Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 19 квітня 2013 р.

19.04.2013р. Б. / Покоління підпілля УГКЦ передало молоді досвід збереження віри


В Українському Католицькому Університеті миряни та священнослужителі УГКЦ, які під час правління комуністичного режиму перебували у підпіллі, зустрілися із молоддю, аби поділилися своїми спогадами про минуле.
 
Зустріч під назвою «Мужність свідчити віру в сучасному світі» 17 квітня провели Фонд Святого Володимира, Інститут Історії Церкви УКУ та Інститут лідерства та управління УКУ у межах проекту «ДІАЛОГ ПОКОЛІНЬ».
 
Як з’ясувалося, бути добрим християнином та відкрито свідчити про свою віру важко завжди – у часи гонінь на Церкву, і в часи  спокійніші.
 
Особливим гостем зустрічі став Блаженніший Любомир (Гузар). У своєму слові він наголосив на практичному значенні виміру віри.
 
«Ми знаємо про мільйони мучеників в історії Церкви. Люди за свою віру в Бога віддавали життя. Їм краще було померти, аніж зрадити свою віру. Ми знаємо також багато людей, які це робили заради своїх переконань. І не тільки релігійних», - сказав він.Архиєпископ-емерит зазначив, що нині віряни теж повинні виявляти свою віру.
 
«Ми живемо у складний час. Усюди чути нарікання. Багато осуду», - зазначив кардинал Любомир.
 
«Вийти із цього стану можна завдяки свідченню своєї віри, свідченню свого правдивого переконання. Воно має відбуватися у дуже практичних аспектах. Сьогодні треба мати велику відвагу, щоб у певних моментах сказати: я тепер поступатиму так, як велить моя віра в Бога, як велить людська гідність», - додав він.
 
Греко-католицький священик-редемторист Петро (Баран) і монахиня-студитка Юліта (Похудай) до Церкви прийшли у часи гонінь. Розповідаючи молоді про минуле, вони більше  говорили  не так про себе, як про своїх духовних наставників. Сестра Юліта, зокрема, про свою знамениту ігуменю Йосифу (Вітер), а о. Петро – про свого батька, про священика Михайла Винницького, про архиєпископа Володимира Стернюка.
 
«Сестрі Йосифі було 65 років, коли я прийшла в монастир. Вона любила чистоту, завжди говорила з любов’ю. Казала, що для того, аби зберегти віру, треба дуже багато молитися», – пригадала сестра Юліта ті часи.
 
Мирянин Ярослав Геврич через свої релігійні переконання відбув покарання у таборі. Його тато -греко-католицький священик і батько п’ятьох дітей не захотів переходити на російське православ’я. Священика репресували, а коли вийшов на волю, опікувався греко-католиками на Вінничині та Хмельниччині.
 
«Батько нам завжди казав, щоби ми в жодному разі не зраджували віри. Він вірив, що УГКЦ вийде з підпілля, відродиться, а Україна постане незалежною державою», – сказав він.
 
Постраждала за віру і п. Наталія Николин. У 1949 році вона навчалась на філологічному факультеті в університеті. Після убивства Ярослава Галана на Західній Україні посилились гоніння на УГКЦ. Почалися чистки серед студентів. Одного разу на зборах комсомольське керівництво навчального закладу стало у неї привселюдно випитувати: «Чи вірить вона в Бога?», «Яке її ставлення до Папи?» Студентка не стала скривати свою віру та повагу до Римського Архиєрея.
 
«У залі піднявся галас. Осудження. Як, студентка, яка склала іспит з діалектичного матеріалізму, може таке говорити! – накинулися на мене комуністи. – Я кажу, що вивчила цей предмет, здала, але це не змінило моїх переконань. Це викликало ще більше обурення».
 
У січні 1950 року Наталію Николин і ще одну студентку, яка аналогічно вела себе на зборах, за релігійні переконання вигнали з університету. Потім звільнили з роботи її батька, який працював в обласному відділі культури.  За свій вчинок пані Наталія не шкодує. Каже, що за її відповіді на студентських зборах багатьом комуністам й самому ректору університету тоді перепало. Навіть Хрущов у своїй промові, коли давав наганяй партійно-господарському активу Львівщини, згадав про двох дівчат-студенток, які насмілилися заявити про свою віру.
 
Довідка: На початок Другої світової війни УГКЦ мала 2387 парафій і 3, 6 млн. вірних, 2352 єпархіальних священики, 31 чоловічий і 121 жіночий монастирі й чернечі доми. Під опікою Церкви діяли Богословська академія, три духовних семінарії, де навчалося 480 студентів.

Після невдалої спроби силою змусити єпископів зректися єдності з Римом, радянська влада під страхом смерті зібрала 216 священиків: 9-10 березня 1946 року в Соборі Святого Юра (духовне серце Західної України), де відбувся так званий "Львівський Синод". Збори скасованли унію Берестейського собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно приступила до церковної єдности з Апостольським Престолом. Там же Церкву насильно приєднали до Російської Православної Церкви.

Каральні органи заарештували та заслали до таборів праці сотні священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами та дітьми. У період між 1946 та 1989 роками Українська Греко-Католицька Церква була найчисельнішою забороненою Церквою в світі. Водночас вона стала найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР.

Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно завдяки ретельно відпрацьованій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп доти, поки її було легалізовано 1 грудня 1989 року.
 
Світлини Павла Дідули


Джерела: РІСУ

Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар