Чоловік однієї моєї подружки
служить у 95 аеромобільній житомирській бригаді. В тій самій, що з
перших днів заворушень на Донеччині протистояла терористам і понесла
чималі втрати. Вони з чоловіком щодня зідзвонювалися і щоразу він
говорив як востаннє: «Якщо я не повернусь…» А вона йому твердо: «Ти повернешся».
Ми, українці, від грудня минулого
року живемо у стані посиленого стресу. І в багатьох із нас день
починається і закінчується читанням чи переглядом новин. Мені важко
уявити, що переживають дружини, сестри, доньки, матері тих чоловіків,
які повернулися додому неживими із зони АТО, або зараз там воюють. І я
не хочу цього уявляти (!). Бо й без цього у цей період важко спати,
іноді важко зібрати себе докупи, займаючись домашніми чи робочими
справами. Переглядаю новини, бо хочеться натрапити на щось обнадійливе,
побачити світло в кінці тунелю.
Адже дуже болить голова від того, що не розумію, що насправді
відбувається. Події, які захопили нашу країну, для мого мозку є
алогічними.
Загалом серед людей відчувається напруження і очікування того, «коли ж це все закінчиться».
І воно рано чи пізно закінчиться, залишиться лише питання ЯК ми це все
пережили. Бо рано чи пізно це стане лиш сторінкою історії, на яку ми або
вплинули, або ні. За нами вибір – перетворюватись на диванну сотню,
паралізовану інформаційним бомбардуванням, чи повернутися до реальності
і реально щось робити. Робити щось корисне для своєї країни, для своєї
сім`ї.
Щось корисне для країни:
- Молитися за наших співгромадян і за самих себе.
- Підтримувати один одного, особливо тих, чиї рідні зараз у
війську. Підтримувати не лише словом, а й при необхідності матеріально.
Наприклад, купити продукти або поняньчити дітей.
- Долучитися до тих, хто допомагає нашим хлопцям продуктами та амуніцією у зоні АТО.
- Не намагатися втиснути у свій мозок те, що відбувається, бо
ми насправді не знаємо фактів про дійсний стан речей. Тож нарешті
повірити Богові, що Він над усім цим тримає свою руку.
- Якщо ми справді хочемо дошукатися правди про події в країні,
то користуймося різними джерелами, слухаймо експертів, і не вважаймо
достовірним джерелом «Васю із Фейсбуку».
- Спілкуватися з однодумцями і не витрачати внутрішнього ресурсу на тих, хто хоче, аби ми доводили йому, що «не є жирафою».
Щось корисне для сім`ї:
- Не «зависати» безкінечно перед екраном телевізора
чи монітором комп`ютера, а наліпити голубців, які так полюбляє чоловік,
чи полагодити ручку дверей, про що дружина просить уже півроку.
- Погуляти з дітьми і відвідати батьків. Бо це теж «укріплення тилів» — зміцнення родинних зв`язків і стосунків.
- Пильнувати, щоб твій чоловік чи дружина не піддавалися
паніці, бо це таки заразна штука. По можливості, м`яко присікати панічні
випади і старатися бути джерелом спокою і впевненості. Важко? Звісно,
що нелегко. Тому треба просто просити в Бога про таку благодать. І Він
дасть її.
- Ніколи не буде зайвим сказати і продемонструвати один одному
свою любов. Реалії, які ми сьогодні переживаємо, вчать цінувати
відведений нам час.
Для мене особисто взірцем у ці дні є та подружка, з історії про яку я
розпочинала. В ній я відчула якусь колосальну внутрішню силу, яку,
очевидно, відчуває і її чоловік-військовий, коли вона спокійно каже
йому, що він обов`язково повернеться. Окрім того, в цей час вона
доглядає його важкохвору маму і сама виховує двох їхніх малих дітей. Бог
помножує свою благодать там, де її особливо потребують.
Світлана Бабинська
фото: Сергій ХарченкоCREDO №129/2014
Липень 2014 року
Джерело: КРЕДО
Немає коментарів:
Дописати коментар