15.12.2011р. Б. / Громадські діячі закликали українців об’єднатися довкола моральних цінностей...

Фото: ТСН

Представники ініціативної групи «Першого грудня» оприлюднили 14 грудня декларацію на знак солідарності з думками, викладеними у Зверненні традиційних Церков (УПЦ, УПЦ КП, УГКЦ) до українського народу щодо суспільної ситуації в Україні, повідомляє прес-служба УКУ.

 

«Приклад єдності показали нам Церкви, – коментує один із учасників ініціативної групи, проректор УКУ, правозахисник Мирослав Маринович. – У цьому ми бачимо модель об’єднання регіонів України довкола моральних цінностей. А присутність і участь Блаженнішого Любомира у нашій ініціативній групі є гарантією, що жодним нашим голосом не скористаються маніпулятивні політики у своїх інтересах і що цей голос матиме громадське, публічне звучання, а не політичне». 

До ініціативної групи «Першого грудня», створеної у 20-ту річницю референдуму за незалежність, долучилися В’ячеслав Брюховецький, Богдан Гаврилишин, Володимир Горбулін, Семен Глузман, кардинал Любомир Гузар, Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Ігор Юхновський. 

Автори декларації вважають, що сьогодні відродження потребують усі пласти українського суспільства. Громадські діячі закликають українців об’єднуватися навколо семи принципів, серед яких свобода та людська гідність, верховенство права та справедливий суд, взаємна відповідальність влади й суспільства тощо. 

Домогтися встановлення нових «правил гри» в державі можна тільки через послідовну громадську взаємодію та суспільний консенсус, – вважає ініціативна група. Щоб забезпечити і те, і те, в суспільстві слід «відновити чесну, фахову та продуктивну розмову щодо життєво важливих проблем, вивільнивши творчу ініціативу людей; гарантувати в цій дискусії право голосу усіх сегментів суспільного життя, незалежно від регіональних, ідеологічних чи будь-яких інших відмінностей; сформувати критичну масу громадян, які здатні жити у свободі та правді, бути відповідальними за свої вчинки й утверджувати моральну політику та спільне благо», – зазначено у декларації. 

Мирослав Маринович вважає, що саме моральні виклики об’єднують Україну, адже «люди страждають від неефективності влади у Луганську та у Львові, у Києві і Сімферополі. І тому об’єднання людей у переконанні, що витягти суспільство можна через лікування людського духу, – це фактично наша мета», – підсумував проректор УКУ. 

Також автори декларації закликають усіх громадян об’єднатися навколо відповідальності за майбутнє України. «Ми започатковуємо Національний круглий стіл, який має стати новим суспільним інститутом висловлення суверенної волі громадянського суспільства. Запрошуємо усіх людей доброї волі долучитися до підготовки та проведення цього заходу, організовуючи такі форуми на місцевому рівні та обговорюючи найнагальніші національні пріоритети сьогодення», – ідеться у документі.

Джерело:  КРЕДО



Спробуємо дещо уточнити назву (і не тільки) цієї новини:

"...15.12.2011р. Б. / Громадські діячі закликали українців об’єднатися довкола моральних цінностей... і з прикладу кримінального минулого "нашого" президента..."

Масонерія від християнства під назвою "групи «Першого грудня»" (а чого не СІЧНЯ?) закликає націю України до моральних цінностей, які сповідує сама - криводушності, холуйства, пристосуванства, безхребетності, беззубості, тощо.

Народе мій! Схаменися! Не дай обманути себе цим пройдисвітам від політики і церкви, адже вони ладні звести (як показує новітня історія України) навіть тих, хто  - вірує, надіється, любить...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

13.12.2011р. Б. / Апостол Андрiй Первозванний

Апостол Андрій був братом первоверховного апостола Петра і походив з міста Витсаїди, що в Палестині. З юних років він надавав перевагу духовним, вічним цінностям і тому, коли почув проповідь Івана Хрестителя про покаяння, став його учнем. Іван смиренно називав своє служіння лиш звісткою про прихід Того, хто стане втіленням усіх старозавітних пророцтв, усіх очікувань людства. Тому коли він, вказуючи на Ісуса, мовив: “Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу!”, Андрій відразу пішов за Христом. Потім Андрій покликав свого брата Симона, якого пізніше Господь назвав Петром. Андрій став першим послідовником Ісуса Христа, тому й одержав найменування Первозванний.

Апостол Андрій, як і інші апостоли, був свідком проповіді Ісуса Христа, Його чудес, що підтверджували Його божество. Андрій бачив страждання Спасителя, Його смерть і Воскресіння. Після Воскресіння Спасителя разом з іншими учнями удостоювався зустрічей з Ним і був присутній на горі, коли Господь, благословивши їх, вознісся на Небо.

Після зішестя Святого Духа апостоли кинули жереб, кому в яку країну йти для проповіді Євангелія. Святому Андрію дісталися країни вздовж узбережжя Чорного моря, північна частина Балканського півострова і Скіфія.

За переказами, апостол Андрій проповідував у Криму, потім по Дніпру дійшов до місця, де згодом виник Київ. «На горах цих возсіяє благодать Божа: велике місто буде тут, Господь освятить цю землю святим водохрещенням і спорудить тут багато церков», — сказав апостол учням. Потім він благословив київські гори і поставив хрест.

Після повернення у Грецію, апостол проповідував у місті Патрос. Тут через покладання рук він багатьох зцілив від недуг. Багато людей увірували в Христа, але місцевий правитель Егеат зненавидів апостола, назвавши його вчення божевіллям, і засудив Андрія на розп’яття. Щоб святий Андрій довше страждав і не викликати швидкої смерті, його прив’язали до хреста на зразок букви X, не вбиваючи цвяхів у руки і ноги, після тяжких мук, апостол відійшов до Всевишнього Творця. Це сталося близько 62 року після Різдва Христового.

Написав Бр. Григорій Яремчук ЧСВВ



Джерела: diocese.ko.if.ua

Мандрівники Христа Царя

13.12.2011р. Б. / Дослідники підрахували плоди інтернет-євангелізації

Результати нещодавнього дослідження Global Media Outreach показали, що інтернет-євангелізація є ефективною. У дослідженні взяли участь 100 000 людей по всьому світу. 

 

Більше половини тих, що навернулись у християнство завдяки інтернету, згодом ділилися своєю вірою з іншими. 34% опитаних читають Біблію щодня і майже половина моляться принаймні 10 хвилин у день. 

«Ці результати вражають, тому що вони показують, що онлайн-євангелізація не просто призводить до одномоментного рішення, але люди продовжують рости у своїй вірі після прийняття цього рішення», - сказав засновник і голова Global Media Outreach Уолт Вїлсон.

Для Вілсона результати дослідження показали, «що онлайн-євангелізація і навчання дійсно ефективні». 

51% респондентів сказали, що вони ділилися своєю вірою три рази і більше, а 37% ділилися вірою раз або два рази. 

Global Media Outreach є глобальним служінням, яке поширює Євангеліє онлайн через кілька сайтів. Більше 5500 спеціально навчених онлайн місіонерів відповідають на питання, які ставлять люди через електронну пошту. Служіння акцентується не тільки на благовісті, але також і на навчанні.

За матеріалами: Католицький Оглядач

12.12.2011р. Б. / Архиєпископ-емерит Любомир ГУЗАР: Митрополит Андрей Шептицький старався помагати людям

 

«Митрополит Шептицький — найважливіша постать у нашій Церкві ХХ століття, яка відкрила новий, дуже важливий шлях для подальшого розвитку нашої Церкви… Шептицький діяв у справі об’єднання християн не тільки на терені України, але і на терені всієї Європи, і Росії також… Багатством, яким він розпоряджався, він допомагав людям. Не тримав цього для себе, не шукав, щоби церква була багата, він хотів, щоб так само, як і він сам, церква служила людям».

— Ваше Блаженство, що спонукало Вас обрати темою своєї докторської роботи діяльність митрополита Андрея Шептицького?

— З дуже простої причини. Я почав писати свою працю у 1970 році, коли поїхав до Риму продовжувати богословські студії. Але для мене, і це не тільки моя особиста думка, Митрополит Шептицький найважливіша постать у нашій Церкві минулого ХХ століття, яка відкрила новий, дуже важливий шлях для подальшого розвитку нашої Церкви. Я цим захопився, мені це дуже сподобалося. Коли переді мною стояла справа вибору теми для своєї докторської праці, то я вибрав головно екуменічну діяльність митрополита Шептицького — це значить його працю для об’єднання християн, беручи, головним чином, до уваги нашу українську ситуацію. Але треба розуміти, що Шептицький діяв у справі об’єднання християн не тільки на терені України, але і на терені всієї Європи. І Росії також.

— Як сталось, що син такої, мало не космополітичної, сім’ї з широкими зв’язками у Європі, зі знанням багатьох європейських мов, з досконалою європейською освітою став одним з провідних діячів не тільки УГКЦ, але і всього українства?

— Вам безумовно було б корисно прочитати невелику книжку про митрополита Шептицького, яку написав отець Василь Лаба. Чому, власне цю книжку? Бо у ній він звертає увагу на родовід Шептицьких. Згідно з тим, що пише отець Лаба, це є старий боярський рід, про який якісь перші згадки є вже у 13–14 століттях. Одним словом, старовинний український рід, як би ми говорили сучасними термінами. Потім прийшов час, це було у 18 столітті, коли з різних причин, часами, я би сказав, не дуже шляхетних, часто з чисто матеріальних причин, наші шляхетські роди полонізувалися і латинізувалися, тому що вони хотіли зберегти свої привілеї і, взагалі, свою ситуацію. Тоді Українська Держава, як така, практично перестала існувати. Натомість, те саме сталося з нашими шляхетськими родами на Сході, чи більше Північному Сході України, де вони русифікувались. Одним словом зі шляхетськими родами у нас не дуже гарно вийшло, починаючи з 18 і все 19 століття.

Але до того часу, на це я звертаю увагу, було три предки з роду Шептицьких, які були єпископами Греко-Католицької Церкви і служили своїй церкві заки цей рід латинізувався чи полонізувався. Можна сказати, що у 19 столітті, і це дуже важливий момент, я зараз скажу чому — вони практично були вже дуже полонізовані. Як знаємо, Іван Шептицький — батько Митрополита, одружився з дочкою дуже визначного польського письменника Олександра Фредро. Між іншим, їхні гробниці є у Рудниках, біля Львова, — там був осідок Фредрів. Але бачите, що є дуже цікаве у відповідь на Ваше питання. Іван Шептицький, їхній родинний осідок був у Прилбичах, відвідував різні монастирі та інші установи, де зберігались якісь архіви, щоб шукати відомостей про свій рід. Він часто брав з собою свого сина Романа, пізніше Митрополита Андрея. Так що перебуваючи з батьком у цих різних подорожах, у цих розшуках, він силою факту починав бути дуже свідомим того, хто був його рід: що це не, як би сказали нині, споконвіку польський, а що це полонізований рід, який був чимось іншим, що все ж таки його походження трохи інакше. Він виховувався під опікою матері, яка була дуже побожною жінкою, але цілком природно була полька і виховувала у дусі тодішньої шляхти в Галичині: говорили французькою мовою, вдома тримали французьких кухарів, французьких вчителів. Одним словом це була типова, можна сказати, польська шляхетська родина у тих часах — це є середина 19 століття. Але, я думаю, батько, граф Іван Шептицький, об’їжджаючи монастирі, церкви та інші установи, все ж таки був свідомий свого походження. І коли вже у 1911 році на 10-у річницю поставлення Андрея Шептицького митрополитом делегація шанованих громадян міста Львова вже українського походження відвідала його, щоб з цієї нагоди його привітати і вшанувати — він, як кажуть, сказав: так, я свідомий того, що властиво русин, так тоді називали українців. Те, в який спосіб залишилась ця свідомість у їхній родині не є легке питання на яке я був би у стані 100-відсотково відповісти. Але я не сказав таку річ — два елементи, про які я можу сказати. Один елемент — це є свідомість походження, я пояснив, як пробудилась ця свідомість. А другий елемент — що він мав якийсь особливий Божий дар дуже різко відчувати якусь ненормальність поділу, який вже у церкві тоді був. І я думаю, знаєте, він відчував той поділ на православних, греко-католиків, римо-католиків.

Крім того, треба згадати ще один елемент щодо того поділу. Шептицькі мали посілості у трьох державах. Це значить після поділу Польського королівства, коли Польщу розчленували між Пруссією-Німеччиною, Росією і Австрією, рід Шептицьких, які все ж таки були багаті люди, мали посілості у цих трьох державах. І ми знаємо, що Роман Шептицький, ще як молодий чоловік, практично студент, відвідував також Східну Україну і Росію. Зустрічався з представниками тих родів, які також були русифіковані чи полонізовані, як Антоновичі. І я думаю, що вони не про одне між собою говорили. Він також, наскільки ми знаємо, добре знав і відвідував Володимира Соловйова — славного російського філософа, який був великим подвижником об’єднання християн. Одним словом, були різні елементи впливу. Але, мені здається, у нього була якась особлива «жилка» у цьому напрямку, особливий дар, який підсилював такі різні особисті, чи історичні зустрічі.

Він остаточно вирішив повернутись до Церкви своїх предків, до Греко-Католицької Церкви, бажаючи вступити до монастиря отців-василіян, вони були єдині, на той час — у 80-і роки 19-го століття. Пізніше, навіть у тих часах, він дав вираз того зацікавлення, бо маємо такий опис, коли він, будучи дуже молоденьким монахом, відвідав осідок старообрядців, у тих часах це був терен Австрії, а точніше Буковина. Там були старообрядці, яких переслідували у Росії і, якщо не помиляюсь, вони були у Кам’янці. У кожному разі, він там супроводжував когось, з ким його послали. Я думаю, настоятелі монастиря у Добромилі, де він був, відчували, що він цим цікавиться.

Одним словом з самого початку був такий елемент. Ще один елемент: отці-єзуїти були дуже зацікавлені у праці об’єднання. Скажімо у Дубно, на Волині була семінарія, у якій виховували працівників для Сходу — така була схема у тому часі і там був настоятелем отець Яцковський, дуже близький приятель родини Шептицьких. Пригадую такий момент, коли Роман заявив, що хоче вступати до монастиря і то до східного, греко-католицького, особливо стривожений був батько, бо беручи до уваги ті всі елементи, які ми на початку згадували, він приготовляв для свого сина дуже поважну світську кар’єру. А син раптом хоче йти до монастиря східних монахів, які, правда, втішалися дуже великою пошаною графа Івана. І той Яцковський, який часто бував у них вдома, думаю, також мусив мати якийсь вплив на думки і бажання Романа.

— Які особливості бачення митрополитом Шептицьким єдності християн України? Адже він зробив дуже багато у цьому напрямку.

— Я почну з його підходу до справи. Він працював на початку ХХ століття і робив такі речі, розвинув таку діяльність, яка справді була надзвичайною на той час. Я назву принаймні три елементи — перший елемент, що він почав переписку з православним єпископом Антонієм (Олексій Храповицький), який був відповідальний за Волинь і, я думаю, жив у о чаєві. Храповицький абсолютно не був великим приятелем уніатів. Радше навпаки — він славився трошки іншим. Але Шептицький йому написав і почалася переписка. Тексти цих листів є у Львові, у архіві. І це є 1902 рік. Треба було мати таку особливу відвагу — звернутися до тих, кого всі інші поборювали. А він до нього пише лист. Приємне є те, що Храповицький, який остаточно був дуже інтелігентною людиною, зрозумів і відчув, що той Шептицький не є такий собі звичайний чоловік, який насилу хоче щось там робити. Що то є людина духовної сили, з якою варто спілкуватись до такої міри, що Храповицький навіть запросив Шептицького відвідати його у о чаєві. А це була російська територія.

Другий елемент — 1904 рік. Митрополит Шептицький купує землю у Білорусі і поселяє там селян греко-католиків, які мали свідчити, що можна бути католиком і східним. Знаєте, може сьогодні вже і не так дуже, але у тих часах західноєвропейська людина могла бути католиком і то лише латинським католиком, натомість у Росії казали, що правдивий росіянин може бути лише православним. Тоді Шептицький посилає цих людей, купує для них землю, про це можна прочитати у журналі «Нива» за 1925 чи 1926 рік. У 25-річчя митрополичого служіння було видане особливе число журналу, присвячене митрополиту Андреєві, де білоруси пишуть про ту ініціативу. Ціль була показати, що можна бути сином східної церкви і в той сам час католиком. Це цілком не співпадало з поглядами і Сходу і Заходу. Ви бачите, важливою тут є візія Шептицького — як підійти до справи.

А третя річ — це його подорож до Росії у 1907 році. Я пригадую, читав, що Шептицький був дуже високим — 210 см чи щось подібне. Весь його рід був високим, а він був надзвичайно високим. Пізніше вже було поставлене таке питання — він поїхав під фальшивим паспортом, але російська охранка знала, що це він. Хтось там сказав, як міг Шептицький з таким високим зростом сховатись? Одним словом, це був дуже відважний крок. В Росії він нав’язав певні контакти і практично відкрив двері для Російської католицької церкви. Зустрів священиків і мирян, які хотіли бути католиками не перестаючи бути росіянами і православними у значенні своєї формації. Отже це була людина не тільки ініціативи, а так скажу, ще і творчої фантазії. Він робив те, про що у тамті часи, ще ніхто не думав. І робив це відважно, маючи засоби і чітку візію.

— Ваше Блаженство, Митрополит Андрей і український націоналізм: яким було ставлення і відносини Митрополита, якщо відштовхуватись від «Послання до української молоді» 1932 року, «Не убий!» 1942 року, до ОУН і УПА, до дивізії СС «Галичина», якщо виходити з мети, засобів і методів діяльності?

— Бачите, є така річ. Митрополит, коли їздив з батьком і відкрив своє походження, утвердився у розумінні, що він походить з українського роду. Він також бачив і розумів, як до українців ставилася Австрія, а головно — як ставилася польська шляхта, яка у той час мала величезний вплив в Австро-Угорській Імперії, а особливо на терені Галичини. І він зрозумів, що той народ має право бути свобідним. Бачите, то були часи, коли Росія, старалася заманити наших людей, здобути їхню прихильність, кажучи, що ми одної льянсівої традиції і так далі. І була велика група, головно серед духовенства, так званих «кацапів», це значить людей, які дивились на Московщину, на Росію, можна сказати, більше як сусіда, майже як на брата. Російські агенти ходили між народом у Галичині, головно між інтелігенцією і переконували у цьому. У східних областях не було вже про що говорити, вони цілком тримали їх вже у руках, і те, що ще утримувалися українські роди і українське слово — Шевченко і ціла наша література 19 століття — то майже диво. Незважаючи на такі речі, як Емський Указ, вони залишилися свідомі, що є українцями. Але це історія України під Росією. А Шептицький виходить перш за все з Галицької ситуації, де він був. І він розумів, що цей народ має право на самостійність. Ми знаємо, що в Україні після «весни народів» у середині 19 століття розпочалося свого роду духовне відродження дуже підсилене власне поетами, літераторами. Так звані, «кацапи» були проросійські і москвофільські, а з другого боку були, так звані, народовці.

Пам’ятаймо один елемент — Шептицький стає митрополитом, будучи вихідцем з польської родини. Польська шляхта і поляки думали, що він тепер причиниться до полонізації нашої церкви, принаймні у Галичині. Вони дуже розчарувалися і тоді його проклинали. Коли почитати газети з тих часів, то про нього виписували геть страшне. Йому робили колосальні закиди. З другого боку, була дуже потужна група цих «кацапів». При катедрі святого Юра у Львові була капітула, дуже важлива установа у церкві у тих часах. Сьогодні капітули фактично вже не існують, але в тих часах вона була дуже сильна і майже всі її члени були москвофіли, майже до 1910 року, до Першої світової війни. Митрополит Шептицький толерував їх, ставився до них делікатно, щоб не починати внутрішньої війни. І тому про нього дехто говорив: ах він москвофіл.

Але поволі-поволі почали розуміти, що він властиво симпатизував табору цих народовців. Хоча він не декларував цього, але Митрополит все ж таки працював у тому дусі, щоб і наша церква, і наш народ змогли бути самими собою: носіями східної традиції і політичної незалежності. Бачите, тому що під цим оглядом Шептицький був небезпечний, російська влада, як тільки прийшла до Львова у 1915 році, вивезла його у Росію. Він повернувся лише у 1917 році, будучи царським в’язнем щонайменше 2 роки. Це сталося тому, що вони розуміли — його погляди в сторону свободи цього народу.

На початку 20-х років, коли у Версалі відбувалась європейська конференція, на якій після Першої світової війни ділили Європу, головно Східну, він їздив у Париж і зустрічався з представниками французької делегації, зокрема з Жоржем Клемансо і старався переконати його, щоб українцям у Галичині дали можливість бути вільними і не включали їх до польської держави. А якщо і включать, то лише надавши широку автономію. Одним словом, він там виступив чисто як політичний діяч. Але тому, що він був митрополитом і шляхтичем, він мав доступ. Все ж таки він потрудився і у цій справі працював дуже свідомо. І ту думку, що Україні належиться свобода, як народові, він до смерті продовжував.

Він стримував свідомих патріотів. Ви бачите, сьогодні ми вживаємо слово націоналіст як якесь погане слово, не тільки на Сході, але і у Західній Європі. Слово націоналіст немовби дуже страшне. Митрополит дуже виразно засуджує шовінізм — це значить крайній націоналізм, який знає тільки своїх, а всі інші є вороги. Митрополит часто пише про патріотизм, християнський патріотизм як чесноту. Це значить — я люблю, готовий вмерти за свою державу, свій народ, але це не значить, що я мушу ненавидіти когось іншого. Боронити свої права — так, обстоювати свої права — так. Але не ненавидіти когось тільки тому, що він не є з нашого табору. Митрополит Шептицький на це дуже звертав увагу. Його поняття християнського патріотизму дуже сильне, але він відчуває, що народу, якому він служить і частиною якого він є, належиться свобода з історичних причин і також у цій конкретній ситуації. Тому він уболіває над тим, що наші люди втрачають національну свідомість. Так, скажімо, акція «Українська молодь Христові» — не політична, але була дуже добре організована. Понад 100 тисяч молодих людей прийшли до Львова і там маніфестували, але дуже мирно. Митрополит підтримував все те, що допомагало людям усвідомлювати, хто вони є — і церковно, і народно. Він створює Богословську академію, щоб духовенство було виховане на відповідному рівні у свідомості як бути собою.

І пізніше, коли приходить війна, багато людей не розуміли митрополита, тому що їхнє розуміння патріотизму чи націоналізму було дуже вузьке. Шептицький дивився дуже широко. Наприклад, коли вже наближались більшовики і це була трагедія. Але митрополит побачив, що їхня присутність забезпечує певний, так би сказати, порядок у державі. Він вмів побачити не тільки те, що перш за все впадало в очі, бо добре усвідомлював ті переслідування. Я пригадую, як один з наших братів, (помер вже давно), який був монахом в Уневі у 30-х роках, розказував, що у 1938 році, як щороку на Іллі, Митрополит 2 серпня відвідував монастир в Уневі і мав проповідь-промову до братів. Тоді, у 1938 році, він і сказав, що приходять часи, коли прийде, правдоподібно, комунізм і що це буде для нашого народу, для нашої церкви дуже прикрий час.

Він не мав ілюзій, але навіть у ці дуже трагічні моменти вмів побачити певні речі. Те саме у другий бік, тим свідомим націоналістам, які боролись за свободу України він мав відвагу сказати: «Дуже гарно, що ви боретесь за Україну, але трагічне є, що ви боретесь між собою». Це є «Не убий». Він це твердо каже і вони його за це дуже не любили. Те, що він навертав їх до моральної поведінки — їх дратувало. Але свідомі люди розуміли, що його заклики надзвичайно важливі.

Дозвольте ще одну річ, про яку я забув сказати. Перед тим, вже у 1906 році він написав дуже цікаве пастирське послання, у якому закликав священиків працювати для об’єднання християн. Це такий дуже програмовий документ, який абсолютно варто взяти до уваги. Він закликає до того, що сьогодні називається екуменічна діяльність, вивчати ситуацію, співпрацювати, молитися разом. Одним словом, працювати у напрямі об’єднання.

Тепер повернемось до другої теми. Маємо часи німецької окупації, той час, коли німці організовують українські дивізії. Вони організували їх для своїх цілей, щоб використати українську молодь, українських вояків у боротьбі проти альянтів (союзників) та проти росіян, тоді більшовиків, радянських військ. Митрополит благословить це. Чому? Не тому, що вони йшли на службу німцям, а тому, що це був можливий зародок нашої власної армії, що пізніше і сталось. Він підтримував, благословляв працю підпілля — УПА і підпільників. Так довго, як вони тримались моральних засад. Він звертав увагу, що вони не сміють між собою боротись.

Я вам таку річ скажу. Я не можу це вам підтвердити, треба інших людей питати. Але як тільки-но німці прийшли до Львова у 1941 році, до Митрополита на прийом попросився дуже високий військовий німецький діяч, який, здається, відвідав Митрополита два рази і який, є підстави так думати, сказав митрополитові, що Німеччина програє. 1941 рік — вони лише почали похід на Схід, але всередині німецької армії, німецького істеблішменту були люди, які розуміли, до чого це все йде і чого можна сподіватись. І один з них відвідав Митрополита і пояснив йому ситуацію. Так що навіть з таких чисто людських настанов Шептицький не підтримував німецької агресії.

А з другої сторони ми знаємо, що він дуже відважно зробив дві речі — перша річ, що звернувся до Генріха Гіммлєра у справі переслідування жидів — запротестував. Ви знаєте, це була надзвичайна відвага — вказати в очі таким людям, як Гіммлєр, що він робить зле. Шептицький на це рішився. Наслідки могли бути фатальні — навіть для нього особисто. А друга річ — якщо цей лист правдивий, бо, на жаль, ми не маємо оригінального тексту, не знайшли до сьогодні, це був лист до Гітлера. У ньому Шептицький разом з чільними, провідними людьми Галичини закидає, що він не виконав обіцянки допомогти створити Українську Державу — що він обіцяв і розвіяв всі надії. Це також — такий лист, до такого звіра як Гітлер писати — це, знаєте, була дуже відважна річ.

Одним словом, можна сказати, що Шептицький був стовідсотковий патріот, але патріот не маленький, вузький, а який добре знав історію і мав життєву мудрість. Тому люди не розуміли, навіть у його найближчому оточенні були люди, які не розуміли ширини його думки. А пізніше ці ініціативи більшовики використовували дуже хитро для своєї пропаганди, надаючи цьому всьому свою особливу інтерпретацію.

— Важливою і болючою проблемою сучасного українського життя є проблема власності, бідності і багатства. Що наші сучасники можуть перейняти від розуміння Митрополитом цієї проблеми і його ставлення до власності, бідності і багатства?

— Треба вміти бути багатим. Чому сьогодні маємо ситуацію, у якій ми опинились? Є невелике число людей, які мають великі посілості — мільйони і мільярди і щороку таких людей стає все більше. Але, вони не вміють бути багатими. Знаєте, Шептицький походив з багатого роду. Шептицькі мали великі посілості і в Галичині, і, як я згадав перед тим, також в інших країнах. Але він виріс у багатому роді, знав, як використовувати багатство — заснував музей (коштовна річ). Те, що ми нині знаємо, як Національний музей у Львові − створено Шептицьким у 1917 році, там Іларіон Свєнціцький та інші працювали, але фінансував Шептицький.

Митрополит Шептицький працював для мистецтва. У який спосіб? Виховуючи митців. Дуже багато молодих людей, які мали таланти, завдяки Шептицькому могли вчитися мистецтву в різних школах у Європі, головно у Парижі, але не тільки. Одним словом, він підтримував мистецтво фінансово. Шептицький не жалував своїх посілостей, щоби помагати таким способом. Дивіться, скільки він для молоді робив — табори для молоді у Карпатах, під Любінем, чи так званий «Сокіл-батько» для пластунів. Недалеко від Лютого у Карпатах на своїх власних посілостях він давав землю, все, щоб ці табори розгорнути.

Одним словом, тим багатством, яким він розпоряджався, він допомагав людям. Не тримав цього для себе, не шукав, щоби церква була багата, він хотів, щоб так само, як і він сам, церква служила людям. Мені здається, сьогодні наші скоробагатьки ще не дійшли до цього розуміння. З Божою поміччю, може дійдуть, як бути багатим. Це значить — використовувати свої посілості, щоб людям помагати. Помагати безкорисно, бо знаєте, є така річ — дар прийняти. Добра річ, коли багатий має завод і дає певному числу людей працю, вони можуть працювати і заробити. Але все ж таки, він з цього має поважну користь, він заробляє, це добре, і дає можливість людям працювати. Але треба ще піти крок дальше — давати безкорисно, те, що називається меценатство. Ми знаємо, що багатьом митцям з різних ділянок літератури музики чи образотворчого мистецтва дуже тяжко пробитися у житті, бо вони не мають засобів, а жити треба, родину треба утримати. Таких людей треба утримувати — те, що робив Шептицький — таких як Олекса Новаківський чи багато інших. Він же їм допомагав, поки вони не стали самоокупними, їхні твори не стали користуватись попитом, що вони могли себе забезпечити. Але життя митця далеко не легке з фінансового огляду і їм потрібно допомагати.

Також ділянка науки — дати можливість молодим людям вчитися і вдома, і поза кордонами рідного краю. Щоб підтримати науку, не тільки щоб мати можливість інших, кращих заробітків, але щоб підтримати науку. Одним словом безкорисно, не шукаючи за тим, щоб мати повернення, ніби від інвестиції у банку. Цей аспект у нас ще не здійснився.

Ще один поганий елемент, чому у нас є дуже поганий поділ між багатими і бідними — багаті багатіють, бідні бідніють. Бачите, Шептицький старався помагати людям, створював для них можливості заробити. Також, з огляду на це, навіть створив банк, щоби людям допомагати — до того мав широку соціальну програму. Значить, не дивитись на бідних, як таких нещасних. Бідному треба допомогти. Бачите, наші багачі, скоробагатьки, все ще думають, що їхнє єство полягає у тому, щоби мати люксусову хату, люксусове авто, дуже гарний одяг, велике святкування днів народження, іменин та всяких інших ювілеїв. Це є таке, знаєте, дешеве багатство. Це люди, які не розуміють, а ще тим хваляться. Знаєте, прагнення показати, які вони багаті — це є виразний знак, що вони не знають, що це значить бути багатим.

Я мав нагоду відвідувати родину Шептицьких у Варшаві — вже буде 25 років тому. І я був здивований, трошки схвильований, коли до них йшов: графи, як вони мене приймуть? А вони мене прийняли дуже приємно, я відразу почувався у них як вдома. І пізніше цю річ згадав одному такому професорові: ви знаєте, я був у Шептицьких і мене так гарно прийняли, а я так боявся. А він мені сказав: «Слухай, їм не потрібно доказувати, що вони пани. Для них бути панами — є природно. Тільки сноби потребують, щоби доказати, які-то вони великі».

— Ваше Блаженство! Дуже хочу подякувати Вам і мушу сказати, що коли йшов до Вас так само думав, що йду до дуже високої і значної людини, не знаючи, як відповідати цій значимості. Але виявилось, що чим вища людина, тим вона доступніша і простіша. Дякую за мудрі відповіді і спілкування з Вами.

Розмовляв Євген ПЕТРЕНКО


Джерела: ukrslovo.org.ua

Мандрівники Христа Царя

29.11.2011р. Б. / Смертна кара у вченні Церкви

Смертна кара у вченні Церкви

 

Церква захищає кожне людське життя і завжди вважає його святим і недоторканим, це стосується і тих осіб, які приречені на смерть.

Особливим прихильником скасування смертної кари був Іван Павло II. Прихильники смертної кари стверджують, що "це не акт помсти, але справедливості". Противники смертної кари будують свої аргументи на глибокому переконанні, що кожне людське життя – святе, навіть якщо людина не є святою. Іншим мотивом є незворотність цього покарання і відсутність достатнього часу для навернення і покаяння. Важливим для противників смертної кари є можливість помилки в рішенні суду.

Прихильники смертної кари наголошують на обов’язку держави забезпечити порядок в суспільстві, тоді як противники наголошують на гідності людини-злочинця. Прихильники, наголошуючи на обов'язку держави підтримувати порядок і безпеку громадян, стверджують, що громадськість має право в певних ситуаціях застосовувати смертну кару.

Іншим аргументом на користь застосування смертної кари є те, що вона підтверджує непорушність основних принципів правосуддя. У цьому випадку, як кажуть її прихильники, злочинці самі позбавляють себе права на життя. Застосування пропорційного покарання відновлює порушений злочинами усталений морально-правовий порядок.

Одним з авторів філософсько-богословських аргументів на користь смертної кари вважається середньовічний богослов св. Тома Аквінський. Його аргумент пов'язаний з основним принципом суспільного життя, яким є спільне благо. Святий Тома вважає, що кожна людська істота є частиною цілого суспільства і має йому служити. Інакше, коли вона загрожує порядку і загальному благу, як стверджував св. Тома, втрачає свою гідність і дає громадськості право на її ліквідацію.

Противники смертної кари, не баналізуючи зла, яке сприяє кожному серйозному злочину, намагаються показати, що суспільству не загрожує існування злочинців, але їхні дії. Отже вони закликають до усунення причин злочинів, а не ліквідації злочинців.

Дослідження криміналістів, що провели в країнах, де існує смертна кара, не підтвердили аргументів виховавчого аспекту його застосування. Кількість злочинів не зменшилася, так само, як не зросла там, де скасували смертну кару.

Противники смертної кари підривають аргумент її прихильників, що це компенсація за скоєне зло і повернення до усталеного морально-правового порядку. Смерть вбивці не може спокутувати наприклад вбивства, тому що це не повертає життя жертві, або – через застосування насильства щодо вбивці – не зупинить зла, ані не поверне морально-правового порядку в суспільстві.

Важко погодитися з аргументацією противників смертної кари згідно з якою людина втрачає свою гідність відповідно до скоєного злочину і таким чином дає державі право вбити себе. Навіть найсерйозніші злочини не заперечують людської гідності – кажуть аболіціоністи, тому що вона є потрібним компонентом людського життя.

Церква захищає кожне людське життя і завжди вважає його святим і недоторканними. Для християнина єдиним Владикою життя і смерті є Бог. Тому Церква також стає на захист приречених на смерть.

Особливим прихильником скасування смертної кари був Іван Павло II, який неодноразово закликав до повного скасування смертної кари. Особисто закликав у десятках випадків в США, Гватемалі і Руанді про зупинення виконання вироків.

На потребу скасування смертної кари окремим державам звернув увагу постійний спостерігач Святого Престолу при міжнародних організаціях у Відні, прелат Домінік Резау. Він говорив, зокрема, 4 квітня 2000 року на форумі Організації Безпеки і Співробітництва в Європі (ОБСЄ), тема якого: «Права людини і нелюдське покарання".

Резау нагадав промову проти смертної кари Архиєпископа Жана-Луї Торана з ватиканського Державного секретаріату і постійного спостерігача Святого Престолу при ООН в Нью-Йорку Архиєпископа Ренато Мартіно. Також звернув увагу на неодноразові звернення Івана Павла II про скасування цієї санкції і пропозицію Папи, щоб з нагоди Великого Ювілею 2000 року "в усьому світі дійшли до міжнародного консенсусу щодо скасування смертної кари".

Після оголошення енцикліки "Evangelium Vitae" у Катехизмі Католицької Церкви змінили третину пункту 2266, що стосується смертної кари. У первинному варіанті йшлося про "законне право і обов'язок" правового уряду для того, щоб здійснити відповідні заходи покарання, серед яких і смертна кара. Сьогодні Катехизм говорить так: "зважаючи на можливості держави ефективно покарати злочин і знешкодити того, хто вчинив його, не позбавляючи його остаточно можливість покаяння, випадки крайньої потреби ліквідації злочинця є дуже рідкісні і, можливо, більше не відбуваються взагалі". Першою і основною причиною такого становища є цілковите визнання того, що кожне людське життя є святе, навіть якщо людина не є святою. Іншим мотивом є незворотність смертної кари, а також насильницьке позбавлення життя, якому не залишається достатньо часу для навернення і покаяння. І нарешті, існує значна можливість помилки в судовому рішенні й той факт, що навіть при найбільш "гуманному" і автоматизованому способі виконання вироку, однак, це робить хтось і сам стає вбивцею.

У листопаді 1998 року Папа Іван Павло II закликав, щоб принаймні ювілейного 2000 року не проводили жодних смертних вироків, а  2001 року ще раз наголосив, що в сучасних суспільствах смертна кара не є потрібною і має бути повністю скасована.

У статті "Іван Павло II про смертну кару", опублікованій у Нижньосілезькому Католицькому Листі "Нове життя" з вересня 2006 року о. Пьотр Нітецкі з Папського факультету теології у Вроцлаві написав, що "позиція Івана Павла II щодо смертної кари розглядається у світлі всієї папської науки про місію Церкви, що є виразно негативною".

"Святіший Отець підтвердив традиційне вчення Церкви про глибоко аморальний характер безпосереднього, навмисного, здійсненого вільним способом вбивства кожної" безневинної" істоти (EV 57). У своєму вченні він іде далі, критикуючи позбавлення життя нападника, який не є істотою "невинною", – аргументував у своїм тексті о. Нітецкі.

"Підіймаючи при цьому всю традицію вчення Церкви у цій сфері, Святіший Отець виступає тут на захист кожного життя людини як основного принципу гуманізму, який в християнстві досягає глибокої мотивації. Папи таким чином представляє фундаментальний принцип поваги життя над дискусійною тезою про позитивний вплив постанови судового рішення і виконання смертної кари для забезпечення громадського порядку", – писав о. Нітецкі.

Як далі стверджує о. Нітецкі "позиція Святого Отця випливає не тільки з цього, що – як показано в цьому дослідженні – не має чіткого зв’язку між постановою судового рішення і виконанням смертної кари та зростанням або зниженням злочинів. Передусім треба базуватися на Божественному Одкровенні, що захист життя людини завжди є універсальним правом, з якого не може бути ніяких винятків".

Як вже стверджував 2001 року з нагоди передвиборчих дебатів про смертну кару видатний фахівець з етики, єзуїт о. Тадеуш Сліпко, всупереч думці багатьох виборців і кандидатів до парламенту, Католицька Церква не сформулювала в цьому питанні вчення ex cathedra.

У дослідженні "Смертна кара з богословського та філософського погляду" о. Сліпко зазначає, що в дискусії прихильників і противників смертної кари доходить дуже часто до надмірного спрощення і змішування понять.

"Це правда, що Святіший Отець Іван Павло II неодноразово просив про відміну смертної кари для засуджених. Свою позицію про правильність або неправильність цієї кари найповніше виразив в енцикліці "Evangelium vitae". Папа закликав до того, щоб покарання не сягало максимального виміру за винятком випадків крайньої потреби, коли вже немає жодних інших способів захисту суспільства від злочинця. Він також зазначив, що сьогодні завдяки щораз кращої організації кримінально-виконавчої системи "такі випадки дуже рідкісні і, можливо, не стаються взагалі", – написав о. Сліпко.

За матеріалами: wiara.pl

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

28.11.2011р. Б. / Тижневий огляд: переслідування християн (20 - 26 листопада)

 

Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве слово, обмовляючи вас за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах (Мт. 5,11-12).

Молімося за тих, кого сьогодні переслідують за любов до Ісуса. Вони дуже потребують наших молитов!

  22 листопада повідомляється, що поліція індійського штату Джарханд затримала сімох осіб, підозрюваних у вбивстві сестри Вальси Джон. Сестру із Згромадження Сестер Милосердя Ісуса і Марії вбили у її домі 15 листопада.

Страх змусив пакистанських християн мовчати, починаючи з часу політичного вбивства Шахбаза Бхатті минулої весни,– сказав колишній католицький Архиєпископ пакистанського Лахору Лоуренс Салданха. У Пакистані панує атмосфера безкарності для будь-кого, хто вбиває віруючих у Христа.

У Швейцарії невідомі підпалили католицьку церкву в селі Ле Шаблі, використавши для розпалювання церковні книги; вандали розклали молитовники і тексти літургії та Євангелія навколо вівтаря і підпалили.

В інтерв’ю для організації «Церква у потребі» румунський греко-католицький єпископ Флорентін Крігальмену з міста Герла розповів про спроби румунських комуністів ліквідувати Румунську Католицьку Церкву східного обряду. Єпископ Крігальмену був висвячений на священика у віці 31 року, а в 37 років Іван Павло ІІ висвятив його на єпископа.

За даними 24 листопада читаємо, що минулої ночі у пакистанській провінції Пенджаб було вбито Акрама Масіха, католицького активіста і батька чотирьох дітей. Як інформує агенція AsiaNews, вбивцями є група озброєних мусульман.

Патріарх Маронітської Церкви Лівану Бешара Рай знову виступив з попередженням про те, що продовження подій "арабської весни" на Близькому Сході може призвести до появи в регіоні войовничих ісламських режимів.

35-річного католицького священика жорстоко вбили в єпархії Ешоу (Дурбан) у Південній Африці. Тіло Сензо Мбоказі (Senzo Mbokazi), пароха церкви св. Пія в селі Мелмот (Melmoth), знайшли 20 листопада парафіяни, які очікували його для участі в Літургії.

Кардинал Освальд Грасіас заявив, що ні переслідування, ні навіть смерть не може стримати Католицької Церкви від її рішучості підтримувати цінності любові, справедливості і миру.

13 листопада група невідомих чоловіків, які, ймовірно, є підрозділом силових структур, напала на членів незареєстрованої в органах влади баптистської громади, що проводила свої зібрання в околицях Ханоя. Трьом особам, які отримали серйозні поранення внаслідок нападу, місцеві лікарні відмовили у наданні медичної допомоги.

26 листопада з’явилося повідомлення про те, що щонайменше 12 людей загинули у зіткненнях, які сталися в центральній частині Нігерії. Чергова хвиля насильства щодо християн була спровокована членами ісламської секти Боко Харам. За кілька годин до атаки представник секти підтвердив, що її дії підтримує Аль-Каїда.

Католики в Шотландії особливо часто зазнають переслідувань через свою віру. Про це заявив єпископ Філіп Тарталья, голова комісії з комунікацій єпископської конференції Шотландії. «Це дуже тривожний знак»,– йдеться в заяві.

26 листопада на Філіппінах стартував триденний марш, учасники якого поминають вбитого місяць тому о. Фаусто Тенторіо, котрий був членом Папського інституту закордонних місій і понад 30 років трудився серед етнічних меншин Філіппін.

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

26.11.11 08:41 / Глава УГКЦ закликає долучитися до всеукраїнської акції «Запали свічку»

 

«Я б хотів, щоби всеукраїнська акція «Запали свічку» охопила всі українські родини і домівки, адже цього дня ми повинні бути справді єдині. Полум'я свічки пам'яті повинно зцілити нашу свідомість, щоби ми могли у майбутньому запобігати таким лихоліттям», - сказав Блаженніший Святослав (Шевчук) в інтерв'ю для радіо «Воскресіння».

 

Предстоятель УГКЦ вважає, що спомин про цю трагічну сторінку історії нашого народу є вкрай необхідним, адже Голодомор, окрім того, що забрав величезну кількість невинних життів, завдав ще й глибокої рани соціальній свідомості українського народу, внаслідок чого багато людей і сьогодні бояться говорити про це, навіть на політичному рівні. Тому Глава УГКЦ закликає українців в День вшанування пам'яті жертв Голодомору, 26 листопада 2011 року, долучитися до загальноукраїнської акції «Запали свічку», поставивши на підвіконнях своїх домівок запалені свічки. 

«Спомин про Голодомор 1932 -1933 років є пам'яттю, котра зцілює і дає можливість визволитися від того паралізуючого страху, який панував у часи комуністичної ідеології. Зцілення пам'яті українського народу робить нас здатними не допустити того, щоб у майбутньому будь-яка інша людиноненависницька ідеологія могла завдати подібного удару», - сказав Блаженніший Святослав (Шевчук). 

За матеріалами: Департамент інформації УГКЦ

26.11.2011р. Б. / Архиєпископ Мечислав Мокшицький закликав римо-католиків молитися за жертв Голодомору

Фото: stryi.com.ua

Вшанувати жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932-33 років закликав клір та вірних Львівський митрополит РКЦ архиєпископ Мечислав Мокшицький у своєму зверненні.

 

«Прошу, огорніть молитвою усіх тих, хто шматок хліба цінив більше за золото і загинув страшною голодною смертю», - написав ієрарх. 

Також голова Єпископату України закликав докласти зусиль, щоб сьогодні поменше людей страждало від голоду. 

«Трагічні уроки, які дає нам історія не слід ігнорувати. Вчимося на помилках інших і не допустімо до схожого лиха, щоб наше майбутнє, майбутнє наступних поколінь мало забезпечений хліб щоденний, а разом з ним глибоко закорінене в серці прагнення турбуватися про ближнього, котрий знаходиться в потребі», - звернувся Львівський митрополит до українців. 

Джерело:  КРЕДО

24.11.2011р. Б. / «Нашій Церкві потрібен добрий вишкіл священиків і постійна праця над цим: наукова, пасторальна, духовна...»

 

Колишній усусус, творець маршу дивізії “Галичина”, нині 90-літній ювіляр (його іменини урочисто відзначили 15 листопада 2011 року) ділиться спогадами і розважає над сьогоденням.

Щороку, у чергову річницю створення УПА (на Покрову) певні  політичні сили намагаються організувати в Києві марш, щоб урочисто пройти Хрещатиком. Як Ви думаєте, чи потрібні такі заходи?

Влаштовувати торжественні походи для вшанування річниці створення УПА не є чимось новим. Між війнами в Галичині ми завжди поминали дату бою під Крутами 1918 року. Там загинуло 300 студентів, що зійшлися у нерівній боротьбі із значно чисельнішою Червоною армією. Цю молодь ми називали «лицарями абсурду» - вони йшли на певну смерть, не здобуваючи нічого. Але ми вшановували їхню звитягу, хилили голови перед їхньою жертовністю. Подібне сталося й з УПА, яка оправдовувала свою діяльність тим, що обороняла наші лемківські села в Польщі перед нападками поліції та урядової польської армії. На Волині і в Галичині УПА воювала на два фронти – проти Червоної армії і проти фашистів. Наш провід нерозважно сподівався, що після Другої світової війни відразу виникне інша війна між більшовиками та американцями і англійцями. Тоді Україна матиме свій шанс на самоствердження. Так не сталося. Але відважні, геройські наші хлопці у різний спосіб закінчували свою важку боротьбу. Господь, завжди присутній в людській історії, покерував нею так, що врешті Радянський Союз впав. Але нам залишилася болюча пам‘ять про українських повстанців, що прагнули єдиного – самостійної держави. І боронили її від ласих на українську землю сусідів. Гинули за велику справу. Чому цього не вшанувати? Навіть коли Київ не хоче, робімо марші у Львові. Але без люті чи гніву. Шляхетні лицарі заслуговують на гідну шану.

Ви – учасник дивізії «Галичина», часто називаєте себе військовим чоловіком, тож знаєте важливість обов‘язку і дисципліни у служінні Батьківщині. Водночас у своїй книзі «З Ріміні до Риму» пишете: «…ми, дивізійники, перші внесли в Колегії вимоги та критичні уваги… Це не були часи, коли можна було з настоятелями відкрито чи щиро говорити, чи домагатись. Так було в цілій Церкві… Треба було тільки сліпо слухати, мовчати та виконувати усі зарядження настоятеля, навіть, цитую – «як би він був дурний…» Прошу порадити, як поєднати послух, який вимагає Церква, з необхідністю казати правду там, де вона потрібна? Якою сьогодні є наша Церква і що варто у першу чергу змінити в ній?

Так насправді я не є військовим чоловіком. Люблю цю фразу вживати, бо подивляю святого апостола Павла, який, будучи євреєм, був ворогом Римської імперії. Але перебуваючи між римськими легіонами, він вивчав їх. Йому подобалася їхня організованість, бойовий дух. Павло залишив деякі похвальні думки про військову справу, хоч би у закінченні свого листа до Ефесян.

Натомість питання послуху, дисципліни в Церкві (в семінаріях, монастирях чи єпархіях) - то не така проста справа. Вона належить до «духу часів» і «знаків часів». Добрі поучення щодо цього питання дав у своїх декретах Другий Ватиканський Собор. Однак, деякі історичні істини часто дуже болючі й зовсім нетворчі. Краще про них не згадувати, бо вони нічого доброго не навчать. Зрештою, у нас не люблять правди, особливо правди гіркої. Ми живемо компліментами із сентиментами. Велика свобода у житті чи вихованні теж не завжди є джерелом добра, а іноді приносить шкоду. Я про це писав у своїх спогадах з вирозумінням до частих помилок у діяльності нашої Церкви та її інституцій. Вживав методів не “підбрехача” чи “очевидного брехуна” (це ніяк!), але говорив не всю правду. Написане в такій формі дозволяє краще зрозуміти прикрі справи, вади, щоб легше усунути їх. Нашій Церкві потрібен добрий вишкіл священиків і постійна праця над цим: наукова, пасторальна, духовна, яка вимагає принаймні п‘ятирічного навчання в досконалих виховних духовних інституціях. Добрий вояк потребує бодай дворічної служби у військовій казармі. Навіть згодом на фронті з ним проводять муштру, щоб він міг дати собі раду в бою. Розказували, що в останній війні до Червоної армії брали рекрутів, яких одразу через два тижні (час, поки йому шили шинель), слали на фронт. А там через пару днів, а то й годин він гинув. Тому вважаю, що нам потрібне неодружене священство з монашим гартом, яке могло б уповні, цілого себе віддати для Христової праці, для потреб народу. Особливо зараз, коли перевиховання чекають цілі покоління, які жили у безбожній державі. А це дуже широке питання, бо тепер новий світ приносить нові труднощі та лиха, про які в минулих часах і не чули…

Чи не шкодуєте, що свого часу не дали згоди на Ваше свячення на єпископа? Які причини спонукали відмовитися від цього служіння?

Зовсім не шкодую, бо не важився прийняти такої поважної і дуже відповідальної праці та покликання. Я не бачив у себе однієї важливої риси, яка потрібна для доброго провідника, а особливо, якщо цей провідник духовний. Англійською мовою це називається «leadership» - мати здібність вести за собою. Не кожен з нас володіє цим, а провідник її конче потребує. Звісно, що хіротонія передбачає поміч Божої ласки. Однак крім богословської є ще й практична засада – ласку Божу попереджує природа, в якій вона повинна діяти. Моя вдача і характер не надавалися до цього. Я не був у житті героєм, хоч і не був боягузом, але високих відповідальностей таки боявся. Не мав до цього снаги, а тим самим і покликання. Так я й відповів Патріархові Йосипу Сліпому.  Мабуть моє походження з бідної селянської родини виплекало цей «комплекс». Почуття меншовартості часто переслідувало мене.

Пригадайте Вашу зустріч з Андреєм Шептицьким (чи це була єдина розмова з ним?) на початку Другої світової війни. Яке враження справила на Вас його особа?

Про Митрополита мені багато розповідав мій парох, який служив у селі Пукові, що на Франківщині. Він добре знав і захоплювався Шептицьким, бо той висвячував його на священика. Моя ж реальна зустріч зі Слугою Божим Андреєм відбулася лише раз, у жовтні 1941 року. Єдина розмова, яка тривала 15 хвилин, а спогад залишився на все життя. Митрополит справив враження доброї, спокійної і виразно щирої людини. Я, тоді 20-літній хлопчина із села, був приголомшений щасливою нагодою спілкуватися з главою нашої Церкви. До того часу з такими видатними особами не мав справи, у житті єпископа не стрічав – так тоді було! Андрей Шептицький говорив зі мною, наче знав мене багато років, розумів мої потреби. Митрополит мав гарні блакитні очі й дивився поверх окулярів, які трималися на кінчику носа, ласкаво, наче бачив мене наскрізь. Гарне враження. Досі зберігаю його обличчя у своїй пам‘яті.

Нещодавно на проповіді Ви казали, що батьки – найголовніші люди у житті людини. Знаю, що у Вас була велика родина. Що найбільше в дитинстві формувало Вас? Відомо, що крім батьків великий вплив на Вашу долю мала добродійка Марія Соловій. Розкажіть, будь ласка, про її роль у Вашому священичому покликанні?

Моя родина – батько-мати і нас п‘ятеро: чотири сини і одна донька, моя сестра, яка померла десять днів тому. Я був найстарший. Наступний брат загинув 1944 року у битві під Бродами. Третій студіював в Мадриді, згодом оженився. Працював професором в Канаді, де і похований. А десять років тому в Україні помер наймолодший брат. Він був вчителем. Батько під час Першої світової війни служив в УСС. Під Лисонею біля Бережан його ранили. Потім був в УГА, в «чотирикутнику смерті». Згодом брав участь у польській війні, потрапив у полон, звідки напівживим вернувся додому. В дитинстві він навчав мене всього, що сам знав, а це кілька видів ремесел. Я особливо любив його столярство.  Також йому завдячую добре виховання і пристрасть до книжок. Батько багато читав. Навіть для сусідських жінок, які цілу зиму пряли куделі, щовечора перечитував уголос книжки, позичені у сільській читальні. Маму згадую менше. Натомість паніматка Марія, що походила зі священичої родини Стрільбицьких, була святою жінкою. 1932 року вона прийняла мене до Марійської Дружини, яка мала свою бібліотечку. Тож щоразу після Вечірнього Богослуження я позичав там книжки. Також приходив часто до них, щоб вчитися разом з їхнім сином. Добродійка Марія любила зі мною розмовляти. А коли я зізнався їй, що хочу стати священиком, вона дуже зраділа. На той час я уже знав всю партію дяківства, бо співав у церкві разом з дяком. В домі мого пароха я бував щотижня, таким чином ніби виховувався (як Шевченко) при священичій родині. Потім це мало великий вплив на те, що я дивними і далекими дорогами, через мою військову участь в дивізії «Галичина», через полон в Італії таки дістався на студії до Риму, де і здійснив своє покликання – священство.

Кажуть, що Ви дуже любите музику. Здається у цьому сенсі Вам дуже підходить Ваше прізвище. Тож у чому, на Вашу думку, сила музики і який Ваш улюблений інструмент?

Музика – вищий степінь мови, як казали греки. Також є таке гарне грецьке слово “безвихідь” - коли на одну справу існує два однаково добрих рішення. А не може бути без розв‘язання. В математиці такого нема, хіба би рівняння було погано складене. Те саме в музиці. Й байдуже де і на чому грати. Тож в кожній мелодії структурована особлива дисципліна. Це не політика, в якій часто панує хаос. Цим музика й чудова! Там є такі дисонанси, що коли взяти акорд, то вухо протестує, здригається. Але у злуці з іншими тризвуками, перетворюється на певну систему – після одного такого акорду може бути тільки інший, а тоді береться такий, що “кличе до Бога про помсту” – обов’язково муситься його розв‘язати! Його немилозвучність творить мелодійну красу тим, що мусить завершитися – субдомінанта, домінанта і розв’язок в тоніці. Ця гармонія – то чудова наука, ліпша, ніж математика. І вона жива! Бо викликає такий дисонанс, що як його не вирішити, то розірве – можна дістати серцевий приступ. А розв’яжете – ах, дивися, аж легше дихається!

Я в житті дуже багато мав справи з музикою - диригував хорами, був у дивізійному оркестрі. І мав щастя, бо ще в початковій школі зустрів учителів, які любили музику. Вони побачили в мені ту іскру, зацікавилися й почали мене вчити. Трохи займався самоосвітою. А згодом (ще за німців) у Львові було створено музичний інститут. Його провадив Лесько і Колесса, я їм завдячую отримані знання. Але вчитися було не легко, треба було мати фортеп’яно, а де я мав його знайти в селі?

Моїм улюбленим інструментом була скрипка. Я навіть викладав з класу скрипки в учительській семінарії в Рогатині. Але я її кинув з рук, після того, як довідався про загибель брата під Бродами. Відтоді я скрипки до рук не брав...

Багато мені дала участь в оркестрі. Капельмайстром був українець, він був просвітянином. Тоді за Австрії в нас була сильна мода закладати по селах від Просвіти оркестри. І наші люди то дуже любили. Одна трудність існувала – інструменти багато коштували. Але навіть попри це люди не жаліли – продав шмат поля і купив, наприклад, кларнет. Майже в кожнім селі тоді був більший або менший оркестр. А при них люди розвивали свої музичні здібності. Сьогодні було б добре відновити ці традиції.

Розмовляла Маріанна Кузан

Джерела: www.ugcc.org.ua

Мандрівники Христа Царя

19.11.2011р. Б. / У Львові вшанують пам`ять Преподобної Йосафати Гордашевської

 

У неділю, 20 листопада, церква вшановує пам’ять Преподобної Йосафати Гордашевської з нагоди 10-ї річниці проголошення її блаженною.

Про це повідомляє прес-служба Львівської міськради.

Моління перед мощами преподобної Йосафати відбудуться в каплиці монастиря Сестер служебниць Непорочної Діви Марії (вул. Пасічна, 8).

Нагадуємо, 27 червня 2001 року Святіший Отець Іван Павло ІІ під час пастирського візиту в Україну представив світові «жінку всіх часів» – Преподобну Йосафату Гордашевську, співзасновницю Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії. Як повідомили Сестри служебниці, її святість полягала у молитві та жертовному служінні Богові і своєму народові, у виконанні щоденних обов’язків з любов’ю та посвятою.

    Програма служіння:

14.00 – Молитва перед мощами

15.00 – Акафіст до Преподобної матері Йосафати

16.00 – Вервиця до Преподобної матері Йосафати

17.00 – Молебень до Преподобної матері Йосафати

Джерела: ЗІК

Мандрівники Христа Царя


Додаткову інформацію, про Блаженну Йосафату Гордашевську, Ви можете прочитати за цим посиланням:  СВЯТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

13.11.2011р. Б. / Ісус вимагатиме від нас звіту про плоди Своєї любові

Прожити життя, як паломництво, спрямовуючи погляд до Бога, Який нас створив, а оскільки створив для Себе, то є нашою остаточною метою та повнотою сенсу нашого життя. До цього, за словами Папи Бенедикта XVI, нас заохочує Христова притча про таланти, яку Святіший Отець коментував перед проказуванням молитви «Ангел Господній» у неділю, 13 листопада 2011 р., промовляючи опівдні до кількох тисяч прочан, що зібралися на площі Святого Петра.

Ісус розповідає про трьох слуг, яким пан, вирушаючи в дорогу, довірив своє майно. Двоє з них повелися добре, тому що подвоїли отримані кошти. Третій, натомість, заховав одержане. Коли пан повернувся, то двох перших похвалив, а третім був розчарований. «Цей слуга, який тримав захованим талант, не оцінивши його, зробив неправильний розрахунок: він поводився так, ніби його пан не мав ніколи повернутися, ніби не існувало того дня, коли він вимагатиме звіт про його дії», – сказав Святіший Отець, пояснюючи, що цією притчею Ісус навчає учнів добре користуватися дарами, отриманими від Бога, Який покликав кожну людину до життя й доручив їй певну місію для сповнення. «Було б нерозсудливим думати, що ці дари нам належаться, натоміть, відмовитися користуватися ними означало б не оцінити належно завдання нашого існування», – зазначив Бенедикт XVI, заохочуючи вірних взяти до серця заклик до пильності, який неодноразово зустрічаємо на сторінках Священних Писань.

Ця пильність, за словами Папи, означає поведінку людини, яка знає, що Господь повернеться та схоче побачити в нас плоди Своєї любові. «Милосердна любов є фундаментальним благом, який ніхто не може не старатися привести до плодів і без якого будь-який інший дар є марним. Якщо Ісус полюбив нас настільки, що віддав за нас Своє життя, як ми можемо не любити Бога усім, що є в нас, та не любити щирим серцем одні одних? Лише практикуючи любов, також і ми зможемо взяти участь в радості нашого Господа. Нехай Пречиста Діва Марія буде для нас вчителькою дієвої та радісної пильності на шляху до зустрічі з Богом», – побажав Бенедикт XVI.

Джерела:  Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

08.11.2011р. Б. / Кардинал Джанфранко Равазі: Подобається це священикам чи ні, але вони мають знати, що їхня паства сьогодні складається з «дітей телебачення та інтернету»

 

Глава Папської Ради у справах культури кардинал Джанфранко Равазі вважає, що проповіді, з якими виступають перед паствою католицькі священики, нерідко виявляються дуже "сірими". Щоб подолати їхній "смуток" ватиканський єрарх запропонував "оживляти" їх "скандалами", взятими з біблійних переказів.

На думку Равазі, який виступив на конференції в Римі, шаблонність і занудність церковних проповідей може призвести до того, що вони можуть стати просто нецікавими й непотрібними для пастви, привченої до енергійного стилю подачі матеріалів на телебаченні та в інтернеті.

Як вважає кардинал, стиль телевізійної та онлайнової інформації "вимагає від нас, щоб ми були неперевершеними та гострі, зосереджувалися на суті справи, зверталися до барвистих описів".

Занадто багато священиків використовують суху і сумну богословську мову, а замість цього їм треба було б приправити свої проповіді яскравими історіями, що містяться в Біблії, яка набагато частіше вдається до живих образів.

Twitter, на думку кардинала, теж може стати ефективним способом поширення Слова Божого.

"Ми маємо пам'ятати, що проповідь віри може бути проголошена не тільки з церковної кафедри. Тієї ж мети можна досягнута і за допомогою 140 знаків повідомлення в Twitter".

Кардинал Равазі відомий як шанувальник нових ЗМІ, є автором блогу на інтернет-сайті шанованої щоденної фінансової газети Італії Il Sole 24 Ore. Подобається це священикам чи ні, але вони мають знати, що їхня паства сьогодні складається з "дітей телебачення та інтернету", переконаний він.

За матеріалами: newsru.com

Джерело:  Мандрівники Христа Царя

31.10.2011р. Б. / Підприємливий митрополит

 

Андрей Шептицький використовував прибутки від своєї фінансової активності для благочинних цілей Церкви та громади.

На початку листопа­да Українська греко-ка­толицька церква вшановує пам’ять митрополита Андрея Шептицького, який у 1944 році відійшов у вічність. Безумовно, він був найвидатнішим церковним діячем ХХ ст. Будучи великим патріотом своєї країни, митрополит надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, російською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами.

Він вважав, що когось може здивувати його втручання у нецерковні справи: “Чи я лікар, чи я прокурор, чи я політик, щоб питати про здоров’я свого ближнього? Ні я – не лікар, не прокурор і не політик, я – отець, а вітцеві нічого не є чуже”. У цей простий спосіб він дав зрозуміти, що дивиться на відносини суспільства і Церкви як на дуже широкі і дуже багатогранні.

За 44 роки митрополичо­го служіння Андрей Шептицький не відступав від свого наміру створити християнську державу. Для цього він використовував не лише свій сан, богословські знання та меценатство, а й неабиякий підприємницький хист.

Львівська ар­хієпархія під його проводом була чи не найпотужнішою бізнесовою структурою того часу в Галичині, а митрополит, говорячи сучасною мовою, є прикладом успішного, соціально-відповідального менеджера. У володінні архієпархії були величезні лісові угіддя, нафтові промисли, банки та багато іншого як у Галичині, так і за кордоном. Він трактував свою фінансову активність як джерело для отримання прибутків, які можна використовувати для благочинних цілей, для потреб Церкви і громади.

Протягом свого життя Ве­­ликий Митрополит допома­гав культурним установам – “Просвіті”, “Сільському господареві”, Науковому товариству ім. Шевченка, “Рідній школі”, Пластові, опікувався заснуванням Національного музею, Богословської академії, Земельного банку гіпотетичного, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині.

З особливою ревністю дбав про народну освіту. 1903 року заснував народну лічницю, в якій могли безкоштовно лікуватися бід­ні люди, а сестрами-жалібницями працювали монахині. Його коштом багато наших обдарованих, але небагатих дітей студіювали за кордоном право, медицину, мистецтво. Він – фундатор Національного музею у Львові. А коли йому закидали, що він не будує храмів, то митрополит відповідав, що спершу треба збудувати націю, яка і збудує ці храми.

Вікторія Листопадська

Джерела: www.lvivpost.net

Мандрівники Христа Царя

30.10.2011р. Б. / Міносвіти розглядає питання визнання дипломів духовних навчальних закладів

 

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України створило робочу групу з вивчення питання визнання дипломів і наукових ступенів випускників вищих духовних навчальних закладів.

 

Про це йдеться у Наказі МОНМС від 21 жовтня 2011 року № 1210 за підписом тимчасово виконуючого обов'язки Міністра Євгена Суліми. 

Міністерство доручило Робочій групі «розглянути питання визнання дипломів і наукових ступенів випускників вищих духовних навчальних закладів та внести проекти відповідних актів». 

У складі Робочої групи працюватимуть представники Міністерства – Євген Суліма (голова), Ярослав Болюбаш (заступник голови), Віктор Бондаренко, Олександр Якименко, Ольга Кравченко, Сергій Храпатий та Світлана Криштоф, представники Церков – архієпископ УПЦ Антоній (Паканич), архімандрит УПЦ Віктор Бедь, протоієрей УПЦ КП Олександр Трофимлюк, ієрей УГКЦ Петро Жук, представник ВСЦХВЄП Сергій Маленюк, представники навчальних закладів – доктор Володимир Лубський та Олександр Сарапін (КНУ ім. Т.Шевченка), професор Микола Закович (НПУ ім. М.Драгоманова), доктор Василь Жуковський (НУ «Острозька академія»), а також експерти – Юрій Решетніков, Тарас Дятлик, Ірина Гагаріна. 

Депутат Володимир Марущенко, голова Громадської ради з питань співпраці з церквами і релігійними організаціями при МОНМС України висловив позитивну оцінку рішення про створення робочої групи. На думку парламентаря, це свідчить про розуміння керівництвом Міністерства актуальності питання про визнання дипломів духовних навчальних закладів, адже українські Церкви порушують його вже не один рік. 

«Дана ситуація дісталась у спадок від радянського часу, коли, незважаючи на якість освіти у духовних навчальних закладах, їх дипломи досі не визнаються в Україні. Проте за кордоном випускники цих закладів знаходять можливість продовжувати навчання, оскільки рівень їх освіти визнається високим», – заявив член Робочої групи Юрій Решетніков. 

Він також відзначив, що у цьому контексті Робоча група при МОНМС покликана напрацювати стандарт освіти, дотримання якого держава буде вимагати у якості умови визнання дипломів духовних навчальних закладів. 

Рішенню про створення Робочої групи передувала зустріч заступника Міністра Бориса Жебрівського та директора Департаменту вищої атестаційної комісії МОНМС Віктора Бондаренка з представниками Церков і релігійних організацій, яка відбулась у Києві 29 червня 2011 року за дорученням Президента України. 

За матеріалами: Інститут релігійної свободи 


Джерело:    КРЕДО