З Мілошем Долежалом — про звичайність, буття святим і важке помирання розмовляє Барбара Грушка-Зих.
11 грудня 1949 року, в Третю неділю Адвенту, в католицькому храмі в
Чіхошті — селі, розташованому на Чесько-Моравській височині, сталася
надзвичайна подія, названа «чудом у Чіхошті». Під час проповіді
о. Йозефа Тоуфара почав рухатися хрест. Отець Тоуфар служив Месу
дособорного чину, в якій проповідь виголошували перед самим
богослужінням. Він саме закінчив гомілію, присвячену св. Йоанові
Хрестителю, і показав лівицею на Дарохранительницю, а голова його була
повернута у бік тих, хто сидів на першій лаві. Коли священик вимовив
слова «Тут, у Дарохранительниці, перебуває наш Спаситель», — дерев’яний
хрест, поставлений на вівтарі, тричі поворухнувся. Він повертався
ліворуч і праворуч на 180о, а потім надзвичайним чином
повернувся і поклонився у бік амвону. Цю подію бачили 19 свідків.
Історію чуда і трагічної долі о. Тоуфара, убитого 25 лютого 1950 року
функціонерами чехословацької СБ, виклав у 450‑сторінковій книжці «Як
ніби сьогодні мали померти» видатний чеський поет, письменник, журналіст
Мілош Долежал. У списку «Людових новин» його публікацію читачі назвали
бестселером 2012 року.
— Ваша книжка про о. Йозефа Тоуфара, якого називають
«чеським Попєлушкою», визнана бестселером. А кажуть, що Чехія на
сьогодні найбільш зісвіччена країна Європи.
— Може, людей зачепила вражаюча правда свідчення о. Тоуфара? Його
життєва позиція нагадує про універсальні цінності, за які він віддав
життя. А крім того, моя книжка посприяла відкриттю процесу його
беатифікації. Отець Тоуфар став для багатьох чехів іконою, подібно як
інші герої нашої новітньої історії: Ян Палах чи Мілада Горакова.
Він умів рішуче противитися злу, а приклад його життя зрозумілий для
всіх. Після того як книжка перемогла, я отримав багато листів від людей
з-поза Церкви. Якийсь студент розповів, що, прочитавши книжку, вирішив
прийняти хрещення. Чимало людей стали прибувати на паломництва до
Чіхошті — місця, де народився і працював о. Тоуфар, несучи туди свої
болі та проблеми. Вони писали, що їх зачепила ця людина, не тільки тому,
що він був такий само як вони, але що в екстремальній ситуації він
твердо обстоював свої переконання. Це непересічне.
— Люди потребують свідчень, хоч і не зізнаються в цьому.
— Як на мене, в Чехії — особливо.
— Чому?
— Наш народ невпинно шукає своїх героїв. Він має їх багато, але не знає
їх. Життя о. Тоуфара це лише один із фрагментів нашої історії. Таким
прикладів десятки, але їх ще не видобуто з минувшини. Я сам устиг
заледве «за п’ять дванадцята». Уже не живуть свідки тих подій, окрім…
кількох працівників Служби Безпеки.
— Чому Ви зацікавилися чудом у Чіхошті?
— Бо ця драматична, велика тема була неораною цілиною. Я знав, що незабаром вона просто буде забута.
— Ви походите з тієї само землі, що о. Тоуфар?
— Я народився у Горних Пасіках на Чесько-Моравській височині. З тих
теренів походять не тільки о. Тоуфар, а й видатний поет Ян Заграднічек,
який прийшов на світ неподалік Чіхошті, як і Ярослав Гашек і Густав
Малер. Не приховую, що та земля й люди, яких вона видала, сформували
мене. Діди по материнській лінії були парафіянами о. Тоуфара. Не раз у
дитинстві я чув, як бабця, обираючи картоплю, розповідала про свого
настоятеля, якого арештували і вбили. То була історія, про яку за часів
комунізму нікому не можна було говорити. Вона глибоко запала в мою
пам’ять, і я відчував, що вона плине в мені, немов підземна річка.
Чіхошті, парафіяльний храм Пресвятої Богородиці
— Коли Ви вирішили це описати?
— Мені було 16 років, я ходив до гімназії в Ледечі над Сазавою. То був
1987 рік, і мені геть і на думку не спадало, що невдовзі обвалиться
комунізм. Разом із приятелем ми велосипедами поїхали до Чіхошті. Раптом
на мене щось найшло, і я став розпитувати місцевих, що вони знають про
о. Тоуфара. Коли люди зрозуміли, про що я розпитую, вони порозбігалися
по своїх хатах. Так ніби я заразний тифом чи холерою, а вони бояться.
Коли я стукав у двері, зсередини проверталися ключі, закривалися вікна й
віконниці. Мешканці боялися, що я працівник безпеки і що це може бути
провокація.
— Ви повернулися ні з чим?
— Ні. Зрештою я пішов до дому старого подружжя — Вацлава Тртіка і його
дружини. Вони були парафіянами і друзями о. Тоуфара. Пан Тртік саме
фарбував свою хату й відганяв мене: «Йди звідси, я не хочу про це
говорити, я боюся». Раптом з’явилася його жінка і сказала без страху:
«Юначе, ми повинен знати, що о. Тоуфар це святий мученик, і його вбили.
Цього тобі має вистачити». То був контраст: вона, слабка, але відважна
жінка, й він, сильний, але лякливий чоловік. Коли я повертався до місця,
де залишив свій велосипед, щось мене внутрішньо торкнулося, я подумав,
що зобов’язаний, аби про це святе місце написати. То було майже містичне
переживання, ніби осяяння, що я маю виконати завдання, не шкільне, а
життєве. Потім я вивчав соціологію і написав про о. Тоуфара дипломну
роботу. Допіру кілька років тому, коли я робив для Чеського радіо
документ про Чіхошті, до мене повернулася тема, порушена 20 років тому.
Я провів десятки розмов зі свідками подій та з есбеками. Матеріали
розросталися, ніби велике дерево.
— За 20 років можна сильно зблизитися зі своїм героєм…
— Інколи мені здається, що я речник о. Тоуфара.
— Сам о. Тоуфар не бачив, що діялося з хрестом?
— Ні, бо все це було за його спиною. Він довідався про все наступного
дня від учасників Меси. Спершу не хотів вірити, визнаючи це за
колективне навіювання, але що голосів більшало, то він почав складати
протоколи свідчень. Вислав їх до єпископа, будучи переконаним, що
постане церковна комісія, яка розглядатиме справу.
— То були марні надії. 1949 року Церква й держава перебували у стані відкритої війни.
— Сам президент Готвальд, що якого дійшли чутки про чудо в Чіхошті,
наказав арештувати священика. Він хотів вимусити з нього зізнання, що
отець сам рухав хрест, і зробити з цього показовий процес. Працівники СБ
викрали священика і протягом місяця по-садистському його мучили,
домагаючись зізнань.
— Як виглядав день ув’язненого?
— Рано його приводили на допити, які тривали по три години. Священикові
було 48 років, а з нього знущалися шестеро заледве 30-річних чоловіків.
Зав’язували йому очі, стягували з нього одяг, не зважаючи на
інтимність, і починали бити. За три години кидали його на підлогу. Самі
на 20 хвилин ішли на обід і знову поверталися його мучити. На вихідні
виїжджали по домівках, залишаючи в’язня без їжі й води.
— Де він був ув’язнений?
— У колишньому монастирі картезіанців у Валдіцах поблизу Їчіна. За
часів гітлерівської окупації там містилося гестапо, у 1950‑х роках —
в’язниця Служби безпеки, а зараз там найсуворіша в’язниця для довічно
засуджених. Темна історія цього місця.
— Чого добивалися від о. Тоуфара?
— Щоби підписав документ із підтвердженням, що він змонтував механізм,
який рухав хрест. Що він, католицький священик, обманює людей. Із цього
мав випливати очевидний висновок, що так виглядає діяльність усієї
Церкви, чия мета — ошукати вірних. Отець Тоуфар знав, що він не може
підписати брехливе зізнання. «Це справо поміж Богом і мною», — казав
він.
— Ви записали свідчення тих, хто бачив замученого священика?
— Желівський абат, Віт Тайовскі, який сидів в ув’язненні там само, у
Валдіцах, розповідав мені, як чув повні болю крики священика, його
молитовні акти і відлуння ударів. Коли священик став помирати, есбеки
відвезли його до санаторного шпиталю в Празі, гадаючи, що лікарі його ще
врятують. (У тому самому шпиталі пізніше помер Ян Палах.) Мене пройняли
розповіді медсестри, яка ним опікувалася. То була юдейка, яка пережила
гітлерівський концтабір… Вона казала, що настільки побитого і замученого
тіла не бачила навіть у концтаборі. Сила священика була в тім, що він
нічого не підписав, а добровільно пішов на муки повільного вмирання.
— Але ж цей чоловік народився у сільській корчмі й жив скромно, зовсім не як герой.
— За це його й любили віряни, що був такий звичайний. Справді,
виховувався він у корчмі, яку тримав його батько. То був центр гміни,
там відбувалися весілля, вистави, вечори танців. Він не жив у
відосібненості, а постійно був із людьми. Важливе також і те, що
о. Тоуфар не походив із дуже побожної католицької родини, в якій мама би
мріяла, що син стане священиком. У дитинстві батько не дозволив йому
піти до школи, бо він був потрібний на хазяйстві, корови пасти. Тільки
коли тато помер, а Йозефові було вже 27, він зміг розпочати навчання у
гімназії. Його однокласники мали по 11 років і гадали, що то якийсь
шкільний інспектор. Зверталися до нього «дідусю».
— Кажуть, через те, що мама померла рано, він був чулий до долі покинутих дітей.
— Він став священиком у 36 років. Від початку допомагав навчати сиріт і
занедбаних дітей, підтримував їх. Започатковував численні соціальні
ініціативи на благо дітей. Випередив свій час, бо жив із вірними, а не
замикався у домі священика, мов у твердині. Жив життям парафіян,
допомагав їм у роботах на полі, ставав їм порадником. Парафією для нього
була ціла гміна — віруючі й невіруючі, євангелісти і католики. Тому
його називали священиком усієї спільноти.
— Ви запитували себе, чому саме він став мучеником?
— Усе життя було приготуванням до мучеництва. Мені здається, що він був
до цієї долі вибраний. Може, таке ствердження надміру відважне? Це як
ніби я зазирав би Богові через плече.
— Для чого було потрібне це мучеництво?
— Може, допомогло у легшій смерті парафіян о. Тоуфара? У Бернаноса є
така повість — «Діалоги кармеліток». Настоятелька помирає і запитує,
чому їй так тяжко відходити з цього світу. Й тоді її осяює думка, що,
може, цим тяжким помиранням вона допоможе комусь іншому.
За матеріалами: Gość Niedzielny
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар