В одному зі своїх останніх інтерв’ю Глава УКГЦ Блаженніший Святослав Шевчук сказав цікаву фразу: «… в нашому суспільстві повинен лунати голос Івана Хрестителя. Тобто мусить звучати голос правди, бо якщо він замовкне, лунатиме голос месника, який може стати не керованим». Для суспільства менш глухого, аніж українське, ця фраза була би причиною широкої суспільної дискусії, пошуку того чи мав Блаженніший рацію, коли сказав такі слова, що робити, щоб запобігти скочуванню країни до некерованого хаосу.
Для українського суспільства, яке змішало у собі совєтизм з постмодернізмом, приправивши цей вінегрет диким капіталізмом та соціальною несправедливістю, беззаконням та безвідповідальністю світова економічна криза є просто таки катастрофою. Вже хіба що тільки повністю розчарований або повністю лінивий не говорить про те, що запобігти цій катастрофі можна тільки розпочавши широкомасштабні якісні зміни у суспільстві. Політичні сили на перебій пропагують і пропонують власні сценарії виходу з ситуації, часто-густо відкриваючи при цьому Америку через кватирку. Їхні сценарії та заклики уже настільки проїлися пересічним українським обивателям, що зазвичай уже ніхто не реагує на чергове створення чергового комітету порятунку чи опору.
Але в усьому цьому морі розчарування та ігнорування суспільству постійно подається знак де знаходиться вихід з кімнати жахів. УГКЦ, в особі Її Предстоятеля, усе частіше звертається до суспільства з відповідними заявами, вказуючи на серйозні проблеми і можливий вихід з них. І не тільки Блаженніший Святослав, але й Блаженніший Любомир не втомлюється посилати українському суспільству відповідні месиджі.
Але суспільство, сформоване змішуванням ідейного атеїзму совєтського періоду та практичного атеїзму епохи пост-модерни, не хоче почути голосу Церкви. Наше суспільство подібне до Ірода, який радо слухав проповіді Івана Хрестителя, але нічого не робив, щоб ці проповіді почути. Але проблема ще й у тому, що на відміну від Ірода, який усе ж таки мав усю потрібну підготовку, щоб почути голос Вопіющого в пустині, наше суспільство не має відповідного підґрунтя, щоб цей голос почути. Десятиліття поневолення антихристиянським більшовицьким режимом таки не минулися безслідно.
Свого часу Україна майже цілком належала до західно-християнського цивілізаційного кола, не дивлячись на переважання східного обряду. І це не лише та її частина, яка сповідувала католицизм, але й яка вважала себе православною. Постать митрополита Петра Могили, існування Києво-Могилянської Академії, існування навіть козаччини, як такої, не мислиме без західного індивідуалізму, поваги до людської особистості, розуміння недоторканості права на приватну власність, автономності держави і Церкви, а навіть і схоластичного способу думання. А це все – ознаки західноєвропейської, а не візантійсько-московської цивілізації.
Але московська окупація змінила це на користь своєї цивілізаційної системи. В Україні зберігся хіба що невеликий острівець західної цивілізації у Західній Україні. Тому й не дивно, що кожна дотеперішня владна команда сприймала Церкву виключно як можливий інструмент своєї політики, ділячи при цьому церкви на провладні та опозиційні. Будь-яка незгода з генеральною лінією «партії» сприймалася і сприймається як провладними, так і опозиційними політиками, як вияв опозиційності Церкви до правлячого режиму. А відношення до УГКЦ як до Церкви опозиційної (Вона бо єдина дозволяла собі критикувати усі діючі в Україні режими) автоматично закривало і продовжує закривати вуха людям, у чиїх рука відповідальність за долю українського суспільства на конструктивні пропозиції цієї Церкви.
Але не слід думати, що ті, в чиїх руках влада та важелі впливу звернуть увагу на спільне звернення українських традиційних віросповідань. Адже у цьому зверненні вони безкомпромісно констатують факт, який «побожна» українська еліта не в стані прийняти ані сприйняти: криза українського суспільства – це криза духовна, а не матеріальна. І це – незаперечний факт. Адже тільки у повністю духовно та морально здеградованому суспільстві у часі кризи держава скасовує, чи драстично зменшує, соціальні виплати, в той же ж час збільшуючи витрати на держапарат найвищого рівня. Тільки у повністю здеградованому суспільстві керівники держави ставлять долю народу в залежність від того, з якої ноги нині встав той чи інший чиновник, чи які сьогоднішні примхи керівника держави.
Таке суспільство просто не в стані зробити будь-що, щоб відвернути власну руїну. Враховуючи потенціал та розміри України, катастрофа, яка її загрожує накрити, може стати глобальною. Українське суспільство все більше і більше опиняється у ролі психопата, який небезпечний і самому собі, і оточуючим. І цей стан ніщо крім духовного відродження не в силах змінити. Українські християни просто зобов’язані пробудитися самі, організовувати довкола себе усіх адекватних і провадити активну євангелізацію. Інакше катастрофи просто-напросто не вдасться уникнути.
Християнина в соціологічному плані перш за все вирізняє те, що він свідомо і добровільно бере на себе відповідальність за власну долю і долю оточуючих, а однією з основних проблем нашого суспільства є власне безвідповідальність, спроба перекласти відповідальність за власні погані вчинки на іншого. І ця історія стара як гріх. Уже Адам та Єва перед Лицем Божим пробували перекласти відповідальність на інших. Адам на Бога і Єву: «Жінка, яку Ти мені дав, дала мені, і я їв», Єва на змія: «Змій мене нарадив, і я їла». Це призвело до катастрофи не лише наших прародичів, але й усього їхнього потомства. Катастрофа української безвідповідальності загрожує не лише нам, але й поколінням, які прийдуть після нас. Тому українські християни мусять усвідомити собі увесь тягар історичної відповідальності, який покладено на їхні плечі.
Самоорганізація українських християн має стати на даний момент головним завданням для нас. І приклад УКГЦ в цьому є неоціненний. Адже саме УКГЦ перша почала зі створення відповідних станових товариств: лікарів-католиків, вчителів-католиків, бізнесменів-католиків і тому подібне. Ці станові товариства можуть стати джерелом духовного відродження у професійних середовищах. І чим більше таких і подібних товариств буде, тим більше зростатиме шанс на духовну онову цілого українського суспільства і уникнення катастрофи. Для нашого обезбожненого суспільства, нездатного чути голосу Церкви це – чи не єдиний шанс на спасіння. Але це необхідно робити вже, бо завтра буде запізно.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар