Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 2 жовтня 2012 р.

02.10.2012р. Б. / Церква, народ, держава. Кілька зауваг про наше українське сьогодення і майбуття


Минулого тижня Київський Інститут релігійної свободи оприлюднив інформацію, що українські політики стараються оминати питання державно-церковних відносин. На перший погляд, цілком звична для України інформація. Нічого сенсаційного в ній немає. В Україні та ще й в передвиборчий час тема державно-церковних відносин, чи краще взаємовідносин, – це табу за сімома замками. Український політикум звик розглядати церкви та релігійні організації виключно, як джерело електоральної підтримки і не більше.
 
У поліконфесійній Україні, де існує кілька православних юрисдикцій, де є дві Католицькі Церкви, де присутні багато різноманітних протестантських деномінацій, де існують великі мусульманська та юдейська спільноти, і де жодну конфесію не можливо визначити, як конфесію електоральної більшості, політики, які мають хоч трошка політичного інстинкту, зазвичай уникають дражливих тем щодо міжконфесійних та церковно-державних взаємовідносин.
 
Але уникання і «відмазування» фразами на кшталт «у нас держава і церква взаємовідділені» проблеми не вирішує і не анульовує, а лише збільшує клубок протиріч і потенціює громадянський конфлікт.
 
І держава, і церкви навчилися жити в анормальній ситуації тотальної неврегульованості відносин між державою і церквою, у неправовому полі перманентного конфлікту між самими законодавчими та нормативними актами, покликаними врегульовувати цю сферу функціонування суспільства, у постійному непошануванні прав вірних, у постійному пошуку дірок в законі задля кожночасного знаходження певного компромісу між інтересами держави й інтересами окремо взятої конфесії чи всього загалу громадян України, які сповідують якесь віровчення.
 
Особливо пікантними є відносини держави Україна і Католицьких Церков, які існують на її теренах. Україна чи не єдина держава в Європі, в якій католицьке населення складає майже 10% від усього населення, а яка не має врегульованих через конкордат чи міждержавний договір відносин з Ватиканом. Навіть малесенька Чорногорія, де католиків є всього-на-всього 3,5%, і та має діючий конкордат з Ватиканом.
 
Через конкордат чи міждержавні договори держави врегульовують свої відносини не з міні-державою Ватикан, а функціонуванням Католицької Церкви у власному суспільстві. Україна за 20 років свого незалежного існування ще не врегулювала це питання. Такий статус є фактично статусом перманентного конфлікту, активність якого час від часу коливається, але який нікуди не зникає між католиками громадянами України і самою державою Україна.
 
Більшість проблем між католиками і державою в Україні, якщо їх взяти кожну окремо, не є якогось занадто серйозного характеру, але їхня сукупність у кожен момент може наблизитись до критичної.
 
Молоді хлопці-католики, які згідно із законами України змушені служити у війську, часто не мають найелементарніших можливостей задовільнити вимог своєї віросповідної приналежності – відвідати недільну Святу Літургію. Греко- та римо-католики на схід від ріки Збруч часто позбавлені можливості задоволення елементарної потреби спільного Богослужіння, оскільки органи влади у мільйон різних способів перешкоджають реєстрації громад та отриманню вже зареєстрованими громадами земельних ділянок під будівництво храмів. Українські державні підручники з історії у нормальній європейській державі були би розцінені, як католикофобні, оскільки вони уже 20 років повторюють антикатолицькі міфи большевицької пропаганди.
 
Ні УГКЦ, ні РКЦ, ні якась інша велика конфесія в Україні не мають статус юридичної особи. Тобто церкви в Україні до цього часу перебувають фактично у позаправовому полі. З юридичного боку їх не існує. І це тільки поверхневий погляд на проблематику відносин держави Україна та її громадян католицького віросповідання.
 
Повз це все є й проблеми елементарної справедливості. Україна проголосила себе спадкоємицею УРСР. А ця «держава», як суб’єкт, брала активну участь у ліквідації структур УГКЦ і РКЦ, переслідувала священиків, єпископів, монахів і монахинь, звичайних мирян за їхню віросповідну приналежність. УРСР обдерла католиків України до нитки, забравши усі церковні посілості. УРСР повністю знищила Львівську Вірмено-Католицьку Архиєпархію.
 
За ці та інші злочини своєї юридичної матері – УРСР – держава Україна навіть не спромоглася вибачитися, а де вже провести реституцію, яку звичайна людська справедливість у цьому випадку цілком законно вимагає.
 
У такій ситуації держава Україна мало того, що є мачухою для своїх католицьких громадян, без яких саме її існування було би неможливим. Продовжуючи таку політику, вона ризикує перетворитися для католиків з мачухи на ворога.
 
Теперішня держава Україна практично від моменту свого народження є шизофренічною. Вона поділена у собі. Вона поділена у ідентичності своїх громадян, вона проголошує одне, а насправді робить зовсім протилежне, вона розділена у цивілізаційному плані, в неї шизофренічна історична пам’ять, в неї шизофренічна внутрішня і зовнішня політика, соціальні стандарти і так майже у безконечність. І що є найгірше, ця шизофренічка, як і кожен психічний хворий, свято переконана у своєму психічному здоров’ї.
 
Підлаштовуючись під таку ситуацію, українські католики опиняються у ситуації, коли заради власної користі, щоб був спокій у хаті, вони потакають психічно хворій державі. Це настільки ж неморально, як заради власної користі та спокою купувати алкоголіку ще пляшку горілки, лише б задовольнити його потребу за алкоголем. Чи, знову ж таки, заради власного інтересу і пристосуванства підтримувати ілюзії шизофреника про те, що він Наполеон, Сталін чи Гітлер. Заміть того, щоб відправити його до психлікарні.
 
Адже, якщо психічнохворому не вдовільнити його хворих амбіцій, можна отримати великі неприємності. «А на шо нам то ся здало. Най си мастят голову. Головне жи ми маємо спокій від держави» - таке мудрування не лише не є євангельським, воно є – антиєвангельським. Це – гріх проти іншого, який випливає не з високих побудженнь, а з банального егоїзму.
 
Католики просто не мають права так поводитися. Вони, якщо хочуть залишитися вірними Христу та Його Церкві, просто вимушені до активної громадянської позиції, не лише в обороні свого права на свободу віросповідання, але й в інших аспектах побудови справедливішого суспільства на власній землі.
 
Біда не в мовчанні єпископату, єпископат постійно вказує на різноманітні негаразди суспільного і церковного життя. Біда в мовчанні мирян. Мовчазна пасивна більшість – досконала передумова перемоги усякого зла.
 
На цьому тлі загальної мирянської пасивності особливо подиву гідною є особиста громадська позиція академіка Степана Павлюка, а також позиція наукового колективу Інституту народознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, який він очолює. У час, коли політики уникають теми церковно-державних відносин, чи лише спускаються до нечистоплотної маніпуляції недалекими церковними мужами, галицькі науковці відверто стали в обороні прав УГКЦ. Властиво їхня позиція, відкрита, послідовна, науково обґрунтована, без дулі в кишені, дає надію на краще, дає надію на оздоровлення, принаймні, галицького суспільства.
 
Кілька днів тому, розмовляючи з професором психології Загребського Університету, почув від убіленого мудрою сивиною науковця, який свого часу стояв біля колиски модерної хорватської державності, приблизно таку сентенцію: «Я ніколи, навіть в часі комуністичного режиму, не приховував свого захоплення двома явищами нашого життя – Католицькою Церквою і етнологію (народознавством). Якби їх не було, хорватська держава однозначно б не відбулася. Це дві реально державотворчі реалії нашого хорватського буття».
 
Тому після звернення колективу Інституту народознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, враховуючи активну громадську позицію УГКЦ, і в нас має зродитися новий промінь надії. Щоправда, ця надія має бути обґрунтованою нашою діяльністю, діяльністю кожного українського католика.
 
Цими днями Синод єпископів УГКЦ звернувся до мирян з посланням, в якому пригадує мирянам їхню роль в Церкві Христовій. Підсумковий заклик нашого єпископату є особливо цінним дороговказом у нашій сьогоденній ситуації: «Будьте готові відгукнутися на заклик своїх душпастирів брати активну участь в апостоляті та місії Церкви, зокрема звіщати Євангелія тим, які його ще не чули, щоб Боже Слово проповідувалося усім народам. Сподіваємося, що завдяки активній участі кожного з вас у житті своєї церковної спільноти, громади віруючих УГКЦ стануть справді «живими парафіями» – місцем зустрічі з Христом і виявом Його присутності у світі. Вдивляймося у святі постаті наших мучеників-мирян, а саме: святих страстотерпців Бориса і Гліба, які віддали своє життя за те, щоб не проливалася братня кров; святих Пратулинських мучеників, котрих розстріляли, бо вони не зреклися батьківської віри; і блаженного мученика Володимира Прийми, який своїм життям та мученицькою смертю дав свідчення жертовної співпраці зі своїм душпастирем в нероздільній єдності Христового Тіла. Берімо за приклад їхнє життя та наслідуймо їхній приклад святості. Дорогі в Христі! Засвідчуймо всі разом, у єдності Христової Церкви, своєю святістю, своїм служінням ближньому, своєю працею та присутністю у всіх сферах приватного й публічного життя той дар Хрещення, що його ми прийняли, і ту силу Святого Духа, яким ми були помазані та завдяки якому ми спроможні освячувати й переображувати цей світ.»
 
На наших мирянах, які живуть у світі, на священиках, монахах і монахинях лежить відповідальність почути цей заклик і відгукнутися на нього. Це єдиний безпомилковий дороговказ для нашого сьогодення! Якщо ми хочемо добра для себе, своїх нащадків, прийдешніх поколінь, своєї Батьківщини, то мусимо почути цей заклик і відгукнутися на нього.
 
Цими днями у соціальній мережі Facebook багато українських громадян перемощували слова, які приписують «залізному канцлеру» Оттові фон Бісмарку, про те, що війни виграють не війська, а вчитель і парафіяльний священик. Золоті слова! Підвалини модерної державності України заклали не хто інші, як парафіяльні галицькі греко-католицькі священики та вчителі галицьких початкових шкіл – одні й інші – греко-католики, одні й інші любителі-народознавці. Пришов час згадати нам цей досвід. Прийшов час заново перечитати нашу історію і використати мудрість старих латинян, яка нас вчить, що Historiae magistra vitae est – Історія є вчителькою життя.
 
Прийшов час нашого повернення до власної реальної, а не вимальованої хворобливим маренням ідентичності, час повернення до джерел нашого народу, нашої історії, нашої культури, нашого християнства. Ad fontes, carissimi! Лиши напившись на джерелах нашої правдивої ідентичності – народної і релігійної, лише скріплені особистою вірністю Христові та Його Святій Католицькій і Апостольській Церкві зможемо не поклякнути перед денаціоналізуючим та деморалізуючим впливом, ані по-сектантському агресивних «мультикультурних» політкоректних секуляристів, які перетворили ЄС на структуру, в якій християн утискають і переслідують за їхні релігійні переконання. Ані перед новоявленим українським тоталітаризмом, що топче парламентаризм, право і демократію.
 
Так в нас, галичан, в нашій історичній етнічній пам’яті, залишився спомин про толерантну, правову, процвітаючу Європу, з якої нас силоміць видерли у 1918, а відірвали у 1939. Так, в нас лишилися меланхолійний історичний спомин про «золоті часи» доброї небожки Австрії – гарний теплий і майже міфічний відблиск у нашій історичній пам’яті. Так туди ми майже на підсвідомому рівні прагнемо повернутися - у добру, толерантну, реально багатокультурну Середню Європу. Але, якщо залишимось на самій меланхолії, то так Європа перетвориться для нас в казковий міфічний Авалон, Валінор, чи загоризонтний Рай.
 
Вірність Христові та Його Церкві зберегла ірландців, поляків, словаків, словенців, хорватів, мадярів, італійців від денаціоналізації та зникнення. Саме німці-католики Австрії та Південної Німеччини зуміли побудувати стабільне процвітаючи суспільство. На їхньому досвіді і ми маємо багато чого навчитися.
 
Заклики ж до зміни ситуації на краще, навіть при народному повстанні, мало що спроможні змінити, і 2004 рік це показав аж надто наочно. Але молитва – це інша справа. Можна приводити багато прикладів, коли життя народу було навіть врятоване через молитву. Але візьмімо за приклад два з Середньої Європи, до якої і ми належимо культурно, ментально і цивілізаційно.
 
Перший з історії наших сусідів поляків. У 1920 році Польща біла врятована від більшовицької навали. Юзеф Пілсудський, тодішній національний герой поляків, ніколи не приховував, що перемогу, яку й інші називали «Чудом на Віслі», виграв не він, а коліноприклоненні в молитві поляки.
 
Інший приклад – австрійці. Після розгрому 1945 року Великонімецького Райху, Австрію було поділено у 4 окупаційних зони – американську, французьку, англійську і московитсько-большевистську. Про те, як їх «визволила» московська орда, на власні вуха наслухався багато історій, від тих, кому не солодко жилось при націонал-соціалізмі – бурґенладських хорватів, мадярів та й самих німців. Але про порівняння нацистів і більшовиків не могло бути й мови. А не потрібно нагадувати, що московіти раз ступивши на якусь територію, дуже нерадо її залишають. Так і Австрія залишалася 10 років окупованою. Коли окуповану Австрію 1953 року очолив католицький активіст Юліус Рааб, то закликав австрійців щодня разом молитися вервичку. Кожен день австрійський канцлер через радіо разом з усім своїм народом молили вервичку. І сталося чудо. СССР, який відмовлявся від переговорів про австрійську незалежність, відновив ці переговори і 1955 року вивів свої війська з австрійської території без жодного пострілу.
 
Об’єднаймо свої зусилля у молитві, об’єднаймося у вірності Христові та Його Святій Католицькій Церкві, об’єднаймося у вірності власному народу і його корінню. Бо інакше не маємо жодного шансу, ні як народ, ні навіть як етнографічна група. Молитва, самоорганізація, вірність Христові, послух законному церковному проводу, вірність кореням нашого народу – це єдиний реальний шлях нашого виживання у сьогоднішній ситуації і подальшого розвитку нашого народу.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар