
До Биківнянських могил прибуло чимало людей, зокрема представники
державної та міської влади, люди різних політичних переконань, старші,
молодші та юні – усі ті, що вважають себе українцями.
Було багато слів: не одна могила стала трибуною для патріотичних
промов. Однак не було відчуття того, що присутніх щось об’єднує.
Усі ці люди зібралися нібито з однієї причини – вшанувати тих, хто був
жертвою політичних репресій часів більшовицького режиму, кому було
насильно вкорочено віку і чиї тлінні останки крадькома поховано на
иковнянському полі.
Стоячи на тому освяченому невинною кров’ю місці, так хотілося, щоб ми
всі були духовно об’єднані, – об’єднані довкола тих, хто там похований.
Того дня ми зібралися, щоб віддати загиблим шану, ми прийшли щось
"віддати". У зв’язку з цим мені спали на думку слова американського
президента Лінкольна з його відомої промови на військовому цвинтарі в
Геттискбурзі, в якій він, зокрема, сказав: "Ми прийшли вшанувати
загиблих, але, властиво, ми прийшли освятитися їхньою жертвою".
У Биківні не відчувалося, що присутні вповні зрозуміли суть цієї події:
саме завдяки тому, що сталося з тими загиблими в 30-40 роках минулого
сторіччя, ми сьогодні представляємо одну націю.
Те, що ми прийшли щось "віддати", думаю, усі чудово розуміли. Проте ми в
таких ситуаціях достатньо не усвідомлюємо, що щось "дістаємо". Тому
доречним було б, якщо б кожен із нас щиро запитав себе, не з чим ми
прийшли, а з чим ми відійшли.
Чи стали ми кращими людьми, натхненими у своєму житті здійснювати
високі ідеали? Часто в таких ситуаціях чуємо слова: що ми маємо робити?
Або (частіше): що інші повинні робити? Натомість слід було б себе
запитати, якими ми (кожен із нас) повинні бути. І тоді все стало б на
свої місця.
Цього року чомусь також був дуже відчутним брак спільної молитви. Хоча
ми не є об’єднані в одну Церкву, як це було тисячу років тому, але,
напевно, нікому б не зашкодило – було багато представників духовенства
та мирян різних Церков і релігійних організацій – стати пліч-о-пліч і за
порядком звернутися до спільного Отця.
За десять днів до Дня пам’яті жертв політичних репресій ми відзначали
День перемоги в річницю закінчення Другої світової війни. Ми вшановували
тих, хто віддав своє життя в боротьбі з гітлерівським
націонал-соціалізмом, і з вдячністю вітали ветеранів цієї війни, які до
сьогодні дожили.
І так треба було робити, бо завдяки загиблим і тим, хто ще живий, був
розгромлений тоталітарний режим, який хотів як вища раса опанувати всю
Європу й підкорити собі європейські народи - серед них особливо наш,
український народ.
Однак, стоячи біля могил жертв політичних репресій, я чітко усвідомив
певну непослідовність. Перемога над нацистським тоталітарним режимом,
яка сталася в 1945 році і яку ми щороку відзначаємо як Велику перемогу,
не усунула навіки терористичного режиму в Україні.
Терор, свідком якого є Биківня (1937-1941 роки), продовжувався ще
впродовж багатьох десятиліть після цієї перемоги. І про це ми не сміємо
забувати.
Биківнянські могили, подібно як багато інших знаних чи ще не знаних
масових захоронень невинних жертв політичних репресій, – це національний
і духовний скарб українського народу. Це та пам’ять, на якій будується
тривале майбутнє, – майбутнє не смерті, не терору, а життя. Тому так
важливо було бути у цей день одним цілим.
На місці поховання десятків тисяч жертв, за яких дуже хотілося
помолитися, мені спало на думку ще ось таке: а чи хтось молиться за
творців великої трагедії, тих, хто підписував смертний вирок, хто
завдавав смерть, хто її прикривав?
Більшість із них, а, можливо, і всі, також померли, їхні тлінні останки
не похоронені в Биківнянських могилах. Ми здригаємося, коли їх
згадуємо. Але Ісус молився за тих, хто Його розпинав! Ці злочинці, по
суті, більше нещасні, ніж їхні жертви.
День у Биківні був справді днем здобування духовного досвіду. Такі дні повинні бути невід’ємною частиною нашого життя.
Джерела: www.istpravda.com.ua
Воїни Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар