Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 18 серпня 2014 р.

18.08.2014р. Б. / Виставу закінчено – маски скинуто

Маски скинуто – це чи не найосновніший месидж тижня, що минув. Москва, як політична, так і церковна, скинула свої маски і вже не ховаючись розвернула свою агресивну діяльність. Політична Москва демонстративно перед очима західних журналістів, серед білого дня перекидає свої війська на Донбас. Церковна Москва, уже не ховаючись, називає тероризм на Донбасі релігійною війною за оборону «канонічєского» православ’я. І, на кінець, релігійна Москва в Україні – московське православ’я вибором відданого служителя руссміра відверто демаскувала свої правдиві наміри. Відтак остаточно стало очевидно, що всякі теревені про українізацію "У"ПЦ МП – не більше, як прикре непорозуміння.

Насправді ж, ні одне, ні друге, ні третє не стало сюрпризом для загалу українського суспільства. Усе це було передбачуваним. Про те, що Москва  посилає до донбаських терористів своїх людей, постачає зброю і техніку, ми знали і без західних репортерів. Однак така відвертість Москви не може не насторожувати. Цілком можливо, що вона почала гру ва-банк, а це може означати тільки одне – кривавість війни тільки посилюватиметься. І на це не можна закривати очей. Ігнорування цієї реальності та відсутність підготовки до неї тільки збільшать кількість українських жертв. Українське суспільство, якщо воно хоче вижити, мусить змобілізуватися, не тільки матеріально, але, найперше, духовно – посиленням молитов і ментальною, а тоді й матеріальною самоорганізацією для оборони Краю. Потрібно відкинути українську брехливу звичку не називати речі своїми іменами. Адже з цієї маленької  брехні починається велика суспільна брехня, яка стоїть на заваді нормального розвитку саме українського суспільства.

Популярність непристойної пісеньки про Путіна, популярність командирів добровольчих батальйонів, популярність діячів Дніпропетровської ОДА полягає саме в тому, що вони, хоча й у грубій формі, проте відверто називають речі своїми іменами. Це є ментальна революція. І її мусимо підтримати, дещо упристоївши її форми. Інакше ніколи не виплутаємося зі зачарованого кола брехні. А батьком брехні самі знаємо, хто є. Жити в атмосфері брехні, навіть у її пристойній формі – не називання речей своїми іменами – це жити за заповітами диявола, а не Бога. Це – бути лукавим. Жити не так, як казав Христос: «Будьте мудрі як змії, а без зла, як голуби», а з точністю до навпаки – без розуму, як голубки, і злобні, як змії.  Або ми покінчимо з суспільною брехнею, або вона покінчить з нами.

Іншим минуло тижневим алярматним дзвоном стало скидання церковною Москвою своїх благообразних масок. Сам глава московського православ’я – Московський патріарх Кіріл офіційно на цілий світ звинуватив як українську державу, так і українські немосковські конфесії у кривавому переслідуванні вірних та клиру УПЦ МП. Звинувачення серйозні, однозначні й висунуті офіційно. Вочевидь дотеперішні, часом навіть відверто дикунські, нападки протоєрея Чапліна, митрополита Алфєєва, Інформвідділу МП у керівництві Московської патріархії вважають цілком недостатніми та саме тому й був задіяний найрішучіший аргумент до тепер – лист патріарха Кіріла до Царгородського патріарха й інших очільників православних помісних церков.

Щоправда, з самим листом відбувалися дуже дивні речі. Лист спочатку з’явився на офіційному сайті РПЦ та Синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків МП та був розповсюджений іншими офіційним сайтами РПЦ, а потім загадково зник. Хоча через кеш пошуковиків він усе ще доступний. Пізніше він з’явився знову на офіційному сайті Синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків МП, хоча на нього неможливо зайти з головної сторінки цього сайту. Навіщо цей цирк? Сумніви у власній правоті чи ефективності? Підкилимна боротьба різних течій в середині самої патріархії? Щось цілком іншого? Ці та подібні питання залишаються поки що без відповіді.

Впадає у вічі, що звинувачення у листі патріарха Кіріла не можливо верифікувати, окрім дат та опису подій немає інших точних даних. Тож є всі підстави вважати ці обвинувачення неістинними. Проте на читача, який не задумується над питанням точної верифікації даних, він справляє надзвичайно сильне емоційне враження. А як відомо, відключення мізків і застосування емоцій – це звикла практика сектантських маніпулянтів, ціллю яких є зомбування довірливих жертв.

Зовсім не дивує відсутність будь-якої реакції на ці звинувачення зі сторони УПЦ МП. Хоча сам лист патріарха Кіріла створює враження, що джерелом інформацій власне і є структури УПЦ МП. А й сама УПЦ МП мала б бути зацікавленою відмити перед суспільством себе від подібних вражень і якщо вона дійсно на боці української держави й нашого народу, то, що найменше, мала б відгородитися від такої позиції МП.

Але якщо звіримо цей лист очільника московського православ’я з сумнозвісним листом митрополита Онуфрія до Президента України, то спосіб звинувачень, викладених у цих листах, ідентичний. Окрім цього, в часовому порядку саме цей лист тодішнього Місцеблюстителя Київського митрополичого престолу УПЦ МП, а теперішнього Предстоятеля цієї конфесії, був тим спусковим гачком, з якого розпочалась чергова активна, щоправда, до тепер ще небачена, фаза інформаційного нападу РПЦ на українську самостійність: на українську самостійну державу, на незалежні від Москви церкви.

Для усього українського суспільства поганим сигналом є також і те, що на прямі офіційні звинувачення очільника московського православ’я не пролунало жодної офіційної реакції ні від МВС, ні від МЗС – хоча патріарх прямо звинуватив українську державу в злочинах проти людяності. Українська держава на загал мало приділяє увазі релігійному життю в Україні, не усвідомлюючи, що саме релігія, є одним з конститутивних елементів будь-якої ідентичності. А подібні звинувачення, коли на них не має відповіді, можуть сколихнути релігійний спокій в країні. Адже перед подібною агресивною брехнею народ відчуває себе беззахисним, несправедливо ображеним, і якщо держава не виявляє волю, щоб його захистити, може сам взяти справедливість і власну оборону в свої руки. А це власне і стане чимось, чого Москва так активно добивається подібним провокативними заявами, листами, висловлюваннями.

Минулого тижня група догналівців заблокувала рух міжнародною трасою Чоп – Київ на виїзному в напрямку на Львів мості. Утворилася гігантська пробка. Міліція, звісно, не втручалася. Народ сам розігнав промосковських фанатиків, які з шаманістичним завиванням протестували проти АТО. Держава вперто ігнорує цих агресивних задурманених людей, які бігаючи з промосковсими, як для суспільства, так і для самих себе. У майбутньому схожі інциденти і їх зясування, зокрема й у між проукраїнськими та промосковськими православними, якщо держава відмовлятиметься брати ситуацію під свій контроль та не почне дбати по інформаційну й загальну безпеку власних громадян, ставатимуть щораз небезпечнішими.

Активізація московської інформаційної війни на релігійному ґрунті мала б хвилювати українську державу. Не тільки з причини можливого розхитування міжконфесійного миру в Україні. Але й уже тим, що така активізації новітньої московської імперії у використанні релігійної карти в агресії проти України може бути супроводжена і конкретними актами релігійного тероризму, спрямованого на удари по символічних, особливо з релігійного чи національного аспекту, місцях. Ми всі ще добре пам’ятаємо чисельні підпали церков у часі Майдану. Цю або подібну тактику можуть застосувати найближчим часом. Існує велика ймовірність саме такого розвитку сценарію московського тероризму: підпали церков і церковних приміщень, вибухи у них, руйнування хрестів, фіґур, каплиць, вбивства та побиття духовних провідників, акти вандалізму та осквернення. Більше того, цей терор може бути розповсюджений і на українську діаспору. Акт вандалізму на могилі Степана Бандери в Мюнхені може бути першим тривожним дзвоником розповзання московитського терору проти українців по цілому світі.  

Дивує і той факт, що від УПЦ КП також ніякої реакції на цей лист патріарха Кіріла, адресований до предстоятелів світового православ’я, нема. Здавалося б, саме ця конфесія мала б бути найбільш зацікавленою у розкритті перед світом облудності московських звинувачень. У своєму листі Московський патріарх найгучніше «наїхав» саме на УПЦ КП та УГКЦ. Для греко-католиків звинувачення не мають якогось суттєвого значення, хіба що у внутрішньо-церковному плані, викликаючи занепокоєння народу Божого. Бо відсутність офіційної реакції на таку обурливу брехню створює уже згадуване почуття незахищеності перед агресією, а тим самим може викликати відповідну реакцію і змусити брати захист у свої руки. Але для самої церковної структури УГКЦ ці московські звинувачення курам на сміх. Москва вже неодноразову розверзалася звинуваченнями на адресу УГКЦ. Вона уже неодноразово тиснула на Рим, з метою вплинути на УГКЦ, неодноразово впадала в антиуніатські істерики, а в кінцевому результаті сама церковна Москва устами митрополита Алфєєва мусіла визнати нульовий ефект таких потрясінь повітря. Ефект хіба що був у роздуванні щораз більшої ненависті до Ватикану і уніатів у рядах власних послідовникіів.

Офіційно на останні брикання РПЦ відповіла тільки УГКЦ заявою свого прес-секретаря о. Ігоря Яціва. Не можна не помітити геніальності такого кроку. Як перше, те що заяву дав саме прес-секретар, а не хтось з єпископату, вказує на те, що УГКЦ не бачить у цьому листі настільки серйозного приводу, щоб котрийсь з Її єпископів давав цьому неадекватному вибрику московського патріарха оцінку. Це насправді демонструє усю неадекватність подібних кроків церковної Москви. УГКЦ не реагувала ні на заяви митрополита Алфєєва, ні на заяви Інформаційного відділу РПЦ – попри усю страхітливість їхніх марень, які у психічно здорової людини можуть бути викликані хіба що вживанням галюциногенних речовин. Подібний лист Московського патріарха, не звертаючи увагу на його явно неадекватний зміст, вимагав реакції на звинувачення такої високо позиціонованої особи. Тим більше, що в ньому містяться доволі фантастичні звинувачення на адресу УГКЦ. А так розставлено крапки над «і»: високоповажному пану патріарху дано зрозуміти, що його звинувачення сприймаються на рівні галюциногенних марень, недостойних очільника конфесії та, водночас, з одного боку надана відсіч вовку, який неправдою прагнув внести замішання у стадо Христове.

Що ж до якихось реальних прямих наслідків цього листа, то перш за все слід зазначити, що Константинопольський патріарх усе ще є заручником турецької політики, на яку Росія має певні впливи. З іншого боку, у просуванні своїх інтересів Фанар (район Царгороду, де розташована патріарша резиденція) звик опиратися на Росію. Діяльність Царгороду спрямована на підвищення свого статусу через пряму співпрацю з Римом, а також спроби розповсюдити свій вплив на Україну ставлять Константинопольського патріарха у скрутне становище. Зреагує на руку Москві – виникає питання його впливу на українські реалії й на долю подальших контактів з Римом. Зреагує проти Москви – Росія тоді чинитиме дикий тиск на турецьку владу, щоб приструнити патріарха. А тут ще  Москва може підключити стародавніх патріархів Сходу, які бачать в Москві мало не єдиний шанс вижити в агресивному мусульманському середовищі. Не зреагує ніяк – наражається на небезпеку роздратувати усіх. Одним словом, Москва поставила патріарха Варфоломія у дуже скрутне становище. Питання, як він виходитиме з нього, направду цікаве.

На боці Москви може опинитися цілий низка православних церков Сходу, які є багато в чому залежними від Москви: Александрійський патріархат, Антіохійський патріархат, Єрусалимський патріархат. На Заході Москву точно підтримає Російська православна церква закордонна (автономія МП), Сербський патріархат (який традиційно плекає тісні стосунки з Москвою), Архиєпископство Охридське (автономія сербської церкви), Китайська православна церква (автономія МП), Японська православна церква (автономія МП) та Православна церква чеських і словацьких земель. Ймовірно Москву можуть підтримати Елладська православна церква, Польська православна церква. Ймовірно, не підтримуватимуть Москву Румунська та Грузинська православні церкви, які мають невирішені конфлікти з РПЦ. Болгарський патріархат, який не має зацікавлення ставати на московський бік, радше, займе нейтральну або й неприхильну Москві позицію. Нейтральною очевидно буде позиція Албанської автономної церкви, Кіпрської православної церкви, Православної церкви Америки.

Автономії ж Константинополя – УПЦ в Америці, Критська ПЦ, Естонська ПЦ, Фінська ПЦ, очевидно, можуть зайняти негативну позицію до закликів Кіріла.

Тобто якщо Кіріл настоюватиме на реакції на свій лист, то він тим самим може спровокувати додаткові поділи у світовому православ’ї  і уможливити УПЦ КП чи УАПЦ, чи навіть обом, осягнення якогось канонічного статусу в середовищі світового православ’я. Щоправда, такий крок спровокує ще більше протистояння в середині самого православ’я, і ще й дуже ймовірним може стати серйозний розкол, який триватиме десятиліттями: Москва та її союзники з одного боку та її противник з іншого. Якщо у всю цю справу вмішається політичний Захід, який може побачити у всьому цьому власні інтереси, маховик подій у світовому православ’ї може бути закручений з такою швидкістю, що як каже московитський анекдот: «Третьої світової війни не буде, але буде така боротьба за мир, що  від світу каменю на камені е залишиться».

Попри листи і можливо інші провокації зі сторони РПЦ, Україна має великі шанси стати детонатором, якихось значних подій у світовому православ’ї. Адже минулотижневим вибором Глави єпископат УПЦ МП однозначно обрав представника вкрай консервативної руссмірівської партії в середині УПЦ МП.

Уся дотеперішня поведінка митрополита Онуфрія (Березовського) дає підстави вважати, що він як прихильник Москви і її інтересів провадитиме відповідну політику. Отож українізація УПЦ МП виявилась міфом.

У теперішніх умовах відвертої московської агресії кожен крок УПЦ МП, а особливо її Предстоятеля українське суспільство оцінюватиме лише з перспективи промосковськості чи проукраїнськості. Навіть спроба демонстративного нейтралітету в цьому конфлікті уже тлумачиться як виключно промосковська позиція. Неможливість проводу УПЦ МП відійти від старих парадигм, особливо від парадигми руссміра, навіть в його дуже благій формі як культурної спільності України і Московії, може стати джерелом конфліктів як в середині українського суспільства, так і поза його межами. Промосковське крило не зможе «сидіти тихо», рано чи пізно воно активізується сильніше. І держава змушена буде шукати обмеження проросійських впливів, якщо не з власної волі, то під тиском суспільства. Саме ж суспільство, що далі, то усе більше і все агресивніше, буде відторгати промосковські елементи в УПЦ МП.

Але закони поведінки суспільства не знають делікатного, інтелектуально вигостреного, на елементи і цілість способу. Елементи цілості, які йому найбільш впадають в очі, воно перципує як характерні ознаки самої цілісності. Тому однозначно можна стверджувати, що саме проросійські елементи в УПЦ МП з кожним разом суспільство буде асоціювати з самою УПЦ МП та з її суттю. Тим більше, що млява реакція або відсутність такої з боку проводу УПЦ МП на вибрики саме проросійських елементів у власних рядах тільки підсилюватимуть клімат несприйняття УПЦ МП українським суспільством. Суспільний конфлікт довкола УПЦ МП тільки зростатиме. Що відкриває можливість входження цього конфлікту в критичну фазу.

Усе це рано чи пізно змусить державний апарат шукати виходу з такого конфліктного становища. І судячи з дотеперішніх подій, логічним виходом з цієї ситуації виглядатиме надання українському православ’ю повної канонічної незалежності від Москви. А це призведе до посилення державного тиску, як на саму УПЦ МП, так і на той крихкий баланс сил, який склався у світовому православ’ї. Тобто рано чи пізно руссмірівська позиція проводу УПЦ МП стане причиною конфліктної ситуації не лише в українському суспільстві, але й в світовому православ’ї. А можливо, навіть і в світовому християнстві. Але це тільки попереду. Та й то доволі гіпотетично. Можливо. Хоча це ще більш гіпотетично від усього викладеного перед цим, УПЦ МП знайде у собі сили порвати з «русскімміром». Але це вже з області навіть не наукової, а просто фантастики.

А зараз маємо те, що маємо, – Acta est fabula. Виставу закінчено. Маємо перед собою комплектний оскал «русскаго міра» – московитську державу-агресора й московитську церкву, яка підтримує свою державу не тільки в інформаційній війні, маючи в Україні церковного союзника уособленого в УПЦ МП.

Не це можна дивитися як на трагедію, але в теперішніх обставинах слід дивитися як на шанс – шанс позбавитися небезпечних ілюзій і не будувати своє церковне життя, оглядаючись на те, що скаже Москва. Вона уже своє сказала. Так само, як і УПЦ МП визначилась зі шляхом свого розвитку, залишивсь у лоні «русскаго міра». Тепер українські християни мусять сказати своє слово, не звертаючи уваги на верески і лементи «русскаго міра» – залишіть мертвим ховати своїх мерців. 

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар