею. Пізніше, отримавши фінансову допомогу від одного з литовських лікарів, закінчив медичні студії в Балтіморі (Меріленд). Відвідуючи Світову Виставку у 1893 році, яка проходила в Чикаго, Володимир Сіменович настільки був зачарований містом, що вирішив залишитися в ньому для постійного проживання. Він був професором медицини в Раш Медікал Коледж, проводив успішну лікарську практику і, разом з тим, був дуже активним у громадському житті нашої громади.
 
У 1906 році до Чикаго приїжджає молодий, повний енергії, політично заангажований ще з Галичини (належав до Національної Демократичної Партії), священик Микола Струтинський, який прийняв від отця Л. Бесаги важелі правління парафією св. о. Миколая. Зі спогадів світлої пам'яті Іванни Горчинської дізнаємося, що Микола Струтинський був людиною кришталевого характеру, енергійний, рішучий, повністю відданий Католицькій Церкві священик. Йому було всього 30 років, коли він перейняв провід парафії св. о. Миколая. Приїхавши до Америки в 1902 році, Микола Струтинський одразу ж почав свою агітаційну роботу стосовно переходу емігрантів з України від «русинів» до «українців». У цьому ж році він написав серію статей на тему: «Розумій, русине, яка твоя дорога», в яких докладно пояснював, чому інтелігенція в Галичині і освічений народ називають себе русинами-українцями. Переїхавши до Чикаго, Микола Струтинський ближче знайомиться з доктором Володимиром Сіменовичем та його колегою, адвокатом Стефаном Яновичем. Ці три молоді українські патріоти у 1906 році заснували Братство св. о. Миколая, яке вважалося першим у Чикаго відділом УНСоюзу.

Дерев'яна церква на розі вулиць Супіріор і Бікердайк, придбана громадою у 1906 році

Відтак, до Чикаго, де успішно почалася розбудова української громади, почали прибувати нові емігранти як з України, так і з різних куточків Америки. Згадуючи про ті часи, чиказька українська газета «Січ» у статті, присвяченій 25-річчю створення Української Греко-Католицької Церкви св. о. Миколая, писала: «... парохія при Церкві св. о.Миколая почала помітно розростатися. У ті часи почала сунути до Чикаго еміграція зі Старого Краю; українська громада значно збільшувалась». При парафії повним ходом кипіло громадське життя. У парафіяльній залі відбувалися численні зустрічі парафіян і сходини різних новоутворених українських громадських організацій. Мала дерев'яна церковця з часом не могла задовольняти потреби парафіян. І тоді у душпастиря М. Струтинського виникла ідея – побудувати велику простору церкву на зразок собору св. Софії в Києві. Було обрано комітет, який знайшов ділянку для побудови церкви, на розі вулиць Райс і Оклей. Багато парафіян були в опозиції через те, що ця ділянка, за тодішніми мірками, була далеко за містом. Після тривалих дискусій питання було узгоджено, і місце під забудову нової церкви було куплено за 8000 доларів.
 
Будівництво нової церкви св. о. Миколая розпочали у 1913 році. В процесі будівництва, в зв'язку з браком коштів, проект було замінено на більш скромніший. Згідно з ним, церква будувалася у галицько-українськім стилі, а розмальована у східно-візантійсько-слов'янськім стилі з вкрапленням київських і новгородських мотивів. Будівництво велося шаленими темпами, і вже на Святий Вечір, 6 січня 1915 року, була відслужена Вечірня з Литією «З нами Бог». Наступного дня на Різдво відбулася перша Служба Божа. За архітектурними критеріями, цей величавий храм було приєднано до найкращих церков Чикаго. Церква св. о. Миколая і по сьогоднішній день вважається найкращою з усіх українських церков Америки та Канади. В листопаді 1931 року, під час святкування 25-ї річниці від дня створення Української Греко-Католицької Церкви св. о. Миколая, парафія нараховувала майже 800 українських родин.
 
За роки душпастирства о. М. Струтинського життя парафії кипіло у всіх сферах діяльності. Почала діяти суботня українська парафіяльна школа, де кілька сотень дітей навчалися української мови та релігії. Зусиллями цього невтомного пароха було організовано великий церковний хор ім. М. Лисенка, щадничо-позичкову касу «Дніпро», молодіжний клуб, активно діюче драматичне товариство, створено різні громадські організації. Отець М. Струтинський пробув парохом до листопада 1921 року. Другим парохом церкви був о. Константин Курило, а в 1922 році парафію перебрав один із визначних священиків у США, палкий провідник, патріот, чудовий диригент о. Василь Стецюк. Його трагічна смерть наприкінці 1923 року була великим ударом для молодої парафії.

Фундамент школи св.о.Миколая

У 1923 році парохом церкви св. о. Миколая було призначено молодого організатора о. Филимона Тарнавського, який звертав особливу увагу на виховання молоді, засіваючи в їхні молоді серця любов до рідного краю, мови і традицій. У 1925 році він запросив до рідної школи сестер Василіанок в якості вчительок. Ось що писала в той час газета «Січ» про виховну роль громади у житті молодого покоління: «Молодь, що тримається своєї Церкви, чує свою Службу Божу, свою рідну мову і свою пісню в Церкві, школі і на своїх братських зборах – переймається своїм національним духом і почуттям обов'язку щодо своєї Церкви, Віри і народності». Микола Струтинський правив парафією до початку процесу економічної кризи в Америці, який негативно позначився на розвитку парафії. Помітно зменшились пожертви парафіян, що призвело до накопичування великих боргів парафії. Тоді збори парафіян звернулися за допомогою до Єпископського ординаріату, і в жовтні 1932 року парафію було передано під опіку монахів – отців Василіанів, першим парохом з яких був о. Сильвестр Журавецький. Головною рушійною силою живучості парафії став ігумен о. Епіфаній Теодорович. Перед ними постало важке завдання – витягнути парафію зі скрутного фінансового становища. Згодом, завдяки діяльності отців Василіанів, було сплачено позичку, всі дрібні заборгування, а також збудовано у 1935-36 роках першу українську цілоденну школу.
 
У 50-х роках, після поневірянь по Європі, до Чикаго почали масово прибувати нові емігранти, і приміщення школи не могло прийняти всіх, бажаючих вчитися, школярів. Постало питання будівництва нової школи, яке було успішно вирішене парохом о. Володимиром Гавлічем. Нова будівля школи, двері якої відчинені і сьогодні, була освячена 2 травня 1954 року і передана в користування учням. Вищезгадані отці Василіани провадили парафію св. о. Миколая до кінця 1961 року, допоки силою Папської Буллі Святійшого Отця Івана ХХІІІ, в рамках Філадельфійської Архієпархії, було створено нову Єпархію св. отця Миколая. Ця Єпархія осіла в Чикаго, в результаті чого церква св. о. Миколая стала катедрою. Було призначено першого єпископа, Преосвященного Кир Ярослава Габра – уродженця Чикаго. Отці Василіани переїхали до Детройту, і з того часу парафію провадили світські священики. Першим парохом із них було призначено о. Степана Кнапа, який провадив парафію в період з 1962 по 1964 роки. Далі правління парафією з 1964 по 1982 роки здійснював о. Петро Леськів, при якому було збудовано нові парафіяльні будинки приходства і монастиря для сестер Василіанок та відновлено внутрішню частину церкви в архітектурному плані.
 
У 1962 році відбулася подія, яка розколола потужну парафію св. о. Миколая, а саме – перехід від юліанської календарної системи на григоріанську. Частина парафіян, котрі відмовились перейти на новий календарний стиль, створили окрему парафію, яка від липня 1968 року і по сьогодні існує як парафія св. Володимира і Ольги.
 
У березні 1980 року, у розквіті архіпастирської діяльності, після короткочасної важкої хвороби, перший Єпископ Єпархії, Преосвященний Ярослав Габро відійшов у вічність. Через рік, у квітні 1981 року, на чиказькому єпископському престолі відбулася інтронізація другого Владики – Преовященнійшого Інокентія Лотоцького. Зі змінами в Єпархії відбулися зміни й у парафії. На місце о. П. Леськіва було призначено о. Володимира Климчука, який провадив парафію з 1982 по 1994 роки. Це був знаменитий час підготовки, а згодом і святкування 1000-річчя Хрещення Руси-України. Було створено Всегромадський комітет, який очолив парафіянин катедри св. о. Миколая Роман Мицик. Згідно з церковними правилами, з огляду на вік, Владика Інокентій перейшов на емеритуру. У 1993 році Єпархію очолив Єпископ Михаїл Вівчар. У червні 1994 року о. парох В. Климчук попросився у відпустку, а обов'язки пароха взявся виконувати сам Владика Михаїл, який, незважаючи на свою архієпископську працю, дбав про духовне і матеріальне зростання парафії. У 2003 році волею Апостольської Столиці він був номінований Єпископом Саксатунської Єпархії в його рідній Канаді. Катедра св. о. Миколая вітала нового Владику – Преосвященного Ришарда Стефана Семенюка, хіротонія і інсталяція якого відбулася в червні 2003 року.
 
У 2006 році парафія св. о. Миколая відсвяткувала свій 100-річний ювілей. На сьогоднішній день правління парафією провадить Ректор Катедри св. о. Миколая о. Богдан Налисник, який дбає про життя парафії не менше, ніж його славні попередники. Продовжує функціонувати цілоденна школа та школа Українознавства, яка проводить свої заняття по суботах. Свіжий подих у життя чиказької діаспори принесла нова хвиля еміграції, яка працює у творчому напрямку. При катедрі св. о. Миколая створено школу мистецтв, яка радо відчинила свої двері для наших дітей. При школі успішно функціонують студії музичного, танцювального, образотворчого та спортивного напрямку. З метою відродження і збереження народномистецьких традицій працюють студії гончарства, ручної вишивки, герданоплетіння, виготовлення ляльки-мотанки.

Настасія Марусик, Чикаго

Джерела: «Час і Події»

Воїни Христа Царя

1 коментар:

  1. "...Однією з гілок могутнього дерева діаспори є американська Україна..."

    ...І якої тільки у світі України нема? Хіба-що лише - УКРАЇНСЬКОЇ...

    р.Б. Леонід.

    ВідповістиВидалити