Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 22 липня 2014 р.

22.07.2014р. Б. / Теперішні мужність та патріотизм - це фундамент нашого майбутнього, що закладається зараз, – розповідь капелана із зони АТО

Якщо раніше слово «капелан» здавалось чимось далеким та чужим, то тепер воно на вустах у кожного. Це ті військові священики, які поруч з бійцями у будь-який час, в польових умовах та під свистом куль. Саме вони підвозили чималу частину гуманітарної допомоги, закуповуючи все, окрім зброї. Про роботу служителів в зоні АТО ми поспілкувались з капеланом від УГКЦ о. Любомиром Яворським, який тільки-но повернувся звідти в черговий раз.

Отче, ви щойно повернулись з зони АТО. Розкажіть, де ви побували і що відвезли для капеланів.

Не можу давати точних координат, але я був у Харківській, Луганській та Донецькій областях. Я відвідав наших капеланів, наразі їх всього 10, які працюють в зоні АТО. Загалом там побувало вже 12 капеланів, тому що ми провели дві ротації.

Ви їх регулярно міняєте?

Так, вони відправляються туди на місяць, але є деякі, які лишаються вже протягом чотирьох місяців. Інші капелани також поїхали без часового обмеження, але, думаю, що вони будуть там до кінця. Хотілося б, щоб все завершилось якомога скоріше, але ситуація постійно міняється і якщо це затягнеться, ми будемо змушені їх міняти. Служителі мусять і морально, і фізично підготуватись до таких умов. Вони не роблять важчу роботу за військових, але священики виснажуються, бо доводиться особливо важко служити.

Чи військові вже звикли, що біля них є капелан?

Я не можу сказати, що 100% військових мають капелана. Це лише від УГКЦ є 10 капеланів, але я скажу, що це дуже мало. Нам постійно дзвонять командири і їхні заступники, які просять прислати священиків. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб знайти цих мужніх служителів, які б відповідали вимогам та могли там працювати.  Також бажано, щоб вони колись служили в армії. Ще маємо декількох подібних священиків, але вони підуть на ротацію. Місяць виходить і їх треба на когось поміняти, а нам постійно приходять нові запити. Тому необхідно, щоб там були різні конфесії і допомога йшла від різних церков.

А ви бачили капеланів від інших конфесій?

Мені дорогою трапився тільки один, він раніше служив в УПЦ МП, а наразі підписав контракт і сам став військовим. Він - колишній офіцер і вирішив повернутись до армії. Я з ним спілкувався і він виявився єдиним, хто мені зустрівся за цю поїздку.

Тут всі питання конкуренції між конфесіями просто зникають. Смішно спекулювати подібним речами, навпаки треба сприяти тому, аби всі могли допомогти армії. Але потрібні ті служителі, що вміють і готові толерантно працювати в поліконфесійному середовищі. Міноборони чи Нацгвардія мусять дуже ретельно підбирати тих священиків, бо якщо вони не готові морально – їх не можна туди направляти. Там ніколи не постає питання конфесійності, бійці тебе не питають від кого ти, для них це не важливо. Головне, що капелан є поруч.

Бували випадки, коли до мене звертався командир і казав, що в нього хлопці знову рушають на виконання бойового завдання. Вони вже бачили смерті, їм складно виїжджати і тому вони хочуть, щоб до них прийшов священик. Командир просив православного служителя, але його поруч не було і до бійців відправились ми. Приходимо, а то виявилась частина зі Львова, там було дуже багато греко-католиків. Отак ми почали з ними спілкуватись і стало зрозуміло, що для них це не важливо. Треба просто бути поруч з ними і бути для них. Треба слухати. Бо іноді задають такі питання, які нас не стосуються.

Наприклад?

На початку було дуже багато питань про оснащення, після масового нищення солдат в перший період. Питали про амуніцію, техніку, питали «з чим нас відправляють». Але ми не могли відповісти їм, ми ж не компетентні в тому. Треба було їх просто слухати і поступово відкривати для них світ духовний. Дуже часто є ті солдати, які ніколи не спілкувались зі священиком, не ходили до церкви, просто були хрещені у дитинстві. Про яку конфесію тут можна говорити, якщо вони ніколи у самій церкві не були?  І боєць приходив та питав – а в мене тут бородавка вискочила... Виявлялось, що йшлось зовсім не про те, а його мучив глобальний внутрішній конфлікт і його треба було проговорювати.

Але чи можна сказати, що вони призвичаїлись до самої присутності капеланів?

Та вони не хочуть їх відпускати. Бійці так звикають до них, що коли нам треба проводити ротацію, вони просто відповідають – ми не віддаємо священика. І в нас були служителі, які лишились там, тому що їх дуже сильно потребують.

В чому полягає місія капелана сьогодні? Можливо, окрім щоденних служб.

Служба - це велика справа. Буває, що вони служать коли нікого нема, коли всі на завданнях. Капелан молиться за мир, за кожного солдата. Він має в серці кожного з них, кого бачив, кого благословляв і хто зараз там виконує свої обов’язки. Є такі офіцери, які кожен день приходять на 6:30 на ранкову службу і тим дуже дорожать. Там нема правила, нема встановленого розпорядку дня чи розкладу. Хіба що при великих штабах ще можна спланувати свій день, скласти приблизний графік. А тут все дуже живе, дуже справжнє.

Якось приїхали хлопці після бою, попросили одразу відслужити за померлих друзів – а вони дуже дорожать поняттям дружби, як ніхто. Це єдина професія, яка так сильно прив’язується до дружби. І йде мова лише про збройні сили, про саму армію. Це ті люди, які ніколи не лишать товариша на полі бою. Вони його будуть забирати звідти будь-якою ціною. І от вони приходять і просять молитись за друзів загиблих, їх це дуже тривожить. В них зароджуються після того певні сумніви, тому треба і служити, і постійно спілкуватись з ними.

Або бувало так, що вночі отець вже спить, а його шукають по наметах інші бійці, бо чули, що тут є батюшка. Приходять, піднімають його і кажуть: «Ми зараз виїжджаємо, мусите нас покропити водою». Священик вийшов, помолився, благословив їх і вже до ранку не спав, молився за них, щоб повернулись щасливо. Все йде дуже хаотично, щосекунди щось міняється. Буває таке, що капелани потрапляють в засідки, коли починається обстріл. Іноді вони не знають, де притулитись для молитви.

Це ж дуже небезпечно…

Так. Але вони знають, що блокпости обстрілюють і не завжди їх туди пускають. Може, це питання безпеки, але священики туди рвуться. Це не можна пояснити, я теж не можу аргументувати бажання знову туди поїхати. Я тільки два дні як повернувся і вже хочу назад. Ти їдеш і чуєш, що там когось обстріляли – ти нічим не допоможеш, але просто мусиш бути там. Наші священики хочуть йти туди, де вони потрібні. Найстрашніша мука - коли бійці пішли, а ти сидиш та мусиш їх чекати. Подібні випадки в нас були в Косово, в миротворчій місії, коли весь день священик мав сидіти та чекати на своїх військових.

А яка взагалі діє форма доступу капелана в зону АТО? Він прикріплений до якихось певних військових формувань? Як служителя допускають туди вперше?

Ми робимо погодження. На справі ми пишемо листа на Генштаб, але це стосується лише збройних сил. Ми пишемо листа, нам дають відповідь і дозвіл на в’їзд. Але ми вказуємо там, куди конкретний священик має йти, де є в ньому потреба і від якого командира. Ми не маємо списку вільних священиків. Але дивовижно, як це відбувається. Тільки з’являється запит на капелана, тільки хтось подзвонить – і в той самий день чи мить з’являється і потрібний священик. Він зголошується і вже за тиждень рушає до них.

А як щодо узаконення капеланства? Тому що Кабмін ініціював розгляд закону про цей інститут при Мінобороні, але питання так і не зрушило з місця.

Я не є чиновником і мені важко зрозуміти ці бюрократичні процедури. Принципово те, що ті чиновники, які мають можливість запровадити капеланство – вони залежать від підписів людей старшого покоління. А ті не розуміють, що це вже питання не на завтра, це вже потрібно на вчора. Що капеланство є бажаним серед військових, серед тих молодих хлопців 18, 20, 25 років. Вони хочуть мати поруч священика, вони не можуть собі уявити службу без них. І служителі є завжди поруч з ними. Тому відмова від подібних людей викликає моє співчуття. Можливо, цей чиновник був в атеїстичному вихованні і переживає через певні власні страхи. На жаль, на сьогодні є багато таких людей.

Тобто вони просто гальмують процес прийняття рішення через особисте нерозуміння?

Так. Я знаю дуже багато генералів, які дуже толерантні, відкриті. І якщо б не вони, то взагалі б нічого не було зараз, ми б не дали і тих 10 священиків. Просто є дуже відповідальні люди, які нам допомагають. Хоча на місці може передзвонити командир тієї частини, куди ми направили служителя, і сказати, що більше не давайте греко-католика. Що це за пояснення, коли там був наш священик і до нього черги були? Трапляються такі командири, які не знають самі, чим керуються.

Всім керує людський фактор?

Так. І я ніколи не буду цього замовчувати. Дай Бог, щоб це все швидше скінчилось і я буду називати конкретні прізвища, я не хочу просто зараз їх казати. Тому що це не відповідальність конкретної людини. Ти дбай за себе, а солдати прямо кажуть, що священик їм потрібен. Якщо ти не хочеш – то твої проблеми, але ніколи не ставай на перешкоді, тим паче в умовах питання життя і смерті.

Як ви можете оцінити моральний стан війська?

Воно є надзвичайно сильним морально. Коли був початок боротьби, то це була інша справа. Зараз бійці вже зовсім інші, вони знайшли  в собі неймовірні сили і змобілізувались. Але з тим, з чим вони йшли у бій спершу – я взагалі дивуюсь тому, чому вони туди йшли.

Фактично голі…

Голі, босі. Але зараз вони помічають те, що відбувається. Вони дуже високоморальні люди. Перший раз, коли я завозив священика в зону АТО, мене відвозили люди з Харкова. Дорогою вони казали, що от прийде українська армія і Бог знає що понаробляє з тими людьми, буцімто у них низька культура. І я приїжджаю на блокпост, а десантник, який там стояв, просто бере і цілує руку тій жінці, яка це казала. Я не знаю чому він це зробив, він не чув нашої розмови, він просто так привітався. Вона тоді сказала, що не могла уявити, що такі хлопчики є. А я їй тоді відповів, що у нас така вся армія, українська, наша.

Ще один приклад. В київському госпіталі якось я відвідував пораненого хлопця. Невідомо, чи він буде колись ходити знову, але в палаті висить прапор десантника, під яким він йшов до бою. Мама боляче дивиться на той прапор, не розуміє, як дитина може отак віддаватись до кінця, не розуміє того героїзму. Але я стою збоку і думаю, як жінці вдалось виховати такого мужнього патріота. Вона того не свідома просто. Він може закінчити своє життя інвалідом, але той прапор завжди тримає при собі.

Дуже багато чиновників з Міноборони, досить високого рангу, взагалі не мають такого патріотизму. Але якщо ті приклади героїв показувати, якщо їх розповідати – нам би забракло і дня. Нам треба закривати вчорашній день і це буде перший крок до нашої боротьби за нове суспільство. Ми немов по-новому народились. Маємо те, що маємо, але ми йдемо вперед, ми робимось кращими. І є приклади таких сильних, гарних людей, на яких ми будемо виховувати наших дітей і про яких будемо читати проповіді у церквах. Теперішні мужність та патріотизм - це фундамент нашого майбутнього і він закладається зараз. Безперечно, він дуже болючий,але це фундамент до нашої нової, мужньої та щирої країни.

Розмовляла Тетяна МУХОМОРОВА

Немає коментарів:

Дописати коментар