Сучасні політичні процеси в Україні загострили увагу певних кіл українського суспільства на проблемі цивілізаційного розламу, що пролягає через тіло України, ділячи її на світ римський і світ візантійський. Автори, які піднімають цю тему, поділяються на два непримиренних табори: противників та прибічників цієї тези. Причому і одні і другі ніяк не можуть собі дати раду з твердженням Ганінґтона про греко-католицьку та православну України.
Адже, на перший погляд, Ганінґтон заперечує самого себе – ідентифікує лінію розламу з конфесійною приналежністю, а в тій же ж книзі «Конфлікт цивілізацій», як ілюстрацію наводить електоральну карту України президентських виборів 1994 року, яка аж ніяк не співпадає з теренами, де УГКЦ є найбільше представленою. Або містер Ганінґтон, вибачайте на слові, дурень, або щось тут не так.
Не треба забувати, що попри все містер Семюел Ганінґтон є серйозним науковцем, а не журналістом якогось жовтенького видання. Також треба враховувати, що «тупим» американцям незавжди вдається чітко розібратися в тонкощах католицизму і православ’я. Виховані в традиціях американського секуляризму, американці, навіть високоемінентні, не дають собі ради в такому простому питанні як вияснення тонкощів релігійної приналежності. А феномен УГКЦ просто-таки для них є незрозумілим, бо не вписується в термін «Roman Catholic Church». Потрібно, дослівно, кілька годин добряче попотіти, щоб пояснити американцеві, якщо до цього він над цим не задумувався і не стикався з цим, що греко-католики такі ж католики, як і римо-католики, і що є ще вірмено-католики, копто-католики і т. д. Виглядає на те, що містер Ганінґтон не дуже старався «тупоголовим» американцям розжовувати міжконфесійні тонкощі українських реалій. Можливо, якби містер Ганінґтон писав тільки про цивілізаційний розлам в Україні, то уник би таких прикрих непорозумінь.
Ганінґтон не прагне цілком і повністю ідентифікувати релігійну і цивілізаційну приналежності, а радше ідентифікує цивілізаційну приналежність з ментальною приналежністю. Щоб пояснити, що маю на увазі, наведу приклад з неукраїнського життя. Сербський народ у переважаючій більшості є чисто православним. Але і цей народ, пройшовши свою історичну Кальварію, залишився цивілізаційно розломленим – серби Войводини і Хорватії значно відрізняються від своїх братів у власне Сербії і дещо меншою мірою від сербів Боснії і Герцеговини. Залишаючись православними у своєму віросповіданні, серби Войводини і Хорватії, а значно меншою мірою серби Боснії і Герцеговини, є ментально приналежні до західноєвропейського цивілізаційного простору, поділяючи цінності Серединної Європи і тільки у дуже редукованій формі цінності балканських народів візантійського цивілізаційного кола. Що більше, між сербами існує навіть у цьому питання певний антагонізм. Серби власне Сербії інших сербів називають «prećanski Srbi» і це з певною дозою презирства, а «prećanski Srbi» у свою чергу називають Сербів власне з Сербії «Srbijanci», не приховуючи свого презирства до них. Звісно, усе це в останніх часах після балканських воєн кінця ХХ століття дещо згладжено впливом великосербської ідеології.
Подібний цивілізаційний розлам можна спостерігати і серед хорватів. Хорвати з Косово ментально значно ближчі до албанців мусульман, аніж до своїх братів одновірців хорватів Хорватії. Тоді як албанці, хоча і поділені на три віросповідання: католиків, православних і мусульман, виявляють свою ментальну приналежність власне до ісламського світу. Причому албанці католики, перебуваючи у чужинецькому середовищі, хоча й католицькому, набагато більше в’яжуться до албанців мусульман, аніж до чужинців католиків.
Звідси можемо бачити, що повної ідентифікації між цивілізаційною та віросповідною приналежністю у цивілізаційному підході неможливо провести.
Подібну, але значно заплутанішу ситуацію маємо в Україні.
Єдина до свого розколу Київська Церква засвоїла багато чого з католицької культури, а після розколу на католицьку та православну частини ментально повністю прийняла культуру Заходу, лише прикривши її формами східної обрядовості. Що більше, православна Київська Церква до свого підпорядкування Москві за своєю формою і змістом мало чим відрізнялася від Католицької Київської Церкви. Згадаю дві, як на мій погляд, знакові деталі. Києво-Могилянська Академія була заснована на зразок єзуїтських Колегій. Там викладали такі «неправославні» дисципліни, як латинську мову та риторику. Основою теологізування була не стільки спадщина східних Отців Церкви, скільки схоластика. І друга деталь – ані протестантській Півночі, ані православному Сходу цілком невідоме таке культурне явище, як бароко. Але Україна уславилась своїм козацьким бароко. Ментально українці цієї доби не були репрезентантами візантійської цивілізації, а західної, хоча і половина українців того часу затримала православне віросповідання.
Живим прикладом цього є православні галичани. Вони ідентифікуються з однією з православних церков, але ментально нічим не відрізняються від галичан греко-католиків чи римо-католиків. Навіть приходні зі Сходу України дуже скоро ментально «огаличанюються», хоча і не все переймають галицькі національні міфи.
Якби Московській імперії вдалося повністю перевести українців у своє цивілізаційне коло, то ніколи не було б Мазепиного повстання і не протрималась би Унія на Правобережжі настільки довго, що Т. Г. Шевченко був хрещений греко-католицьким священиком. Цивілізаційний розлам не проходить через віросповідні кордони, ані через мовні, а через ментальні, полишаючи з одної сторони життєвий девіз: «Краще голодний, аніж раб», а на іншій: «Краще сите рабство». Це і є визначник приналежності до різних цивілізаційних кіл.
Багато кому дуже хотілося б звести до мінімуму роль та вплив католицизму на формування українців. Але це не що інше, як ідеологічне кліше. Католицизм як цивілізаційне явище вплинув багато більше на формування українців, аніж фамозне візантійське православ’я. Через цілу історію українства тягнеться боротьба не за сильну імперію, а за особисту волю. Українське звичаєве право та право позитивне не показує візантійської симфонії, а власне західну дихотомію духовної та світської влади. В українській історії відсутнє сприйняття володаря як автономного божественного автократа, але навіть помазаний володар є під владою Церкви і відповідає перед політичним народом. Православній цивілізації демократія є невідомим явищем. Для православної цивілізації цар, базилевс, є Божим легатом на землі. Він є понад Церквою, понад політичним народом. Він є автократом, підзвітним тільки Богові. Такою є Московщина, такою була Візантія, середньовічні Сербія, Болгарія, румунські князівства, але не Україна. Україна ніколи не мала свого автохтонного автократа.
Цивілізаційний розлом не тече Україною через примхою історії встановлені кордони Речі Посполитої чи благопокійної Австрії, але тече межею, до якої сягав культурний та цивілізаційний уплив католицизму.
Не беруся копатися в цій проблемі. Оцінити реальний уплив католицизму на українську культуру, історію, ментальність мали би спеціалісти. Просто шкода, що до цього питання майже ніхто не підходив серйозно. Якщо такі дослідження і є, то, на превеликий жаль, вони невідомі ширшому загалу.
о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:
Воїни Христа Царя
На своєму засідання 03 вересня цього року Синод Білоруської православної церкви на пропозицію архієпикопа Гурія, управляючого справами Білоруської православної церкви Московського патріархату, офіційно постановив встановити в БПЦ 6 грудня щорічне заупокійне молитовне поминання Іосіфа Сємашко, Васілія Лужінского і Антонія Зубка за їхні старання по «воз’єднанню» греко-католиків з РПЦ проведене царськими штиками у 1839 році. Кожного ж 25 лютого БПЦ святкуватиме церковно це «воз’єднання».
