Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

середа, 10 грудня 2014 р.

10.12.2014р. Б. / «Майдан: усна історія». Розмова з Любомиром Гузаром (+VIDEO)

Кардинал Любомир Гузар у проекті Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" розповів, що дня нього означають події зими 2013-2014.

– Чи можна сказати, що члени Ініціативної групи "Першого грудня", до якої Ви входите, якимось чином готували Майдан?

– Правильно буде сказати: ми не готували Майдану, ми працювали над тим, щоби замінити матеріалістичний підхід до діяння влади й, взагалі, життя народу, ставлячи на перше місце духовні цінності.

1 грудня 2011 року предстоятелі трьох наших традиційних церков зробили таку заяву: минає 20 років, а немає поступу. Чому? Тому що ми все ще живемо матеріальними вартостями, які були питомі для радянського суспільства. То було 1 грудня, і від того пізніше пішла назва.

Ми собі поставили за ціль, у який спосіб перелаштувати наше суспільне життя, де поняття правди, добра, справедливості будуть не тільки теоретичними, а й практичними. І також почали працювати над хартією – ми це так назвали. Пізніше ця хартія була прийнята на круглому столі.

Ми обговорювали проблеми ЗМІ, комунікацій, освіти. У такий спосіб ми створювали певну атмосферу, у якій проявилася реакція Майдану, тих людей, різного віку, освіти, які в серці мали відчуття певних цінностей, які пізніше окреслили як революцію людської гідності.

Хартія вільної людини проголошує, що людина не є рабом, невільником якоїсь влади чи групи людей. Це значить, що людина має не тільки права, але й завдання, має відповідальність і взаємну пошану до іншої людини.

У такий спосіб, я думаю, можна говорити про підготовку. Але не щодо самого перебігу, не зібрання людей, народу.

– Де відбувалися засідання Ініціативної групи?

– Найчастіше вони відбувалися в приміщеннях Інституту філософії імені Григорія Сковороди, у Мирослава Поповича, а також у Києво-Могилянській академії. Члени нашої Ініціативної групи старалися, щоби відбувалися такі круглі столи, на яких була би безпосередня зустріч між владою й представниками Майдану. Ми були досить активно задіяні неофіційно.

– Які у Вас були передчуття, коли люди почали збиратися на Майдані Незалежності після відмови уряду Азарова від підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом?

– На засіданні, на якому я був присутній, Азаров дуже довго говорив, але говорив дуже швидко й емоційно, і говорив російською мовою. Я російської мови так дуже добре не знаю, а як хто дуже швидко говорить... то я майже не зрозумів його. Тільки зразу відчув, що він ніби – Майдан уже відбувався, коли він то говорив – старається оправдуватися, чому того не можна було зробити.

Але все-таки була якась може неоправдана надія, що поїде президент і підпише.

Він поїхав і приїхав ні з чим. Тоді народ зібрався: то був такий акт абсолютної незгоди з тим, що президент і уряд зробили. Годі було передбачити, що з того буде.

Із часом стало зрозумілим, що було бажання якоїсь фундаментальної зміни, не тільки зміни осіб, а цілої структури. Влада ще твердо сиділа. Було домагання до влади – але, з кожним днем довіра до неї зникала, бо було видно з її поведінки й створення Антимайдану, поведінки "Беркуту", а пізніше – остаточної стрілянини, що надіятися на ту владу є цілковито зайвим...

Різні політичні сили хотіли вхопити той рух народу у свою користь. Поодинокі політики виступали, хоча спочатку, я собі пригадую, вони не конче знали, на яку стати позицію...

– З яких джерел Ви черпали інформацію про події Майдану?

– Дуже багато власне на засіданнях Ініціативної групи: члени, які брали участь, оповідали. Крім того, хтось з отців, що ходив на Майдан, сестри ходили – ви знаєте, свої вражіння люди приносили. Було дуже багато різної інформації в радіо. Дуже багато говорилося тоді – це також було джерелом для мене, оскільки я не читаю.

Але одне, що мене цікавило: Майдан почав говорити.

Мене дуже цікавило, яка структура Майдану, наскільки ті, хто говорять від його імені, справді представляють думку Майдану. Усе було спонтанне, воно почало організуватися потрошки-потрошки цілком природно. Я пригадую, у неділю було сто тисяч і більше народу. І, я думаю, це дуже тривожило владу. Знаєте, бо сто людей можна застрілити – але сто тисяч, то ще не так легко.

Мене дуже цікавило, наскільки цей народний рух має один голос або авторитетних представників? Їх не було, я не відчув того. То було спонтанне. Тим більше, що на початку не було такого центрального комітету, який би все те організував. Дуже цікаве явище. Я би сказав, цікаве тим, що – не приготоване, не підготоване, але воно все ж таки набрало певного обличчя.

То не було, як французька революція, де одні різали других. Майдан представляв себе як цілість. Навіть, як там було сто тисяч людей, як вони реагували чи співали – вони реагували спільно.

– Як Ви для себе виділяєте найважливіші події Майдану?

– Для мене дуже стало особливим, що було 30 листопада побиття студентів "Беркутом". Я й до нині, скажімо, пропагую, що цей день має бути днем особливої пам'яті.

Події з Небесною сотнею є більш трагічні й щодо числа, і щодо форми – але події в ніч із 29 на 30 на мене особисто чомусь зробили більший влив, залишилися більше у свідомості. Хоча я не стараюсь забути те, що пізніше сталося, бо то був удар, з якого пізніше пішли втеча президента – воно вже одне за другим ішло. То вже був такий певний момент, який надав інший тон тим усім подіям.

– Як Ви думаєте, чому люди зважилися на такі радикальні дії, не побоялися смерті?

– Тут було так само, як на фронті. Я ніколи не був на фронті, але собі можу уявити. Знаєте, коли стаєте віч-на-віч із ворогом, ви вже не думаєте про смерть. Так само, я думаю, тут. Тут стався той вибух, та реакція, яка поширилася на цілу Україну, державу, народ.

Події на вулиці Грушевського, Інститутській – це вже були моменти, які, може, більше розпалювали, так би сказати, людей заохочували. Наприклад, будування барикад також створювало протистояння. Це все є дуже важливе, але не є суть Майдану. Оті речі ми запам'ятаємо: є капличка, хрести, 30 листопада, пізніше – перейменування вулиці – ціла та проблематика. То все є на тлі Майдану.

Але Майдан, остаточно, мені здається, це була реакція внутрішня. Люди сказали в певний момент: "Досить!" І тому це було не тільки київське, то було українське – в різних містах.

А люди з різних міст приходили сюди, щоб злучитися з тим. Майдан – це є внутрішній переворот, вияв, що всередині людей, у серці людей назріло, і воно показалося.

Той момент заперечення з боку уряду, президента став тою соломинкою, яка зломила хребет верблюду, основним поштовхом. Ніби всередині десь кипіло, кипіло, кипіло, і може його не було аж так дуже видно. А пізніше – Майдан, як то все вибухнуло.

Знаєте, ніхто, здається, ніхто не сподівався.

Я думаю, що те влада зрозуміла, хотіла якось його стримувати – але вони вже були, як то сказати, зліквідовані.

З народу вийшла не якась лють чи ненависть – тільки якесь бажання, глибоке бажання зміни, глибокий зворот до того, що ми сьогодні називаємо людською гідністю.

– Після початку подій на Грушевського Ви разом з іншими членами Ініціативної групи "Першого грудня" виступили на прес-конференції із закликом, щоб протест був мирним.

– То був наш намір. Ми старалися наладнати діалог. Конфронтації такого типу, де одні стріляють, інші кидають "коктейлі" Молотова, нічого не дадуть. Сьогодні, коли подумаю, то були цілком марні спроби зробити, щоби все ж таки влада опам'яталась.

Мені оповідають: коли хтось говорив під час одного із круглих столів, що загинуло стільки людей, то президент це слухав з усмішкою. Люди на це звернули увагу. Отже, значить, не було з ким говорити.

Але спочатку надія була, що влада зрозуміє, що щось треба змінити ґрунтовно. Однак я думаю, мріяти про це було, властиво, зайво.

Як говорив Азаров – складалося підсвідомо враження, що то не було серйозно. Знаєте, є така латинська приповідка: "Співаєш глухим у вуха". ...І пізніше вправду показалося, що так воно і було.

– Як Майдан вплинув на Українську греко-католицьку церкву?

– Майдан вплинув на церкву так, як на свідомих громадян. Наші владики й священики ходили туди, правили, говорили з людьми, заохочували людей, підтримували їх духовно.

Фактом зближення церков на Майдані ми дуже тішилися, і заохочували, щоб наші священики, які ходили на Майдан, підтримувати таку спільноту.

Події на Майдані люди по-різному прийняли. Мені здається, що навіть у церковних кругах усе ще є певні радянські способи мислення й бачення справ. Але то йде до низу, виростає інша ментальність, яку ми мусимо підтримати.

– На Вашу думку, чому українцям часто доводиться вдаватися до соціальних протестів?

– Із другої половини ХVIII століття ми жили в окупованій ситуації. І коли народ цього разу протестував проти Януковича і його уряду, то він не вважав його своїм урядом. Народ його вважав чужим урядом, який не працював на користь народу.

Я думаю, цілком природними є ті реакції: чи то була, наприклад, австрійська, чи пізніше польська окупація, звичайно, більшовицька, і далі гітлерівська. Вони свідомо нищили – і тому народ протестував.

УПА, ОУН, Українська військова організація – чому вони створилися? То були реакції проти окупації. Якими були реакції на початку 1920-х років проти колгоспів і голодомору? Понад 4 тисячі повстань в Україні. Села повставали проти колективізації.

Ми не є бунтівниками від природи. Я би радше сказав, що ми занадто м'які. Але, як нас притиснуть, то люди реагують, і цілком правильно, що реагують.

Мусять реагувати. Завдяки тому ми збереглися.

– Як змінилася Ваша оцінка Майдану?

– Я думаю, що Майдан перейшов крізь різні фази. Майдан перший – то є вибух із нутра серця народу, який тривав до втечі Януковича. Це був, треба сказати, той властивий Майдан.

Яким є наше завдання? Ті ідеали, які прозвучали на Майдані, треба здійснювати в усіх видах нашого життя: чи то буде Верховна Рада, уряд, міністерства, суди, господарства, підприємства. Усюди маємо духовні цінності Майдану реалізувати.

– Як майбутнім поколінням варто пояснювати, що таке Майдан?

– Це є головним завданням сьогоднішнього дня. Завданням і влади, і суспільства, і, розуміється, освітніх організацій, таких товариств, як Ініціативна група – є виховувати майбутнє покоління в дусі ідеалів Майдану.

Нашим завданням є ці ідеали передавати, починаючи з колиски. Але не чекати, коли ті, хто в колисці нині, доростуть, треба працювати з молодшим поколінням, не зіпсованим радянською ментальністю.

Бачите, ми сьогодні говоримо: "Ох, яка радість, стільки нових облич десь там у Верховній Раді". Те, що є нові обличчя, мене цілком не тішить. Я питаю себе: чи за тими обличчями стоять нові серця?

Нам не треба, щоби замінити одних на других. Нам треба замінити людей, які не були чесні – на людей, які є чесні, які є справжніми патріотами, які мають серце на властивому місці. Того нам потрібно, але над цим треба працювати.

Треба не тільки показати, як на Майдані жили, як там варили тощо. Показати ідею, щоби молоді люди побачили, що властиво сталося на Майдані, чому їхні товариші, студенти заворушились. Вони не збунтувалися в значінні негативному – вони прямо сказали: досить, так далі бути не може.

Як молодь то відчула й сказала – то старші люди, свідомі громадяни, оті сотні тисяч, що приходили на різні віче тощо – вони відчули, що то є саме, що вони відчувають, тільки якось не мали відваги рушити.

А молодь рушила – і вони пішли за ними.

І нашою надією є, власне, ті люди свідомі. Ми, старші люди, не можемо сидіти збоку й казати: ну, нехай молоді тепер перебирають. Ми мусимо їм помогти зрозуміти, і заохотити.

– Як Ви сприймаєте, що Вас називають моральним авторитетом?

– У нашій Ініціативній групі ми пропонуємо: перестаньмо говорити про моральні авторитети, немовби ми були якісь бозна що. Ми є нормальні люди з досвідом, які вірять і приймають за основу свого життя християнські засади поведінки.

Ми не є якісь суперлюди. Ми робимо те, у що віримо. Нас трошки більше видно, ніж інших. Ми тепер мусимо чисельно поширити нашу групу, бо нас замало, порівняно з тим, що треба робити.

Моральні авторитети мусять бути в суспільстві, але не треба створювати таке враження, що то є нібито якісь надзвичайні люди. Я думаю, що таких, як ми, є більше, їх треба знаходити.

Суспільство само не шанує достатньо тих людей, які живуть за солідними принципами. Може, тепер прийде якась зміна. Кого шанували? Олігархів, хто мав гроші, то є герой. Я думаю, що може ця фаза вже поволі минає. Дай, Боже, щоби молодь не заразилася тим. Щоби шанували людей, які поводяться нормально. Ми зараз працюємо над тим, як нам найкраще помагати виховувати молодь і перевиховувати старших.

Перевиховувати старших досить трудно – тому нема ради, так у житті буває. Ті, що за часів радянських зробили кар'єру, усе ще плачуть, коли завалили якогось пам'ятника Лєніну – багато з ними не зробиш.

Тепер велике завдання, щоби молоді люди виростали такими, як треба. То не проста справа, дуже багато треба ще попрацювати, щоби наші школи, університети займалися таким вихованням.

Тут велике завдання церков. І Богу дякувати, що в церквах, релігійних організаціях дуже багато свідомих людей, які в тому напрямі хочуть працювати, і працюють, і проповідують, і організовують різні благодійні акції, тобто виховують добрих громадян. Такі люди є, їх треба знаходити.

Перед нами – дуже велика праця, ми є на порозі великої зміни. Але бути на порозі – то вже багато.

Повний текст інтерв'ю знаходиться в архіві Українського інституту національної пам'яті. 

"Майдан: усна історія" – проект Українського інституту національної пам'яті з метою зібрати відео та аудіосвідчення активістів Євромайдану про події зими 2013-2014 років. Ці записи стануть основою для архіву Майдану та служитимуть джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів та ін. У майбутньому матеріали будуть доступні широкому загалу, а також будуть використані в експозиції Музею Свободи/Музею Майдану. 

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати (044) 253-15-63

Над інтерв'ю працювали: Тетяна Привалко, Тетяна Ковтунович, Галина Степанюк



Немає коментарів:

Дописати коментар