Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

четвер, 24 листопада 2011 р.

24.11.2011р. Б. / «Нашій Церкві потрібен добрий вишкіл священиків і постійна праця над цим: наукова, пасторальна, духовна...»


Колишній усусус, творець маршу дивізії “Галичина”, нині 90-літній ювіляр (його іменини урочисто відзначили 15 листопада 2011 року) ділиться спогадами і розважає над сьогоденням.

Щороку, у чергову річницю створення УПА (на Покрову) певні  політичні сили намагаються організувати в Києві марш, щоб урочисто пройти Хрещатиком. Як Ви думаєте, чи потрібні такі заходи?

Влаштовувати торжественні походи для вшанування річниці створення УПА не є чимось новим. Між війнами в Галичині ми завжди поминали дату бою під Крутами 1918 року. Там загинуло 300 студентів, що зійшлися у нерівній боротьбі із значно чисельнішою Червоною армією. Цю молодь ми називали «лицарями абсурду» - вони йшли на певну смерть, не здобуваючи нічого. Але ми вшановували їхню звитягу, хилили голови перед їхньою жертовністю. Подібне сталося й з УПА, яка оправдовувала свою діяльність тим, що обороняла наші лемківські села в Польщі перед нападками поліції та урядової польської армії. На Волині і в Галичині УПА воювала на два фронти – проти Червоної армії і проти фашистів. Наш провід нерозважно сподівався, що після Другої світової війни відразу виникне інша війна між більшовиками та американцями і англійцями. Тоді Україна матиме свій шанс на самоствердження. Так не сталося. Але відважні, геройські наші хлопці у різний спосіб закінчували свою важку боротьбу. Господь, завжди присутній в людській історії, покерував нею так, що врешті Радянський Союз впав. Але нам залишилася болюча пам‘ять про українських повстанців, що прагнули єдиного – самостійної держави. І боронили її від ласих на українську землю сусідів. Гинули за велику справу. Чому цього не вшанувати? Навіть коли Київ не хоче, робімо марші у Львові. Але без люті чи гніву. Шляхетні лицарі заслуговують на гідну шану.

Ви – учасник дивізії «Галичина», часто називаєте себе військовим чоловіком, тож знаєте важливість обов‘язку і дисципліни у служінні Батьківщині. Водночас у своїй книзі «З Ріміні до Риму» пишете: «…ми, дивізійники, перші внесли в Колегії вимоги та критичні уваги… Це не були часи, коли можна було з настоятелями відкрито чи щиро говорити, чи домагатись. Так було в цілій Церкві… Треба було тільки сліпо слухати, мовчати та виконувати усі зарядження настоятеля, навіть, цитую – «як би він був дурний…» Прошу порадити, як поєднати послух, який вимагає Церква, з необхідністю казати правду там, де вона потрібна? Якою сьогодні є наша Церква і що варто у першу чергу змінити в ній?

Так насправді я не є військовим чоловіком. Люблю цю фразу вживати, бо подивляю святого апостола Павла, який, будучи євреєм, був ворогом Римської імперії. Але перебуваючи між римськими легіонами, він вивчав їх. Йому подобалася їхня організованість, бойовий дух. Павло залишив деякі похвальні думки про військову справу, хоч би у закінченні свого листа до Ефесян.

Натомість питання послуху, дисципліни в Церкві (в семінаріях, монастирях чи єпархіях) - то не така проста справа. Вона належить до «духу часів» і «знаків часів». Добрі поучення щодо цього питання дав у своїх декретах Другий Ватиканський Собор. Однак, деякі історичні істини часто дуже болючі й зовсім нетворчі. Краще про них не згадувати, бо вони нічого доброго не навчать. Зрештою, у нас не люблять правди, особливо правди гіркої. Ми живемо компліментами із сентиментами. Велика свобода у житті чи вихованні теж не завжди є джерелом добра, а іноді приносить шкоду. Я про це писав у своїх спогадах з вирозумінням до частих помилок у діяльності нашої Церкви та її інституцій. Вживав методів не “підбрехача” чи “очевидного брехуна” (це ніяк!), але говорив не всю правду. Написане в такій формі дозволяє краще зрозуміти прикрі справи, вади, щоб легше усунути їх. Нашій Церкві потрібен добрий вишкіл священиків і постійна праця над цим: наукова, пасторальна, духовна, яка вимагає принаймні п‘ятирічного навчання в досконалих виховних духовних інституціях. Добрий вояк потребує бодай дворічної служби у військовій казармі. Навіть згодом на фронті з ним проводять муштру, щоб він міг дати собі раду в бою. Розказували, що в останній війні до Червоної армії брали рекрутів, яких одразу через два тижні (час, поки йому шили шинель), слали на фронт. А там через пару днів, а то й годин він гинув. Тому вважаю, що нам потрібне неодружене священство з монашим гартом, яке могло б уповні, цілого себе віддати для Христової праці, для потреб народу. Особливо зараз, коли перевиховання чекають цілі покоління, які жили у безбожній державі. А це дуже широке питання, бо тепер новий світ приносить нові труднощі та лиха, про які в минулих часах і не чули…

Чи не шкодуєте, що свого часу не дали згоди на Ваше свячення на єпископа? Які причини спонукали відмовитися від цього служіння?

Зовсім не шкодую, бо не важився прийняти такої поважної і дуже відповідальної праці та покликання. Я не бачив у себе однієї важливої риси, яка потрібна для доброго провідника, а особливо, якщо цей провідник духовний. Англійською мовою це називається «leadership» - мати здібність вести за собою. Не кожен з нас володіє цим, а провідник її конче потребує. Звісно, що хіротонія передбачає поміч Божої ласки. Однак крім богословської є ще й практична засада – ласку Божу попереджує природа, в якій вона повинна діяти. Моя вдача і характер не надавалися до цього. Я не був у житті героєм, хоч і не був боягузом, але високих відповідальностей таки боявся. Не мав до цього снаги, а тим самим і покликання. Так я й відповів Патріархові Йосипу Сліпому.  Мабуть моє походження з бідної селянської родини виплекало цей «комплекс». Почуття меншовартості часто переслідувало мене.
Пригадайте Вашу зустріч з Андреєм Шептицьким (чи це була єдина розмова з ним?) на початку Другої світової війни. Яке враження справила на Вас його особа?

Про Митрополита мені багато розповідав мій парох, який служив у селі Пукові, що на Франківщині. Він добре знав і захоплювався Шептицьким, бо той висвячував його на священика. Моя ж реальна зустріч зі Слугою Божим Андреєм відбулася лише раз, у жовтні 1941 року. Єдина розмова, яка тривала 15 хвилин, а спогад залишився на все життя. Митрополит справив враження доброї, спокійної і виразно щирої людини. Я, тоді 20-літній хлопчина із села, був приголомшений щасливою нагодою спілкуватися з главою нашої Церкви. До того часу з такими видатними особами не мав справи, у житті єпископа не стрічав – так тоді було! Андрей Шептицький говорив зі мною, наче знав мене багато років, розумів мої потреби. Митрополит мав гарні блакитні очі й дивився поверх окулярів, які трималися на кінчику носа, ласкаво, наче бачив мене наскрізь. Гарне враження. Досі зберігаю його обличчя у своїй пам‘яті.

Нещодавно на проповіді Ви казали, що батьки – найголовніші люди у житті людини. Знаю, що у Вас була велика родина. Що найбільше в дитинстві формувало Вас? Відомо, що крім батьків великий вплив на Вашу долю мала добродійка Марія Соловій. Розкажіть, будь ласка, про її роль у Вашому священичому покликанні?

Моя родина – батько-мати і нас п‘ятеро: чотири сини і одна донька, моя сестра, яка померла десять днів тому. Я був найстарший. Наступний брат загинув 1944 року у битві під Бродами. Третій студіював в Мадриді, згодом оженився. Працював професором в Канаді, де і похований. А десять років тому в Україні помер наймолодший брат. Він був вчителем. Батько під час Першої світової війни служив в УСС. Під Лисонею біля Бережан його ранили. Потім був в УГА, в «чотирикутнику смерті». Згодом брав участь у польській війні, потрапив у полон, звідки напівживим вернувся додому. В дитинстві він навчав мене всього, що сам знав, а це кілька видів ремесел. Я особливо любив його столярство.  Також йому завдячую добре виховання і пристрасть до книжок. Батько багато читав. Навіть для сусідських жінок, які цілу зиму пряли куделі, щовечора перечитував уголос книжки, позичені у сільській читальні. Маму згадую менше. Натомість паніматка Марія, що походила зі священичої родини Стрільбицьких, була святою жінкою. 1932 року вона прийняла мене до Марійської Дружини, яка мала свою бібліотечку. Тож щоразу після Вечірнього Богослуження я позичав там книжки. Також приходив часто до них, щоб вчитися разом з їхнім сином. Добродійка Марія любила зі мною розмовляти. А коли я зізнався їй, що хочу стати священиком, вона дуже зраділа. На той час я уже знав всю партію дяківства, бо співав у церкві разом з дяком. В домі мого пароха я бував щотижня, таким чином ніби виховувався (як Шевченко) при священичій родині. Потім це мало великий вплив на те, що я дивними і далекими дорогами, через мою військову участь в дивізії «Галичина», через полон в Італії таки дістався на студії до Риму, де і здійснив своє покликання – священство.

Кажуть, що Ви дуже любите музику. Здається у цьому сенсі Вам дуже підходить Ваше прізвище. Тож у чому, на Вашу думку, сила музики і який Ваш улюблений інструмент?

Музика – вищий степінь мови, як казали греки. Також є таке гарне грецьке слово “безвихідь” - коли на одну справу існує два однаково добрих рішення. А не може бути без розв‘язання. В математиці такого нема, хіба би рівняння було погано складене. Те саме в музиці. Й байдуже де і на чому грати. Тож в кожній мелодії структурована особлива дисципліна. Це не політика, в якій часто панує хаос. Цим музика й чудова! Там є такі дисонанси, що коли взяти акорд, то вухо протестує, здригається. Але у злуці з іншими тризвуками, перетворюється на певну систему – після одного такого акорду може бути тільки інший, а тоді береться такий, що “кличе до Бога про помсту” – обов’язково муситься його розв‘язати! Його немилозвучність творить мелодійну красу тим, що мусить завершитися – субдомінанта, домінанта і розв’язок в тоніці. Ця гармонія – то чудова наука, ліпша, ніж математика. І вона жива! Бо викликає такий дисонанс, що як його не вирішити, то розірве – можна дістати серцевий приступ. А розв’яжете – ах, дивися, аж легше дихається!

Я в житті дуже багато мав справи з музикою - диригував хорами, був у дивізійному оркестрі. І мав щастя, бо ще в початковій школі зустрів учителів, які любили музику. Вони побачили в мені ту іскру, зацікавилися й почали мене вчити. Трохи займався самоосвітою. А згодом (ще за німців) у Львові було створено музичний інститут. Його провадив Лесько і Колесса, я їм завдячую отримані знання. Але вчитися було не легко, треба було мати фортеп’яно, а де я мав його знайти в селі?

Моїм улюбленим інструментом була скрипка. Я навіть викладав з класу скрипки в учительській семінарії в Рогатині. Але я її кинув з рук, після того, як довідався про загибель брата під Бродами. Відтоді я скрипки до рук не брав...

Багато мені дала участь в оркестрі. Капельмайстром був українець, він був просвітянином. Тоді за Австрії в нас була сильна мода закладати по селах від Просвіти оркестри. І наші люди то дуже любили. Одна трудність існувала – інструменти багато коштували. Але навіть попри це люди не жаліли – продав шмат поля і купив, наприклад, кларнет. Майже в кожнім селі тоді був більший або менший оркестр. А при них люди розвивали свої музичні здібності. Сьогодні було б добре відновити ці традиції.




Розмовляла Маріанна Кузан



Джерела: www.ugcc.org.ua


Мандрівники Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар