Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

пʼятниця, 3 січня 2014 р.

03.01.2014р. Б. / МАЙДАН ЯК ЗНАК

Нового 2014-го року і Різдва Христового більшість українських громадян очікують з острахом, непевністю, розгубленістю, дезорієнтацією. І без жодного сумніву, центральною подією кінця 2013 року, подією, з якою ми входимо в Новий рік, є Майдан. І для християн в Україні, особливо для нас, католиків, Майдан став своєрідним зрізом українського суспільства, явищем, яке показало плюси і мінуси нашого суспільства, явищем, яке показало бажання й ілюзії нашого суспільства. І вже зараз можемо робити певні висновки на найближче майбутнє. Звісно, Майдан ще не завершився, він триває. Проте, певні явища дають можливість побачити і застосувати в життя те, що потрібно для добра нашого народу.

МАЙДАН ЯК БОЖИЙ ЗНАК

Початок Майдану – 21 листопада – день, коли за юліанським календарем Церква святкує Собор Архистратига Михаїла, саме того Архангела, якого Церква традиційно закликає до помочі проти злих духів, проти Сатани і його полчищ. Цей Майдан був алергічним не тільки на політиків, але й на церковників. У соцмережах часто лунало: нам не потрібні політики, Майдан без політиків, на Майдані не потрібні священики, бо там є люди різних віросповідань. На початку Майдан був типовим постмодерним явищем, густо зафарбованим «аполітичним» секуляризаторським лібералізмом такого собі британського зразка.

Однак цей Майдан скоро відійшов в історію, а саме: кривавої ночі з 29 на 30 листопада. І саме тоді Золотоверхий Михайлівський відкрив свої двері переслідуваним втікачам першого Майдану. «Аполітичний» секуляризований Майдан шукав прихистку під покровом святого Михаїла. Це добрий знак того, що увесь секуляризм українського суспільства легко розпадається у кризових обставинах.

І народження нового Майдану сталося на площі між Золотоверхим Михайлівським собором і Софійським собором. Між місцем вшанування Божої Сили і місцем вшанування Божої Премудрості. Від секуляризаторського лібералізму не залишилось майже нічого. Новий Майдан уже не відкидав присутності священиків і молитви. Щобільше, в ніч на 11 грудня він виявив себе як християнське у своїй суті явище. Священики на передовій поміж «Беркутом»і мітингувальниками, дзвін дзвонів Михайлівського Золотоверхого собору, молитва на сцені Майдану, навернення атеїстів, мобілізація під дзвін дзвонів у Львові. Саме це показало велику мобілізаційну силу нашого християнства.

У міжчасі сталася подія, яку всі помітили, але мало хто розгледів у ній Божий палець: 8 грудня впав ідол Лєніна в Києві, виготовлений з того самого каменю, що й Лєнінове капище на Красній площі в Москві. Саме 8 грудня – Свято Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії за григоріанським календарем. Так на рівні символів сталася чергова перемога Добра над злом.

Занадто багато збігів, щоб не розгледіти духовного боку Майдану як Божої справи.

Сам Бог вказує нам шлях – побудова суспільства на християнських принципах. Не побачити цього дуже важко. Наш народ показав, що він здатний до цього.  Уже неодноразово в історії наш народ виступав оборонцем християнської Європи перед злом, яке замірялося її знищити. І здається, що Бог знову покладає на нього подібну місію. Тому, перефразовуючи слова американського сенатора Джона МакКейна про те, що Європа потребує України і Україна потребує Європи, сміло можна сказати: християнська Європа потребує християнської України, щоб оборонити європейське християнство перед навалою секуляризму, лібералізму, гендеризму. Але й християнська Україна потребує християнської Європи, щоб оборонитися від кремлівського Мордору.

Брехливість кремлівської пропагандистської картинки про безбожну Європу і побожну Московщину легко довести, хоча б через питання абортів, незаконно народжених дітей, невиплачених зарплат (до речі гріха, який взиває до Неба о пімсту на рівні вмисного чоловіковбивства і содомського гріха), соціальної чутливості до загрожених верств населення, благочинності й багатьох інших прикладів.

МАЙДАН ЯК ВИКРИТТЯ ХВОРОБЛИВИХ ІЛЮЗІЙ

Хоч як би це не виглядало неймовірно, але значна більшість українців чи, радше, населення України (громадян усе ще критично мало) живе в ілюзіях настільки очевидних, що це нічого, крім жаху, не викликає. Бо ці ілюзії настільки далекі від реальності, що насправді загрожують самому існуванню нашого народу і його свободі. І саме Майдан, як рентген, висвітлив те, що дуже часто приховане під поверхнею і не завжди доступне для нашого погляду.

Ілюзія перша – патерналізм: нам потрібен Вождь, без нього ми приречені на неуспіх. У сучасній Європі патерналізм нічого, крім огиди, не викликає. Європа спробувала патерналізм у трьох формах: нацизм, фашизм, комунізм, а потім відкинула його. Патерналізм населення України - антиєвропейська риса, успадкована з часів панування Московщини і в її царській, і в її совєтській формах. Патерналізм невластивий для західної цивілізації, яка стоїть у фундаменті ЄС. Упродовж своєї історії Захід постійно боровся проти всяких виявів патерналізму, оскільки він не відповідає базовій цінності Заходу – індивідуалізму й пошанування людської особи як такої.

Для країн Азії та Московщини патерналізм є базовою цінністю суспільства, де особа – ніщо, гвинтик суспільного механізму, який не має великого значення. Патерналізм у свої суті антихристиянський, оскільки зводить людину, за яку Божий Син пролляв Свою Кров, до предмету, до того ж, маловартісного чи безвартісного взагалі. Іншим аспектом патерналізму є нездатність суспільства до самоорганізації. Тобто для будь-якої акції очікують на команду з гори. Майдан продемонстрував неймовірну, за українськими мірками, здатність галичан, закарпатців і волинян до самоорганізації та відсутність такої здатності у більшості інших українських громадян. Така здатність до самоорганізації має своє джерело в історії, але й в приналежності галичан, волинян і закарпатців до західного цивілізаційного кола. Ця здатність неодноразово виявлялася в історії від державних утворень дулібів і хорватів – предків галичан і волинян, через Галицько-Волинське королівство до етнархату митрополита Андрея Шептицького й УПА. І якби не гальмування з боку партійних лідерів, і галичани, і волиняни уже б могли запустити своє самоврядування. Фактично відсутність єдиного, загальновизнаного майданного лідера є величезним благом і шансом для усього українського суспільства.

Ілюзія друга – вибори 2015 року. Цю ідею часто мусолять в політичних колах як єдину легітимну можливість змінити владу в Україні. Але цих виборів просто не буде. Влада це відверто продемонструвала, коли провела терористичними методами останні довибори до Верховної Ради. Твердження про те, що до наступних виборів можна організувати широку мережу організацій, яка контролюватиме чесність, не враховує усього-на-всього два моменти – наростаючий терор влади, який уже переростає у війну проти всіх незгодних, і бандитський менталітет цієї ж влади. В умовах реальної відсутності правової держави чесні вибори 2015 року неможливі.

Терор влади за перших ознаках послаблення Майдану лише наростатиме. У такій ситуації Майдан є просто необхідним мінімальним захистом від свавілля беззаконної влади. Тримати суспільство в напрузі до кінця 2015 року просто нереально. Жодне суспільство не витримає такого перенавантаження. Майдан до 2015 року – це прямий шлях у хаос, насилля і дуже ймовірний насильницький розпад держави. Для цього є низка причин.

З плином часу керівники масових протестів просто не зможуть утримувати людські маси від радикальних дій. Цей закон розвитку масового протесту ніхто не відміняв. Сподівання на те, що Мадан розійдеться – повністю безпідставне. Влада зробила усе, щоб люди відчували загрозу з її боку. У такій ситуації індивідуалістські суспільства, на відміну від патерналістських, самоорганізовуються для самозахисту. І що сильніше почуття загрози, то радикальнішою буде захисна реакція суспільства. Порівняно недавній історичний досвід УПА цілком добре ілюструє такий стан речей.

Інше твердження, що, мовляв, у чесному проведенні цих виборів допоможе нам Захід, взагалі не витримує ніякої критики. Захід до цього моменту, окрім голослівних заяв, не виявив мінімуму зацікавлення ситуацією в Україні. Захід не допоміг білорусам, не допоможе і нам. Сподівання на Захід – марні.

На додачу до всього сказаного, за сучасної влади снує серйозна загроза поглинання України Московщиною і зникнення усякої форми української державності. До 2015 року часу для непомітного поглинання більше, ніж потрібно.

Тому надія на вибори 2015 року – безпідставна надія на Боже чудо, а тим самим і гріх проти святого Духа – надмірна надія на Боже милосердя.

Треба дати відповідь на питання зміщення влади найближчим часом, до того ж, легальними, бажано мирними методами. Таких методів є безліч. А для екстрених ситуацій не слід забувати про право на відповідний самозахист. На превеликий жаль, ситуація в Україні щораз більше наближається до екстремальної. І нам, католикам, варто нагадати собі, що «фундаментальний смисл держави як політичної спільноти полягає в тому, що суспільство, тобто ті, які його творять, а це – народ, є господарем власної долі. Цей смисл не здійснюється, якщо замість вершення влади за моральною співдією суспільства, тобто народу, певна група накидає свою владу всім членам цього суспільства» (Іван Павло ІІ, енцикліка Redemptor Hominis, 17). В українських реаліях держава просто позбавлена свого фундаментального смислу. Враховуючи беззаконня, тероризм влади, відсутність правової держави, спровоковану теперішньою владою економічну, соціальну і суспільну кризу, небажання влади йти на діалог з суспільством, згідно зі соціальною доктриною Церкви, українські громадяни мають повне право на революцію (див. Павло VІ, енцикліка Populorum progressio, 31), звісно, у випадку, якщо мирні спроби вирішення кризи будуть вичерпані.

Ілюзія третя – ми збудимо Схід. Для українських реалій суспільного, політичного, а навіть церковного життя характерним є закривання очей на глибокі цивілізаційні відмінності між різними етнорегіональними групами українського суспільства. Щобільше, усяку згадку про ці відмінності чимало членів суспільства сприймають як заклики до сепаратизму. Це є прямим наслідком совєтського тоталітаризму, який прагнув до нівелювання усяких відмінностей у совєтському суспільстві і всякі прояви навіть найменших відмінностей проголошував небезпечними.

Реалії ж українського соціуму вказують на суттєві не просто локальні, а цивілізаційні відмінності між різним регіонами України. Ці цінності полягають не тільки у відмінній історичній пам’яті, яка є одним з основних формотворців ідентичності, як колективної так й індивідуальної, але й у сутнісній відмінності основних цінностей. Схід насправді глибоко засів у російській цивілізації. Більшість населення Сходу поділяє цінності переважної більшості населення Російської Федерації (зберігаючи, щоправда певні відмінності у ціннісній системі), а не цінності Заходу. Тому, «пробудження Сходу», це не пробудження приспаних, це насправді вимога цивілізаційного розвороту тамтешнього соціуму. А для цивілізаційного розвороту потрібно або насилля, або хоча б 50-річна просвіта на всіх рівнях, підперта глобальною професійною пропагандою. У сучасних умовах і одне, і друге – нереально.

До всього не слід забувати, що Церква глибоко шанує ідентичність народів, серед яких вершить своє послання. Щобільше, Вона є охоронцем народної ідентичності. Доволі поглянути на ірландців і валійців, басків й шотландців, «бандерів» і «східняків», щоб без наукового аналізу побачити, що приналежність до Католицької Церкви гарантує збереження національної ідентичності в умовах жорсткої денаціоналізації. Тому ми, як католики, не маємо жодного права вимагати від Сходу зректися власної ідентичності. Ми цю ідентичність мусимо шанувати. Навіть проводячи християнську місію на східних теренах, потрібно з повагою й обережно ставитись до тамтешньої ідентичності й культури, християнізовуючи її, ушляхетнюючи, але не руйнуючи і переробляючи на галицький манер.

Зараз не час шукати винних у ситуації на Сході, яка склалася. В цих обставинах це не тільки не вирішує проблеми, а ускладнює її. Ще більше відчужуватимуть Схід рейди євромайданівців на ці терени. Адже саме таки рейди сприймуть як загрозу ідентичності цього етнорегіону. Це, звісно, підтримає на дусі невеличкі групи євроінтузіастів на Сході, але на загал завдасть більше шкоди, аніж користі. Чи є вихід? Є.

Сходу потрібно дати спокій і не накидати йому свого світогляду, а розраховувати на Бога і власні сили.

Четверта ілюзія – в Україні є громадянське суспільство. В Україні немає громадянського суспільства. Радше існує ліберальний симулякр такого суспільства, який здатен хіба що паразитувати на суспільних настроях, але не здатен організовувати саме суспільство у боротьбі за громадянські права і свободи. Громадянський сектор Майдану, у своїй переважній більшості, за виключенням однієї-двох організацій є властиво таким симулякром. Якби в Україні існувало громадянське суспільство, то першою вимогою громадянського суспільства була б: випустити Юлію Тимошенко і всіх решта політичних в’язнів, без огляду на їхню політичну діяльність та переконання. Відраза «громадянського сектору» до Тимошенко – повна патологія, яка не має нічого спільного з громадянським суспільством. Жодне справді громадянське суспільство не здатне терпіти існування в державі політичних в’язнів чи в’язнів сумління. Тому говорити про існування громадянського суспільства в Україні є далеко завчасно. Те, що себе зараз називає громадянським суспільством, насправді, є дуже далеким від того, ким хоче себе презентувати. 

У ширшому значені, громадянське суспільство в Україні на загальноукраїнському рівні, насправді, презентує одна єдина організація і то релігійна – УГКЦ. Але Церква не може підміняти Собою увесь спектр громадянського суспільства, бо в такому випадку маємо черговий симулякр, чергову імітацію реальності.

Потрібно перестати обманювати себе або навіть й відверто брехати, а натомість прийняти реальність такою, якою вона насправді є. Адже батько брехні – диявол. А з його допомогою справедливе суспільство не побудуєш.

Ілюзія п’ята – у випадку перемоги режим не буде переслідувати Церкву. Якщо режим за мирних обставин утискав усіх, крім УПЦ МП, то, враховуючи його бандитський характер і мстивість, сподіватися, що режим лишить Церкву в спокої, так само безглуздо, як сподіватися, що голодний вовк змилосердиться над безпомічним ягням. Фактично кожен, хто обстоює думку про компроміс Церкви і теперішнього режиму, може в майбутньому стати непрямим винуватцем переслідування Церкви. Режим без найменшого вагання напав на Майдан в часі молитви, тобто напав на Церкву, що молиться. Це свідчення того, що режим не вагатиметься  жодної хвилини, щоб помститися Церкві за підтримку Майдану. У який спосіб це відбуватиметься у випадку його перемоги, це вже не так важливо. Важливим для кожного католика є те, що перемога теперішнього режиму автоматично значитиме переслідування Церкви. Тому неучасть у спротиві режимові для кожного католика є гріхом безвідповідальності.

Шоста ілюзія – не враховування колапсу системи. Розвал економіки, дика соціальна несправедливість, відсутність соціальних ліфтів, корупція, тотальне беззаконня, провальний зовнішньополітичний стан – це тільки кілька зовнішніх симптомів. Теперішня держава Україна не тільки за своєю Конституцією, але й ментально і системно є прямим спадкоємцем УРСР, щобільше, вона і є цією самою УРСР, тільки зі зміненою, і то не до кінця, символікою. Вона в реальності усе ще несе відповідальність за злочини УРСР, вона усе ще хижацьки експлуатує більшість своїх громадян, вона усе ще є економічно неефективною, у ній усе ще існують привілейовані класи, вона усе ще не поважає релігійні свободи. Нам, католикам, потрібно усвідомити, що зараз відбувається закладання фундаменту майбутньої держави, якщо ми проґавимо цей момент, то нова держава просто може не відбутися, або відбутися зовсім не у тій формі, яка є оптимальною для життя нашого народу. Вже зараз самоорганізація католиків України є необхідною умовою нашого виживання.

І на кінець сьома ілюзія – режим боїться. Панство, дайте си на спокій. Режим не боїться. Якби він боявся, то шукав би виходів із кризи. А вся поведінка режиму свідчить, що йому глибоко наплювати на танці на Майдані й прощі в Межигір'я.

Чим скоріше ми перестанемо тішити себе цими та іншими ілюзіями і візьмемося до діла, то менше шкоди теперішня ситуація зможе завдати.

МАЙДАН ЯК ІНДИКАТОР ПОТРЕБИ ВХОДЖЕННЯ КАТОЛИКІВ В УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИКУ

Українські католики дуже часто нагадують мені собаку на сіні: і сама не їсть, й іншим не дає. А найтрагічніше у цій ситуації, що й католики України страждають від такої позиції. А суть така: українські католики на стільки бояться політики, що не те що не готові прийняти участь у політичних процесах, як католики, але й навіть соціальну доктрину власної Церкви стараються запхати в другий ряд книжок на своїх полицях, щоб бува хто не побачив.

За майже два тисячоліття свого існування Католицька Церква не лише стала чи не найбільшим у теперішньому світі резервуаром людського суспільного досвіду, але й випрацювала свою, оперту на Євангелії, суспільну доктрину, яка відповідає реаліям людської природи більше, аніж будь-яка запропонована до тепер людському суспільству суспільна доктрина.

Скажімо, таку відому в усьому світі католицьку ідею як суспільство субсидіарності в Україні не те що ігнорують, але й просто не знають. Хоча саме вона могла б стати реальною основою більш справедливого суспільства. Замість ознайомлювати суспільство з цією ідеєю та й іншими ідеями того, як будувати Рідну Хату, українські католики понад 20 років поспіль намагаються пояснити українському суспільству, чим є загальнолюдські цінності. І варто зазначити, успіх – нульовий. Притомного середньостатистичного обивателя мало цікавлять фундаментальні цінності. Його більше цікавить як належним чином облаштувати життя. А властиво соціальна доктрина Католицької Церкви дає вичерпні відповіді на ці питання. Але ні, заміть того наші інтелектуали просвітлено і натхненно возвіщають те, що пересічну людину мало цікавить, потрясаючи повітря величними, малозначущими для тієї ж таки пересічної людини фразами. Складається враження, що ці представники католицького істеблішменту живуть у своєму відірваному від реальності світі. Щоправда, є й інша група, яка пропонує суспільству такий же відірваний від реальності, сумнівний у своїй вартості, ліберальний підхід теології визволення.

У свою чергу політики, які себе декларують католиками, настільки далекі у своїй діяльності від католицьких принципів, що краще б вони не виставляли на показ своєї, буцімто, приналежності до Католицької Церкви.

В українському суспільстві не існує якоїсь більш менш організованої групи, яка би старалася просто популяризувати надбання соціальної думки Католицької Церкви. Тому те, що якраз могло би дуже допомогти українському суспільству, залишається цьому суспільству невідомим.

Якби хоча частину величезного надбання суспільної доктрини Церкви дійсно застосували в українському суспільстві, то воно було би значно справедливішим. І тим самим легше було б у ньому жити усім громадянам, а також і католикам.

Майдан став добрим індикатором, який вказав не лише на відсутність католицьких громадських організацій, які би дієво впливали на суспільство, які би реально, а не декларативно, пропагували свої ідеї, але й відсутність католицького погляду на суспільство, на життєві пріоритети і цінності в українській політиці й житті українського суспільства.

Якби в Україні існувала, щонайменше, одна громадська організація чи партія, які б пропагували ідеї соціальної доктрини Католицької Церкви, Церкві не довелось би підміняти собою громадянське суспільство, а й саме українське суспільство мало б суттєво ширший спектр вибору. Адже в Україні не існує жодної політичної сили, якій би католик без закидів сумління міг віддати на виборах свій голос.

І тут виникає питання: якщо галицькі католики стали хребтом самоорганізації майдану, якщо УГКЦ стала тим базисом, який надав їм можливість висловити свою громадську позицію, то, може, варто тим самим греко-католикам перестати боятися неіснуючого привиду політичного католицизму й створити свою громадську організацію чи партію не лише для захисту своїх інтересів, але й для покращення самого українського суспільства як такого. Можливо, це потрібно робити саме зараз, щоб потім не було пізно.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:   Воїни Христа Царя

1 коментар:

  1. ...ПОГДЯД ГАЛИЧАНИНА НА СХІДНЯКІВ КРІЗЬ ПРИЗМУ КАРПАТ або посилання на "приклад" Павліка Морозова...

    "...Тому ми, як католики, не маємо жодного права вимагати від Сходу зректися власної ідентичності. Ми цю ідентичність мусимо шанувати. Навіть проводячи християнську місію на східних теренах, потрібно з повагою й обережно ставитись до тамтешньої ідентичності й культури..."

    Всечесний отче Оресте - СХАМЕНИСЯ! Адже це не "висновок", а словесний ПОНОС..?!

    р.Б. Леонід.

    ВідповістиВидалити