Коли говоримо про політично-громадську безвідповідальність, то часто думаємо про політиків, чиновників, парламентарів, але не про християн і не про Церкву. Яке відношення має Церква до політичного життя? Що Церкву обходить, за кого на виборах я віддаю свій голос? Що Церкву обходять мої відносини з державою?
Та й про державно-церковні відносини починають говорити лише тоді, коли держава вже аж занадто нахабно починає тиснути на Церкву.
Українське суспільство щодо цих питань показує подиву гідну шизофренію (Shisofrenia – від схизма, роздвоєність). З одного боку, воно починає казитися, як тільки Церква виступає з ініціативою, яка може мати вплив на суспільство, чого найсвіжішим прикладом є ґвалти-крики довкола спільної заяви католицького єпископату стосовно абортів, або ж повністю такі ініціативи ігнорує – знову ж таки приклад оприлюднення недавньої спільної заяви католицького єпископату України стосовно захисту сімейних цінностей. Суспільство, з одного боку, очікує від Церкви заяв, реакцій та ініціатив на злободенні теми, а з іншого – не дай Боже, щоб Церква щось сказала.
Така поділеність у собі є, скоріш за все, виявом мало не печерного антиклерикалізму доби розвинутого брежнєвізму та доведеного до абсурду політично коректного супертолерантного гіперлібералізму. Але це тільки з одного боку. Бо з іншого – українські християни дуже часто живуть у ситуації сприйняття християнства, як щотижневого обов’язкового відвідування церкви, де вони себе відчувають християнами, а поза мурами храму їхнє християнство вивітрюється, як камфора.
Такий стан можна зрозуміти – роки комуністичного переслідування християн у СССР даються в знаки. Люди привчилися жити за подвійними стандартами: одні стандарти в церкві, інші поза її мурами.
Саме так цей стан можна зрозуміти, але неможливо виправдати. Християнин або є християнином 24 години на добу, або не є християнином взагалі. І в нас, в Україні, склалася унікальна ситуація: маємо майже поголовно хрещених громадян, але одиниці євангелізованих християн. Наслідком такої ситуації є зведення християнства на ідеологію або на спосіб цивілізаційної ідентифікації, коли люди, будучи практичними атеїстами (оскільки християнство на їхнє щоденне життя немає жодного впливу), впадають у шоковий стан від заяв типу: «Я – православний атеїст».
Цей стан речей відбивається і на політичному, суспільному, громадському житті. І публічні особи – політики і чиновники найвищого рангу – чудовий приклад цього: людина може красти, наказувати чинити злочинні дії іншим, виконувати злочинні накази, без жодного встиду брехати, підтримувати корупцію, брати і давати хабарі, чи ці хабарі або, як модно казати, відкати вимагати і т. п… А в той же ж таки час демонстративно стояти 4-5 годин в церкві на Різдво чи Великдень, облизувати всі можливі ікони і образи, давати мільйонні подачки на храм – одним словом, виконувати ритуали з надією на те, що з їхньою допомогою виконує усе, чого Бог вимагає.
Розчарувавшись у своїх політичних «месіях», переконавши самих себе, що нічого змінити неможливо, що політика – зло, більшість українських християн шукає вихід у «побожному» противсіхстві: ми проти всіх, усі політики погані, політика – зло, ми сховаємось, як равлик, у свою мушлю, у своє християнство, щоб перечекати до ліпших часів.
Або ж маємо ситуацію, коли пересічні християни, вважаючи себе щиро відданими Церкві, не лише у щоденному житті поводяться невідповідно до науки Церкви, але й у вважливих для державного життя моментах, як наприклад вибори, не враховують того, що Церква навчає про політичні активності.
Особливо болюча ситуація, коли такою поведінкою і менталітетом заражаються католики – ті, які приналежні до Церкви, яка віками розробляла соціальну доктрину, ті, від кого Їхня Церква доктринально вимагає політичного, соціального та громадського ангажману у житті власної країни.
До того ж, більшість українських католиків у своїй підтримці тієї чи іншої політсили керуються не об’єктивними та раціональними критеріями, а просто суб’єктивними антипатіями чи симпатіями. Так виникає шизоїдна ситуація, коли людина гостро виступає проти абортів, а голосує за тих, хто аборти підтримує, чи людина, яка декларує себе католиком, відкрито підтримує антисемітизм і голосує за печерних антисемітів.
І противсіхство, і невідповідне голосування є виразами одного захворювання – політично-громадської безвідповідальності. А ця форма безвідповідальності є прямим наслідком неусвідомлення того, що такими своїми вчинками, ми завдаємо шкоди або робимо добро самим собі, своїм співгромадянам і Церкві в Україні.
Ми голосуємо і не відчуваємо жодної відповідальності за відданий нами голос. Ми байдуже спостерігаємо за зростом беззаконня і не відчуваємо зовсім ніякої відповідальності за такий стан речей. Ми бачимо несправедливість, але у наших душах не віднаходимо найменшого поруху властиво нашої особистої відповідальності за це.
Такий стан є просто жахливим!
Християнина від інших відрізняє те, що він усвідомлює собі відповідальність перед Богом за себе і свою поведінку, а також і за інших, за свою громаду, своє село чи місто, за державу. І час Великого Посту, час переоцінки власного життя, закликає нас поглянути і на цей аспект і переосмислити його.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
фото:
www.president.gov.ua
Джерело:
Мандрівники Христа Царя
