Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 6 червня 2014 р.

06.06.2014р. Б. / ЮРОДИВІ КРЕМЛЯ РАДИ

Привітальне слово митрополита Алфєєва, звернене до учасників ІV Європейського православно-католицького форуму, без сумніву, вже стало історичною віхою у розвитку не тільки російського православ’я, але також і європейського християнства в цілому. Здавалося б, тут усе цілком зрозуміло: Російська православна церква обрала своєрідну форму юродивості ради Кремля та його імперіалістичної політики. А тим самим й ізоляцію у середині світового християнства.

Проте деякі з мессиджів цієї своєрідної декларації, хоча й лежать на поверхні самого тексту, не одразу й не всім зрозумілі. Але, як і кожна заява подібного масштабу, привітальне слово митрополита Алфєєва потребує спроби відчитати у ньому реальні мессиджі та їхнє підґрунтя, щоб зрозуміти офіційну позицію РПЦ.

Одним із перших тривожних мессиджів цього тексту є вислів митрополита про дифузію, взаємопроникнення культур. На перший погляд, нічого страшного. Проте ідея дифузії культур чітко пов’язана з одним з напрямків у соціальній (культурній) антропології ─ дифузіонізмом. І хоча цей напрямок виник на зламі ХІХ–ХХ століть, саме він став оправданням політики колоніалізму та імперіалізму європейських колоніальних потуг. Ба більше, саме він був одним з фундаментів націонал-соціалістичного світогляду ІІІ Райху.

Цей напрямок антропології зводить усю історію людських культур до існування народів-творців і народів-руйнівників культури, які одночасно є реципієнтами вищих культур, створених народами-творцями цих вищих культур. Народи, які згідно з теорією дифузіонізму, є реципієнтами вищих культур, в очах дифузіоналістів не мають жодної вартості й жодного смислу існування. У трохи кращому випадку, народи-творці культур покликані нести чисту власну культуру іншим народам, насаджуючи її, якщо не виходить інакше, силою. Саме постулатами цього напрямку керувалися європейські колонізатори та нацисти для оправдання геноциду та культороциду народів, які мали нещастя потрапити під їхню владу.

Коротке, проте тривожне для слухачів-фахівців, покликання одного з найвищих функціонерів РПЦ саме на цей культурно-антропологічний погляд не може не викликати занепокоєння. Адже якщо у своєму світогляді вище керівництво РПЦ керується такими поглядами, рано чи пізно можна очікувати від нього оформлення ідеологічної платформи для московського імперіалізму та неоколоніалізму вже не тільки на основі суто ідеологічних постулатів про ІІІ Рим та «русскій мір», але  й наданням ідеї агресивного московського месіанізму псевдонаукового вигляду.

Доволі цікаво буде спостерігати, як керівництво РПЦ пов’язуватиме культурно-антропологічний дифузіонізм з християнством. Ідеї про Москву як центр захисту традиційних християнських цінностей уже глибоко проникли в середовище європейських крайні правих політиків. Заяви Марі Ле Пен та керівництва мадярського «Йоббіка» – це лише вершина айсберга. Ідея про велику московитьску культуру, про її вищість від загниваючої культури Заходу не є старою ідеєю московитських шовіністів. А ідея про священний ІІІ Рим – осердя світової цивілізації – дещо старіша за саме Московське царство. Цей нацистський коктейль і може стати новою ідеологічною платформою РПЦ, яка оправдовуватиме московитські зазіхання не тільки в Європі, але й у всьому світі. Як це інкорпорувати у християнство, – усе ж таки залишається відкритим питанням.

Занепокоєння тим, що вище керівництво РПЦ захопилося ідеями дифузіоністів і водночас хвилюється втратою Європою християнської ідентичності, набувають уже доволі загрозливого відтінку.

Російська пропаганда позиціонує Москву як твердиню консервативних цінностей, отож, слід очікувати, що слідом за ідеологом неоєвразійства Алєксандром Дуґіним і РПЦ почне пропонувати Європі, як єдиний порятунок, московську окупацію Європи або гегемонію Москви на європейському просторі. Тобто існує серйозна загроза, що РПЦ перетворюється на ідеологічно-релігійний інструмент імперіалістичної політики Москви.

Заяви митрополита Алфєєва щодо України викликають не менше занепокоєння, аніж його можливий культурно-антропологічний дифузіонізм, а можливо, і більше, оскільки вони стосуються не тільки ширшого європейського чи навіть світового контексту, а саме нас.

У манері теперішньої путінської пропаганди високий функціонер московського православ’я дає цілком брехливу оцінку конфлікту на українських теренах як політичного протистояння. Відомо, що політичне протистояння не охоплює збройну боротьбу, а і сам митрополит говорить про застосування зброї. Хоча вислів про те, що на вулицях і площах гинуть люди, у реципієнта його вітального слова уже створює асоціацію не з військовими діями, а з розстрілом мирних маніфестантів. Фраза про політичне протистояння в Україні та загибель людей на вулицях і площах несе у собі суто пропагандистську ціль – створити враження, що в Україні відбувається політичне протистояння, яке українська влада намагається вирішити у збройний спосіб.

Інформації з теренів, охоплених збройним протистоянням в Україні, не дають підстав твердити, що  антиукраїнські сили діють мирно, ані не вказують на політичне забарвлення цього протистояння. Практично увесь світ визнав, що на Донбасі відбувається протистояння держави та терористичних угруповань, які підтримуються РФ та до яких залучені громадяни РФ. Тобто насправді в Україні відбувається не політичне протистояння між різними частинами українського суспільства, а терористична агресія Московщини проти української держави.

Щоб підкріпити своє твердження, митрополит Алфєєв вдається до чергової брехні – в Україні йому ввижається глибокий поділ народу на основі протиставлених політичних позицій та релігійних переконань. Направду, після таких заяв своєрідного міністра закордонних справ РПЦ, виникає запитання: які галюциногенні засоби вживає митрополит, якщо він дійсно вірить у правдивість своїх слів, або наскільки глибоким є антихристиянський цинізм очільників московського православ’я, якщо митрополит знає, що в Україні немає ніякого збройного протистояння відмінних політичних опцій, а тим більше – повністю відсутній будь-який конфлікт на релігійному ґрунті.

Це бажання видати бажане московським режимом за дійсне чи, можливо, визнання участі РПЦ у терористичні діяльності на Донбасі? Чи, може, одне й інше?

Через брак достовірних інформацій та пояснень від самого митрополита Алфєєва поки що доводиться цю його тезу залишити на совісті самого митрополита. Проте позиція керівництва РПЦ щодо участі їхніх священнослужителів у терористичній діяльності на Донбасі дає серйозні підстави вважати, що митрополит Алфєєв, з одного боку,  мав на увазі видавання бажаного за дійсне, а з іншого ─ підтвердив участь РПЦ у терористичній діяльності на Донбасі. Тобто РПЦ виразно і безапеляційно стає на позиції кремлівської пропаганди, обслуговуючи інтереси московського імперіалізму та, дуже ймовірно, саме підтверджує свою безпосередню участь у роздмухувані тероризму в Україні.

Верхом антихристиянського брехливого цинізму в промові митрополита стали звинувачення на адресу українських греко-католиків. Митрополит без усякого замотування своїх голослівних звинувачень у більш-менш пристойний папірчик прямо звинуватив Патріярха Святослава, греко-католицький єпископат, священиків УГКЦ у розпалювані кровопролиття в Україні. Цю тезу митрополит Алфєєв озвучує не вперше, хоча єдиним його аргументом на користь власної тези є те, що УГКЦ у тяжкі місяці громадського протистояння злочинному режиму Януковича була зі своїм народом, а не з біснуватим диктатором.  Не вперше керівництво РПЦ звинувачує єрархію УГКЦ у розпалюванні конфлікту, хоча, як це уже стало традиційним для РПЦ та її територіальних підрозділів, жодних конкретних аргументів і цього разу не прозвучало.

Ба більше, невідомо з якої причини митрополиту Алфєєву привиділись якісь агресивні дії українських греко-католиків, спрямовані на підрив позицій московського православ’я в Україні. Свої голослівні звинувачення високодостойник РПЦ взагалі не підкріпив жодним аргументом. Тому доводиться такі заяви митрополити Алфєєва оцінювати, як пропагандистську брехню. Ціль цієї брехні абсолютно ясно означив сам митрополит Алфєєв – залякування католицької сторони у зриві православно-католицького діалогу та повернення до періоду відвертої конфронтації. Враховуючи фінансову та політичну підтримку Москви інших православних церков, цілком ймовірно очікувати зриву не лише діалогу з московським православ’ям, яке щораз більше віддаляється від християнства в бік ідеологічної надбудови московського шовінізму, але й зриву діалогу Католицької Церкви з більшістю православних церков.

Окрім цього, митрополит Алфєєв, можливо, і сам того не бажаючи, дав чітко зрозуміти, що екуменізм для РПЦ – це лише інструмент політики, а не щире прагнення до пошуку шляхів відновлення християнської єдності.

Митрополит  узяв на себе місію говорити від імені світового православ’я про Берестейську унію як про зло у собі, яке спрямоване, як спецпроект Вселенської Спільноти Католицької Церкви, проти православ’я. А так РПЦ узурпує право бути виразником загальноправославної думки і позиції, проголошує частину Католицької Церкви, з якою РПЦ начебто прагне діалогу, абсолютним злом, злом у собі, звинувачує Католицьку Церкву в бажанні підірвати позиції православ’я у світі.

Одночасно митрополит Алфєєв не приховує бажання вбити клин між повнотою Вселенської Спільноти Католицької Церкви і УГКЦ. Така поведінка показує, що керівництво РПЦ звинувачує УГКЦ в тому, чого само добивається: вбивання клину між частинами єдиної Церкви.

Отож, з усього до тепер сказаного, маємо підстави зробити висновки.
  • РПЦ будує свої погляди на суспільні процеси на фундаменті дифузіонізму, який слугує для оправдання нацизму, расизму, колоніалізму, геноциду та культороциду.
  • РПЦ виразно і безапеляційно стала на позиції кремлівської пропаганди, обслуговуючи інтереси московського імперіалізму, а не християнства. Зокрема, прагнучи посилити вплив Москви в Європі та підвести фундамент під оправдання московської терористичної агресії проти України.
  • РПЦ розглядає екуменічний діалог виключно з позиції просування політичних інтересів Москви.
  • РПЦ вдається до відвертої брехні.
  • РПЦ ніколи не змириться з існуванням УГКЦ, буде прагнути Її ліквідації і завжди вважатиме українських греко-католиків ворогами.
  • РПЦ відверто підтримує терористичну агресію РФ проти України.
У цьому контексті доводиться констатувати сумну реальність: московське православ’я, виглядає на те, незворотньо дрейфує до стану, подібного до сумнозвісних проповідників арійського Христа – Deutsche Christen, які всіма силами підтримували нацистський режим у ІІІ Райху. У цьому контексті РПЦ ризикує стати ганебною плямою в історії християнства.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар