частина перша
У наш плюралістичний вік говорити про ортодоксію вважається чи не верхом непристойності, виразом ригідності, ознакою відсталості й мракобісся. Слова «ортодокс», «ортодоксальний» стали мало не образливими. Ба, навіть більше, ортодокс – це ворог прогресу, глобалізації, екуменізму і поступального розвитку вперед. Так думає світ, що нас оточує.
Зараз усе ще модно підточувати основи всього, що віками вважалося непорушним. Модно висловлювати оригінальні думки і будувати оригінальні теорії, байдуже, що часто це повний ідіотизм – головне, щоби було оригінально. А ще модніше ті оригінальні думки та теорії знову ж таки оригінально критикувати, розбивати, головне, щоб було оригінально.
Люди щораз більше зачаровуються зовнішніми формами, не звертаючи жодної уваги на зміст, а доречно зауважити, що часто під гарною обгорткою змісту взагалі ніякого нема. Головне – гарно запакувати і вміло продати власну оригінальність. І в тому люди нашої епохи мало чим відрізняються від людей епохи пізньої антики, хоча наші сучасники свято переконані у оригінальності власної оригінальності.
Але що лежить в основі такого поверхневого світосприйняття? Що є першопричиною такої деградації?
Відповідей на це питання є стільки, скільки й переконань. Одні вбачають у цьому нормальний процес розвитку суспільства і культури, інші причину вбачають у лібералізмі, інші – у черговій спробі підмінити духовні цінності матеріальними, ще інші – у відході від християнства, ще дехто – у відході від природи.
І що найприкріше – більшість з цих міркувань правдиві. Бо усе це частини одного процесу. Єдиною можливою помилкою цих міркувань є те, що кожен старається наголосити якусь частину, якийсь сегмент і вперто недобачає цілості.
Спробуймо охопити цілість, поглянувши спершу на фундаменти сучасної цивілізації.
Наша сучасна європейська цивілізація свято переконана, що кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання. Це один з головних фундаментів сучасної цивілізації. Забравши його – руйнуємо усю складну систему сучасної культури і міжлюдських взаємовідносин. І це є постулат нормального суспільства. Але висновки, які з цього роблять, не зовсім відповідають реальності.
У сучасній цивілізації побутує переконання, оперте на понятті, перейнятому з фізики, – відносність. Але це не є відносність Ейнштейнівського типу, яка все ж таки оперта на певних твердих постулатах. Це відносність філософського типу, яка спирається на розчаруванні у здатності людського розуму спізнати реальність як таку. Для такого підходу немає об’єктивностей – існує лише наше відношення до реальності, а реальність як таку створює собі кожен сам. Тому немає істини одної єдиної, є багато істин, які між собою цілком рівноправні. А коли це застосувати до постулату «кожен має право на власну думку, на власний світогляд, на власні переконання», то отримуємо висновок, що власна думка кожного і є його об’єктивною істиною.
Так і виникає висновок у стилі: «Всі японці – крокодили», коли для логічної операції взяти одне правильне твердження: «Всі японці – люди», і одне помилкове: «Всі люди – крокодили». У нашому конкретному випадку: «кожен маж право на власне переконання і власний світогляд» + «об’єктивної істини не існує» = «кожен має право на власну істину».
Так історики, створюючи нові парадигми в історії, твердять, що об’єктивні знання в історії неможливі, те саме твердять лінгвісти, антропологи, літературознавці, культурологи, етнографи. Але таке твердять і математики, фізики, астрономи – здавалося б представники точних наук. Сократівський вираз покірливості перед істиною – «я знаю, що я нічого не знаю» – став парадигмою сучасної науки, яка ще й до нього додала «і знати не можу».
І що найтрагічніше: у цьому мало хто звертає увагу на абсурдність самого вислову «усе є релятивним». Адже якщо усе релятивне, то і сам вислів релятивності усього є релятивним, а тому і таким, який втрачає обов’язковість. Отож, помилковість цього твердження видно вже з нього самого.
Та, на жаль, заперечення існування об’єктивної істини, чи принаймні можливості її пізнання сьогодні стало пануючою парадигмою західної цивілізації, як це вже відбулось тисячі років тому в індуїзмі. А сумні наслідки такого підходу до реальності на індійському континенті видно неозброєним оком.
Саме на цьому помилковому твердженні опертими є боротьба за «право» на аборт, за «право» вважати збочення нормальним явищем, за «право» не визнавати жодних авторитетів, за «право» бути неприроднім чи навіть протиприроднім. На цьому ж таки твердженні ґрунтується й заперечення права народом бути самим собою, реального права на власні релігійні переконання, права ненароджених на життя, права виховувати дітей згідно з власним релігійним переконанням. Звісно, що це можливе лише тоді, коли можливим є заперечення самого існування об’єктивної істини. Адже немає істини – нема і об’єктивних критеріїв поведінки. Усе стає предметом суспільного договору. Але і такий суспільний договір залишається лише чисто функціональною фікцією, адже він не має свого обґрунтування.
Думаю, що нікого не потрібно переконувати, що поведінка людини ґрунтується на її переконаннях. І більшість нормальних людей, хоча і входять час від часу в конфлікт з власними переконаннями, усе ж таки свою діяльність свідомо чи підсвідомо обґрунтовують власними переконаннями. Тому якщо заперечити існування об’єктивної істини, тим самим заперечуються і об’єктивні норми поведінки. Заперечивши ортодоксію, тим самим заперечуємо й ортопраксію. Тож наскільки абсурдними виглядають вимоги дотримання якихось прав і свобод, якщо заперечується їхнє об’єктивне обґрунтування!
Помилковість переконань в історії приводили до величезних трагедій. Влаштовуючи Голодомор, Йосип Віссаріонович Сталін, очевидно, виходив з переконань марксизму про необхідність пролетарської революції в цілому світі, і не лише про її необхідність, але й про її невідворотність. Молодій марксистській державі необхідно було очолити цей процес, а для цього потрібна буда сильна індустрія, а для індустрії – кошти. Отримати кошти можна було збільшуючи продаж зерна на Захід. От і знайшовся вихід – відібрати зерно, навіть необхідне для прожиття, в селян і продати його. Щобільше, знищуючи українське село, Сталін вирішував й проблему українського національного відродження, яке для інтернаціональної імперії було нічим іншим, як виразом реакційної контрреволюції. Помилка в переконаннях і як невідворотній наслідок замість загального щастя гори трупів і ріки крові. На помилкових переконаннях ґрунтувався також і нацизм, і фашизм, і китайський маоїзм, і багато інших «-ізмів».
Помилковість переконань практично обов’язково призводить до помилкових дій. А заперечення існування об’єктивної істини чи можливості її пізнання, обов’язково веде до морального хаосу і деградації суспільства, позбавляючи його об’єктивних норм та критеріїв функціонування.
Але в кожну людину засаджено відчуття, що об’єктивна істина таки існує, бо існують більш-менш об’єктивні критерії її власної совісті. І щоб там не говорили прихильники різних релятивізмів, кожна людина в глибині свого єства відчуває істинність чи помилковість того чи іншого морального твердження. Цим і зумовлена ненависть релятивістів до християнства. Адже християнство претендує на посідання об’єктивної істини, і то істини у останній інстанції.
А парадигма релятивізму заперечує саму суть християнства, яке твердить, що воно ґрунтується на об’єктивній реальній істині – воскресінні історичної Особи – Ісус з Назарету. Це чітко підмітили відданій цій парадигмі уми. Так Людвіґ Вітґенштайн заявив, що оскільки поняття «Бог» неможливо точно верифікувати, то будь-яка мова про Бога не має жодного смислу. А протестантський теолог Рудольф Бультман взагалі заявив: «Мене не цікавить чи Христос існував реально – мені важливо що він значить для мене особисто». Сам пан Бультман навіть не помітив, як підірвав основу віри, яку він начебто сповідував.
Ідеологічне підґрунтя постмодерної цивілізації у своїй суті є запереченням християнства як такого, і прийняття цього ідеологічного підґрунтя підточує не християнство як таке, воно підточує прийняття християнства як цілості. Ідеологія пост-модерни не може не впливати на релігійні переконання. Саме ідеологій пост-модерни зводить Христа до рівня індуїстського аватара чи одного з моральних авторитетів людства, позбавляючи Його унікальності, як єдиного Спасителя людини, підриваючи сам фундамент християнської віри.
Християнин, приймаючи ідеологічний релятивізм постмодерну, перестає бути християнином.
Далі буде…о.Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело: Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар