Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 25 грудня 2012 р.

25.12.2012р. Б. / НАПЕРЕДОДНІ РІЗДВА ЗА НОВИМ СТИЛЕМ


Усталена віками в католицькому світі норма сприйняття Різдва як сімейного свята, здається, похитнулася саме 2012 року. Ніколи ще до тепер християн Заходу, а серед них і католиків, ліберальні режими не частували такими «дарунками». Економічна криза дивовижно вплинула на святкування Різдва. Але не в тому плані, що зменшилась кількість подарунків, чи кількість Різдвяних концертів і балів. Ні. Все залишилось приблизно так, як було минулого року.
 
ПРОТИСТОЯННЯ НА ЗАХОДІ
 
Але Адвент, як час приготування до Різдва, став небаченим до тепер часом нападів ліберальних урядів західного цивілізаційного кола на християнство і як на релігію, і як на культурну традицію. Спостерігаючи за гарячкуватими перегонами (хто більше вкусить Церкву, чи принизить християн) між ліберальними урядами країн Заходу, складалося враження, що фамозну дату 21.12.2012 року таки серйозно сприйняли західні секуляристи. Чи віра в календар майя, чи в ньюейджівські астрологічні байки про перехід у нову еру саме цієї дати, чи ще якесь забобонне вірування декларованих атеїстів та агностиків, але все ж якась «біда» змусила західних лібералів забути про економічну кризу і накинутися на християнство, а особливо на Католицьку Церкву.
 
Від дурнуватих, антинаукових заяв деяких, здається не зовсім здорових, оксфордських професорів, про те, що начебто католицьке виховання гірше, аніж сексуальне насильство, до недемократичних спроб накинути гіперліберальне виховання у державних школах; від не зовсім розумних вибриків щодо заміни традиційних різдвяних символів на постмодерністські покруччі до прямої політкоректної заборони влаштовування прилюдних різдвяних святкувань.
 
Цікаво, що більшість цих ліберально-секуляризаторських вибриків відбувається під прикриттям димової завіси політкоректності начебто заради пошанування почуттів вірних інших релігій або під прикриттям посилання на ніби наукові дані, які вже давно відкинули навіть найліберальніші мужі науки як антинаукові.
 
Якщо спробувати неупереджено поглянути на усю цю передріздвяну боротьбу, складається враження, що ліберальний інтернаціонал, який виявився не в стані протиставитися економічній кризі, ним же ж таки породженій, вирішив переключити увагу народів з питань економічного виживання на питання фундаментальніші. А щоб точно вийшло, спровокував суспільні конфлікти довкола світоглядних питань, намагаючись зіткнути лобами християн і мусульман, християн і лібералів, християнство і науку.
 
Поки що диверсія вдало проходить. Але відповідь на ці провокації уже надійшла. У багатьох випадках є тільки питання часу, коли ця відповідь переросте у щось масштабніше.  Не думаю, що в країнах Заходу дійде до християнської революції, але після цієї передріздвяної сутички Захід уже ніколи не бути таким, яким він був.
 
ЦЕРКВА ДАЄ РЕЦЕПТ ВИХОДУ З КРИЗИ
 
Першим дзвінком, який мав би трохи насторожити лібералів, якби в них була крихта політичного чуття, є заява другої людини Ватикану, Префекта Конгрегації віровчення Архиєпископа Ґерхарда Людвіґа Мюллера, який не просто назвав політичний атеїзм та секуляризм найбільшою небезпекою для Заходу, а ступив крок далі: він розкритикував позицію багатьох християн Заходу, які радо би замкнулися у своїх церквах і не втручалися у суспільні процеси, відкрито висловив проблему неприсутності католиків на всіх політичних рівнях життя західних суспільств та закликав католиків взяти активну участь у політичному житті.
 
А йой! Церковник ні більше, ні менше закликає до політичного католицизму?! Можна тільки собі уявити шквал «аргументів» тих, кому Церква, яка впливає на суспільство, стоїть поперек горла.
 
Цілісний католик! Католик, який не голосує за тих, хто підтримує аборти, католик, який обстоює своє право на публічне визнання своєї віри, католик, який противиться антикатолицькій пропаганді в школах, католик, який з парламентської трибуни критикує ліберальну дегуманізацію суспільства і самої людини, католик, який не боїться відкрито вказувати на жадібність як причину сучасної економічної кризи! Це точно нічний жах теперішньої політичної та економічної еліти.
 
Церква не тільки закликає католиків йти у політику. Вона також дає рецепт виходу з економічної кризи, яка охопила світ. Святіший Отець Бенедикт ХVІ у своєму посланні з нагоди Всесвітнього дня миру вказав на основний спосіб виходу з кризи – повернути Бога та християнські цінності у західне суспільство: «Багато хто визнає, що сьогодні необхідна нова модель розвитку, а також новий погляд на економіку. Як всебічний розвиток, солідарний і стійкий, так і загальне благо вимагають точної шкали блага-цінності, яку можна вибудувати, маючи вищим орієнтиром Бога. Не достатньо володіти багатьма засобами або можливостями вибору, нехай навіть цінними... Щоб вийти з нинішньої фінансової та економічної кризи, – наслідком якої є зростання нерівності, – потрібні люди, групи, інститути, які заохочували б життя, сприяючи творчим здібностям людини, щоб навіть криза могла стати можливістю для розпізнавання і нової економічної моделі. Переважаюча в останні десятиліття модель висувала як постулат максимізацію прибутку і споживання в дусі індивідуалізму та егоїзму, оцінюючи людей лише за їхньою здатністю відповідати вимогам конкуренції. Однак, з іншого погляду, справжнього і міцного успіху можна досягти, присвячуючи справі всього себе, розумові здібності, свою підприємливість, оскільки справжній людський розвиток потребує принципу безкорисливості як вираження братства і логіки дару… У сфері економіки потрібна – особливо з боку держав –політика індустріального та сільськогосподарського розвитку, яка дбала б про соціальний прогрес і про універсалізації правової і демократичної держави. І потім, важливо і обов'язково структурувати грошові, фінансові та комерційні ринки в етичному плані; їх слід стабілізувати і більшою мірою координувати і контролювати, з тим, щоб вони не завдавали шкоди найбіднішим.»
 
Папа дає лише загальні правила, які би могли допомогти суспільству подолати кризу. Але для цього суспільство мало б відкинути дотеперішню модель секулярного лібералізму, політичної коректності та мультикультуралізму. Адже фактично цінності сучасної суспільної системи Заходу – це цінності без цінностей. Не можливо будувати суспільство на загальнолюдських цінностях, які таки є християнськими цінностями, і в цей же ж час надавати «права» тим, хто ці цінності руйнує.
 
Тому вже навіть сама узагальнена спроба Папи вказати західним суспільствам на причину їхніх проблем викликала шквал критики і перекручування у ЗМІ. Залишаючись біля розбитого корита економіки, спровокуваши соціальні та суспільні конфлікти, ліберали найперше хотіли би закрити рота Церкві. Оскільки Вона, на відміну від них, дає реальні рецепти виходу з кризи.
 
«ГОБІТ» – НЕСПОДІВАНИЙ ПОМІЧНИК ХРИСТИЯНАМ
 
Захід просто потребує перебудови свого менталітету. Інакше він ризикує звести нову Вавилонську вежу повністю дегуманізованого суспільства, у якому все контролюють, інакодумство переслідують, а людина є повністю незахищеною перед машинерією державного механізму. У цьому нелегкому завданні перебудови менталітету західних демократій християнам прийшла поміч з неочікуваного боку. Пітер Джексон початком своєї нової кінотрилогії «Гобіт» кидає виклик менталітету наживи, політкоректності, секулярної бездуховності та егоїзму.
 
Принаймні якась частина глядачів зацікавиться творчістю Толкіна, англійського філолога і письменника, а перш за все – католика, який у завуальованій формі у своїй творчості пропагував ідеали християнства. Пропагування цих ідеалів і є одним з рятівних кіл для нашої цивілізації.
 
У передріздвяний час західній кінопубліці доступний фільм, який оспівує жертовність, здатність допомогти іншому, честь, відданість, вірність своєму слову, прагнення допомогти визволенню батьківщини, вірність власному народу, милосердя і співчуття, шляхетність і романтизм, довіру до Провидіння і відповідальність за інших. Одним словом – усе, чого так панічно боїться теперішній обиватель.
 
Здавалося б, ну і що. Ну подумаєш, який там фільм. Але тут варто звернутися до одного історичного феномену, який часто не помічають навіть ті, хто досліджує одне з геополітичних та історичних див ХХ століття – падіння совєтської імперії.
 
Серед причин її падіння є одна, на перший погляд незначна і незвичайна, причина: видавнича діяльність самої совєтської держави. На 70-80 роки ХХ століття приходиться пік видавничої діяльності в СССР. Звісно, майже вся ця діяльність, окрім дисидентського самовидавництва, провадилась під невсипущим оком КГБ та КПСС. І, о диво! Мастодонтам державного контролю навіть до голови не прийшло, що казки Андерсона, романи Вальтера Скотта, Дюма, Жюль Верна, Майн Ріда, «побрехеньки» Свіфта та Рабле, драматичні витвори Шекспіра і Мопасана, як терміти підточують фундамент фундаментів совєтської держави – комуністичну ідеологію.
 
Не хочу твердити, що ці книжки були вирішальними у розвалі СССР, ні. Але вони були вагомим чинником. Діти сформовані на європейських ідеалах, які у своїй основі є християнськими ідеалами, уже не могли бути такими ж перестрашеними рабами, як їхні батьки. Вони вже зі значно більшою критичністю могли підходити до недоліків совєтської системи та комуністичної ідеології. Можливо, совєтські спецслужби прагнули виховати таких собі комуністичних Дон Кіхотів, і це їм, до певної міри, вдавалося. Але, вочевидь, вони не враховували реальності, що комуністичне донкіхотство настільки ж небезпечне для совєтської імперії, які і антирадянщина та націоналізм. Реальний світ брежнєвського застою був далекий від ідеалів класиків Заходу. Розчарування мусіло зародитися у головах і душах. Комунізм мусів тріснути під тими промінчиками анонімного християнства, що проривалося з творів, які пропагували цінності вільної людини.
 
Постмодерні будівничі нового тоталітаризму, можливо, врахували ці прорахунки своїх совєтських колег. Програми вивчення літератури в цілому світі є уже зараз зредукованими. Замість класики пропонують низькопробні шамани-донхуани та відьмацькі гарріпотери. На цій хвилі функціонує й українська, з дозволу сказати, освіта. А й РФ не відстає у цьому.
 
І «Гобіт», фактично популяризуючи цінності християнського лицарства, робить ту саму справу, яка свого часу підточувала совєтську державуа. Цей фільм – одна з мікротріщин у фундаменті постмодерного суспільства, яке уже ладне скотитися у хаос ночі постгуманітарики.
 
ЩО РОБИТИ НАМ, ЩОБ СВІТЛО ХРИСТОВЕ СЯЯЛО У ЦЬОМУ СВІТІ
 
Ніч постгуманітарного хаосу, здається, прагне чорними крилами накрити нашу цивілізацію, перетворивши здегенерованого індивіда на раба власних похотей і технологій, жорстко контрольованих новими господарями світу. Але темрява не може обійняти Світло (див. Ів. 1, 5), не може його згасити. Що більше християни усвідомлюватимуть собі що власне вони є світлом світу (див. Мт. 5, 14-16), не просто посередниками Світла світові, а таки світлом, яке світить силою Світла – Христа Царя усього , то інтенсивніше Світло освітлюватиме темряву.
 
Перш за все, ми, українські католики, мусимо собі усвідомити, що наш вибір є на боці європейського християнства і його боротьби проти темряви, яку породила наша цивілізація, проти темряви, яка прагне поглинути світ. Без цього усвідомлення, без усвідомлення себе членами великої сім’ї Божої – Спільноти Єдиної, Святої, Католицької і Апостольської Церкви, яка є єдиною інституцією на цьому світі, яка має пряму Божу обітницю, що всі сили пекла, темряви і зла ніколи Її не переможуть (див. Мт. 16, 18), наша боротьба буде без сенсу і внутрішньої сили. Тільки усвідомлюючи свою власну ідентичність, релігійну і культурну, свою екзистенціальну ідентичність гілок правдивого виноградного куща – Христа (див. Ів. 15, 5), ми зможемо доєднатися до переможного війська Вічного Агнця Божого і стати учасниками Його кінцевої перемоги.
 
Усвідомивши цю свою екзистенціальну ідентичність і приналежність, мусимо це усвідомлення вчинити дієвим. Тільки через усвідомлення потреби послуху і вірності церковному Проводу, якому сам Христос доручив пасти своїх овець (див. Ів. 21, 15–17), і роблячи реальне, щоденне життя відповідним до цього, ми зможемо дійсно почати випромінювати світло, що розсвітлює темряву.
 
Та послушність не має бути бездумною послушністю робота чи раба, а тим співчуттям з Церквою, про яке говорить св. Ігнатій Лойольський. Адже людина не може належати до Спільноти Церкви і бути нечутливою до Її терпінь, проблем і потреб. Якщо дійсно співчуваємо з Церквою, якщо нас дійсно болять Її болі та рани, то наше ставлення до Неї можна буде охарактеризувати словами видатного католицького теолога ХХ століття єзуїта Карла Ранера : «Церква, як стара жінка, з багатьма зморшками і рубцями. Але Вона – моя Мама. А маму не б’ють, її обороняють». У такий спосіб наша діяльність дійсно зможе виходити з нашої любові до Христа та Його Церкви.
 
Якщо ми, українські католики, дійсно ґрунтуватимемо свою діяльність на цих принципах, то самоорганізація українських католиків буде закономірним наслідком таких змін нашого менталітету. А для порятунку не лише України, але й нашої цивілізації така самоорганізація є конче необхідною.
 
Українські католики мали би самоорганізуватися для оборони своїх фундаментальних прав: права на католицьке виховання дітей, права на освіту, яка би була узгоджена з нашими релігійними переконаннями, права на вільне визнання своєї віри, на задоволення своїх релігійних потреб. Така самоорганізація і оборона були би значним вкладом у загально християнську справу поширення Радісної Звістки. 
 
Одним з важливих пунктів, який може допомогти нам, українським католикам, вийти з ситуації кругової оборони, є створення у наших сім’ях атмосфери європейської християнської католицької культури, у якій наші предки жили віками. Окрім цього, наші сім’ї мають стати реально осередками молитовного життя, через які і наші парафії отримуватимуть необхідні поштовхи для оновлення і оживлення. Це не лише допоможе дорослим укріпитися на таких острівцях духовної стабільності, але і підростаючому поколінню така католицька атмосфера є конечно необхідною для правильного формування.
 
Батьки католики, не лише мають обов’язок дбати про те, щоб їхні діти мали що їсти і пити, а також і про те, щоб вони реально формувалися, як відповідальні члени Католицької Церкви і власного народу. Тому традиційне передавання історичної пам’яті нашого народу та правд віри має стати основою нашого католицького сімейного виховання. До того ж, сучасне інформаційне суспільство вимагає від батьків не лише контролювати поринання власних чад у простори Інтернету чи контролю за тим, які мультфільми чи фільми дивляться їхні діти, які ігри грають. Сучасне гіперінформоване суспільство вимагає також від батьків привчати своїх дітей до книжки, адже без любові до книг не можлива любов до Книги – Біблії.
 
Саме добра література розвиває багато корисних навичок, розвиває критичне мислення, розвиває ті добрі зерна шляхетності, здорового романтизму й елітизму, співчуття, пожертовності, які є фундаментальними людськими підвалинами для дії Божої ласки.
 
Стабільна у вірі католицька сім’я є реальною запорукою та фундаментом католицького відродження.
 
Кожен з нас мусить розпочати це в першу чергу з самого себе і своєї сім’ї. Відродження католицтва в Україні є необхідною передумовою нашого простого фізичного виживання. В інакшому випадку ми ризикуємо бути поглинутими як не обскурним лібералізмом, то ошалілим «рускім міром», який вже зараз леліє надію виселити галичан у Сибір. Якщо ми, українські католики, вчасно не опам’ятаємося, то завтра нас просто фізично може не бути, принаймні на нашій власній землі.
 
Толкінів гобіт Більбо Беґінс проходить трансформацію від ситого, вдоволеного обивателя, який живе розміреним егоїстичним життям, до пожертвовного, співчутливого, відданого справі гобіта, який в кінцевому результаті має практично вирішальний вплив не лише на долю улюбленого Краю, але й на долю цілої цивілізації.
 
Українські католики мають пройти подібну трансформацію, якщо хочуть врятувати себе і своїх дітей від долі рабів новітнього Саурона чи його західного зрадливого двійника Сарумана. Наша доля в наших руках. Що скоріше ми візьмемося до діла, то ліпше буде для нас.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар