15.01.2013р. Б. / ДЕЩО ПРО МОЖЛИВИЙ ЗРАЗОК ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ

Розвал двох найбільших тоталітаризмів ХХ століття – комунізму і націонал-соціалізму, здавалося б, врятував Європу від тоталітаризму і поневолення європейських народів. І хоча і один, і другий тоталітаризми приписували собі лаври властиво найвищого утіловлення європейської цивілізації, один і другий завдали саме Європі жахливих втрат людських, культурних, матеріальних, моральних і духовних. І лише, направду, чудо врятувало Європу від цілковитого знищення її цими тоталітарними монстрами.

 

Перемога над європейським нацизмом 1945 р. та перемога над комунізмом 1991 р. давали нові надії європейським народам на мир, розвиток, спокійне існування. Але не помітно, майже нечутно, на початку ХХІ століття Європа опинилася під чоботом нового тоталітаризму – ліберального, або, як його називає Святіший Отець Бенедикт ХVІ – диктатура релятивізму.

 

Релятивізм – відносність усього – став не просто собі одним з аспектів цивілізації – він став її ідеологією. Він уже не є надбанням якихось суперінтелектуальних кіл, а просто таки просякає в усі пори європейського суспільства: в політику, науку, ментальність людей. На початковому етапі європейської історії, трьома китами на яких опиралася європейська цивілізація були християнство, шляхетність, закон. Згодом християнство було підмінено раціоналізмом, шляхетність – прагматизмом, а закон Божий – природнім законом.

 

Сучасна західна парадигма звела раціоналізм на повний релятивізм (геть усе є неспізнатливим і відносним), прагматизм – на гедонізм (задоволення перш за все), а природній закон – на диктат ідей політичної коректності, мультикультуралізму й всезагальної толерантності (до речі, ця толерантність стосується всіх, окрім християн).

 

В такому світопорядку християни, з їхнім розумінням Божественного Абсолюту, природнього морального закону та Абсолютної Істини, не лише є лишніми людьми – вони є завадою, перепоною до чергової побудови земного раю. І не лише християни, – кожен хто тримається за свою національну, культурну, вроджену статеву ідентичність попадає в категорію, що її большевики називали «бывшый человек» чи нацисти – «untermensch».

 

Що правда, тепер ніхто не вживає цих неполіткоректних словечок; далеко краще таких «лишніх» людей називати якимись «-фобами»: гомофоб, ксенофоб, ісламофоб, або за звичай уже й відкрито лайливими, принаймні в устах ліваків: клерикал, фашист, клеро-фашист, расист, нацист і пішло-поїхало.

 

У деяких країнах Старого континенту якщо сказати, що гомосексуальна поведінка – гріх,то можете потрапити до в’язниці, адже ви образили сексуальну меншину. У деяких європейських країнах батьків, котрі пояснюють своїм дітям, що жити не за християнськими принципами – гріх, можуть забрати дітей і дати на виховання комусь толерантнішому. В частині країн Заходу за обстоювання християнських принципів вас можуть зацькувати ЗМІ, різні товариства, представники меншостей так, що ви станете «недоторкуваним» у власній Батьківщині, а найменше, що почуєте на власну адресу – клеро-фашист. У певних країнах ЄС за обстоювання національної самобутності свого народу готуйтесь до того, що вас проголосять фашистом, нацистом, расистом. В країнах Заходу, які потерпають від напливу ісламських мігрантів, якщо відважитеся підняти голос на засилля і непристойну поведінку ісламських мігрантів – ви ісламофоб, ксенофоб і расист.

 

Колись побожна пані Європа, відкинувши вервичку і Біблію, тепер знову шукає ворога, який їй не дає побудувати земний рай. В часі так званого Просвітництва це була Церква, до речі Вона так і залишилась у списку ворогів. В часі модерни це були капіталісти й євреї. А тепер це – Ватикан, християни та Ізраїль, що більше, це не є винахід ЄС, сумнівна честь тут належить ООН (див. RobertodeMattei, 2010: 54-55)

 

Здається, для Європи уже немає жодної надії. Але боротьба європейців за свою культурну ідентичність, за свою національну ідентичність, за право виховувати своїх дітей згідно з власним світоглядом, за право на свободу совісті й переконань не тільки ще не програна, вона усе ще триває.

 

Пересічному українському католику вся ця картина може здатися натхненням сховатися під крильця «праваславнай Маскви» або краще застрягнути в болоті багатовекторності якомога довше. Але… Не потрібно нікому здорово мислячому доводити, що Москва була, є і, принаймні, ще якийсь час буде найлютішим ворогом українського католицтва. Так само і розуміння того, що українська так звана багатовекторність, насправді влучно зображена вже Леонідом Глібовим у байці «Лебідь, рак і щука».

 

ЩО РОБИТИ? КУДИ ПОДАТИСЯ? КУДИ НАМ РУХАТИСЯ?

 

Для кожної людини відповідь би мала бути цілком очевидною, а для християнина і поготів – додому! У вужчому розумінні туземним нашим домом є наш Край, у ширшому – це те цивілізаційне коло, до якого ми належали практично впродовж усієї своєї історії – Середня Європа. І туди лежить наш шлях. Наша культура, наша ментальність, наша релігія – це типові середньоєвропейські появності. Ми належимо до Серединної Європи, з якої нас силою московського багнету видерто. Якщо хочемо бути самі собою, то мусимо туди повернутися. Якщо ж ми відречемося свого дому, то станемо подібними до московітів, які розділені самі у собі – прагнуть європейського життя і з глибини душі ненавидять Європу. Хіба вартує нам і далі бути цивілізаційними покручами?

 

Наша культура, саме наше національне буття збудоване на типово католицьких засадах – автономність Церкви й держави, пошанування свободи кожної окремо взятої особи, прагнення до того, щоб держава не пхала свого носа у наші особисті чи сімейні справи (автономія сім’ї /особи/ державного організму), прагнення до інтегральної освіти і так далі. Якщо ми відречемося цього, то тим самим заперечимо себе, як народ і просто розчинимось у інших народах та будемо серед них тинятися нещасними Гоголями. Тому наш вибір мусить бути європейським.

 

Як для християн нам мусить бути цілком зрозуміло, що Батьківщина наша на Небесах (див. Фил. 3, 20). І саме туди мають бути спрямовані кроки нашої туземної мандрівки. Саме у цій дихотомії Небесного та земного дому лежить таємниця нормального народного життя. Народ, який забуває про Небесний дім, починає будувати рай земний і окрім розчарувань та катастроф, як про це говорить історичний досвід, його нічого не чекає.

 

Народ, який забуває про свою земну Батьківщину, щезає з історичної арени. Свого часу римляни, заволодівши майже цілим відомим тоді світом, забули про свій Рим, стали громадянами світу і… зникли.

 

Тому тільки народ, який не забуває ні про свій земний дім, ні про свій Небесний дім, може нормально та успішно розвиватися, без загроз відійти в історичне небуття.

 

Але ж в Європі таке робиться! Невже ми приречемо своє християнство на вимирання в ЄС?

 

Християнство впродовж усієї своєї історії ніколи не було легкою релігією. За християнство завжди потрібно було боротися. За нього потрібно боротися і сьогодні. Ми мусимо бути свідомими своєї місії в ЄС – підтримати боротьбу європейських народів за християнські цінності.

 

Цікаво, але саме таку місію порочив теперішній Папа хорватам в часі свого візиту до цієї країни. Допустити собі думку, що Архипастир католицької Спільності  просто собі так взяв і ляпнув таке, може хіба той, хто просто ляпає, не відчуваючи відповідальності за свої ляпи.

 

І нечисельний хорватський народ, ще не увійшовши в ЄС, змушений зараз відстоювати своє католицтво від ідейних та генетичних наслідників старого югославського комунізму, ніби покійного та все ще живучого, – лібералів, які більшовицько-нацистськими методами пробують накинути хорватському народу гіперліберальний світогляд.

 

ДУРНИЙ ВЧИТЬСЯ НА СВОЄМУ ДОСВІДІ, МУДРИЙ – НА ЧУЖОМУ

 

Українські католики часто потерпають від комплексу меншовартості, який в них стараються підігрівати сусіди, але й вони самі. Їхня дезорієнтованість часто випливає з непорозуміння власної місії і зведення свого власного існування до ідеї мосту між Сходом і Заходом, мосту по якому всі топчуться.

 

Серед європейських народів є один, споріднений з нами не лише генетично, бо вийшов з наших теренів, але й багато в чому подібний у своїй історичній долі та ментальності до нас. Цю подібність зауважив уже свого часу хорватський етнолог Мілован Ґавацці. Це – хорвати. Тому досвід цього народу в його боротьбі за європейське християнство є цікавим для нас не тільки з перспективи того, що зараз хорвати проходять те саме, що, можливо, в майбутньому маємо проти і ми, але також і через ментальну подібність хорватів і нас.

 

На сучасному етапі розвитку подій в Хорватії можна спостерігати жорсткий наскок на Церкву державного апарату, підконтрольних ЗМІ та організацій. З розгортанням протистояння Церкви в обороні прав вірних, самих вірних та державного апарату зауважуються наступні тенденції. Протистояння викликане насильницьким запровадженням гіперліберальних модулів у шкільний предмет «Медичне виховання».

 

Перш за все, Церковний клир практично «усунувся» від боротьби. Час від часу через проповіді, заяви, інтерв’ю священики та єпископи завдають точкових, надзвичайно точних ударів по позиції ліберального уряду. Виступи клиру створюють потрібне відчуття певності та аргументованості. Маломовність клиру на фоні істеричних багатослівних, протирічних у собі заяв міністрів та їхніх підлеглих, підконтрольних ЗМІ та товариств, вигідно вирізняє єпископат в очах суспільства. Загребський кардинал обмежив свою присутність у протистоянні одною-двома проповідями, а глава Єпископської конференції – до зустрічі з президентом та одного інтерв’ю консервативному виданню «Večernji list». Бомбовий виступ Загребського єпископа-помічника був розцінений суспільством як вираз того, що клир насправді думає про усю цю справу.

 

По друге, чітко ведеться робота через мирянські рухи, товариства та організації, добра частина з яких декларують себе як комітети громадян, але у координації їхніх акцій з Церквою ні в кого не виникає жодного сумніву.

 

Розповсюдження інформаційних матеріалів ведеться не тільки в церквах, але й газетних кіосках та супермаркетах. Оскільки владі практично повністю вдалося блокувати доступ противників у ЗМІ: газети, часописи, телевізію та радіо. Також члени побожних товариств займаються масовим розповсюдженням дисків з викривальними фільмами.

 

Уся діяльність мирянських рухів, товариств, організацій, та про-лайф організацій справляє враження прекрасно злагодженого механізму, який практично безпомилково функціонує.

 

У цей спосіб рух проти накидання ліберального статевого виховання набирає вигляду народного руху і таким стає по своїй суті. До цього руху приєднуються громадські організації та товариства, які не мають стосунку до Церкви.

 

Заяви окремих інтелектуалів чи просто людей, авторитетних у хорватському суспільстві, практично ламають враження наукової обґрунтованості дій влади і виставляють владу повністю некомпетентною у питаннях, які вона взялась вирішувати.

 

Спроби влади до залучення галасливих представників секс-меншин та одіозних лівоорієнтованих інтелектуалів осягають цілком протилежний ефект – прихильники ліберального сексуального виховання виглядають некомпетентними, ідеологічно заангажованими, а то й просто невихованими телепнями.

 

Поки що не відомо, чим закінчиться протистояння. Але воно вже сконсолідувало Католицьку Церкву в Хорватії і збільшило її моральний авторитет у суспільстві.  Скоріше за все, або ліберальна влада прийме умови капітуляції – ліберальне сексуальне виховання стане факультативним предметом, або влада піде у відставку. Сценарій поразки католиків можливий, але на даний момент виглядає найменш ймовірним.

 

ПІДҐРУНТЯ АКЦІЇ В ХОРВАТІЇ

 

На даний момент, на жаль, такий сценарій для українських католиків практично є недоступний.

 

Але це не означає, що все втрачено. Слід поглянути на успішний опір хорватського католицтва ліберальній диктатурі.

 

Перш за все, з 80-х років ХХ століття Церква в Хорватії провадить тотальну катехизацію вірних. Обізнаність хорватів у тонкощах власного віросповідання є досить високою. Також Церква у Хорватії свого часу підтримувала і допомагала самоорганізації вірних, що призвело до великої кількості мирянських товариств, особливо молодіжних. При розгляді «досьє» головних протагоністів конфлікту з католицького чи про-лайф боку видно, що всі вони свого часу пройшли вишкіл у якомусь з молодіжних/студентських католицьких рухів чи організацій і залишилися вірними Церкві. Тобто, Церква через мережу мирянських рухів, товариств та організацій не тільки має змогу посередньо, але не менш ефективно впливати на хорватське суспільство, Вона також зуміла сформувати зачатки нової католицької еліти, яка зараз в актуальному протистоянні з гіперліберальним статевим вихованням фактично проходить своє бойове хрещення.

 

Тобто формулу успіху можна би було вивести наступним чином: тотальна катехизація + мирянська самоорганізація + активна та ефективна підтримка Церквою мирянських рухів, товариств  та організацій + виховання молоді + свідоме формування нової еліти + опіка над членами старшого покоління, які уже стали частиною хорватської еліти. Ну, і, звісно, + організованість та керованість процесів.

 

Але все це було би не можливим без усвідомлення самою Церквою своєї самодостатності та ідентичності. Попри екуменічні намагання щодо православних, Церква в Хорватії ніколи не впадала в торгівлю греко-католиками, ніколи римо-католики чи греко-католики не крутили історії з православним чи протестантами поза плечима одні одних. Окрім цього і греко-католиків, і римо-католиків у Хорватії вирізняє чітке усвідомлення їхньої католицької ідентичності, чого часами бракує нашим вірним.

 

Не було би це можливим без школи молитви, яку приносить з собою катехизація, без привчення з малечку до активного парохіяльного життя.

 

І ще одне немало важливе. Церква в Хорватії чітко збагнула одну важливу річ: знання – сила. Тому багато часу і матеріальних середників було вкладено у організацію серйозної мережі церковних ЗМІ, перекладацьку та видавничу діяльність. Не можу не звернути увагу на простий факт: в Хорватії є близько 3,9 млн. декларованих католиків. У Римі виходить документ, папська книжка чи ще щось важливого – за тиждень, максимум два, вона з’являється у доброму хорватському перекладі.

 

Ми можемо виправдовуватися, що, мовляв, поляків-католиків більше, і тому в них багато що поставлено краще. Ми можемо виправдовувати, що югославський комунізм не був такий страшний, як совєтський, і тому там Церква краще функціонує. Але чи не досить вже нам виправдань?

 

Потрібно закотити до роботи рукави. Не очікувати, що єпископи спустять якусь директиву з гори, а самоорганізовуватись, щоб допомогти Церкві. Адже Церква – це ми. Якщо ми самі не хочемо собі допомогти, але радо критикуємо якусь абстрактну «Церкву», то нам не зможе допомогти навіть Бог. Адже Бог не є насильником. Маємо дві руки, дві ноги, маємо голову на плечах, маємо молитву, Бога і церковний провід. Що ще бракує? Бракує тільки нашого хотіння і принаймні спроб, щось зробити.

о.Орест-Дмитро Вільчинський


Джерело:  Воїни Христа Царя