ЛЮБОВ і ЗАПОВІДІ

ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ

Війна добра зі злом триває весь час існування людства. На вістрі цієї боротьби стоїть Христова Церква і Націоналізм. У цій праведній битві Воїни Світла і ландскнехти зла відстоюють кожен свої ідеали. І деколи навіть у загартованих і випробуваних Лицарів виникають сумніви та питання.

Ця стаття нашого побратима Леоніда Підлипчука, власне, і є відповідями на питання, що турбують сучасних Христових Воїнів – українських націоналістів. Глибинне розуміння Правд Христової Віри дає можливість другу Леоніду чітко і змістовно розставляти акценти у нашій сучасній боротьбі за Бога, Україну, Свободу.

Хай цей матеріал стане порадником і натхненником молодих українських патріотів, які пов’язали своє життя з Боротьбою за Ідеали добра.

Провідник ВО “Тризуб” ім. С.Бандери Дмитро ЯРОШ

“Ви ж любіть ворогів ваших, добро чините їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних.” (Лк.6,35)

Не один з нас подумає чи й скаже собі: заповідь ця тяжка, вона суперечить законам і звичаям світу та властивостям людської природи. Однак слід згадати, що тут головно йдеться про наше внутрішнє переконання і настанову, тобто площину серця.

Оскільки правдива війна не живе ненавистю, а радше любов'ю до рідної нації, землі й Батьківщини, любов'ю до волі, до незалежності, то любов до ворогів не вимагає скасування трибуналів, процесів, засудів і т.п., якщо лише вони стоять на сторожі Божих законів і природних прав людини.

Які ж плоди приносить людям ненависть до ворогів?

Першими плодами ненависті є: смуток, гнів, страх, всілякі турботи і скорботи серця, заколоти, переслідування, гоніння, ув'язнення, війни. Звільнення від цього цілковито залежить від нашої власної волі. Якщо ми постановимо собі, поодиноко чи спільно, усунути ворожнечу з нашого серця, гнів і ненависть до нашого співбрата, якого, можливо, і вважаємо ворогом, ми станемо радісні, незлостиві, лагідні, спокійні, здатні до позитивної і конструктивної праці.

Часто ми вважаємо, що той, хто зробить добро своїм ворогам, стане предметом глуму з боку світу цього. Чи стали святі Василій Великий, Атанасій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий посміховищем світу за те, що добро чинили своїм ворогам? Ми знаємо, що весь християнський світ називає їх наймудрішими з людей, великими, вважає їх славою і гордістю світу та співає пісні на їх прославу. Навпаки, хто плекає і ширить ненависть чи помсту, не здобуває собі приязні й пошани, але радше стає огидою й посміховищем цього світу і соромом заплямовує всі людські істоти.

Врешті, заповідь про любов ворогів не суперечить природі й істоті людини. Отже, нехай тоді кожний, хто ворогує з кимось, спитає себе, чого він хоче і чого вимагає від свого ворога: добродійства чи напасті, користі чи шкоди, любові чи гоніння? Безсумнівно, кожний бажає, щоб його ворог припинив ворогування, злобу, напасті, гоніння, коротко кажучи – щоб любив його! Отже, “як хочеш, щоб чинив з тобою ворог твій, чини й ти йому те ж саме!” – припини незгоду, ненависть, ворожнечу та справді внутрішньо полюби його.

Як бачимо, заповідь про любов до ворогів не можна назвати суперечною істотним властивостям людської природи. Чому ж, однак, у серцях людей існує ворожнеча до ворогів і бажання їх знищити? А тому, що серце людське зіпсоване власною злобою. Чому так часто вимагаємо помсти для ворогів? А тому, що ми позбавлені всякої чесноти і божественної благодаті. Чому думки наші часто переконують нас, щоб ненавидіти ворога? А тому, що вони бувають запаморочені жадібністю і гріхи наші знесилюють наш розум і волю. Отже, ворожнеча до людей шкодить душі й тілу та приносить руїну їм обом. Саме тому краще для кожного обернути ворожнечу на згоду і примирення зі своїми ворогами.

У заповіді Христовій про любов полягає торжество християнської віри, радість для християнського серця, слава і похвала для християнського закону.

Виконання заповіді про любов до кожного з людей зсилає небесний мир на землю і підносить християнина на висоту бажаної ним моральної досконалості. Вона уподібнює людину Богові, який “велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних”.

Коли ж ми не виконуємо цієї заповіді, то не маємо ніякого виправдання перед Богом. Христос, що бажає людям не лише спасіння душі, але й добра в земному житті, щоб охоронити їх від усякого зла, що його породжує взаємна ворожнеча, дав нам заповідь: “Любіть ворогів ваших і добро робіть...” Тим, що додержуватимуть його заповіді, він обіцяв велику нагороду: благословення Боже, життєву радість, усиновлення і блаженство вічне.

Що ж скажемо ми на це? Чи будемо коритися заповіді Всемогутнього Бога? Чи, можливо, будемо вперто порушувати її на шкоду собі і загибель своєї душі, ненавидячи ворогів своїх?

Замість післямови.

Україна й українці. Бог і заповіді.

Загалом Господь наш, Ісус Христос, давав дві заповіді любові для нормальних людей (гетеросексуальної орієнтації), а не для збоченців (гомосексуалістів, лесбіянок, бісексуалів тощо). До чого тут це порівняння, запитаєте ви? А до того, що деякі українці за своєю внутрішньою суттю подібні до тих збоченців, бо ж ворогів люблять більше, ніж себе самих: вони ладні пригорнути усіх історичних і новоявлених ворогів українства, навіть звірятам віддавати більше любові, честі і поваги, ніж рідним співвітчизникам-українцям...

Отже, який ми можемо з цього зробити висновок? Деякі українці ще не доросли не тільки до виконання, але й до розуміння цієї прекрасної Божої заповіді, яка відкриває для кожної людини, яка нею житиме, чудову перспективу бути Божою дитиною.

р.Б. Леонід (ПІДЛИПЧУК)

Джерело:     БАНДЕРІВЕЦЬ

09.08.2012р. Б. / Ростислав Пендюк: «Створювати подружжя на основі лише емоцій – не варто»

 

Нехтування шлюбу як дару й служіння в останній період в Україні засвідчили високі показники розлучень. Данина традиціям: чіткі вікові рамки для заміжжя, стереотипність, пріоритет емоцій не рідко закладають хибну стежку для подружжя. Про ключові моменти у підготовці до шлюбу розмовляємо із Головою Комісії УГКЦ у справах молоді, отцем Ростиславом Пендюком.

 

Якщо говорити мовою статистики, то зараз ми спостерігаємо дуже стрімкий зріст кількості розлучень, як Ви думаєте, з чим пов’язано те, що українські сім’ї так часто руйнуються?

 

Питання досить комплексне. Я не думаю, що є однозначна відповідь, яка окреслить конкретну причину. Вважаю, що одним з елементів є культура споживацтва, коли саме подружжя починає сприйматись, як задоволення власних потреб. Відповідно, втрачається первісне розуміння подружжя, того для чого воно існує взагалі.

 

Подружжя – це спільнота осіб, яка спрямована на те, аби обоє ставали щасливими. Другим пунктом є те, що вони повинні народжувати дітей. Обидві цілі є рівнозначними.

 

Статистика свідчить про збільшення розлучень і паралельно спостерігаємо різке зниження рівня народжуваності, це є плоди одного й того самого дерева – неправильного підходу до подружнього життя. Поки ти задовольняєш мої потреби, ти мені підходиш, як чоловік чи дружина, коли щось йде не так, ми маємо розійтися. Тут дуже важливим є етап підготовки до шлюбу.

 

Які критерії свідчать про те, що пара вже готова стати на весільний рушник? Що це рішення є усвідомленим та виваженим, а не поривом емоцій?

 

Емоції є дуже світлим моментом нашого життя, особистості (якщо це світлі емоції), тим паче, якщо мова йде про закоханість, бо коли люди виявляють симпатію один до одного це чудово. Створювати подружжя на основі лише емоцій – не варто. Не варто тому, що в подружжі є необхідним щось більше, аніж закоханість. Закоханість, як будь-яка інша емоція, має властивість до того, аби проминути.

 

Я дуже часто зустрічаюсь з закоханими людьми, які готуються до подружжя і коли я їм говорю, що цей стан в них мине, у їхніх очах написано: отче, ви не знаєте як у нас, у нас не так як в інших, якби ви знали які ми закохані, ви би так не говорили. Але тим не менше,  вона минає. На перший план має вийти те, що закоханість повинна перерости в любов.

 

Різниця між закоханістю і любов’ю у тому, що коли я закоханий – це стан, коли мені добре з тобою, коли я люблю тебе – це є стан коли я хочу, аби тобі було добре зі мною. Тут спостерігається дуже чітка зміна акцентів: з мого Я на твоє Ти. Я починаю дбати не про себе, а про тебе. І це вже щось, що починає бути любов’ю. Я часто цитую Блаженнійшого Любомира Гузара, який в одному із своїх інтерв’ю сказав дуже мудро і просто: «Любити – це бажати добра тому, кого ти любиш». І це є, власне, те, до чого треба прагнути.

 

Якщо ми починаємо бачити, що в наших стосунках з’являється такий елемент, що ми готові на жертву один заради одного. Це не повинна бути якась неймовірна жертва, до прикладу, якщо  я готовий відмовитись від зустрічі з друзями за пивом, заради коханої людини, чи не піти в косметичний салон, бо людина, котру я люблю, на мене чекає, це вже є маленькі вияви того, що ми доходимо до стану любові, адже починаємо помічати потреби іншої людини.

 

Які фактори є руйнівними у подружньому житті?

 

Дуже важливо спробувати змінити ставлення до самого одруження. Я не можу очікувати від своєї дружини, чоловіка, що вони будуть досконалими,  я не можу очікувати, що моя дружина, чоловік будуть виконувати геть усе на що я сподіваюсь, я мушу прийняти його чи її навіть з недосконалостями, що не означає, що їх не потрібно виправляти, але їх легше виправляти тоді, коли мене з ними приймають.

 

Друга річ, яка дуже важлива, якої дуже сьогодні бракує – це спілкування. Ми розмовляємо, але ми не спілкуємось. Ми розмовляємо про гроші, про політику, але ми не розмовляємо про нашу сім’ю. Ми не ділимося своїми переживаннями, які як правило накопичуються, а потім виливаються у великий потік докорів і цей шлях є руйнівним. Якби жінка сказала чоловікові: мені так приємно, коли ти вдома, мені так подобається, коли ми разом ходимо на прогулянку, замість: ти мене ігноруєш, не звертаєш на мене увагу, я думаю ця постановка проблеми мала б позитивніше вирішення, аніж звинувачувальний тон.

 

Це просто зміна певних акцентів. І ще один дуже важливий момент: у нашому подружжі повинен бути присутнім Бог. Ми маємо свої обмеження, свої недосконалості і частину їх можна виправити, в чомусь можна стати кращими, але все одно, в нас є певні обмеження, які ми самостійно не можемо подолати і це є та область, де має діяти Бог, якщо він є присутній у нашій родині. Це прості речі, коли ми молимось разом, коли ми разом йдемо до храму.

 

Як церква ставиться до холостяцького життя?

 

Абсолютно нормально. Подружжя є станом добрим, що не означає, що стан неодружений є чимось поганим. Люди, котрі йдуть в монастир, це люди, які обирають стан неодружений. Це не є стан поганий, стан недосконалості. Це в певному сенсі може бути покликанням людини, свідчити про те, що ти можеш реалізувати себе у якийсь інший спосіб. Хоча з іншого боку, в нас існує суспільний стереотип, і я з цим досить часто зустрічаюсь, що, якщо особа до певного віку не одружилась, візьмімо дівчина до 30 років не вийшла заміж, то вважається, що нічого вже з того не буде.

 

Чому? Можливо вона у 35 чи 37 вийде. На жаль, інколи ці суспільні стереотипи, сімейні стереотипи, штовхають людей до необдуманих кроків – лиш би створити сім’ю, бо так годиться. Може краще ще 3-4 роки почекати і створити гарну сім’ю, що можливо і в 30, і навіть в 45 років.

 

Чи є люди несумісні, які не зможуть разом бути, чи все таки, компроміс – той  інструмент,  який у всіх випадках дієвий?

 

Припускаю, що є. Але для цього є етап підготовки до подружжя. Це в ще більшій мірі стосується тих, хто готується до подружнього стану. Ми маємо навчитися спілкуватися. (Про що я зазначав уже в контексті подружнього життя). Я недавно натрапив на думку одного священика, котрий сказав, що зустрічання – це в певному сенсі час солодкого обману, не наміреного обману, цей не є обман зумисним.

 

Справа в тім, що ми пізнаємо у цей час один одного лише з найкращої сторони. Дівчина, яка збирається на побачення, природно подбає і про макіяж, зачіску, одяг, що не завжди буде у щоденному подружньому житті. І тоді проявляються моменти, яких ми не помічали. Тому дуже важливо розмовляти про усе. Про погляди на музику, кінематограф, на церкву, на молитву, на дітей: скільки їх буде, як ми їх виховуватимемо, за якими принципами. Бо молоді люди часто думають, що їхня сильна любов подолає будь-що.

 

Ще один момент, не знаю хто автор цього вислову, але як на мене він є дуже промовистим: «До подружжя очі мають бути широко відкриті, а після одруження трохи прикриті». І в цьому, на мою думку, теж є велика мудрість. На жаль, дуже часто буває навпаки.

 

Ключові моменти у етапах підготовки до подружнього життя, на що важливо в першу чергу звернути увагу?

 

На усе. Особливим чином на речі, які для мене є принципові. Наприклад, ставлення до оточуючих. Він може мило спілкуватись з тобою, бути супергалантним, але якщо водночас він є брутальним до своїх батьків, до сестри, до брата, то швидше за все він так ставитиметься у майбутньому до своєї дружини, це і є той момент відкритих очей. Я думаю, що корисним є спільний досвід, разом з друзями вибратись в гори, до прикладу, змінити ситуацію Там вже будуть певні особливості, якесь навантаження, це не просто прогулюватись у парку, там можна один одного побачити з іншої сторони.

 

І я думаю варто не боятися питатися поради людей, яким можна довіряти. Не поради, на кшталт: оцініть мого хлопця чи дівчину, а поради, щодо конкретних випадків, ситуацій. Можна порадитись із священиком. Потрібно спостерігати, бути дуже уважними один до одного, з іншого боку ставити собі запитання, що я можу зробити для цієї людини, наскільки я можу бути для цієї людини тим, хто дарує їй щастя, бо якщо ми це питання не будемо ставити, то потім буде важко.

 

Маємо багато дискусій довкола питання долі, отці відкидають це поняття. Та все ж на практиці люди запевняють, що певні моменти, зустрічі у їхньому житті були доленосними і що Бог призначив їм конкретних людей, що  в цьому контексті Ви могли б сказати?

 

Це дуже складне питання, яке стосується багатьох вимірів життя. Я не думаю, що є хтось окрім Бога, хто може чітко дати відповідь на це питання. Тут є дві речі, з одного боку, Бог, який є понад часом знає про людину абсолютно усе. З іншого боку, моє життя це не є фатум, я не рухаюсь по чітко визначеній схемі, яку накреслив мені Бог. Більше того, я кожної миті стою перед вибором і здійснюю його, обравши піти праворуч, чи ліворуч. Бог дає мені підказки, підштовхує, але ніколи не змушує. Це дуже важливий момент, який необхідно усвідомити: Бог ніколи не змушує.

 

Повертаючись до подружнього життя, не рідко бувають ситуації, хлопець чи дівчина планують одружитись, вийти заміж, геть усі довкола кажуть подивись: він п’є горілку, зраджує. Ці люди довкола були підказками, які знехтували. І вже через кілька років особа сама це усвідомлює, але вибір уже зроблений. Тому я думаю, що тут дуже багато залежить від нас. 

 

Добре подружжя в першу чергу має бути вимолене на колінах. Ми не можемо вимолити в Бога, аби Бог за нас прийняв рішення, але ми можемо випросити, аби Бог нам дав підказки, щоб ми їх побачили. Бо Він завжди дає правильні підказки, необхідно просити, аби ми їх побачили, щоб ці підказки були настільки явними і очевидними, аби ми їх зрозуміли. Бог ніколи не помиляється.

 

Це є той елемент, якого ми маємо просити. Бог точно знає, хто буде добрим. В цьому сенсі, я чисто теоретично можу припустити, що таких людей може бути декілька, або кілька десятків з якими теоретично особа може створити подружжя, ці люди є десь поруч, їх просто треба помітити  і звернути увагу, і для цього, власне, нам потрібен Божий поштовх.

Роксолана Савчин
 
Джерела: vgolos.com.ua

Воїни Христа Царя

30.05.2012р. Б. / Будує і спасає тільки любов

 

Сьогодні всі маємо Святе Письмо. Та для його читання і вивчення потрібна спрага богопізнання, яка приводить до правдивої мудрості, а вона відкриває істину: що є добро і зло.

Мудрість народжує чесноти, які приводять до святості. А святість — це життя в любові. Виключно, тільки вона будує, рятує і спасає. А всяка неправда, зло (крутійство і фальшування), і гріх – розколює, губить, нищить і руйнує.
Останнім часом, як говорить, зокрема, наш відомий інтелектуал Мирослав Маринович, «в Україні відбувається потужний наступ на українство». Його може будь-хто спостерігати і в політиці, і в економіці, і в фінансовій діяльності, і в освіті, і в культурі, і навіть у спорті. І здійснюють його безперешкодно, неприховано, відкрито. Про це іноді повідомляють наші ЗМІ. Так, нещодавно в титрах телевізійних каналів можна було прочитати вислів одного із верховних «слуг» нашого народу – депутата Верховної Ради й урядовця, що «Україна не для українців, а захист української мови – це шлях до фашизму».

Цікаво, якщо Україна не для українців, то для кого ж тоді? І куди мають подітись українці? Вимерти, втікти в світи? Чи нас знову, але цього разу всіх, мають повивозити за межі рідної землі? Та й хіба мова будь-якої нації може привести до фашизму? Гадаю, що сьогодні всі знають, що німецький фашизм постав з ідеї панівної наднації.
Кожна нація на світі має Богом-Творцем дароване право на існування своєї мови, культури і держави. Але й має вона обов’язок найперше служити Йому. А це означає, що необхідно всім жити за Божими Заповідями. У всьому потрібно керуватися принципами чесності, справедливості, взаємоповаги, зберігаючи мир, злагоду, порозуміння і любов. Та, на превеликий жаль, ми не можемо похвалитися, що, власне, такі стосунки є між нами, українцями. Отже, якщо між нами українцями-християнами немає чесності і справедливості, то для чого молитися, ходити до храму, говорити і тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви? Для чого така віра? Що кому вона дає? Даремно тішити себе належністю до тієї чи іншої Церкви.

З часів племен наших пращурів, від княжої доби і через всю історію ніби жахливі спадкові невилікувані хвороби нас супроводжують міжусобиці, роздори, розколи, протистояння. Чи не завжди в критичний для народу момент у нас брало гору своє, особисте, родинне… Чи не тому більшість завжди знаходили «свою хату скраю…» І в наш час можемо часто почути, наче якесь пояснення, абсурдну тавтологію, яка стала крилатим висловом: «маємо те, що маємо». А чому не маємо більше й краще? Або де, в кому чи в чому причина?

Нещодавно мені одна парафіянка з болем і розчаруванням говорила: «Я думала, як буде Україна самостійною, вільною і незалежною державою, то й наше життя буде дуже гарне і в достатку. Та найважливіше, що між нами, українцями, буде взаємоповага і любов. Що наша влада і всі урядовці будуть все робити з любов’ю до нашого народу, вчителі так ставитимуться до дітей, викладачі – до студентів, лікарі — до хворих, керівники — до підлеглих. І щойно тепер зрозуміла, що українці погані тому, що не є справжніми християнами».

Панацею від усіх наших національних бід знайшли нібито депутати, які, як велику мудрість, час від часу повторюють і наголошують: «Потрібно починати з себе». Але що і як потрібно робити? Може б, вони самі показали приклад і як добрі та мудрі провідники й лідери повели народ за собою…

Гадаю, найкращу відповідь на це запитання дав наш заробітчанин, лікар за фахом: «Нашу державу і народ може врятувати тільки Бог і Церква. Потрібно, щоби всі священнослужителі, як добрі, смиренні, покірні, лагідні і жертовні пастирі, засвідчуючи зразкові, щирі, співчутливі, миролюбиві відносини між собою і цим самим, подаючи приклад для наслідування («По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою», – сказав Господь), постійно й наполегливо закликали вірних шанувати, підтримувати, допомагати одне одному, тому що ми – українці. Ми вміємо добре ставитися до чужих. А до своїх? Так, немає між нами, українцями, у нас на Україні, чесності і справедливості, тому й неможливо говорити про любов. А за межами України, на чужині? Тут всі українці мали би чутися між собою, спілкуватися, переживати, вболівати і допомагати одне одному, як рідні брати і сестри.  А ми завжди і всюди боїмося признатися своїм, що ми – українці, особливо, якщо ми нелегали, щоб свої ж нас не видали нашій мафії чи місцевій поліції. Чому ми такі? А чи зможемо ми коли-небудь не з гонору, як наші сусіди, а з усвідомлення і відчуття високої гідності і достоїнства приналежності до великого народу відкрито сказати: «Я – українець!»?

Зможемо! Та тільки тоді, коли зрозуміємо просту істину, що тільки з промислу і волі Божої ми народились у цьому народі, то ж і відповідальні перед Ним за ставлення до наших братів і сестер. Люблячи інших, мусимо любити й своїх. І до цієї любові маємо прагнути й змагати все своє життя. Любові не лише до нашої землі, культури, історії, традицій, пісень і мови, а й до українців.

Цього маємо вчити наших дітей в сім’ях, садочках і всіх навчальних закладах.

Це і є єдиний шлях порятунку і спасіння нашої нації, народу і держави.

Михайло МЕЛЬНИК
Протоієрей
с. Старі Кривотули
Івано-Франківська Архієпархія УГКЦ

Джерело:   Воїни Христа Царя

Маячня "тоже украінца" або крик душі

"Блажен, хто візьме і розіб'є об камінь діти твої!"

(Пс.136,9)

У часі духовної спраги ми завжди є і будемо перед вибором: пити з чистого джерела або з брудної калюжі. Тобто пізнавати Правди Христової віри з чистого джерела - української мови або з брудної калюжі - штучного московського язика, який не надається в повній мірі висловити почуття серця.

То ж, блаженніший владика Святослав не мав би навіть пропонувати нам цю калюжу для погашення духовної спраги.

Дехто з церковних кліриків вважає, що я чиню нападки на авторитет церковної ієрархії, а також на багатьох "тоже украінцев", але це зовсім не так, бо жодна людина чи навіть організація не може (якби дуже й хотіла) нашкодити авторитету владики Святослава, а тільки (і виключно) він сам. Бо "праведник злих слухів не убоїться" (Пс. 111,6-7) і "Господь мені помічник, і не буду боятися: що вдіє мені чоловік?" (Пс. 117,6)

А щодо "тоже украінцев", то я, як один з них, стою по їхньому боці і намагаюся, в міру своїх убогих сил і можливостей, захистити їх від свавілля "вовків хижих в овечих шкурах" (Мт.7,15), бо не спроможна жодна людина одночасно любити Бога і зневажати ближнього свого, вважаючи його якимось дурнем чи несповна розуму, бо бачте, комусь видалося за "правду", що ми ніби-то не спроможні розуміти Правди Божі українською мовою. Правдою ж є лише те, що багато з нас не розмовляють рідною мовою, але запевняю вас в тому, що всі ми прекрасно її розуміємо.

Багато з нас за двадцять років т.з. незалежності так і не спромоглися вивчити української розмовної мови і на те лихо є декілька причин.

Найперша причина, це середовище, серед якого ми народилися, виховувались і щодня перебуваємо - не надається на те, щоб її вивчити.

Друга, що гріха таїти, нам було ліньки напружувати мізки і самотужки намагатися, день за днем, себе вчити.

Третя, це цілковита відсутність державної політики на рівні пропаганди, зміцнення авторитету та іміджу української мови в суспільстві... Можна продовжити цей перелік, але чи варто?

Владика мав намір показати відкритість нашої УГКЦеркви до штучно-язичних українців?! Намір, загалом, добрий і вартий схвалення, але є багато інших, більш справедливих засобів і не потрібно було владиці вдаватись до таких ганебних крайнощів.

Це всього лише йти між тих "тоже украінцев" і нести їм слово Правди й з любові до Бога чинити діла милосердя...

І, як переконливо показує досвід, це чудодійний, дієвий і дуже ефективний спосіб показати відкритість УГКЦ до всіх людей, незалежно від їх походження чи мови.

А на майбутнє, коли українці, нарешті, матимуть не провізоричну, а таки справжню Українську Державу, можна буде з поваги до національної індентичності і самобутності, перекласти Катехизм на 43 мови тих народів, які живуть в Україні і тоді це дійсно буде справедливе рішення, яке покаже відкритість нашої багатостраждальної Церкви до всіх людей.

"Багато мов у світі і жодна не без значення!" (1Кор.14,10) - але коли одну мову (ой, вибачте, язик) виноситься, а інші, в тому ж числі мову корінного народу зневажається чи принижується, то це не що інше, як ЗЛО і БЕЗЗАКОННЯ...

Дехто, як на державному, так і на місцевому рівні вважає, що в україні мають бути дві мови (тобто мова і язик) і кажуть: "Вот, пускай вам будєт украінская мова дєржавной, а русскій язик офіціальним, тоєсть - язиком междунаціонального общєнія!"

Отже, щодо мови міжнаціонального спілкування, то справедливим буде якщо, що у Німеччині такою мовою є - німецька, у Франції - французька, а в Україні - українська мова. І не потрібно тут щось вигадувати на свою голову через свавілля та нелюбов до українців.

Якби ж мова того чи іншого народу була лише засобом висловлення думки, то не було б те "ЗНАЧЕННЯ" таким важливим для Бога і людей.

І тоді все було б набагато простішим для людей зіпсованого розуму і серця, але так не є, бо МОВА, це - ДУША народу.

Один визначний греко-католик писав, звертаючись до московитів, таке: "Ви любите на братові шкуру, а не душу!" (Т.Г. Шевченко "Кавказ") І він мав рацію, бо любити потрібно не лише зовнішню оболонку, але в першу чергу душу людини і все, що ту душу наповняє Святим Духом, тобто світогляд, традиції, звичаї, мову, культуру...

Хто може заперечити ту правду, що МОВА, це - основа культури будь-якого з народів? Нема мови, нема й культури. І саме тому кожен окупант, який приходив в Україну з метою поневолити народ та загарбати його добро, найперше намагався знищити мову і для цього вдавався, не гребуючи засобами, до найжахливіших, підступних методів... (Невже владика не знає історії власного народу?).

Вороги всього українського не гребують тими сатанинськми засобами і сьогодні... (Невже наш владика стоїть по їхньому боці? Чи все ж таки має місце мій здогад, що він оточений горе-радниками і кон'юктурниками, які день у день співають йому дифірамби, а напоумити, скартати і дати мудру пораду нікому?!).

Агов, владико! Чи варто було вам стільки років поспіль здобувати освіту і, врешті, вже бути просвітленим благодаттю Святого Духа у пізнанні Христового вчення, щоб нині чинити зло і беззакання по відношенню до своєї, все ще знедоленої і бездержавної, української нації..?! Молюся за вашу душу і щиро співчуваю вам, бо "...Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть; а кому повірено багато, від того більше зажадають." (Лк.12,47-48)

Блаженніший Святослав, мабуть, виходить у своїх міркуваннях з того факту, що в Україні є у великій кількості "тоже украінцев", які розмовляють штучним язиком. Але тут напрошується питання: звідки їх стільки взялося? Не з неба ж вони впали до нас в Україну?

Вони, є - наслідком гріха тривалого поневолення українського народу та панування злочинної московської імперії, яка підступно винищувала українську мову (1861) та її носіїв і примусово насаджувала (різними способами) штучний язик своєї імперії. Почавши від кровожерного Петра-І викраденням стародавньої самоназви України-Русі та українців-русичів і, разом з назвою, вкрала й частково історію та мову (безліч наших покріпачених письменників та мудреців московія використовувала для відточення штучного язика, свого "есперанто", для потреб імперії зла та панування над народами)...

Українців навчали, що все українське смішне, не добре і злочинне, а московське щонайкраще і відповідно бути московитом, - це найбільша мрія кожного українця ("Мина Мазайло"), якщо він бажає досягти у своєму житті якогось становища, бути людиною "культурною" й світською, а не якимось селюком з "телячим язиком" (так вони називали українську народну мову).

Принижуючи українців та називаючи їх "мало-росами" по відношенню до московитів "велико-росів" - робили українців людьми другого сорту, з усіма витікаючими з цього наслідками...

Владико, як ви можете толерувати гріх? Ви пропонуєте нам "тоже украінцам" - зло? Бо ж гріх, є - зло, а зло, це відсутність добра, бо що ж є доброго у наслідку від гріха?!

Особисто я мав нагоду пересвідчитися в цьому від своїх юнацьких років (за часів правління І-секретаря КПУ Щербицького), коли все українське виставлялося у найгіршому світлі, бралося на кпини і понижувалось, як щось вкрай шкідливе і непристойне. Тоді масово закривалися школи з українською мовою викладання предметів і переводилось їх на московське штучно-язичне викладання, що мало б, у свою чергу, привести українців до переконання - зректися власної української душі і вдягнути на себе машкару "велико-росів" - московитів.

Неможливо тут навіть перелічити всіх диявольських засобів, які застосовували московські окупанти по всій Україні, щоб знищити думку і душу українця... І тепер ви владико з тими душогубами заодно?

Чи не від таких горе-єпископів і священиків застерігала нас Пресвята Богородиця у своєму об'явленні у Фатімі, словами: "Багато прийде єпископів і священиків, які бувши зведеними - зведуть багатьох!" (Третя таємниця заповідає упадок пастирів)

р.Б. Леонід.


Дивіться:
Додаток до коментаря новини за 17.05.2012р. Б.

30.04.2012р. Б. / Досвід Божої любові як запорука дозрівання покликань

 

«Юнаки, яких я сьогодні висвятив на священиків, не відрізняються від іншої молоді, але їх глибоко зачепила краса Божої любові, і вони не могли зробити щось меншого, як тільки відповісти на це цілим своїм життям», – сказав Папа Бенедикт XVI перед проказуванням молитви «Царице Неба» в неділю, 29 квітня 2012 р. Традиційна недільна зустріч Святішого Отця з римлянами та гостями Вічного Міста відбулася пів години після того, як в базиліці Святого Петра у Ватикані закінчилася Служба Божа, під час якої Єпископ Риму уділив пресвітерські свячення дев’ятьом випускникам римських семінарій.

Папа закликав вірних дякувати Богові за це свідчення Його вірної та передбачливої любові до Церкви та молитися за новопресвітерів. «Молімося також за те, щоб всі юнаки й дівчата були уважними до голосу Бога, який промовляє в глибині їхнього серця та кличе їх зректися всього, щоб служити Йому», – закликав Бенедикт XVI, зазначаючи, що дуже часто ми боїмося слухати Господній голос, бо боїмося, що він може позбавити нас свободи, хоча насправді, то саме в Бозі ми повністю здійснюємо дар свободи.

Святіший Отець зазначив, що юнаки, яких він висвятив, зуміли відповісти на Божу любов, яку зустріли в Ісусі Христі, в Його Євангелії, у Євхаристії та спільноті Церкви. «Дорогі друзі, – звернувся на завершення Бенедикт XVI, – молімося за Церкву, за кожну місцеву громаду, щоб вона була немов зрошений сад, в якому можуть прорости та дозрівати всі зерна покликань, які Бог вдосталь розсіває». Папа додав, що першим середовищем, в якому можна досвідчити цю Божу любов та почерпнути сили для подолання життєвих випробувань, є сім’я. «Хто в родині переживає довід Божої любові, той отримує неоціненний дар, який приносить в свій час плоди», – наголосив він.

Джерела: Радіо Ватикан

Воїни Христа Царя

01.01.2012р. Б. / До 103-ї річниці Дня народження Степана Бандери

ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ЧИН БАНДЕРИ

В історії України є національні герої, прізвищами яких окреслювались і в постатях яких уособлювалися цілі епохи боротьби українців за власну державу. Це Іван Мазепа, Симон Петлюра, Степан Бандера. Їхні імена окупанти України піддавали анафемі, вилучали з підручників історії, їх називали зрадниками і ворогами українського народу. Але ні втопити у фальші, ні викоренити їхні світлі образи зі свідомості нації так і не змогли. І в перший день нового, 2004 року ми відзначаємо 95-у річницю з дня народження одного з них – Провідника ОУН Степана Бандери.

Він виріс у національно свідомій сім'ї, де патріотизм не тільки означав любов до батьківщини, але й передбачав жертовну діяльність в ім'я України. Його батько, греко-католицький священик о. Андрій, під час визвольних змагань пішов в Українську Галицьку Армію, став капеланом УГА, був делегатом Акту Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року в Києві, а потім зазнав лютих переслідувань з боку польської влади і, зрештою, загинув від рук більшовиків. Отакий сплав біографії людини з історією народу, долі сім'ї з долею нації.

Степан Бандера ріс і виховувався в часи, коли українці-патріоти зі зброєю в руках боролися за свою державу. На його очах вона і виникла, і була знищена окупантами. Який слід це мало залишити в юній свідомості? Для декого цього було досить, щоб потім ціле життя потай гордитися подвигом батьків, із сумом згадувати героїчне минуле й оплакувати недолю поневоленого народу.

Але свідомість Степана Бандери і його ровесників формувалася в іншому – ідейно-революційному силовому полі, яке витворювали дві різні, але рівновеликі особистості української історії: пристрасний мислитель із характером бойовика, “східняк” Дмитро Донцов і виважений воїн із розумом мислителя, “західняк” Євген Коновалець. Це вони стали ядром середовища, яке покликало до життя і сформувало якісно нове – націоналістичне покоління борців за Україну.

Із юних літ Степан Бандера вступає у Пласт та Групу Української Націоналістичної Молоді, ще у шкільні роки стає учасником бойової Української Військової Організації (УВО), щоб дуже молодим, але вже зрілим і загартованим націоналістом-революціонером стати в ряди щойно створеної легендарної Організації Українських Націоналістів (ОУН) і повести організовану боротьбу за національну державу українців – за Українську Соборну Самостійну Державу (УССД).

ОУН стала долею і сенсом життя Степана Бандери. У ній він відбувся як незламний воїн Української національно-визвольної Революції, у ній гартував свій дух, набирав політичного й організаційного досвіду, у ній утвердився як лідер безкомпромісних борців за свободу і державність нації. І не випадково в один із критичних для Організації моментів саме його полковник Коновалець призначив Крайовим Провідником ОУН на західноукраїнських землях.

Ініційовані ним масові і політично значимі пропагандивні, саботажні та націозахисні акції сколихнули народ, постріли бойовиків розвіяли міф про всесилля і безкарність польських і московських окупантів, пропаганда української національної ідеї обнадіяла і духовно об'єднала народ, передусім – політично активну молодь. Саме для цієї категорії ОУН стала визнаним лідером у політичному житті Галичини.

А після блискуче виконаного атентату на організатора кривавої “пацифікації” (“утихомирення”) українців – міністра внутрішніх справ Польщі генерала Броніслава Пєрацького, після Варшавського і Львівського судів і громоподібних виступів на них Степана Бандери і його побратимів перед владою Польщі на повен ріст постала примара нищівної громадянської війни. Степана Бандеру було засуджено до страти. Але виконати вирок окупанти не наважились: по цілій Галичині залунали численні народні пісні про Бандеру – він уже тоді став героєм, символом і Провідником нації, а його смерть могла зіграти роль детонатора українського визвольно-революційного вибуху. Смертну кару було терміново замінено довічним ув'язненням.

Усього два роки – від окупації Гітлером і Сталіним польської держави і до початку німецько-радянської війни – мали Степан Бандера і його побратими, щоб підготувати Організацію до діяння в умовах зіткнення на терені України двох найкровожерніших імперій світу. А умови були складними. Загинув полковник Коновалець, Україна була пошматована чотирма окупантами, на її найбільшій – підрадянській частині кожен третій українець був знищений або репресований комуністичним режимом, у Західній Україні з приходом більшовиків зникли всі партії, усі громадські організації, кожна з яких (особливо їхні лідери) вважала себе чимось незмірно кращим від ОУН...

У цих умовах очолена й реорганізована Степаном Бандерою ОУН виявилася єдиною організацією, здатною стати політичним проводом нації. Три історично-доленосні рішення визначають політику Організації часів війни і післявоєнного десятиліття.

1. Проголошення Акту відновлення державності України 30 червня 1941 року. – Цим ОУН засвідчила принципову позицію націоналістів; ми боремося ЗА державність української нації і готові до співпраці з кожним, хто визнає за українцями право на власну державу. Але ми поведемо боротьбу ПРОТИ всіх і кожного, хто заперечує чи відбирає в нашого народу це право. Бути рабом, сателітом, колаборантом якось окупанта, шахрая чи політичного недоумка – це не для українських націоналістів.

2. Створення Української Повстанської Армії (УПА) і її довголітня героїчна боротьба з обома окупантами та колонізаторами. – Цим ОУН зробила мільйони українців творцями історії України. Так, народ, який воює за свою свободу і незалежність, не завжди перемагає і завжди несе великі жертви. Але народ, який не протиставляється своїм губителям, – назавжди зникає зі сторінок історії.

3. Утворення коаліційної Української Головної Визвольної Ради (УГВР) як керівного органу національно-визвольного руху. – Залишаючись провідною силою і становим хребтом українського національно-визвольного руху, цим актом ОУН довела, що виборює не владу для себе і своїх лідерів, а свободу і державність для цілого народу.

Після створення Державного Правління на чолі з Ярославом Стецьком гітлерівці заарештували Степана Бандеру і його побратимів, тисячі націоналістів були знищені, у німецькому концтаборі загинули два рідні брати Провідника. Але навіть в ув'язненні, а потім, після повторної більшовицької окупації, в еміграції, Бандера залишався символом і рушійною силою українського визвольно-революційного руху, а весь цей півторадесятилітній період української національно-визвольної боротьби закономірно увійшов в історію як бандерівський.

У 50-х роках, після довголітньої нерівної і жорстокої боротьби, ОУН-УПА спливли кров'ю в степах України, по волинських пущах і на схилах Карпат. Але боротьба за Україну не припинилася, і чільною фігурою в ній залишався Степан Бандера. Центр визвольних змагань перемістився на Захід, де у вимушеній еміграції опинилися мільйони свідомих українських патріотів. Максимально використати цей потенціал і можливості вільного світу для української справи, витворити нову стратегію і тактику національно-визвольної боротьби – таке завдання ставив Степан Бандера перед собою і Закордонними Частинами ОУН.

Смерть Сталіна, криза комуністичної системи, хрущовська “відлига”, назрівання руху молодих, ідейно не визначених і політично безпорадних, але високоосвічених, талановитих і активних “шістдесятників” – усе це створює сприятливий грунт для націоналістичної пропаганди, для ідей і праць Степана Бандери. Бракує тільки безпосереднього контакту бандерівців із новим поколінням українських патріотів. Радянські вожді не мали сумніву, що в умовах дірявіння “залізної завіси” такий контакт неминуче відбудеться. Отже, бандерівський центр треба було обезголовити. Після багатьох безуспішних спроб 15 жовтня 1959 року Степан Бандера все ж загинув від руки кремлівського найманця...

В останнє десятиліття свого життя Степан Бандера багато пише. Задумувані як чисто утилітарні речі – переважно для вишкільної і пропагандивної роботи в організаційному та емігрантському середовищі, – ці праці з роками набули ідеологічного, теоретичного, методологічного і філософського характеру. У них – вершинні здобутки українського політичного мислення, які не піддаються корозії часу. Так, покоління “шістдесятників” розминулося ними. Але сподіваного краху націоналістичного руху не сталося: смерть Степана Бандери активізувала й освятила людинотворчий, націотворчий і державотворчий потенціал його праць. Великий Провідник пішов не в небуття, а в безсмертя.

Степан Бандера писав свої твори в той час, коли головною передумовою збереження та продовження нації в часі було визволення від московської імперкомуністичної окупації. Темі боротьби за незалежність вони й присвячені передусім. Але метою націоналістичної діяльності і національно-визвольного руху на всіх його етапах, у тому числі й після здобуття незалежності, Провідник вважав створення національної держави українців: “У нас є один основний принцип, одна головна мета – Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно. А шлях наш – це шлях революційної визвольної боротьби”.

І в цьому для нас, нинішніх бандерівців, – найбільша наука, визначальний заповіт і категоричний наказ легендарного Провідника. Життя тільки щодня підтверджує вчення Бандери: без вирішення основного завдання – створення національної держави українців – жодна інша проблема в Україні ніколи не може бути і не буде вирішена на користь українського народу. Думати інакше – це свідомо обдурювати себе та інших.

Десять років тому з ініціативи ОУН ми створили орденського типу Всеукраїнську організацію “Тризуб” імені Степана Бандери – для вишкільно-виховної, пропагандивної та націозахисної діяльності. Десять років ми йдемо шляхом, визначеним Бандерою, до мети, вказаної Бандерою, несучи людям ідеї, досвід і приклад Бандери. Десять років ми боремося за право українців мати власну, національну державу і протиставляємося всім тим, що намагаються звернути українців з магістрального шляху нації, відвернути їх від вирішення цього головного завдання. За це нас клянуть політичні шахраї, паплюжать їхні холуї, переслідують вороги. Але в цьому ми – безкомпромісні. Бо, як учив Бандера: “...Обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації”. А ми – українці.

З Бандерою – переможемо!

І хай допоможе нам Бог!

Слава Україні! Героям Слава!

Василь ІВАНИШИН

26.12.2003 р.

Джерело:  БАНДЕРІВЕЦЬ