Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

вівторок, 14 травня 2013 р.

14.05.2013р. Б. / Затьмарений Світлий тиждень


Світлий тиждень в Україні виявився не зовсім радісним. Саме у Світлий тиждень були спровоковані бійки, протистояння, скандали. І все це –  через різне бачення минулого і сьогодення.
 
Тривалий час в Україні спостерігаємо реальне протистояння «двох несумісних типів світогляду, що поляризують Україну» (Олена Кривицька, 2006: 119). Щобільше, в реальності йдеться про протистояння двох різних цивілізаційних систем (див. Лариса Нагорна, 2007: 55). Один народ – дві мови, один народ – кілька культур, один народ – кілька/дві національні пам’яті, один народ – кілька історій, один народ – дві цивілізації. Фактично «етнополітична ситуація, що склалася в Україні у пострадянській фазі її розвитку, не має світових аналогів» (Ігор Зварич, 2010: 42).
 
З приходом до влади в Україні нового режиму усе більше починає загострюватися протистояння в середині українського суспільства. Особливо ж воно посилюється, коли стикаються дві історичні пам’яті – українська та малоросійська  (див. Владивлав Гриневич, 2011: 114),  кордон між якими проліг по лінії Збруча. Так звана загальноукраїнська історична пам’ять про ІІ Світову війну, яку намагалися сформувати президенти Кучма і Ющенко, залишилася всього-на-всього віртуальним проектом.
 
І часовою точкою протиставлення та протистояння цих двох історичних пам’ятей – своєрідним щорічним міфічним апогеєм – є 9 травня.
 
(Роз’яснювальна ремарка: «Історична пам’ять – це сукупність уявлень про минуле, яке у даному суспільстві, в даний історичний момент стає домінуючим і утворює дещо на кшталт прийнятого та розділеного більшістю «здорового глузду», довкола якого створено певний консенсус. Пам’ять – це одне з джерел національної ідентичності, почуття належності до певного суспільства, яке завдяки цим загальним місцям і міфам впізнає себе у спільному минулому, а значить і в сучасному» (Владислав Гриневич, 2011: 112))
 
На перший погляд могло б здатися, що політичні танці на кістках загиблих, замордованих, змасакрованих жертв ІІ Світової війни є лише підлою грою українських політиків і що реакції людей на цю подію є плодом підлих маніпуляцій. У такому випадку справедливим є питання: якщо в українському суспільстві є так багато декларованих християн, то як можливо, щоб на могилах вбитих одноплемінників влаштовували політичні ігрища?
 
Виявляється, насправді не все так просто, як це прагнуть показати ЗМІ чи самозвані моральні авторитети. Насправді, генеральним винуватцем такого стану є існування отих двох різних, протиставлених історичних пам’ятей.
 
Історична пам’ять належить до довготермінових чинників, які формують ідентичність групи людей (див. Лариса Нагорна, 2006: 200), а тим самим й ідентичність кожного окремого індивіда. «Людина усвідомлює свою регіональну ідентичність як «відчуття належності», готовність поділяти добровільно норми й цінності, що домінують у даному середовищі. При цьому це середовище розглядається не лише як ареал проживання, але й як інформаційний і мотиваційний простір» (Лариса Нагорна, 2007: 53). А, як вже згадувалося, історична пам’ять є одною з формуючих констант такого інформаційно-мотиваційного простору ідентичності.
 
Тому напад на чиюсь історичну пам’ять – це напад на ідентичність. А відомо, що не має гіршого, як вдарити по ідентичності. Для більшості психічно здорових людей напад на ідентичність є значно гіршим, аніж напад фізичний, який зазіхає на тілесне життя. Тому й посягання на історичну пам’ять і викликає такий агресивний спротив. Отже, якщо посягання на історичну пам’ять є посяганням на ідентичність, то оборону від такого посягання можна вважати абсолютно законною і моральною, звісно, якщо вона не переходить дозволених адекватних границь. Та в Україні «процеси регіональної самоідентифікації набули гостро конфліктного характеру» (Лариса Нагорна, 2007: 53), які щораз доводять до температури кипіння.
 
А цьогорічний збіг 9 травня з часом Світлого тижня, без сумніву, затьмарив радість Світлого тижня не лише спомином про трагічні втрати часів ІІ Світової війни, але й провокаціями носіїв злочинної комуністичної ідеології в Галичині.
 
Для психічно здорових людей не є жодною таємницею, що «золотий» вересень 1939 року для галичан і волинян розпочав одну з найжахливіших сторінок історії цих етнорегіональних спільнот – комуністичний терор не знав меж. І на тлі дикості й жахіть, які чинили носії російської мови та червонозіркової  комуністичної ідеології, нацистські окупанти виглядали мало не ангелами. Не є таємницею, а ні те, що понад мільйон галичан, волинян, закарпатців, буковинців втікали на Захід разом з Вермахтом, коли той відступав. Адже кожен собі добре усвідомлював: повернення комуністичного режиму – повернення терору, повернення переслідування за релігійною, політичною та національною ознаками – повернення геноциду.
 
Прихід червонозікових окупантів, які замінили собою червоних, але чорносвастикових, не міг не і може розцінюватися галичанами, волинянами, буковинцями і закарпатцями, як прихід визволителів. Їхній прихід став іще однією раною національної історичної пам’яті цих етнорегіональних спільнот: знищення Церкви, замордовані інтелігенти, священики, монахи, монахині, прості люди, трупи вагітних з розпоротими животами, жахливо понівечені тіла жертв комуністичного терору, матері розстріляні з грудними немовлятами, відібране майно, побої і знущання, вивезення сотень тисяч ні в чому не винних людей в далекі сибіри, ГУЛАГ, знищення національної культури і постійне посягання на національну ідентичність – ось неповний список того, що принесли в Галичину, Волинь, Закарпаття, Буковину червоні «визволителі». Ці рани історичної пам’яті не лише не заліковані, але їх постійно роз’ятрюють представники комуністично-совєтського менталітету. Тому провокації 9 травня, які вчинили за підтримки теперішнього режиму комуністи та регіонали, інакше, як сатанинським шабашем, назвати дійсно важко. Адже це глум не тільки над жертвами комунізму – це наруга над тими, чию пам’ять вони начебто захищають, адже саме місця поховання захисників СССР цинічно використали комуністи та регіонали у галицькому регіоні для розпалювання ворожнечі й протистояння, і все це у найсвятіший для християн час – час Світлого Пасхального тижня.
 
Розпалювання ворожнечі через роз’ятрювання ран національної чи етнорегіональної історичної пам’яті завжди використовували для створення глибокої непереборної ворожнечі. Через ворожнечу, засновану на агресії проти ідентичності, можуть пролитися вже не ріки, а моря крові. І той, хто цим замається, – чи через роздування міфу про Велику Вітчизняну війну, чи через підсилення і без того гіпертрофованої чутливості польських кресов’яків чи галичан і волинян до подій Волинської трагедії, – як не раніше, то перед Божим Престолом Справедливості змушений буде відповідати за таку злочинну поведінку.
 
На цьому тлі, задекларована польським католицьким єпископатом готовність підготувати спільного з УГКЦ листа з нагоди річниці Волинської трагедії є надзвичайно добрим прикладом і сигналом. Польський католицький єпископат і єпископат УГКЦ показали правдиву християнську зрілість такою готовністю. Свого часу кардинали Ґлємп і Гузар уже вказали на шляхи лікування національної пам’яті через християнське взаємне прощення і примирення. Черговий акт такого християнського прощення і примирення став би світові свідченням всеперемагаючої сили Христового спасіння і правдивої єдності усередині Вселенської Спільності Католицької Церкви. У цьому контексті,справді, дуже шкода, що римо-католицький єпископат України виявися нездатним на ідентичний крок. Адже саме Церква покликана бути вісником миру і примирення між народами й етнічними групами, не підпадаючи під впливи ошалілого шовінізму та новітньої історичної міфотворчості й напівправди.
 
Чудовим свідченням є і організована греко-католицькою громадою Польщі проща місцями Волинської трагедії. Спільна українсько-польська молитва за жертв цього злочину, молитва про взаємне прощення і примирення двох сусідських народів, яких Боже Провидіння поставило на рубежах Європейської цивілізації, є необхідною передумовою утримання цих рубежів, що є не тільки спільним українсько-польським, але також і загальноєвропейським та загально католицьким інтересом.
 
Сіяння ворожнечі між українцями і поляками завжди було одним із першочергових завдань і російської, і совєтської пропаганди (див. Владислав Гриневич, 2006: 158; Віталій Перевезій, 2006: 330). Тому цілком зрозуміло, що опір спробам збуджування ворожнечі між українцями і поляками, є не лише християнським обов’язком, який випливає із Христової заповіді любові, але й прямим національним інтересом  і українців, і поляків.
 
Продукування, розповсюдження і посилення українсько-польської ворожнечі, особливо через створення конфлікту між греко-католиками та римо-католиками в Україні, є нічим іншим, як прямою антикатолицькою та антипапською діяльністю.
 
У теперішньому світі, який силкується секуляризувати навіть християнство як таке, кожен католик мусить усвідомлювати свою приналежність до Церкви воюючої. Але в той же час усвідомлювати собі й усю специфіку війни, що її провадить Церква на цій землі: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах. Ось чому ви мусите надягнути повну зброю Божу, щоб за лихої години ви могли дати опір і, перемагаючи все, міцно встоятися»(Еф. 6, 12–13. І минулого тижня, звертаючись до швейцарських гвардійців, Папа Франциск наголосив саме на цьому аспекті боротьби.
 
«Сьогодні ви не мусите робити такого героїчного жесту, але ви покликані до іншої форми жертовності, також зобов’язуючої», – такими думками Папа Франциск поділився з новобранцями Папської Швейцарської Гвардії, згадуючи про героїчний подвиг їхніх попередників, які 466 років тому віддали життя, обороняючи Папу Климента VII. Саме на згадку подій 6 травня 1547 року, вшановуючи пам’ять полеглих, у річницю цього подвигу новобранці Папської Швейцарської Гвардії, яка охороняє Папу та Апостольський палац, складають присягу. Згадуючи про подвиг 147 полеглих гвардійців і зазначаючи, що сьогоднішні виклики зобов’язують не менше, Папа Франциск пояснив, що йдеться про те, щоб віддати свої «молоді сили на служіння Церкві таі Папі. А щоб це чинити, – додав він, – потрібно бути сильними, черпати натхнення з любові, а підтримку – з віри у Христа». Святіший Отець склав щиру подяку за те, що «кожного дня має нагоду особисто досвідчити жертовність, професійність та любов», з якими гвардійці здійснюють своє служіння. А в контексті Року віри закликав: «Добре запам’ятайте: віра, яку Бог дав вам у день Хрищення, є найціннішим даром, який маєте! І саме у ній є також джерело вашої місії на служінні Папі та Церкві».
 
І хоча слова Папи зверненні були в першу чергу до гвардійців, вони тим не менше є актуальним для кожного з нас. Адже служити Христу, Його Церкві, Його Наміснику правдиво, без лицемір’я, можна лише черпаючи натхнення в любові Божій і з довір’я Ісусові.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Література:

1.       ГРИНЕВИЧ  Владислав, 2006, «Формування сталінської моделі радянського патріотизму напередодні Другої світової війни 1939-1945 рр.» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 29.
2.       ГРИНЕВИЧ Владислав, 2011, «Політика пам’яті Другої світової війни в Україні: у пошуках ідентичності та консолідації» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 4 (54).
3.       ЗВАРИЧ Ігор, 2010, «Регіональні особливості етнополітичнихпроцесві у контексті електоральних настроїв українського суспільства» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 2 (46).
4.       КРИВИЦЬКА Олена, 2006, Етнокультурні відмінності як чинник дезінтеграції в Україні» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 34.
5.       НАГОРНА  Лариса, 2006, «Соціокультурні та політичні параметри регіональних ідентифікацій в Україні» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 29.
6.       НАГОРНА Лариса, 2007, «Проблеми регіональної ідентичності в українському політичному просторі» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 33.
7.       ПЕРЕВЕЗІЙ Віталій, 2006, «Проблеми українсько-польського порозуміння на початку ХХІ століття та роль релігійних організацій у їх розв’язанні» // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ, вип. 29.


Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар