Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

субота, 23 серпня 2014 р.

23.08.2014р. Б. / Самогубство Європи

Анджей ХвальбаПро вибух Великої Війни та її схожість із нинішніми подіями — розмова з професором Анджеєм Хвальбою, істориком Ягеллонського університету.
 
— Чому сто років тому Європа вирішила скоїти самогубство?
 
— Це питання Європа почала сама собі ставити, але не 1914 року, коли пролунали перші постріли, а чотирма роками пізніше. Замислювалася над цим і тодішня американська преса. Вже тоді всі усвідомлювали, що Європа втрачає все, що творили, для чого працювали цілими століттями попередні покоління. Неможливо на це питання відповісти кількома реченнями. 

Почнімо від того, що 1914 року всі, не тільки військові, рвалися на самогубство і говорили про «змученість миром». 

Військові завжди готові воювати. Натомість фактично незвичайним був цей одностайний провоєнний голос європейської преси, що «лівої», що «правої». Митці теж відкидали «стару культуру», яка поставала дві тисячі років; панували настрої очікування на якийсь переворот, чулися заохочення до радикальних дій. Підростало покоління, голодне війни, яке прагнуло реалізуватися в ній. Народи Європи, а зокрема її еліта, були ментально готові воювати. Отож студенти, гімназисти помарширували широкими рядами на фронти зі щирим ентузіазмом. Жінки плакали, а селяни зітхали, то ж був час жнив, але поза цим — усі були «за»! Навіть офіційно-антивоєнний Інтернаціонал голосував по своїх країнах за воєнні бюджети. Пустим виявилося гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся». Пролетарі єдналися, але зі своїми народами й державами, а не з якоюсь міжнародною утопією. 

— Хіба той факт, що європейські монархи на 1914 рік були пов’язані сильними сімейними узами, не мав жодного значення?
 
— Як у кожній сім’ї, так і в цій не бракувало конфліктів та суперечливих інтересів. А в момент вибуху війни монархи мусили вибирати, чи вони за коронованих у сусідніх країнах родичів, чи за власний народ. Вибір був очевидним, а інколи навіть символічним і невідворотним, як у випадку з німецькою династією, яка правила у Великій Британії, і саме тоді змінила прізвище на Віндзор. 

— Із нинішньої перспективи важко втямити, на що розраховували обидві сторони, які цілі вони збиралися осягнути за такої розстановки сил, що була у Європі сто років тому.
 
— Війну ризикнули розпочати у ситуації позірної рівноваги між її учасниками. Жодна зі сторін не мала вирішальної переваги, аби за короткий час здолати супротивника. Німці щоправда, розраховували на те, що Англія не забереться до війни, і можна буде досить легко впоратися спершу з Францією, а потім і з Росією. Диспропорція сил створювала таку можливість. Німці мали на 20 млн. чоловік населення більше, ніж французи. Але вихід на воєнну сцену Великої Британії справив, що ці сили вирівнялися. Коли читаємо записи у щоденниках поляків тих років, у них видно брак рішучості, на кого ж поставити — навіть 1917 року. Інші також мали ті самі проблеми. Коли у війну включилася Японія, берлінці кричали «ура» на її честь, бо були переконані, що вона підтримає Німеччину. А Японія поставила на союзників і добре на цьому виграла, вдаряючи в німецькі колонії в Тихому океані й підтверджуючи свої імперські амбіції. Але моментом, який вирішив про саме такий, а не інакший перебіг війни, було включення в неї Сполучених Штатів. 

— Зрозуміти подальшу долю Європи ХХ століття неможливо без зрозуміння, чим ці події були, наприклад, для Франції.
 
— Допіру знаючи вже перебіг і наслідки тієї війни, ми можемо зрозуміти, чому французи не хотіли пізніше йти помирати не тільки за Гданськ, а й за Париж. Вони не бажали боротися за свободу власної батьківщини! Бо то пам’ять вирішує про те, як поведуться люди. А пам’ять французів була дуже свіжа: пам’ять про голод, страждання, смерті. Французи втратили 1,4 млн. чоловік, тобто третину популяції 20-річних, країна була спустошена, з мап зникли цілі місцевості. Держава ще не зуміла відновити економіку, громадяни не отримали грошей за облігації, викуплені кільканадцять років тому… Вони перестали поважати власну державу, втратили довіру до неї. Національна пам’ять стала ворогом політики, звідси взялася принизлива поразка 1940 року, яка не мала прецедентів в історії Франції. Поразка була навіть не так мілітарною, як моральною і ментальною. Сьогодні це вже минувшина, але на багато років образ цього гордого народу був серйозно зруйнований.
І Світова війна
— Книжка, яку Ви написали, називається «Самогубство Європи». Це передбачає щось невідворотне. Чи є це насправді так, що після тієї війни Європа вже не підвелася й більше не підведеться?
 
— Ми вже просто не пам’ятаємо, що Європа на 1913 рік була безмежною імперією. Всі континенти були «європейські», весь світ був таким. Все, що нове у галузі науки, технологій, винаходів, народжувалося тут. Найважливіші справи, явища культури, великі митці не могли з’явитися деінде. Домінування Європи було абсолютним. І тоді вона розпочала самовбивчу війну. Після неї вже просто не зуміла сповнювати функції всесвітньої супердержави, цивілізаційного центру. Переможцями, «бенефіціаріями» Великої Війни не були Англія чи Франція, ними стали Японія і США. 11 листопада 1918 року була радість, але то була радість крізь сльози. 

— Додаймо, що йдеться також про кінець панування певної системи цінностей, ототожнюваної з християнською Європою. Розпочалась епоха хаосу й релятивізму.
 
— У руїнах ліг омріяний світ, у якому кожен знав своє місце, світ добре сконструйований, збудований на солідному фундаменті. Він не був ідеальним ані незмінним, у ньому шукали нового місця народи й суспільні верстви. Якщо вони здобували щось для себе, то шляхом еволюції. Століття, яке відділяє вибух війни від Віденського конгресу, було часом невпинних змін, але без порушення фундаментів. Їх знищили допіру під час І Світової війни. Демагогія, блеф, популізм раніше не мали рацій для існування, а після війни вони стали способом провадити політику. Розпадалися попередні авторитети. Суспільства демократизувалися, жінки емансипувалися, робітничі маси міст і сіл здобували нові права, але водночас вони потрапили в руки хитрих популістів, які обіцяли легке й швидке спасіння тут, на землі. Одні будували совєтську модель держави, інші — нацистську. Слабшали сильні колись консервативні чи ліберальні ідеї, які гарантували лад і порядок. Але новий світ виявився неспроможним запропонувати бодай щось на заміну, окрім тоталітарних розв’язань глобального розміру. Новий світ прагнув контролювати свої суспільства, творити «нову людину», повністю перекреслюючи те, що було. 

— Слухаючи Вас, важко спротивитися аналогіям і асоціаціям із 2014 роком. Сто років тому німці входять у Бельгію, маючи гарантії п’яти держав. Сьогодні Росія анексує Крим, легковажачи подібними гарантіями для України. Дежа вю?
 
— Існують певні аналогії, але не схоже на те, щоб події в Україні могли стати початком якогось глобального конфлікту. Хоч би тому, що немає двох сторін. Сто років тому зіткнулися два однаково сильні блоки держав, а нинішні діяння Росії засуджує цілий світ. Він пронизаний густою мережею спільних інтересів та бізнесу, і то вони причиною, що ніхто не бажає вплутуватися в невигідну війну. 

— Але Путін поводиться як вожак з іншої епохи, так ніби всі ці обумовлення його не стосуються. Він робить ставку на насильство і беззаконня.
 
— Путін епігон старого світу, ХХ століття, і діє так, що Обама чи Меркель не надто добре вловлюють, про що йому йдеться. Він ламає принципи, керується силою, але з іншого боку — провадить війну нового типу. Війну без формальної війни. 

Фон Мольтке писав сто років тому: «Вічний мир — це сон». Може, Європа запала в сплячку, а Росія саме це й використовує? Чи ми, переконані, що живемо у світі взаємозалежностей, поєднаному глобальними інтересами, не прокинемося якось, атаковані у старому стилі? 

Ось тільки що Росія може осягнути внаслідок такого нападу? Окупація чи завоювання іншої держави не беруться нині до уваги, не тільки з огляду на кошти такої операції, але й через факт, що це мало би бути пов’язане зі встановленням нової влади. Колись таких людей можна було привезти танками, а сьогодні важко уявити таке. Посол Росії у Варшаві нещодавно говорив, що він дуже хотів би, аби Польща повернулася до міцних зв’язків із його державою, будованих «на спільній культурі та розумінні історії». Отже, йдеться про «м’яку силу», а не про встановлення влади, привезеної на танках. 

— А з якою метою її використовують, якщо не йдеться про насадження своїх намісників?
 
— Росія хоче вирвати країни Центральної Європи з-під впливу Заходу, мріє, щоб вони становили сферу впливу Російської Федерації. Для неї важливо здобути економічну, політичну користь, і мати хороший образ. Ніхто не має сумнівів, що Росія знову прагне бути імперією. Ця імперія може функціонувати на інакших принципах, але мотивація її незмінна. Вона посилається на історію, на позиції, які Росія мала протягом століть. Мета ясна: аби мешканці Центральної та Східної Європи надалі вбачали у Москві столицю свого світу. 

— А чого нас навчає історія І Світової війни? Які уроки можуть узяти з неї нинішні європейці?
 
— Повчання здається очевидним: Європа — замалий континент, аби дозволити собі збройний конфлікт. Як сто років тому, так і нині в такому конфлікті переможця не буде. Хоча Гітлер зробив із цього інші висновки й організував «додатковий час у матчі» у вигляді ІІ Світової війни. На щастя, після неї отці-засновники, ідейні натхненники сучасної форми Європи, дійшли висновку, що наступну війну ми вже не осилимо… 

Пьотр Легутко, wiara.pl

Джерело:    КРЕДО

Немає коментарів:

Дописати коментар