Отець Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої
курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України, днями
повернувся із зони, де триває Антитерористична операція. Також
військовий капелан провідав своїх підопічних, які служать для наших
військових у Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській, Харківській
та Донецькій областях.
Отче Любомире, десь місяць тому ви їздили південними і східними
областями України з капеланським візитом. Кілька днів тому ви здійснили
таку ж поїздку. З чим вона була пов’язана?
У місцях дислокації українських військових ми маємо наших
священиків-капеланів. Моє завдання було їх провідати, подивитися, як
вони. Також я їхав у нові об’єкти, де ще є потреба в капеланах.
Поспілкувався з особовим складом, офіцерами, командуванням, щоб відчути
їхні потреби, як нам діяти далі.
Це зона АТО?
У зону АТО ми вже їхали цілеспрямовано, везучи священика. Туди не можна
просто приїхати: треба зібрати багато дозвільних документів. І тільки
після отримання згоди Генштабу, ми змогли потрапити в зону АТО.
І де ви залишили наших священиків?
У районі Ізюма. Це десь 60 кілометрів від Слов’янська. Наші капелани сьогодні є з Національною гвардією і зі Збройними силами.
Проте, це критично мало для масштабу операції, яка там відбувається, для такої кількості людей, які там потерпають, гинуть.
А в чому проблема: важко знайти священиків, охочих нести таку службу?
В Україні законом не врегульоване військове капеланство. Усе, що
вдається зробити, вирішується в ручному режимі. Завозимо по одному-двоє.
Водночас Церкви не дуже готові віддавати своїх священиків, бо досі не
було військового капеланства як такого. Не було відповідних програм,
підготовки. В інших країнах це робиться роками.
Щодо наших священиків, то щоразу їх з’являється більше. Мені щодня
телефонують священики, які дуже хочуть їхати конкретно в зону АТО і
служити там нашим захисникам.
Ті священики, які зараз є в зоні операції, щодня їздять з військовими на блокпости.
Священик теж має мати військову підготовку, щоб їхати в місця бойових дій?
Військової підготовки він не мусить мати, бо хоч він на війні, але не
воює. Тому всіх дисциплін і принципів він не повинен засвоювати, але має
знати, до кого приїхав, з ким він є.
Підбираючи капеланів, ми не даємо випадкових людей. Зараз зголошується
багато священиків, які ніколи не були в нас капеланами, але для них це
не має значення: їх тягне туди, вони хочуть бути з українським народом.
Із тих священиків, які зголошуються, ми віддаємо перевагу тим, котрі
служили в армії. Якщо священик служив у армії, то все набагато простіше.
Він приблизно знає, куди він їде.
Разом із тим, ми не можемо дати священика, який має пасторальний досвід
менше трьох років. Наприклад, після зони АТО я поїхав відвідати наших
капеланів на Херсонщині, Миколаївщині. Усі ми знаємо принцип
справедливої війни – боронити свій край. Але хлопці підходять і щиро
кажуть, що вони не хочуть і не можуть убивати. Кажуть: «Ви не будете
вбивати, а ми будемо. І потім нам з цим жити».
Що ви їм на це сказали?
Сказав: «Ідіть і зупиніть, щоб не вбивали, зупиніть убивство». Я прошу
їх повірити, що вони зупиняють агресію, що зупиняють вбивство, а не
вбивають, що служать українському народові, українській землі. Це їх
якоюсь мірою підбадьорювало. А загалом усе це дуже складно. І пояснити
складно, чому саме вони…
А священики можуть стріляти?
Ні, священики не можуть стріляти. Наші капелани навіть не мають із собою зброї.
Ви спілкувалися з хлопцями в зоні АТО. Які в них настрої?
Мав нагоду поспілкуватися з хлопцями, які збиралися в зону АТО, які
були в зоні АТО і зараз є в зоні АТО. Скажу вам чесно: найбадьоріший дух
у тих, які зараз у зоні АТО. Слабший дух у тих, хто збирається туди:
переважає страх. Люди читають різну інформацію і виникає багато логічних
запитань. Скажімо, чому армія не забезпечує тим, чим має обов’язково
забезпечувати?..
Нещодавно в нас узагалі не було армії.
Так, тому вимагати треба, але варто ставитися з розумінням до всіх проблем.
…Зустрічав багатьох хлопців, які стояли на Майдані. І дуже тим тішуся.
Ви згадали про Майдан. Багато хто застосовує до Майдану в
сьогоднішньому вигляді фразу «не бомжувати на місцях слави». Який ваш
погляд?
Ми, звичайні люди, породили Майдан, брали в ньому участь, заявляли про
свою громадянську позицію. Майдан став нашим символом свободи, єдності.
Тому не хотілося б, аби з ним боролися.
Очевидно, що про сьогоднішній Майдан зовсім інша думка і тому часто чуємо: їдьте на Схід і там боріться.
Зараз на Майдані переважно люди, які не були тут у час революції…
Так, і це питання до організаторів сотень, які формували підрозділи в
час революції. Гадаю, були ж якісь списки, хто був. За цим треба
стежити, а не пускати на самоплив.
Питання реабілітації учасників бойових дій на Майдані залишається
відкритим. І незабаром нам потрібно буде вже реабілітувати тих, які
беруть участь у бойових діях на Сході України.
Хлопці вже підходять і
кажуть: «Я трохи настріляв людей. І як мені з цим жити?» Їм це дуже
болить. Закінчиться війна і всі вони повернуться. Тоді нам треба буде їм
допомагати.
Ми не маємо допустити прикрого досвіду, який був з афганцями, якими ніхто ніколи не займався.
Ця остання поїздка була для мене найтяжча… Якби ви бачили, як хлопці
підбігають, з яким трепетом пишуть свої імена на клаптику паперу, щоб за
них помолитися. Просять покропити БМП, щоб не ламалася. І коли я
записав імена, покропив машину, обійняв їх, вони кажуть: «Як же ми жити
хочемо!» У когось дитинка має три місяці, у когось лише народилася.
Ніяк не міг поїхати від них. Здавалося, як поїду, то вони залишаться як
сироти. Виїхав на кільки годин пізніше, ніж мав. Уже сів у машину, а
хлопці все підбігають сповідатися. Хтось каже, що ще не охрещений.
Бути капеланом на війні – зовсім інше, ніж коли ти читаєш лекцію в
залі. Інколи капелан стає об’єктом для злиття негативу. І їхні обурення
небезпідставні, бо нема в достатній кількості техніки, нема
бронежилетів, не здійснюють виплати. Солдат не може сказати це своєму
командиру, бо той на нього лише накричить. Тому капелан слухає цей
негатив.
Спершу деякі взагалі не сприймали нас. Мовляв, ми в таких страшних
берцах мусимо ходити, мучитися, а вони мають гарні черевики. Тільки
потім змінилося їхнє ставлення до нас, коли побачили, що ми справді
хочемо їм допомогти.
Хлопці просять священиків бути з ними навіть в окопах. Кажуть, що їм так легше буде.
І священики це роблять?
Наприклад, наш священик, який перебуває в зоні АТО, їздить з хлопцями на всі блокпости. Куди вони, туди й він.
На жаль, ми не можемо дати багато капеланів, бо для цього треба пройти
важку й довгу процедуру. На сьогодні до Міноборони ми подали ще кілька
заявок. Чекаємо відповіді.
Дякую тим офіцерам, які розуміють потребу у священиках. Через
відсутність законодавства будь-який офіцер може сказати, що священик не
має права бути із силовиками.
Зараз є ініціатива Кабміну узаконити військових капеланів.
Чула, що є багато тих, які перешкоджають цьому.
Я б хотів порадити всім керівникам, які причетні до вирішення цього
питання, поїхати в зону АТО, — просто поїхати туди і побути там хоча б
день. Тоді вони швидко зрозуміють, треба хлопцям священика чи ні.
Хочу сказати, що там, де нема капелана, одразу це помітно.
По чому?
Дисципліна, взаємоповага, толерантність… Там, де є капелан, інша атмосфера.
Немає такого, що коли я приїжджаю в частину, мені хтось збирає людей,
щоб вони мене послухали. Я сам після вечері заходжу до наметів і починаю
говорити з хлопцями. Розгортаємо Святе Письмо, аналізуємо Божі
Заповіді.
Ви їли разом із солдатами?
Так, і дуже тішуся. Я кашу взагалі ніколи не їм, тільки у військових частинах (сміється).
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар