Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 10 квітня 2014 р.

10.04.2014р. Б. / Російська загроза незалежності та державному суверенітету України: зміст та духовні детермінанти

У попередній серії  радіопрограм кандидата політичних наук, доцента кафедри політичних наук та філософії Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України Василя Пасічника було визначено фактори, що породжують загрози національній безпеці та пріоритети державної політики національної безпеки. У наступних передачах аналізуватимуться головні загрози національній безпеці України.  Оскільки сьогодні саме російська загроза становить основну небезпеку для України,   цикл авторських радіопрограм на радіо «Воскресіння» виходитиме під рубрикою «Російська загроза незалежності та державному суверенітету України: зміст та духовні детермінанти».
До ефіру підготувала редактор Любомира Бурка luba@rr.lviv.ua

Частина 1.

Основним пріоритетом державної політики національної безпеки є забезпечення незалежності, державного суверенітету та територіальної цілісності України. В Законі України «Про основи національної безпеки України», у статті 6, визначено такий пріоритетний національний інтерес: «захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України» . А у статті 7 цього закону вказано загрозу цьому національного інтересу: «посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав; спроби втручання у внутрішні справи України з боку інших держав; воєнно-політична нестабільність, регіональні та локальні війни (конфлікти) в різних регіонах світу, насамперед поблизу кордонів України».

Незалежності та державному суверенітету найбільше загрожує Росія, яка нині фактично розпочала  відверту інтервенцію проти України, анексувавши Крим, маючи на меті в подальшому окупувати всю Україну, встановивши в ній маріонетковий уряд, який би втягнув Україну до Митного, а згодом  Євразійського союзу.

Слід зазначити, що з усіх країн так званого далекого та близького зарубіжжя на сьогодні лише Російська Федерація ставить під сумнів існування України як незалежної держави, хоча формально вона визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини, підписала з українською стороною Договір про дружбу та співпрацю. Більше того, в Будапештському меморандумі 1994 р. в обмін на відмову України від ядерного статусу та знищення її ядерного потенціалу, Росія поряд з США та Великобританією взяла на себе зобов’язання гарантувати державний суверенітет та територіальну цілісність України. Однак, незважаючи на взяті зобов’язання, в РФ склався консенсус політичних еліт та її населення щодо розвитку Росії саме як імперської держави та необхідності реінтеграції пострадянського простору, на якому б вона знову могла домінувати. Доконечність інтеграції України в євразійський простір, де домінують національні інтереси РФ, випливає з усіх ідейно-політичних течій у Росії: націонал-більшовизму та неоєвразійства, що розглядають Україну як зону російського домінування в протиборстві з атлантизмом (чи капіталізмом); російського націоналізму, що згідно з панправославним і панслов’янським месіанством трактують український та російський народи як єдиний наднарод; неозахідництва, яке розглядає неминучість інтеграції України та Росії до СНД та Митного союзу, з огляду на економічну доцільність. Відмінності виникають радше в тактичних питаннях: праві виступають за активну експансію проти України та перетворення її в губернію відродженої Російської імперії, ліві – пропонують приєднати Україну, відновивши СРСР. Аналіз зовнішньої політики Росії свідчить, що перемогла стратегія і тактика втягнення України в євразійський простір за допомогою політики інформаційної та економічної експансії, де особлива роль належить СНД (пізніше – Митному союзу, Єдиному економічному простору, а в перспективі – Євразійському союзу), що є перехідною формою до утворення єдиної держави.

Така ж думка переважає і в російському суспільстві: як свідчать результати соціологічних досліджень, населення РФ виступає за створення єдиної держави, до складу якої  увійшли б Росія та Україна, однак виступає за утворення цієї держави мирним, невійськовим шляхом, і за умови, що це не призведе до зниження життєвого рівня росіян. І лише 5,5 % респондентів у РФ погодилися беззастережно визнати незалежність Української держави і відмовитися від претензій на Крим та Севастополь. Після анексії РФ Криму рейтинг В. Путіна, за даними дослідницької неурядової організації «Левада Центр», відразу зріс до  72-74 %. Окупацію Криму і Південно-Східної України російськими військами підтримують 58 % опитаних, а 79% росіян вважають, що Крим після проведеного там референдуму потрібно приєднати до Росії.

Для українського народу та влади агресія Росії стала шоком і виявилася повною несподіванкою, хоча Москва подавала нам чіткі сигнали, що події будуть розвиватися саме у такому спрямуванні. Так ще задовго до цих подій РФ проголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, визнала розпад цієї держави як найбільшу катастрофу ХХ століття, денонсувала Біловезькі угоди 1991 року. А сьогодні Москва за будь-яку ціну намагається відновити СРСР на новій основі у формі Митного союзу як підвалини майбутнього Євразійського союзу, використовуючи методи економічної та політичної інтеграції. Така стратегія була озвучена у програмі В. Путіна під час виборчої кампанії Президента Росії у 2012 року. Населення Росії підтримало цю програму, обравши В. Путіна Президентом РФ, яку той буде реалізовувати у найближчі шість, а можливо, навіть і дванадцять років. І нині ця політика знаходить масову підтримку росіян. Хоча є багато росіян, які протестують проти неоімперської політики Кремля, вважаючи, що вона може призвести до загибелі самої Росії.

Однак українська політична і наукова еліта, а також населення України, до останнього недооцінювало небезпеку, якою сьогодні є сучасна Росія для України, не помічали загрозливої тенденції суспільно-політичного розвитку, яка поступово втягує останню у реінтеграційні процеси на пострадянському просторі, що може призвести до демонтажу Української незалежної держави. Про це свідчать такі типові твердження, висловлені В. Богдановичем, М. Ежеєвим та І. Свидою: «Дистанціонуванню від Росії сприяє і живучість міфу про її імперські амбіції, що зберігаються, череваті нібито для України у разі зближення обох держав втратою її незалежності і суверенітету», а тому «українська еліта повинна припинити пошук прихованого антиукраїнського вмісту в російській політиці, відкинуту підозри і перестати розглядати Росію як носія перманентної загрози її суверенітету». Таку позицію спростовують емпіричні дані розвитку українсько-російських відносин, аналіз провідних російських геополітичних доктрин, а також військова інтервенція РФ проти України у 2014 році.

Зокрема, в сучасній провідній російській євразійській геополітичній доктрині, яку розробив О. Дугін, вказується першочерговий пріоритет російської зовнішньої політики – нейтралізація України як незалежної держави. Він цинічно стверджує: «поява на цих землях (України – В.П.) нового геополітичного суб’єкта … є абсолютною аномалією, до якої могли призвести тільки зовсім безвідповідальні, з геополітичного погляду, кроки. Україна як самостійна держава з певними територіальними амбіціями несе собою величезну небезпеку для всієї Євразії, і без розв’язання української проблеми говорити про континентальну геополітику немає сенсу». Тому О. Дугін формує такі першочергові завдання зовнішньополітичної стратегії Росії щодо України: «Абсолютним імперативом російської геополітики на чорноморському побережжі є тотальний і нічим не необмежений контроль Москви на всьому її проміжку – від українських до абхазьких територій. Можна як завгодно дробити всю цю зону за етнокультурним принципом, – надаючи етнічну і конфесійну автономію кримським малоросам, татарам, козакам, абхазцям, грузинам і тощо – однак все це тільки в разі абсолютного контролю Москви над військовою і політичною ситуацією… Північний берег Чорного моря повинен бути винятково євразійський і централізовано підкорятися Москві». Такої ж думки дотримується Президент РФ В. Путін, який на саміті НАТО в Бухаресті прямолінійно заявив, що «Україна – це навіть не держава». Відповідні теоретичні настанови євразійської геополітичної доктрини були втілені в політиці Кремля під час брутальної окупації російськими військами Криму у березні 2014 року. Отож твердження В. Богдановича, М. Ежеєва та І. Свиди, що сучасна пострадянська Росія не є загрозою державному суверенітету Україні, є помилковими.

О. Дугін не є маргінальним діячем в російському політикумі, він вважається неофіційним ідеологом російської партії влади «Єдиной России». Його геополітична неоєвразійська доктрина була взята до виконання нинішнім політичним керівництвом Росії. Президент РФ В. Путін, прийшовши до влади у 2000 році, відразу взявся за формування Євразійського економічного співтовариства, а сьогодні він прагне побудувати Євразійський союз. Тобто О. Дугін розробив та теоретично обґрунтував євразійський геополітичний проект Росії, а В. Путін почав практичне втілення настанов та рекомендацій О. Дугіна в життя.

Однак цього В. Богданович, М. Ежеєв та І. Свида не помічають і тому агітують за утворення тісного політичного та економічного союзу з Росією з огляду на такі підстави: «по-перше, такий союз виглядає як абсолютно природний, оскільки обидві держави є складовими частинами єдиного співтовариства, за декілька століть сформованого на просторі Східної Європи, Центральної і Північної Азії; по-друге, він дає змогу найбільшою мірою використовувати виробничий потенціал, що існує в Україні, відновити традиційні ринки збуту і джерела отримання сировинних ресурсів. І, врешті-решт, він відповідає очікуванням проросійськи налаштованого населення Криму, Донбасу і Східної України, сприяючи тим стабілізації внутрішньо­політичної ситуації в країні». Такі висновки вкотре підтверджують твердження П. Штепи, що головна причина українських поразок у відносинах з Росією полягає не в слабкості України, а саме в нерозумінні імперської сутності Росії, її підступної політики щодо неї, яка до часу приховує свої наміри, і тим обеззброює український народ, який не усвідомлює ступеня загроз і небезпек з боку Москви. Роботи В. Богдановича, М. Ежеєва та І. Свиди та інших авторів вкотре свідчать, що українська політична еліта та народ раз у раз повторюють одні і ті ж фатальні помилки у стосунках з Росією.

Автор категорично виступає проти входження України до Митного та Євразійського союзу і застерігає брати участь України в тих чи інших неоімперських проектах, які нам пропонує Росія, що може обернутися фатально для України. Україна знову буде поглинуте Росією, а український народ понесе непоправних втрат внаслідок авантюристичної політики Росії на міжнародній арені, яка буде мати дійсно апокаліптичні наслідки.

Частина 2.

Метою цієї радіопрограми є попередження населення Сходу і Заходу України про неприпустимість її приєднання до Митного та Євразійського союзу, який очолює Росія. Настрої щодо такого приєднання ймовірно будуть  посилюватися, передусім на Сході та Півдні України, особливо під впливом негативних наслідків політики реформ і падіння життєвого рівня народу. Однак Україна повинна зберегти свою незалежність та територіальну цілісність, і не вступати з Росією у жодні союзи. У сьогоднішній програмі основний акцент буде зроблений на розгляді саме духовних причин, чому Україна ні за яких умов не повинна приєднуватися до російського неоімперського союзу і категорично відмовитися брати участь в реалізації її євразійського геополітичного проекту. Ігнорування цих духовних причин може призвести до фатальних, фактично апокаліптичних наслідків для України та світу.

Вивчивши характер В. Путіна та особливості його політичного режиму, можна стверджувати, що ця особа не зупиниться, доки не досягне своєї мети – встановлення панування над Євразією та усім світом, що передбачає російська євразійська геополітична доктрина. Або ж Україна та інші країни світу все ж зможуть його зупинити, нейтралізувавши російську неоімперську експансію. З огляду на забезпечення національної та міжнародної безпеки, правління Володимира Путіна пов’язане з певними викликами та небезпеками, оскільки психологічні дані нинішнього Президента Росії та його політичний  курс уже сьогодні призвів до негативних наслідків для України, самої Росії та інших країн світу.

Зокрема,  у 2014 році В. Путін розв’язав агресію проти України, окупувавши Крим, і тим самим фактично зруйнував існуючу міжнародну систему, глобальну та регіональну систему колективної безпеки і відкрив у довгостроковій перспективі шлях для нової світової війни з використанням ядерної зброї. Так нині пропагандистський рупор Кремля Дмитро Кисельов, відкрито погрожує США, що Росія володіє необхідним потенціалом, щоб перетворити Сполучені Штати в радіаційний попіл. Однак, те ж саме може зробити щодо Росії США. Таким чином  В. Путін вже сьогодні використовує ядерний шантаж задля реалізації своїх імперських планів. Отож В. Путін у березні 2014 р. перейшов заборонену межу, і його авантюристична політика рано чи пізно може спровокувати глобальну ядерну війну. Небезпека світової війни із перспективою використання ядерної зброї стає вельми реальною, беручи до уваги психологічні особливості та політичний  курс нинішнього Президента Росії.

Путін є дуже послідовним і цілеспрямованим політиком, із системним мисленням, який на новій основі відбудовує російську імперську систему, проявляючи наполегливість та завзятість, прагматизм і жорстокість, ігноруючи при цьому чинні правові та моральні норми. Причиною такою політики є фанатична одержимість Путіна в реалізації ним російського імперського ідеалу, що обґрунтовано в геополітичній доктрині О. Дугіна. У своєму фанатизмі, при реалізації відповідних рішень, він готовий йти на будь-які обмеження та втрати, нещастя, які не можуть його спинити доти, доки він не дійде до кінця і не досягне поставленої мети. На його фанатизм звертають увагу інші державні діячі світу. Так прем’єр-міністр Німеччини Ангела Меркель після розмови з російським президентом щодо подій в Криму у березні 2014 року зробила висновок, що В. Путін живе в ілюзорному світі, відірваному від реальності. А відтак небезпека від цього для України та світу лише збільшується, тому що його поведінка не піддається коригуванню, і ця політична хвороба з часом лише прогресує.

В. Путін не проявляє себе як яскрава особистість і насправді не є самостійним політиком, оскільки реалізує передусім інтереси російської олігархії та спецслужб, які привели його до влади. Він виражає і транслює крізь себе волю тих сил, які стоять за його спиною. Однак це все ж доволі сильна людина, яка наполегливо проводить свою політичну лінію, належним чином впливаючи на народні маси, спрямовуючи їх у потрібне для себе і російської політичної еліти русло. Володіючи сильною волею, він як правило не змінює своїх рішень. Як заведена машина, починаючи щось робити, В. Путін не може зупинитися доти, доки не  вирішить  поставлену  задачу,  незважаючи при цьому ні на що. У своїй діяльності він при вирішенні суспільно значущих проблем надає перевагу засобам примусу, надмірно захоплюючись саме каральними заходами, а не методам дипломатії та заохочення.

Для цього політика національне та міжнародне право мало що значить. Закони та норми, які не влаштовують російського президента, повинні бути замінені на такі, які  надають йому можливість утвердити особисту диктатуру та реалізовувати відповідний політичний курс у своїй країні та міжнародній арені, ігноруючи при цьому елементарну справедливість. Однак цілеспрямованість та наполегливість В. Путіна має зворотній бік. Його фанатизм засліплює, а відповідна цілеспрямованість не дає можливість зупинитися. Тому при вирішенні тактичних завдань, він часто упускає стратегічні цілі та ігнорує довгострокові негативні наслідки своєї діяльності. В результаті він може загрузнути у ситуації, плисти за течією, здійснюючи свою діяльність під тиском обставин, а лише потім підводить під це формальну нормативну базу.

Путін часто стає полоненим власних тактичних  рішень, а ставити  дійсно глобальні  стратегічні  завдання  для Росії і  вирішувати  їх  майже   не здатний. Тактика у цієї людини домінує  над стратегією. Тому відбувається втрата курсу в  проведенні  будь-яких  кардинальних рішень. Фактично за час свого правління Путін так і не зміг вирішити жодної проблеми в країні щодо її подальшого соціально-економічного та культурного розвитку, в результаті чого країна деградує, населення вимирає, Росія перетворилася у сировинний додаток, яка проїдає свої природні ресурси, а її правляча верхівка фантастично збагачується на фоні зубожіння основної частини російського населення.

Винятком може бути лише послідовність у реалізації відповідного неоімперського курсу щодо відбудови російської імперської системи і поширення її на весь світ. Одержимість, з якою реалізує цей курс В. Путін, затьмарює всі інші проблеми, які ігноруються і приносяться в жертву для досягнення відповідних імперських цілей. Тим не менше його влада опирається на підтримку широких народних мас. Це відбувається тому, що В. Путін потурає найнижчим інстинктам та спонуканням  російського народу, перетворюючи його в натовп, використовуючи та розпалюючи російський шовінізм, імперіалізм, великодержавність, прагнення реваншу за поразку в «холодній війні» та розпад СРСР. Тому українські політологи влучно охарактеризували політику Путіна як рашизм, тобто різновид сучасного російського фашизму та нацизму, слушно виявляючи паралелі між Путіним та Гітлером. Щоб зберегти свою владу, на фоні скромних досягнень в соціально-економічному та культурному розвитку Росії, В. Путіну для підтримки своєї популярності потрібно весь час вишукувати і вести боротьбу з ворогами, здійснюючи відповідні акції як всередині країни, так і на міжнародній арені. Це надає йому можливість все більше закручувати гайки всередині країни і зміцнювати свою одноосібну владу. Отож, для збереження влади та реалізації свого авантюристичного зовнішньополітичного курсу, В. Путіну потрібно завжди підтримувати  напружену ситуацію в своїй країні і в світі, вдаючись до відповідних деструктивних дій.

В результаті ми бачимо, що на сьогодні В. Путін став  заручником власного  екстремізму, здійснюючи   інформаційну, економічну, політичну і військову експансію  в  різні  регіони світу.  Така політика може призвести до відновлення «холодної війни», ізоляції Росії від світу та виникнення нової  ”залізної завіси”  між РФ та Заходом. А у внутрішньополітичному житті В. Путін демонтував демократичний режим, утвердив жорсткий авторитаризм, і сьогодні здійснює повернення до новітнього тоталітаризму у найгірших його проявах. І якщо світова спільнота не зможе зупинити В. Путіна сьогодні, не надавши Україні необхідної, у тому числі військової допомоги проти російської агресії, тоді завтра ядерна війна стане неминучою, оскільки сучасне російське керівництво уже перейшло межу і не зупиниться на досягнутому. За таких умов В. Путін загрожує перетворить Росію та інші країни світу у спалену пустелю.

На такий сценарій, зокрема, вказують Біблійні пророцтва, які також застерігають Україну не входити до складу імперії, яку побудують народи Півночі, що проживають на території Росії, в Східній Європі. Адже ж створення Євразійського союзу передбачає об’єднання усіх народів Півночі від Ізраїлю, про що власне і згадується в Біблії. Ця імперія наприкінці віку поведе боротьбу за світове панування, ареною якої ймовірно стане Близький Схід, на що вказує 38 розділ криги пророка Єремії.

«І було мені слово Господнє таке: Сину людський, зверни своє обличчя до Ґоґа, краю Маґоґа, князя Рошу (тобто Росії), Мешеху та Тувалу, і пророкуй на нього та й скажеш: Так сказав Господь: Ось Я проти тебе, Ґоґу, княже Рошу, Мешеху та Тувалу! І прийдеш із свого місця, із північних кінців, ти та численні народи з тобою, всі вони гарцюють на конях, зборище велике й військо численне! І здіймешся на народ Мій Ізраїлів, як хмара, щоб покрити землю. Буде це на кінці днів, і виведу тебе на Мій Край, щоб народи пізнали Мене, коли Я покажу Свою святість тобі, Ґоґу, на їхніх очах. І станеться того дня, у дні приходу Ґоґа на Ізраїлеву землю, говорить Господь Бог, увійде ревність Моя в ніздрі Мої. І в ревності своїй, в огні Свого гніву Я сказав: цього дня буде великий трус на Ізраїлевій землі. І затремтять перед Моїм лицем морські риби та птаство небесне, і польова звірина, всяке гаддя, що плазує по землі, і всяка людина, що на поверхні землі, і будуть поруйновані гори, і поваляться урвища, і всякий мур на землю впаде. І покличу проти нього меча на всіх горах Моїх, говорить Господь Бог, меч кожного буде на брата його! І буду судитися з ними моровицею та кров’ю, і пущу заливний дощ та камінний град, огонь та сірку на нього та на відділи його, та на численні народи, що з ним. І звеличуся, і покажу Свою святість, і буду пізнаний на очах численних народів, і вони пізнають, що Я Господь!».

На наш погляд, взявши на озброєння євразійську геополітичну доктрину та визначивши мету – побудувати Євразійський союз, В. Путін приступив до будівництва саме тієї імперії, яка описана у книзі пророка Єремії, оскільки  ця політична доктрина має намір об’єднати усі народи Півночі Євразійського континенту в один союз. І якщо Україна, чи бодай її Південно-Східна частина приєднається до Митного, а згодом до Євразійського союзу, то ці території, що до нього приєдналися, будуть знищені. Зокрема про це попереджає Біблія: «І буду судитися з ними моровицею та кров’ю, і пущу заливний дощ та камінний град, огонь та сірку на нього та на відділи його, та на численні народи, що з ним». Можемо припустити, що Єремія робить натяк на жахливі наслідки ядерної війни за участь в євразійському неоімперському геополітичному проекті та авантюрній міжнародній політиці Кремля.

Однак вище згадані трагічні наслідки можна уникнути, якщо Схід та Захід об’єднаються у боротьбі проти російської агресії і політики Путіна заради збереження незалежності та територіальної цілісності України і побудови духовної цивілізації. І тим самим, вони врятуються самі, а також Росію, від жахливих наслідків ядерної війни, оскільки без економічного та людського потенціалу України Росія не здатна переозброїти та укомплектувати свою армію, а також розпочати масштабні зовнішньополітичні авантюри щодо реалізації свого неоімперського євразійського геополітичного проекту.

Автор усвідомлює, що будь-які пророцтва можна підганяти під ті чи інші події, а тому до них потрібно ставитися обережно. Щоб уникати різних спекуляцій на тему Апокаліпсису, у наступних передачах буде запропонований саме науковий аналіз російського фактору як загрози українській національній та міжнародній безпеці. Слід наголосити, що важливою умовою забезпечення національної безпеки України є об’єктивне осмислення російського фактора та його впливів на українське суспільство. Тому у наступних радіопрограмах розглядатиметься російський фактор та його вплив на забезпечення національної безпеки України і передусім економічні та ідеологічні детермінанти російського впливу на Україну, виявлення взаємозв’язку між російською ідеєю та стратегією Росії щодо України. Зокрема, у них буде проаналізовано:

сутність, ознаки та етапи розвитку російської імперської суспільної системи;
криза російської імперської суспільної системи у 80-90-их рр. ХХ ст., причини розпаду СРСР і виникнення незалежної Української держави та розвиток українсько-російських відносин у цей період;
відбудова російської імперської суспільної системи на початку ХХІ ст.;
напрямки та засоби інтеграції України до відновленої російської імперської суспільної системи;
ідеологічні детермінанти та духовний вимір російської імперської суспільної системи, їх вплив на забезпечення національної безпеки України.

Джерела: www.rr.lviv.ua

Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар