Розмова з владикою Глібом (Лончиною), апостольським екзархом для українців Великобританії
Півстоліття тому у Ватикані розпочалася подія, яка згодом змінила не
лише внутрішнє життя Церкви, але вплинула також на політичне й духовне
становлення людства. У ІІ Ватиканському соборі взяло участь приблизно
дві з половиною тисячі єпископів з усього світу, серед них п’ятнадцять —
це представники підпільної Української греко-католицької церкви. Тоді
ж, але в іншому кінці світу, містечку Детройт в Америці, зростав
хлопчик на ім’я Борис, який згодом прийме монаше ім’я Гліб і стане одним
із найшановніших єпископів УГКЦ. Нині владика Гліб (Лончина) —
апостольський екзарх для українців Великобританії.
Своїм зовнішнім виглядом владика Гліб долає стереотипи про «високі чини» у Церкві. Серед студентів і семінаристів він має ідентифікаційну ознаку — «усміхнений єпископ». Уділяючи благословення, він ділиться теплом руки. Він першим серед владик назвав мене, як колись тато: «Софійко», замість офіційного «пані». Офіційне інтерв’ю з владикою Глібом плавно переходить в особисту духовну розмову.
— Владико, дозвольте спровокувати Вас на ностальгію. Який найперший спогад про церкву?
— У дитинстві я відвідував латинську церкву, бо в нашій місцевості не
було української. Коли мені було приблизно п’ять років, моя родина
переїхала в місто Детройт. Тоді вперше зміг відчути цю атмосферу.
Пригадую момент, коли я загубив свою маму і плакав, допоки мене хтось не
підняв, аби передати матусі. Пішов до школи, де з нами працювали
українські сестри-василіянки. Крім того, в нашій місцевості було багато
ревних душпастирів: отці Дмитро Височанський, Юрій Жадан, Інокентій
Лотоцький. Можу сказати, що у церкві я виростав.
— Ви народилися в американському штаті Огайо. Як Ваша родина
опинилася там? Яким було дитинство українського хлопчика в
американському середовищі?
— 1944-го, коли до Львова наближався більшовицький фронт, мої батьки
змушені були покинути Батьківщину. Тоді вони були зовсім молодим
подружжям, тому планували після закінчення війни повернутися додому. Але
так не сталося. Спочатку вони виїхали у Краків, тоді у Відень, а кінець
війни застав їх у Мюнхені. Там народилася моя найстарша сестра Маруся.
Звідти батьки емігрували до Америки. Згодом батько отримав роботу в
коледжі міста Стюбенвіл, де народилося ще четверо дітей. Там зовсім не
було українців, тому наше виховання батьки взяли на себе. Вони
наголошували на відмінності: якщо хтось з американських дітей був
нечемний, мама казала: «Бачиш, сину, українська дитина так би ніколи не
зробила!» Розмовляли ми лише українською. Це було правилом! Я хіба що на
вулиці від ровесників міг почути англійську мову. Дотримувалися звичаїв
— це допомагало зберегти свою ідентичність. Охрестили мене в
Карпатськоруській греко-католицькій церкві, яка була трохи далі від нас.
Пізніше моя родина переїхала в місто Детройт, де є велика українська
громада: п’ять церков, дві початкові школи, Український музичний
інститут, школа українознавства.
— Ви повернулися в Україну разом з Блаженнішим Любомиром одразу
після виходу Церкви з підпілля. Яке враження справила тодішня Україна?
Чи відрізнялося те, що Ви побачили, від того, що розповідала мама?
— З дитинства усвідомлював, що є чужинцем на американській землі. Знав,
що є ще земля, де я буду вдома. Тому мені було надзвичайно цікаво
вивчати мову, географію, історію України. Перед вступом у монастир,
відвідав Югославію. Це була моя перша слов’янська країна. Там я відчув,
що це щось схоже до того, що шукав. Україну побачив 1984 року, ще за
радянської влади. Пригадую, як ішов вулицями рідного міста й зауважив,
що не бачу усміхнених облич. Розумів, чому воно так: існував суворий
контроль за людиною, її діями і помислами. Все ж дуже тішився, що зміг
зблизька пізнати свою родину.
1994 року переїхав в Україну, працював з чернечими спільнотами,
семінаристами. Найперше вдячний Богові за тих чудових людей, яких тут
зустрів.
— Чи не є модель Єдиної помісної церкви, про яку так часто
говорять у релігійному середовищі, занадто утопічним проектом в
сьогоднішніх умовах?
— На цей момент — так! До єдності треба доростати. Це є метою нашої
Церкви — «щоби всі були одно». Русь охрестив Володимир у єдиній
Христовій вірі, а вже потім в Україні стався такий поділ. Ба більше, на
момент хрещення Руси ще не було таких поділів християнства у світі. Тому
988 року ми були в єдності з Константинополем, так само як і з Римським
престолом. Віримо, що Христова церква — це та, що є в єдності з
Римським престолом. За це вмирали наші мученики, зокрема у ХХ столітті.
Ми відчуваємо відповідальність за те, що вони нам заповіли.
— Повертаючись до теми конференції, коли Папа Іван ХХІІІ
розпочинав ІІ Ватиканський собор, то його наступник, кардинал Джованні
Батіста Монтіні, сказав: «Цей святий старець навіть не підозрює, яке
осине гніздечко він має намір розбурхати». Що він мав на увазі?
— Папа Павло VI був тим, хто завершив цей собор, хоч ніхто не
сподівався, що це станеться так швидко. Світ почав дуже стрімко
мінятися: розвивалися технології, наука. Завдяки тому людина зовсім
по-іншому розуміла і себе, і світ. А Церква досі працювала тими самими
методами, де все гарно окреслене й чітке. Тому 1962 року стало
зрозуміло, що людина потребує від Церкви тих самих істин, але мова
повинна бути іншою. Церква стала відкритішою до потреб людини. Гадаю, що
майбутній Папа, на той час кардинал Джованні Батіста Монтіні, хотів
сказати, щоби ми йшли до кінця у розпочатій справі.
— Чого, на Вашу думку, сьогодні суспільство потребує від Церкви?
— Ми не можемо пристосувати Боже об’явлення до звичаїв людини. Радше
запрошуємо її побачити своє життя у світлі Божих правд. Церква мусить
зберегти свою місію — бути тим, що допомагає людині зорієнтуватися,
зокрема в період таких шалених змін у суспільстві. Христова церква
залишається дороговказом для людини.
— Прошу розказати про досвід співжиття різних конфесій у Великобританії.
— Я б сказав, що англійці досі залишаються джентльменами. Тому там
немає таких конфліктів між християнами. Вони живуть мирно, часто
відбуваються міжконфесійні зустрічі, молитви. Інша річ, що суспільство
великою мірою є секуляризованим. Мало хто ходить до церкви, але більший
відсоток тих, хто заявляє про свою віру в Бога. Недавно парламент
Великобританії видав закон про заборону носити хрестики на роботі. Такі
рішення подають суспільству як зразок толерантності до інаковіруючих,
нібито хрестик може когось дуже сильно образити. Видається, що такими
гаслами суспільство вводять у велику оману. Парадоксально, але речі, які
раніше були самі собою зрозумілі, сьогодні перетворюються на великі
проблеми.
— А насправді в Європі існує криза християнства? Чи це медіа-ефект?
— На мою думку, є велика криза християнства. По-перше, зауважив, що
люди, які вірять у Бога, живуть так, ніби Він зовсім їм не потрібен.
Вони можуть ревно молитися у церкві, але жити за своїми законами. І не
бачать у цьому конфлікту. Кажуть, що це їхня приватна справа.
Відбувається індивідуалізація релігії. По-друге, причиною кризи є
людська байдужість, бо, з одного боку, людина має все, а з іншого — за
найменших труднощів і клопотів вона нарікає на Господа. Сьогодні
найбільшою заповіддю є вірити у Божу любов, навіть якщо всі обставини
переконують нас у протилежному.
Розмовляла Софія Кочмар
Джерела: gazeta.lviv.ua
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар