Особливості сучасного моменту: кінець міфу про секуляризацію та спрямованість церков на нову євангелізацію.
В кілька минулих століть Європу та Америку охопила хвиля секуляризації. Релігія витіснялася із суспільної сфери, ставала виключно приватною справою. Релігійне виховання переміщалося у сім’ю. Ідентичність сучасної людини будувалася на загальнолюдських та національних цінностях.
Але потреби людей у вірі нікуди не зникали. Духовні запити не задовольнялися за допомогою віри, і їх почали задовольняти через марновірство. Люди вірять у вождів, в інопланетян, у гороскопи, Традиційні релігійні практики заміняють різного роду медитації, аутотренінги, колективні ігри. Сповідь у священика замінено на допомогу психоаналітика. Предметом поклоніння стали герої фільмів, видатні артисти та співаки.
Людина опинилася в світі, де не зникле сакральне (священне). Просто замість високої сакральної культури традиційних релігій маємо різного роду сакральне низьке, наближене до повсякденності, перетворене на технологію.
Отже, повна секуляризація як така – річ неможлива. Релігійність залишається на тому ж самому рівні, що і століття назад, але вона втрачає власну церковну форму, набуває нового виразу.
Усвідомлення такого становища надихає церкви на нову євангелізацію, тобто на нову проповідь власного віровчення, цінностей, практик (культових та моральних) із ціллю створення християнської цивілізації. Гаслом цього відродження став вислів о. Олександра Меня: «Християнство лише починається».
Дві спокуси, які можуть знищити духовне відродження
Сучасній людині нав’язується думка про відносність всіх моральних норм, наукових істин, релігійних віровчень. Абсолютизація принципу «всі мають право на точку зору» веде до кількох наслідків: «всі мають право на власну істину», «єдиної істини немає», «істини немає взагалі». Такі кроки до суцільного релятивізму та нігілізму знищують суспільство.
Очевидно, що право на власну точку зору не означає права на власну істину. Звичайна людина не відкриває закони фізики і не може навіть винайти мобільного телефону. Тому потрібно приймати наукову картину світу та технологічні досягнення, а не займати позицію нігілізму по відношенню до наукових істин. Людина не винайшла суспільства та культури. Вона народилася в суспільстві, прийняла наявну культуру. І тому має рахуватися із елементарними речами: кожен має право на життя, кожен має право на сім’ю, кожен має право на гідне життя в суспільстві. Ставити ці істини під сумнів – наприклад, заперечуючи Загальну Декларацію прав людини – це ставити себе в позицію правового та морального нігілізму.
Щоб не говорили сучасні постмодерністи, різниця між істиною і помилкою, справедливістю та несправедливістю, добром і злом, порушенням прав людини і захистом цих прав – дійсно існує. І мораль, і право, і наука, і релігія відстоюють наявність та очевидність цих розмежувань.
У протистоянні сучасному релятивізму та нігілізму виникає бажання заборонити всі суспільні дискусії, які і виявляють правоту одних та хибність думки інших. Ультраконсерватори або ж фундаменталісти пропонують звернутися до давніх традицій, прийняти відновлені цінності та зобов’язати всіх слідувати лише ним.
Спокуса перетворити церкви на подобу армій, суспільство зробити тоталітарним, нав’язувати всім цінності власної традиції – це один із трендів сучасності. Відповідна хвороба охоплює не лише деяких мусульманських фундаменталістів, але проникла і в християнство. Особливо яскраво вона проявляється у православ’ї – як спокуса оголосити більшість світу територією панування зла, а власну країну чи «цивілізацію» оголосити богообразною для тотального утвердження тих чи інших норм добра.
Тотальне нав’язування як нігілізму, так і фундаменталізму матиме однаково руйнівні наслідки. І християнство, і сучасне суспільство однаково визнають повну свободу та відповідальність людини як особистості. Згідно із вченням християнства, кожна людина – це особистість, розумна, вільна, творча – тому що кожна людина створена за образом Божим. Згідно із «Декларацією прав людини» - кожен є від народження особистістю – тому що це очевидність. Ставити її під сумнів – це заперечувати людяність, це ставати на шлях, що веде до фашизму та злочинів тоталітаризму.
Кінець ери секуляризації активізував діяльність як нігілістів (постмодерністів) та і фундаменталістів. Всі вони зрозуміли визнання неможливості секуляризації як символ поразки наукового світогляду, поразки раціональності, відмову від ідей загальнолюдських цінностей, прав людини. Між тим, це помилкове тлумачення, і від наукової раціональності чи Декларації прав людини суспільство не відмовляється. Навпаки, лише дотримання цих двох китів сучасної цивілізації забезпечує стабільний розвиток скрізь, де він відбувається.
Духовне відродження в третьому тисячолітті та відношення до нього християнської молодіжної організації
Отже, справжнє духовне відродження в 21 столітті буде пов’язане із поверненням християнства та інших класичних релігій до суспільного дискурсу. Адже якщо в наше життя повернулися язичницькі гороскопи чи міфи про прибульців, то тим більше в це життя буде повертатися звичайна релігія. Але ця релігія вже не матиме тих функцій у суспільстві, які вона виконувала до часів секуляризації.
А саме, у традиційному суспільстві релігія забезпечувала єдність для всього соціуму. Економіка як суспільний інститут давала соціуму матеріальні блага, сім’я – забезпечувала самовідтворення, освіта – надавала знання, а релігія – відчуття єдності. Сьогодні люди мають більш складну структуру ідентичності. Моменти особисті, національні, культурні – багатоманітно переплітаються. У всьому суспільному дискурсі про самоідентифікацію народів – релігія є лише одним із багатьох учасників діалогу, лише одним із варіантів світогляду. І якщо релігія не здатна до цього суспільного діалогу із усіма, нездатна до відкритої дискусії – то вона ризикує взагалі випасти із набору ознак, за якими вибудовуватиметься ідентичність. Тому в демократичному правовому суспільстві, яке не хоче бути тоталітарного фундаменталізму чи нігілістичного релятивізму, релігія обов’язково стає відкритою. Особливо яскраво це видно на сучасному християнстві, яке зберігаючи вірність основним моральним та віровчительним нормам, повністю відрите до спілкування, до дискусій, до існування в постійному діалозі, до збагачення новими формами взаємодії із різноманітними групами та людьми. Відкритість християнства не є новим. Ще Христос заповідував приймати інших – ближніх та дальніх – такими, як вони є. В їхній специфічності, з їхніми проблемами, з їхніми запитами.
Християнська молодіжна організація повинна бути готовою до існування в часи спроб церков здійснити духовне відродження на основі відкритого християнства. Але сама організація не повинна брати на себе завдань, які стоять перед церквами. Християнська молодіжна організація просто немає права підміняти собою церкви. Це їх завдання – проповідь християнства у сучасному світі, із врахування його специфічності. Це їхнє завдання – уникати нігілізму та релятивізму, тоталітаризму та фундаменталізму. Якщо християнська молодіжна організація за своїм покликанням не є церквою і не може проповідувати релігії, то вона не може займатися ані прозелітизмом, ані нав’язуванням традиційних релігійних цінностей.
Яким же тоді може і повинно бути ставлення християнської молодіжної організації до релігійного (духовного) компоненту в ідентичності своїх членів та у власній ідентичності?
Організації природно було б подбати про розвиток релігійної ідентичності своїх членів, які бажають цього. Кожна молода людина має право на гармонійний розвиток всієї своєї особистості. Релігійність – одна із компонентів особистості, і за бажанням самих членів або їх батьків, молодіжна організація може приймати участь – разом із церквами – у забезпеченні умов для духовно-релігійного розвитку.
Також і організація в цілому має право на збереження та розвиток своєї ідентичності, одним із елементів якого є християнськість. Організація заснована християнами, християни причинилися найбільше до її розвитку, і навіть сьогодні докладають найбільших зусиль до її розвитку. Християнська молодіжна організація є одним із плодів європейської цивілізації, одним із головних скарбів якої є християнство. Воно спричинилося до появи поваги до особистості, до перемоги ідеї прав людини, до утвердження ідеалів правової та соціальної справедливості. Ознайомлення із основами християнської культури може бути однією із пропозицій організації до всіх її членів. Таке ознайомлення не може бути нав’язуванням чи проповіддю, але об’єктивною інформацією, яку християни – з усвідомленням власної відповідальності за правдивість та корисність її – надають членам організації. Такого роду ознайомлення не повинне бути лише повідомленням про основи віровчення: релігійні знання – це лише один із трьох головних компонентів релігійного світогляду. Не меншої уваги заслуговує ознайомлення із християнськими цінностями (віра, надія, любов; мудрість, мужність, стриманість, справедливість) та християнським способом життя (мораль та церковні таїнства).
Які потреби молоді задовольняє ознайомлення із духовною спадщиною християнства?
Філософська традиція, яка налічує 2,5 тисячі років, свідчить, що головними потребами людини, особливо молодої, є три потреби:
1. Потреба у знанні, особливо у знанні смислу життя.
2. Потреба у цінностях, які були б пов’язані із смислом життя, конкретизували б його.
3. Потреба у власному способі життя, у слідуванні власним принципам та правилам.
Християнство і пропонує як власні знання, так і цінності із правилами поведінки – моральної та церковної. Інакше кажучи, пропонує цілісний світогляд, пропонує цілісний спосіб життя.
Це лише одна із багатьох пропозицій, яка, тим не менше, має право на існування. Вона не загрожує фізичному чи психічному здоров’ю громадян, не має негативних наслідків взагалі.
Задоволення за допомогою християнства трьох вищеназваних потреб – це задоволення фундаментальних потреб людини. Це задоволення потреб, які мають всі люди, незалежно від їхнього віку. Це задоволення потреб, які у людини існують, навіть якщо вона їх чітко не артикулює та ясно не усвідомлює.
Головним способом ознайомлення із християнством може і повинно бути живе спілкування у всіх його різноманітних формах. Іншого ефективного способу донести християнську пропозицію до молодих людей просто не існує. Такий спосіб – сповіщення через спілкування – сьогодні є єдиним природним способом, оскільки все зазнає перетворення на подію спілкування.
Новий спосіб життя людини, нове розуміння природи церкви та християнської молодіжної організації
Людина живе у суспільстві, яке представлене як організації та як спілкування. Останнім часом комунікативний елемент зазнав стрімкого розвитку. Людина живе у спілкуванні, як ніколи раніше за всю історію людства. Можна сказати, що міжособистісне спілкування в цілому почало грати визначальну роль для людей, і суспільство у цілому перетворилося на універсальний комунікативний простір.
Церква ж з самого початку була перш за все спілкуванням, «койнонією». Як простір спілкування вірних, церква була громадою. І лише як єдність громад церква отримувала форму організації, побудованої ієрархічно. Сьогодні загальні зміни способу людського буття зачепили і церкви. Вони все більше перетворюються на простір спілкування. В цьому просторі визначальними стають спільні цінності – при різному рівні знань та різноманітті форм релігійної поведінки.
Сьогодні християнська молодіжна організація цікава власним членам саме як особливий простір комунікації, як місце та час міжособистісного спілкування. Прийняти цей формат для молодіжної організації найлегше, оскільки завжди покликання до спілкування було серед пріоритетних.
Таким чином, взаємовідносини у трикутнику “суспільство-церква-молодіжна громадська (християнська) організація” тепер перестають бути відносинами організацій, а стають спільними каналами комунікації між різними просторами міжособистісного спілкування. Як ніколи раніше, суттю відносин між сторонами трикутника стають особисті відносини. Особливо важливими є відносини у форматі: лідери церков (чи молодіжні лідери церков) – лідери молоді у громадських організаціях – лідери «великого суспільства».
Проблема лідерства
У світі комунікацій неможливо призначити лідера. Вони з’являються самі, висуваючись у процесі спілкування, спільного життя, спільних дискусій. Такі неформальні лідери з’являються навіть у церкві, тим більше – в суспільстві та молодіжних організаціях. Збіг формального та неформального лідерства бажане, але необов’язкове. Тому необхідною стає комунікація з усіма лідерами – якими б вони не були.
Сьогодні лідерство фактично означає відсутність особливих привілеї, але значну відповідальність. Не кожен може бути лідером у світі, де кожна особистість – на виду, відкрита для всіх, в тому числі для критиків. Лише готовність до відповідальної поведінки у «прозорому світі» дозволяє сьогодні претендувати на лідерство.
Ще однією особливістю стає потреба суспільства у різноманітному лідерстві. По-перше, традиційно необхідні лідери-практики, здатні повести молодь за собою. По-друге, необхідні лідери громадської думки, авторитетні теоретики, здатні пояснити загальну політику організації, необхідність саме таких, а не інших кроків лідерів-практиків.
З іншої точки розгляду, завжди необхідні лідери-очільники руху та лідерське оточення цих керівників.
Оскільки сучасне комунікативне суспільство – це поєднання теорії та практики, лідерства особистого та колективного – то всі ці різновиди традиційного лідерства стають необхідними в їх постійній єдності.
Якщо раніше різні аспекти лідерства можна було рознести у просторі та часі, то тепер необхідна повсякчасна єдність всього лідерського ядра організації.
Особливістю моменту є також постійне зростання викликів, із якими стикають лідери. Все це породжує потребу у безперервному навчанні лідерів, у їх взаємних консультаціях, у перевірці їх ідей в різноманітних дискусіях.
Отже, те, що раніше було бажаним для лідерства, тепер стало просто необхідним.
Окремий аспект проблеми полягає у тому, що християнська громадська організація молоді – свідомо чи несвідомо – готує лідерів: для церков, для самої себе, для суспільства.
Розвиток лідерських якостей у молоді сьогодні має бути перш за все розвитком відповідальності. Саме брак відповідальності породжує більшість проблем у суспільстві, сім’ях, церквах. Виховання відповідального лідерства передбачає отримання молодою людиною реального досвіду відповідальної праці в організації, реального досвіду комунікації із однодумцями, а також із більш широким колом людей.
У вихованні сучасної молодої людини перестають бути ефективними як навчання, так і демонстрація особистого прикладу. Молодь вірить лише власному досвіду. Тому сьогоднішнє виховання лідерів може здійснювати лише через залучення їх до нових форм спілкування.
Останнє справедливе і для життя громадських організацій, і для життя церков. Залучення до спілкування, до спільної діяльності – єдиний рецепт як громадського, так і християнського виховання. Тому особливого значення набуває соціальне служіння як громадських організацій, так і церков. Саме тут – головне і всім доступне поле для діяльності, завдяки якій і може бути виховані відповідальні покоління лідерів, відповідальна еліта для суспільства та церков.
Таким чином нова епоха потребує нових форм діяльності, які, однак, відповідають самій природі християнської церкви, суспільства та громадської організації молоді. Можна сказати, що відбувається зближення загальних завдань виховання молоді із тим, чого потребує християнська церква, із тим що сьогодні є актуальним для церков. І тому як суспільство, так і церкви будуть все більш зацікавлені в діяльності християнських молодіжних організацій, із все більшим розуміння ставитимуться до їхнього служіння, до їхнього залучення молоді до існування у справжній комунікації.
Християнська громадська організація сьогодні може навчати головному в духовності: дружбі, солідарності, любові, прийняттю іншого в його специфічності. Таким чином, християнське виховання у соціальному служінні, у відповідній комунікації виявляється головним для збереження та розвитку християнської ідентичності вірних. Соціальне служіння – це не просто один із напрямків діяльності християн, а це саме спосіб ставати та бути християнами. Не можна сьогодні бути християнином, якщо через живу реальність соціального служіння, спільного громадського життя не навчився головному: дружбі, солідарності, любові, прийняттю іншого в його специфічності. Можна сказати, що соціальне служіння молодіжних громадських організацій навчає бути християнами не стільки через спеціальний розвиток «духовного елементу», скільки через загальний розвиток у молоді навичок бути справжніми людьми, відгукувати на чужі потреби, враховувати цінності іншого, жити інтересами тих, хто зараз опинився поруч. Все це і є – відкрите християнство.
Відкрите християнство – це не лише існування в постійному діалозі. Це не лише існування в комунікації, у спілкуванні, у спільнотах. Відкрите християнство – це жива передача досвіду дружби та любові, солідарності та взаємодопомоги. Відкрите християнство – це і зростання духовного виховання із загальним вихованням у християнській молодіжній організації.
Отже, нова епоха відкриває нові можливості, і ними можна і потрібно скористатися.
Юрій Чорноморець
Джерела:
www.religion.in.ua
Мандрівники Христа Царя
Сьогодні Європа є дуже слабкою з погляду культурної самобутності. Вона не може протистояти світові, і це в той час, коли він потребує наших цінностей, – вважає о. Альдо Джордано, постійний спостерігач Святого Престолу при Раді Європи. Він зазначає, що сьогоднішня молодь – це діти того покоління, яке першим відмовилося від традиційних цінностей. Відповідно до цього наша молодь росте у порожнечі й вже не має живого зв’язку з тим, що сформувало європейську ідентичність. У такому стані молодь не зможе вести діалогу з іншими культурами. Це дуже небезпечно, тому що аксіологічна порожнеча рано чи пізно буде чимось наповнена – застерігає о. Джордано.
