Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 9 липня 2014 р.

09.07.2014р. Б. / ДВІ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА

Минулий тиждень приніс Україні дві, без сумніву, історичні події – визволення Слов’янська і Краматорська та смерть митрополита Володимира (Сабодана). Обидві ці події, безперечно, матимуть серйозний вплив на подальший розвиток українського суспільства, а отже й на долю українського християнства.

Навіть якщо тепер Московщина відважиться розпочати широкомасштабні військові дії проти України, то визволення агломерації Слов’янськ-Краматорськ усе одно стане символом поразки «русскава міра» в Україні. Виявилось, що ідеї «русскава міра» в Україні мають катастрофічно мало прихильників, які без прямої московської інтервенції нездатні втілити в життя свої ідеї. Щобільше, московитський тероризм на Донбасі, московитська окупація Криму збільшили в українському суспільстві кількість противників Московщини, витворивши з неї образ ворога-агресора, який є смертельно небезпечним для українського суспільства, незалежно від політичної, релігійної, культурної орієнтації кожного його члена. Путінська агресія стала грабарем гундяєвського «рускава міра». І вже не варто очікувати московського контролю над Києвом, хіба-що після перетворення його у радіоактивний попіл. Бо навіть якщо якимось чудом у Києві з’явилося б промосковське керівництво, то народ би його просто змів.

А без московитського контролю над Києвом сама ідея «трієдінай святой Руссі» стає повністю абсурдною. Якщо в Україні й залишаться її прихильники, то її абсурдність рано чи пізно призведе до її повної маргіналізації в українському суспільстві та повного зникнення з політичного, а відтак і з релігійного горизонту українського життя.

Отож, реальна загроза того, що частина українського християнства втратить свою власну ідентичність на користь «русскава міра», стала практично віртуальною. Після московитської агресії розмови про спільну колиску чи навіть хрещальну купіль трьох «братніх» народів українське суспільство буде сприймати вже не інакше як вираз імперіалістичних зазіхань східного сусіда.

Усе це значно підсилюють злочини проти громадян України московитських та промосковських терористів на Донбасі: поруйновані міста і села, знущання над цивільними та вбивства, ненависть до всього українського, – лиш викопують щоразу глибшу могилу для ідей московитського імперіалізму, вбраного в шати православ’я. Між українством і московством постає чимраз більша і глибша прірва.

Героїзм же воїнів АТО витворює новий український національний міт, у якому московити існують виключно в образі ворога, і то ворога підлого, підступного, кровожерного. У цьому міті усе московське є ворожим, смертельно ворожим. І цей міт уже не є і ніколи не буде спадком тільки «бандерівської» Галичини чи Волині. Це уже спадок усього українського суспільства, частина його свіжої історичної пам’яті та його загальноукраїнської ідентичності. Отож, йдучи за простим схоластичним постулатом, який сформулював ще св. Тома Аквінець, – «Gratia supponit naturam» – Божа милість не діє поза природою, можемо стверджувати, що в ідентичність українського християнства самі прихильники «русскава міра» заклали тепер уже відторгнення такої ідеї.

Усе це ставить у доволі пікантну ситуацію українське православ’я. І не тільки "УПЦ" МП, його московитську частину, але й частину українську – УПЦ КП та УАПЦ. Адже попри виразно проукраїнську позицію Київського патріархату, українське православ’я усе ще черпає свою духовну спадщину з криниць московських, а не грецьких. Знання московитської мови, а не грецької, почитання спільних святих на чолі з першим в історії руйнівником Києва Андрєєм Баґалюбскім, спільна з московською, а не грецькою церквою богословська та літургійна спадщина, – це все робить українське православ’я, щоправда, неявно, частиною саме московського православного культурного простору, але не грецького. Навіть білий кукіль патріарха Філарета – це московська, а не православна традиція. За роки існування УПЦ КП та УАПЦ жодна з цих конфесій не зробила серйозних спроб богословського і світоглядного переосмислення своєї спадщини та повернення на фундаменти могилянського православ’я. На цей момент, на превеликий жаль, не маємо жодних підстав сподіватися, що у найближчий час це відбудеться. Відсутність відповідних кадрів та можливостей і надалі спутуватиме українське православ’я до того, щоб випрацьовувати властиво українську питому ідентичність.

В умовах зростаючого в українському суспільстві несприйняття усього московського перед українським православ’ям повстає реальна загроза маргіналізації. І це не може не тривожити, особливо в умовах агресивної пропаганди українського неонацизму, замішаного на неопоганському світогляді. Східніше Збруча, де панування московського православ’я та його прямих спадкоємців призвело до дехристиянстиянізації суспільства, а московитське коріння робить православ’я неприйнятним для українського нового патріотизму, можна очікувати доволі стрімкого просування різних неопоганських, відверто антихристиянських ідей. Поки що це реальна небезпека, але не сама реальність.

Така ситуація українського соціуму вже згадані проблеми українського православ’я перетворює на низку важких проблем для "УПЦ" МП.

Смерть митрополита Володимира (Сабодана), який, відверто кажучи, не викликав приємних асоціацій у середовищі українських греко-католиків через його часті нападки на УГКЦ, стала переломним моментом для ситуації усього українського християнства. Слід віддати митрополиту Сабоданові належне: він своїм авторитетом старався максимально не допустити перетворення "УПЦ" МП на інструмент режиму Януковича, ні на інструмент московитської агресії. Але ні для кого не є секретом існування, умовно кажучи, промосковського і проукраїнського крила в "УПЦ" МП. Боротьба між цими двома напрямками може стати смертельною загрозою для існування цієї конфесії. Навіть спроби її проукраїнського крила сісти на шпагат між українським патріотизмом і вірність Московському патріархові має усі шанси стати смертельним шпагатом для "УПЦ" МП.

З подій у середині цієї конфесії, які стають відомими громадськості, виглядає на те, що, з великою ймовірністю, перемогу на виборах нового Предстоятеля "УПЦ" МП здобуде промосковський кандидат. А відтак цю конфесію очікують тяжкі потрясіння і впевнена, проте не надто швидка маргіналізація в середині українського соціуму. Візит митрополита Іларіона Алфєєва до Києва в часі похорону митрополита Володимира, радше, є сигналом того, що Москва усе ж таки інсталює свого ставленика на Київську митрополичу катедру МП. Навіть якщо цю конфесією очолить проукраїнський Предстоятель "УПЦ" МП, перед ним повстане низка проблем, які поки що неможливо вирішити. Як інтегрувати в новий український соціум, вороже налаштований до Москви, церкву, яка тримає єдність з Моквою? Як стримати політичну інструменталізацію цієї церкви? Як відмити її імідж, який сильно постраждав від співпраці її представників з режимом Януковича, від існування священиків-терористів, від підтримки деякими її священнослужителями московитського тероризму на Донбасі? І звісно, залишиться проблема розколу всередині православ’я в Україні.

У будь-якому випадку "УПЦ" МП ще якийсь певний час буде доволі нестабільною та проблематичною структурою в українському християнстві. І тільки Самому Богові відомо, чим усе це закінчиться для московського православ’я в Україні та для українського християнства на загал.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар