Слава Ісусу Христу! - Слава Україні! Слава Героям України!


ЛЮБОВ
довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.
ЛЮБОВ НІКОЛИ НЕ ПРОМИНАЄ! (І Кор.13,4-8)

понеділок, 17 листопада 2014 р.

17.11.2014р. Б. / УКРАЇНСЬКЕ ХРИСТИЯНСТВО МУСИТЬ РОЗПРОЩАТИСЯ З УРСР

Зараз в Україні звикли говорити, що домайданна Україна була просто перейменованою УРСР. І з цим не посперечаєшся. Щоправда, стара уересерівська система вмирає повільніше, аніж би нам усім цього хотілося, вона бореться, щоб і далі висмоктувати соки з усіх і кожного, хто живе під її пануванням. І багато в чому саме ця система несе відповідальність за усе, що відбувається в державі.

Проблема виникає у тому, що ми всі начебто прагнемо смерті цієї аморальної, нелюдсько-бандитської системи, але насправді своєю поведінкою підтримуємо її існування на місцях: через хабарі, використання знайомств, через толерантне ставлення до корупційних схем місцевих політиків й чиновників, голосуванням за кандидата в народні депутати, який з крадених грошей будує школу, автобусну зупинку, дитячий майданчик…

Але у той же ж час заколисуємо себе патріотичними та демократичними гаслами тих, хто плодить корупцію, вирубує наші ліси, спустошує наші надра, посилає на вірну безглузду смерть наших героїв, судить вояків, щоб приховати злочинну некомпетентність чи зрадництво паркетних генералів, махінаціями через Генпрокуратуру змушує український Уряд купувати вугілля в агресора… 

Можна довго і багато писати про аморальність системи, але вона побудована на нашій власній аморальності. І тому не лише у зміні зовнішніх умов має полягати реформування, яке призведе до зникнення цієї системи, що дісталась нам у спадок від кривавих більшовиків, але й у реформуванні наших сердець, нашого способу думання.

І першим кроком має бути відкинення брехні й лицемірства, які душать будь-який вияв нормальності. Звісно, це не так просто. Адже сама система вчила кожного з нас жити подвійним життям, не називати речі своїми іменами. І саме тому Христовий імператив: «Пізнайте істину й істина визволить вас» (Ів. 8,32), є таким необхідним для нашого виживання перед лицем кризи системи і московитської агресії.

І найперше, ми, українські християни, мали би розпочати з себе. Святе Письмо твердить, що «настав час почати суд від Божого дому» (1 Пт.4,17), з Церкви. Судова влада Божа у Св. Письмі не є звичайною бюрократичною юриспруденцією – це спасенне Боже діяння у світі – засудження зла і захист, тих, хто сам собі не може допомогти.

Але перш ніж закликати суд Божий на противників, варто самому зробити іспит сумління. Варто самому застановитися над реальним, а не вигаданим станом речей, покритим солодко-нудним соусом правильних гасел.

Погляньмо перше на життя пересічної української місцевої релігійної громади, байдуже якої – греко-католицької, московсько-православної, київсько-православної, римсько-католицької, автокефальної, протестантської. І перше, де можемо вже у старті розбити носа, це взаємостосунки провідника громади (пароха, батюшки, ксьондза, пастора) з самою громадою вірних.

Більшовицький спадок у цих стосунках, перш за все, це статус самого провідника – він простий наймит, який залежить від захцянок свої працедавців – парафіян. Якщо він хоче вижити на парафії, не увійти в конфлікт з дорогими парафіянами, не дістати по шапці від єпископа, він мусить бути не духовним наставником, не провідником, а вертихвостом, який компромісами, часто і з власною совістю, буде здатен, як заправський політик, догодити всім. Адже завжди знайдуться ті, що будуть незадоволені якимось рішенням, ті, що відчують себе ображеними проповіддю, ті, що просто будуть завидувати, і ті, які просто будуть хотіти влади.

У тих конфесіях, де функція душпастиря виборна, усе відбувається доволі просто: інформаційна війна проти душпастиря, заколот і душпастиря усунуть прямим голосуванням. А де виборів нема, урухомлюють схожий механізм: скарги, доноси, кляузи правдиві й облудні. Звісно, що у більшості випадків єпископ, дбаючи про добро Церкви, боячись двох страшних речей – переходу громади в іншу конфесію і журналістів – у найкращому випадку порекомендує пароху бути більш компромісним, бути по-душпастирському второпним.

Отим евфемізмом «душпастирська второпність» ми на місцях покриваємо вертихвістство, компроміси зі злом, співпрацю з місцевими багатіями і можновладцями, політичні гульбища. Перетворюємо душпастирів на агентів політичного і громадського впливу. Головне, щоб вправно була вибудувана піар-стратегія, байдуже, що часто усе це всього-на-всього пускання в очі туману і типове комуністичне проведення заходів для звітності. Мало хто собі ставить просте питання: «Чи буде користь для душ від цього?» Головне, щоб зверху все виглядало гарно. «Гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти» (Мт. 23, 27), – ні, то не до нас.

Отож, душпастир, якщо хоче втриматися, мусить танцювати так, як цього його дорога громада хоче. А що очікують вірні від свого душпастиря? Духовних орієнтирів? Школи молитви? Введення в Таїнство життя з Богом? Тлумачення Божого Закону? Даймо си на спокій. Таких одиниці. Більшість сприймає свого душпастиря, як феодального господаря, який кілька разів у році має прийти і зібрати належний йому податок, а й одночасно, як жреця-шамана, який так само кілька разів на рік має зробити чірба-чірібу, щоб добре людям ся вело. Ну і, звісно, душпастир має свято берегти традицію, але так, як собі то громада уявила. Переважно йдеться про збереження забобонів й реліктів поганської обрядовості. І обов’язково – «файно співати і файно казанє вогорити». І не останнє: щоб вмів у багатих грошенята клянчити – на будівництво церкви, парафіяльного будинку, іконостасу, поїздки молоді в Карпати і таке інше. І головне – має слухати громаду в усьому, «бо ми йому платимо гроші». Байдуже, що часто-густо тої «зарплатні» не вистачає навіть на пальне, щоб вершити обслугу в парафії.

Тому часто й виходить: «скільки грошей – стільки й музики». Адже по-душпастирському второпний парох/пастор, щоб прогодувати себе, мусить шукати ще якогось заробітку. А це вже у деяких конфесіях неканонічненько, а в деяких – неакуратненько. Ну, а про те, що в Україні провадити бізнес без брехні, хабарів і корупції – річ майже неможлива, то вже й зайве говорити, тому якщо комусь таке і вдається, то його вже і відразу можна святим проголошувати. І так цей бізнес виходить черговим тягарем гріха на душі душпастиря.

У містах ще одна мода є – душпастир мусить бути політично ліберальний, щоб наша гнила «інтеліґенція» могла його восхваляти перед іншими парафіянами, які часто-густо тій «інтеліґєнції» в «писок заглядают». Особливо, коли «інтеліґєнція» вміє гарно говорити патріотичними гаслами.

Ну і, певно ж, що будь-який душпастир в Україні завжди матиме подвійний Бабком – з одного боку бабки-фанатки, а з іншого бабки-ненависники. Без Бабкому не вільно навіть вишиту серветку в захристії поміняти – буде бунт.

У такій ситуації навіть не знати який ідеаліст поступово, але впевнено перетвориться на циніка.

А як же інакше. Душпастир залежить від мирян, а миряни очікують від нього «святості», до того ж, дуже специфічної. З одного боку, це має бути крайній аскетизм, а з іншого – «жиби був такий, як всі». Всяке нагадування, що клир має свою специфічну функцію в Церкві, відразу ж проголошується клерикалізмом. Основна філософія українських мирян, не залежно від конфесії: «Ми керуємо всім, особливо грошима, а за все, що зле, відповідає душпастир».

Головне, щоб душпастир був прєдставітельний дядько; вив, або ричав несамовитими голосами в часі Богослужінь; з неймовірно авторитетним виглядом траскав навіть найбільші дурниці; побожно завертав очима за кожної нагоди; не пхався в справи громади і, боронь Боже, щоб не критикував. І знову ж таки, щоб вмів на потреби громади гроші клянчити, вибивати, заробляти. Ось портрет ідеального душпастиря, як його собі уявляє значна частина українських християн. Не душпастир потрібен для переважної більшості мирян, а цирковий клоун.

Якщо молодий душпастир намагається щось змінити в цій картині, то громада або начальство його дуже скоро «поставить на місце». А це виховує «душпастирський» менталітет бігання між крапельок дощу і подавання начальству фальшивих звітів про фальшиві успіхи.

Якщо миряни якось хочуть облаштувати свою духовність, створюючи рух, організацію, товариство, братство, спільноту, то й тут починаються проблеми – «це – секта». Для душпастиря це черговий менінгіт, а «традиційним» мирянам – предмет згіршення. І навіть якщо вдається щось зорганізувати, то часто виходить, як казав «незабутній» Черномирдін, «щоб ми не робили в нас обов’язково КПРС виходить». Рухи вироджуються у фанатично налаштовані секти, спільноти – у клуби побожних християн, товариства/братства – у зібрання для звітності.

На вищому, узагальненому рівні українські релігійні організації не уникли типово московитської хвороби «духовнаґо вазражденія» як масового будівництва сакральних об’єктів, часто мегаломанських за своїм виглядом і змістом. Сама хвиля будівництва 90-х років не є поганою, але, щоб догодити будівельним інтересам, духовні аспекти життя місцевої громади часто-густо взагалі втрачали будь-яке значення як для душпастиря, так і для самої громади. На превеликий жаль, до сьогоднішнього дня маємо у кожній конфесії купу таких «душпастирів»-будівельників. Цій хворобі піддалися абсолютно всі християнські конфесії, які діють в Україні.

«І те слід робити, і того не слід лишати» (Мт. 23,23). Саме так. Потрібно було будувати, потрібно будувати і зараз. Але про духовну компоненту християнської громади не можна забувати, вона має стояти на першому місці. «Шукайте перше Царство Боже та його справедливості, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33).

З іншого боку, в середині самих церковних організацій можна спостерегти дві крайності: або відкритість до світу ціною ортодоксії й моралі, або фанатична ортодоксія ціною євангелізаційної місії. Ніхто не може доводити, що перебувати у твердій ортодоксії й провадити євангелізацію легко. Насправді – це надзвичайно важко. Важко, бо визискує від християнської громади врівноваження отого трагічного конститутивного дуалізму: вірності єрархічному началу і відкритості на харизми. А для нашої зраненої первородним гріхом людської природи це дуже важке завдання. Але харизми без чіткої єрархії рано чи пізно ведуть до безладу, хаосу, а єрархія без харизм – до мертвої структури, яка працює на власне самозбереження. І, направду, єрархія – це хрест для харизм, а харизми – хрест для єрархії. Але мусимо носити хрести одні одних (див. Гал. 6, 2). А відкритість, харизматичність без вірності ортодоксії, пильнувати якої завжди було, є і буде прерогативою єрархії, рано чи пізно перетворюються на вбивчий релятивізм, який вбиває не тільки євангелізаційну місію, але й саму віру. Відтак зосереджена сама на собі оборона ортодоксії веде до втрати відчуття потреби євангельської місії у світі. Але інакше це просто неможливо.

І, як це не дивно, ще однією класичною проблемою уересерівської релігійності є реальна непрокатехизованість народу Божого. Люди просто не знають банальних речей. А де вже введення в Таїнство. Про містаґоґію взагалі не йдеться. І це не проблема якоїсь конкретної християнської конфесії в Україні – це загальна проблема українського християнства. «А якось спасаємося – хто як може!» У часі Тітової Югославії таким був офіційний лозунг, а в СССР так насправді й відбувалося: «Дай собі раду сам».

Ситуація не є кращою, якщо не значно гіршою, в царині теології, яка би мала бути правдивою служницею євангелізації і катехизації. Української теології не те що не видно і не чути, її практично не існує. Існує низка кабінетних теологів у різних конфесіях, яка нездатна зродити чогось якісно нового, а навіть не може добре змавпувати ідеї інших. Хоч би вже, бодай, якусь нормальну єресь придумали – але навіть на теє нездатні, хіба що переливати з пустого в порожнє «у пошуках єдності». Такий собі пошук вічного двигуна. Це кабінетне теологізування настільки відірване від життя конкретних християнських спільнот, що зв’язок його дуже умовний і ледве помітний. З великою прикрістю можна це теологізування назвати імітацією богослів’я.

Немає також якісних перекладів богослужбової, теологічної, просто духовної літератури. Ті різні книжки, що їх масово видають, у переважній більшості є або побожними безглуздими історійками і приповідками, або психологічними порадниками. Як видно, і у видавничій діяльності стикаємося з повальною імітацією, окрім дуже і дуже малої кількості випадків.

Чи є з цього вихід? Звичайно, що є!

І він прийнятний для всіх конфесій – і для католиків, і для протестантів, і для православних. Це відродження в Україні системи, яка панувала в християнстві перших віків: євангелізація – навернення – катехизація – мітаґоґія – активне життя в місцевій християнській громаді, або – як його назвали українські греко-католики – жива парафія.

Але для цього потрібно вчити мови, робити переклади і, пристосовуючи цю систему до українських реалій, бути дуже обережним – не оглядатися на Москву, Грецію, Варшаву, Канберру чи Дублін – всяке мавпування певного часу зродить повний ідіотизм. Потрібно враховувати помилки і позитивний досвід інших, а не мавпувати його. Потрібно мудро, з глибоким попереднім приготуванням братися до цієї справи. Це єдиний реальний вихід, щоб вивести українське християнство з УРСР і наблизити його до реалій Царства Божого.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:    Воїни Христа Царя

Немає коментарів:

Дописати коментар